Дата публікації допису: Jul 28, 2014 2:57:42 PM
Від українсько-московського договору 1654 року до віденського перемир'я (за матеріалами зарубіжної історіографії).
Книга «Конотопська битва 1659 року». Київ – 1996
Протягом тривалого часу період після Переяславської ради 1654 року розглядався радянськими істориками, які керувалися «Тезами» ЦК КПРС, під кутом зору спільної боротьби російського і українського народів проти поміщиків та іноземних загарбників, а відносини між союзниками змальовувалися безпроблемними і безконфліктними. Під вплив радянської, а також російської зарубіжної історіографії, потрапили не тільки вчені «соціалістичного табору», а й деякі представники Заходу. Вони розглядають відносини між Україною і Росією з проімперських позицій, або ж через призму загальновідомих теорій «возз’єднання» чи «приєднання відрізаної гілки» (Див. напр.: Rаdу М. Russia «Роlаnd аnd thе Ukraine, 1462-1725. – Lоndоn: Sуdneу: Аuckland: Тоrоntо, 1990. – Р.75; Vеrnаdskу G. Ніstory оf Russіа. 7-th еd. –New Наvеn» 1969. – Р.129).
Переважна ж більшість зарубіжних дослідників, навпаки, акцентує увагу саме на протиріччях та конфліктах, які мали місце в історії українсько-російських відносин. Одні стверджують, що взагалі договір 1654 року не приніс миру, безпеки і автономії Україні, створивши передумови для війни, громадянських конфліктів і політичного занепаду (О'Вrіеn Вісkfоrdі. Мusсоvу аnd thе Ukrаіnе: Frоb thе Реrеіаslаv аgrееmеnt tо thе trucе оf Аndrusovo. – Веrkеlеу: Lоs Аngеlеs, 1963. – Р.27; Касzmаrсzуk J. Воhdаn Сhmiеlnісkі. – Wroclaw: Wаrszаwа: Кrаkоw: Gdansk: Lоdz,.1988. – S.215).
Інші вважають, що для царя договір був просто першим кроком у напрямку військової окупації земель України. Це була зустріч двох різних світів, яка, не зважаючи на спільну православну віру, не могла призвести до союзу, а лише до постійного непорозуміння і взаємних конфліктів (Pritsak Оm., Rеshеtаr J. Ukraine аnd thе dіаlесtісs оf nаtіоnbuilding // sеаvіс Rеvіеw. – Vоl. XXII, – №.2, – 1963. – РР.23-24).
Треті пишуть про безперервну боротьбу українців і великоросів протягом усієї історії їх існування, протиставлення Козацької демократичної держави «варварській Московії» (Давлепов А Р.Немецкоязычная историография первой половины XX века о истории запорожского казачества: общее и особенное // Зарубежная историография истории Запорожского казачества. – Запорожье, 1992. – С.45).
В окремих працях звинувачується увесь російський народ, котрий нічого не зробив, щоб перешкодити відступу царя від умов Переяславської угоди (Горновой О. Наше отношение к русскому народу // Форум. – 1984, – № 6. – С.177).
Історики наголошують, що договір 1654 року призвів до перегрупування військових сил: татари перейшли на бік Польщі і союзники України стали її ворогами. Виникла страшна небезпека комбінованого удару з заходу (Польща) і півдня (татари). Ситуація вимагала внесення коректив до прийнятого царським урядом плану військових дій, згідно з яким передбачався основний удар у напрямі Смоленська і наступ на Білорусію. Але московське керівництво проігнорувало зміну ситуації. Як пише Р.Бжеський, «тим часом москвини не спішили з війною і почали військові дії літом 1655 року» (Бжеський Р. Переяславська умова в плянах Б.Хмельницького та «Переяславська легенда». Торонто, 1954. – С.21).
Звичайно, щодо дати, то тут він припускається помилки, адже незаперечним фактом є битва українського і московського війська проти польської армії 1655 року під Охматовом. Але погоджуємось, що царський уряд віддав перевагу військовим діям саме на землях Смоленщини та Білорусі, не піклуючись про інтереси українського народу.
Результатом такої політики з боку Московської держави було те, що восени 1654 року армія Речі Посполитої на чолі з С.Чарнецьким перейшла в наступ. Польський історик Л.Кубаля пише: «Брацлавщина стала пустинею. Згідно з реляцією польського гетьмана п'ятдесят міст і тисяча церков лягли в попелі і руїні, а сто тисяч людей загнано в Крим. У березні спалено й пограбовано ще щонайменше 60 міст, а 200 000 забрано в ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих, що полягли від польської шаблі по різних містах, слободах і селах, яких 100000, а також і тих, що загинули в битвах з голоду і від огню» (Цит. за: Дорошенко Д. Нарис історії України. – Мюнхен, 1966. – Т.ІІ – С.46).
