За молитву – в карцер (автор: Хоптяний Любомир)

Дата публікації допису: Aug 15, 2012 10:2:27 AM

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Тернопіль, 1944 рік. Пересильна (ще говорили велика) тюрма. Камера №25. Зараз тяжко уявити, як могло нас стільки у ній поміститися. Ми, «подільники» (проходили по одній справі) з Кошляк – Орест Шевчук, Богдан Трипалюк, Нестор Бакалюк, Любомир Хоптяний та ще зі Зборова Ілько Коваль і з Підгаєччини брати Залуцькі – створили таку собі ланку, ділились харчами, полегшували розмовами свою гірку участь.

Борис Безкоровайний і Любомир Хоптяний –

учні 9 і 8 класу Токівської СШ в 1946 році

З Володимиром Залуцьким, (ми відбували покарання в таборі 383/9 в «Ельген-Уголь» на Колимі) зустрічаємось в Спілці політв'язнів в Тернополі. Він хворіє, живе думками про кращу долю України, а з Ільком Ковалем (він живе у Зборові) передзвонюємось, коли їхати на лікування в Заліщики. Там живе ще один наш друг, Іван Кривко, що разом були в таборі.

...Невдовзі нас забрали на етап, за винятком Нестора, бо йому ще не було 18 років. І хоч він молодий, але сидів в тій камері довго, то став якби відповідальним за камеру і виконував деякі обов'язки, промовляв уголос ввечері молитву.

Розповідає Нестор Бакалюк:

Коли ввечері з початку коридору охоронники стукали в двері камер «отбой», ми починали молитву, і поки вони доходили до нашої камери, ми закінчували. Так і на цей раз, але трошки запізнились. Відкривається «кормушка» (кватирка, через яку подавали їжу) і наглядач кричить: «Кто разговаривал после отбоя?». Відчиняються двері, вриваються наглядач і черговий по коридору, а я вже роздягнувся, готувався до сну. Вони категорично вимагають видати того, хто говорив, інакше всю камеру переведуть на карцерний режим. А це – сидіти на 200 грамах хліба і на воді, не одержувати передач. Наважуюсь, виходжу вперед, говорю: – «Ми не говорили, ми тихенько молились, але закінчили до відбою». – «Выходи!» Хапають за руки, я опираюсь, якось вдарив ліктем лейтенанта в ніс, пішла кров, то вони, як звірі, вивертають руки і запихають в карцер. Дали тапчан, а ранком забрали. Дають 200 грам глевкого, в три пальці величини, хліба і горня води на кілька днів. Вимагаю прокурора і начальника тюрми. Оголошую голодівку, три дні не їм і не п'ю, на четвертий п'ю воду, але ніхто не приходить. Просидів сім діб. Ведуть в камеру, але в іншу, я ледве йду. Переступаю поріг камери, а звідти вдарило сперте повітря. Я знепритомнів, відходжу і чую – хтось кричить «Бакалюк!». Пізнаю, це з нашої школи вчитель Ігнатенко, який учив нас військової справи, а сидить за шпіонаж. В камері було двоє росіян, які хоч були атеїстами, але до молитви ставали і коли я їх питав – чому, то відповідали: «Ми поважаємо вас». Товариші комуністи, йдучи біля церкви, перехрестіться, поважайте Господа нашого Ісуса Христа і нас.

Так закінчив свою розповідь Нестор Бакалюк.

І ще про Ігнатенка. Він був у полоні на території Франції. А Франція, хоч була на боці Німеччини під час Другої світової війни, але туди заходили англійські кораблі, йшла торгівля. Ігнатенко з другом-американцем опиняються в США. Війна закінчується, уряд СРСР звертається, щоб всі повертались на батьківщину. Він повернувся, кілька років викладав в Новосільській середній школі військову справу, а далі – 25 і 5. Потім і Нестора повезли в «Сибирь неисходимую». Були роки неволі, повернувся хворий, матері не застав – померла. А батько давно вже покинув цей світ.

... Роки йдуть, а ми чекаємо нашої України, для цього працюємо на українську справу, молимо Бога про це!

