Дата публікації допису: Aug 26, 2012 8:44:58 PM
Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»
Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
(Т. Шевченко)
Вже довгий час не дає мені спокою подія двадцятип'ятилітньої давності. Літнього недільного дня мою маму відвідала тітка Ганна Луб'янецька-Ткач. Жінки сиділи в кімнаті і про щось стиха гомоніли. Більше говорила тітка Ганна. Коли я зайшла в кімнату і привіталася, жінка кивком голови відповіла мені й продовжувала розмову. Я присіла і вся моя увага була прикута до розповіді. Тітка Ганна розповідала матері про те, як віддала Україні єдиного сина, як виряджала його в Українську Повстанську Армію, як втратила, як перевозила його останки на могилу до свого чоловіка.
Багато з цієї розповіді запам'яталося, але й багато стерлося з пам'яті. Матері немає в живих, а тітка Ганна жива. І щораз частіше неначе щось штовхає мене, підказує: йди до цієї великомучениці, поговори з нею. Хай відкриє вона ще раз перед тобою свою душу, а ти розкажеш дітям, онукам, якою великою ціною здобувалася для них воля. Я знала, як важко буде цій жінці згадати минуле. Я знала, що при цій розповіді їй ще раз доведеться пройти свою хресну дорогу, тому так довго відкладала зустріч з нею.
І ось я в тітки Ганни – старенької дев'яностолітньої жінки з інтелігентним обличчям, розумними карими очима, спрацьованими руками. І попливла з уст тітки Ганни розповідь. Не раз сльози заливали її очі, не раз жаль стискав горло. Вона на хвилину замовкала, долала хвилювання і знову продовжувала розповідь. Народилася тітка Ганна в Новому Селі, заміж вийшла в Коршилівку. Жили з чоловіком в любові і злагоді. Хоч треба було працювати і в полі, і вдома, та праця не здавалася їм такою важкою, бо були молоді, працювали на своїй землі. Щастю не було меж, коли народився син. Назвали Васильком. Раділа, коли син вперше вимовив слово «мама», коли зробив самостійно перші кроки, коли вперше пішов до школи. Проводжала його аж до воріт, як виходив з дому, струшувала з його одежі кожну пилинку. А коли став вже дорослим красенем, подумки вибирала невістку серед дівчат. А вони ставали перед її очима одна красивіша за іншу.
Але довелося її синові не на рушник весільний стати, а в ряди Української Повстанської Армії. Наділа синові хрестика на шию, поблагословила. Пішли хлопці у підпілля, а з ними її син. 21 травня 1944 року вночі в село прийшли енкаведисти. Виганяли людей на мітинг. Там заявили: «Ми знаємо, що ви поховали синів у бункери. Приставимо варту і не донесете їсти. З голоду поздихають».
Прибігла додому. Чимдуж подала в бункер хлопцям їсти, бо, може, вже востаннє. Незабаром в хату прийшли чотири енкаведисти. Приказали дати горілки і їсти. Поки приготовляла їжу, в селі почалася стрілянина. Енкаведисти повискакували з хати. Постріли то дужчали, то знов змовкали. То село обступили повстанці. Енкаведисти відступали з боєм, втративши 11 чоловік вбитими. Підпалили при відступі дві хати. Помало стрілянина зовсім стихла. Люди кинулися гасити вогонь. В селі були свої – повстанці. Вони йшли зі Скалатчини через ліси на Волинь. Зібралися йти з ними і хлопці з села. Вирядила з ними сина, а сама дні і ночі молилася перед іконою Богоматері за свою дитину, за людських дітей. А згодом селом поповзла вістка: в Шильськім лісі був великий бій і є вбиті. Жінки в селі порадили, що треба йти до Шилів, щоб одержати хоч якусь вісточку. Пішло їх дві. Прийшли в Нове Село. Зайшла до рідної хати. Батька не застала, бо був у тюрмі. До Шилів повела зв'язкова Галя Іщук. Прийшли в хату, де була явочна квартира. Тут дізналася, що енкаведисти були повідомлені про маршрут повстанців і зустріли їх в лісі. Тепер відійшли. Є в лісі побиті. Всі розібрані. Треба їх захоронити. І зразу здригнулося серце матері, чи серед них немає її сина