Українська Греко-Католицька Церква. Частина 2. (Автор: Ратич Орест)

Дата публікації допису: Feb 03, 2017 5:42:38 PM

ТЕРНОПІЛЬСЬКА ГІМНАЗІЯ

Протягом 1939-1941 рр. в окупованій Росією Галичині закрили «Рідну школу», «Наукове Товариство ім. Шевченка», заборонили навчання релігії та будь-яку громадську діяльність. Залишили чисто церковні відправи, слідкуючи за діяльністю священиків.

За німецької окупації релігійне життя почало відновлюватись. Навчання релігії в гімназії вів о. ТимотейСембай.

«Треба відзначити, що в 1941/42 н. р. Тернопільська гімназія за числом учнів тримала першість у Галичині. Також вона була більшою від своїх попередниць – Української державної гімназії австрійського та польського періодів. Крім перевідних курсів, у лютому 1942 р. при гімназії організовано ще й тримісячні матуральні курси.

Протягом 1941/42 н. р. в Тернопільській гімназії відбулися два іспити зрілості: один – після тримісячних курсів, другий – для учнів восьмого класу гімназії. Матуральні курси організовано не лише для тих випускників, які з різних причин не змогли скласти іспиту зрілості, але передовсім для тих, хто закінчив радянську десятирічку та склав випускні іспити в 1940-1941 рр. Справа в тому, що німецька влада не визнавала радянських атестатів зрілості, з ними не можна було вступити до вищих шкіл.

Працюючи в складних умовах, Тернопільська гімназія мала дуже обмежені можливості розгортати позакласну роботу в наукових гуртках та інших учнівських організаціях. У 1941/42 рр. створено гімназійний хор, який постійно співав на шкільних Богослужіннях. З його участю в березні відбувся Шевченківський концерт. Робилися спроби організації гімназійного оркестру.

Порівняно з рівнем національно-громадської виховної роботи в передвоєнній гімназії «Рідної школи», досягнення гімназії воєнного періоду видаються скромними, але з огляду на специфічні умови праці заслуговують на високу оцінку. Ще в гімназії надзвичайну вагу надавали вихованню молоді на активних та свідомих громадян, привчаючи їх до громадського життя» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна Школа» Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль 1998 Львів 731 с., с. 131, 132).

У згаданій «Ювілейній книзі» Остап Хоміцький пише, що «заради справедливості треба нагадати, що велика заслуга в організації хору й гімназійного оркестру належала, поряд з директором, молодому вчителеві музики Юрієві Криху та нашому незабутньому вихователеві – отцю Стефанові Ратичу» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна Школа» Ювілейна Книга Української гімназії а Тернополі 1898-1998 до сторіччя існування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль 1998 Львів 731 с., с. 432).

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Та недовго світові події дозволили о. Стефану ревно працювати на релігійній і національній ниві в Тернополі. Розгорілася Друга світова війна з усіма її страхіттями та наслідками. Горе і біда невблаганно охоплювали майже кожну українську родину.

У зв'язку з наближенням фронту, з важкими боями й з оточенням міста Тернополя радянськими військами, що віщувало знищення міста, о. Стефан був змушений разом з родиною евакуюватися до Львова, де він з 20 квітня по 19 серпня 1944 року завідує церквою св. Параскеви П'ятниці.

Та як тільки стихли бої на Тернопільщині, о. Стефан Ратич повертається до зруйнованого та зайнятого радянськими військами Тернополя, де продовжує душпастирську працю.

Та це вже настав час, коли, як відомо, по всій «визволеній» Україні розпочалися переслідування й арешти, чого не уникнув і о. Стефан.

Отець Стефан Ратич категорично відмовився визнати юрисдикцію Москви. Він, ревний і самовідданий священик-патріот, ні на хвилину не міг припустити, що можна порушити присягу та піти на компроміс із безбожною й репресивною системою, яка заповзялася знищити Українську Греко-Католицьку Церкву, котра споконвіку була душею галицького люду, його оберегом від намагань держав-окупантів асимілювати український народ.

Його виною було те, що, коли в Західній Україні розпочалась акція насильницької ліквідації Української Греко-Католицької Церкви з захопленням храмів і підпорядкуванням їх Московському Патріархату, о. Стефан категорично відмовився визнати юрисдикцію Москви.

За свою багаторічну працю душпастирем о. Стефан Ратич мав великий авторитет і повагу в широких колах громадськості Тернополя, мирян. Це дуже не сподобалося чекістам і комуністичним верховодам. Вони поставили собі за мету знайти свідчення про ворожу діяльністьо. Стефана Ратича проти совєтської влади, співпрацю з німецькими окупаційними властями, УПА, ОУН, прямих закликів до повалення совєтської влади, наклепів на неї тощо.

А коли такі «свідки» були знайдені, 22 жовтня 1945 року його було заарештовано. Слідство тривало досить довго. Від о. Стефана Ратича вимагали слідчі, щоб давав зізнання, які потрібні були для кримінальної справи в суді міста Чорткова. На судовому засіданні виступило аж три «свідки». Серед них одна жінка та 13-річний хлопець.

Ось що заявив цей школяр на суді: «Священик Стефан Ратич у проповідях неодноразово закликав мирян, щоб вони молилися за німців, бо ті вірять у Бога. За совєтів не треба молитися, бо вони безбожники і не вірять у Бога». Цих «доказів» дитини було досить, щоб хворого на серцеву недугу 55-річного пароха суд засудив на 8 років позбавлення волі.

Спочатку він сидів у слідчій тюрмі в м. Чорткові. Після засудження на 8 років ув'язнення його перевезли до Львова в Замарстинівську тюрму, а потім – на пересильний пункт, звідки етапом доставили у «лагер» (саме так увійшла в життя галичан назва концентраційних таборів) у м. Ясинувату.

На світлині отець Стефан Ратич у тюремному таборі. Ясинувата.

Патріарх Йосип Сліпий, котрий зустрічався в «лагері» з о. Стефаном, згадував у своїх листах, що той «як священик держався і держиться дуже гарно».

Також отець-прелат Л. Куницький у своїх спогадах говорить про о. Стефана, з яким деякий час перебував у в'язниці: «І згадався о. Ратич, парох Тернополя, неабиякий майстер. Зі звичайного недопеченого хліба і сажі він виліплював майстерні календарі, які прикрашав гарними узорами з різнокольорової соломки, на ті вироби особливо ласий був лікар-тюремник Шейхман...» (ІринейРатич Моє коріння. Львів, 1998, 104, с., с. 11).

А ще виліплював з хліба чудові малесенькі вервечки, які деколи вдавалося передати для рідних.

Перебуваючи в тюрмах, о. Стефан займався, крім душпастирської праці, літературною діяльністю: писав поезії, міні-вірші, укладав мелодії для них. Деякі з них наводимо тут. Один з віршів був написаний на підкладці куфайки в тюрмі Чорткова.

Фрагмент вірша, написаного на підкладці куфайки

Умер наш Князь Церкви Митрополит Андрей.

Його місце зайняв Йосиф Архієрей.

Вложили на нього Омофор з хрестами,

їх двигати має своїми плечами!

А їх так багато і такі тяженькі:

Народ у неволі, віра в небезпеці.

Лютують по селах визвольні ватаги,

Нацистів, фашистів шукають облави.

Беруть контигенти, заводять колгоспи,

Грабують селянство, руйнують, що власне:

Огнями палає вся наша країна.

Хто живий, ховається по лісах у криївках.

Валяються трупи по полях, дорогах,

Завзято б'є молодь по полках ворожих.

І тюрем без ліку, а всі вони повні,

В них мучаться діти Нашого народу:

Дівчата, і хлопці, і нелітна молодь,

Жінки, чоловіки і старці над гробом.

