Один із славної когорти героїв. (Автор: Горін Зіновій)

Дата публікації допису: Apr 09, 2015 6:22:4 PM

Славна земля Ходорівська зродила десятки талановитих командирів та провідників Українського визвольного руху 40-х – 50-х років минулого століття. На жаль, ще далеко не завершений опис їх революційної діяльності, не на всі сторінки автобіографії пролито світло. Сьогодні, спостерігаючи за ґрунтовними змінами у свідомості наших співвітчизників, маючи надію, що до влади, врешті-решт, прийдуть справжні патріоти, хочеться вірити, що в Українській Державі будуть створені сприятливі умови для вільної і повноцінної роботи істориків-дослідників і це дасть змогу залучити до вивчення ще закриті архівні та історичні фонди, що послужить базою для усунення «білих» плям в нашій історії. Та не менш вагомим фактором є і людська пам‘ять, свідчення очевидців або спогади їх нащадків, які збагачують та доповнюють цікавими деталями сухі рядки архівних зведень. Поєднати ці два напрямки, підняти із забуття імена маловідомих героїв визвольних змагань – ось головне завдання для професійних істориків та дослідників-краєзнавців. Одним із таких героїв, на думку автора, є Михайло Кадюк – «Семченко».

Михайло Кадюк-“Семченко”

Михайло Кадюк, псевдонім «Семченко», народився 1922 року в селі Новосільці Ходорівського району (тепер Жидачівський р-н). Його батьки – Петро та Юстина, були заможними селянами – середняками. Мати, Юстина, походила з роду Трушів, коріння яких сягало с. Молодинче. Ще за часів Австро-Угорщини їх рід поріднився із родом Ластовецьких із Новосілець. Прадід Ластовецький був на службі в Австрійській армії в кавалерії, після завершення служби викупив північно-західні землі села Новосілець. З роками ці землі були обжиті родиною Труш, деякі з нащадків і сьогодні проживають на землі свого прадіда.

У 1918 році Юстина Труш виходить заміж за Петра Вишняка, який повернувся з Першої світової війни. Через рік в них народилась дочка Тереза. На превеликий жаль, протягом року від важкої недуги помирає чоловік Юстини, залишивши дружину з однорічною донечкою на руках. Через півтора року до Юстини сватається родич Вишняка – Петро Кадюк, який недавно повернувся із заробітків з Німеччини. Роки, проведені в Європі, не пройшли безслідно для Петра. Він побачив інший світ, вивчив німецьку мову, багато чому навчився та розширив свій світогляд. Ще сьогодні старожили села відзначають, що рід Кадюків вирізнявся з поміж односельчан високим рівнем освіченості та знаннями в багатьох сферах життя.

У 1922р. в новоствореній сім‘ї народився герой нашої оповіді Михайло. Згодом, в 1925 році народився син Володимир, в 1927 році – дочка Анна, а в 1929 році син Богдан. Багатодітна сім‘я будувала стосунки на любові та злагоді. Батьки успішно працювали на своїй землі і здобутки їх нелегкої праці забезпечували існування великої родини. Якщо говорити про пріоритетні цінності, то найбільшим здобутком для Юстини та Петра були їхні діти. З ними вони пов‘язували свої надії на майбутнє. У той час багато заможних українських родин прагнули надати своїм дітям освіту. Батько Петро був одним із них, він переконав дружину, що здобута дітьми освіта – це запорука їхнього достойного життя в майбутньому. У 1929 році Михайло вступає до народної чотирикласної школи в рідному селі. За час навчання він проявив хороші успіхи в освоєнні наук. Через три роки почав навчання і молодший брат Володимир, який не відставав від старшого брата. Батьки раділи здобуткам своїх дітей, тому дають можливість старшому сину продовжити навчання в Рогатинській приватній гімназії ім. князя Володимира Великого. Це був 1933 рік. Уже в той час гімназія від часу свого заснування в 1909 році переживала нелегкий період під тиском окупаційної польської влади. Та, незважаючи на утиски, неодноразові закриття, переслідування української думки, гімназія стала від Станіслава до Львова центром зростання української національної ідеї, і все це завдяки зусиллям сподвижників українства – директора та учителів, вихователів. Ще у 1913 році в гімназії було створено скаутську молодіжну організацію «Пласт», яка прищеплювала юнакам і дівчатам християнську мораль, любов до рідної землі, допомагала гартувати душу і тіло. В гімназійному середовищі виростали справжні патріоти, більшість яких реалізували себе у вирішальні періоди боротьби українського народу за свою свободу в лавах січового стрілецтва, Галицької армії, в час підпільної та збройної боротьби УВО, ОУН та УПА проти польських, німецьких та більшовицьких загарбників.

