Дата публікації допису: Feb 08, 2012 8:36:21 AM
Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф.
– Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. – 292 стор.
Автор: Галина ВИШНЕВСЬКА (м. Київ) 1930 р. н.,
м. Тишівці Холмського повіту, член товариства "Холмщина",
кандидат філологічних наук
Богдан Хмельницького офіційно домагався,
щоб західний український кордон пролягав аж до Вісли.
Холмщина і Підляшшя – етнічні українські землі, що розкинулися на лівому березі Західного Бугу. Протягом століть ці землі змінювали свої кордони і назви, переходили з рук у руки і врешті опинилися поза межами України – в складі Польщі.
Мешканців цих територій літописець називає бужанами, «зане сидять по Бугу», або дулібами.
Холмська земля отримала своє наймення від назви міста Холм, яке вперше згадується у 1237 році. Топонім Холм походить від аналогічної загальної назви, що означає підвищення, пагорб. Як засвідчують літописи, місто Холм збудував Данило Галицький, коли ще княжив у Володимирі. Будучи на ловах, він побачив «место сличное и лесное на горе високой» і вирішив на ньому «збудувати город малий».
Вигідне розташування Холма сприяло його значному укріпленню: Данило «той город Холмь так отвсюд укрепил, ижь и Батиї, всю землю Рускую повоевавши і все городы рускиї подобывавши, города Холма не мог добыти...».
Населення Холма та околиць значно зростало, здебільшого за рахунок утікачів зі східних територій, котрі, рятуючись від кочових племен, осідали навколо міста. І саме Данило закликав «на помешканє» до Холма «русь, немцов, ляховь, і збиралися день от дня больше. И мастеры всяки, ремесники, седельники, лучники, изь татарь прибегали; золотари, котляры і иншиї, и наполнили полє все около города».
1237 р. Данило Романович переніс до Холма столицю із зруйнованого Галича, де побудував храми, водночас перенісши сюди єпископство із Угровська як єпископство Холмської Русі, що пояснюється тією роллю, яку виконувало місто в Галицько-Волинському князівстві. Завдяки цьому край став називатися Холмською землею.
До XII ст. ця земля іменувалася Червенськими городами від назви міста Червеня, що над рікою Гучвою, про яке читаємо: «Видно, що Червень был ровно знакомитым местом, как и Волынь, коли от Волыня целая околица, а от Червеня городы на Бузе и Сяне, а може и на Днестре Червенскими городами названо».
Принагідно зауважимо, що від знаменитого свого часу княжого міста зараз залишилися тільки земляні вали і невелике село Черино. У XII ст. Червенські городи прийняли назву Холмського князівства. Сюди ввійшла і Дорогичинська земля (від назви міста Дорогичин), названа пізніше Підляшшям, бо розташована була по сусідству з поляками (ляхами). У X ст. Червенськими городами заволоділи поляки. Оскільки київські князі недооцінювали західні окраїни нашої землі.
981 р. Володимир Великий вирушив із військом проти Польщі і повернув Перемишль, Червень, Белз та інші городи на західнім пограниччі. Ця подія мала величезне значення для надбузьких країв: їх було урятовано від польського панування і неминучої полонізації, а Холмщина стала частиною великої України, хоча боротьба за неї між Польщею та Київською державою тривала.
Прийняття християнства (988 р.) поширилося і на Холмську землю, що сприяло розвиткові культури. Перші християнські храми з'явилися в краї відразу після хрещення Київської Русі. Як стверджує у книзі Rhoenix Tertiano Redivinos, виданій 1684 р. в Замості, холмський єпископ Яків Суша, перша церква на Холмщині – це катедра Пресвятої Богородиці, збудована самим св. Володимиром 1001 року. Він же, за словами єпископа, збудував церкву св. Василя та заснував монастир у селі Спас.
Ні один із давніх храмів, на жаль, не зберігся, але Галицько-Волинський літопис згадує про їх існування в багатьох місцевостях Холмщини і Підляшшя, зокрема, в Більську, Дорогичині, Мельнику (на Північному Підляшші), Холмі, Грубешові, Угровську (на Холмщині).