За любов народу, за віру прадідну,

За святу свободу і за владу рідну.

Не минуло лихо і нашої Церкви,

Вона вже готова на найбільші жертви.

В часах орд татарських, всяких панських жартів,

Таборів німецьких і виховних «лягрів».

Коли всі втікали, цурались народу,

Всюди був священик, спільну ділив долю.

Українська Церква Греко-Католицька,

Правдива-Христова, від Петра – вселенська

На Київських горах Андрій Первозванний

Світлий хрест поставив – Знамено християнства.

Його визнавали наші славні предки,

Від поган ховали в символах, печерах:

Святу Трійцю – в Тризуб, на Йордан – в три свічках,

Прославляли довго, майже століть десять.

Вже за Володимира (внука св. Ольги)

Панівною стала ця віра Христова.

На стінах Собору Святої Софії

Пишався наш Тризуб – як герб України.

Мученик Климентій, Христовий Намісник,

В гробі Ярослава найшов мощам місце.

Це єдності доказ Христової Церкви,

Та її розбити завзялись совєти.

Без Бога, без віри, совєтська Росія

Всім нам накидає віру Алексія.

Він став патріархом всієї Росії,

України ворог, схизматик у вірі.

Не Бог, ані Церква, ні її догмати,

А партії приказ має все рішати.

Що партія скаже, в це вірити треба,

Не в Бога, не в Церкву, не в право на небо.

Яка вести взялась, всіх нас навертати

Насильством, терором, підступним обманом.

Першим наступ вдарив в Свято-Юрську Гору,

Собор спльондрували, Всю Митрополію.

В тюрму пішов в'язнем Митрополит Йосиф,

Єпископи наші Григорій Хомишин,

Кир Никита Будка, Миколай Чарнецький–

Семінар Духовний, Представництво Церкви.

Деканів взивали на чорні розмови,

Зрадників шукали, ініціаторів.

Єфіяльти, Юди усюди найдуться,

За чуть сочевиці на службу наймуться.

Нанявся Костельник, Мельник і Пельвецький,

Оформили групу по-енкаведецьки.

Зложили у Москві чолобитню рабську,

Узнали московську Владу патріаршу,

Відіграли ролі в Київськім Соборі,

Повторили штучно в катедрі у Львові.

По наказу Москви єпископМакарій

Став Митрополитом єпархіївсьої.

Гаврило Костельник, Мельник і Пельвецький

Дослужились мітри сексотів совєцьких.

Видавали впертих в руки слідчих іудів,

Нібито творили Господеви службу.

Важку пробу пройшло Духовенство наше,

Остав, хто оформився, опорних забрали.

Придавали статтю п'ятдесят четверту,

У тюрму садили за віру отверзу.

Українська Церква Греко-Католицька

Пішла в катакомби, не стала зрадницька.

Вся ієрархія, Духовенство вище,

Всі монаші чини, Духовенство нижче,

Дяки, причот Церкви, тисячами вірні

Рішились на муки тюремні терпіти.

Воліли умерти, ніж зрадити віру,

Відступником стати: дійсним чи позірно.

І мене стрінула важка проба віри,

Від квітня до жовтня мучили без міри.

Під різним позором взивали до себе,

А вели розмови на унійні теми.

На змісті брошури із мечем чи хрестом

Розвивали боротьбу із серцем і умом.

Обіцяли ласки і різні принади:

Відбудову Церкви, для родини згляди.

Зігниттям тюремним, знищенням родини,

Розстрілом грозили і втратою всього.

Не зломлю присяги, і не зміню віри,

І не стану вовком у овечій шкірі!

Надумайтесь браття, щоби не жаліли,

Реально подивіться, щоби не скигліли.

Та й часто кінчали ті наші розмови

Мої опікуни, вчителі з Чорткова.

Аж в середу зранку прийшли вороженьки,

Взяли мене з Церкви у тюрму тяженьку.

Взяли мене з церкви – злочинця страшного,

Бо не зрадив віри, ні народу свого...

11 квітня 1946 року.

Подальші стрічки були конфісковані при ревізії.

Далі о. Стефан писав: «Виходячи з дому під конвоєм, я клякнув на сходах перед Церквою і молився до Чудотворної Матері Божої у Тернополі молитвою, яку уложив віршем і зложив під нотну мелодію «Ісусе, рятуй нас».

Ісусе, рятуй нас, не дай загибати,

Боже Ти наш, Отче і Пречиста Мати.

Віками страждає народ у неволі,

Господи, прости нам, потіш у недолі.

Дай силу терпіти такий надмір терпінь

За віру, за народ, рідних всіх. Амінь.

Молитва до Матері Божої

«Царице наша преблага, надіє наша – Богородице, Опікунко опущеним, удовам, сиротам, Покровителько покривдженим, сумуючим, терплячим, від віків нечувано, щоби хто-небудь, прибігаючи під Твій Покров або умолюючи Твого заступництва, був від Тебе опущений; тою надією ведені, о Діво над дівами і Мати Ісусова, вдаємось до Тебе, падаємо на коліна і просимо, і молимо: зглянься на нас, вислухай нас, візьми нас за руку і веди, як мати, бо не маємо іншої помочі, іншої надії, крім Тебе, о Божа Мати, наша Мати, і отри наші сльози, припини наші стони, заміни наш смуток у радість, вислухай наших молитов, прийми їх і донеси їх Синові Твоєму і Богу нашому, нехай спасе і просвітить, Тебе ради, душі наші. Амінь!»

Лист о. Стефана Ратича з тюрми

Святвечір 6 січня 1946 року, Чортків. Чогось наші в'язні нині споважніли, мало що говорять, ніби посумніли. Недільні свята! Помолились Богу! Подали сніданок, не манить нікого. Такий день довгенький, як хвилина слідства.

Коли ж зійде зірка, зірка Вифлеємська? Бо то нині у нас – Святий Вечір буде. Тому тяжкі думи і тяженько в грудях. Попри вікна, двері часові ходять. Там мороз тріскучий, мало нас тривожить. На нашу камеру сумерк налягає. Подали каганчик – не хоче світитись. Що блисне, потухне, силується загаситись. Як пастирі вбогі, на своїх клуночках сидять наші в'язні, молитви шепочуть. І тихенько стало, як у Вертепі Божім, де Христос родився в пеленах убогих. Вже й зірка вечірня на небі сіяє, всім вістку голосить: Христос ся рождає! На дошках долівки, рушниках, скатерті, у лампадці з хліба олій світить в жертву. А яке це світло чарівно-чудесне, така мала іскра, а світить так ясно. Ми всі його бачимо, не бачать дежурні, вона їм здається — то зірки вечірні. А їх так багато! В очах наших в'язнів зіроньками світять гіркі сльози ясні. Та їх є ще більше в очах ріднесеньких, в яскинях, пустинях, в криївках густеньких. По цілому світу і по всіх усюдах, де лиш б'ється серце в українських грудях. Ніхто з нас не плакав, самі сльози лились, ніхто не втирав їх, як нишком котились. Бо як виглядало б – боєвик і плаче. Нас мучать, катують – сміємось, не плачем!

Чогось наш каганчик не хоче світитись, знов блиснув, пригас, вже згас, щоби не дивитись.

Де такий художник чи поет найдеться, щоб представив дійсність не так, як здається?

На дошках долівки, рушниках, скатерті лежить і просфора – наш Ісус маленький. Не в царській палаті, а в підвал тюремний прийшов Бог предвічний, Месія-Спаситель. Щоб небо з землею на віки злучити, нам радість принести, надію скріпити.

Витай нам, Ісусе, несемо Тобі в дарі всі наші терпіння, всі муки і кари: за віру, за народ, за наші родини, за долю, і щастя, й Волю України!

