Герої грудня та їх месники. (Автор: Корда Іван)

Дата публікації допису: Feb 28, 2014 7:34:16 PM

Миколаївщина в пошані В. Біласа і Д. Данилишина

Автор цього нарису ІВАН КОРДА це довголітній суспільно-громадський і політичний діяч у різних українських установах і організаціях так на рідних землях, як і на еміграції

Він народився 30-го червня 1912 року в селі Надітичі, Миколаївського району, Львівської області. Як учень стрийської гімназії в 1930 році вступає до ОУН. За веринські події арештований 30-го грудня 1934 року. На процесі в Стрию 15 березня 1936 року засуджений, із узглядненням амністії, на 8 і пів років тюремного ув'язнення. На волю вийшов при розвалі Польщі.

За першої большевицькоі окупації працював народним учителем на Лемківщині, де одружився з Катрусею Голютяк. Після війни перебував у Західній Німеччині, звідкіля в 1947 році виїхав до Канади, де працював у лісі, згодом на залізній дорозі, а вкінці в м'ясарні. Цілий час приймав активну участь на провідних постах в ОУВФ. Був також кілька років головою і довголітнім секретарем відділу КУК-у в Тандер Бей, головою дирекції Української Кредитової Спільки, фінансовим секретарем парохіяльного Комітету, диригентом хорів при католицькій церкві на Вест Форд Вільям і Порт-Артурі та дяком в церкві св. Спаса у Тандер-Бей.

Він співпрацював з видавництвом «Гомону України», де, між іншим, під псевдонімом С. Дністрових помістив цінний нарис про «ОУН в Миколаівщині» в числах 5-12 з 19 січня до 19 березня 1977року.

Іван Корда помер в неділю 22 січня 1989 року, залишаючи в глибокому смутку дружину, двох братів і сестру та дальшу родину в Україні, а похресників і членів ОУВФ у вільному світі.

Це було пізньою осінню 1932 року. Початок грудня. Осінь того року була дуже гарна, сонячна і надзвичайно тепла... Журливо протікав срібнолентий Дністер, несучи на своїх хвилях пожовклі, відумерлі листки дерев. У золотому блиску осіннього сонця мерехтіли нитки запізненого бабиного літа. Високо під блакиттю неба, немов чорні грудки, пробивались на південь останні ключі журавлів. Їх сумовите, тужливе "кру-кру-кру" немов казало сподіватися скорої холодної зими. Пожовклі луки і луги біля Дністра обсіло чорне гайвороння, немов ждучи на жир. Здавалося, що вся природа віщує Україні якесь лихо.

Одного гарного сонячного дня, з боку Глинної Наварфї, біля залізничного шляху, що двома срібними лентами пробігав зі Львова на Стрий, швидкими кроками поспішало двох молодих людей. Їхні бистрі очі пильно гляділи довкруги, немов би хотіли бачити все, що довкола них діялося. Поспішаючи, вони наблизилися до залізничної станції Миколаїв-Дроговиже. Минувши станцію, вони вийшли на битий шлях, який тягнеться зі Львова на Стрий, і пустилися цим шляхом у бік Стрия. Ввійшли в село Розвадів. За ними зі станції вийшов дижурний руху, поляк, із двома своїми побратимами і, йдучи за ними селом, пускали поміж селян фальшиву вістку, будьто би оцих двоє людей – це бандити, які обікрали Українбак у Щирці, а тепер утікають. Селяни повірили в цю брехню і пустились іти в слід за незнайомими, викрикуючи час від часу: "ловіть бандитів!"

Дійшовши до роздоріжжя посередині села, невідомі люди стали, а вищий і старший віком із них промовив до людей: "Слухайте люди, що ми вам скажемо! Ми не є жодні бандити, а ми є українські націоналісти-революціонери! Ми жодної української установи не ограбили, а навпаки, ми воюємо проти польських окупантів за самостійну Україну. Тому, хто почувається щирим українцем, хай не старається помагати нас ловити, але нехай іде додому".

З громадської канцелярії вийшов секретар І. Бовдур. Почувши останні слова незнаного чоловіка, він попросив їх обох, щоб показали особисті документи. Його домагання було таке настирливе і нахабне, що вищий ростом (Данилишин) вистрілив кількакратно в повітря. По пострілах не стало надворі ані секретаря, ані людей. Все повтікало, куди попало. Тоді обидва бойовики пішли дальше селом Розвадовом, перейшли великий залізничний міст на Дністрі і правим берегом ріки пустились іти в бік села Надітичі. А за ними на невеликій відстані йшли збаламучені наші селяни. Один із них, Андрухів, сів на кобильчину, перетяв утікаючим дорогу і крикнув: "Віддайте мені револьвери!" Данилишин, бачучи наївного земляка, тричі його просив: "Слухайте, чоловіче, ми тобі нічого не завинили, ми є українські революціонери і нашою метою – битися з поляками, а не з нашими братами. Тому я тебе прошу, не допомагай ворогам полякам нас ловити, а йди собі додому". А третій раз, коли Андрухів прискочив і хотів вихопити револьвер, Данилишин сказав: "Тому, що я тебе прошу, а ти конечно наперся нас революціонерів роззброїти, я стріляю тебе як ворога українського народу!" По тих словах стрілив нахабі в бік і той упав із зойком на землю.

Це все обсервувала здалеку юрба селян. Почувши постріл і побачивши, що Андрухів упав, усі почали кричати: "Дивіться, що діється! То справді мусять бути бандити, бо вбили свого чоловіка!" і юрба посувалася поволі за втікачами.

Бойовики врешті дійшли до порона, яким веринські селяни переїжджали на другий бік Дністра, переправилися на руках по линві порона на другий беріг і пустилися йти в бік т.зв. Веринських лісів. Але й гурт людей переправився пороном через Дністер і далі попрямував за втікачами. Дійшовши до старого корита Дністра, Білас і Данилишин перебрили холодною водою і пустились у лісок. А в ліску наші селяни з села Веринь громадили листя на загати. Між ними був і Мелетій Яців з села Веринь. Той, дивлячись, що нарід іде за цими двома людьми, крикнув: "Ловіть бандитів" і зажадав від Данилишина, щоб той віддав йому револьвери. Данилишин зачав йому пояснювати, хто вони, але той ударив його граблями по руках і Данилишин випустив із рук револьвери, які М. Яців забрав. А в міжчасі вже назбігалось багато людей, які почали кидати головно на Данилишина камінням і так його побили, що він уже не міг далі втікати.

Чуючи страшний крик, священик із села Вериня, о. М. Кіндій вийшов і собі подивитись, що таке діється. Побачивши каменування незнаного чоловіка, він прийшов близько до шаліючої юрби і промовив: "Гей, люди, схаменіться! Що ви робите? Кого б'єте? Та ж ваш поступок нагадує Голгофу, де мучили Христа".

По тих словах пароха, розлючена товпа на мить схаменулася і притихла. Тоді Д. Данилишин став просити В. Біласа, щоб він утікав у ліси, бо він сам так тяжко побитий, що не може взагалі йти. Але Білас відповів:"Стрийку, ми разом на наказ Організації виконували протипольський акт, разом утікаємо і тому разом вип'ємо чашу горя до кінця. Я без вас не втікаю! Я не можу залишити вас тут самого!"

І тоді сталася подія, яка зворушила до глибини душі всіх, у кого було чисте українське серце. Данилишин і Білас стали на горбку, обнялись, поцілувались, і Данилишин зі сльозами в очах промовив до всіх: "Щоб ви знали, кого ви каменували, то я вам скажу ще раз: Ми обидва – члени ОУН, метою якої – вибороти Самостійну Соборну Україну. Кожний наказ ОУН для нас є святим і ми його виконуємо з любов'ю, бо віримо і знаємо, що змагаємось за кращу долю всієї української нації, а тим самим і за вас. А як ви поступаєте зі своїми борцями? Якщо ви так будете воювати, то України ніколи не будемо мати!"