«Навчався в гімназії Михайло з великою охотою, – згадувала сестра Анна, вісімдесяти шести річна жителька с. Новосільці, сьогодні уже покійна. – Він прагнув засвоїти як найбільше знань, збагачуючи їх різносторонньою літературою гімназійної бібліотеки. Був наполегливий і працьовитий, багато читав, уміло викладав свої думки. Мав творчі та публіцистичні навики і, скоріш за все, мабуть був дописувачем гімназійної газети». Разом з тим, весь позаурочний час Михайло присвячував участі в молодіжно-спортивному товаристві «Сокіл», що сприяло як патріотичному вихованню, так і хорошій фізичній підготовці.

У 1930р. польською владою було заборонено організацію «Пласт». Після цього в гімназії було створено товариства «Сокіл» і «Роксолана», які фактично продовжили справу пластунів, але уже під іншою назвою.

Тридцяті роки минулого століття стали тим активним періодом, коли політичні протести, що організовувались ОУН, набирали все більшого протистояння проти сваволі польської влади. Боротьба ОУН набувала масового характеру, охоплюючи все ширші верстви українського населення. Все частіше видавничі часописи Галичини: газета «Діло» партії УНДО, підпільна газета УВО «Сурма» публікували хроніку політичних судових розправ над членами ОУН в Бережанах, Ходорові, Стрию, Тернополі, Самборі та ін. містах. Ці процеси відображали зразки мужності українських націоналістів, десятки яких були вихідцями з Ходорівщини, багато з них були вихованцями Рогатинської гімназії. На устах гімназійної молоді постійно були імена Петра Олійника, курінного пластунів 20-го куреня ім. Пилипа Орлика з Молодинче, Миколи Пухаля з Городища Королівського, Богдана Прокопіва з Дуліб, Миколи Сидора з Чарториї (с. Кам‘яне) та багато ін. Їхній приклад патріотизму знаходив гарячу підтримку у свідомості Михайла та його однодумців, надихав іти до єдиної мети – приблизити реалізацію віковічного прагнення свого народу – утворення Української самостійної соборної держави.

Необхідно відзначити, що задовго до гімназійного періоду, важливу роль в вихованні та формуванні світогляду Михайла відіграв батько, Петро Кадюк, церква та «Просвіта». При своїх господарчих турботах батько завжди знаходив час для виховання дітей – поспілкуватись, поцікавитись успіхами в навчанні, дати настанови. Батько по характеру був добрим, але, в той же час, і вимогливим. В очах сина батько був взірцем для наслідування, його авторитетну думку завжди цінували в громаді села, в церкві та «Просвіті». Він був чесним, справедливим, добрим господарем і сім‘янином, володів гострим розумом, переймався політичними подіями та мав українські погляди. Ці риси характеру взяла до уваги громада села, призначивши його секретарем сільської громади в період відновлення Української Державності 30 червня 1941 року. Із розповіді жителів села стає відомо, що батько Михайла долучався до патріотичного спрямування молоді, що входила до «Просвіти». В його словах звучали політичні настанови, з яких можна передбачити наявність зв‘язку з українським підпіллям.

Що стосується участі Михайла у «Просвіті», то це відбувалось, в основному, під час його літніх вакацій. Приїзд Михайла завжди з радістю вітала їмость Теофілія Глинська, дружина священика – організатор роботи гуртків читальні. Часто після репетицій можна було почути пожвавлені дискусії між ними, що засвідчувало її прихильність та зацікавленість до Михайлової думки, особливо в час підготовки програм святкування, проведення фестин чи вечорниць. Він був одним з її улюблених співорганізаторів.