Вся Вселенна нині веселиться Різдвом. І ми теж, хоч в'язні, торжествуємо з Христом! Де Христос родився, там Йосиф, Марія – Пресвята Родина, Опіка, Надія!

Разом з нами нині кругом засідає вся наша родина, що десь там страждає. Вона духом з нами, молиться, думає, ділячи просфору, цілує, бажає сили у терпінню, волі із неволі, а всьому народу – щасливої долі. Так старенький декан о. Воробкевич, ділячи просфору, бажає сердечно й кожному зокрема своїми руками, як руками рідних, ділить просфорами. І до загальних бажань свої добавляє, потішить, розрадить, а то й звеличає. Бо де ж правду діти – всі ми, що там жили, себе шанували, як брати любились. В горю потішали, піддержували духом, як хто прийшов зі слідства й опускав уже вуха. Ми підходили до отця-декана, в руки цілували й отця-капелана, бо св. Вечерю приготував так гарно, щоб і для нас Святвечір не пройшов так марно!

Метушню почули часові-дижурні, впали на камеру і стали, як дурні. Лиш лампадку взяли, з хліба хрест святенький, а нас не рухали, пішли немирненькі. А св. Вечеря вже була готова – її нам прислала пані деканова. Був з ушками борщик, пиріжки з капусти, голубці і кутя, пампушки і хрусти, кип'яток гарячий, калачик біленький, всі ми їли, тим й були ситенькі. Наш о. капелян за нас всіх складає щиру вдячність, кому випадає. Слава во вишніх Богу і Синові Його, Матері Пречистій, Духові Святому.

І Вам, Отче-декан, пані декановій і всім нашим рідним віншуємо спокоєм.

Крізь віконце місяць до нас заглядає, там мороз скрипучий на сон вже збирає. Вже й мишки виходять, до нас заглядають, вони зголодніли, то й нас присипляють. Не чуєш вже коляд. Попри вікна, двері лиш часові ходять. На ясному небі падуть метеори – то з очей рідненьких ллються перли-сльози.

Цілую головки діточок миленьких, сестру нашу Ганю, Дорогих, Рідненьких. Твої, моя Стефцю, рученьки дрібненькі. Спи, моє Серце, сни – сни щасливенькі! Вже вечірня зірка на небі згасає – її ясне сонце з овиду зганяє.

А мороз різдвяний не слабне – кріпшає!

Христос ся рождає – Славіте, вітаєм!

о. Стефан Ратич

Цікавим є вірш, у якому о. Стефан описав свій прихід у тюремну камеру. А оскільки цей опис давав ще й відомість, хто там перебував, то, коли вдалося передати його на волю, це мало велике інформативне значення.

Зараз такий лист можна вважати достовірним історичним свідченням, що добре може прислужитися історикам,які досліджують історію репресій щодо українського народу та Української Церкви. Тому наводимо його.

Відчинились двері. Відчинились двері число три камери,

Сюди мене впхнули, аж здригнули мури.

Слава Богу, слава і навіки слава,

Бо хресна дорога – це наш шлях до слави.

Чи мене приймете, злочинця нового,

Що не зрадив віри ні народу свого?

Приймемо, приймемо, просимо сідати,

Будемо разом у тюрмі волю здобувати.

Волю здобувати тюремним терпінням,

«З нами Бог!» – молитись всі ми розуміємо.

Тут інженер Сацький, Киба, Синак, Дацький,

Гуцал, Шевчук, Гасай, Заяць, Крук і Пірус

Тут старенький декан отець Воробкевич

І отець Процишин– пастирі вірненькі!

ПЕРЕЇЗД ОТЦЯ ВОЛОДИМИРА РАТИЧА ДО ЛЬВОВА

Не домігшись від о. Володимира Ратича свого, забрали ключі від церкви в Чернелеві Руськім (оскільки не мав відповідної довідки), а в церкві с. Ступки зробили склад. Самого батька так обставили, що не міг вільно виконувати своїх обов'язків як священик, мусив з цим критись.

Днями почастішали нальоти стрибків з обшуками, коли проколювали землю дротами, чи немає криївок партизан. Бували нічні поодинокі посилені нальоти. Одного разу вночі якась група намагалась вломитись до нашої хати і ми змушені були піднятись на стрих та бити по блясі даху, що допомогло позбутись того нападу. Вночі приходили підпільники і тато надворі в пивниці вів з ними якусь розмову, можливо, стосовно старших братів, бо думали, що вдома; можливо, про вуйка Романа Тарнавського, лікаря, який був у Ходорові, а може, про якісь душпастирські справи – батько не розповідав. Зрадників, видно, не було, бо на допитах про це не згадували.

Тоді батько під час якоїсь господарської роботи поранив ногу, що змусило його злягти до ліжка. Коли черговий енкаведистський посланець побачив батька в ліжку з поважною раною, то це трохи захистило його від нових викликів до КГБ, і візитери перестали появлятись. Та ми розуміли, що це триватиме недовго.

Мій брат Теодор, який вчився в Дублянах в сільськогосподарському інституті, та мешкав у Львові в одній з келій будинку, розташованого справа від церкви на подвір'ї св. Юра у Федора Любінського, усі ці події пережив особисто.

Федір Любінський, старша людина, був прислужником о. Василя Лаби, який за часів німецької окупації був капеланом української дивізії «Галичина».

Уже пізніше, будучи куратором групи студентів Львівської політехніки, як викладач, при примусовому відвідуванні разом зі студентами музею атеїзму у Львові, я побачив там на стіні велику знимку, де на підвищенні серед вояків дивізії «Галичина» править святу літургію о. Василь Лаба, а біля нього дякує Стефан Перла – син дяка з села Ступок, де парохом був мій тато.

Стефан Перла вчився на дяка в Тернополі у п. Шотовського, який був дяком у середній церкві Різдва Христового, де парохом був брат батька о. Стефан. Після смерті п. Шотовського його місце зайняв Стефан Перла.

Стефан Перла за покликом свого сумління вступив до лав дивізії «Галичина». Після бойових дій під Бродами він опинився у Львові. Коли більшовики зайняли Львів, переховувався у Федора Любінського. Він і познайомив брата Теодора з п. Федором, а згодом брат познайомив з ним і мене.

Мій брат Теодор, який мешкав у Федора біля церкви св. Юра, обдумавши та проаналізувавши ситуацію, а можливо, і порадившись з Дометієм Цегельським, вирішив використати тимчасове затишшя з арештами і перевезти батька до Львова. Батькові рекомендували поїхати до Львова на обстеження, і брат навіть уже вистарався паспорт з терміном дії на півроку. Ввечері приїхав брат і нічним поїздом забрав тата до Львова. Ми всі розуміли, що іншого виходу нема. У Ступках, де приходство було під час війни знищено, а ми змушені були переїхати до Чернелева Руського, церкву забрали під склад. До Чернелева Руського надали православного священика о. Рокітського, бо довідки про дозвіл відправляти у церкві в батька не було. У селі кожний крок батька на виду і під постійним пристрілом енкаведистів.

Небезпечними були нальоти стрибків і нічні візити перебраних під наших підпільників енкаведистів, тому брат і забрав батька до Львова.

Спочатку батька взяв до себе сестрінок Дометій Цегельський, який винаймав невеличку кімнатку під дахом біля «Сільмашу». Через деякий час зауважили, що хтось за домом стежить. Не знали, за ким, бо Дометій був у дивізії «Галичина». Тому тата перевели до п. Рака недалеко від о. Павла Лошнія в районі Електролампового заводу. Там тато побув деякий час, аж поки хтось не запропонував помешкання (кімнату під дахом) у п. Падлеської, польки, що мешкала на вулиці Партизанській (тепер С. Рудницького). Туди переїхав і мій брат.