При цих словах крицеве серце революціонера не витримало і він гірко заплакав над темнотою своїх незрячих братів. По словах Дм. Данилишина багато людей з плачем відійшли домів, побачивши свою страшну помилку. Але не всі зворушились! Не зворушились серця так званих "татарських людей", які все покутують у нашій історії. Вони не відступали від бойовиків, немов чекали тієї хвилини, коли приїдуть поліцаї і похвалять їх за їх "хоробрий" вчинок. До тих людей належали Мелетій Яців, Гаврилишин, В. Біляк, Іванків, усі з села Вериня. Вони придержали і побили Данилишина до крови, а тим самим відібрали йому можливість втечі перед поліційною погонею. І вони чекали, аж над'їхала польська поліція, обох бойовиків арештувала, сковала і збила теж прикладами крісів, куди попало. При арештуванні Іванків і Гаврилишин поздирали з арештованих зелені куртки і шкіряні пояси. Поліція обох скованих повезла спершу до Миколаєва, а опісля до Львова. Там, як відомо, 21 грудня 1932 р. відбувся так званий "наглий" суд, який обох революціонерів засудив до кари смерти через повішення. Вирок був виконаний польським катом 23 грудня 1932 року.

Жалобно грали дзвони по всій Західній Україні по страченні двох кращих синів нації. Геройська смерть Біласа і Данилишина та їх тверда постава на суді причинилася до духового переродження населення на ЗУЗ. Не минуло це переродження також і тих сіл, які були свідками їх зловлення. По цьому ганебному з боку наших невіжів вчинку, ОУН поставила собі за мету усвідомити народ у тих селах та масовими акціями проти Польщі, хоч частинно реабілітувати ті місцевості стосовно ОУН і українського народу. По селах сильно поширилась мережа ОУН, а з тим і усвідомлююча національно-революційна робота. По цвинтарях в день Зелених Свят почали густо появлятися могили і хрести, за це багато молоді польська поліція арештувала та держала в слідстві, або віддавала до суду. Багато з них дістали менші чи більші вироки.

Такі могили були висипані і на тому місці, де зловлено Данилишина і Біласа. В 1933 році на цьому місці було поставлено бойовиками ОУН дві могили з відповідними написами й українськими прапорами, а також дві в 1934 році. Та кожного разу польська поліція ці хрести усувала, арештуючи при цьому підозрілих із села Вериня. В 1934 році громада Веринь на наказ поліції в день смерти обох героїв виставила 4 вартових, які мали класти вогонь і пильнувати, щоб "хтось" не поставив хреста. З ними був також поліцай. Вночі з 22 на 23 грудня 1934 року прийшла група підпільників поставити хрест, але по перестрілці з поліцаєм завернула домів. Прийшла ніч із 29 на 30-го грудня 1934 року. 12-ох бойовиків ОУН прийшли з готовим хрестом на місце зловлення Данилишина і Біласа. Всі дороги обсадили стійковими. Решта пішла ставити хрест. Прийшовши на призначене місце, вони побачили чотирьох молодих людей із с. Вериня. Запитані провідником, що вони тут роблять, відповіли, що дістали від солтиса наказ пильнувати місце, щоб "хтось" не поставив хреста. Тоді провідник їм відповів: "Ви не маєте чого тут стерегти, бо ж ви українці і для вас герої України не є страшними, а дорогими. Тому прошу, ідіть отам біля скелі і почекайте, аж ми зробимо свою роботу, а тоді підете домів", Тоді один і бойовиків відпровадив 4-ох вартових до скелі і наказав їм спокійно стояти і не рухатись, аж він дасть їм наказ. В разі утечі одного з них, зразу посипляться за ними постріли. Не довго це тривало. Пішли в рух джагани і рискалі і за яких 20 хвилин стояв новий дубовий хрест, а на ньому чорні шарфи з написом: "Героям України, сл.п. Д. Данилишинові і В. Біласові". Ці написи були прип'яті до тернового вінка, над яким повівали два українські прапори. Нічну тишу прорізав грімкий наказ: "Ставай в ряд! Лицем до хреста! Слава героям України Данилишинові і Біласові!" – загриміли присутні.

Вартові почули ще перед відданням почести героям два пронизливі постріли. Не тривало і пів години, як до вартових прийшов ще один підпільник і сказав: "Слухайте, хлопці! Ідіть у село і скажіть усім людям, що на місці, де зловлено В. Біласа і Д. Данилишина, стоїть дубовий хрест з відповідним написом. Кажіть усім українцям, нехай ніхто з них не важиться доторкатись цього хреста, бо з одного боку він являється вшануванням героїв і святістю для нас усіх, а з другого – хто доторкнеться цього хреста, буде зразу вбитий. А якщо він ляхам на перешкоді, то нехай вони самі його витягають і при тому гинуть!"

Пригадавши ще раз вартовим, щоб про це все розказали людям, бойовик попросив їх іти домів. Вартові пішли домів, а бойовик – до своєї групи, з якою зник у темряві ночі.

Отак розказували вартові на політичному процесі, який у тій справі відбувся 1936 р. у Стриї. На тому процесі виступав ще один поліційний свідок – Д. Нога. Він про цю ніч розповів ось що: "Це було з 29 на 30 грудня вночі. Я разом із В. Біляком у дещо підхмеленому стані повертався із села Розвадова домів. Ніч була доволі темна. Ми, ідучи, розмовляли собі про всячину. Коли ми знайшлися за селом Розвадовом серед піль, В. Біляк раптом витягнув з кишені револьвер, який йому дала поліція для особистої охорони, і сказав до мене: "Отут, Дмитре, минулого літа із жита стріляли до мене українські "бандити" за те, що я ніби співпрацюю з польською поліцією. Але якісь підлі стрільці були, бо мене навіть не ранили! Ну, якби так нині тоті "бандити" стріляли до мене, то я б їм показав, як стріляти! Я би їм показав самостійну Україну!" – При останніх словах – продовжував Д. Нога – він сховав револьвер до кишені. І в тій хвилині з-поза верб, що росли при дорозі, вискочило двох людей з крісами готовими до пострілу і скрикнули: "Руки вгору!"

Ми оба піднесли руки вгору, а тоді впав другий наказ: "Долів. Один з них стояв готовий до пострілу, а другий підійшов до В. Біляка і зі словами: "Вже більше не будеш стріляти братів, яких називаєш "бандитами" – вийняв з його кишені револьвер. Тоді впала команда: "Встати і ходом руш!" Ми встали і крок за кроком пішли до того місця, де інші ставили хрест. Коли ми дійшли до хреста, нас здержано. По короткій нараді мені наказано лягти в рові при дорозі, а В. Біляка двох із тих, що ставили хрест, відпровадили на бік і там його застрілили. Я чув два вистріли, короткий крик, і настало тихо... Я зрозумів, що В. Біляка застрелили і, настрашившись, почав повзти ровом, аж поки не втік до хати коваля. Коли я застукав і попросився до хати, коваль пустив мене, а поглянувши на моє бліде зі страху обличчя, запитав: "Дмитре, що сталося?!" Я попросив його погасити світло і в нічній темряві розказав йому про все, що я пережив".

Так другий головний свідок стверджував факт поставлення хреста на честь героїв та про смерть зрадника української нації В. Біляка.

Але, повернімся до наших не менше перестрашених вартових. Вони по звільненні біля скелі побігли в село, а там з острахом вступили до солтиса громади Веринь і розказали йому про все, що тієї ночі сталося, виправдуючись, що вони без зброї не могли поставити опору дванадцятьом по зуби озброєним людям. Солтис, збілівши як полотно, зразу ж подзвонив на команду поліції у містечку Роздолі і зі страхом оповів про все, що перед хвилиною почув. "Спренжистий" комендант вислав на місце події постерункового Пазьнєвського. Той, прибувши до села, пішов до "зауфаних почцівих русінув" (тих, що били Д. Данилишина і В. Біласа) – Іванкова і Гаврилишина, дав їм револьвери для оборони, забрав теж солтиса і ще кількох людей і "бардзо одважнє" – було сказано в акті обвинувачення, подався зі збираниною покидьків на місце події. Обережно підкрадаючись, крок за кроком ішла невеличка, але "чесна" компанія в бік хреста. Це, як стверджував акт обвинувачення, була велика відвага і просто геройство головно з боку постерункового Пазьнєвського, бо з-поза кожного кущика могла його, чи співтоваришів стрінути смерть. Але він дійшов до могили і розділив функції. Усім, що мали зброю, наказав звернути дула в бік лісу, а іншим наказав тягнути хрест. Сам теж звернув дуло крісу до лісу, думаючи, що при тягненні хреста ті, що його поставили, будуть стріляти. Коли всі в напруженні виконували своє діло, одні чекали, щоб собі стрельнути, а інші, вхопивши обіруч доволі грубий дубовий хрест і вигукуючи "гей-руп", почали його щосили тягнути. Раптом сильний вибух бомби заглушив усіх і кинув їх до землі.

