Родина Лебедовичів з Горайця служить Україні (автор: Лебедович-Пачовська Тетяна)

Дата публікації допису: Jul 27, 2012 6:29:28 AM

Вісник Любачівщини №7, Львів – 2002. –112 стор.

Село! І серце одпочине,-

Село на нашій Україні,

Неначе писанка, - село

Зеленим гаєм поросло,

Цвітуть сади, біліють хати...

Т. Шевченко

Таке мальовниче українське село Гораєць на Любачівщині. Люди працьовиті, національно свідомі, в селі читальня «Просвіта», кооператива, школа. Яке воно стало це село після насильної депортації українців в УРСР з їхніх українських споконвічних земель, переданих у 1945 році Польщі, – запустілі подвір'я, погорілі хати. Зосталися могили як німі свідки того, що тут були етнічні українські землі. На кам'яних хрестах викарбувані прізвища: Теодор Лебедович і Анна Лебедович, Михайло Лебедович та інші. В родині Теодора і Анни Лебедовичів було п'ятеро дітей: Іван – майбутній священик, Михайло – народний вчитель, Єва – також вчителька, Марія вчилася у вчительській семінарії (потім вийшла заміж за Михайла Ханаса з Башні Дільної), наймолодший – Степан Лебедович залишився на господарстві.

Іван Лебедович, мій батько, після закінчення початкової школи в Горайці, поступив у гімназію в Перемишлі. Після матури повернувся в Гораєць, організував тут пожежно-спортивне товариство «Січ», в якому гуртувалася молодь. Восени 1910 року поступив у Львівську греко-католицьку Духовну семінарію, де вчився три роки, а четвертий рік – у Духовній семінарії в Перемишлі. Після закінчення семінарії поїхав Іван Лебедович з товаришем до його родини в село Селиська біля Динова на правому березі Сяну до отця Теодора Савойки, греко-католицького священика.

Початок Першої світової війни в 1914 році, короткочасне ув'язнення поляками українських священиків і свідомої інтелегенції (в тому числі й отця Савойки з родиною) затримали мого батька в Селиськах на довший час. Там оженився на дочці отця Теодора і Марії Савойків Наталею. Після одруження прийняв свячення на греко-католицького священика в Перемишлі в катедрі св. Івана Хрестителя. Першу душпастирську працю одержав в Сяноку, як катехит при виділових школах. Опісля призначено його адміністратором парохії Павлокома Динівського деканату.

З травня 1917 року зголосився на польового духівника при австрійській армії. Воєнні дії закинули його на італійський фронт. Під кінець війни опинився в таборі для австрійських полонених, в якому було багато українців. За деякий час полонених перебрала австрійська влада і дозволила їхати, хто куди хотів. Українці поїхали до Відня, тут був набір до Української Галицької армії. Отже, Іван Лебедович зголосився в ряди УГА і негайно виїхав в Україну. Як польовий духовник УГА перебув усю українсько-польську війну, – всі перемоги і поразки (переважно через брак амуніції), перехід через Збруч, епідемію тифу, від якого не вберігся. Після демобілізації зголосився в Перемишлі до греко-католицької консисторії й одержав призначення в парохію в селі Віжомля біля Судової Вишні. За деякий час переїхав на самостійну парохію в містечко Бірча Добромильського району.

Життя однак не складалося райдужно. Ще у Віжомлі померла молода дружина Наталя, залишився мій батько вдівцем з двома малолітніми дочками Тетяною і Романою. Тетяна виховувалася в родині Савойків у діда і баби, Романа – при батькові. При нагоді треба згадати, що отець Теодор Савойка, довголітній парох села Селиська, крім душпастирської праці, займався суспільно-освітньою роботою в своїй парохії. Заложив читальню «Просвіта», кооператив, побудував дім для «Просвіти», приходство, церкву в дочірньому селі. Написав і видав у Львові книжку «Проповіді на всі неділі року».

Парохія, яку одержав отець Іван Лебедович у Бірчі, була досить велика разом з приналежними до неї селами. Тут, крім душпастирства, займався він навчанням релігії в бірчанській і кількох сільських школах, отже, був ще й катехитом. За деякий час обрали його деканом Бірчанського деканату, цікавився також суспільно-корисною працею в читальні «Просвіта». За його стараннями побудовано в Бірчі велику церкву, яку однак після виселення українців в УРСР поляки розібрали до тла. Воєнна завірюха Другої світової війни змусила мого батька покинути рідний край і шукати пристановища в Західних країнах. Згодом виїхав разом з дочкою Ромою в США. У Філадельфії одержав парохію в греко-католицькій церкві, де й працював до пенсійного віку. Написав спомини про УГА і видав книжку «Полеві духовники Української Галицької армії». Помер отець Іван Лебедович в 1981 році у Філадельфії.