Батько тут спілкувався з багатьма священиками: о. Степаном Рудем, о. Володимиром Грицаєм, о. Євстахієм Смалем, о. Остапом Стернюком, о. Маркіяном Фармігою, о. Павлом Лошнієм та іншими, а також зі священиками Тернопільського деканату – Іваном Пасікою та іншими.

Отець Стефан зі своїм братом о. Володимиром Ратичем у важких умовах підпілля готували ґрунт для підготовки теологів. Отець Стефан Ратич часто бував у Тернополі і Бережанах, розширюючи контакти з підпільним духовенством, та й сам надавав духовну допомогу вірним, хоч це в той час дуже переслідувалося радянською владою.

Після переїзду о. Володимира Ратича до Львова у Чернелеві Руськім залишились мама, сестра Ірена, брат Любомир та дідо Лонгин Тарнавський. Я переїхав до батька як студент політехніки. Стипендії були і в мене, і в брата, але це мізер. Ми харчувались один раз у день. За 50 рублів купили машину дерев'яних опилок та мали, не знаю звідкіля, піч. Це був баняк на ніжках з перегородкою, яка відділяла пальник від печі, та отвором по центрі в нім. В отвір вставлялась труба з ручкою вгорі, і весь проміжок заповнювався опилками. Тоді труба за ручку витягувалась, і баняк щільно закривався кришкою. У верхній частині була виведена труба в комин. Через пальник запалювались опилки, і вони тліли 4-5 годин. На кришці печі гріли воду, варили зупу, а піч гріла помешкання.

Ми троє: батько, брат Теодор і я – вставали разом. Батько готувався до відправи Сл. Божої, а ми до інституту. У неділі і свята обоє, я і брат, були на Сл. Божій. Після Сл. Божої, відмови молитвослова батько запалював піч і готував обід (зупу). Ми десь коло п'ятої поверталися з занять, обідали і йшли до бібліотеки або готувалися вдома. Тато з хати нікуди не виходив, бо не мав прописки і не хотів привертати уваги, що хтось там мешкає.

Почали шукати хату для цілої сім'ї. Падлеська порекомендувала нам на Задвір'янській (тепер Антоновича) хату у пані Круліковської, також польки. Вона, будучи служницею, згодом вийшла заміж за господаря дому і успадкувала маєток.

У пані Круліковської було два домики. Один гарний особняк, добудований до другого такого ж, зовсім іншого господаря. В її домі мешкало панство Клішів з донькою Лідою. У подвір'ї був другий партеровий домик з поганим фундаментом. Хата складалась з маленького коридорчика, зліва туалет, а справа прохідна кухня і два покоїки по 14 м². Помешкання темне та сире. Але ми були раді і за таке при невеликій оплаті.

Мама не мала бажання переїздити до Львова, бо «що я там буду робити без корови, ліпше купіть мені чотири дошки». Згодом погодилась на переїзд. Найняли машину і перевезли деякі речі (ліжка, бочку капусти, картоплю). Потрібно було спочатку прописати батька, а потім маму до нього. Через якісь знайомства за 7 кг ковбаси та кілька пляшок горілки його прописали. Батько дістав роботу технічного працівника в польській школі №10 завдяки її директору– професорові Івану Синиці, якого ми знали по гімназії з Тернополя, та й родомвін був з Чернелева Руського. Мама дістала роботу в реєстратурі шостої поліклініки (вул. Романа Шухевича), але це було їй дуже важко, бо не звикла до такого режиму. Опісля дістала якесь місце в аптечному кіоску на ринку між вулицями Тургенєва і Федьковича. Однак там не могла собі дати ради через нестачу.

Тато сказав: «Ніяких маєтків не маємо, тому єдине, поки є така можливість, вчіться, цього вам ніхто не відбере». Теодор спочатку вступив до політехнічного інституту на електричний факультет, а опісля перевівся в Дубляни до сільськогосподарського, Орест вступив до політехнічного інституту, Любомир – до СШ №1, а Ірена – до середньої школи.

ЗВІЛЬНЕННЯ З АРЕШТУ ОТЦЯ СТЕФАНА РАТИЧА

Тільки після смерті Й. Сталіна 1953 року о. Стефана Ратича звільнили з-під арешту, але залишили в Сибіру на засланні. Згодом його етапують у В'яземськ Хабарівського краю, де вже з 1952 року знаходилася на спецпоселенні його дружина.

Перебуваючи у В'яземську, о. Стефан не поривав своїх зв'язків з Греко-Католицькою Церквою, Митрополитом Йосифом Сліпим і священиками, які в той час знаходились у підпіллі. Він переписує і розмножує написані Митрополитом на засланні його Послання та Історію Української Церкви.

Сидять о. Стефан Ратич з дружиною Стефанією. Стоять їх діти: Марія, Роман, Богдана та Анна-Христина.

Коли в червні 1960 року о. Стефанові дозволили разом з родиною повернутись на Батьківщину, але без права проживання у м. Тернополі, він прописався у свого сина Романа в Бережанах, а сам жив у Львові у своєї дочки Богдани. Звідси налагодив і підгримував постійні й активні контакти з владиками і священиками Української Греко-Католицької Церкви, що знаходилися у підпіллі і виконували свої душпастирські обов'язки, дотримуючись суворої конспірації.

Повернувшись до Тернополя, нав'язав контакти з греко-католицькими священиками-підпільниками. З перших днів повернення до Тернополя о. Стефан Ратич займався душпастирською роботою. До нього звертаються його колишні парафіяни, щоб охрестити дітей чи внуків, звінчати, відправити Службу Божу, висповідати та запричащати, освятити воду, новобудову, а перед Великоднем – Пасху, похоронити померлого та інше...

«У 1950-х роках Блаженніший Йосиф іменував о. Стефана Ратича адміністратором Східного Сибіру з осідком в Іркутську.

Отець Стефан Ратич був товаришем студій Митрополита Йосифа і мав з ним зв'язок у Маклаково. Переписав другий том «Історії Вселенської Церкви на Україні», яку написав Митрополит Йосиф, і на останній сторінці (408) закінчив Сл. Б. на св. Петра і Павла (12.07.1956), а закінчив переписувати 28.12.1956. (о. Стефан Ратич). У нього був також і 3-й том «Історії...», доручений отцем Іллею Блавацьким з Красноярська».

(Переписано з «Богословія», том 55 – видання Українського Богословського наукового Товариства, Рим -1991)

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА У ПІДПІЛЛІ

Батько виконував у підпіллі душпастирські обов'язки та працював над науково-методичним забезпеченням Духовної семінарії у підпіллі.

Постійне нервове напруження спричинило 1956 року інфаркт міокарда. Лікувати тоді добре не вміли, та й не було відповідних ліків. Приписували півроку лежати майже нерухомо. Знеболювальних засобів також не було. Батько казав, що відчуває такий тиск у грудях, немовби на ньому лежить вантажна машина. Небезпека була одержати пролежні – шукали сіна, щоби легше було лежати. Дуже намучився, але з Божою поміччю видужав і приступив помалу до дальшої підпільної душпастирської роботи.

Навчання у вузі та робота після його закінчення відірвали нас від домашніх справ. Теодор днював і ночував на полях, забезпечуючи роботу техніки, особливо в часи посівної, і тому рідко приїздив додому. Любомир після закінчення вузу 1955-1956 року був далеко від дому, а після повернення до Львова був постійно з батьками. Мене після закінчення вузу призначили механіком, а опісля енергетиком корпусу, і доводилось працювати по дві зміни за невелику оплату. Ірена працювала та ще вчилася. Незважаючи на те, що ми почали працювати, життєвий рівень був низьким. 1957 року я перейшов на викладацьку роботу до політехнічного інституту, і потрібно було готуватись до викладання. Мама сама повністю справлялась з домашньою роботою і хоча раз на тиждень старалась зробити все необхідне біля важкохворої рідної сестри Софії в Ходорові. Можливо, сама себе не дуже добре почувала, бо завжди клала у кишеню карточку, де було записане її прізвище та адреса.