Найкраще й найповніше описані холмські церкви, збудовані в 1230-х рр. під час князювання Данила Галицького: св. Івана Златоустого, в ім'я Пресвятої Трійці, св. Безсрібників Кузьми і Даміана та Пресвятої Богородиці. Ось як описує літописець церкву св. Івана Златоустого в Холмі: «Звів також (Данило) церкву св. Івана (Златоустого), красиву і гожу. І споруда її була така: склепінь чотири; з кожного вугла-склепіння, і стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені (були) склом римським; при вході в алтар стояли два стовпи з цілого каміння, і на них склепіння; а верх же вгорі прикрашений (був) зорями золотими по лазурі; внутрішній же поміст був вилитий з міді і чистого олова, так щоб блищав він, як дзеркало. Дверей же її двоє (були) прикрашені каменем тесаним галицьким білим і зеленим холмським; різьблені одним умільцем Авдієм... Спереду же їх (на західних дверях) був різьблений Спас, а на північних – святий Іван (Златоустий), так що всі, хто дивився (на них), дивувалися».
Князь Данило Галицький в умовах монголо-татарської загрози зміг зберегти Галицько-Волинську державу і мав вплив на Київ. Він уміло проводив зовнішню політику і створив заслін перед нашестям монголо-татарів у Європу. 1253 року в Дорогичині над Бугом відбулася коронація Данила. Він отримав титул короля всієї Русі – великої і могутньої на той час держави.
Землі Холмщини і Підляшшя зазнавали постійних нападів сусідніх польських і литовських князів. У другій половині XIV ст., після правління спадкоємців Данила Галицького, Холмщина і Підляшшя потрапили під владу Литви й Польщі. Розпочався період понад 500-літньої боротьби за ці землі між українцями і поляками.
В умовах польського панування українці (русини) зазнавали національного і релігійного утиску, однак вони залишалися безмежно відданими національним традиціям, православній вірі, своїм святиням і брали активну участь у національно-визвольних війнах, зокрема у війні 1648- 1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Останній, як відомо з історичних джерел, офіційно домагався, щоб західний український кордон пролягав аж до Вісли.
Після смерті Богдана Хмельницького, коли московський уряд зумів розколоти військо Запорозьке, козацькій старшині було вже не до західних кордонів Української держави – вона гинула і на Наддніпрянщині. У такій ситуації становище українців на Холмщині і Підляшші постійно погіршувалося, посилювалась їх колонізація, а етнічна межа українського розселення на заході поволі відсувалася на схід.
Після Хмельниччини Холмщина повністю потрапила під польське панування. Але завоювання територій Холмщиши і Підляшшя не означало підкорення завойованого народу. Це добре зрозуміла королівська влада Польщі. Суспільно-культурний розвиток націй на етапі їх формування мав релігійний характер, а значне за чисельністю українське населення, завойованого краю, мало іншу духовно-релігійну основу. Саме ця обставина стала ідеологічною передумовою церковної унії.
1596 року холмський єпископ Збіруйський взяв участь у церковному соборі у Бересті і прийняв унію, яка забезпечувала права і привілеї української православної помісної церкви, зрівнювала її з панівною в Речі Посполитій латинською церквою і надавала їй моральну підтримку. З того часу на Холмщині і Підляшші утверджувалася греко-католицька церква аж до її ліквідації російським царизмом у 1875 р.
За третім поділом Польщі в 1795 році Холмщина і Підляшшя потрапили під протекторат Австрії, але за рішенням Віденського конгресу 1815 р. (після наполеонівських воєн) ці землі увійшли до сфери правління Росії. Полонізація змінювалася русифікацією. Холмщина ще 100 років перебувала під владою Росії у складі Люблінської губернії, а з 1912 р. – Холмської.
Готуючи царський указ про створення Холмської губернії, державна комісія Міністерства внутрішніх справ Росії провела перепис населення й обмір земельних площ, що мали відійти до адміністративного новоутворення з переважаючим українським населенням. На той час національний склад Холмщини був таким: українці і росіяни становили 463902 осіб (51,1%), поляки – 268053 (29,9%), євреї – 135238 (15,1%), німці – 29123 (3,2%). Разом – 896316осіб. За даними російської статистики 1912р., росіяни (переважно урядовці і духовенство) становили не більше 3% населення.
Від часу створення губернії активізувався процес розвитку шкільництва, українцям відкривалися можливості здобувати початкову освіту; при Варшавському університеті засновано учительські курси, у краї почали працювати церковно-учительські школи. Так у Холмі функціонували духовна семінарія, жіноча гімназія, вище початкове училище, залізничне училище, міські міністерські та приватні школи. Це відкривало українцям шлях до вищих навчальних закладів.