Зовсім недавно житель м. Львова п. Зіновій Кадюк, доцент Львівського національного аграрного університету, у спілкуванні з автором стосовно житейських буднів с. Новосільці в кінці 30-х років, де він народився та зростав, відзначив особливе пожвавлення просвітянської роботи коли в село повертались студенти – Кадюк Михайло, племінник подружжя Глинських – Євген, студент Львівської політехніки, а також родичка Глинських Іванна Хаївна, родом з Яворова, яка після Львівської учительської семінарії очолила новостворений дитячий садочок. У цей час частіше відбувались театралізовані вистави з виїздами у сусідні села та в м. Ходорів, все частіше лунав спів просвітянського хору під керівництвом Прокоп‘яка з Піддністрян. «Ці дійства у моїй дитячій пам‘яті залишились яскравою сторінкою на все моє життя, їх згадую з великою пошаною до світлої пам‘яті організаторів та учасників Просвіти у моєму рідному селі», – завершує п. Зіновій.

З нетерпінням чекали зустрічі з Михайлом і його друзі – однодумці – Степан Труш, Павло Українець, Володимир Романович, Михайло Костишин, Володимир Підвадцятник. Це були вірні побратими, які бажали почути від Михайла найсвіжіші вісті про політичні події в повіті та Галичині, підпільну боротьбу українських патріотів з польською владою. Таке спілкування породжувало в юнаків симпатію до ОУН, захоплення українськими героями та утверджувало почуття патріотизму та ненависті до окупаційної влади. В недалекому майбутньому засурмить «Сурма» і кожен з них, не вагаючись, стане пліч о пліч з Михайлом щоби розділити важкий тягар майбутнього протистояння добра і зла.

Для більш широкої співпраці організовувались спільні зустрічі з активістами сусідніх сіл, що давало змогу тісніше координувати культурно-освітницькі заходи. Про це згадує жива учасниця тих подій , жителька м. Ходорів, уродженка с. Новосільці Труш Анна (в дівоцтві Леськів), яка зазначила важливу роль у створенні підпільних осередків ОУН та залучення молоді у її ряди з боку організаторів ОУН – Кулика Дмитра, Наконечного Володимира з Новосілець, Йосипа Подоляка та Павла Леськіва з с. Вербиця, Олеся Радкевича та Івана Лукавецького із Сугрова, які активно працювали з молоддю села.

Зенітом революційної діяльності Михайла був період після проголошення Акту відновлення Української Державності в 1941 році. Організація в той час почала покладала на нього більш відповідальні ділянки підпільної роботи. Про зростання авторитету Михайла Кадюка в колі провідних членів ОУН Ходорівського повіту, таких як Богдан Прокопів, Микола Левицький, Василь Вишиваний, Василь Костик та ін., свідчить той факт, що Михайла було призначено заступником керівника друкарні у м. Ходорові. Роботу друкарні було організовано в липні 1941 року Миколою Левицьким, уродженцем с. Молодинче, одним з найавторитетніших керівників ОУН. Основним завданням даної друкарні був випуск нелегальної продукції націоналістичного спрямування, одночасно друкувалась і легальна література. Більшість працівників друкарні були віддані боротьбі за українську ідею люди – симпатики та члени ОУН.

Із спогадів свідка тих подій Труш-Леськів Анни, жительки м. Ходорів: «Це був період німецької окупації, я часто бувала у своєї подруги Кадюк Анни, в той час її брат Михайло працював в друкарні. Коли він приїздив додому, його мати Юстина поспіхом готувала чай, щоби він зігрівся, бо то був зимовий період. Було видно, що Михайло заклопотаний роботою, був діловим і небагатослівним». Друкарня працювала до пізньої осені 1943р. Від початку її роботи було випущено десятки тисяч листівок ОУН, звернень до населення, «Декалогів Українського націоналіста», документів для підпілля. Коли німці розпочали масові арешти членів ОУН, відповідно зацікавились і роботою друкарні, тому випуск нелегальної літератури було припинено. В подальшому проводом ОУН було прийнято рішення про закриття друкарні та вивезення обладнання для подальшого використання уже в умовах підпілля. Темними ночами осені 1943р., таємно, обладнання друкарні було перевезено в підготовлені схрони на території с. Дев‘ятники. Інспекція під керівництвом редактора журналу ОУН «Ідея і чин» Михайла Полідовича-«Карпатського», яка перевіряла облаштування друкарні з Ходорова, дала позитивну оцінку на подальшу її роботу, про що розповів тодішній охоронець «Карпатського» – Степан Янкевич-«Крук», житель м. Миколаєва Львівської області. Ще деякий час Михайло Кадюк (на той період псевдо «Щерба») працював у новоствореній друкарні на теренах Новострілищанського району, поки по завданню крайового проводу Михайлом Левицьким, на той час референта пропаганди окружного проводу Городоччини (Львівська сільська округа), не було створено пропагандивну сотню «Віщуни». Це було весною 1944 року.