Батько кожного дня відправляв Службу Божу, на якій ми були лише щонеділі, відмовляв молитвослов, дещо допомагав мамі і все щось писав. На Службу Божу, крім своїх, приходило по кілька осіб, яких, видно, тато знав. Ходив хрестити, давати шлюби та виконував інші душпастирські обов'язки. У хаті замість престола був накаслик, в який після відправи все ховалось (антимінс,світильники, чаша, хрест). На печі завжди сушились агнці і частички. Просфору мама пекла, а тато вже краяв. З протилежної сторони вулиці, де ми мешкали, у вікні завжди сиділа жінка і спостерігала за нашими воротами. Напевно, за татом тягнувся хвіст.

Видно, батько потрапив у поле зору КГБ, і 18 серпня 1958 року коло дев'ятої години вечора задзвонив дзвінок від брами дому. Через вікно з хати було видно браму, коло якої побачили людину у військовій формі. Мама була хвора на грип і з температурою лежала в ліжку. Тато дещо невеличке з записів передав мамі для сховку, можливо, її обшукувати не будуть. Вони подзвонили ще і до господині дому, окремого при дорозі, і вона відчинила браму. Ввійшли до хати, і перші слова були: «Всім залишатися на місцях, здайте зброю, гроші, які у вас є». Опісля почали обшук. Між ними був і представник 1-го відділу політехніки, де я працював. Обшук тривав з дев'ятої вечора до третьої ночі. Забрали всю релігійну літературу, рукописи батька та кореспонденцію. До накаслика, біля якого лежала мама, не заглянули. З печі агнці та частички зняли, але не забрали. Хата маленька, і так довго вели обшук! У шафі в кишені знайшли 50 карбованців, на що тато сказав, що це всі наші гроші. На кожній речі мусив поставити свій підпис. До моїх конспектів не підходили.

Після обшуку я рано пішов на роботу. Кафедрою «Деталі машин», де я працював асистентом, завідував проректор інституту Ілля Петрович Глущенко. Я йому про обшук нічого не сказав, бо там був представник інституту і, напевно, все йому доповів. При зустрічі зі мною він знаку не подав. Через деякий час покликав мене до себе і сказав, що він організовує лабораторію «Динаміки ланцюгових передач» і хотів би, щоби я перейшов туди. Я його зрозумів і дав згоду. Згодом мені ще дали погодинно працювати асистентом.

ОРЕСТ РАТИЧ

Я, Орест Ратич, народився 1930 року в селі Грабівці, район Великі Бірки Тернопільської області у сім'ї о. Володимира і Марії з дому Тарнавська, з освітою учительської семінарії. Батько Марії – Лонгин Тарнавський, син Іларіона, а його стриєчний брат генерал Мирон Тарнавський – син Еміліана, пароха села Барилів.

Навчався у початковій сільській школі, районній Великі Бірки, Тернопільській Гімназії та СШ №1, де отримав атестат зрілості. 1948 року вступив до Львівського політехнічного інституту, який закінчив 1953 року та працював на підприємстві «Львівсільмаш механіком, а після підвищення кваліфікації як енергетика на заводі Ліхачова у Москві працював механіком і енергетиком складального цеху цього ж підприємства. 1957 року звільнився з підприємства «Львівсільмаш» і перейшов на роботу до Львівського політехнічного інституту старшим лаборантом кафедри «Деталі машин». З початком нового навчального року був переведений на посаду асистента.

Завідувач кафедри «Деталі машин», проректор інституту, Ілля Петрович Глущенко, дістав держбюджету тему і відкрив лабораторію «Динаміки ланцюгових передач» (експериментальної бази для докторської дисертації).

Мені Ілля Петрович запропонував перейти на посаду старшого групового інженера, що я й зробив.

Лабораторія мала дві кімнати: окремо для виготовлення стендів та проведення дослідів.

У першій кімнаті були токарний, фрезерний, свердлильний верстати та зварювальний апарат, тут працював високої кваліфікації механік Погребняк Микита Петрович і допомагали викладачі кафедри та завідувач архівом кафедри Міщенко С. В.

До мене належала організація та координація всіх робіт, виготовлення стендів та проведення дослідів.

У результаті Ілля Петрович Глущенко захистив докторську дисертацію, кандидатські – аспірант Зубченко І. та викладачі: Петрик А. А., Дубиняк С. А, Никольський В. К.

Я брав участь у річних звітах, друкував статті в інститутському збірнику та маю чотири авторські свідоцтва.

Глущенко І. П. переїхав до Краснодара, держбюджетну тему закрили, і я залишився без роботи.

Курендаш Ростислав Степанович, завідувач кафедри «Прилади точної механіки», декан вечірнього факультету запропонував мені посаду асистента, і я перейшов.

Там я пройшов шлях від асистента, старшого викладача до доцента кафедри, яким працював 25 років і вів заняття (лекції, практичні, лабораторні, курсове та дипломне проектування) на стаціонарній, вечірній і заочній формах.

Навчався на заочній аспірантурі і склав три кандидатські іспити.

ЗАПРОШЕННЯ З БАТЬКОМ В У КГБ

Надалі КГБ не заспокоювалось і постійно тримало нас у своєму полі зору. Раптом одержую лист із запрошенням з'явитись з батьком в УКГБ на вулицю Дзержинського, 55. Конверт дивний, з підписом під малюнком «В Дальневосточной тайге». Між деревами напроти пня у лісі стоїть у куфайці одинока людина. Це певний психологічний тиск. Не піти було ризиковано, бо могли б узяти з дороги – і слід пропав. Тому ми з батьком вирішили піти. Були готові на все. Батько лише сказав: «Якщо вони будуть пропонувати якусь співпрацю, то ти різко відкажи, щоби у них не було сумніву, що вагаєшся». Це мені допомогло в майбутньому, що від мене відчепилися, але взяли від завідувача Ростислава Степановича Курендаша гарантію за мене, що я можу працювати в інституті.

Коли разом з батьком прийшли на Дзержинського, 55, у нас узяли повістку, завели до невеличкої кімнати і там залишили десь на дві чи три години самих. Ми двоє мовчки просиділи цей час. Може, і робили якесь опромінення, так ми подумали. Розмова йшла про припинення татом душпастирської діяльності. Мені сказали, що я буду відповідати за ті дії тата. Крім цього, вимагали, щоби я пішов у міську партійну організацію одержати дозвіл працювати в інституті. Я відповів, що нікуди не піду. Нас відпустили.

При обшуку 1958 року батькові забрали всі церковні книги, необхідні для душпастирської роботи. Єдиний спосіб це поновити – переписати. Частину батько десь дістав, а решту змушений був переписати на листочках формату А6 (для кращого збереження). Були переписані «Благословення епітрахеля», «Благословення фелона», «Благословення ілитона», «Благословення воздуха», «Чин како в скорі причастити больного», «Чин благословення престола самого», «Благословеніє хреста престольного», «Чин благословення і освячення служебника, сосудов: діскоса, чаші, звізди і ложици», «Чин благословення ілі посвячення нових святих риз», «Чин благословення святих євангелій і богослужебних книг», «Чин благословення святия трапези», «Чин благословення гробниць (гроба)», «Молитви за спасенні успіхи Вселенського Собору», «Молитви до Божої Матері», «Чин Благословення свіч на Стрітеніє Господнє», «Молитви освятити зеліє», «Молитви над коливом святого», «Молитва благословення Артоса», «Молитви в суботу на роздроблєніє Артоса», «Служба в темніцах і в заточенії сущих многіх, ілі о єдинім (на проскомидії, молитви на ісход душі)» та інші.

