Дата публікації допису: Jul 12, 2014 3:30:59 PM
Минула вже не одна річниця трагічного бою Української Дивізії "Галичина" під Бродами, який освітлюється в залежносте від партійних чи групових переконань.
Українська Дивізія "Галичина" була заплянована, як частина майбутньої Української Армії.
І всі мусять признати, що Дивізія була найкраще зорганізованою українською формацією під час 2-ої світової війни.
До складу УД "Галичина" зголосилося дуже багато старшин Армії Української Народньої Республіки – ще з часів збройної боротьби 1917-1921 років, з великим досвідом. Дивізія мала повний стан старшин і вояків і перейшла добрий перевишкіл по всіх родах зброї.
Перед виїздом на фронт, Дивізія ще мала остаточний тактично-військовий маневр, при співділанні всіх родів зброї, на теренах Нойгамера. Молоде вояцтво показало повну підготовку до збройної боротьби.
Дивізія однострій мала з українською відзнакою "льва", а пізніше і свій національний прапор. Відносини між українськими старшинами і стрільцями поза службою були найкращі – товариські, а під час виконання службових обов'язків – дисципліна і безперечний послух
Тут треба згадати, що Військова Управа, яка займалася формуванням Дивізії, не виборола від німців, щоб на всі командні становища визначено старшин українців, і тому українські старшини мали призначення лише до командирів сотень, а всі вищі становища в Дивізії були обсаджені німецькими старшинами, – навіть до сотень призначалися німецькі підстаршини. Такий стан від'ємно відбивався насамперед на українських старшинах і на взаємовідносинах між українцями і німцями.
В такому стані і виїхала на фронт під Бродами УД "Галичина", яка була добре забезпечена у все те, що потрібне до провадження новочасного бою. Під Бродами наша дивізія була приділена до другої бойової лінії, яку мусіла сама собі приготовити.
Після цього короткого вступу переходжу до властивої теми, а саме – до бойових дій 2-го куріня 30-го полку, в якому я командував 6-ою сотнею і брав участь у всіх боях під Бродами, включно до прориву під селом Княже.
В книжці "Броди", яку видала Управа Братства Дивізії "Галичина", я із здивуванням прочитав, що мене важко раненого винесли з бою під селами Луковці і Коліїв. Не знаю, з яких причин так подав полковий звітодавець п.пор. Підгайний – чи з необізнаности (тоді книжка "Броди" тратить вартість, як матеріял), чи може це зроблено з метою вивищити молодих старшин, а понизити старшин визвольних змагань, як це робилося на перевишколі в Лишанах. В кожному разі, ані одно, ані друге не виходить на користь правдивого висвітлення подій.
Як уже я зазначив раніше, оборонну лінію наша дивізія мусіла сама приготовити. З огляду на гарячі дні, робили ми це з перервами, вечорами і ранками, що в значній мірі впливало на скоре викінчення уміцнень і нарешті по тяжкій праці оборонна лінія була готова, з чого надзвичайно тішилося все вояцтво.
Пару днів по викінченні оборонної лінії навіть не відчувалося, що ми є близько фронту, тому вояцтво мало нагоду в неділю піти до церкви до сусіднього села, а там і пожартувати з місцевими красунями, чи поговорити з бійцями УПА, які приходили до нас.
Десь, недалечко, чути було сильні вибухи гарматні, а кулемети, мов сороки, дражнилися між собою. Але нас то не турбувало.
Не забувало про нас і вороже літунство, яке, мов би нехотячи, час-від-часу кидало свої бомби на наші "фортеці". Але наші гармати не спали, і своїм влучним вогнем відганяли непрошених гостей.
Одного дня, о годині 8-й вечора, зв'язковий приносить мені наказ з куреня: приготовити сотню до вимаршу і разом забрати сотенний обоз; збірка сотень при Штабі куреня на дорозі, а вимарш куреня о годині 9.30.
Я зарядив збірку сотні, скоро все наладував на сотенний обоз, о годині 9.05 увечері покинув оборонні становища і вирушив до Штабу куреня. По короткій інформації, уділеній прибулим командирам сотень, курінний майор Віттенмаєр сказав, що командир полку наказав негайно зайняти оборонну лінію в Темному лісі, між селами Лукавці і Колтів: переважаючі ворожі сили прорвали фронт і невідомо де находяться тепер. На тому відтинку фронту був Вермахт. З останніх звітів відомо, що для нас призначена лінія фронту, між селами Лукавці і Колтів, яка є зараз вільна від ворожого наступу, та що там перебуває відділ Вермахту, який чекає на наше прибуття. Після цього наш курінь вирушив в наказаному напрямку в порядковій черзі сотень, а обоз – з тилу, під охороною кулеметної чоти 8-ї сотні.