Бандерівці

Якось їхав я з Тернополя поїздом Тернопіль-Волочиськ. Їхав, поїзд заколихував, але дрімати не міг, бо не давала спокою думка і все з запитанням: Чому? Чому? Чому? Чому ще на тринадцятому році нашої Незалежності ми не стали Українською Україною? Чому ще до сьогодні не утвердились в нашому суспільстві ідеали, що на своїх знаменах несли наші національні герої: Хмельницький, Мазепа, Шевченко, Франко, Петлюра, Коновалець, Бандера, врешті Стус? Чому ще до сьогодні в уряді і Верховній Раді панує чужа мова? І ще багато «чому?»

І почав я вголос висловлювати свої думки людям, які їхали до Богданівки, Максимівки. Розговорились. Я роздав їм газети «Нація і держава». Дехто, дослухаючись, підтримав мене. І раптом...

На сусідній лавці обізвалась молодичка, мабуть, з Волочиська: «І що ви весь час «москалі, москал»" – та ж всі ми слов'яни, та хай буде і мова російська і хай ідуть до нас, бо ми слов'яни». І тут я не стерпів, емоції взяли верх, наговорив їй всього про Москву, починаючи від Калнишевського до Степана Бандери, а закінчив так: чому вона не кричала, що ми слов'яни, коли нас, 1,5 мільйона галичан, вивозили в Сибір. Вона резюмувала, що ми всі – бандери.

Я зійшов з поїзда і йдучи тихим темним Підволочиськом до свого кварталу, думав: так, ми бандери, а чи то нове, так нас називають вже більше півстоліття. А починалось для мене і моїх друзів ось так.

Коли в квітні 1949 року нам десятьом дали за любов до України по 25 років ув'язнення і по 5 років позбавлення громадянських прав, а потім поневірялись ми по тюрмах Тернополя, Львова в нелюдських умовах, коли вночі перевертались по команді, бо спали так щільно, як шпроти в банці, а потім, коли нас вантажили у вагони; щоб вивезти з милої нам України, тоді чомусь ніхто не говорив, що ми слов'яни, як не говорили при Катерині II, коли нищили Запорізьку Січ, а при Петрі І Батурин – що ми православні.

І коли вантажили нас в товарняки, а собаки визвірювали свої пащі, а конвой кричав: «быстрей, бандеры», і ми були впевнені, що ми Бандери, бо маючи лише по 13-15 років, ми співали: «і гордий Ґонти злине дух з московської окови, і справу пімсти розпочнуть бандерівські соколи». Вівчарки рвуть одежу, а нас, молодих і беззахисних, запихають у вагони. І знову, як оселедців, напхали нас у вагони і тільки маленьке заґратоване віконечко з крихіткою голубого неба волі – це для нас.

Поїзд рушив на Схід. Ми, як могли, припали до цього заґратованого віконечка. Минаємо наші села, лани, все таке нам дороге. А був саме серпень, жнива. Люди косять, жнуть. Побачили наш поїзд, кинули роботу. Чоловіки зняли капелюхи, а жінки, наші матері і сестри, впали на коліна і хрестять нас, проводжаючи в далеку дорогу. І вони плачуть, і ми в вагоні вмиваємось сльозами. Показують нам: пишіть записки, ми передамо, але нема чим писати. Так нас проводжала рідна земля. Було нам кому 17, кому трохи більше років, і наскільки ми прощались з рідною мамою, землею, з тим сонцем України, золотою пшеницею – ми не знали.

Їдемо. Вже Збруч переїхали. І знову нас проводжають. Стоять жінки і ніби чогось бояться, а діточки припали до їх колін голівками і мовчки споглядають. І, мабуть, думалось їм, що їх батьків, братів також так вивозили. Це ще була мила нам Україна, правда, більше сплюндрована большевизмом, ніж Західна.

Їдемо вже кілька днів. Одного ранку визирнули – темно. Ніби день, а все якесь темне, і хати, і люди. Під'їжджаючи до великої станції, а там, ніби крики ординців: «Эй, Ванька, Манька скорей бегите, бандеров везут, смотрите». Ах, Боже, це вже, Росія. І такими криками, що «везуть бандеров», супроводжували нас до самого Охотського моря, до самого Тихого океану. А потім бухта Ваніно, Колима, довгі роки поневірянь і завжди «быстрей, бандеры», а потім, після звільнення, живучи на Донбасі, тільки за те, що говорили в сім'ї по-українськи, всі називали нас «бандерами».

То ж скажіть, люди добрі, якщо називав нас так ворог, і не тільки нас, а й литовців, латишів, естонців – всіх людей доброї волі, які боролися за свободу для своїх народів – бандерами, то ж в наш час, коли все-таки є Українська держава, хоч і не українська, ми повинні відмовлятись від цієї назви «бандерівці»? Ні, і ще раз ні!

