Ми русінув не лєчими, ми їх ніщими (автор: Вороний Михайло)

Дата публікації допису: Dec 14, 2012 7:52:37 PM

Вісник Любачівщини №17, Львів – 2009. – 104 стор.

Наша багатодітна сім'я проживала у с. Щутків біля Любачева. Окрім мене було ще четверо сестер: Катерина – 1929 р. н., Ганна – 1934 р. н., Марія – 1938 р. н. і Стефанія – 1942 р. н. Марія і Стефанія померли під час совєтської і німецької окупацій. Батьки Іван та Марія 1901 та 1906 року народження були хліборобами.

У господарстві було 10 гектарів землі і частина лісу. Пам'ятаю, що батько дуже любив коней, їх завжди було у нас по троє старих і щорічно по двоє молодих – річники. Пізніше, в 1945 році, за цих коней ми ледве не поплатилися життям. Старша сестра ходила до гімназії в Любачеві. Щоб її навчати, батько мусив продавати землю, але війна зруйнувала усі плани щодо навчання.

Село Щутків налічувало 1150 вірних греко-католиків, 90 поляків, 40 жидів та 25 латинників. Церква св. великомученика Димитрія була збудована в 1904 році на місці старої, ще з 1659 року, якій в 1668 році Лаврентій Качмарський подарував Євангеліє. В селі також була початкова школа, читальня, діяли товариства «Просвіта», «Луг» і «Січ».

Сільська молодь виховувалася в українському патріотичному дусі. У 1944 р. до лав УПА (Української Повстанської Армії) вступило близько 80 сільських юнаків та дівчат. Був там і мій вуйко, мамин брат, Михайло Ігнат, 1922 р. н. Він служив четарем 11-ї чоти сотні «Месники-1» в курені «Залізняка», який оперував на Любачівщині і частково на Ярославщині.

За панської Польщі українців у селі всіляко утискали поляки, не допускали до уряду, інтелігенції не давали роботи, змушували переходити на римо-католицьку віру. До честі земляків, таких випадків в селі не було.

Село Щутків пережило польську, німецьку і два рази Совєтську окупацію. У 1941 році в нашому селі совєти навіть, вперше на Закерзонні, організували колгосп. У лісі між Щутковом і Любачевом стояли москалі, так званий «стройбат». Пам'ятаю, що вони навіть не носили військової форми, а ходили в синіх комбінезонах і таборували в лісі. Серед них служив Павло Кацавал, родом з с. Лозівка на Тернопільщині, куди нас перевезли в кінці 1945 року. Він нашій сім'ї багато допоміг в голодних 1946-1947 роках, на знак подяки за те, що батько його переховав від німецького полону. Разом з ним був і Василій Гусєв з Воронежа. Цей москаль в с. Лозівка став агентом НКВД і видав багато українських патріотів. Мама завжди казало: «Не вір москалеві».

З рідним селом наша сім'я розлучилась наприкінці 1945 року. Військо Польське вигнало нас останнім, третім, разом. Зранку в кінці жовтня на подвір'я прийшло 14 «жолнєжів» і за півгодини викинули з «хати». До того ж бандити з с. Лукавець за наведенням сільських поляків пограбували нас. На щастя залишилась одна ряба корова, яка кормила сім'ю під час колгоспної біди аж до 1950 року.

Доля порозкидала нашу родину по всій Україні, одні опинились аж в Запоріжжі, інші – в Одесі, Борщові, Чорткові, Микулинцях, Гусятині, Підволочиську. З двоюрідними сестрами (по батькові) я вперше зустрівся через 60 років.

На новому місці батьки з труднощами знайшли оселю. Влада дала нам поле, але в січні 1947 року все забрали до колгоспу ім. Ворошилова і ми стали батраками. Для мене особисто єдиним шансом вирватися з цього пекла – було навчання, за яке тоді потрібно було платити 150 карбованців у рік, яких батьки не заробляли. На канікулах я підзаробляв в колгоспі різноробочим, їздовим, помічником комбайнера. За два з половиною місяці канікул заробив 37 трудоднів, за які заплатили 37 карбованців і 60 кг жита. Так що середню школу я закінчував впроголодь. Я був непоганим спортсменом-легкоатлетом, пам'ятаю, як на бігу 100 метрів знепритомнів від недоїдання. Але свого добився – закінчив середню школу, хотів вступити в авіаційне училище.