Залишається фактом, що обіцяне гетьману прибуття на Волинь московського війська зірвалося. Відомо також, що перебуваючи у районі Білої Церкви Б.Хмельницький безупинно посилав гінців до царя і командуючого російськими військами В.Шереметьєва, благаючи подати допомогу. Однак лише у другій половині грудня московське військо виступило на Україну.
Крім того, успішні дії козацьких і московських військ на землях Литви, Смоленщини та Білорусії були затьмарені непорозуміннями між союзниками. Справа в тому, що І.Золотаренко, який очолював козацьке військо, встановлював у Білорусії «українську адміністрацію» й запроваджував козацьку організацію місцевого населення, ділячи край на полки і сотні. Очевидно, він дістав від гетьмана інструкцію «прилучити Білорусь безпосередньо до України» (там самo – С.39).
Деякі історики зазначають, що населення цього краю віддавало перевагу Українській державі, радо визнаючи владу гетьмана і приймаючи козацький устрій (Ніstоrу оf Ukraine // Еnсусlореdіа оf Ukrainе. –Vоl.2. – Тоrоntо: Вuffalо: Lоndоn, 1988. – Р.170; Полонська-Василенко Н. Історія України. – Мюнхен, 1976. – Т.2. – С.30).
Д.Дорошенко доходить висновку, що вже перший рік українсько-московської спілки значно послабив надії українців на московського царя як на «могутнього протектора, який, мовляв, принесе нарешті Україні свободу і спокій» (Дорошенко Д. Вказ. праця. – С.41).
Ще категоричніше висловлюється М.Андрусяк, зазначаючи, що дуже швидко після укладення угоди гетьман і козацька старшина зрозуміли помилковість цього крок (Аndrusiak N. From Моsсоvу tо Russіа // Тhе Ukrainian Quarterey. – Vоl. XVIII. – №.2, – 1962. – Р.169).
Ставлення гетьмана до Москви починає кардинально змінюватися. Він, як стверджує видатний політолог В.Липинський (Липинський В. Україна на переломі. 1657-1659: Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті. – Відень, 1920. – С.39), кладе кінець втручанню у внутрішні справи, а щоб унезалежнити себе й у зовнішній політиці, вважає потрібним відновити союз з іншими державами.
Протягом весни й літа 1655 р. Б.Хмельницький розвиває надзвичайно інтенсивну дипломатичну діяльність: ведуться переговори з послами Трансільванії, Туреччини, Польщі (яка робить спробу прихилити гетьмана на свій бік), Бранденбургу; відновлюються дружні відносини з Валахією і Молдавією. Як бачимо, гетьман не виконував ті пункти «Березневих статей», які обмежували самостійність України у сфері міжнародних відносин (заборона дипломатичних зносин з Польщею і Туреччиною), з якими він не міг погодитися.
З усіх цих держав дослідники виділяють Швецію, яка не межувала безпосередньо з Україною і не могла окупувати її землі (Коhut Z. Russian сеntrаlіzm аnd ІІкгаіпіап аutonomy. – Саmbrіdgе, Маss., 1988. – Р.66; Мельник М. Україна і Крим в історичних взаєминах // Визвольний шлях. – 1982. – С.1008). Саме позиція Швеції ще раніше (1648-1649 рр.) утримувала Австрію від надання військової допомоги Речі Посполитій. До того ж шведський король Карл X весною 1655 р. почав війну з Польщею.
Улітку відновлюються військові дії козацького і московського війська проти шляхетської армії. Після звільнення Поділля, де відбулися переговори з послом Швеції (серпень 1655 р.) і було досягнуто домовленості, що всі українські землі ввійдуть до складу Козацької держави, Б.Хмельницький переносить кампанію на Західну Україну. Польське військо було розбито під Городком і розпочинається облога Львова. Але гетьман відмовляється від штурму міста і обмежується невеликою контрибуцією, застерігаючи мешканців Львова, щоб вони не вели ніяких переговорів з представниками московського війська. Такі дії Б.Хмельницького історики пояснюють присутністю «москалів», які вимагали, щоб усі здобуті міста вважалися здобутком царя і присягали йому на вірність (Вasаrаb J. Реrеіаslаv 1654: А hіstоriographical studу.— Еdmonton, 1982. – Р.11; Бжеський Р. Вказ. праця. – С.22). Доходить навіть до військових сутичок між союзниками.