Це був немов рокіт грому, що пронісся по буйних лісах Поділля та по українських селах і містечках, сповіщаючи усім, що дух безсмертних героїв української національної революції живе і діє серед широких мас народу.

Наслідки вибуху бомби були доволі страшні. Одного з тих, що витягали хрест, розірвало на шматки. Другого чоловіка тяжко потурбувало, відірвавши кавалок носа, вуха і поранило лице. Поліцаєм Пазьнєвським кинуло кілька метрів уперед і він потім лежав 8 місяців у шпиталі, щоб вилікуватись від тяжкого побиття та від розстроєння нервів. А солтисові частинно пошкодило щось в коліні і він довший час налягав на одну ногу. решта учасників витягання хреста і "геройської" виправи на "оуновцуф" були лекше потурбовані... Такі були наслідки боротьби польської поліції із хрестами, ставленими на пошану бойовиків України Д. Данилишина i В. Біласа.

Ця подія була великим ударом по престижі польської поліції, по урядових чинниках, а також по сумлінні деяких українців.

Поліція дістала наказ і сейчас по всіх селах перевела у найбільш активних українців обшуки й арешти. І так 30 грудня 1934 р. поліція арештувала із сіл Вериня, Розвадова і Надітич 11-ох молодих українців, яких підозрівали в участі у тій події. Їх тримали і били через цілий тиждень. Це все відбувалось в арешті в селі Веринь. Нас держали в громадському арешті, і кожної ночі виводили по порядку по одному нагору до громадської канцелярії, де відбувалась операція биття кожного з арештованих. Операція відбувалась у той спосіб, що вікна були щільно позаслонювані подушками, щоби хтось знадвору нічого не бачив і не чув. Довкруги попід стінами були розставлені мундировані і таємні поліцаї з крісами, чи гумовими палицями в руках. За печею сидів комісар мундированої поліції з Жидачева (повітового міста). Біля стола стояв сильний, кремезний "тайняк" на прізвище Котовський зі Стрия. Коли приводили одного з арештованих, кат Котовський підходив до нього і з іронічною усмішкою питав: "Ну, ми вже все знаємо, але ти сам розкажи, як то було з тим ставленням хреста і підкладуванням бомби?". Відповіддю арештованого було: " Я нічого про хрест не знаю!" Тоді Котовський-садист з криком:" Не хочеш сказати по-доброму, то будеш змушений!", – бив арештованого в лице з цілої сили, а коли тому засвітились в очах свічки, раптом другі поліцаї кидали йому на голову кожух, насильно звалювали на широку лавку, визували і роздягали, а опісля били гумовими палицями від п'ят аж до голови. Били так довго, як довго битий сильно кричав. А коли крик ослабав, що означало перемучення, тоді поліцейська зграя розскакувалась попід стіни і дивились, що битий буде робити. Зрозуміло, що кожний по такій "лазні" старався скинути з голови кожух і дихнути свіжим повітрям. Тоді Котовський кричав:: "Бєгаць! бєґаць!" – і коли застрашений арештований не знав, що робити, Котовський кидав ним до поліцаїв, що стояли попід стіни, а ті старались підганяти свою жертву прикладами крісів. Потім знову Котовський приступав до арештованого і розпочинав ту саму історію, що першого разу. Таку операцію повторювано із кожним по три рази підряд. Така "лазня" для нас 11-ох арештованих тривала через цілий тиждень.

По тижневі часу приїхав мотоциклем із львівських Бригідок таємний агент, рижий як собака, з фізіономією жида, і прийшов до арешту, щоби на нас подивитись. Ми були так розставлені, що кожний мав дивитись в якусь точку на стіні й один до другого не відзиватись ані слоном Через цілий час двох здорових поліцаїв сиділи з наладованими крісами і наїженими багнетами біля нас день і ніч. Коли рижий львів'янин прийшов до нас, щоби подивитись на "вивротовцуф", один із нас з цікавости поглянув, що то за персона присунула і в той момент рижий "тайняк", скрикнувши: "Чеґо сен патшиш?" – вдарив із всієї сили приятеля в лице. А по хвилині додав: "О, то ніщо, що ви тут переживаєте! Чекайте, як ми заберемо вас до Львова, до Бриґідок, от тоді ви все виспіваєте, як канарки!". При цих словах попрощав поліцаїв і пішов нагору на наради.

Того самого дня зі Стрия приїхала слідча комісія оглянути місце події, а рівночасно подивитись на арештованих та дати поліції певні інструкції на місці. Між членами цієї комісії був прокурор Ліс-Ольшевський, слідчий суддя Кубрехт та слідчий суддя Рибак. Порозмовлявши з різними комісарами, комісія від'їхала до містечка Миколаєва. Того самого дня нас усіх закували по двох і відставили до арешту в Миколаєві. При цьому прийшлось нам бути свідками поліційної брехні перед їхніми зверхниками, тобто прокурором і суддями. Вони вже заздалегідь повідомили оцю комісію, що один чоловік, який в ніч ставлення хреста віз горшки, бачив трьох утікаючих від хреста й одного з них, І. Панькова із села Вериня, пізнав... Правдою було, що він нікого не пізнав, але поліція його присилувала так твердити, пообіцявши йому купу грошей.

Щоби мати правдивий образ моралі і правдивости польської поліції, тут не від речі буде навести оповідання про те пізнання від підозрілого І. Панькова. Ось що він опісля в Стрийській тюрмі розказував: "Коли мене арештували 30 грудня 1934 р., то мене чомусь кілька разів провадили біля вікон громадської канцелярії. Я бачив, що в канцелярії стоїть кількох поліцаїв і щось розмовляють із якимсь низького росту чоловіком. Коли мене так поводили через кільканадцять хвилин, опісля запровадили до канцелярії, де стояв комісар поліції, кількох "тайняків" і кількох поліцаїв. Тоді тайняк Котовський звернувся до малого чоловічка-горшковоза і сказав: "Це той сам, якого ти бачив тоді вночі? Старичок, не знаючи людини і не бачивши її перед тим ніколи, завагався і по хвилині сказав "Ні!" Тоді Котовський скрикнув: "То ти, псякрев, будеш поліцію дурити? То ти перед тим твердив, що це той сам, а тепер вже не пізнаєш?" – при цьому вдарив старика в лице, буцімто за образу поліції. Старик застрашений з плачем притакнув, що це той сам. Тоді Котовський вдоволений, що його трюки помогли, скрикнув: "О, видиш, так треба було відразу сказати!"

На судовому процесі поліція забажала продемонструвати перед прокурором і суддями, що вони мають певного свідка, який напевно пізнає одного, з тих, що ставили хрест. Нас усіх 11-ох привели до великої судової заді і поставили в один ряд, де І. Паньків був щось 8-ий з ряду. Вже перед тим поліція сказала старикові, котрий з ряду є І. Паньків, щоб в той спосіб старик міг точно показати на того, кого їм треба. Але, яке було здивування поліції, а головно "спренжистого" комісара, коли в обличчі комісії старичок зачав шукати за тим, кого повинен пізнати, і впродовж кільканадцяти хвилин, почервонівши як каплун, ходив попри нас, щось мимрив сам до себе і не міг дочислитися до Панькова. Ми бачили, як комісар, почервонівши зі злости, ломив пальці рук, комісія стояла ні в сих, ні в тих, а в нас усіх на душі і на лицях панувала усмішка. Врешті комісар не видержав, підійшов до бл. п. І. Панькова і, поправляючи йому комір плаща, промовив: "Отак повинен стояти комір плаща!" Це був знак для застрашеного старичка, щоб вказав на цю особу. Тоді старик вказав на І. Панькова і сказав: "Та цей, що я його пізнав тоді вночі". – "Досить" – промовив прокурор Ліс-Ольшевський і подався зі суддями до іншої кімнати. А нас ще того вечора поліція покувала по двох і відставила до тюрми в Стрию.

