Світанок у лютому 1945 року (автор: Когуч Павло)

Дата публікації допису: Jul 08, 2013 5:44:18 PM

Надворі ще господарила ніч. Сильні лютневі морози замурували по хатах усі вікна. Хоч надворі сильна лють, по селі, тут і там, розносився гавкіт собак. У хатах заблисли світла, почувся тихий, але жвавий рух. Алярмові зарядили ранню зорю. Змороженим невиспалим повстанцям дуже не хотілося вставати й виходити з села в ліс на такий мороз. Але час вимагав обережности. Тож наказ був святий.

Ройові гуртки сходилися на місце збірки. Заспані стрільці протирали очі. Клекотів стукіт повстанських ніг, якими треба було постійно рухати, щоб не змерзнути. Посипалися жарти й дотепи.

Веселий настрій повстанців перервав прихід командира частини. Бунчужний зарядив збірку. В парі з грімким «Струнко» посипалися кулеметні черги одної з наших застав.

Відділ розчленувався. Стягнено стійки й застави.

– Більшовики в долішнім кінці села, – зголосила застава. Інші нічого не запримітили.

У бойовій готовості з забезпеченням рушили чоти з села Посіч у напрямі Майдану.

...Тра-т-т, тра-т-та! – привітали нас ворожі кулемети. Залягли... Гостра перестрілка.

Тому що терен не був догідний для бойового розчленування, відділ відступив назад у село.

Було всім ясно, що село оточене і доведеться прориватися. Несподіваний удар ворога не зламав холоднокровности й бойовости в повстанців. Бойовий порядок задержався в найкращому стані. Це свідчило про великий гарт українських повстанців. Вони перейшли живу школу, вміли задержати вояцьку поставу в найгіршій ситуації.

Відділ у скрутному становищі. Потрібна швидка постанова. Наказів сотенного не чути.

– Чи є сотенний? – пройшло по стрільцях. Сотенного немає... відділ оточений.

Погляди двох чотових зупинилися один на одному. Вони розуміли один одного: треба рятувати відділ. «Рятувати, рятувати відділ», – товклася думка в обидвох.

Ракетні світла вигулюють над селом. Село обвите гавканням собак.

Розбуджені жителі села зчинили шум. Вони приготовувались до знаних більшовицьких вчинків: палення хат, грабування майна, побоїв, допитів, а навіть розстрілів.

В обіймах шуму притишено просувався відділ. Стрілецькі груди пороли грубу верству снігу. Не зважаючи на надмірну втому, стрілецька розстрільна повзла по-пластунськи. Міцно холодними руками повстанці держали зброю. Метр за метром все дальше і дальше...

«До лісу! До лісу!» – вертілася думка в кожного, всі знали, що під лісом більшовики.

– Зброєю промостимо вступ до лісу! – Стрільці побоювалися, щоб на такому морозі не відказали кулемети.

– Послужать гранати!

В найнятті проминають хвилини. Безумна боротьба зі снігом.

Шепіт... Від стрільця до стрільця котилося: «Точно слухатися наказів! Підготовити гранати! Найбільшої відваги!» Всі зосередили увагу на ліс, де мав би скрито чекати ворог. Стрілецтво ожидало наказів своїх старшин.

Дніє... Над смертельною тишою залунала сильна ворожа пальба.

– Барабанний вогонь! – упав короткий наказ. Заговорили ворожі кулемети. Безтямна пальба з усіх боків. Шумів вихор стрілів... Лунали крики. Свистіли розривні... Зойк, стогін ранених.

– Вперед! – як леви, кинулися повстанці на ворога.

– Вогню! Кидай гранати! – вигуки команди.

Сліпучий блиск. Оглушливий грюкіт. Не зважаючи на смерть, мужньо й завзято бігли повстанці до більшовицької лінії.

– Слава! Слава! – пролунало з повстанських грудей.

Під відчайдушним наступом повстанців не вдержалася більшовицька голота. Більшовики спанікувалися стрілецькою відвагою і, залишаючи свої бойові місця, рятували своє життя втечею.

Два веселі погляди чотових тріюмфували.

Віддихнули стрілецькі груди. Всміхнулися обличчя. Запанувала радість перемоги. Відразу призначено окремі роботи. Санітарі взялися до перев'язок ранених. Інші стягали залишену більшовицьку зброю. Ще інші вишукували вбитих повстанців, шукали ранених друзів. Між раненими був я і добрий мій друг чотовий Морозенко, якого всі називали Данилом.

На снігу виднів, залишений більшовиками, тяжкий кулемет «Максим», а на ньому чорніла звисла постать. Швидким кроком ми зближилися до цього місця. На дулі кулемета лежав прошитий кулями старенький стрілець Камінь. Перед ним лежав труп більшовика. Значить, стрілець убив його, бо кріса тримав ще в руках. До вбитого батька кинувся його син, стрілець Василько. Він положив геройське батькове тіло вигідно на сніг, обличчям догори. Біля 50-літнього стрільця, учасника Визвольних Змагань, всі стояли мовчки, похиливши голови. Тільки Василько, навколішки біля батька, вмивав обличчя гарячою сльозою.

Нашу тишу перервав голос ройового Яструба, якого вислано з двома роями на місце перестрілки.

Він сказав, що знайдено тіло сотенного Бойка. Знаючи сотенного Бойка, як людину хвору на серце, устійнено, що помер на удар серця.

Розтягнулися довгі ряди повстанців по чорноліських лініях. За ними скрипіли сани, постукували орчики, немов грали похоронні марші п'ятьом синам України. Високі ялиці, одягнені в білі корони, клонили свої голови над борцями. Ми забрали їх з собою, щоб по-лицарськи похоронити.

Залізні лави впорядкувалися на цвинтарі в селі Грабівці. Перед ними п'ять домовин. Трупи прибрані скромно. Було враження великої урочистости.

З середини трун голубими очима дивився сотенний на своїх стрільців. Біля нього Камінь – стрілець-батько, що служив прикладом для нас молодих. По боках три інші стрільці.

З їх суворих мертвих облич ми читали наказ: «Помстіть нашу смерть!»

Прощальне слово виховника Комаря до сліз розжалобило цивільне населення. Це доказ співчуття й любови українського народу до своїх синів-борців.

– Струнко! Крісом почесть дай! На право глянь! На вічний сон спускали в могилу п'ять героїв.

У стальну блакить понеслося упокійне «Вічная пам'ять!» Востаннє прощалися стрільці зі своїм сотенним і друзями. Кидали грудки землі на домовини.