Інформація про це стала відомою уряду Речі Посполитої і король пропонує гетьману розірвати союз з царем і з'єднатися знову з Польщею, обіцяючи «найвигідніші умови». Б.Хмельницький, враховуючи реальну ситуацію, не відмовляється від переговорів, розуміючи в той же час, що Польща не погодиться виконати основну вимогу козацького уряду – відступити «Русь включно з Володимиром, Львовом, Ярославлем, Перемишлем» (Дорошенко Д. Вказ. праця. – С.42).
Про конфлікти між Московією і Україною стає відомо і в Західній Європі. В англійській пресі (Sеvеrаl Рrосееdіngs. – 1654. – 13-20 Арril) вже тоді писалось, що «непорозуміння між Хмельницьким і москвинами щодня зростають». Про «тріщини» у відносинах між союзниками повідомляє і часопис «Gozetta de France» від 12 лютого 1656 р.: «Великий князь московський робить все можливе, щоб утримати Хмельницького в союзі з собою...»
І все-таки, не дивлячись на погіршення відносин між двома державами, здавалося, що реальним стало звільнення всіх етнічних українських земель. Як зазначає О.Оглоблин, на роки після Переяславської угоди припадають найбільші успіхи у державному будівництві України та в галузі міжнародної політики, які зробили Козацьку державу «вирішальним чинником у східноєвропейських подіях того часу» (Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654 р. – Нью-Йорк, Торонто, 1954. – С.76). Але саме у цей час погіршилася міжнародна обстановка.
По-перше, «легкі перемоги Карла X викликали в нього ейфорію і він вирішив переглянути домовленність з гетьманом, оскільки, на його думку, відпала потреба в козацькій допомозі» (Степанков С. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // УІЖ. – 1991. – № 11. – С.136).
Король вимагає зняти облогу Львова і заявляє свої претензії на землі Белзького, Руського і Волинського воєводств. Загалом, потрібно зазначити, що у деяких працях ідеалізується політика Швеції щодо України (Наggmаn В. Асеnturу оf support for Ukrainian іndependence: А fеw hіstоrісаl nоtеs оn Swedish-Ukrainian rеlаtіоnsпз // Тhе Ukrainian Review. – Vоl.35. – №3. – 1987. – Р.Р.12-22; Мельник М. Вказ. праця).
По-друге, московський уряд, стурбований успіхами Швеції та її прагненням утвердитися на Балтійському узбережжі, а також спокушений примарною надією обрання Олексія Михайловича на польський трон, вирішив помиритися з Польщею і оголосити війну Швеції. Однак, як слушно зауважує один з дослідників, він «перехитрив самого себе» (Вlасk J. Russіа rise аs а Еuropean роwеr, 1650-1750 // Ніstоrу Тоdеу. – 1986. – No.8, – Р.22).
Приєднуємося до думки В.Смолія і В.Степанкова, що цей крок московського уряду був одним з найбільш помилкових у XVII ст., бо він дозволив Речі Посполитій оговтатися від поразок, мобілізувати свої сили, перейти в наступ, що унеможливило розв'язання українського питання (Смолій В.А., Степанков В.С. Творець Української держави // Україна, – 1992. – № 31. – С14).
Зусилля гетьмана переконати царя у згубності такої політики не дали позитивних наслідків. Це ще більше загострило відносини між Україною і Московською державою і поставило їх на межу розриву. Як влучно зазначає О.Субтельний, Б.Хмельницький «опинився в делікатній ситуації, коли його сюзерен воює з його ж новим союзником» (Sуbtеlnу О. Ukraine: А Ніstоrу. – Тоrоntо, 1988. – Р.137).
По-іншому розуміє цю ситуацію З.Когут, який вважає, що гетьман, очевидно, не бачив протиріччя у клятві на вірність цареві і переговорами зі шведським королем з метою прийняти протекцію останнього (Коhut Z. Oр. cіt. – Р.66).
Б.Хмельницький, всупереч позиції царського уряду вирішує добиватися поставленої мети в союзі зі Швецією і Трансильванією, не йдучи формально на розрив з Московською державою. Головною причиною такої політики гетьмана була Віденська угода 1656 р. між Московією і Польщею, котру історики розглядають як останній поштовх до розриву українсько-московського договору. Дії царського уряду, який не допустив до столу переговорів козацьке посольство, були сприйняті в Чигирині як зрада і викликали шалений гнів гетьмана, котрий був готовий «відступити від руки царської величності».