В стрийській тюрмі ми сиділи у слідстві до березня 1936 року. Під час нашого слідства поліція переводила в наших околицях обшуки і часто приводила нових людей, запідозрених в справі "бомби під хрестом". До нашого процесу, тобто, до місяця березня 1936 року, всіх арештованих в цій справі було 30 осіб. В тому числі 29 чоловіків і 1 жінка – пані Коваль з Розвадова. З в'язнів слід згадати студентів-братів Я. і Є. Пришляків, студента Є. Березу, студ. Вищої Торговельної Школи Т. Стасева – з Миколаєва, а дальше актив сіл, як: І. Панькова, М. Томіцького, М. Ґалецького, із с. Вериня, І. Саварина, М. Табінського, О. Коваля, п-і Коваль з Розвадова, М. Угеру, І. Корду, С. Проціва, Г. Проціва із Надітич, М. Горака й І. Горака із с. Устя.

Зі складу стрийської прокуратури слідство над нами провадив слідчий суддя Кубрехт, мабуть спольонізований німець. Він був справедливий і по рокові безуспішного слідства звернувся до прокурора, щоб нашу справу закінчити, бо слідство не знайшло вини у нікого з підозрілих. Але прокурор, молода фанатична людина, навіть слухати про те не хотів. Він по доносах поліції вірив, що між нами якраз ті, котрі є моторами ОУН в нашій околиці. Тому за всяку ціну постановив видати акт обвинувачення, поставити нас усіх під суд, а там найбільш підозрілих засудити, а менше підозрілих звільнити. І поліція вдалася до різних методів провокації, щоби вийти зі скрутного положення. Не маючи ніяких правдивих доказів на будь-яке наше відношення до т.зв. "Веринської справи", таємна поліція взялась на хитрощі. Вона викликала на тюремну вартівню Й. Нєдзьвєцького – поляка по національності, який за грабунок мав сидіти 8 літ, та пообіцяла йому, що як її послухає і піде їй на руку, то буде випущений на волю і дістане багато грошей. При тому, щоб викликати в нього до себе довір'я, дала йому 50 "злотих" (він цілу 50-тку приніс був на келію ч.18 і показав в'язням). Пропозиції поліції були такі: вона написала "буйди" про перебіг ставлення хреста, хто які обов'язки там займав, хто з нас арештованих там був, і дала йому , а він мав це занести до слідчого судді і заявити, а навіть присягнути, що йому про це все розповів один із нашої справи – С. Проців, який сидів із ним на одній камері і про це йому розказував, а він це все записав і, як польський патріот хоче допомогти органам безпеки в цій справі. Як із поліцією домовився, із тим пішов до слідчого судді і вибуяну поліцією фантазію подав до відома судді як факти, які він почув нібито від С. Проціва. На домагання судді "свої" зізнання скріпив "присягою".

Одначе одного свідка було замало. Тому таємна поліція знайшла вкоротці другого такого "свідка" в особі темного "малороса", який мав сидіти 4 роки за злодійство – М. Атаманчука десь з околиць Стрия. Цей, діставши подібні матеріяли від поліції, присягнув перед слідчим суддею, що він це все чув від Р. Гриніва (також одного з нашої справи). На підставі двох вищезгаданих фальшивих свідків, прокурор виготовив акт оскарження на 49 сторінок машинопису. Чого в цьому акті не було? Там згадувалось і 1918 рік, коли українське військо билось з поляками, і про те, що ця боротьба не переривалась і досі, мовляв, з початку УВО, а тепер ОУН поставили собі за ціль якнаймогутніше розширити свою сітку і в слушний момент відірвати "воєвудства всходньо-полудньове од цалосьці" Польщі. А відтак про терористичні акти щодо польських патріотів і майна (тут вичислювали напади на пошти: Бібрка і Городок:, Голуфко, Чеховський, мін. Пєрацький і т.д.). Відтак була подана справа зловлення Д. Данилишина і В. Біласа, пімста ОУН на тих, що допомогли польській поліції їх зловити, бомбу під хрестом, а на кінець ствердження, що всі підсудні винні у всіх вчинках, які охоплює акт обвинувачення. В акті було також ствердження, що нібито по нашому арештуванні на нашому терені стало спокійно, а це ще раз доказує, що серед нас є якраз оті найгрізніші вороги "моцарства польскєґо". В головному всім обвинуваченим суґеровано такі головні точки: всі належать до таємної ОУН, всі носили безправно зброю, всі допомагали ставити хрест, а тим самим причинились до убивства двох людей і поранення інших, що похвалювали Д. Данилишина і В. Біласа, ширили серед населення ненависть до Польщі і таке інше.

Процес розпочався в місяці березні і тривав 3 тижні. Він відбувався перед присяглими суддями, яких ми називали "чобітьми", а які, за виїмком одного німця, були, як не емеритованими комендантами поліції, то якимись іншими польськими урядовцями. Всі вони були запеклими шовіністами, які відтяжуючих свідків навіть не хотіли слухати, а обтяжуючим свідкам часто вголос помагали. З їхньої поведінки ми бачили, що очікувати справедливости від таких "суддів" годі.

Розправа з нами відбувалась цілий час при закритих дверях. Спочатку кілька днів допустили декого з нашої рідні, але тому, що свідки дуже ламались в огні перехресних питань наших оборонців, щоб народ не знав про підлість облудно-несправедливого суду, заборонили приходити на процес і родині. Суд складався з трьох суддів, серед яких головою був суддя Рибачек. Прокурором був уже згадуваний польський шовініст Ліс-Ольшевський. Оборонцями усіх підсудних були: др. В. Старосольський зі Львова, Луцький, Калуський, Гарасимів і мґр. Я. Падох зі Стрия. За 3 тижні суд переслухав 350 свідків, а в тому яких 150 поліційних, обтяжуючих, і 200 відтяжуючих.

Процес був цікавий в різні смішні епізоди, і по його перебігові бачилось, що ціла наша справа це лише формальна "цюцюбабка", та що в течках суддів для більшості з нас вже давно лежать виготовлені вироки. Тут треба згадати, що найбільш агресивними свідками, які засліплено нас обвинувачували у всім, що лише поліція подала їм під руку, були наші яничари: Іванків і Гаврилишин із с. Вериня, які свого часу допомагали зловити Данилишина і Біласа. Коли під час зізнання Іванкова голова суду запитався його "хто, на його думку, належить до ОУН", він зі скаженою люттю обвів рукою довкруги себе і кликнув: "Оті-во всі?" Ця його заява викликала усмішку на багатьох обличчях. Потім д-р Гарасимів попросив слова і промовив: "Я протестую, прошу високого суду, проти того, що свідок показав рукою на мене і на нас усіх із прокурором і суддями включно. Коли читаю пресу, то довідуюсь, що до тієї організації належать самі молоді люди. А я вже маю понад 60 і я знаю, що до ОУН не належу. Так само думаю, що ніхто з суддів також не належить. Тоді підвівся прокурор і в гострій формі звернув оборонцеві увагу, щоб не говорив таких речей, бо кожний з присутніх знає, на кого свідок вказував. Тоді встав д-р Гарасимів і, ще раз покликаючись на всіх присутніх заявив, що всі бачили, що свідок показав так, як він завважив. На домагання голови суду, щоб свідок конкретніше показав, хто приналежний до ОУН, свідок звернувся із запаленілим лицем до нас обвинувачених, і показав на нас усіх. На запит голови, чи він декого з нас знає, свідок почав пойменно показувати на багатьох із нас.

До слова прийшов знову д-р Гарасимів і сказав: "Як мені відомо з політичних процесів, ОУН є таємною організацією. До неї добирають лише певних, випробуваних українських патріотів. Як нам відомо із зізнань свідка, від хвилини як він причинився до зловлення Василя Біласа і Дмитра Данилишина, ціле село його бойкотує, а вечорами він не може навіть вийти з хати, бо зараз за ним летять каміння і колики. Хто ж тоді із підсудних міг звіритися перед таким зненавидженим чоловіком із своїми таємницями?"

Тоді голова суду поставив свідкові питання "Як він знає, що всі ті люди належать до ОУН?"

Свідок відповів: "Цілком просто. Я бачив, як із сусідніх сіл до нашого села приходили час-до-часу ті, що є тут, і разом із нашими хлопцями пили, гуляли, виспівували різних українських патріотичних пісень та про "щось" між собою перешіптувались. А часом наші веринські хлопці виходили на Дністер і пересвистувались між собою".