Решту книг: «Чин тайни святого хрещення і миропомазаній», «Чин тайни супружества» та інші, необхідні для душпастирської роботи – батько дістав.

Я ОДРУЖИВСЯ

1962 року я одружився з Олею Зварич і перейшов мешкати до тестів, але майже кожного дня в останній період навідував батьків, а в неділю з дітьми і дружиною приїздили на Службу Божу. Роботи як викладача політехніки та на будівництві нового дому на Кривчицях було багато. Крім того, виїзди на практику зі студентами по різних містах Союзу і що-п'ятирічні піврічні перепідготовчі курси викладачів у Ленінграді забирали багато часу. Батько конче хотів освятити наш дім, що й виконав. Матеріально було тяжко як батькам, так і нам.

ДОПУСК

Кожне з підприємств, на яких студенти проходили практику, мало закриті цехи, тому вимагали від мене допуск. Я довго зволікав, а врешті подав заяву в перший відділ політехнічного інституту для одержання допуску. Зі села Ступок, де батько був парохом, передали, що були в них якісь зі служби безпеки, розшукали служницю та її чоловіка, які служили в нас, і розпитували про всю нашу родину. В своїй автобіографії я писав, що походжу з селян, а про двох старших братів Олександра та Євгена не згадував. Через деякий час мене викликали у перший відділ політехніки, де був співробітник КГБ з вулиці Дзержинського, 55. Перші слова були: «Нам є про що поговорити».

Знаючи, що вони були у Ступках, я сказав так, як воно є. Тоді він задав запитання: «Чому скривали?» Відповідь: «Я боявся». Після цього запропонував співпрацю. Я відповів, що до цього не надаюся. Знову питання: «Ви пробували?» Відповідь: «Не пробував і не хочу». Після цього він почав допит за формою: прізвище, ім'я, по батькові і про всю родину, де, хто, ким працює, по кожному окремо.

Він мене відіслав і сказав написати автобіографію. Я написав, що син священика, брат Теодор працює головним інженером на підприємстві автотракторних запчастин у Львові, про старших братів написав, що вони навчались у Львові, Олесь на лісництві, а Євген у художній школі, на даний час я про них нічого не знаю. Любомир, здається, був скерований на роботу в Гур'єв Казахської PCP, а Ірена вчилась у технікумі.

Брата Теодора викликали з Москви, забрали його перепустку і звільнили з посади головного інженера. Пізніше мені передали, що допуску не маю і не буду мати.

Тоді почали заходити на кафедру, де я працював, до завідувача. По якомусь часі завідувач, а ним був Курендаш P. С., сказав, що приходили стосовно мене і вимагали від нього дати запоруку, яку він і дав. Мені дали спокій.

На роботі викликали і мою дружину Олю. Вона прийшла, а на столі лежала її особова справа. Цей працівник узяв цю особову справу, переглянув, подивився на неї і сказав: «Все в порядку, можете йти працювати».

ПРАЦЯ ОТЦЯ ВОЛОДИМИРА РАТИЧА У ПІДПІЛЛІ

Батько разом із своїм братом о. Стефаном Ратичем, який повернувся із заслання, продовжували працювати у підпіллі. Є згадка і про співпрацю з отцем Володимиром Левицьким, який повернувся з заслання 1958 року.

На Успення Пресвятої Богородиці отець Володимир Лепицький разом з родиною приїхав до Львова. З великими труднощами шукали притулку по людях, прописувались, влаштовувались на працю.

Отець Володимир Левицький, будучи пенсійного віку, вже не мав обов'язку десь працювати, тож повністю присвятив себе підпільному душпастирюванню. Швидко встановив контакти з багатьма священиками, які були у Львові та в різних районах Галичини. Найтісніше контактував з отцями Смалем (ЧНІ), Гринем (ЧСВВ), Зубрицьким, Федишиним, Когутом та іншими. Часто зустрічалися, радились, як діяти в умовах безбожної та репресивної системи. Невтомно їздили по селах, охоплюючи духовною опікою щораз ширші кола мирян. Найтісніше співпрацював о. Левицький з братом своєї дружини о. Йосифом Добрянським.

Отець Левицький навчав підпільних теологів. Зокрема його учнем був о. Ілля Юник. Також немалу роль відігравав о. Володимир Левицький у такій важливій і делікатній справі, як повернення у лоно рідної Церкви священиків, які з примусу з'єднались з Російською Православною Церквою. Коли з роками зміцніло й структуризувалось католицьке підпілля, коли повернулись з ув'язнення священики і появились підпільні єпископи, багато «з'єдинених» священиків почали повертатися у лоно Української Греко-Католицької Церкви. Найчастіше це були старші за віком отці, які офіційно вийшли на пенсію і прагнули перед смертю вернутись до рідної віри. З його участю відкликав своє «православ'я» і його рідний брат о. Юліан Левицький.

Знаю, що батько разом з братом о. Стефаном їздили до Калуша провідати брата о. Івана, і він відкликав своє «православ'я». Між документами батька було «Исповедание католической веры».

Отець Володимир Ратич контактував з отцями Адріаном Зафійовським, Є. Смалем (ЧНІ), Гринем (ЧСВВ), Зубрицьким, Федишиним, В. Сеньківським, І. Цимбалою, М. Фармігою, В. Хариною, Когутом, І. Пасікою, В. Грицаєм, С. Рудем, П. Лошнієм, О. Стернюком, Пашківським, В. Чухнієм та іншими.

Одного разу батько мені сказав, що хоче до тестя дати дещо сховати. Я попросив про це тестя, і він погодився. Ми, молоді, мешкали у новій хаті, а тесті у малій старенькій. Більше безпечним було у тестів, бо в мене могли зробити обшук. Так і зробили. Батько зі своїм братом о. Стефаном прийшли до тестя і передали щось на сховок. Я при цьому не був. Крім мене і тестя, про це ніхто не знав. Пройшов певний час, помер батько, а згодом і тесть. У мене були свої турботи зі здачею хати, прийняття дружиною спадщини, діти, виклади для трьох форм навчання (стаціонарної, вечірньої та заочної) та інші. Про сховане забулось. Однак через деякий час я про це згадав і почав шукати у тестя на стриху та в хаті. Я нічого не знайшов і ні в кого спитати. Померла теща. А сховане все ж непокоїло. Пішли дощі, і в прибудові з дощок, накритих папою, до хати почав протікати дах. Я взявся до ремонту підпор даху і відсунув різні накидані речі. Між ними побачив пачку з дикти для посилок, в якій лежали старі книжки, промоклі від дощу. Під ними було декілька зв'язок товстіших шкільних зошитів, кінці яких обгнили і осипались. Коли розкрив їх, то побачив те, що шукав. Це була велика праця, очевидно, призначена не для себе, а для підготовки священиків у підпіллі.

Незважаючи на всі переслідування, священики УГКЦ продовжували свою душпастирську діяльність, і значна частина їх у важких умовах підпілля почала готувати науково-методичне забезпечення для підготовки теологів.

Після повернення священиків з тюрем з 1956 року почали підновлюватися структури УГКЦ.

Ніхто по міг знати, як довго триватиме свавілля влади, та надії були. Коли я спитав о. Стефана, що маю робити з багатотомною енциклопедією Брокгауза, написаною німецькою мовою та ще й готикою, отримав відповідь: «Як буде наша Богословська семінарія, то туди її передай». Що й було зроблено.