Марш наш заповідався невесело, бо курінь не мав жодної охорони, ані проти ворожого літунства, ані проти танків. Ворог від самого ранку громить відступаючі частини Вермахту, а разом і нас, що поспішаємо рятувати положення на фронті Вороже літунство чинить спустошення на дорогах, переповнених військом і обозами. Наші хлопці проклинають утікаючий Вермахт. По цілоденній спеці, під градом бомб і кулеметного вогню з ворожого літунства, нарешті дісталися ми в пізніх годинах до місця нашого призначення. Старшина Вермахту з малим відділом чекав на наше прибуття і в поспіху пояснив, як стоїть справа та показав наші нові окопи, після чого швидко рушив у запілля. З трудом далося нам розмістити сотні на призначених становищах.
Нові становища зайняті були в слідуючому порядку пор. Малецький 7-ою сотнею зайняв становище в окопах на правому крилі бойового розположення куреня. 5-та сотня зайняла окопи посередині, а моя, 6-та сотня – на лівому крилі, до дороги, яка йшла відЛукавців десь на північ; наліво від нас не було жодних інших частин. Поручник Макаревич зі своєю 8-ою важкою кулеметною сотнею розмістився десь в запіллі, між 7-ою та 5-ою сотнями. При 8-ій сотні, у землянці – Штаб куреня, а при дорозі – обоз.
Ніч була дуже темна, так, що нічого не було видно, не кажучи вже про ліс, через який проходили наші стрілецькі рови. Як обстріл, так і обсервація були погані, тому були прийняті міри для забезпечення від ворожого нападу. Ніч щасливо проминула.
Дійсно ніч проминула щасливо, але мені вона останеться довго-довго в пам'яті. Треба тільки зрозуміти, з якою напругою ми виконали поспішний марш: ніч, день і ніч – без жодного відпочинку і під сталою загрозою ворожого літунства. Були страшенно перевтомлені і голодні, і тому, коли розмістилися в окопах, позасипали як забиті. Прийшлося провіряти варти самому і скрізь я знаходив на варті сонних стрільців, а кулеметчик Б. сидів при кулеметі в окопі і руками тримався за спуск, готовий до стрілу, а сам спав як забитий...
Щоб і собі не заснути, я телефонував до Штабу куреня і отримував відповідь телефоніста, який мельдував мені, що всі відпочивають, лише він вартує при телефоні. Телефоную до 8-ої сотні, відповідає сотенний, поручник Макаревич, який скаржиться на перевтому та мусить контролювати, а властиво – сам вартувати, бо все поголовно спить... Треба було дякувати Богові, що не допустив ворога на нас в цю ніч, – мало кому вдалося б вийти з окопів.
З тою думкою, мов би прокинувся від сну, я помалу переходив окопами з правого крила сотні до лівого та переглядав кулеметні становища і поле обстрілу. Раптом через далековид я зауважив на віддалі одного кілометра, збройну групу, яка посувалася спішно лісом до наших окопів. Я негайно дав наказ сотні приготовитися, а вогонь відкривати лише на мою команду. Телефонічно пов'язався зі Штабом куреня і повідомив про це командира куреня. Одночасно пов'язався з 8-ою тяжкою сотнею, щоб своїми бомбометами допомогла, коли зайде потреба. Тимчасом група наблизилася зовсім близько до наших окопів, і виявилося, що то були німці. Підпоручник Вермахту з 40-ма вояками повідомив, що повертається з застави, яка була поставлена на лівому крилі полка. Він нам подав, що за ним, приблизно 3 км. посувається ворожа група під прикриттям трьох танків. Дивлячись на цього старшину і його вояків, можна було судити, до якої міри були здеморалізовані частини німецького Вермахту, що навіть заставу покинули совєтським партизанам без жодного бою. Приділивши свого зв'язкового, я попросив його зголоситися до нашого Штабу куреня, щоб докладніше дати відомості і отримати докладний марш відступу зі своїми частинами. Одночасно поспішив забезпечити ліве крило сотні від ворожої піхоти і танків. Секретні пости висунуті наперед сотні для нічного забезпечення, переніс до окопів.
15-го липня 1944 року, о 8-й год. ранку, большевики розпочали свій перший наступ на наш курінь. Про цей наступ звітодавець 30-го полку п.пор. Підгайний чомусь згадав дуже мало і недокладно, чим зробив кривду всім бійцям 2-го куреня. В свойому звіті він пише:
"Під час атаки пор. Малецький був ранений, поручник Макаревич забитий при кулеметі, а пор. Павла Сумарокова винесли з поля бою тяжко раненого" – і на тому крапка.
З цього виходить, що згадані старшини уже в дальших боях не брали участи. Рівнож той самий звітодавець надав ранги старшинам, які брали участь в тім бою, по свойому уподобанню, роблячи кривду старим воякам визвольних змагань. Треба сказати, що на перевишколі в Лішанах майже всім старшинам Армії УНР обнизили ранги, а старшинам УГА залишили ті самі, або й підвищили, – це залежало від знання німецької мови. Наприклад, підполковникові Барвінському, який був підполковником в польській армії аж до війни, обнизили рангу до сотника, а п. Палія іменували сотником.