На початку XX ст. у Холмі було засновано «Народно-просветительное общество», яке видавало тижневик «Духовная беседа». Частина матеріалів у ньому друкувалася українською мовою, видавався також тижневик «Холмская Русь», а в Груберові започатковано українську газету «Буг». На той час Холмщина стала острівцем, де українцям не заборонялося відкрито розвивати свою культуру. Ця обставина спонукала до тимчасового переїзду сюди Пантелеймона Куліша, Петра Косача, Олени Пчілки, Ганни Барвінок, Теофана Лебединця та інших діячів української культури і мистецтва.
Поступальний розвиток української спільноти на Холмщині і Підляшші був практично зупинений на початку XX ст., а попередні здобутки зруйновані Першою світовою війною. Російське військове командування й урядова влада, відступаючи, вирішили евакуювати православне населення Холмщини, Волині, Поділля на схід. Виселення було примусовим. Виселені брали з собою найнеобхідніше, що залишалося солдати спалювали разом із будинком. Перехрестившись на рідні оселі, церкви і кладовища, люди, ридаючи, вирушали в далеку дорогу. Їхній хресний шлях пролягав до внутрішніх губерній Росії, на Дон, Поволжя, Оренбуржя, Туркестан та ін.
Згадуючи насильницьке переселення народу Холмщини і Підляшшя в 1915 році, громадсько-політичний діяч М. Корнилович писав: «Холмські вигнанці, що отримали цілком невірну назву біженців, посувалися на своїх підводах на схід... Забужня Русь ішла зі своїми священиками, вчителями, церковними речами й образами». «Під Тиском армії, що далі відступає, примушені тягтися й вони далі, наморені, голодні, безпорадні... Довгий біженський шлях вкривався свіжими могилами, хрестами і просто непохованими трупами».
У результаті депортації холмських вигнанців розселено в 37-ми губерніях Російської імперії, зокрема в Тобольській, Томській, Оренбурзькій, у Забайкаллі, Самарканді, на Уралі тощо. Клімат та хвороби спричинили велику смертність людей (майже 25%).
Відряджений холмським архієреєм для перевірки у Ташкент священик Іван Левчук (дід автора цих рядків) повідомляв: «Найгірше становище біженців у Ташкенті, де мені довелося бути 15-16 грудня (1915 р.). Оселені вони в казармах, клімат для них шкідливий, хоч годування досить добре. Хворіють і вмирають біженці тут дуже: висипний тиф, скарлатина, дифтерит і віспа виносять їх десятками щодня в могилу; особливо вмирають масами діти. Є наші біженці і на полудень від Ташкента: в Самарканді, Скобелеві, Коканді, Мерві... І звідтіль несуться дуже сумні вісті про значну смертність біженців».
Нестерпні умови життя і туга за батьківщиною зумовили виникнення ідеї скликання Всехолмського з'їзду біженців. З’їзд проходив 25 – 27 серпня 1917 року в Києві. У ньому брали участь 296 делегатів, які представляли 250 тисяч біженців-українців Холмщини і Підляшшя. На з'їзді виступив голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Він сказав: «Вітаю вас, дорогі брати, від імені Центральної Ради і від себе. Вже протягом 10 останніх років українська спільність з напруженою увагою слідкувала за справою української Холмщини; кажу «української» тому, що Холмщину ще у ХІІІ-му віці називали Україною. Холмське питання цікавило мене особисто. Я виступав в українській і закордонній пресі за виділення Холмщини з польських земель... Буде нам допомагати Центральна Рада... Персонально я, скільки зможу, буду допомагати вам. Я сам народився в 1866 році в Холмі, де мій батько був директором педагогічних курсів, що також зобов'язує мене перед Холмщиною. Крім того, для праці для вас порушують мене українські почуття, й я ніколи не забуду про потреби холмського народу».
На з'їзді прийнято резолюцію, у якій стверджувалося, що «народ холмський визнає себе українським... Холмська губернія ні в якому разі не може бути прилучена до Польщі, а повинно долучити її до автономної України...».
26 січня (9 лютого) 1918 р. у Брест-Литовському Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія і Українська Народна Республіка (УНР) підписали мирну угоду, за якою Холмщина і Підляшшя відходили до України. Весною серед біженців розгорнувся стихійний рух за повернення на рідні землі.