Не видержав д-р Гарасимів, знову попросив про голос і промовив до суду:

"На підставі зізнань свідка виходить, що кожна людина у Польщі, яка свисне, належить до ОУН Чи не добре було б ввести в Польщі закон про заборону взагалі свистати?"

По цих словах оборонця майже всі вибухнули сміхом. Прокурор встав і знову заявив д-рові Гарасимову, щоб не робив "шопки" із суду. Та адвокат попросив слова і запитав свідка:

"Чому ви такі неспокійні, цілий час крутитеся, вертитеся, чи ви часом не мали що спільного з жидами?"

А на це в злосливий спосіб відповів свідок:

"Ви більше маєте спільного з жидами, як я, бо я все тут говорю даром, а ви – за гроші".

Друга комедія відбулась із поліційним свідком-горшковозом. Запитаний головою суду, що він може сказати про цю ніч, як там якісь люди ставили хрест, він почав розказувати:

"То було тієї ночі, як я віз із жидом Лейбою горшки із Миколаєва до Роздолу. Була доволі темна ніч. Коли ми були наполовині дороги поміж Веринем і Розвадовом, серед піль, раптом я із Лейбою почули з боку Вериня два постріли. Лейба завинув голову в хустку, а мені велів злізти з воза і йти біля коней. Я його послухав, зліз і ішов побіч коней. Раптом ми побачили троє людей, що втікали. Один із них станув наперед коней і коні стали. Я підійшов ближче і запитав, хто він. Той чоловік нічого не відповів, побіг за іншими. Я того чоловіка пізнав і можу його показати ще й нині".

І. Паньків якраз сидів тепер перший в одній з лав по лівому боці судової залі. Поліція видно добре наговорила невіжі-свідкові, де сидить Паньків. Та коли тепер голова попросив, щоб він показав Панькова, він, побачивши аж чотири лави обвинувачених із блідими обличчями, чомусь настрашився і не знав, з котрого кінця котрої лавки вказати. Йому з поміччю поспішили "чоботи" – присяглі судді, які в голос почали підказувати "тен в концє", але перестрашений чолов'яга таки не знав, котрий.

Не видержав цієї комедії підсудний Я. Пришляк, який встав і з цілої сили крикнув: – Це суд?! То компромітація, а не суд!

По цих його словах зірвались усі поліцаї, які сиділи в задніх лавках, також зірвався прокурор Ліс і гострим тоном звернувся до Я. Пришляка:

Пане Пришляк, прошу успокоїтися, бо в іншому разі дам поліції наказ відпровадити вас до темниці.

Все успокоїлось, а старий горшковоз дальше ходив і шукав Панькова. Вкінці пішов аж в другу лавку і вказав на першого скраю М. Горака. Але прокурор сказав, що це не той, котрого він повинен пізнати! Тоді горшковоз почав дальше приглядатися і вказав на М. Угеру. Коли вказаний сказав, що називається М. Угера, тоді старик сказав: "Мені потрібно Панькова!...

Не можучи того всього перенести, прокурор зірвався з місця і зарядив: "Паньків прошу вийти на середину!" Паньків вийшов, а прокурор запитав свідка, чи він пізнає цю особу? Мається розуміти, що старик сказав, що так, пізнає! На питання прокурора, чи він пригадує собі цей плащ, шапку і черевики, свідок відповів, що так! Тоді підсудний Паньків запитав свідка:

"Чи то була та сама шапка?"

Свідок відповів, що так! Тоді Паньків закричав:

"То не моя шапка!" – і гримнув шапкою до підлоги. А відтак ще запитав: "Чи той пасок при плащі пізнаєш?"

– "Так", – відповів старий свідок.

– "Це не мій пасок!" – вигукнув підсудний і гримнув паском до підлоги.

Прокурор поучив Панькова, що його поведінка некультурна.

"Я інакше не можу поступити, – заявив Паньків, – бо чому він твердить, що все пізнає, як то не є правдою, бо і шапку і пасок мені в магазині підміняли".

На тому скінчилося "100-відсоткове" пізнання підсудного Панькова поліційним свідком і ціла комедія, зв'язана з отаким пізнаванням..

Дивлячись на цілий тритижневий перебіг нашого процесу, я весь час пригадував собі несправедливі большевицькі суди. Там судять людей аморальні, атеїстичні людоненависники і горлорізи, а тут нібито під омофором хреста, провадили таку саму роботу. Як там під диктаторсько-московським імперіялізмом, так і тут під нібито демократично-християнським, відбувались такі самі несправедливі судові оргії. І тому не дивниця, що коли прийшов 1939 рік, час війни з гітлерівською Німеччиною, по польському боці не було кому воювати. Бо як українці, так білоруси, литовці, жиди не мали за що битись, бо протягом 20 літ перенесли забагато дискримінації.

По скінченні такого "суду" 17-ох перших обвинувачених засуджено на довголітню тюрму. Вироки починались від 4 літ, а кінчились для перших 8-ох обвинувачених 9-ма роками. По вироку нас на якийсь час залишили в стрийській тюрмі поміж різного роду посполитими і комунарами, а опісля, ще того 1936 року, перевезли всіх нас із "Веринської справи" до модерної тюрми в Тарнові. Так розпочалась наша карантена по польських тюрмах.

А тимчасом наші друзі на волі не спали. Вони, щоб доказати полякам, що їхні задуми безуспішні, перекреслювали своїми революційними діями всі запевнення поліції перед прокуратурою, що по нашому присуді в нашій околиці запанує повний спокій.

А ті революційні чини були такі: На сам Свят-вечір 1936 року, кількох друзів зловили польського конфідента М. Кіндія в селі Надітичі, завели його до трупарні на цвинтарі, розібрали до нага і тоді змусили його розповісти точно відколи він на послугах поліції і що він за цю юдину роботу дістає? Мається розуміти, що М. Кіндій усе "виспівав як канарок" і заприсягнувся, що нікому про це не скаже і не буде більше донощиком поліції. По тих допитах його звільнено і він пішов до жінки і до дитини. Та, перестудившись, він тяжко захворів. Жінка покликала о. В. Соломку, щоби його висповідав і запричащав. Опісля в приятельській розмові зачав із хворим говорити і попросив його, щоби він у присутності солтиса і кількох радних розказав про те, як то поліція його намовляла до фальшивих зізнань у "Веринській справі", щоби ці зізнання вислати до прокуратури в Стрию, яка повинна знати, що поліція виробляє на провінції. М. Кіндій погодився. Прикликано солтиса і кількох радних, перед якими хворий розповів усе про свої зв'язки з поліцією, це все списано на папір, попідписувалися всі свідки і сам М. Кіндій та вислали такий лист до стрийськоі прокуратури.

На наслідки того листа не прийшлося довго чекати. Наступного дня поліція арештувала о. В. Соломку, якого по кількох днях звільнено. Негайно поліція перевела обшук в 16-ох господарів с. Надітич і арештувала 16 молодих людей, а між ними і тих, котрі на цвинтарі переслухували донощика Кіндія.

Вони сиділи по кілька місяців у слідстві, а опісля відбувся суд, як продовження "Веринської справи". Він був такий самий "справедливий", як і суд попередній і 11 підсудних дістали вироки від 1-го до 5 літ тюрми за приналежність до ОУН. Між тими, що дістали по 5 літ, пригадую такі прізвища: І. Дудич, А. Мельничин (який помер у Сєдлєцькій тюрмі на запалення легенів), І. Проців, який загинув у боротьбі з большевицькими бандами МВД в 1949 році, М. Федів. Тому, що село Надітичі невеличке, по арештуванні тих 16 молодців в селі, крім кількох цілком старших і дуже молоденьких хлопців, забракло парубоцтва. Люди говорили, що чомусь аж сумно стало по цім другім арештуванні. Але серед того сумовитого настрою однієї ночі загорілась хата – якраз донощика М. Кіндія. В селі вдарили дзвони на тривогу. В таких випадках звичайно все, що живе, спішить рятувати нещасних. Та ні одна душа не з'явилась на порятунок варшавського сміття... Хата, на щастя, стояла на боці і зі всім устаткуванням за кілька годним спопеліла. Не залишилось поліції нічого іншого, як пересилити свого "зауфанего" аж в околиці Познаня. Отак скінчилась історія одного з конфідентів польської поліції.