Залишилася мені в пам'яті дуже прикра згадка ще з часів перебування на старшинському перевишколі, де молоді старшини відокремлювалися від старшин старої генерації. Але вояцтво в частинах більше горнулося до старих старшин, а не до молодих, бо відчувало, від кого можна набути більше військового досвіду і знання...
Ранком 15-го липня 1944 року, по год. 8-й, большевики відкрили сильний кулеметний вогонь на правому крилі куреня, де була 7-ма сотня пор. Малецького. Вогонь щораз ставав сильніший, чути було частий вогонь з крісів і розрив гранат наших гранатометів 8-ої сотні. Вогонь щораз потужнішав, після чого посипалися ручні гранати, а по кількох мінутах розлеглися крики "Ура" і "Слава"...
Хочу пов'язатися зі Штабом куреня, але ніхто вже мені не відповідає. В цей час прибіг блідий і перестрашений сотенний зв'язковий з куреня. Бій так вплинув на нього, що він спочатку не міг виговорити ні слова. Нарешті він замельдував слідуєче: на світанку несподівано показалися три густі ворожі лави, які посувалися одна за другою, на праве крило 7-ої сотні, під сильним прикриттям гарматного вогню. Застава, яка була спереду для забезпечення правого крила сотні, була ворогом збита і ворожі бійці вдерлися з тилу до окопів 7-ої сотні. Пор. Малецькому залишилося тільки одно: або перейти в контрнаступ і на багнетах викинути ворога з окопів, або залишити решту окопів і відійти до іншого становища. Пор. Малецький вибрав перше рішення, але його протинаступ не увінчався успіхом, бо ворог вже опанував і уміцнився в частині окопів, крім того – стрільці були здеморалізовані понесеними втратами, а нарешті тяжке ранення самого пор. Малецького під час переходу в наступ, примусило 7-му сотню відступити до 5-ої і 8-ої сотень і таким чином відкрила ворогові дорогу до становища 8-ої сотні. Командир 8-ої тяжкої кулеметної сотні, поручник Макаревич, керуючи сам вогнем гранатометів і тяжких кулеметів, не сподівався такого висліду бою 7-ої сотні, а ще більше – наступу большевиків на його сотню.
Вогонь гранатометів, тяжких кулеметів та стрілецьких крісів, скерованих на наступаючого ворога, був такий удалий, що ворожа лава заломалася і в поспіху почала відступати, залишаючи забитих і ранених на полю бою. Поручник Макаревич без перерви обстрілював ворога і був переконаний, що ворог уже поконаний, але переконання це зникло, коли інша ворожа група, яка вночі дісталася в наше запілля, виконала напад на 8-му сотню і Штаб куреня. Дійшло до рукопашного-бою. Скоро большевики оточують хороброго командира сотні поручника Макаревича, який знаходився на коню, від його куль падає декілька комуністів, але він скоро падає сам з коня під ударами комуністичних багнетів. Так героїчно закінчив життя поручник Макаревич, учасник визвольних змагань 1917-1920 рр. Внаслідок цього бою большевики забрали курінний обоз, а командир куреня зі своїм ад'ютантом ледве вирвалися босі і роздягнуті.
Ворожий же наступ групи, що напала з тилу, продовжувався далі, і був би він скінчився розгромом куреня, якби не 5-та і 6-та сотні, командири яких діяли по своїй ініціативі, бо зв'язок зі Штабом куреня був порваний.
Рятуючи складну ситуацію 7-ої та 8-ої сотень, 5-та сотня зміняє своє становище, фронтом до наступаючого ворога, а я займаю становище 5-ої сотні своєю 3-ою і 4-ою чотами і спільно з рештою стрільців 7-ої і 8-ої сотень переходимо в контрнаступ. Твердим і рішучим ударом розпорошуємо ворожу групу і беремо до полону кілька комуністів. Командира 8-ої сотні, поручника Макаревича, зовсім не було, видно – ворог забрав його з собою. Розпорошена ворожа група поспішно скрилася в гущині лісу і здавалося, що загроза для нас уже не передбачається. Але та передишка була ненадовго: три ворожі танки, про які зголосив підпоручник Вермахту показалися на краю лісу з малим відділом піхоти і дуже обережно посувалися по дорозі в напрямку наших окопів. Один танк дуже скорим темпом під’їхав до наших окопів, може на яких сто метрів і зупинився. З величезним напруженням слідкували ми за кожним рухом ворожих танків, а особливо за тим, що так "бравурово" під'їхав до наших окопів. Сотня уже була до бою готова, – все було скероване проти ворога, тільки вичікувалося на кращий момент. Ворог так само чомусь не відкривав по нас вогню, а щораз ближче і ближче підступав до нас. Нараз – ворожа піхота стала перебігати до пригорка, що був проти наших становищ і який панував на цьому терені. Зайняття ворогом цього пригорка було для нас дуже небезпечне, а тому я наказав відкрити кулеметний вогонь по піхоті. Огонь був дуже дошкульний, бо ворожа піхота стала тікати назад до долини залишаючи забитих на полю. В цей час танк, що був біля наших окопів і при самій заставі, розірвався і став горіти... Знищила його наша застава, не давши йому зробити ані одного пострілу. Інші зробили по кілька стрілів по наших окопах з гарматок і поспішили від’їхати в укрите місце. Видно було, що ворог не збирається зараз наступати, бо не знаємо якими силами ми диспонуємо до бою а може він вирішив наступати вночі, що було б для нас повною катастрофою.