Через те, що тітка Єва (мамина сестра) була на еміграції в Канаді, мене «зарубали» за станом здоров'я, в той час як москалів, які навіть не могли на турніку піднятися, приймали. Вже не було куди вступати і в середині серпня 1956 року за оголошенням мене зарахували до Львівського банківського технікуму на спеціальність інспектора банку. Так я став банкіром. Закінчивши опісля Київський інститут народного господарства опинився у м. Городенка Івано-Франківської області, де проживаю і ще працюю в «Райффайзен Банку Аваль» до сьогодні.

Дружина померла рік тому, маю двох синів, чотирьох онуків – два вже студенти, інші закінчують школу.

Виконую велику громадську роботу. Являюсь членом Конгресу Українських Націоналістів. Вже 26 років очолюю у місті шаховий клуб «Біла Тура» імені видатного, з світовим ім'ям, шахіста та спортивного журналіста, Сало Флора, який народився в Городенці.

Вже шостий раз мене обрано депутатом районної ради. Але основна моя громадська робота – це культурно-освітнє товариство «Надсяння». З покращенням політичної ситуації, ми, переселенці району і міста, в 1995 році зібрались на установчі збори і започаткували своє товариство, а вже в серпні встановили у місті перший в Україні пам'ятник депортованим землякам, де викарбувано 95 прізвищ вбитих під час виселення й у дорозі. Автором і виконавцем пам'ятника став Дионизій Гвоздик, умілець з м. Лежайська.

До речі, у наш район в 1944-1946 рр. прибуло понад 300 сімей, в основному мешканці м. Лежайська і його околиць. Також прибула сюди велика громада з Старого Села з Любачівщини. Вони розселились у двох селах: Михальче та Білка, де є осередки нашого районного Товариства. У с. Білка починав своє життя на Україні Михайло Герасимович, редактор-упорядник «Вісника Любачівщини». Є також переселенці з Лемківщини (с. Бонарівка), Підляшшя, навіть з Кракова і Варшави. Ми об'єднали всіх. Як і всюди, до наших людей ставилися спочатку з недовірою, а винна в цьому – радянська пропаганда, до запитів переселенців ставились абияк.

Останній житловий будинок Іванові Гайдуку в Городенці віддали аж у 1967 році і то, коли я працював завідувачем райфінвідділу і наданою мені владою сприяв цьому. Наші переселенці своєю працею, релігійністю, чесністю заслужили велику повагу в районі. Їхніми зусиллями було відбудовано цукровий завод, маслозавод, будівельні організації, сільськогосподарські колективи.

Наше товариство з гідністю несе пам'ять про переселенців. Ми щорічно відвідуємо батьківські землі, церкви, цвинтарі. Пропагуємо це в місцевій пресі, радіо і газетах, демонструємо кіноролики. На високому районному рівні ми відзначили 60-річчя депортації в районному будинку культури, де зібралось на дійство близько 700 осіб.

Переселенці на Городенківщині проявили себе великими патріотами України. Так, Левко Дзедзінський, Люба Гайдук, Ірина Гайдук, навчаючись в Городенківській середній школі № 1, організували таємне товариство, яке виступало проти тоталітарного режиму, проти відсутності свободи слова тощо, за що були засудженими і відбували покарання у Гулагівських таборах Левко Дзедзінський останнього (помер в березні 2009 р.) очолював районну організацію Конгресу Українських Націоналістів.

Ми підтримуємо зв'язки з діаспорою українців у Польщі, Канаді і США. Наш земляк Роман Базилевич доклав багато зусиль для відкриття пропам'ятної дошки на будинку школи в с. Пискоровичі (Польща), у приміщенні якої, а також у селі і присілках у 1945 р. поляки замордували понад тисячу невинних українців. Про це ми зняли кінострічку, яку демонструємо у районі, а копії розсилаємо землякам – переселенцям в Кіровоградщину, Сумщину, Київщину, Одещину.

Шануємо пам'ять видатних осіб. 26 квітня цього року, на провідну неділю, в районному будинку культури на районному рівні буде проведено вечір-реквієм світлої пам'яті Сидора Сімка – видатного на Прикарпатті музиканта-скрипаля, засновника музичної школи у м. Городенка та народного хору при районному будинку культури «Дністрові зорі». Ювіляр походить з м. Лежавська (Польща).

У селі Білка відзначатимемо незабаром 20-річчя від дня відкриття церкви, яку переселенці збудували методом народної будови. Керував будовою Мирослав Лиско, директор Михальчівської ЗОШ І-ІІ ступеня (одна сільська рада), родом із Бонарівки за Перемишлем, він же голова осередку товариства «Надсяння» в селі. За значну просвітницьку роботу в районі наше товариство заслужило пошану і подяку як від районного керівництва, так і від громадськості.