Тож будьмо горді цієї назви, крикнім нашим недругам: ми – бандерівці, ми ще живі і ще дамо відповідь за кривди над українським народом, за Чорноморський флот, за газопроводи, за Керченську протоку, за ЄЕП.

Страсний четвер і Страсна п'ятниця.

А потім — невольничі страсті

21 квітня 1949 року, в страсний четвер, на лаві підсудних в закритому залі Тернопільської слідчої тюрми, що навпроти головного поштамту (тепер в тюрмі музей), на лаві підсудних сиділо четверо юнаків і шість юнок, виснажених голодом, побоями і безсонними ночами, бо слідчі працювали ночами, а вдень спати не давали. Часом допитували в'язня добу-дві, змінюючи один одного. Коли в'язень падав непритомний, відливали водою і продовжували знущання. Відгодовані кати («тройка») судили їх за те, що любили все українське: рідне слово, свою пісню, землю, Україну. Судили за ст. УК УРСР 54- 1а, 54-11, 54-10а. Хто карався по таборах, то добре пам'ятає, як всі роки поневірянь, проходячи крізь «вахту», кожен з нас говорив: С – 653 (чи інший номер), прізвище, ім'я, по батькові, ст. 54-1 і т.д., термін 25 і 5.

Сиділи ми вже по півроку і за весь час тільки на тюремній «баланді» і ржавій смердючій тюльці, бо передач продуктових нам не давали, а тільки білизну. Правда, якщо дехто в камері одержував передачі, то ділився. Зі мною сидів з Пеньковець, завжди сумний і тихий, Володимир Камераус, колишній «стрибок». Він щось там натворив з іншим «стрибком», рятуючи свого дядька-повстанця. Він одержував сухарі, навіть не білі, але смачнішого ще в своєму житті я нічого не пам'ятаю, як ті сухарі, розмочені в окропі. Хай буде царство небесне його матері, яка передавала ці сухарі, сама не маючи великих статків.

На лаві підсудних були: Орест Шевчук – 24 роки (на час суду), живе зараз в Кошляках; Богдан Трипалюк – 18 років, помер, похований в Кошляках; Нестор Бакалюк – 17 років, живе в Підволочиську; Любомир Хоптяний – 18 років, живе в Підволочиську; Олена Хомин-Думанська – 19 років, померла, похована в Кошляках; Володимира Романчук-Підгурська – 17 років, померла, похована в Івано-Франківську; Стефанія Ляхович-Думанська – 17 років, померла, похована в Підволочиську; Олена Господарська-Трипалюк – 16 років, живе в Тернополі; Ольга Небесна-Жук – 17 років, живе в Тернополі; Стефанія Мартинюк-Сікора – 17 років, живе в Кошляках.

А в Чорткові і Львові судили їх побратимів. Це Нестор Чорний, Мирослав Думанський, Євген Зарічний, Борис Безкоровайний, Ярослав Крупський. Всі вони входили в юнацьку організацію ОУН-УПА «Дружба». Згодом судили ще членів організації «Львинці», що діяла в Підволочиську, які мали зв'язок з «Дружбою», – Володимир Назар, брати Ковальчуки. На волі зосталися Нестор Глушка, Іван Яриш, Степан Кондзьолка – про них знали Нестор Бакалюк, Любомир Хоптяний, Орест Шевчук – на допитах витерпіли, не видали. Ці хлопці, що не були арештовані, потім влаштували своє життя, були навіть членами комуністичної партії, хоч в душі були вірні ідеалам українства.

Одержали ми по «повній катушці» – 25 років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадянських прав. А батьки наші чекали з передачами. Було це перед Великоднем, то ми одержали все великоднє. З батьками, звичайно, побачень не дали. Посадили нас у вантажну машину і два конвоїри з автоматами супроводжували нас до великої тюрми пересильної. Дівчата подарували нам хусточки, які вони в камері вишивали. Вишивали нитками, витягуючи їх із одежі, а замість голки служила рибна кісточка. Жартували ми крізь сльози, бо знали, що розлучаємося на довгі роки. Нас, чотирьох хлопців, помістили до якогось льоху в тюрмі, сказали, що завтра розмістять по камерах. Прости нас, Господи Ісусе Христе, ми наїлися в цей святий день, зарахуй нам, Боже, цей піврічний піст.