Уже в той час, згідно рішення III Конференції ОУН, від весни 1943 року на Львівщині, як і по всій Галичині, мережі ОУН було переорієнтовано на військову підготовку. Результатом цього було створення у Львівській області перших відділів Української Народної Самооборони, яка уже в грудні 1943р. прийняла назву «УПА – Захід». Тоді ж на її основі у Львівській області було створено військову округу «Буг».

Декілька слів про організаційну структуру ОУН – УПА того часу. У 1944 році Львівська обласна організація ОУН складалась з округ: Городоцької (Львівська сільська), Золочівської, Равської, Сокальської та Холмської, а ті, в свою чергу, з повітів; повіти з районів; райони з кущів. ОУН Львівського краю, давши початок діяльності УПА, перебувала з нею в постійному і тісному зв‘язку, беручи на себе функції підпільної адміністрації, мобілізаційної роботи та тилового забезпечення, суспільної опіки, а також, в значній мірі, функції розвідки, контррозвідки, зв‘язку та пропаганди, медичного забезпечення, постачання зброї та боєприпасів, військового спорядження. Для налагоджування послідовної роботи було необхідно мати десятки і сотні кваліфікованих провідників від кущової ланки до крайової референтури. Ця робота інтенсивно налагоджувалась протягом 1943 року та початком 1944року. Уже в серпні 1944р. ВО «Буг» нараховувала більше сорока сотень війська УПА. Можливо припустити, що загальна чисельність війська становила біля 6 тисяч стрільців. В більшій мірі забезпечення усім необхідним лягало на плечі керівництва ОУН.

Повстанці Городоцької округи. Нижній ряд зліва 1. Рай. реф. СБ Пустомитівщини Стах Садовий-“Нечай”, 2. Кущовий в Пустомитівщині Іван Коваль-“Чумак”, 3. Степан Яримович-”Сянько”, 4. ”Готур”, 6. ”Старик”, 11.”Дюрчик”, 12.”Чорнота”, 13. ”Шугай”, 14. ”Вій”, 16.”Дорош”, 17. Михайло Мочурад-”Савур”, 19. Михайло Кадюк-”Семченко”, 20. СтефаніяСтоцко-”Надька”, 21. “Негус”, 22. Іван Федів-”Іскра”, 23 Михайло Іванус-”Цяпка”.