Василька. Почала розказувати, що син її був одітий в коричневу сорочку. Хлопчина, що був у хаті сказав, що пас корову в лісі, і бачив вбитого повстанця серед лісу в такій сорочці. При цій розмові тітка Ганна встала, пошукала щось у вузлику, вийняла клаптик коричневої матерії і пояснила, що він залишився при пошитті синової сорочки. Погладила його, неначе це було личко її сина, поцілувала, неначе це була голівка сина, і знов обережно заховала. Витерла сльози і продовжувала розповідь. Казала, як вмовляла хлопчика пригадати ще щось з одежі вбитого повстанця. Хлопець згадав, що ще на ньому був сивий светр, сиві шкарпетки з трьома білими полосками. Зомліла. То це ж вона з такою любов'ю в'язала для сина з домашньої вовни светр і шкарпетки. Коли прийшла до пам'яті, просила матері пустити хлопчика, щоб завів її до лісу. Мати з острахом пустила сина. Йшов з ними батько хлопчика, йшли ще якісь люди, але вона їх бачила мов крізь сито. Неначе якась пелена заслоняла їй очі. Руки і ноги були важкі, наче оловом налиті, але силкувала себе, старалася не відставати від людей. Раптом побачила: серед дерев, на землі лежав ниць мертвий її син, її надія. Припала до сина. Цілувала, голубила, пестила, ридала. Побачила на скроні два отвори, крізь які зайшла і вийшла куля, і запеклу кров. Скільки була біля сина не пам'ятає. Коли стало сутеніти, люди відтягли її від нього, просили повернутися в село. Відійшла кілька кроків і знов повернулась до сина. Сказала, що не відійде, поки його не захоронять. Люди вблагали її і напівмертву привели в село. Коли на другий день знов прийшла з людьми до лісу, то на місці де лежав раніше її син, застала могилку з березовим хрестом і дубовим вінком на ньому.
Припала до могили і знов важко заридала. Люди відтягли її від могили, а батько хлопчика сказав: «Не плач, жінко, твій син загинув в бою як герой. Три дні билися хлопці. А смерть твого сина була порівняно легкою. Багатьох живими кидали в криницю і прикидали камінням. Багатьох поранених і живих покидали в яму і прикрили землею. Три дні просочувалася кров крізь землю. А решту повстанців на трьох машинах завезли в Кошляки, де стояв військовий штаб. Там скинули їх у яму, огороджену колючим дротом. Ночами вивозили і розстрілювали, то в каменоломні, то в ліску».
Поки добралася пішки додому, то почорніла, наче свята земля. Коли чоловік глянув на неї, то все зрозумів. Зайшли в хату, чоловік важко опустився на лаву і присів. Не питав нічого. Як тільки підійшла до нього, він віддалився. Цілий день уникав її. Мабуть, хотів хоч трошки віддалити ту страшну вістку. А вона ходила за ним і мовчала. Врешті сів на лавці під черешнею і сказав: «Розказуй, перейшли хлопці на Волинь?».
В його очах ще жевріла маленька іскорка надії. Коли почув слова, «Василько загинув» – без пам'яті опустився на землю. Ледве відчуняла його. Не кликала людей, щоб не визвати підозріння. Бо боялися люди, як каже приповідка, навіть своєї тіні. Проходили важкі дні, ночі, роки. Все просила чоловіка, щоб таємно перезахоронити тлінні останки сина у своє село на цвинтар. А чоловік казав: «Не треба тепер тривожити його. Настане час, і ми, перезахоронимо його за нашим християнським звичаєм». А роки спливали. Помер чоловік, а червоній чумі, червоному терору кінця-краю не було видно. Боялася, що сама помре, а могила сина залишиться самітньою серед лісу.
Не без добрих людей вдалося таємно перезахоронити сина до могили, де спочив чоловік. Спорудила на могилі пам'ятник. Тепер єдиною розрадою для неї є молитва до Бога. Молиться за душі тих, хто віддав життя за волю України. Засилає молитви до Бога, щоб він послав мир, спокій, щастя, долю українському народові. Благає Всевишнього за те, щоб наші українські матері благословляли своїх синів не на війну, а на мирну працю, на благо своєї вітчизни.