Наступила мала перерва бою, з чого я скористав і відступив в район 5-ої сотні, де зайняв нові становища, наліво від неї. 7-ма і 8-ма сотні, відступили ще далі – в ліс для перегрупування Так закінчилося перше бойове хрещення 2-го куреня 30-го полку УД Галичина".
2-й курінь мав страти величезні. Командир 7-ої сотні, пор. Малецький, вийшов зі строю від тяжкого поранення; командир 8-оі сотні, поручник Макаревич – закатований багнетами; командир 5-ої сотні – невідомо де дівся під час бою. Трьох підстаршин і дванадцять стрільців замордовано багнетами і коло двадцяти осіб ранено. Курінь стратив всі гранатомети і увесь обоз з частиною людей.
Ворог так само дуже тяжко поплатився за свій невдалий наступ Не дивлячись на те, що ворог наступав на 2-й курінь силою приблизно одного полку, але свого завдання не виконав, бо 2-го куреня не розбив, лише покрив поле навколо наших становищ трупами своїх вояків, а найважніше те, що по так завзятих боях – поле залишилося нічіє. Ворог відступив, а ми отримали наказ зараз же відійти на нове становище. Одночасно прибув і командир куреня з ад’ютантом, і о годині 8-й вечора 2-й курінь відмаршерував на друге становище.
Ми часто зміняли свої становища, навіть в один день кілька разів і завжди мали збройні сутички. Такі сутички доводилося нам провадити не тільки з регулярними частинами совєтської армії але і з совєтськими партизанами, які оперували в передфронтових лісних теренах для деморалізації німецьких і наших військ.
По залишенні перших, побудованих нами, окопів під Бродами, 2-ий курінь завжди мав від полку окремі бойові завдання, під час яких ніколи не мав жодної допомоги від полку. Я залишився тільки один старшина на цілий курінь, і Штаб полку приділив до нашого куріня двох підпоручників: одного до 5-ої, а другого – до 7-ої сотні Командир куреня, майор Віттенмаєр зовсім не показувався до нас тільки телефонічно, або на письмі передавав мені накази. Так виглядала справа на той час під Підгірцями. Вояцтво від перевтоми і голоду та від нічних походів і боїв лежить поміж гробовищами мов неживе, не звертаючи уваги ні на дощ, ані на гарматний вогонь.
Бої в Темному Лісі та інші бої призвичаїли вояцтво сміло дивитися смерті в очі. Хіба знали добре, для чого пішли до війська і чому опинилися під Підгірцями, та що їх чекає!.. І тому спали солодким сном, – часами лише мріяли про щасливий вихід з цього мішка, а одночасно і не знали, що готовить для них німецьке командування.
При цій нагоді хочу сказати пару слів про відношення німецьких старшин до наших вояків і старшин.
Німецькі старшини на вищих постах користали з необмежених прав у відношенні до нашого вояцтва і українських старшин. Часто і густо давалися накази, в наслідок яких непотрібно гинули сотні наших вояків. Для прикладу хоч би взяти бій 2-го куреня в Темному Лісі. Не маючи жодного забезпечення з полку, 2-й курінь кривавився з далеко більшими і краще озброєними ворожими силами. Не даючи жодного відпочинку і поповнення для куреня – кидають його знову до нового і нового бою. Німецькі старшини крутяться без жодної функції при штабах, а в сотнях бракує старшин. За бойову невдачу відповідальність падала на українських старшин. Такий випадок стався з новопризначеним до 5-ої сотні підпоручником М., якому командир полку загрозив польовим судом, але той суд не відбувся, бо підпоручник М. застрілився сам...
Мені рівнож загрозив польовим судом командир полку підп. Форстер, коли я відмовився виконати його наказ наступу вдень на село Підгірці. Пізніше, коли я йому подав, що вдень вояки не будуть наступати на добре уміщеного ворога, який має все до своєї диспозиції, а курінь не має ані мінометів, ані артилерії, ані в достатній кількости амуніції до крісів, – він свій наказ відмінив і згодився зі мною, що наступ ліпше перевести вечером. Однак був дуже злий на мене і сказав мені, що моя справа – невиконання наказу – буде передана польовій жандармерії.