Після військових подій 1919 – 1920 рр. становище на Холмщині ще більше погіршилося. Оволодівши Україною, радянський – російський уряд (за Ризьким договором 1921р. і без участі представництва уряду УНР) зробив значні територіальні поступки Польщі, яка внаслідок цього отримала Холмщину, Підляшшя й значну частину Волині.
Поверталися біженці на рідні землі з великими труднощами, без будь-якої підтримки й допомоги з боку державних інституцій. Моя мати, Антоніна Левчук (дівоче прізвище Бик), розповідала, що поверталася вона з батьками з Оренбурзької губернії в 1922 р. пішки (на возі везли домашні пожитки і хворих). Ішли з весни до пізньої осені. Повернулися до розореної хати. Не було ніяких засобів до існування...
Не повернулося на рідну землю 150 тис. осіб, тобто половина тих, котрі виїхали.
Як бачимо, народ Холмщини і Підляшшя (з вини російського уряду) вигнаний із рідних місць, зазнав величезних матеріальних, людських, духовних і культурних утрат.
Розпорошилася українська інтелігенція. Припинили діяльність холмські школи, монастирі. У Росії залишились евакуйовані культурні цінності: археологічний музей, холмська бібліотека, архівні матеріали з історії рідного краю, 407 стародруків, церковне майно, дзвони тощо.
Захопивши Холмщину і Підляшшя, Польща почала активний наступ на українство. Уже в 1919 році католики зайняли стародавній собор на Даниловій горі в Холмі. При цьому було знищено в підземеллі крипти з домовинами єпископів, настоятелів собору, зруйновано православний цвинтар при соборі, поступово заборонено в школах українську мову, закрито читальні, доброчинне товариство «Рідна хата». Особливо жорстоким був наступ на церкву як духовну опору українців. Як стверджував протоієрей Григорій Метюк, у 1938 році за наказом польського уряду вандалами знищено 183 церкви, ліквідовано 50 парафій, а десятки священиків вигнано з парафій. «Із 383 церков, що, як зорі, світили на Холмщині й Підляшші, залишились тільки 51...».
У 1939 р. Польщу окупували німці. Під час окупації на Холмщині, у Підляшші та на інших українських землях національне й релігійне гноблення з боку поляків припинилося і поступово завирувало українське життя. Величезну роботу в цьому напрямку проводив архієпископ Іларіон (проф. Іван Огієнко), який очолив відновлену Холмську єпархію. Ось як характеризує цю важливу подію протоієрей Г. Метюк: «По сотнях літ на Святій Даниловій Горі засвітило своє рідне українське сонце, що освітило всю нашу Холмсько-Підляську землю, та під впливом животворчого проміння Холмщина та Підляшшя почали релігійно і національно зростати».
Ревно й енергійно взявся великий учений за відродження українства у краї, закликаючи всіх працювати для українського народу, бо праця для народу – то праця для Бога. Архієпископ Іларіон вказував духовенству на «учительну службу народові як головну його повинність, бо учительство – це головна ознака староукраїнської Церкви».
Він закликав духовенство до праці над самоосвітою. Владика повчав не тільки словом, але і своїм власним прикладом, виголошуючи гарною українською мовою глибокі за змістом патріотичні проповіді. Його голос чути не тільки з церковного амвона: він читав публічні лекції, перекладав на українську мову богослужбові книги, займався науково-дослідницькою роботою. Звернемо увагу лише на один такий факт: на основі багаторічних досліджень проф. Іван Крип'якевич склав список церков Холмщини і Підляшшя, надіслав його для опублікування в «Холмському православному календарі на 1943 рік». У липні 1943 року йому повернено матеріал разом із листом архієпископа Іларіона, який уніс низку істотних доповнень до списку церков і датування перших відомостей про них. Публікація з'явилася в календарі на 1944 рік. У статті І. Крип'якевича та його картотеці були дані про церкви 424 населених пунктів. Після доповнень владики Іларіона їх стало 460. Кількість церков, охоплених списком, – 507.
За активної участі вихідців із Волині і Галичини на Холмщині і Підляшші разом із церковним оживилося й культурне життя, що красномовно засвідчують такі факти: у 1940 році в Холмі почала працювати державна гімназія з українською мовою викладання, де налічувалося 900 учнів, українська технічна школа, реміснича школа, духовна семінарія, тут опинився і почав працювати професійний український театр Ободзінського та ін.