У районній пресі з нетерпінням чекають актуальних повідомлень про життя українців у Польщі, про насильницьку депортацію. Останнім нашим повідомленням булла стаття «Нє позвалям..?» про те, як українську делегацію з Львівського товариства «Надсяння» не впустили до церкви в с. Явірник Руський, де народився автор музики до держаного Гімну «Ще не вмерла Україна...»

До 60-річчя депортації, як голова товариства, я виступив по Івано-Франківському обласному телебаченні «Галичина», 4 рази по місцевому радіомовленню «Край», а в районній газеті «Край» було опубліковано 4 матеріали, у яких детально описано депортацію на Україну і операцію «Вісла». Про це на сторінках газет і по радіо виступали переселенці. Також ми підготували матеріали для районного музею ім. Ст. Бандери про діяльність ОУН-УПА на Закерзонні.

Грабунки і вбивства українців на теренах Надсяння відбувалися майже щодня протягом 1944-1946 рр. Відразу на другий день надходили відомості, стільки-то замордовано людей в Старому Селі, Кобильниці, Коровиці, Лукавці, Великих Очах, Бігалях, Суховолі та інших околицях, сповіщались деталі, як розбивали маленьким хлопчикам голови до одвірків. Надзвичайно важка доля випала українцям з околиць Лежайська, де не було лісів, тому там не базувалась УПА, якої як вогню боялись польські бандити.

Ми у своєму товаристві «Надсяння» видали у 2005 році альманах «Пам'ять у нас не змогли відібрати», де засвідчено очевидцями всі звірства польських банд супроти українців. Відгуки, які ми отримуємо на ці повідомлення, можна звести до слів: «Без брому це читати неможливо!» Наведу тільки два приклади.

У присілку Седлянка проживала сім'я Гвоздиків: мама, дві доньки, два сини і троє онуків. До їхньої оселі за наведенням сусіда поляка-пролетаря Зигмунда увірвався бандит «Волиняк» (він же Ян Надзерські) і розстріляв усіх. Напівживою залишилась серед цих трупів одна дочка Клементина. Її привезли до шпиталю. Коли лікар-поляк довідався, що вона українка, заявив: «Ми русінув не лєчими, ми їх ніщими».

Вдова адвоката, доктора права Марія Гелецінська мешкала у м. Лєжайську з донькою на вулиці біля знаменитого на всю Польщу кляштора-костела. Бував я там, неповторна свята споруда. Місцеві бандити Казімеш Стоцькі і Вєнуслав Соцькі спіймали їх, вивезли в ліс біля «святого кляштора», прив'язали до дерева і ґвалтували маму на очах малолітньої дитини до смерті, потім те ж вчинили з донькою.

У нашій родині панував великий страх. Пам'ятаю, як за наведенням місцевого поляка, татового товариша Блашка, ввечері увірвалися до кухні бандити, зчинили по всіх нас, що зібралися на вечерю, стрілянину. Батька поранили. Від смерті нас врятувала тільки темрява, бо гасова лампа розбилась від кулі і ми всі попадали на долівку. Зранку нарахували у стіні 18 дір від куль. В ту ніч у нас забрали все, так що на Україну привезли одну корову. На моїх очах сільські бандити – поляки застрілили нашого родича Миколу Чабана, якраз на нашому паркані, коли він втікав.

Все це коїлось протягом 1945 року. Мені було 8 років, але обставини зробили мене у свідомості на 8 років старшим, пам'ятаю усе. Страх був великий. В цьому ж 1945 році батько з дідом жодної ночі не ночували в хаті. Я часто брав кожушину і ночував то на стриху в стайні, то в стодолі, то у возовні, а то й у корчах на пасіці. Щоранку я спостерігав, як сільські полячки повертались з награбованим українським добром, зі зброєю голосно реготали, розповідали, як грабували і вбивали «кабанів». Хотілося повбивати їх. Що цікаво! Коли сім'я наша опинилась в Підволочиському районі в с. Лозівка, я спостерігав такі ж підпали хат, вбивства вояків УПА та членів ОУН, вивезення на Сибір. Мою цьотку Пазю вбили під час облоги в с. Заболотівка Чортківського району. Але це вже були енкаведисти. Вуйка Михайла, про якого я згадував, розстріляли, як вояка УПА, 14 травня 1947 року в тюрмі Перемишля.

Всіх, хто проживає на Любачівщині або вихідців звідти, і може надати інформацію про мого вуйка Ігната Михайла Олексійовича «Кійко», прошу нам телефонувати: 80504334507 або писати за адресою:

Вороному Михайлу Івановичу вул. Василя Стуса, 26 м. Городенка Івано-Франківська область, Україна 78100