Та коли ми вже при татарських людях, то перенесімся через Дністер до с. Вериня, де проживали аж три головні донощики польської поліції – М. Яців, Іванків і Гаврилишин. На М. Яцева, який свого часу вдарив Д. Данилишина залізними граблями по руках, був аж три рази замах, але без успіху. Вкінці і його поліція переселила в те саме місце, що й М. Кіндія. Залишились Іванків і Гаврилишин. Тому, що вони так добре зізнавали на "веринському" процесі, поліція постаралася для обох посаду. Іванків дістав посаду дорожника, а Гаврилишин – побережника лісів графа Лянцкоронського. Оба озброєні – побережник у стрільбу, а дорожник – в револьвер, гордо маршували кожного ранку до своєї праці.

В 1936 році невідомі люди напали на хату Гаврилишина. Прийшовши до хати, запитали матір, де її син. Його в хаті не було і тому невідомі люди вийшли з хати. Але в той час, коли вони виходили, стара Гаврилишина наробила крику й останньому, який виходив з хати, стягнула з голови шапку. Другого дня її син доніс до поліції, що серед напасників був його сусід Ілько Музичка, бо шапка, яку мати в ночі здерла одному з напасників, є його. Поліція перевела обшук у І. Музички і забрала його до слідчої тюрми в Стрию. Недовго потім відбувся суд. І хоч Ілько мав свідків, що цієї ночі цілий час спав у хаті і нікуди не виходив, нічого не помогло. Гаврилишина присягнула, що пізнала Ілька і, на підставі її фальшивих зізнань, 18-річний Ілько дістав 4 роки тяжкої тюрми. Польська тюремна сторожа навмисне дала його між рецидивістів-злодіїв на камеру ч. 10, де він мусів зносити часто побої і моральні тортури від міського шумовиння. Найбільше " вславилися" своїми подвигами не тільки на Ількові, але й на інших українських політв'язнях два злодії-рецидивісти зі Стрия, жидок Мехали і поляк Гавзер. Просидівши між тими опришками один рік, Ілько дістав туберкульозу і в безнадійному стані, одержавши амністію, вийшов на волю.

Ще як Ілько сидів у тюрмі, його батько часто говорив до свідомих українців: "Мені не було б жалю навіть тоді, якби мій син загинув у тюрмі, щоби лише та зараза (тобто Іванків і Гаврилишин) не колотилася мені поперед очі". Минув рік часу і син, знищений тяжкою хворобою, повернувся домів. Тяжко було дивитись родичам, як на їх очах з дня на день догоряє їхній одинак, якого вони так дуже любили. І Ількові було прикро дивитись на душевну муку родичів, але рятунку не було. Щодня можна було бачити, як вихудлий юнак ходив понад Дністер, де колись переходили В. Білас і Д. Данилишин, і зі сльозами в очах щось сам до себе говорив. Люди з острахом споглядали на догоряючого юнака і перешіптувались поміж собою: Ой Боже, Боже, що стара відьма Гаврилишина накоїла своєю кривою присягою молодому хлопцеві! А Господь би їїскарав тяжко, не легко!" І жалів народ доброго, свідомою юнака.

Минуло дещо часу, як Ілько повернувся домів. Надворі панувала липнева спека. Вода в срібнолентому Дністрі майже цілком висохла. По полях почали половіти збіжжя. Понад розлогі луки взносились сіренькі жайворонки і радісно щебетали свою дзвінку мелодію. Народ, покінчивши сінокоси, готовився до прискорених жнив. Над Дністром бавилось багато дітвори, яка весело покрикуючи і регочучи – шукала прохолоди у хвилях Дністра. А наші яничари Іванків і Гаврилишин щоденно поспішали до дарованої панами "легкої праці". І не прочували мерзенні, що кривда народу вилізе їм боком, що з народом воювати годі! Аж діждалися належної заплати.

Одного дня біля 8-ої год. ввечері, як вони оба повертали із своїх "функцій", їм на стрічу поспішив догоряючий сусід Ілько. Його голубо-ясні очі пильно вдивлялись в кущі, з яких мала показатись силюета "доброго" сусіда Гаврилишина. В руках, які держав у кишені, стискав два револьвери. Ось виринула постать гайового зі стрільбою через плече. Ілько вдає, що його не бачить. Але коли той приблизився на яких 4 кроки до Ілька, той витягнув револьвер і, стріляючи двічі в зрадливе серце, промовив: "Вже досить наслужився ляхам і напився братньої крови. Тепер час за все відповісти!" Той упав мертвий! По селі рознеслась блискавкою вістка, що Ілько Музичка вбив Гаврилишина. Почула про це й мати застріленого. Як левиця кинулась в цей бік, де сталась ця подія. Біжучи, вона кричала мов несамовита: "Українчику проклятий, шляґ би тебе трафив, та ти мені вбив єдиного сина!" І напевно, що була б задушила слабосилого юнака, якщо б не сталася друга страшна сцена. Добігаючи до юнака, стара розчепірлила руки, немов стараючись вхопити його за горло і задушити. Та не добігла до молодця. Гримнули два постріли і вона впала поблизько свого сина, бухнувши на нього кров'ю з рота. А Ілько, холодокровно стріляючи до лихої сусідки, приговорював: "Ти, стара гадино, породила зрадника свого народу і сама стала зрадницею, тому гинь разом з ним, щоб менше гнилі було на світі".

Залишивши трупи матері і сина серед дороги, молодий месник пішов на стрічу дорожникові Іванкову. Стрінув його на другій дорозі і, промовивши ті самі слова, що до попередника, вистрілив тричі, кладучи його на місці. А до того ще й додав: "Ти, падлюко, вже більше не будеш виступати як зрадник на польських судах, не будеш більше обкидати болотом ганьби нашої святої української справи! Ти жив як зрадник і таким загинь!"

Але три Ількові постріли не вбили, тільки тяжко ранили Іванкова в руки і в ногу. Перевезений до лічниці Іванків, по 8-ох місяцях, вийшов здоровий.

Покинувши постріляних серед дороги, Ілько вернувся до рідної хати. Взяв на себе нове чорне убрання, вишивану сорочку, застібнув чорну гарасівку, поцілував батька й матір в руки і промовив:

- Так, дорогий батьку! Колись, як я сидів задармо в тюрмі, через злих сусідів, то ти говорив до людей: "Нехай би мій син і сконав у тюрмі, але щоб ота зараза не лазила мені поперед очі". Тепер хочу вам сказати, що всі зарази побиті. Знаю, що мене жде від ляхів, тому іду покінчити зі собою, щоб надо мною не знущались.

Поздоровивши ще раз батька і матір, вийшов скорим кроком з рідної хати та подався над старе корито Дністра. Дійшовши до цього місця, куди колись переходили В. Білас і Д. Данилишин, він оглянувся довкола, споглянув на те місце, де Данилишин мав коротке слово до роз'юшеної темної товпи і, немов здаючи звіт перед тінями героїв, приложив дуло револьвера до чола і вистрілив. Ілько впав у воду, але не загинув. Виліз з води і, тяжко ранений, пішов до дому, виліз на оборіг на сіно і там боровся зі смертю.

Вістка про постріляння трьох осіб блискавкою рознеслась по довколишніх селах і містечках, тривожним відгомоном відбилась об мури польських поліційних станиць. Не минуло години часу, як "спренжиста" поліція була в селі. Довідавшись про атентатника, поліція пішла до родичів Ілька і запитала:

- Тдзє єст тен бандита?"

- Який? – запитав Ільків батько.

- А той твій синочок!

- Десь там лежить прострілений на оборозі! – відповів батько.

Осторожно, з наготовленими гранатами і відбезпеченими пістолями, почали приступом брати оборіг. І яке було їх розчарування, коли замість здорового, побачили конаючого революціонера. Тяжко раненого знесли надолину, положили на віз і відставили до станції Миколаїв-Дроговиже, а звідти до стрийської тюремної лікарні. Як оповідали опісля політв'язні, цілий місяць, як день так ніч, ходили до нього таємні поліцаї вивідати, хто йому дав наказ постріляти "зауфаних", але їхні підступи не помогли. По місяцеві часу Ілько помер, забравши таємницю до гробу – так, як звичайно гинуть українські бойовики.