Така ситуація викликала обурення і роздратування серед поляків. Організовані для боротьби з німцями воєнізовані таємні групи фактично діяли проти мирного українського населення. Польські терористи лише за один тиждень 1944 року спалили і знищили десятки сіл по всій південно-східній частині Грубешівського і Томашівського повітів, зокрема Модринь, Черничин, Мірче, Варешин, Радостів, Ластків, Новосілки та ін. Лише в одному селі Сагринь було замордовано близько 1240 осіб. Петро Костик – історик, професор Державного (тепер національного) університету «Львівська політехніка» (холмщак за походженням) – стверджує, що «за всю свою багатовікову історію після монголо-татарського іга український народ і зокрема народ Холмщини і Підляшшя не зазнавав таких страшних злочинів і страждань, як від польського підпілля і нелегальних польських терористичних збройних загонів під час фашистської окупації 1939-1944 рр».
Нищівного удару українцям Холмщини, Підляшшя, Засяння, Лемківщини було завдано внаслідок депортації їх в СРСР. За 1944-1946 рр. з українських етнічних земель, що передавалися Польщі, насильницьки виселено в Радянську Україну 482880 осіб. Остаточно українське населення з цього регіону депортовано 1947 року внаслідок акції «Вісла» на колишні німецькі (північно-західні) землі, що відійшли, до Польщі після Другої світової війни.
Таким чином польські та радянські комуністичні правителі «розв'язали» проблему українців у Польщі: їх вирвано з рідної землі з коренем, що сягав у глибину віків, бо, як пише історик В.Сергійчук, «розселення наших предків на захід – до Вісли – чітко простежується вже в часи Київської Русі. У період правління Ярослава Мудрого українці остаточно закріплюються на привіслянських територіях. Пізніше ці території ввійшли до Галицько-Волинського князівства, яке визнавалося Європою як держава руського народу».
Не можна тут не згадати про те, що М.С. Хрущов, дружина якого Ніна Петрівна Кухарчук була родом із села Василів на Холмщині, на сесії Верховної Ради УРСР 1 березня 1944 року розвинув ідею створення окремої Холмської області у складі України. З відповідною пропозицією він звернувся до Сталіна, але підтримки не знайшов. Остання надія згасла... Почалося нове сходження на Голгофу. Знову примусово потрібно було покидати все нажите за 30 років після попередньої депортації, кидати свою землю, свій дім, святині, могили й вирушати у невідомість... Це нові втрати – моральні, матеріальні, культурні.
Виселені переважно на південні території України (у Херсонську, Запорізьку, Миколаївську області), де тоді панував голод, не звиклі до клімату, умов колгоспного господарювання, люди знову вирушають у дорогу – поближче до рідних земель – на Львівщину, Тернопільщину, Волинь, Рівненщину...
Переважно в цих областях і проживають уже більше як півстоліття депортовані холмщаки, за якими закріпилася зневажлива назва «переселенці», хоча уже виросли їхні діти й онуки. Але щем за втраченою батьківщиною не стихає… Гуртуються у товариство «Холмщина», збираються на з'їзди, звертаються до уряду про компенсацію витрат моральних і матеріальних, але навіть проїзду без закордонного паспорта на рідні могили не дозволено.
А що ж Польща? Що виграла вона від нищення й вигнання українців, окрім вдоволення своїх амбіцій стосовно чистоти нації? З цього приводу Наталія Даниленко, яка побувала на Холмщині і Підляшші, збираючи матеріал для книжки «Український народний одяг», пише: «Те, що ми побачили на цих землях, важко описати. Це треба самому побачити і пережити. Від багатьох колишніх українських сіл залишилися тільки зарослі лопухами фундаменти хат, понівечені сади й спалені церкви... У Славатичах та Яблочині ченці й священики бояться признаватися, що вони українці. «Ми білоруси», – відповідають вони українською мовою».
Щодо України, то вона за рахунок депортованого з Польщі українського населення збагатилася роботящими, дбайливими господарями. Багато холмщаків, маючи розвинений потяг до знань і схильність до наполегливої і копіткої праці, скористалися можливістю набути освіту. Серед них є чимало відомих учених, державних, громадських і культурних діячів, господарників, якими може пишатися Україна. Холмщаки і підлящуки зажили доброї слави й у інших державах.