В цей час одну із важливих ділянок роботи провід ОУН поклав на Михайла Кадюка, який прийняв псевдо «Семченко». Станом на липень 1944р. Михайло займає пост окружного господарчого референта ОУН Городоччини (Львівська сільська округа), в яку входили повіти: Бібрка, Городок, Новий Яричів, Яворів. (Керівником даної округи протягом 1944 – початком 1945рр. був близький товариш «Семченка» Василь Костик-«Дніпровий», який загинув від рук зрадників в січні 1945р.). В кінці 1944р. на початку 1945р., в наслідок реорганізації структури ОУН – УПА в Галичині, до ВО «Буг» новоствореного Львівського краю ОУН приєднано територію Перемишлянського та Рогатинського повітів (за новим поділом – надрайонів). Городоцька округа включала в себе надрайони: Городок, Миколаїв, Яворів, в які входило чотирнадцять районів. Як бачимо, ланка по господарському забезпеченню була надзвичайно важливою, і цю роботу проводив референт округи «Семченко» до 1945 року. Виправдавши довір’я зверхників та проявивши добрі організаторські здібності провід доручає “Семченку” нову більш відповідальну ділянку роботи – організаційного референта в даному окрузі, яку він проводить до літа 1946 року. З літа 1946року до 1947 року “Семченко” знаходиться в Бібрецькому надрайоні, яке положення протягом того часу займав поки невідомо, але відомо що 8 серпня 1947р. на території Новострілищанського району в с. Ятвіги (Прибілля) загинув надрайонний провідник Бібреччини Кирилюк Юліан-«Отава», уродженець с.Заланів Рогатинського району. Згідно наказу проводу ОУН, його місце зайняв «Семченко». То були добре знайомі йому терени. Про цей період діяльності Михайла розповідала автору багаторічна підпільниця ОУН Салій Марта-«Орися», уродженка с.Заліски: «Я познайомилася з «Семченком» через свого провідника Остапа Пацевка-«Смереку», співробітника крайової референтури СБ. Вони часто бували разом в середовищі повстанців, та зустрічались зі мною, як зв‘язковою. Було декілька зустрічей у моєї односельчанки в Залісках Надії Вербовської. В неї на той час проживала її сестра Ганна Стахів зі своїми трьома діточками – Зенком, Олегом та Ярославою. Ганна була дружиною відомого керівника підпілля Богдана Прокопа-«Степана» з Дуліб, крайового референта СБ ОУН Львівщини. У Вербовської була криївка на випадок відвідин «Степаном» своєї дружини та дітей. Це було рідко, але у хвилини душевного відпочинку він брав на руки свою маленьку донечку, бавив її та пестив. Там я зустрічала «Смереку» і «Семченка». «Степан» іноді при настрою жартував до мене: «А скажи но мені «Орисю», кого вибрала майбутнім нареченим, – «Смереку», чи «Семченка»?». Приходилось ніяковіти від його слів. Коли «Смерека» відходив на підконтрольні терени Івано-Франківщини чи на Бібреччину, я підпорядковувалась і виконувала накази «Семка», так його називала. Неодноразово їздила у Львів з естафетою до його брата Володимира, який навчався у вищому навчальному закладі. Свою підпільну роботу я продовжила з «Семком» в період 1949 – 50 років, але про це буде сказано дещо пізніше».

Зліва Михайло Кадюк-“Семченко”, Григорій Гамкало-”Майський”, Микола Мошанчук-“Бор”

Що стосується батьків та родини Михайла-«Семченка», то його брат Володимир за німецької окупації навчався в Рогатині в учительській семінарії, а в 1945 році поступив до Львівської політехніки. 21 жовтня 1947р. Володимир разом із братом Богданом був заарештований органами МГБ. Під час висилки із Львова брат Богдан втік зі станції, більше року переховувався по знайомих. А Володимира було відправлено до Новокузнецька (Сталіно) Кемеровської області. Разом з ним у товарному вагоні їхав майбутній відомий український композитор Мирослав Скорик з матір‘ю. Осінню 1953р. Володимир разом з дружиною Христиною, яку упізнав в Новокузнецьку, та двома дітьми – Оксаною та Юрком, повернулись на Галичину. Що стосується батьків Михайла, то з другим приходом більшовиків в 1944р. батька – Петра Кадюка звинуватили у співпраці з німецькою адміністрацією і, як родича підпільника-націоналіста, арештували 14 лютого 1945р. Покарання він відбував в таборі суворого режиму в Караганді. Протягом року до батька можна було написати два листи. Мати Юстина, сестра Анна та брат Богдан переховувались у чужих людей до 1948р. 29 листопада 1954р. Юстині прийшла посмертна картка, де повідомлялось, що її чоловік Кадюк Петро помер 21 листопада 1954 року. Перед смертю він написав листа, що скоро звільняється і він просить повернути його до дружини і дітей. В 1947р. сестра Анна вийшла заміж за Колодницького, який повернувся з радянсько-німецького фронту. Мабуть його клопотання перед органами дозволило разом з Анною повернутись до хати Кадюків. З часом вони приютили і матір Юстину та брата Богдана.