Батько померлого сина попросив прокуратуру в Стриї, щоб дозволила йому забрати тіло сина, перевести та похоронити як годиться свою героїчну дитину. Як оповідають очевидці, ще такого похорону ніхто в тій околиці не мав. На наказ ОУН, зі всіх найдальших сіл, прокрадалась молодь і старші, щоби віддати останню прислугу і поклін тому, що своє життя жертвував для добра української справи. Більше як десять тисяч народу залягло цвинтар і побічні ниви у селі Верині. І хоч на цей похорон прибуло кілька десятків поліцаїв, то вони, бачучи таку силу народу в поклоні покійному, не посміли нікого навіть зачіпати.

Панахиду відправляло кількох священиків із поблизьких сіл. Співало кілька об'єднаних хорів. Могутньо лунали пісні панахиди, а коли хори заспівали "Вічная пам'ять", тоді в очах тисячів бачилось сріблисті сльози. В цих гарячих сльозах відбивався біль народу по втраті ще одного бойовика. Це не була панахида за покійного Ілька, – це була панахида по всіх героях України, від княжих часів, аж до часів теперішніх. А коли після панахиди хори заспівали могутнє "Ви жертвою в бою нерівнім лягли" – не видержали окупаційні поліцаї й один в голос заявив до другого: "Аж тепер бачимо, що це був насправді "оуновєц". По панахиді молодь почала складати вінки; із самих тільки вінків виложили величезну могилу.

Ось таке переродження духа наступило в нашій околиці по зловленні, а пізніше по вироку польським судом і екзекуції В. Біласа і Д. Данилишина.

Помер Ілько, але його чин не пішов намарне. Він зроджував дальших месників в довколишніх селах і містах. Співчуття тисячних мас народу вказувало, що нарід ніколи не знесе між собою запроданців-наймитів так польського, як і будь-якого іншого ворожого режиму. І цей дух помсти над зрадниками допровадив до того, що до кінця панування Польщі в довколишніх селах були винищені майже всі головніші донощики. Повернімось на хвилину до тяжко постріленого Іванкова, що з ним в дальшому сталося. А сталося те, що й повинно було статися. По 8 місяцях перебування в шпиталі, він виздоровів і пішов дальше до своєї служби, тобто направи дороги. А щоб доказати цілковиту відданість польській державі, він в містечку Роздолі знайшов собі польку, до якої ходив щовечора, думаючи женитись. Їдучи до неї, переважно на ровері, кожного разу брав із собою два наладованих револьвери і стилет для самооборони, перед "бандитами", як це він часто любив чванитися перед деякими сусідами. І в 1937 р. літом, коли одної ночі він повертався від милої, "хтось" зловив його, задушив дротом, відібрав від нього револьвери і стилет, залишаючи при ньому лише 16 золотих, прив'язав колючим дротом до ровера і кинув у Дністер, де було найглибше місце.

Другого дня був великий рух. Родина повідомила поліцію, що синочок не повернувся від нареченої. Поліція почала робити обшуки у підозрілих осіб в селі Крупську і Верині, 13-ох арештовано та почато розшуки за своїм "оком і вухом". Та надаремне було їх шукання. До помочі покликали військо-піонерів, які біля села Розвадова робили маневри. Піонери приїхали зі спеціяльними гаками і взяли під увагу частину Дністра здовж села Крупська. По цілоденному шуканні вони знайшли трупа прив'язаного до ровера. Поліція почала глядіти по кишенях. Коли знайшла гроші, а не було зброї, зразу ствердила, що це діло ОУН.

Так із тих, які в головній мірі причинилися до зловлення В. Біласа і Д. Данилишина, залишилося ще двох, а це: М. Яців, якого поліція вивезла в Познаньщину, і І. Андрухів, якого Дмитро Данилишин був змушений пристрелити на придністрянських луках, тоді, як той насильно хотів вирвати в нього револьвер.

М. Яців вже більше не повернувся в рідні околиці. Він разом із М. Кіндієм, видаленцем із с. Надітичі, заложили в Познані маленьку пекарню і там випікали тістечка, заробляючи на прожиток. Але своєї юдиної роботи вони не покинули і там на чужині. Дійшла вістка, що в Познані служило багато наших українських хлопців у польському війську. Обидва Юди запізнавалися з украінцями-вояками, запрошували їх до себе в гостину, а відтак просили дещо цікавого розказувати, ну, і співати українських пісень. Назбиравши таких приятелів щось 11, одного разу вони зробили на них донос, будь-то вони всі приналежні до ОУН, ще й їх намовляють виступати проти Польщі. Розуміється, що всіх 11 вояків поставили під військовий суд і дали по 5 літ тюрми за приналежність до ОУН. Це мені оповідав один із засуджених у 1938 році в тюрмі у Сєдльцах, куди всі 11 були перевезені з познанської тюрми.

І. Андрухів співпрацював із поліцією і дуже спритно уникав замаху до розгрому Польщі.

При розвалі Польщі, як відомо, ОУН зробила поготівля всіх своїх сил, думаючи при сприятливій обставині вхопитися за зброю і вибороти волю Україні. Були випадки, що в багатьох місцевостях члени ОУН нападали на польські "постерунки", розброювали поліцію, а самих поліцаїв наганяли домів.

Такі озброєні українські бойовики були і в наших околицях. Вони робили запаси зброї, щоби в слушний момент мати з чим виступити проти кожного ворога-імперіяліста.

Одного ранку, як тільки стало благословитись на світ, одна група підпільників ішла правим берегом Дністра недалеко села Розвадова. Ідучи поміж кущі лозини, вони раптом побачили так давно шуканого І. Андрухова. Він ішов з путами через плече, а побачивши озброєних месників, настрашився і скрикнув:

- Слава Україні! От, хлопці! Так, то я розумію! Бачите, ви мене не розуміли передше, а я все був того самого духа що й ви! Чи не прийняли б ви мене до вашої групи?

- Героям слава! – відповів один із партизанів.

- То дуже мудра думка, Андрухів! Ходи з нами, ми тебе потребуємо!

І коли Андрухів пустився іти з ними понад Дністром, раптом його співрозмовець-партизан потрутив його так сильно, що той упав у Дністер і втопився.

І так народний гнів змів із лиця української землі усіх отих яничарів (за виїмком Яцева), які пішли на службу ворогові.

Нестало несправедливої Польщі. Під час її скону польська влада розставила по всіх селах нашої околиці сильні поліційні відділи. Дійшло до такого абсурду, що в малому с. Надітичі (80 господарств) стаціонувало 40 поліцаїв. На доказ їх бойової моралі наводжу правдиву подію. Одної ночі до громадської канцелярії, де вони стаціонували, вдерлося двох бойовиків ОУН (А. Ґ. і І. Ґ.) і роззброїли всіх 40 поліцаїв. Забрали тоді для ОУН: 2 тяжкі скоростріли, 2 скрині амуніції, 40 крісів, багато магазинків набоїв, кількадесять гранат та кілька пістолів. Подія виглядала так: один озброєний в автомат і гранату вбіг до середини і скрикнув: "Руки вгору! – Хлопці, там, уважайте)', а другий стояв з автоматом в сінях канцелярії. Скрикнувши "Руки вгору!" і "Складай зброю!", цей, що був у середині, казав поліцаям по одному виходити надвір. Яке було здивування усіх "спренжистих" поліцаїв, коли, виходячи, вони – замість пів сотні хлопців – побачили лиш одного з автоматом готовим до пострілу. Вигнавши усіх надвір, цей бойовик, що стояв у сінях, наказав усім чимскоріше виноситися з села.

Тут бачимо знову, що щедре українське серце взяло верх над бажанням помсти. Бо коли подумаємо, що за цілий час панування Польщі із цього малого села було безпідставно арештовано, катовано і засуджено понад 30 осіб, із яких А. Мельничин помер у тюрмі, а багато повернулися домів із надщербленим здоров'ям, то тепер в такий пригожий момент для пімсти, бойовики пустили поліцаїв домів.

Але не виявили такої великодушности поляки. Поліцаї пішли до повітового міста Жидачева, взяли 3 панцерні авта і машинові рушниці та поїхали палити с. Надітичі й інші українські села. Але села були приготовані на відсіч.