Пам'ятаю, що Митрополит Андрей Шептицький передбачливо готував священиків до таких можливих ситуацій. Вимагав, щоби кожний священик мав якусь цивільну професію, обов'язково міг надати першу медичну допомогу. За часів німецької окупації він видав Служебник невеликого формату, зручний для користування в певних умовах.

Незважаючи на такі жорстокі обставини, о. Володимир виконував свої душпастирські обов'язки, підтримував тісний зв'язок зі знаними страждаючими священиками, контактував зі своїми колишніми парафіянами, цікавився їх життям та відправляв для них інтенції, як це задокументовано в його тайних маленьких блокнотах, залишених по його смерті.

ЗАГАЛЬНИЙ ОПИС РУКОПИСІВ ПЕРША ЧАСТИНА РУКОПИСІВ

Для цих рукописів використано 18 зошитів. Два зошити без дат їх випуску по 12 аркушів, решта – Львівської білової фабрики: 4 зошити по 12 аркушів 1-й кв. 1953 року, 11 зошитів по 12 аркушів 3-й кв. 1953 року і один зошит на 24 аркуші 3-й кв. 1954 року. Заповнено 390 сторінок.

ДРУГА ЧАСТИНА РУКОПИСІВ

Для рукописів були використані зошити різних картонажних фабрик. Два зошити картонажної фабрики Лієпаї. Торг. № 1126. РТУ 299 59, кількістю аркушів 96.

Зошит № 1. Внизу правий ріг зошита прогнив і частина тексту знищена. Зошит № 2 в доброму стані. Він зберігався у внучки о. Степана Марії Теодорівни Ратич. На початку приклеєні чотири сторінки.

Вісім зошитів Талліннської картонажної фабрики «ТАНТ» APT. 628. EVTT 700-59 з кількістю аркушів 46. Один зошит знищений.

Двадцять три зошити III кварталу 1963 р. Львівської білової фабрики РТУ УРСР 46-59. Арт 1080 з кількістю аркушів 12.

Один зошит 3-ій квартал 1963 р. Львівської білової фабрики РТУ УРСР 46-59. Арт. 1080 з кількістю аркушів 12.

Три зошити 2-й квартал 1964 р. Львівської білової фабрики РТУ УРСР 46-59. Арт. 1080 з кількістю аркушів 12.

Шість зошитів 3-й квартал 1964 р. Львівської фабрики паперовобілових виробів РТУ УРСР 46-59. Арт. 1080 з кількістю аркушів 12.

Три зошити ІV кварталу 1964 р. Львівської білової фабрики РТУ УРСР 46-59. Арт. 1080 з кількістю аркушів 24.

Один зошит з чистою обкладинкою і один зошит без обкладинки по 12 аркушів.

Письмо дрібне з кількістю знаків у рядку 40-50, а рядків на сторінці 35-45. Коефіцієнт заповнення сторінки 0,7-1,0.

ЗМІСТ МАТЕРІАЛУ РУКОПИСІВ РУКОПИСИ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ

Скорочений переклад українською мовою о. Володимира Ратича.

Зошити: І, II, III, IV

О. Kolumban Marmion, opat. Benedyktynôw w Meredsouns. Chrystus w swoich tajemnicach.

Przekl. z oryg. franc. Ks. J Andrasz T. J., wyd. 11, stron 510, Krakow 1923, wyd. Ks. Jezuitôw. Текст рукопису написаний на 99 сторінках.

Зошити V, VI, VII

Ks. Dr. Ottokar Rohaszka, biskup. Bialogrodu. Rozmyslania о ewangelii.

З четвертого угорського видання переклав ks. Herman Libinski T. J., т1, Краків 1925. Вид. оо. Єзуїтів. Текст рукопису написаний на 59 сторінках.

Зошити VIII, IX, X

Dom І. В., Chautard О. CR. Zycie wewnsfrrue, a duch apostolstwa.

Za Zwoleniem autora nakladem pan kongregacji dzieci Marii, Krakow 1928.Текст рукопису написаний на 78 сторінках.

Зошит XI

Ojciec Mateo, Jezus Krôlmiloéci. Gniezno 1929.

Текст рукопису XII написаний на 32 сторінках. Зошити XII, XIII, XIV О. Мапгусу Meschler T. J. Dar zielonych swiеt, Rozmyslanie о Duchu Swiеtym, Gdybys znala dar Bozy (Jan V. 10) Переклад з німецького Герц Г. Л. P. Krakôw 1924 Wydaw. ksiеzy Jezuitôw Текст рукопису написаний на 59 сторінках, Зошит XV Bohdan Janusz.

Zabytki monumentalnej architektury Lwowa. Nakl. Redakcji «Wiadomosci Konserwatorske», 1928. Текст рукопису написаний на 8 сторінках, Зошити XVI, XVII Sw. Franciszek Salery.

Filotea (любителька Бога) czyli Droga do zycia poboznego Przelozyl z orygin. franc, ks. H. Libinski T. J. Текст рукопису написаний на 33 сторінках. Зошит XVIII О. Jann Woroniecki О. P. Piesn Modlitwy. Studiumteolog. Dla intelig. ser. 1 (Zadania,... wiadomosci modlitwy), 1924. Текст рукопису написаний на 22 сторінках Всього в першій частині 390 сторінок рукописного тексту.

РУКОПИСИ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ МОЛИТВИ

Господи Ісусе Христе, Царю, опоро тих, що терплять із-за любові до Тебе і із-за вірності Твоїй Обручниці св. Матері Церкві, вислухай нашу гарячу молитву за братів нашої Церкви, що мовчить. Зроби, щоб ніколи не ослабли в боротьбі, щоб не захитались у вірі.

Нехай краще зазнають солодкої потіхи, що посилаєш душам, котрих Ти зволив покликати до свого товариства, на висоту Хреста. Тим, що терплять докучливість і насилля, труд і голод, будь непохитною опорою, що піддержує в досвідах і дає певність нагороди тим, що витримають до кінця. Тим, що терплять моральне знущання, оскільки небезпечні, що часто обманливі, будь, Господи, світлом, що просвічує, щоб ясно бачили пряму дорогу правди, будь силою, що підтримує їхню волю, допоможи їм витримати кожну пробу, кожне вагання і перевтоми. Для тих, що не можуть відкрито визнавати свою віру, сповняти практики християнського життя, ані часто приймати св. Тайни, що не можуть мати синівської злуки зі своїми духовними проповідниками, будь Ти сам, о Господи, укритим престолом і невидимим храмом величезних ласк і вітцівським голосом, що помагає, додає відваги, лікує зболілі душі і дає їм радість і спокій.

Нехай наша гаряча молитва буде їм поміччю.

Нехай наша братня злука дозволить їм почути, що вони не осамітнені.

Нехай їх приклад буде будуючим для цілої Церкви, а окремо для нас, що пам'ятаємо про них таким відданням.

Зроби, о Господи, щоб дні проб і досвідів скоротилися, і дозволь, щоб усі разом з їхніми наверненими гнобителями могли вільно служити Тобі і величати Тебе, що живеш і царствуєш з Отцем і Св. Духом на віки. Амінь.

РУКОПИСИ

Зошит № 1. 96 аркушів. Заповнено 192 сторінки. Містить параграфи від 147-167. Текст починається словами: «Протестантизм на Прусах і інфлянтах».

Зошит №2.96 аркушів і чотири вклеєні. Повністю заповнено 200 с. На початку зошита приклеєні чотири сторінки.