Вогонь ворожої артилерії і танків, що розмістилися поміж деревами в садках, та кулемети – не давали нам можливости утриматися на поверхні землі, – так міцно дошкуляли. А наша артилерія мовчала, мов би її і не було. Коли я запитав гарматчика, чому наші гармати мовчать, то він відповів, що камінням стріляти не будемо, бо гранатам доходить кінець... І тільки пополудні обізвалися наші гармати, пристрілюючись по різних пунктах в с. Підгірці. Надзвичайно вдалий був один стріл, просто в дзвіницю церкви, де примістився ворожий кулемет, який не давав нам носа висунути, – але добре дістав, бо більше вже не одзивався...
Стріляння по танках теж було знамените: по кількох стрілах горять два танки, а решта поспішно втікала з садків. Як підносить на дусі наше вояцтво таке добре і мітке стріляння гармат.
Перед 9-ою годиною вечора наші гармати розпочали влучний вогонь по ворогові, після чого мав наступати наш 2-й курінь. Ворожа артилерія і танки, шукаючи становища наших гармат підняли таку стрілянину, що я думав – земля трісне...
Надходила 9-та година; покриваючись димною заслоною городи с. Підгірців, сотні скорими перебіжками дістаються під саме село Підгірці і на сигнал ракети – переходять з криком "Слава" в рукопашний бій. Ворог не сподівався такого завзятого і ґвалтовного наступу, почав у безладді утікати з Підгірців, залишаючи масу забитих, багато зброї і амуніції. 6-та сотня забрала до полону 17 бійців і 2-ох лейтенантів совєтських, а при церкві знищила два танки.
Бойове завдання 2-й курінь виконав як слід: свої втрати в людях були мінімальні – 3-ох забитих і 11 ранених. Ворог кілька разів, аж допізна, переходив в контрнаступ, під прикриттям великої кількосте танків.
О годині 1-й ночі ворог проривається в різних пунктах нашої лінії коло с. Підгірців і дістається навіть до головної застави при церкві. Стрілянина і вибухи ручних гранат підняли на ноги всі резервові частини. Ніч була дуже темна, одяг маскований і подібний до большевицького, тому трудно було розрізнити ворога від своїх.
Коли я біг за одним підстаршиною до головної застави при церкві, мене хтось схватив за горло, а далі – за скоростріл і закричав не своїм голосом: "Отдавай пулємєт, ілі смерть тебе". Я був цілковито заскочений несподіваним нападом, – пістоля не міг дістати з кобура, бо в руці був скоростріл, а тут треба було ще відбитися від нападу. Скоростріл при шарпані стріляв у всі боки, а його не міг зачепити. Як довго продовжувалася б наша тяганина трудно сказати, але, на щастя, підскочив на допомогу мені підстаршина: він так "від серця" приложив йому прикладом по голові, що той осунувся помалу на землю і попрощався навіки зі своїм життям і моїм скорострілом... Після цього я з сотнею відступив на край с. Підгірців, займаючи вигідні становища, на яких протримався до рана.
На світанку знову вибили ворога з Підгірців при допомозі кулеметної сотні 1-го куреня нашого полку. Кулеметна сотня наступала зі східньо-полудневої сторони Підгірців і з'єдналася з нами при церкві.
Командир кулеметної сотні 1-го куреня, поручник Постоловський в надзвичайно доброму настрою привітався зі мною і почав жартувати:
- От, якби я не прийшов з допомогою, до тебе, то та комуністична сволота добре застукала б тебе із сотнею...
В короткій розмові ми багато дечого собі пригадали – і про школу старшинську в Лішанах, і про Саган та Нойгамер, а також і про теперішню ситуацію. Говорив він якось нервово і в поспіху: нараз – міцно стиснув мені руку, і, прощаючись промовив:
- Чуєш, що там проклятуща, комуністична сволота робить, Знову натискає і я зараз мушу спішити на те місце...
І дійсно кулемети міцно перекликалися з двох сторін. Поручник Постоловський скорим кроком, не укриваючись від ворожого обстрілу, поспішав до кулеметів своєї сотні. Але не судилося йому, бідному, ще бачити свою сотню. На пів дороги трапила його ворожа куля в серце. Стрілець, що був з ним, прибіг до мене і зголосився, що його сотник є забитий – "он там лежить". Я поспішив на те місце і, дійсно, він лежав з розкинутими руками – неустрашимий старшина, Стара Гвардія Визвольних Збройних Змагань – поручник Постоловський... Очі відкриті,. заплили сльозами, а кров і далі сочилася з рани... Довголітньому борцеві за Україну віддали останню товариську пошану – під гуки стрілів своїх і ворожих, накрили замість китайки – чорною українською землею...