Повкладались спати на долівці, хоч вона сира й холодна, і заснули сном праведників, а клунки під головою. Але щось лазить по голові, кусає за вуха. Ох, Боже, та це щурі, багато їх, проганяємо, а вони кидаються до нас. Що робити? Хтось із нас говорить, що треба їжу відкинути. Ми так і зробили, частину їжі викинули в куток льоху і вже до ранку не спали, а щурі трапезували.

На другий день повели нас в лазню, а там ми побачили, як були замордовані, розстріляні в 1941 році наші страждальці за волю України, бо дірки від куль були до цього часу. Одежу нашу взяли в прожарку (прожарювали парою), то з вовняних речей нічого не зосталося, а лляне так збіглося, що ледве натягнули. Кинули нас в камеру, де вже і без нас було щільно. І знову на довгі дні «параша», баланда, перевірка ранком і ввечері. А молитися, як в тій пісні, «ворог не дав». Якщо вголос проказував Нестор чи хтось з друзів молитву, відкривалась «амбразура» в дверях і лунав голос вартового: «Прекратить!».

Азбуки Морзе ми не знали, то навіть не підозрювали, що через стіну, товщиною в один метр, можна говорити. А робилось це так: вистукувалось місце, до нього прикладали металеве горнятко з одної і з другої сторони, хтось лягав вухом до горнятка, накривали щільно і клали багато одежі зверху, що аж задихався. Слухав, потім говорив в горня. Отож ми знали всі тюремні новини: в якій камері хто сидить, хто який одержав строк неволі. І так ішли дні, роки, а зараз – спогади, спогади, спогади...

Давно вже немає наших стражденних батьків. А що чекає на тебе, Україно, чи багато юних посвятять себе тобі, якщо доведеться стати на двобій з ворогом?

Лицарі національної ідеї

Яскраве золоте проміння – це герої української нації, які виходили з глибинних надр українського етносу, а цей етнос ніс і несе в собі українську сутність. У травні, чудовому місяці, на нашій українській землі ми відзначили День героїв. І не тільки тому, що три велетні українського національного духу загинули в травні (3 травня 1924 року большевики замордували Миколу Міхновського, 23 – в 1938-му від рук їхнього агента загинув засновник УВО і ОУН полковник Євген Коновалець, а 25 травня 1926 року від тих же рук загинув Головний отаман Симон Петлюра), а й тому, що як відроджується в травні природа, так в пам'яті українця спливає історична згадка про наших великих предків, бо вона, ця пам'ять, не має права вмирати. І відомі, й невідомі лицарі українського духу – це супереліта. З далеких часів нашої історії і до сьогодні – Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Данило Романович, Северин Наливайко, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Михайло Грушевський, Степан Бандера, Ярослав Стецько, Роман Шухевич, Слава Стецько. А в таборах гинули за волю України, мучились по тюрмах і вигнаннях в Сибіру цілі сім'ї, яких по-варварськи виселили з рідної хати, з-під батьківської стріхи. Мучились, карались, але не каялись. Серед них наш земляк Михайло Сорока. Зріс в Кошляках, зараз біля хати стоїть пам'ятник – це вдячні земляки віддали шану герою, це трагічно-героїчна постать, бо з 60 прожитих років 40 провів по тюрмах і таборах польських, а в основному совєтських.

Легендарне подружжя Михайло Сорока і Катерина Зарицька, з якою разом прожили лічені дні, а зійшлися навічно вже після смерті 28 вересня 1991 року, поховані у Львові на Личаківському цвинтарі. Пам'ять про них жива, як і їх справа – боротьба за права української нації. Стус – страдник за українську ідею, а Галина Дидик – зв'язкова Шухевича – та і живі ще до сьогодні ті, хто страждав за українську ідею, – Дарія Гусяк і Юрко Шухевич. Сьогодні не можна не згадати того великого чину, який здійснили політв'язні, в переважній більшості це були українці – повстання, що почалося 16 травня 1954 року в Кінгірі і тривало 40 днів, було жорстоко придушене, потоплене в морі крові, молоді хлопці і дівчата у вишиванках, взявшись за руки, йшли під танки, співаючи «Ще не вмерла Україна». З тих, кого ми знаємо, що брали участь в кінгірському повстанні, – це Володимир Назар, Нестор Чорний, Володимир Пальчинський, Євген Литвин, Володимира Підгурська-Романчук, Євген Жук, а одним з керівників був той же Михайло Сорока.