Найяскравішу оцінку Віденської угоди дає В.Липинський, який вважає, що вона порушувала найважливіші інтереси Козацької держави. Москва, як він пише, ставала союзницею Речі Посполитої. А це означало, що мілітарний союз України з Москвою, спрямований проти Польщі, втрачав будь-яке значення. Віденська угода руйнувала державницькі плани Б.Хмельницького, оскільки для звільнення й об'єднання всіх українських земель царська протекція ставала не тільки зайвою, але небезпечною і шкідливою. Окрім того договір 1654 р., як символ унезалежнення від Польщі вже відіграв для України свою роль. Нарешті, московсько-польська угода була спрямована проти нового союзника Б.Хмельницького – Швеції (Липинський В. Вказ. праця. – С.40).
Головною метою гетьмана тепер, як пише В.Липинський, було:
- унезалежнити себе від агресивної політики Москви;
- відірвати від Речі Посполитої ті західноукраїнські землі, що не ввійшли до складу Козацької держави;
- зробити нешкідливим для України Кримське ханство;
- здобути міжнародне визнання для здійснення своїх династичних намірів.
Для реалізації цих планів Б.Хмельницький з усією енергією приступив до утворення коаліції держав, куди б входили Швеція, Трансільванія, Бранденбург, Україна, Молдавія, Волощина й Латвія. Цей союз був спрямований, з одного боку, проти Московської держави, а з другого – проти Польщі і Криму. «Відтягнути момент рішучої оружної розправи з Москвою можливо до часу закінчення боротьби з Польщею і добитися нейтралітету Туреччини – таке було завдання української політики й дипломатії в цій коаліції» (там само – С.45).
Подібних поглядів дотримується й багато інших дослідників, наприклад, Н. Полонська-Василенко вважає 1656 рік переломним в історії Хмельниччини, оскільки «увільнена морально від обов'язків, зв'язаних з мілітарним союзом з Москвою, Україна під мудрим проводом Богдана Хмельницького стала осередком ряду коаліцій, які охопили всю Східну Європу» (Полонська-Василенко Н. Вказ. праця. – С.31).
Слід зазначити, що існують й інші оцінки Віленської угоди. Так, Д.Вернадський стверджує, що переговори у Вільно залишилися лише тимчасовим перемир'ям, без завдання шкоди Україні. Тому, на його думку, гетьман з часом заспокоївся, хоча все-таки підозра залишилася. «Медовий місяць царської вірності закінчився» (Vеrnаndskу G. Bоhdаn, Неtmаnп оf Ukraine. – New Наvеn, 1941. – Р. 99, 100).
Про те, що Б.Хмельницький спокійно сприйняв інформацію про події у Вільно пише Я.Качмарчик. Гетьман більше року чекав оказії, щоб «зірвати нещасливий для Козаччини договір з царем і тепер її мав» (Касzmarzyk J. Ор. сіt. – S.240).
Трапляються й праці, автори яких акцентують увагу на перебуванні Олексія Михайловича у Вільно, описують, як той одягався і обідав, розповідають про архітектурні пам'ятки міста. Але при цьому ні слова не згадують про переговори (Fuhrmann J. Тsаr Аlеkіs, hіs rеіgn аndі hіs Russia. – Gulf breeze, 1981 (Див. також рецензію – Jоurnal оf Ukrainian Studies); Long worth Рh Тsаr Аlеkіs gоеs tо war // Ніstоtу Тоdау. – 1981. – N0.1. – Р.14-18).
Щодо політики царя, то її пояснюють тим, що Олексій Михайлович обрав легший шлях для розширення своїх володінь. Тому він швидко забув про умови договору 1654 р. і поспішив укласти перемир'я у Вільно, ігноруючи українців та їх інтереси. До того ж, московський уряд намагається встановити контроль над внутрішнім життям України. У першу чергу це проявляється у спробах отримати прибутки до царської скарбниці і ввести своїх воєвод з військовими загонами у головні міста України.
Але поки жив творець Козацької держави Б.Хмельницький, Україні вдавалося використовувати договір у своїх інтересах і проводити власну як внутрішню, так і зовнішню політику. Смерть гетьмана, як свідчать історики, «змінила політичний шлях України».