Професор Богдан Жигмонт Олексин – патріот України (автор: Чіх Володимир)

Дата публікації допису: Jan 07, 2013 8:40:57 PM

Вісник Любачівщини №17, Львів – 2009. – 104 стор.

Важко перечислити всіх членів Організації Українських Націоналістів (ОУН) села Дев'ятир, бо їх було багато. Ще більше мешканців Дев'ятира добровільно стало вояками Української Повстанської армії (УПА) з метою боротьби проти окупаційних режимів, за незалежність України (Іван Нечай, Кіндрат Ґирун, Тимофій Юнко, Михайло Хир, Михайло Мандзюк, Олекса Снігур, Дмитро Коцур, брати Іван та Михайло Стики, Володимир Стик, Тимофій Добуш, Іван Чобіт, Федір Черкас тощо). В лісі, поблизу Дев'ятира, дислокувалась сотня УПА, яку всебічно, на добровільних засадах, підтримувало продовольством місцеве населення. В селі діяла група підтримки повстанців (Анастасія Снігур, Катерина Богуш-Станична, Софія Романець, Софія Шевчик, Ольга Іванко, Ольга Чобіт та ін.), котра забезпечувала збір продуктів харчування і їхню доставку до місця дислокації сотні. Члени ОУН і вояки УПА – це українські патріоти.

Основна маса населення Дев'ятира вихована в дусі українського патріотизму. Український патріотизм дев'ятирських громадян – це результат багаторічної наполегливої, послідовної, цілеспрямованої, виховної роботи місцевого священика Володимира Гойдаша, який був на парафії безперервно впродовж 47 років, та професора сільської школи Богдана Жигмонта Олексина, що вчителював там кілька десятків років. Це були два визначні патріоти, які користувались надзвичайно великим авторитетом серед громадськості села і тому їхня патріотично-виховна діяльність давала позитивні результати.

Богдан Жигмонт Олексин народився 12 травня 1883 р. в Опільську Сокальського повіту, що на Львівщині. В Сокалі здобув освіту на Учительському семінарі. З 1904 р. по 1914р. вчителював у с. Дев'ятир, що на Любачівщині. Працюючи в школі, Б. Олексин вміло поєднував навчання з вихованням учнівської молоді, яку навчав не тільки грамоти, але й любити рідну українську мову, культуру та українські традиції.

З початком Першої світової війни, коли львівські стрілецькі організації створили спільний Комітет, а потім Українську Бойову Управу, яка видала заклик до українського народу зголошуватись добровільно в ряди Українських Січових Стрільців (УСС), Богдан Олексин серед перших був у рядах Усусусів.

З серпня 1914 р. воював в сотні Семенюка, яка проявила силу українського духу в боях проти московських поневолювачів. Був одним з непересічних старшин Усусусів, до яких австрійці ставились дуже стримано, неприхильно, а поляки у тій же армії вважали наших вояків ворогами. Коли чотар Б. Олексин привіз з Відня щойно сформовану сотню українських вояків, австрійці хотіли забрати її у австрійську військову частину. Але Б. Олексин зумів доставити сотню до наших Усусусів, разом з якими він брав участь у битві на Маківці, де українські вояки особливо відзначилися хоробрістю, військовою винахідливістю і відвагою, про що писала тоді українська, австрійська, світова преса. З 1915 р. по 1918 р. Б. Олексин – старшина при команді XXV армійського корпусу, учасник Листопадового перевороту в Бережанах на Тернопільщині. В 1919р. – військовий комендант Української Галицької армії в м. Жидачеві, а потім – в Проскурові. 1920 р. став комендантом відділу охорони залізниці Одеса – Тирасполь.

У міжвоєнні часи (1921-1939 рр.) Б. Олексин знову повертається до села Дев'ятир на педагогічну роботу. Виховання молоді в дусі українського патріотизму – головне в роботі цього надзвичайно мудрого педагога. Авторові цих рядків пощастило бути учнем Б. Олексина, який так вмів зацікавити 7-10-річних хлопчиків та дівчаток розповідями про Усусусів, котрі воювали на Маківці за незалежність України, що ця патріотична ідея закарбувалась у пам'яті на все життя.

Коли польська окупаційна влада розпочала жорстоку боротьбу проти українства у Галичині, всупереч діям польського офіційного режиму Б. Олексин ініціює в селі організацію і створення самодіяльного хору, який у сільській читальні у святкові дні виконував українські народні та патріотичні пісні. Заслуга його і в тому, що сільська молодь була зорганізована в драматичний гурток, в якому були поставлені численні драматичні твори українських класиків. Так сільські самодіяльні артисти здійснили постановку п'єс Т. Шевченка «Назар Стодоля», І. Котляревського «Наталка Полтавка», «Москаль-Чарівник», І. Франка «Украдене щастя» та багато інших. Ця праця була корисною з двох причин. По-перше, здійснювалося національно-патріотичне виховання молоді, по-друге, участь молоді в культурних заходах протидіяла поширенню п'янства.

30 червня 1941 р. у Львові під проводом ОУН проголошено відновлення самостійності Української держави. Б. Олексин був активним учасником цих знаменитих подій, зокрема Наради представників громадськості у Львові в справі консолідації всіх сил довкола ідеї відбудови держави.

З 1944 р. Б. Олексин – на еміграції в США. Тут він брав активну участь в діяльності українських громадських організацій, написав книжку про історію Українських Січових Стрільців «Пісня про червону калину», яку присвятив українській молоді. Книжка написана в патріотичному дусі, в дусі любові до України. У ній в популярній і доступній формі викладена історія Усусусів. Книжка добре ілюстрована, містить багато світлин старшин і вояків-Усусусів, що в комплексі з добрим описом сприяє збільшенню інтересу до книжки. На матеріалі, що поданий у книжці, виховуються і виховуватимуться покоління української молоді у національно-патріотичному дусі.

Помер бл. п. Б. Ж. Олексин 30 липня 1973 року як один з найстаріших колишніх Усусусів. Похоронений на цвинтарі при церкві св. Андрія в Пармі, Огайо, США.