Дата публікації допису: Aug 16, 2012 9:36:11 PM
Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»
Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.
Є факти, котрі плин років не здатний відкинути у забуття, а весь час повертає до тих днів, які довелося пережити в період горезвісних репресій. Так, у книзі викладача Єрусалимського університету (Ізраїль) Михайла Хейфеця «Українські силуети», яка вийшла у світ за сприянням Харківської правозахисної групи (Харків. «Фоліо», 2000. т. 3) розповідь про політв'язня Михайла Сороку. У спогадах не вказали його місце народження, та в народі кажуть, що людина безсмертна своїми добрими справами. То ж безсмертним стало ім'я уродженця Кошляк серед політв'язнів, які каралися у горезвісних мордовських таборах. Автор, живий учасник подій, чужинець за національністю, вдалині від України з душевною теплотою пише про невільника, який залишив про себе пам'ятку в кущі рожі на убогій мордовській землі
«За пустим бараком на куті ріс «кущ Сороки» – то я і призначив всім політикам зони п'ятихвилинну зустріч (щоб не рознюхали «стукачі») після роботи. Колись в нашій зоні сидів український діяч на прізвище Сорока – розповідали, що він був одним з керівників не то ОУН, не то УПА – я не міг встановити точно, говорили, що керував загальноукраїнським молодіжним рухом. У нього був «бандерівський стандарт», 25 років, а через дорогу, в жіночій зоні, сиділа ті ж 25 років його дружина. Тоді ще глухих парканів не було, і вони могли бачити одне одного щоденно через 8 рядів колючого дроту, по чотири в кожній зоні. Авторитет Сороки серед земляків був романтично-благовійний: «Краще нього на зонах нікого не бувало», – розповідали через багато років після його смерті.
Автор спогадів описує маловідомий факт останніх земних кроків нашого краянина: «Одного разу в неділю він пішов за барак, полежати на траві, потихенько позагоряти, ліг на землю, закрив очі і... не прокинувся.
На місці його смерті зеки-українці посадили рожі, і вже багато років «кущ Сороки» зберігся як живий монумент помершому брату... В той вечір до «куща Сороки» зібралися всі політики, навіть старики...
– Наша мета – не конфронтація, не перемога над начальством, а допомога Василю, –сказав я. – Треба рятувати здоров'я Стусу.
Згадана рідкісна пам'ятка природи, серед зеківських бараків, стала символом єднання багатьох однодумців різних національностей, які намагалися полегшити долю невільників та умови їх перебування в таборах.
Про те, що в'язні збираються, обдумують і виносять свої рішення біля «куща Сороки», взнала адміністрація табору, вважаючи кущ небезпечним місцем, яке ідеологічно підриває гулагівський режим. Тому за розпорядженням начальства невдовзі пересадили «кущ Сороки» з місця смерті героїчного борця ОУН під вікна штабу. Цей захід був здійснений як «озеленювальні роботи». Та в'язні надалі дорожили цим місцем. Про це написано, що перед від'їздом Василь Овсієнко з Житомирщини підвів мене до того місця, де декілька днів тому цвіли рожі. «Дивіться, пане Михайле, – він показав на ледь помітний кусочок кореня, який виглядав з-під землі, він буде жити. Я – людина сільська, знаю. Підніметься. У мене до вас прохання, якщо на зоні не залишиться українців, поливайте його...».
Через місяць зона зовсім опустіла, і мені невідомо, чи піднявся невгамовний рожевий кущ над місцем успіння українського політика».
Михайлу Сороці не судилося, як і багатьом його однодумцям, відбути покарання та повернутися до отчого краю. Пощастило повернутися з неволі Михайлу Хейфецю, який своїми спогадами доповнив маловідомі факти з біографії нашого земляка.
Які ж точніші відомості про долю згаданих політв'язнів?
Кошляківець Михайло Сорока помер у 1971 році, його дружина – Катерина Зарицька, тернополянка, яка керувала жіночою організаційною мережею в крайовому проводі ОУН, в якій очолила Український Червоний Хрест, виконувала багато відповідальних завдань керівництва УПА, вийшла на волю через рік після смерті чоловіка. Померла у 1986 році.
У вересні 1991 року її перезахоронили разом з чоловіком у Львові на почесному місці Личаківського цвинтаря.