Це був останній день наш в Підгірцях: ворог з незрівняно більшою силою піхоти і танків примусив нас Підгірці залишити і відступити аж під ліс, на старе становище, на цвинтарі. Останнього дня можна було бачити з Підгірців, без далековида, по широко розкинутій долині на північний схід від Підгірців на яких 5 кілометрів сильне скупчення ворожих військ, а особливо – панцерних. Одна колона до яких 500 танків стояла табором, а друга до 50 танків посувалася долиною на захід. Ворог панував цілковито в повітрі і на землі, і сміло робить перегруповання вдень, знаючи добре, що ми не маємо не тільки літунства і танків, а навіть гармат і амуніції для своєї власної оборони... Ворог знав, що ми маємо лише незламного духа, якого жодна зброя зламати не зможе, і тому, маючи всі можливости знищити нас, однак дуже обережно наступав. Видно було, що ворог готовиться до нової і рішучої офензиви, бо щораз ближче підводить свої панцерні сили, оточивши наш полк в лісі.
Тільки однією дорогою можна було вирватися нам з цього мішка: це – глуха, запущена дорога, через ліс, на полудне, до головного окруження. Про це уже знали в полку як старшини, так і вояцтво, і всі постановили краще загинути з честю, ніж скапітулювати...
Ворог перейшов у наступ на 30-й полк, оточивши танками та піхотою з трьох сторін. Постало правдиве пекло, чути було то в однім, то в другім напрямку лісу: "Слава" і тяжкі вибухи ворожих танків. Посвята вояцтва для Батьківщини переборола всі ворожі зусилля. Перемога була за нами: ворог відступив, залишаючи кільканадцять знищених танків і багато забитих бійців. Але ми так само до нового подібного спротиву не були здібні. Ми мали також величезні втрати в людях; деякі наші ранені, що не могли власними силами відступати, відбирали самі собі життя, аби живцем не дістатися ворогові...
І ось користаючи з нагоди, що ворог наступ припинив і що до нас прибув на допомогу один панцер "Тигрис", командир полку дає наказ негайно відступати. Обози з раненими й амуніцією вирушили під охороною 1-го куреня, а панцер "Тигрис" і 2-й курінь, – для прикриття боків і тилу. 30-й полк залишив село Підгірці з його лісом та чимало забитих наших борців і помандрував вищезгаданою глухою дорогою. Цілу ніч маршували ми, щоб якнайдалі відступити від ворога, який наразі нас не переслідував.
На світанку полк затримався в одній лісовій долині на відпочинок; долина ця захищала нас від ворожого літунства, що стежило за лісовими дорогами і часто обсипало гранатами. Командир полку дав наказ для 2-го куреня зайняти й обсадити висоту, що панувала над цим тереном і негайно зайняти оборонну лінію. Тут можна було сподіватися ворога на кожному кроці, бо ми уже дісталися дуже близько до головного тракту доріг – Підгірців, Сасів і Золочів, по яких проходили сильні з'єднання ворожих військ, що замкнули в кільце німецькі дивізії і нашу дивізію. Окруження це отримало назву – "окруження під Бродами". Тоді сотні, хоч і не мали змоги навіть рушитися з місця від голоду і втоми, з великою обережністю помалу посувалися на гору. Кожна сотня уже наперед мала свій визначений район і до нього посувалася в розгорнутому ладу. Коли ми вже дісталися на саму гору, ворог несподівано обсипав нас сильним огнем з гранатометів. Одно стрільно упало тут же при мені, і повітрям від розриву ударило мене об дерево так, що я стратив притомність. Від болю в плечах я опритомнів і зауважив, як вояки сердечно і спішно поралися при моїй рані в плечах і обв'язували її. В цю хвилю розривається нова серія гранат і двох стрільців падає забитими, а одного ранило в голову. Мене ж поранило знову в ліву ногу, вище коліна, а на правій нозі розпороло черевик, не ранячи ноги. Охопила мене злість, бо сам мусів бандажувати свої рани, не маючи на це сил...
Нікого при мені не залишилося, всі пішли в бій. Не було кому і сотню передати, – цілий 2-й курінь залишився без старшин, навіть і командира 2-го куреня, майора Веттенмаєра, ранило в шию шрапнелем, і то дуже сильно, так що він разом зі мною виїхав лісною танкеткою до Почапів, де правдоподібно мав бути пункт.
Ворог, видно, сподівався нашого приходу на ту гору, а тому і зробив на нас засідку, але наші неустрашимі сотенні лави, не чекаючи на команду, самі одразу переходять у бій і гонять ворога від наших становищ. Далеко чути було по лісі невмируще "Слава", з яким я і покинув ту гору. Цей день, 19-го липня 1944 року, надовго залишиться мені в пам'яті.
