Поляки подумали, що я у хаті та запалили її (автор: Лихач Ілля)

Дата публікації допису: Jun 06, 2012 1:43:17 PM

Автор: Ілля Лихач, 1922 р. н., проживає в с. Жапалів на Любачівщині

Вісник Любачівщини: Вип. 5. Львів, 2001. – 112 стор.

Село Жапалів розташоване неподалік від Олешиць на Любачівщині. До 1941 року родина Лихачів проживала в присілку Лихачі, що адміністративно і парафіяльно належав до Старого Села. Під час акції «Вісла» була депортована в район Ольштина і через 10 років повернулася на рідні землі. З 1959 року проживає в с. Жапалів, оскільки їх рідний присілок було повністю зруйновано. Останні п'ять років Ілля Лихач веде роботи з впорядкування цвинтаря в Старому Селі. За 50 років після депортації українців цвинтар у Старому Селі перетворився на справжній ліс. Потрібно було зрубати і вивести багато дерев, підняти із землі, вирівняти і впорядкувати велику кількість хрестів на могилах і т. д. У 2000 році в цих роботах йому допомагало товариство «Любачівщина» зі Львова, зокрема Петро Чорна, Михайло Герасимович, Михайло Гвоздь зі Львова, Роман Кархут, Степан Лихач і Василь Лихач з Тернопільщини. Для того, щоб підтримувати цвинтар в належному стані, Ілля Лихач змушений кожного року 4-5 разів косити траву і зрубувати малі деревця, які виростають де-не-де з коренів, а також проводить огорожу цвинтаря посадкою смерічок, туї, бузку та ін. Нижче подаємо фотографію цвинтаря в Старому Селі, на якій зображений Ілля Лихач, що косить траву.

Спогади Іллі Лихача з Жапалова

Під кінець травня приїхав я з Німеччини з роботи. Документи мав добрі, бо не було ні нації, ні дати, а видав їх польський військовий штаб у Лігниці взамін за порядний годинник. Уже у Вроцлаві остерегли мене, щоб не їхати через Ярослав, бо там бандити вбивають і до Сяну викидають, а майно забирають, краще на Замостя. Но й прийшов я в ті спрагнені Лихачі, яко перший з Німеччини. До плачу я не готовий, а тут сльоза сльозу випихає: не було нічого на моєму пляцу, навіть стовпи у плоті були спалені, дерева погорілі, купка попелу і купка цегол з печі залишилася.

Сусіди мене привітали, розповіли, як що було, що батько з хворою мамою й двома сестрами поїхав до села Мівкова. Я пішов до них. На Мівковій щиро привітали мене наші повстанці. Пригостив їх тютюном, якого скоро привіз, так що довго хлопці згадували той гостинець.

По двох тижнях похоронили маму та переїхали на Лихачі, на своє. Почали будувати. Побудували стодолу, при ній стайню і на хату дерева навезли. А ще нашу охорону повстанську треба було підтримувати, хоч наразі було спокійно, бо Лихачі, то була така мала столиця УПА.

Рабусі з Жапалова появлялися, наші не раз мали їх на мушці, але не було дозволу стріляти, бо вистріляли б усіх. Командир «Калинович» сказав: «Не рушай г..., не буде ті смерділо». І так було, хоч з нервів чоловік догори підскакував. Мачуги більше шарпали, бо застрілили Філя Василя десь перед вивозом на Україну. Він втікав на коні, бо боявся, щоб йому коня не забрали, но і один з діхтяра потягнув.

Но і той виїзд на Україну. Військо Польське наскочило і в двох годинах, хто що мав під рукою, то кинув на фіру. Люди багато мали закопане в землі. Військо приглядалося, але десь половина втекла, а половина виїхала. Мій батько з двома доньками також мусив їхати. Завезли їх на Олешичі на станцію. Там сестра за мною стала дуже пропадати й роздумувати, а одного разу батькові й каже: «Ви тут маєте дві сестри, швагри, стриєчні брати і дальшу родину, а мій брат, а ваш син, там у лісі серед таких, як він, пропадає. Піду я до нього». Її відраджували, кажучи: «Де ж ти його віднайдеш, хто знає, де він є, а, може, уже убитий.» То сестрі тим більше розривалося серце. Одного разу сказала до своєї сестри, що піде до мене: «Скажи татові, що я пішла до Ілька до лісу. Як його знайду, і схоче він з нами їхати, то приїдемо тут, а як ні, то їдьте з Богом без нас. Я йому хочу допомагати, хоч раз колись його побачу, може в чомусь допоможу.» І поплакали собі, і попрощалися. Рано встають – Марусі вже нема. Пішла на Мілків до Леся Нагірнього, там їй сказали, щоб ішла на Лихачів чекати, бо Ілько там прийде.

Я прийшов аж десь за дві неділі. Усі радо стрінули мене, але довго місця я не грів, бо була інша потреба. Якось-то, в той час, командир «Балай» віддав життя за нас, лихаченців. Я був з ним уночі, він знав, що хочу йти на Лихачі, бо був хворий. Остерігав, що є великі насилення акції. Однак пішов я, відпочив у своїй криївці, а вранці сестра Маруся каже, що раненько акція перейшла, поранили дівчину Параньку Лихач (Забількову). Я почув себе ліпше, подумав зайти на Мілків, до Михайла Лихача (Тіпліцького), що шкіри виправляв, щоб сказати йому, щоб їх сховав. Вступив також до Івася Лихача, щоб не обривав бакуну. Ми собі курили й сиділи, аж тут серіями з автомату по нас, но ніхто не зістав трафлений. І от Михайло, Івась та парубок Михайло Гаврило Пурха побігли в село й попали полякам в руки, а я побіг за стареньку хату, що одна залишилася неспалена. Поляки подумали, що я в тій хаті, запалили її, а я недалеко під деревом сховався, що було звезене на будову хати. Однак їм одна жінка сказала, де я, то давай вони по тому дереву стріляти. Я пошкодував тих трьох друзів, що були зі мною, і так само села свого не хотів погубити, і життя свого, що його ще мав при собі, то вийшов до них. Віддав свої добрі документи. Узяв їх капрал, такий чорний, як мурин (негр), бо ліс під Лихачами був палений. Там вимазались. А злі всі були, як собаки, бо як тільки той капрал відійшов від мене, накинулися відразу. Довго на ногах я не встояв. Як я опам'ятався, коло криниці воду на мене лили. Казали мені очевидці, що, як барана, за ноги тягнули.

(Текст друкується з елементами говірки).

До друку підготував Богдан Гук