Одна група українських бойовиків зробила облаву біля села Дем'янки Горішньої, на цвинтарі. Коли наближались панцерні авта з поліцією, бойовики відкрили по них вогонь. Недалеко цвинтаря знаходився якийсь двір. Тарахкотіння скорострілів дуже сильно відбивалось від мурованих будинків двору. Поліцаї, думаючи, що то із двору зроблено на них напад, почали сильно обстрілювати двір. Загорілись скирти соломи і сіна, а за ними й будинки. За короткий час на місці панського двора були згарища.

Бачучи, що з панцерними автами не можна буде дати собі ради, бойовики відв'язалися від цвинтаря і подались над Дністер біля села Березина, зайнявши там вигідніші позиції.

Тимчасом поліція, спаливши двір і вбивши кілька осіб, пустилась їхати в сторону сіл Київець і Черниця. Коли доїхали до села Черниця, почали палити деякі доми. Але їм назустріч вийшли "стшельци", які в тому селі жили, і випросили, щоб села не палили, бо попри українців потерплять також і поляки. Тоді поліція поїхала запалити Пісочну Але їм на стрічу вийшов о. Калинюк з церковною процесією і просив, щоб перестали палити людський дорібок, бо в селі їм ніхто жодного опору не ставив. Тому, що о. Калинюк мав сердечні зв'язки так із старостою в Жидачеві, як і зі всіма поліцаями (будучи "кацапом"), а також з прокуратурою в Стрию (з членами якої щороку їздив на полювання), йому таки вдалося здержати розшалілих поліцаїв від дальшого палення села. Але і так 12 хат спалено. Тоді, бажаючи більше помсти над зненавидженими українцями, поліція поїхала палити село Надітичі.

Одначе по роззброєнні 40 поліцаїв, ОУН таки рішила на всякий випадок обороняти село. Коли розвідка донесла, що панцерними автами їде поліція, 18 бойовиків, озброєних в різного роду зброю, зробили засідку на цвинтарі, пів кілометра за селом, щоби – в разі наступу поліції – боронити село. Це було в суботу, о 10 год. ранку. Залишивши панцерні авта на шосе Львів – Стрий, поліція в бойовому порядку розстрільною із західнього боку просувалась полями до села.

18 пар очей з великою напругою слідкували, як місцями хилиться кукурудза під вагою наступаючого ворога. Кожний бойовик, притиснувши цівку рушниці кріпко до рамени, ждав на наказ командира: стріляти! І ось почувся цей наказ! Заграли два кулемети і загриміло 16 крісів. Таким самим вогнем відповів і ворог.

Бій був доволі завзятий, бо тривав від 10 год. ранку до 5-ої по полудні. Біля 5-ої год. ворог переконався, що не зможе продістатись до села, і повернувся з великими втратами до Жидачева. За твердженнями людей, поліція втратила 43 вбитими і раненими, а між ними і комісара поліції з Жидачева. З українців було 14 убитих і кількох ранених. Деякі впали в бою (сл.п. М. Федорів, В. Сколоздра), а кількох поліція помордувала при зустрічі в полі (сл.п. Ф. Данчевський, Г. Кіндій і ін ).

Цікавий випадок був із Ф. Данчевським. Він ішов з поля і ніс сокиру. Нагло перед ним виринуло дві поліційні постаті. Пізнавши в кого переводили обшук, один з поліцаїв крикнув: "То ти, пся крев, гайдамако, виховалесь такєґо с....го сина, цо цали час воює з польскон поліцйон?" При останніх словах вдарив старого чоловіка крісом по плечах. У тому моменті старик розігнався і сокирою розчерепив голову напасникові, а опісля блискавичним рухом і другому поліцаєві.

Але інші поліцаї, які це здалека бачили, дали сальву до старика і він, поцілений в груди, скрикнувши "Смерть ляхам!", помер. Після смерти польська поліція знущалась над його тілом, проколюючи раз коло разу його багнетом. Так то поліцаї знущались над українським населенням. Замало їм було 20-літнього бешкетного панування на українській землі. Та, як бачимо, хоч старі люди і без зброї, то вони вбивали ворога сокирою.

Того дня бій припинився і його виграло таки село. Але оборонці ввечері почали думати над тим, як би то чергового дня бути готовими до дальшої оборони. Тому, що було замало амуніції, постановлено піти до сусідніх сіл і просити про поміч. Цієї ночі народ майже не спав. Всі люди очікували чогось страшного.

На другий день, вже зранку розвідка донесла, що з боку с. Пісочної їде більша кількість військових і поліційних авт. Як виявилось пізніше, поліція дістала військову підмогу зі Стрия. Знаючи, що не зможуть тим разом оборонити села, всі молоді люди вийшли із села і поховались в кущах біля Дністра. В селі залишились лише малі діти і старі люди. Залишився також молодий священик о. Божик із дружиною і малим синком та старий учитель М. Світий. Прочуваючи якесь лихо, о. Божик вже зранку почав правити Утреню, а опісля Службу Божу. Гаряче молились того дня всі люди, просячи Бога, щоб відвернув від них все лихо.

Та не молилися і не думали про прощення польські шовіністи – поліцаї і вояки. Вони, хоч ніби християни і віруючі, вважали за потрібне поневолювати інші народи. Перед світом кричали, що Польща – це християнська, глибоко віруюча держава, а з другого боку, за взором большевиків, нищили українські православні церкви, замикали українських священиків, мордували населення, нищили українське майно. До призначених на знищення належало і маленьке село Надітичі.

У неділю приїхала більша кількість автомашин з військом і поліцією і, як попереднього дня, розстрільною посувались до спокійного села. Не натрапляючи на опір, "герої" підповзли під самі стодоли і хати та пустили – як то вони часто нахвалювались – "червонеґо когута" (вогонь). Запаливши ціле село, вандали пішли й окружили церкву. Отець Божик відправив був половину Служби Божої, як до церкви ввійшли гострим кроком "представники" католицької, християнської Польщі. Прийшовши до престола, один в ранзі поручника наказав, щоб о. Божик перервав Службу Божу і пішов з ними. Священик це і зробив. Водночас з ним забрали з церкви учителя М. Світого. Випровадивши їх з церкви, зв'язали їх руки колючим дротом, а в середину дроту вплели синьо-жовту ленту. Вийшла молода дружина священика і почала ревно плакати, тримаючи малого хлопчика на руках. Тоді о. Божик звернувся до дружини і промовив твердими словами: "Дорога Надіє, не плач! Все лежить в руках Божих! Яку судьбу мені Бог призначив, таку мушу прийняти! Якщо б щось недобре зі мною трапилось – пам'ятай, виховуй гарно нашого любого синка". Сказавши це, він попрощав жінку і синочка, поцілував їх і, на команду старшини, пішов гордо в невідоме. Роз'юшена польська боївка вивела обох біля т.зв. Рудницького ліса, там їх постріляла, а по смерти сильно поколола їхні тіла багнетами.

Це вже був початок Другої світової війни. Зараз другого дня в наші сторони загнався відділ німців і народ, переконаний, що поляків вже немає, відшукав тіла обох помордованих мучеників, перевіз їх до с. Надітич і справив їм величаві похорони. На похорони зійшлися тисячі народу з поблизьких сіл, щоби гідно віддати останню прислугу тим, що жили для народу і в ім'я правди України загинули з рук окупанта.

Сумно лопотіли чорні хоругви над двома свіжими дорогими могилами. Понад Дністром високо вгорі, сумно крякаючи, кружляли тисячі гайвороння, ждучи на жир і, немов викликуючи нове нещастя, подібне до того, що його нанесла була червона потвора. Гітлерівські полчища наїздили на нашу землю....

Ідучи домів з похоронів, народ вслухувався в гуркіт моторів і думав тяжкі думки про життя і жертви, які напевно прийдеться ще зложити за самостійність. Але це була тільки журба, ніхто не думав резиґнувати з боротьби.

Лише мешканці Надітич не спішились домів. Їм нічого було поспішати... З понад 200 господарських будинків залишилось лише 20, та й то ушкоджених. Решта всі погоріли! Погоріло все, включно із збіжжям, призначеним на прожиток і на насіння. Село опинилось перед страшним маревом голоду.

Але мешканці Надітич не падали духом. Задивлені у велич невмирущого духа повстання і відроджування нового державнотворчого життя нації, вони плекали глибоку віру і надію у воскресіння соборної самостійної України.

("Гомін України" чч. 47-53 від 13.ХІ. до 25.ХІІ. 1976 р. і чч. 3-4 від 15 та 22. січня 1977 року).