Лісна танкетка привезла нас до Почапів і тут залишила, а сама знову поспішила до лісу за новими жертвами. Але трудно було повірити, що ми приїхали до Почапів, бо з них нічого не залишилося: хати – розвалені і горять, чути крики і стогін та благанння про поміч по тих хатах, – і немає жодної здорової людини, щоб прийшла їм з допомогою. Навколо – дороги завалені машинами, знищеними літунством. Видно було, що деякі машини були Червоного Хреста, наповнені раненими: всі ці ранені надіялися в Червоному Хресті знайти порятунок, а знайшли смерть. Комуністично-совєтське військо не признавало жодного міжнародного права щодо недоторкальности Червоного Хреста. Совєтське літунство засипало бомбами дороги, запряжені возами, машинами, кіньми, роблячи з них одну "м'язгу"... Так виглядали Почапи.
Далі нам в Почапах не можна було залишатися, бо вороже літунство кожної хвилини могло надлетіти. Тому з останніми силами посуваємося ближче фронту. По дорозі, недалеко від Почапів, вправо і вліво від дороги, напотикаємо на знищений обоз, – певно був нашої дивізії, це ми пізнали по недогорівших нових валізах, які були видані нам перед виїздом на фронт. Величезні скрині розбиті – і всюди на полі лежить маса пляшок "Шампана", папірос, цукерків, – але нікому нічого непотрібно...
В дорозі під час руху війська десь мені загубився майор Веттенмаєр і мені довелося далі "шкандибати" самому... Довго блукав я по полю між раненими і забитими, аж поки дістався до с. Княже. Перше, що мені впало в око, це наші дивізійні "гавбиці" в болоті, – тільки люфи видно та частина коней в упряжі, – все це топилося в болоті...
Нарешті дістаюся в саме село Княже і тут бачу впрост кошмарні речі: щораз заповнюється село різного роду зброї військом, кожний з вояків якийсь несамовитий: одні зривають всі відзнаки і нараменники, кидають військові книжки ("Золдбухи") в малий рівчак, який уже був загачений ними, і стараються прийняти образ "невинних" і віддатися до полону ворогові своєму...
Це була німецька піхота і панцерні частини. Інші з зброєю в руках об'єднувалися і готові були кинутися ще раз на прорив, – це були переважно дивізійники і німецькі "СС". Ворог щораз стискав перстень оточення, а вогнем обкладав з усіх боків. Я щораз слаб на силі, сон мене обгортав, – ось-ось, здавалося, згублю панування над собою, думаю: "та все рівно тут уже буде кінець, іншого виходу немає..." Витягнув з кобури пістоля, перевірив чи є в порядку і готовий був лягти "до сну"... Нараз чую, що до мене хтось звертається українською мовою; відкриваю очі, а переді мною стоять мої вояки, що були при обозі другого порядку. Підняли мене на ноги, десь відшукали другі черевики, обули, дали їсти і шампану попити... Де не взявся і наш лікар полковий, зробив докладну перев'язку моїх ран і я ніби наново народився... Лікар в поспіху сказав мені, що збираємося до прориву, – ген. Фрайтаг так ніби говорив. І дійсно; не довго треба було чекати: щось наше військо заметушилося і за село поспішало. Я також за допомогою лікаря і вояків дістаюся за село. Як тільки можна оком охопити, – без команди і строю рушила ця сила війська до прориву, а спереду – кілька генералів і наш командир дивізії Фрайтаг. В одній руці він тримав пістолю, а в другій шолом і Кричав не своїм голосом:"Форт, форт" (вперед, вперед). При боці його поспішала його донька та сестра Червоного .Хреста. Я також скоріше "пошкандибав" за ними, бо лікар і вояки, на моє домагання, залишили мене самого, а самі поспішили до прориву...
Довго я чекав – може хтось інший опише прорив під с. Княже, але, на жаль, ніхто до цього часу цього не робив. Тому я дозволю собі описати цей прорив.
Совєтська армія понесла величезні втрати в літунстві, в панцерних частинах і в людях в часі окруження німецьких частин під Бродами, і була певна, що всі, хто там знаходиться, достануться до полону. Вона не сподівалася, що німецькі частини і УД "Галичина" під Княже рішать прориватися, хоч би то коштувало величезних втрат в людях.
І от, 19-го липня 1944 року, в найкритичнішу годину, коли вояки німецькі, переважно Вермахт, зривали свої відзнаки, "петлиці" і нараменники та кидали зброю, збираючись капітулювати перед ворогом, – в другому кінці села, до 10-ти генералів рішилися прориватися, хоч би то коштувало загладою всіх учасників прориву.