Дві дочки отця Лебедовича, Тетяна (заміжня Пачовська) і Романа Навроцька, одержали вищу освіту. Тетяна після закінчення гімназії в Перемишлі поступила у Львівський університет ім. Івана Франка на філологічний факультет і одержала диплом з україністики. Вийшла заміж за доцента кафедри української літератури Теоктиста Пачовського.

Теоктист Пачовський працював у Львівському університеті 40 років аж до примусового виходу на пенсію в роки реакції. Займався викладацькою і науковою роботою, його перу належить до 50 наукових праць, монографія про Ростовського, статті, розвідки з давньої і нової літератури, а також з фольклору.

Молодша дочка отця Лебедовича, заміжня за лікарем Мирославом Навроцьким, вчилася у Віденському університеті, закінчила філософський факультет в Зальцбурзі. Переїхавши в США, займалася суспільно-корисною працею в товаристві українців-католиків у Філадельфії і згодом стала його головою. Це релігійно-культурне товариство створив Блаженніший Патріарх Йосиф Сліпий у діаспорі. Завдяки товариству «Свята Софія» і енергійності голови товариства Романи Навроцької був побудований меморіальний комплекс-музей і реставровано родинну хату патріарха Сліпого на його батьківщині в селі Заздрість Тернопільської області.

Треба згадати ще й інших членів родини Лебедовичів, зокрема тих, що віддали життя за волю України.

Адріана Лебедовича, члена ОУН, розстріляли німці. Батько Адріана Григорій, рідний брат Теодора Лебедовича, був учителем і відомим громадським діячем. Загинув під час масового винищення українського населення села Гораєць 6 квітня 1945 року від поляків. Село оточили радянські та польські війська. Палили все підряд, вбивали людей, навіть дітей і жінок. У селі було більше сотні номерів, залишилося всього 4 хати. Наступного дня 7 квітня ховали людей, – везли на тачках, несли на плечах, ховали без священиків. Труни не було з чого зробити. Степан Лебедович, племінник Григорія, розрізав комору, і в такій труні поховали Григорія Лебедовича.

Степан Ханас, рідний брат Михайла Ханаса, чоловіка Марії Лебедович, загинув в рядах УПА. Про нього є інформація в книзі Є. Місило «Повстанські могили». Степан Ханас – «Ярий», «Палій» народився в Башеній Дільній. З 1944 року в УПА, був шефом канцелярії штабу 27 ТВ «Бастіон». Восени 1947 року після розбиття підпілля він разом з командиром сотні Калиновичем зробив спробу перейти на Захід. На польсько-словацькому кордоні їх група потрапила в засідку. За однією версією «Ярий» загинув в бою, за іншою – поранений потрапив у полон, згодом депортований в Польщу і замучений у в'язниці або розстріляний з сотенним Калиновичем.

Родина Ханасів була переселена з Башні Дільної в УРСР за зв'язки з УПА (найменшій дитині з 4-ох дітей був всього рік). У пересильній тюрмі у Львові померла мати Михайла Ханаса. На Сибірі прожили у важких умовах більше 10 років. В 60-х роках пощастило їм вернутися в Україну і осісти біля Львова.

Наймолодший син Теодора Лебедовича Степан з родиною уцілів під час акції поголовного винищення українського населення села Гораєць 6 квітня 1945 року. Хата не була спалена. Але з подвір'я, комори все забрали, навіть знімали чоботи і хустки з голови. Після цієї акції в нашій хаті жили чотири сім'ї. Влітку люди накривали свої понівечені хати, ставили печі. Весною 1946 року довелося покидати рідну домівку. «Забирайтеся в Україну» – кричали польські вояки. Люди не хотіли їхати, тікали в ліс. Родина Степана Лебедовича добиралася фірою з Горайця до Любачева 16 км. Потім повезли на Тернопільщину, скинули під барак, два тижні сиділи вони на вокзалі в Хоросткові, поки не розподілили по хатах. Господиня не поспішала пустити в свою хату родину Лебедовичів, довший час вони спали на подвір'ї. «Нащо ви сюди приїхали?!» – казала вона. Одна жінка з Горайця збирала колоски на стерні, щоб прогодувати 4-ох дітей. Потім вона померла з голоду. Родина Степана Лебедовича після довгих поневірянь осіла в селі Нижня Білка біля Львова. Хата стояла під лісом. Старші члени родини ще пам'ятають бій, що відбувся між військами НКВД і вояками УПА...

Степан Лебедович помер 12 липня 2001 року, весь час згадував отчий дім в селі Гораєць, любив багато розповідати про рідне село, батьків, велику родину Лебедовичів, мав прекрасну пам'ять і добре серце. Похований в селі Нижня Білка.