Наші герої у спогадах очевидців

НАШІ ГЕРОЇ – ЯРОСЛАВ РАТУШ

Автор: Ірина Семчук з розповіді Ганни РАТУШОВОЇ.

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Народився 6 травня 1919 року в селі Гущанки. П'ять років навчався у місцевій школі, а потім – два роки в гімназії, котру за великих матеріальних проблем родини не закінчив.

З 1943 року в УПА, воював у шумських лісах, з початку проти німців, поляків та червоних партизан, а як повернулися совєти і захопили терен, проти них. Одного разу ліс обступили большевики, сили були нерівними і, не зважаючи на відчайдушній опір, прийшлося пробиватися з оточення, хто як міг. Їх трійка хлопців вирушила у неблизьку дорогу. За три дні був у рідному селі. Та вже на другий день змушений переховуватися у бункері на добромівських полях. Його вже розшукували енкаведисти. При проведенні електролінії їх вичислили та заарештували, переправили до Новосільської тюрми. Важко описати ті знущання та побої, яким піддавали полонених повстанців вороги. Згодом Тернопільським судом засуджений до 15 років каторжних робіт. Відбував у Воркуті, працюючи у шахті 12 років. Чудом вижив та повернувся додому у 1956 році.

ГЕРОЇ СЕЛА ОБОДІВКА

У цьому невеликому селі, батьківщині славнозвісного художника Петра Обаля, люди теж боролися, як могли за волю України. Були бункери та криївки в господарствах Критовичів, Чернявських, Гринчишиних та на так званому Теофановому городі. Тут перебували десять повстанців: Мирослав Критович, Міхал Вегера, Ярослав Осадчук, Зеновій Стецюк, Міхал Стецюк, Мирослав Вітушинський, Теодор Рогачик, Володимир Осадчук, Фаюршик, Іван Мазур на псевдо «Береза».

На Печірній Волині загинули: Я. Осадчук, М. Вітушинський, М. Вегера. Решта впали в бою у рідному селі."Береза" аби не датися ворогам живим, скочив до копаної криниці, та енкаведисти витягнули його звідти, і після довгих знущань, розстріляли.

П. ОНИШКО

ЗАГИНУЛА НА ЛІСОПОВАЛІ

Автор: Євгенія НАГАЙ м. Тернопіль.

Кальчук Галина, дочка Онуфрея і Теодори, народилася 28.02.1924 р. в с. Лозівка Підволочиського району. Загинула в Сибіру на лісоповалі в селищі Нова Чунка Іркутської області.

Галина закінчила сільську школу, навчалась в господарській школі в Бережанах. За першої більшовицької окупації вчилась в педшколі, за німецької окупації – в торговельній школі м. Стрий. Там була дуже активна, працювала в різних гуртках, співпрацювала з українським підпіллям.

З вибухом війни в 1944 р. повернулася до батьків в с. Лозівку, включилась в підпільну роботу. В 1945 р. виїхала до Львова, а потім в м. Стрий, де працювала касиром при фельдшерсько-акушерській школі.

28 лютого 1950 року Галину Кальчук арештували на вулиці міста. Везли її на вантажній машині в супроводі 2-х конвоїрів до обласного центру, в Дрогобич. По дорозі на них напали «лжебандеровці», стріляли, «вбили» конвоїрів, вона в це повірила, бо мала пальто, полите кров'ю. Завезли її в ліс у бункер. Почалось слідство. Про її зв'язок з підпіллям все знали. Були вроді й такі, що приходили в селі Лозівці до неї в хату. В своє виправдання розповідала про себе і про свою працю з підпіллям. Після 4-х діб таких допитів привезли в тюрму, маючи готовий матеріал на неї в суд.

Справа була групова. Також на вулиці в Стрию арештували її приятельку Євгенію Нагай, яку тримали в Стрию в кабінетах МВД на слідстві. Привезли в Дрогобич, як мали вже готовий матеріал. Тоді ж арештували вдома рідного дядька Галини Петра Обаля, художника і його дочку Віру. Слідство велось до вересня. Вирок винесла особлива нарада, по статті 54-Іа, 54-ІІ на 10 років режимних таборів. Галину направили в Іркутську область, Обалів – в Караганду, Є. Нагай – в Інту Комі республіки.

Галина писала батькам листи на російській мові, що було дозволено і тільки 2 листи в рік на одну адресу. Про загибель Кальчук Галини повідомили батьків дівчата, які з нею працювали.

ПРО МИРОСЛАВА ЗОЗУЛЮ

Зі спогадів Степана Шкільняка с. Нове Село (Записала Леся Плитка)

Мирослав Зозуля народився у селянській родині в с. Гнилички. Його життєпис складний та тернистий – мучився понад 10 років у сталінських тюрмах та концтаборах.

Мене злучила з ним доля ще з років навчання в Новосільській школі, куди ми ходили за часів окупації краю нацистами, а відтак – большевиками. Їх постійні знущання над нашим народом глибоко краяли юні серця. З молодих своїх літ ми мріяли, аби наша наймиліша Україна воскресла та стала незалежною. Такі ідеї проникли до серця кожного свідомого українця, особливо на Галичині.

В час навчання Мирослав запропонував мені рознести по хатах патріотичні листівки, які закликали народ до боротьби з московсько-большевицькою заразою. Обговоривши цю проблему прийшли до висновку, що робити це у Новому Селі ризиковано, так, як там квартирували емгебисти та їх прислужники. Мирослав казав, що це потрібно проводити у сусідніх селах. З його розмови я зрозумів, що він є зв'язковим УПА.

Одного разу, на урок до класу вдерлися чекісти і забрали Мирослава, здавалося ненадовго, а виявилося, що на 10 років. Його, малолітнього, допитували у вкрай нелюдські способи новосільські гебістські кати. Нікого на зрадив. Далі запроторили до Казахстану, а відтак – на Сибір. Повернувся у 1955 році, був великим патріотом та життєлюбом.