О годині приблизно 4-й по обіді стало напливати більше частин до с. Княже і на команду "В наступ" – всі як один вийшли за село "в прорив". Поле наступу перетинала залізниця, яка мала прокоп до 3-х метрів вглибину, і по ній ходив панцерний потяг та обстрілював цей прокоп з кулеметів і гармат. Далі, на яких 70 метрів проходило шосе – головна дорога: Броди, Підгірці, Сасів, Олекси і Львів і по цьому шосе їздили танки і обстрілювали. Сто метрів від шосе – скелистий, стрімчастий уступ гір, зарослий диким ялівцем. По скелистих узгір'ях ворог добре окопався і здавалося, що тяжко буде його звідти викинути. До цього – з усіх кінців окруженця був скерований вогонь всіх родів зброї на місце прориву. Між залізницею і шосе та скелистими горами, по рівному полю ворожі танки їхали просто по вояках, що крилися від вогню. Щось з п'ять танків було знищено "Панцер-Фавстом" – і вони горіли; таким чином інші танки уже близько не підходили. Але й так був страшний вогонь, впрост "Содома і Гомора". Але то не стримало наступу. 5 генералів падають забитими, а тисячі трупів нашого вояцтва застиляють цей шлях, – поки дістаємося до ворожих окопів. Під таким "бравуровим" наступом совєтські бійці не витримують в окопах і кидають їх, а частина попадає до полону. Всіх огорнула надзвичайна радість, коли довідалися, що найгрізніша перешкода до прориву дісталася до наших рук. Прорив робився щораз ширший, а спротив ворога щораз слабший і частини в поспіху виходили з того окруження, забираючи з собою ранених. Шлях був вибраний до прориву такий, що не можна було взяти з собою будь-яку машину або танка: все покинули в селі Княже, а бралося лише те, що можна було взяти на себе.
Я помалу посувався наперед сам, з трудом перебирався по трупах вояків на залізниці, а пізніше часто припадав на землю від запорового ворожого вогню, поки не дістався через шосе. До лісу залишилося яких сто метрів, але я так ослаб на силі, що кожний крок рахувався мені за кілометр, потом заливало очі, в роті пересихало... Коло мене пробігали і падали, і знову вставали та далі бігли, а я, як спутаний, стояв на місці і не міг рушитися наперед, Я уже далі не падав на землю, боявся, що не встану, а все помалу посувався до скелястих гір.
Під обривом гір я не міг утримати рівноваги і повалився на землю. Я чув, як моє серце страшно билося; здавалося, що зараз трісне... Стараюся все це перебороти, прикладаю всі зусилля піднятися на ноги і далі вгору мандрувати за своїми. Я вже був при вузькій стежці, по якій пробігали вояки до гори, між зарослями ялівця, – кожний тут старався укритися від ворожого обстрілу, а я чекав черги: може хтось допоможе мені вилізти на гору. Хвилини здавалися годинами для мене, а ніхто навіть не звертав уваги на мене. Я починаю сам на руках і ногах лізти до гори, але рани починають страшно боліти і я прошу про поміч тих, що хвилево зупинилися коло мене. І от – що за радість: якісь два вояки обв'язують мене шнуром в поясі і кажуть, щоб я помалу йшов за ними, а вони будуть тягнути мене за собою. На самій горі вони звільнили мене від шнурів і побажали найкращої дороги, а самі вернулися назад, – з мови було видно, що вони були українці.
Коли я вже був на самій горі, то мимоволі зупинився і став оглядати пройдений мною шлях. Трудно мені все докладно подати, що я міг на свої очі бачити з такої висоти перед собою на полю кривавого побойовиська: село Княже і простір від с. Княже до берегів гір, де я стояв... Поле було застелене людськими трупами, – Княже навколо і всередині завалене різного роду машинами, гарматами, танками; вози і коні – покидані на полю; коні ходять по полю з великими ранами: то бік вирваний, то цілковито без одної ноги, а деякі ще кидалися на ноги стати, але ноги були поламані. Село Княже горіло в кількох місцях, а гасити не було кому, бо гарматна стрілянина не припинялася по відступаючих наших частинах, а одночасно і по селу. Я стояв і думав над поляглими цими героями, –що кому не судилося тут умерти, щасливо вийшов з цього пекла. До них належав і я. По схилій дорозі між деревами, я пішов за другими до другого лісу, де була зроблена перевірка старшин і вояків німців і українців, та сформовані нові бойові групи до боротьби проти совєтських партизан. Так ми проривалися, ніч і день, аж поки дісталися до першої німецької оборонної лінії. І тут мене негайно скерували до лазарету.
На цьому і кінчаю свої спомини, присвячуючи їх полеглим воякам, які гідно виконали свій обов'язок.
Гей же хлопці, січові сини України,
Чому ж розбрелися по лісі в запіллі.
Бо час вже надходить до помсти й заплати,
Збирайтеся до сотень, козацтво завзяте.
Аж сонце сховалося від жалю за хмари,
Що кров'ю вже политі стрілецькі лави;
І ніхто не згадає про них навіть в пісні,
Лише матонька плаче десь дома в затишші...