А матері наші, які молились за своїх дітей, що карались в «гулагах», і ті, які хоронили своїх дітей, які загинули в УПА, – це героїчні постаті. Ще такий вчинок наймолодшого повстанця, який загинув 1950 році, – це Василь Крисоватий з Кошляк. Коли їх оточили червоні кати, кричали: «Пацан, здавайся, разве ты не хочешь жить?», Василь відповів:« Я хочу жити для України і для свого народу, не для червоних катів». А хіба не геройськи загинули в Терпилівській церкві? Це Славця Жук («Соната») з Токів і хлопці повстанці.

Народ, який пам'ятає про своє минуле, пам'ятає про своїх героїв, відроджується в цих героях, не загине. Ми низько кланяємось героям, які віддали своє життя за волю України. Ми вас пам'ятаємо і молимось за вас.

Слава Україні! Героям слава!

Дорога на Схід

Поїзд мчав на схід, вибиваючи на стиках рельсів: на ка-тор-гу, на ка-тор-гу. В поїзді було кілька десятків вагонів-товарняків, так званих «столипінських», на вікнах грати. У вагонах двоярусні нари, а на них – щільно упаковані «найдемократичнішою» владою невільники. Посеред вагону дірка, оббита залізом в три міліметри товщиною, – це був наш «виходок». Нас, побратимів, а це Орест Шевчук, Богдан Трипалюк, розлучили, вони їхали в інших вагонах. На платформах вагонів вертухаї в червоних кашкетах зі «звйоздочками», а в руках кулемети. Кожен день по два рази піднімали, б'ючи довбеньками по стінах вагонів, двері відчиняли, і хто не встиг встати в ряди, били цією ж довбешкою, потім перераховували, давали якусь «баланду», двері знову закривали – і так до наступної перевірки.

Біля мене на другому ярусі лежав дідуньо Михайло із Закарпаття, щось постогнував і шепотів. «Дідуню, що ви шепчете?» На другий чи третій раз на моє запитання відповів: «Це я молюся, а вірніш – розмовляю з Богом. З Богом, сину, треба говорити тихенько, Бога треба любити, щоб по можливості ніхто не бачив, ті, хто кричать, що люблять Бога, – вони говорять неправду, вони шукають серед людей і в Бога вигоду».

В Новосибірську нас повели в «баню». Ми дивувались, як чітко все організовано, все-таки мала совєтська система спеціалістів.

Знову в поїзд – і далі на схід, об'їхали озеро Байкал, через річку Амур поромом аж до порту Ваніно. Вже позаду і Шилка, і Нерченськ, як в тій пісні. Їхали ми пів-серпня, вересень і до початку жовтня. Прибули в порт Ваніно в табір. Скільки було в таборі в'язнів, сказати тяжко – тисячі! Табір поділений на зони. Тут ми зустрілись вже разом: я, Орест Шевчук – наш колишній провідник, Богдан Трипалюк, з яким я з другого класу по сьомий сидів в школі на одній лавці і в гімназії в Тернополі (в 1942-43 роках) також. В бараці лягли разом, але вранці встали і не пізнаємо один одного: голі голови опухли, лице також, все тіло в пухирях. Це так покусали блощиці. Потім весь термін каторги ми воювали з ними. Вони особливо не люблять білявих. Ех, багата «клопами» Росія. Погода стояла досить тепла, приморська. Вночі легенько підморожувало, вдень було сонячно. Ми поспілкувались з друзями, вони порадили, та й самі побачили, що багато каторжан спить надворі. От і ми влаштувались. Настелили, що було, під себе, лягли, обнявшись, вкрились і, як в спальному мішку, – спали зі снами про дім, Україну. Потім в цьому ж Ваніно ще один табір. Було страшно, бо в таборі почалась дизентерія, в туалетах (а вони довжиною до 50 м) стіни за «очками» в крові, люди вмирають. Нас трьох Бог помилував. В цьому таборі ми побачили, яка страшна штука – курити. Ті, хто курив, віддавали пайку хліба за одну-дві закрутки з махорки, хоч самі хитались з голоду, а віддавали.

Там же, у Ваніно, нас загнали в трюм пароплава «Ногін» і по Охотському морю повезли на Колиму.