Повертаючись до підпільної діяльності Михайла Кадюка-«Семченка», слід відмітити, що в кінці 1947р. виникла потреба і керівництвом підпілля ОУН його було призначено надрайонним провідником Миколаївщини. До складу надрайону входили ще Щирецький та Пустомитівський район. Даний надрайон був особливо важливий для крайового та центрального проводу, в ньому часто дислокувались провідники ОУН Львівського краю – Зіновій Тершаковець-«Федір», а після його смерті – Осип Дяків-«Горновий». Неодноразово тут перебував і проводив наради Голова проводу ОУН, Головнокомандувач УПА генерал – хорунжий Роман Шухевич-«Чупринка».

Зліва “Легкий”, МихайлоКадюк-“Семченко”, невідомий, Стефанія Стоцко-“Надя”, Іван Федів-“Іскра”, “Негус”, Михайло Іванус-“Цяпка”, (”Сурмач”), Михайло Мочурад-“Савур”

Миколаївські ліси протягом багатьох років були осередком базування куренів та відділів УПА. Відомо що в даному періоді особистим охоронцем “Семченка” був бойовик “Мороз” уродженець села Лубяне Щирецького району (тепер Миколаївський), а однією з його зв’язкових квартир була квартира жительки села Демня Миколаївського району “Магдалини”.

Весною 1949р. Михайло Кадюк був відкликаний в розпорядження Львівського крайового проводу ОУН і направлений керівником Рогатинського надрайонного проводом ОУН, до складу якого входили райони: Рогатин, Бурштин, Букачівці та Більшівці. Окружним референтом СБ Рогатинщини на той час був близький товариш «Семченка» – Пацевко Остап-«Смерека», тому, як свідчить підпільниця «Орися», Михайло часто перебував на теренах Ходорівщини, яка межує з Рогатинським районом. Він налагодив зв‘язок з родиною, час від часу в Заліски, до сестри Катерини приїжджав фірою швагро Михайла – Колодницький з малолітнім хлопцем, мабуть сином Михайлової старшої сестри Терези. Вони привозили одяг та продукти.

Із спогадів сестри Анни: «Літом 1950р. Михайло зустрічався з нашою матір‘ю Юстиною. З рідних про цю зустріч ніхто не відав, поки вона не відбулась. Вони зустрілись біля с. Черемхів в гаю урочища «Воронів», між залізнодорожними станціями Черемхів і Новосільці, там була криївка. Як розповідала мати, він був в колі своїх побратимів, при доброму настрої, був одягнутий в гарну військову форму. За весь період підпільної боротьби Михайла, це була його єдина зустріч з матір‘ю».

Зліва Михайло Кадюк-“Семченко”, невідомий, невідомий, Григорій Гамкало-“Майський”, Микола Мошанчук-“Бор”

Ось як описує зовнішність “Семченка” під час допиту в МГБ один із підпільників Мирон Гельнер: “Високого росту , фігура середня , волосся чорне, крутяще, лице овальне, ніс довгий, тонкий з горбинкою, рот малий, губи тонкі, має два вставлені золоті зуби спереду на нижній чи верхній челюсті”.

Достовірної дати та місця загибелі Михайла Кадюка-«Семченка» на сьогоднішній день у дослідників-істориків та краєзнавців немає. Та з архівної документації, яка сьогодні доступна, випливає слідуюче.

У щоденнику Миколи Мошанчука, керівника Львівського окружного проводу ОУН, уродженця с. Підліски, близького товариша «Семченка», від 9 листопада 1950р. читаємо: «Прийшов провідник (Осип Дяків-«Горновий», авт.) і повідомив, що загинув «Семченко» – мій близький товариш». <Літопис УПА том 17>. Також історикам-дослідникам із зведень МГБ відомо, що на підконтрольному «Семченку» терені Рогатинського округу 09.09.1950р. в с. Бовшів, Більшівського району, загинула група повстанців із шести чоловік, особи двох з них були встановлені, інші чотири не були упізнані. Аналіз повстанських документів показав, що відомостей про втрати підпільників по Рогатинщині за період 09.09. по 09.11.1950р. немає.

Готуючи дану публікацію, автор від імені сестри Анни, на той час ще живої, звернувся з письмовим запитом в Центральний галузевий державний архів СБУ, а також державний архів Івано-Франківської області. З архіву СБУ отримано відповідь такого змісту: «Повідомляємо, що за даними доповідної записки Управління Міністерства державної безпеки (МДБ) УРСР по Львівській області від 05.06.1949р. встановлено, що Миколаївський надрайонний провід ОУН очолював «Семченко» (прізвище, ім‘я та по батькові не вказані), 1922 року народження.