На першій зверху написано: «Шпіраго о. Франц. Катол. Катехизм. Частина друга. Наука звичаїв з перекладу о. Ярослава Левицького». На вклеєних сторінках стаття о. Стефана Ратича «О заповідях взагалі. Заповіді Божі». Текст рукопису починається зі слів: «Під австрійським поневоленням». Містить параграфи від 168-221.У кінці зошита «Хронологічний перегляд за книжкою Еhrlе». Три вертикальні графи, в яких записано:

1. Порядковий номер, назва Папи і роки перебування на престолі.

2. Правитель і роки правління.

3. Діяльність Папи.

Всього в зошитах № 1 і № 2 392 сторінки.

Зошити №№ 3-6 по 48 аркушів, заповнені повністю дрібним почерком.

Зошит № 4 знищений сильно. Стосується до історії Вселенської Церкви.

Ks. Wladyslaw Krynicki М. S. Т. biskup sufragan Wroclawski/. DZIEJE KO$CIOLA POWSZECHNEGO. Wyd. 3 uzupelnione opracowal o. Wladyslaw Szodlowski C. SS. R. Wroclaw, 1925. Рукопис тексту переклав о. Володимир Ратич українською мовою.

Зошит № 3 містить §§ 1-62. Зошит № 4 містить §§ 63-108. Зошит № 5 містить §§ 109-146. Зошит № 6 знищений. Усього 364 сторінки.

Зошити №№ 7-14 містять «Популярні катехитичні проповіді для кат. народу».

Популярні катехитичні проповіді для католицького народу, написав о. Павло Швилінські, переклав з німецької мови о. д-р. Ярослав Левицький. Ужгород. 1926

Зошит № 7. §§ І - XXVII.

Зошит № 8. §§ XXVIII - LXX.

Зошит № 9. §§ LXXI-LXXXI. Частина II. Про надію і любов. §§ 1 - 28. № 10. §§ 29 - 57.

Зошити №№ 7-10 по 48 аркушів. Усього 384 сторінки.

Зошит №11 містить §§ 58-64.

Зошит № 12 містить §§ 65-72.

Зошит № 13 містить §§ 73-80.

Зошит № 14 містить §§ 81-82.

Зошити №№ 11-14 мають по 12 аркушів. У № 14 заповнено 5 аркушів. Всього 92 сторінки.

Зошити №№ 15-22 містять Апологетичний катехизм католицький. APOLOGETYCZNY KATECHIZM KATOLICKI, opracowal ks. W. Gadomski, 1939.

Рукопис тексту переклав українською мовою о. В. Ратич.

Зошит № 15 §§ 1-7, № 16 §§ 8-16, № 17 §§ 17-20, № 18 §§ 21-28, № 19, §§ 29-36, № 20 §§ 37-45, № 21 §§ 46-57, № 22 §§ 58-61.

Вісім зошитів по 12 аркушів. У зошиті № 22 заповнено 5 аркушів. Усього 178 сторінок.

Зошити №№ 23-32 містять Апологетичний катехизм католицький. Наука моральності християнської. APOLOGETYCZNY KATECHIZM KATOLICKI. NAUKA MORALNOSCI CHRESCIJANSKY, opracowal ks. W. Gadomski, 1940. Рукопис написаний українською мовою.

НАУКА ХРИСТИЯНСЬКОЇ МОРАЛІ.

Зошит № 23 §§ 62-76, № 24 §§ 77-85, № 25 §§ 86-96, № 26 §§ 97-104, №27 §§ 105-109, №28 §§ 110-113, №29 §§ 114-122, № ЗО §§ 123-131, №. 31 §§ 132-135, № 32 §§136-143.

Десять зошитів по 12 аркушів. У 32-му зошиті заповнено 6 аркушів. Усього 280 сторінок.

Зошити №№ 33-35. Діяння Апостольські. Апокаліпса. DZIEJE APOSTOLSKE, ks. Jan Molczanowski, Przemysl, 1894. Рукопис тексту перекладений українською мовою.

Зошит № 33 §§ I-VI, № 34 §§ VII-XVII, № 35 §§ XIX-XXVI.

З зошити по 12 аркушів. У зошиті № 35 заповнено 10 аркушів. Усього 92 сторінки.

Зошит № 36. 12 аркушів. Усього 24 сторінки. Листи Никодима з І-ХХ. Написані українською мовою. JanDobraczynski, ListyNikodema. "Рах" – 1960.

Зошити №№ 37-39 стосуються Ватіканського Собору.

МОЛИТВА ЗА СПАСЕННІ УСПІХИ ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ

Святий Дух, котрого Отець зіслав в ім'я Ісуса, а котрий єси присутній у Церкві та нею непомильно управляєш, молимо Тебе, подай ласкаво обильність Твоїх Дарів Вселенському Собору.

Найсолодший Учителю, Утішителю, просвіти уми наших Архіпастирів, що так радо підкоряються св. Отцеві і будуть брати участь у Соборному зібранні. Зроби, щоби Собор приніс якнайкращі успіхи, щоб світло Євангелія, як рівно ж його сила, щораз більше огортали людську суспільність, щоб зростала та розвивалася живучість католицької релігії й діяльність місійних праць. Хай щасливо довершиться повніше пізнання науки Церкви та хай буде спасенне осягнення удосконалення християнських звичаїв.

Солодкий Гостю Духа, вчини наші уми кріпкими в правді та приготуй наші серця до послуху, щоб ми те, що буде вирішене на Соборі, прийняли зі щирою відданістю та виповняли з охотною волею. Рівно ж молимося і за ті вівці, які вже не належать до одної вівчарні Ісуса Христа, щоб і вони, славлячись іменами християн, повернулися врешті до єдності під управління одного Пастуха.

Віднови в цих наших часах, неначе через своє нове заслання, Чудесні свої діла та дозволь св. Церкві, щоби враз з Пречистою Дівою Марією, Матір'ю Ісуса, перебуваючи ненастанно та единодушно на молитві під управлінням св. Петра, поширювала Царство Божественного Спасителя. Царство правди і справедливості, Царство любові і миру. Амінь.

Відпусти: 1. Час.... 10 р. вірним, котрі бодай раз зі сокрушенним серцем....

Рукопис написаний українською мовою.

Зошит № 37. 24 аркуші. Заповнено 10 аркушів, 20 с. Zbiçjniew Czeskorski, Witold Jankowski, Janina Kolenda, Mikolaj Rostworowski SOBOR WIELKIE NADZIE, 1963 - Instytut wydawniczy "Pax"; Tygodnik Powszechny, luty, 1965; Jan Turowicz, BILANS TRZECIEJ SESIJI

Зошит № 38. 24 аркуші. Заповнено 15, 5 аркушів, тобто 31 сторінку. Polityka № 24, Warszawa. 1965; Tadeusz Pluzanski, PAWEL VI - DYPLOMATA, APOS TOL

Зошит № 39. 12 аркушів. Заповнено 10, 5 аркуша, 21 сторінка. Stanislaw Mazkiewicz, Warszawa. 1964; POLITYKA JANA 23, PAWLA VI

Зошит № 40. 12 аркушів. Заповнено 10, 5 аркуша, 21 сторінка. Jan Dobroczynski, 1965; Ksiazki, ideje і czlowiek. APOKRYFY

Зошит №41. 12 аркушів. Знищений, 24 сторінки.

МАРІЙСЬКІ БРАТСТВА.

Зошит № 42 Методика зіставлення церковного календаря. 12 с.

Зошити № № 43-45 Церковний календар по місяцях на 1966-1970рр

Зошит № 43. 24 арк. IV кв. 1964 р. № 44 і № 45 по 12 арк.

Зошит № 46. 12 аркушів. Заповнено 10 сторінок.

Проф. д-р. о. Мар'ян Якубець, Про Шевченкову поезію. Всього у другій частині 1945 сторінок рукописного тексту (крім Церковного календаря)