За даними доповідної записки Управління МДБ УРСР по Станіславській області (нині Івано-Франківська) від 04.10.1950р. встановлено таке: «09.09.1950р. біля с. Бовшів Большевцівського (нині Галицького) району Станіславської області в хліві місцевого жителя Курляка Дмитра в бою з оперативно-військовою групою управління МДБ вбито 6 повстанців. Зокрема, Лахоцький Іван-«Ручай», 1925 р.н., уродженець с. Бовшів, керівник пропаганди Большевцівського районного проводу ОУН та Андрухів Степан-«Корч», 1910 р.н., уродженець с. Бовшів, учасник Большевцівського кущового проводу ОУН. Встановити дані стосовно інших загиблих повстанців через їх фізичні ушкодження було неможливо. «Семченко» в даній доповідній записці не значиться».

Автор побував у с. Бовшів Івано-Франківської області, де зустрівся із живими свідками цієї трагедії від 9 вересня 1950р. і які значно доповнюють сухі документальні рядки. Із слів жительки с. Бовшів Українець Ольги, 1922 р.н.: «У Стефунка Миколи була криївка, де перебувала група повстанців, та хтось криївку видав і про це було попереджено Лахоцького Івана. Повстанці своєчасно залишили її, перейшовши на стрих стодоли нашого двору. Андрухів Степан, один з тих повстанців, мій сусід, попросив мене приготувати на них, шістьох, вареників, я його прохання виконала. Та ми з чоловіком переживали за їхню присутність у нашому дворі. Чоловік був кравцем і протягом дня через двір проходило досить багато людей, хтось з них міг зауважити присутність повстанців. Про це я поділилась з Степаном Андрухівим і попросила залишити наш двір, що повстанці і зробили. Мабуть з того часу минув тиждень, як у селі почулись постріли на вулиці Підгайного. Це було 9 вересня 1950р.».

Далі розповідь продовжила Цимбаліста Марія: «Ми жили по сусідству з Курляком Степаном. В нас у дворі була криївка, тому я надзвичайно переживала, коли ранком почалась стрілянина. Як стало відомо пізніше, партизани прийшли до Курляка під ранок, дуже мокрі від осінньої роси. Зайшли на сіно щоби трохи просушитись та зігрітись, але, мабуть, їх хтось зауважив та доніс більшовикам, бо приїхало їх з району дуже багато та обступили всю місцевість, де жив Курляк. Повстанці відстрілювались з будівлі, навіть вбили одного більшовика. Але ті, мабуть боячись подальших втрат, підпалили стодолу. У безвихідному становищі повстанці дострілялись. Тільки один з них, дуже обгорілий, відповз від садиби Курляка на сто метрів, та там і помер. Як почалась пожежа, зайнялась і згоріла і наша стайня. Коли все закінчилось, знайшли шість обгорілих тіл, між якими була і одна жінка, як доповнив син п. Марії – Петро».

Мабуть через те, що повстанці обгоріли і впізнати їх було неможливо, емгебісти до району їх не повезли. Вночі люди з села поховали їх на місцевому цвинтарі. Курляка та його дружини матір Олену було арештовано, після тюремного ув‘язнення вони повернулись до рідного дому. Ішли розмови, що винним у смерті повстанців був Філь Іван, якого, незабаром, було страчено.

Завершуючи дану публікацію, автор зберігає надію, що найближчим часом з‘явиться можливість доступу до Івано-Франківського обласного архіву СБУ, в якому знаходиться справа надрайонного провідника ОУН Рогатинщини в період 1950 – 1954рр. Олексія Демського-«Шувара», який заступив на місце «Семченка» після його загибелі. Справа «Шувара» складає шістнадцять томів слідства, і там може бути відповідь на болюче питання: «Хто з невідомих героїв покоїться в братській могилі в с. Бовшів?». Є переконання, що наш герой покоїться саме там, але останні рядки даної історії ще повинні бути дописані дослідниками.

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін