У німецьких казармах і російських казематах. Частина ІІІ (автор: Саламаха Володимир)

Дата публікації допису: Jun 19, 2013 6:0:15 PM

Наша участь у воєнних діях на західному фронті

Нашу платформу причепили до ешелону з танками. За нашою платформою стояли платформи з німецькими танками, мабуть тиграми, яких везли на західний фронт. Поїзд прямував до міст Кайзерслаутерна, Кобленца, Кельна. Погода була гарна, справжня зима, мороз -10-12°С. Ми цілий час чергували по одній годині біля гармати. Були вдягнені в теплу одежу, на лиці маска і окуляри, а на голові шапка. Поїзд їхав, але нам холодно не було. Я вже чекав, коли налетять літаки альянтські, щоб побачити, чи наш командир-наводчик добре стріляє. Так ми їхали довго, приблизно 5 днів. 27 грудня поїзд їхав в гористій місцевості, нараз над нами пролетів літак. Ми вставили магазинки на місце, а тим часом літак Лайтнінг, англійський розвідник, зорієнтувався, розвернувся, зайшов, ще хотів роздивитись від ясного місяця і пішов на нас. Наводчикам місяць світив в очі, а літак летів від місяця, і почалась раптова стрілянина з усіх гармат. Виглядало фантастично, від наших зеніток немов світляні шнури – жовті, зелені, сині тягнулись до літака. Літак розвернувся вліво і сховався за горою. Усіх бойових платформ було не менше десяти. Я дивувався, як в нього не поцілили. Мали щастя пілоти.

Була ясна місячна ніч, через 30 хвилин поїзд в'їхав на товарну станцію Кайзерслаутена і зупинився. На рейках стояли по сусідству товарні вагони, заревіли сирени, наш командир Грубер, він колишній машиніст паровоза, йому було не менше 40-45 років, розпорядився, щоб я з братом Богданом біг в бомбосховище.

Ми зійшли з нашої платформи, побачили, куди біжать люди. Пішли за ними, переходячи попід вагонами до схилу гори, в якій були входи в бомбосховище, зайшли в капітальні бетонні споруди.

У бомбосховищі було досить багато цивільних людей. На їх обличчях був смуток і страх. Йшов четвертий рік війни, люди переживали, коли це пекло закінчиться. Ми з братом притулились один до одного і чекали сирени, відбою, кінця нальоту літаків. Дочекались сирени, вийшли на двір – вже розвиднялося. Вернулись на свою платформу. Разом всі ми поснідали. Ми отримували переважно все консервоване – каші, супи, був хліб. Скоро наш поїзд рушив. У день ми всі постійно по черзі чергували, а хтось із нас постійно сидів на спеціальному відкидному сидінні. Погода була гарна, морозна. Минули міста Koblenz, Коln. Вночі доїхали до фронту. Ешелон зупинився біля естакади і танки почали по черзі з'їжджати з платформи без світла, лише сині підфарники попереду світилися.

Через декілька годин всі танки, а це тигри, від'їхали, а наш ешелон почав здавати назад. Зупинився ешелон вже на німецькій території на невеликій залізничній станції, яка мені нагадувала мої рідні сторони біля села Куткір. Тут між селом і залізницею росли великі каштани, дорога і будинки немов стодоли, але покриті черепицею.

Була ніч. Ми дальше постійно чергували біля гармати, дочекались ранку. Паровоза вже не було, а замість платформ, на яких були танки, стояли вагони, в яких возять вугілля. Але замість вугілля там були цукрові буряки.

Рано поснідали і побачили, що паровоза немає. Зліва від нас будівлі – напевне село, а справа поле. Мабуть наш командир Грубер знав, куди ми звідти поїдемо.

Надворі було сиро, невелика мряка. Десь біля десятої години почули в стороні відкритого поля гул літаків. При допомозі лорнета, далекоміра ми по черзі роздивились довкола. Десь приблизно за 8-10 кілометрів на горизонті побачили, як штурмовики йдуть вниз, на ціль, і вже до нас доходить звук пострілів. З піке виходять вгору, але не на нашу сторону, а в протилежну. Командир визначив мабуть там якийсь об'єкт і американські штурмовики тундербольти обстрі люють його.

Рівно о 12 годині затихло. Мабуть полетіли на обід. Ми всі чекаємо біля гармати в бетонному захисному крузі, такого ж діаметру, як ширина платформи. Після обіду, десь о 14-ій годині літаки знову прилетіли, стріляючи по тому ж об'єкту, і почали розвертатись в нашу сторону, нас побачили, бо приїхав паровоз за нами і льотчики помітили дим і пару, що йшли від нього.

Прилетіли тундербольти. Як тільки пілот літака наблизився до нас, побачив паровоз і нас. А в цей час за нами прийшов паровоз, щоб нас забрати. Літак пішов на ціль, на паровоз, який димів і випускав білу пару. Ми поставали магазинки на місце. Цей літак американський має на двох крилах крупнокаліберні скоростріли калібром 12,7 міліметрів, а також по одній бомбі на крилах вагою по 25 кілограмів. Наша гармата зустріла літак, з чотирьох стволів вилетіло по 20 куль, всього 80 куль, але і на цей раз наш командир не поцілив в літак. Літак своїми кулеметами прошив паровоз і з нього почала вириватися пара. Я, коли побачив, що літак іде на нас, встиг перехреститись і повторно вставити наладований магазин в замок разом з п'ятим номером обслуги. Але літаки зорієнтувались, що їм краще нападати на нас зі сторони каштанів, зі сторони села, бо їхні кулі не бояться гілля на каштанах, а наші розривні при ударі розриваються.

І тут почалось пекло. На нас пішли в піке літаки один за одним, ми ледве встигали вставляти магазинки, і нараз зі сторони села пішов на нас в піке літак з бомбами. Командир-наводчик взяв його на ціль і побачив, що від літака летять на нас бомби. Він випустив серію куль, а в цей час біля нашої платформи коло бетонного кільця стався страшний вибух бомб. Мабуть велика грудка замерзлої глини вдарила зверху по голові, я звалився вниз, нас присипало землею і вивело з ладу гармати. Щастя, що в мене на голові був шолом. Зверху впав на шолом кусок замерзлої глини і я випав з сидіння вниз на брата Богдана, але спам'ятався і схопив шолом, одягнув. Зверху сипались грудочки землі, нас присипало мерзлою глиною. Ми піднялись і побачили, що з наших командирів немає вже нікого, кинулись до спеціального отвору, вискочили із захисного бетонного кільця на платформу, з платформи на землю і побігли в сторону будинків. Я дивився на літаки, які як оси літали і стріляли з кулеметів, біля нас від куль пурхнула земля, листя. Ми добігли під стіну будівлі, потім побігли вліво, потім вправо, в якийсь дворик і заскочили в приміщення, почекали декілька хвилин, поки затихли постріли і гул літаків. Знаючи, що зараз можуть надлетіти легкі літаки з бомбами, ми з цього дворика по випадковій драбині вибрались на сільську вулицю і побігли вглибину села. Відбігли метрів 20, почули крик жінок: файнд – ворог, як виявилось, це були жителі села, а в час війни вони всі належать до фольксштурму – народного опору. Вони в населених пунктах будували барикади, копали траншеї впоперек дороги.

Я зрозумів це і, підходячи до них, розстібнув свою теплу куртку, під якою була військова блузка, а на ній, над лівою кишенею німецький орел в пазурах зі свастикою. Вони мабуть такої одежі не бачили і прийняли нас за ворогів. Я підійшов і показав їм їхнього орла. Вони нас оточили, брат пояснив їм по-німецьки, що ми з вагонів і на нас налетіли літаки. Ці жінки побачили німецьку уніформу і повели нас до великого підвалу, в стіні якого були вставлені величезні дубові бочки з вином. Тут напевне вирощували виноград. Тут появився наш командир Грубер, розказав цим жінкам звідки ми і що наш паровоз розбили, а тепер мусимо чекати поки приїде другий паровоз.

Нам принесли канапки і чай. Ми трішки підкріпились і прийшли до себе. Він розказав всім, яка була ситуація, що він бачив, як від літака полетіли на нас бомби. На щастя ніхто з нашого екіпажу і обслуги не загинув, як із сусідньої платформи. Після 24 години прийшов хтось і сказав, що приїхав паровоз і ми можемо вернутись до свого поїзда. Побачили постріляну нашу житлову будку, поломаний дах, а зенітка-гармата була засипана мерзлими грудками. Дах будки був поломаний великим замерзлим куском глини. Нам довелось одним коцом його накрити. Під ранок наш поїзд рушив в місто Кемптен, у штаб батареї, звідки ми приїхали. Це було велике наше щастя від Бога, що ніхто не загинув. Вертались ми тим же шляхом. Проїжджали біля міста Ессен. Воно було невпізнаним. Через тиждень ми доїхали до міста Кемптен. Нас поставили в паровозно-вагонний цех для ремонту житлової будки і ремонту гармати. Так ми пережили своє перше бойове хрещення. Це був кінець грудня 1944 року.

Мене, Богдана і ще литовських юнаків поселили в спортзалі в парку міста Кемптена. Під стіною настелили дерев'яну стружку, застелили коцом і там ночували, а на обід ходили в штаб. Допомагали під час обіду чистити варену цілу картоплю з мундирів. На обід приходив наш старший лейтенант, командир батареї. Ми спільно разом обідали. Коли він приходив, ми всі вставали і вітали його. Нашу будку через пару днів відремонтували, гармату очистили від глини, піску.

Десь через тиждень поїхали ми всі разом на нашій платформі в місто Бухлєо, там остаточно два спеціалісти відремонтували гармату. Наша платформа з відремонтованою гарматою повернулась разом з нами в Кемптен. Спали ми вже в себе, в Кемптені. Ввечері ходили в кіно, ходили у фотоательє, але скоро поїхали ще раз до фронту через Кобленц, Кельн. До фронту добралися без пригод, перед латинським Свят-вечером наш поїзд зупинився біля міста університетів Гейдельберг, міста червоного хреста. Його жодного разу не бомбили альянти.

Було видно майже ціле місто з пагорба, майже на всіх дахах великі білі круги а в середині червоний хрест. Над нами пролітали фербенди американських суперкріпостей, бомбили якесь місто. Літаки летіли з заходу на схід. Далеко на сході стояли в повітрі високі димові стовпи (для візуальної орієнтації), куди до них летять літаки зі смертельним вантажем. Ми спостерігали за ними біноклями. Весь повітряний простір хитався від гулу двигунів, літаків в з'єднаній фербенді було 57 штук. Ми мали щастя, що знаходились біля того міста червоного хреста. Його не бомбили, в ньому були лазарети – лікарні для ранених вояків. Мабуть більше години наш поїзд стояв, поки сотні літаків перестали летіти. Поїзд рушив, доїхав до залізничного вокзалу м. Гейдельберг, ми на вокзалі поїли теплу зупу. Тут було багато військових і цивільних людей і машин червоного хреста. На вокзалі стояли медсестри біля великих баняків з теплою гороховою зупою. Вояки на ходу брали паперові горнята з зупою, кусок хліба і відходили. Ми також з цього скористались, бо вже тиждень не їли теплої страви. Почало вечоріти, поїзд рушив на захід.

Зупинились на якісь далекій залізничній станції, мабуть на запасних рейках. Нас всіх, а це п'ять осіб, запросили на сусідню платформу, на якій була одноствольна гармата і обслуга з трьох вояків: два німці і один український юнак. На цій платформі були наші знайомі. Тут ми зустріли латинський Святвечір 1944 року. Нас вгостили сусіди запашним німецьким чаєм з брандвіном (це німецький чай з квіток, в нього доливають вино). Я був з братом Богданом, а на сусідній одноствольній гарматі був брат нашого швагра Павло з села Дідилів. Під ранок наш ешелон рушив до західного фронту через міста Кобленц, Кельн.

На цей раз ми щасливо доїхали в призначений пункт, зразу ж нас причепили до іншого поїзду і ми повертались в штаб батареї через місто Вормс першого січня 1945 року. Там ми зустрічали новий 1945 рік.

Вертаючись в місто Кемптен 30 грудня, наш поїзд зупинився в місті Вормс. Ми зайшли на вокзал, у зал ресторану. Людей було мало, переважно військові: офіцери, вояки, один чи два генерали. Взяли чай, ми також попросили ще горохової зупи, посиділи і вернулись до своєї будки на платформу. Так ми зустріли вночі січень 1945 року. Через пару днів ми щасливо доїхали в міста Кемптен, до своєї бойової батареї.

Нас, юнаків, поселили в міському спортзалі, у парку. У день ми йшли в будинок, де знаходився штаб нашої батареї, помагали на кухні. Вечором деколи ми з братом Богданом ходили в кіно, бо тоді тут людей було мало. За звичкою ми при зустрічі з офіцерами вітались, але на нас недружелюбно позирали цивільні мешканці. Війни вони вже мали по горло.

З нами в спортивному залі ночували юнаки-латвійці. Ми з ним не розмовляли, бо не знали їхньої мови, а вони нашої. Одного разу стався неприємний випадок. Їх багатьох рано водили кудись на склад амуніції. Один із них приніс патрон з кулею, мабуть розривною. Чиста латунна гільза і жовта тупа куля калібру 20 міліметрів з різними кольоровими смужками. Ми всі лежали, латвієць недалеко від мене за спиною. Нараз сильний вибух. Він зірвався на ноги з окровавленою правою рукою. Пальці висіли на шкірі. Дивно, що він настільки був глупий і почав з цікавості цю кулю ножем розбирати. Зразу ж прибігли вояки і його кудись забрали, мабуть до лікаря.

Через пару днів нас юнаків стали водити на стрільбище, через день. Мороз був сильний. Добре, що ми мали шинелі, не дуже мерзли. Стріляли ми з віддалі 150 м, 200 м і 250 м з лежачого положення в присутності інструктора. Я вирішив стріляти не в ціль, а в роги щита. На вишколі в Ольденбурзі я стріляв влучно. Наступного тижня офіцер інструктор ознайомив нас з фаустпатроном, який використовували для стріляння по танках, переважно в міських умовах. Після вивчення цієї зброї, а ми також навчились її розбирати, складати ми поїхали на полігон. На полігоні була поставлена стальна плита на землі, в яку цілився лейтенант. Інструктор розказував, як вставляти круглі заряди, як натискати на спуск, а також найбільш головне, що під час вистрілу не можна нікому стояти позаду труби. "Головка" фаустпатрона як ракета летить в ціль і при ударі в броню танка лунає вибух, а висока температура пропалює товсту броню і в середині танка гинуть вояки.

Напевно за вказівкою зверху нас, юнаків, готовили брати участь у вуличних боях, щоб ми стріляли з фаустпатронів по альянтських танках і гинули за їхні інтереси. Ще їм, сволоті, мало було своїх німецьких жертв, ще хотіли винищити побільше нас. Після тих ходінь на стрільбище нам дали спокій. Ми продовжували ходити в штаб батареї, помагати на кухні, а у вільний час могли піти до міста.

Недалеко спортивного залу, де ми ночували, було фотоательє, і я з братом Богданом пішли зробити собі вдвох фото в юнацькій уніформі, нам визначили дату приблизно 20-25 лютого прийти за фотографіями. Одного разу, в гарну погоду, я пішов від будинку штабу на передмістя і нараз почув гул літаків. Це в повітрі зустрілись німецькі і альянтські винищувачі, майже півгодини один на одного нападав, але на щастя не поцілив. Зі сторони німців були винищувачі месершміти, а з другої сторони інші, але не тундербольти. А ще одного разу я пішов дальше за місто, де біля лісу на сіножаттях побачив багато диких сарн. Дивно було, скільки їх розвелось, мабуть їх не можна було мисливцям відстрілювати.

У кінці лютого 1945 року нашу батарею дислокували в місто Дармпггат. Туди ми, юнаки, і один німецький вояк від їхали поїздом. І так нам не вдалось забрати свою спільну фотографію у військовій уніформі. Якогось дня, а це було приблизно 15 березня, несподівана тривога. Брата Богдана не було. Я побіг за населений пункт в поле, положився в рів, спостерігав за літаками. Побачив високо в небі ланку літаків, по яких стріляли з гармат калібру 88 міліметрів. Звуку вистрілів не було чути, лише білі хмаринки від вибухів гарматних снарядів поміж літаками. На моїх очах п'ять чи навіть сім літаків розвалились, окремо летіли вниз крила, корпуси, з них висипались білі парашути з пілотами. Їх відносило в сторону від мене. На цей раз артилерія стріляла досить влучно. Цікаво, в які руки попали пілоти. На кожному літаку було не менше 6-8 членів екіпажу. Мабуть на місце, де приземлялись пілоти, виїжджали німецькі вояки, щоб їх полонити. У цей день була сонячна погода і добре було все видно. Не завидував я тим пілотам.

Приблизно в середині квітня, в другій половині дня підійшов до мене і до брата Богдана вахмістр і попросив, щоб ми з ним пішли, не пам'ятаю, чи пояснив для чого. Привів нас до одного гарного невеликого будинку, вийшла до нас старша пані. Виявилось, що лейтенант попросив нас порубати для неї дров. Було багато нарізаних кльоцків. Дала нам добру сокиру, один з нас рубав, інший складав недалеко від дверей, які вели мабуть до коридору. Ми з цією роботою справились. Тоді старша пані закликала нас до кухні, щоб ми помили руки, і запросила до столу до чаю і печива. Ми випили чай, подякували, вийшли на двір, там був вже офіцер, можливо він тут квартирував. Вона подякувала нам і сказала по-німецьки приповідку - філє генде махен дер арбайт шнель айн енде (багато рук роблять швидко роботі кінець). Офіцер сказав, що ми вільні, ми відсалютували йому і пішли до будинку штабу.

Під кінець березня батарея переїхала – дислокувались біля міста Регенсбург. Ми з братом Богданом ночували в школі, ставили докупи два столи, застеляли шинелями, на яких спали, під голову клали блузки, накривались коцами. Наші товариші мали нічліг в інших місцях.

Пам'ятаю, що з нами був тут один юнак, старший за нас, на прізвище Дронь, імені не пам'ятаю. А ще Ярослав Полянський, музикант, про якого я вже згадував. По сусідству школи був будинок, в якому жила на другому поверсі жінка з дочками, приблизно такого ж віку, як ми. Часто нас запрошували грати в карги. Я пішов раз, два і більше не ходив. Мене такий відпочинок не цікавив. Брат Богдан мав фотоапарат кодак. Тут ми закінчили плівку, попросили одну із тих дівчаток, щоб вона віднесла її проявити, але ми знову звідси виїхали в місто Гоф.

Десь у першій половині квітня 1945 року випадали латинські Великодні свята. Вахмістер з нашого штабу, підофіцер звернувся до мого брата Богдана, знав, що той вчився в малій духовній семінарії на четвертому курсі з просьбою і порадою. Тут недалеко є німецька кірха – церква. Скоро великодні свята, сказав, я знаю, що у вас, українців, є такий звичай чи традиція, що ви всі перед святами ходите до сповіді і причастя. Він вже говорив зі священиком і той погодився, щоб ми прийшли завтра на 8 годину ранку до кірхи на Службу Божу. Ми підготувались. Почистили черевики, мундири, наділи чисту білизну і на другий день пішли до церкви. Людей було мало, були переважно жінки і старші люди. Біля священика було чотири хлопчики-служники в білих халатах чи сорочках. До сповіді ми не йшли. Ми, як годилося, поклякали і молились, і коли священик почав причащати присутніх, ми підійшли до нього перехрестились. Він запричащав нас круглим білим оплатком. Ми тут клякли, помолились і дочекались кінця Служби Божої і вийшли. Ми згадали, як ще недавно ми ходили перед святами до церкви до сповіді. Згадували, як в селі Куткір у церкві були виставлені Ісус Христос, Ангели. Наш товариш зі Львова Ярослав Полянський не пішов з нами до церкви.

Через пару днів ми вже готувались до від'їзду в місто Гоф. Стояла гарна погода, було сонячно, тепло. У неділю ми вирішили піти за кілометр в свій барак, де нас поселили тому тиждень біля ліквідованої точки протилетунської артилерії – штелюнг. Там під сосновим лісом було чотири дерев'яні бараки і побудовані в землі заглиблини, в які ставили гармати високобійні – 88 калібру, а в оберезі капітальні сховища для обслуги, викладені з круглих смерекових стовпів, також накриті і засипані землею. У бараках нам було краще, чим в класах школи. У кімнатах були залізні ліжка з матрацами, умивальник, туалет.

У неділю була гарна погода і ми вирішили оглянути місцевість. При виході з цього села чи то містечка до нас підійшли німецькі дівчата, наші ровесниці. Розговорились, вони запитали, звідки ми, в які класи ходимо. Біля мене йшла типова красива німкеня, білявка. Вона мені розказувала, що її тато на східному фронті в Україні, що вона чекає закінчення війни, і що тато дістане в Україні багато поля і вона поїде до нього. Мені прикро стало, нас фактично забрали сюди для того, щоб ми гинули за чужі нам інтереси. Плануєте, як будете в нас в Україні господарити і нас поганяти, зневажати нас українців.

Правда, ми свідомо йшли, щоб дістати від вас німців добрий вишкіл військовий, зброю в руки, а після закінчення війни здобути, відновити свою Незалежну Українську Державу А взагалі буде так, як Бог дасть.

Ми дійшли до штелюнгів, оглянули все. Пригадав, як я в 1943 році ходив з односельцями з села Безброди до вуйка Михайла Подолюка за Красне, куди нас водили німці копати на полях окопи. У той час з кожного села, з кожної хати повинен був один чоловік ходити копати окопи. Мені тоді було цікаво, як німці споруджували бліндажі між окопами, як обкладали кругляками стіни і стелю бліндажів, це мені пригодилось для спорудження криївок.

Те, що німці негідники у відношенні до нас, українців, то факт, але в них є чого і чому нам повчитись. Вміють господарити, всюди в них порядок і дисципліна, взаємна повага, послух. Погода була чудова і не задумувався я тоді, що чекає нас попереду. Вік в мене ще був дитячий – п'ятнадцять з половиною років, але мрій багато було реальних, які майже здійснились.

У кінці квітня 1945 року наша батарея переїхала в місто Гоф. Штаб розмістився у великому будинку школи в передмісті, нас, одинадцять юнаків розмістили в селі приблизно за кілометр від міста. Перед школою була стара, вже недіюча цегельня. Нас поселили в смерековому молодому лісі в бараках, в яких вже були юнаки з Латвії. Західний фронт наближався до міста Гоф. Нас використовували там, де було потрібно. Ми з Богданом були послані допомагати кухареві польової військової кухні, яка стояла біля старої недіючої цегельні приблизно за 100 метрів від будинку школи, в якому був штаб батареї. Нашим завданням при польовій кухні було нарубати дров, принести води і помагати кухареві німцеві, який готував їжу. Як тільки фронт наблизився до передмістя Гофу, з нашої батареї німецьких вояків артилеристів посилали на передову. Кожний день їм носили їсти в каністрах наші юнаки, між ними товариш наш Ярослав Полянський.

Нас юнаків зібралось більше. Тут вже були Павло Мужик, брати Дмитро і Євген з Лозини, які разом вчились з братом у Львівській Духовній малій семінарії та інші. Недалеко від теперішнього постою штабу по шосейній дорозі від міста Гоф на схід, приблизно за один кілометр зліва була піщана дорога до бараків, де ми жили з юнаками литовцями. На право дорога вела в село і тут, біля роздоріжжя, був великий будинок двоповерховий, в якому перебували евакуйовані німецькі дівчата. До них часто заходили наші юнаки. Мабуть в останній день квітня наші хлопці пішли до дівчат і там зустріли своїх односельчан, втікачів з Львівщини, які приїхали сюди на власних возах.

Ранком ми прийшли з бараку, розпалили під польовою кухнею, кухар почав свою роботу. Приготував каністри з їжею, щоб відправити на передову. Чотири юнаки, в тому числі Ярослав Полянський, понесли каністри на передову. Нараз на подвір'я заїхала велика вантажна автомашина – дизель, з неї вийшли офіцер і три вояки, побачили мене, покликали. Сказали сідати в кузов і машина рушила. Я почав роздивлятись, чи немає тут десь брата Богдана. У кузові і в кабіні були наші і німецькі вояки. Машина виїхала на дорогу і поїхала в напрямку міста. Це все було приблизно о 13-ій годині дня. Машина їхала майже безлюдним містом, попереду на мотоциклі в колясці їхав наш оберлейтенант. Під'їхали до вокзалу, але чомусь задом до рейок, на яких стояла платформа, в кузові і кабіні машини ще були чотири вояки. Вони поклали два дерев'яні бруси і по них з залізничної платформи на машину в кузов почали перетягувати одноствольну зенітку калібру 20 міліметрів. Мені один вояк наказав йти з ним, за вагонами почались вибухи. Ми підійшли дальше і побачили, як наших два вояки з нашої батареї несуть по одній паперовій пачці, ми взяли їх від них і скоро вернулись до машини, поклали в кузов, і ще побігли між вагони. Нараз знову вибух, я стояв на землі, почув дивний свист: на мене від вибуху летіла якась деталь, я в секунді відхилився і вона біля моєї голови пролетіла далі, вдарилась в землю. Це був кусок труби, мабуть від амортизатора замка зенітки. Ми знову взяли по одній пачці паперовій, якісь скляні банки з чимось, віднесли до машини. Гармата вже стояла в кузові, як і багато пачок.

Почало смеркатись і пролунала команда: всім в кузов на машину. Машина рушила за мотоциклом, вона часто зупинялась, розверталась і дальше їхала. Біля будинків були цивільні люди і махали нам кулаками, думаю що це були не німці. Нараз ми приїхали до великого широкого моста, нас зупинили озброєні німецькі вояки. Це була фельджандармерія, з ними розмовляв наш лейтенант. Я побачив на мості багато відкритих люків, проводів, дротів, а вояки мабуть закладали якісь брикети, немов мило. На мосту вояки бігали, щось поправляли. Нараз наш мотоцикл рушив і за ним поїхала наша машина.

Я догадався, що нашій машині пощастило виїхати з міста по замінованому мосту. Вже добре почало смеркати. У кінці кінців мотоцикл і наша машина виїхали за місто окружними польовими дорогами. Вояки витягнули пляшки з вином, мені дали відкриту банку півлітрову з грушами в солодкому соку. Такого я ще ніколи пробував.

Вже вночі ми виїхали на асфальтну дорогу. До штабу доїхали пізно в ночі. Я зіскочив з кузова і побачив біля машини брата Богдана. Він радий кинувся до мене. Мені вояк, з яким я носив пачки з вагону, дав пляшку вина і банку з фруктами. Ми пішли по дорозі до лісу і повернулись в барак, де ми ночували разом з литовцями.

По дорозі брат Богдан розказав, як він мене шукав всюди. Йому сказали, де я і що поїхав кудись машиною. Він пішов дорогою через ліс до бараків. Його зупинив якийсь підофіцер з пістолетом в руці і почав кричати – дезертир. Богдан пояснив, що шукає брата, тобто мене, і що йде від штабу. Той переконався, що брат говорить проводу і залишив його в спокої. І Богу дякувати, ми зустрілись. Пішли в барак, знайшли вільні ліжка, щасливі, що ми разом, полягали спати.

Мені брат сказав, що ранком має бути панцералярм, що підуть в наступ американські танки. А за ними переважно машини і піхота. Через декілька годин почало світати і дійсно почали ревіти сирени – на заході, в стороні міста Гоф, звідки я вночі вернувся. Ми вирішили не йти в штаб до польової кухні, коло цегельні, а пішли до будинку, де жили дівчата німкені, мабуть біженці від фронту. Тут нікого не було. Ми зайшли в німецьке село, знайшли в якусь корчму чи кафе, попросили чай, сіли і чекаємо, може зараз надійдуть американці і візьмуть нас в полон. Але все затихло, на нас офіціантка підозріло поглядає. Вирішили, щоб не попасти в якусь біду, вийшли на дорогу і помалу йдемо до штабу і до польової кухні. Все тут на місці, навіть наші наплічники тут зложені, а кухар вже розпалює під польовою кухнею. На подвір'ї руху майже немає. Ми ще встигли тут дещо поїсти і раптово, десь о 12-13 годині чуємо гарматні постріли, свист снарядів і на наші позиції їх вибухи. Тут вже появились деякі наші юнаки. Кухар подав команду, щоб ми всі брались за кухню і витягали її з подвір'я на асфальтну дорогу. Під обстрілом ми витягнули кухню на дорогу, вона на колесах, і чимдуж втікаємо з нею на схід від вибухів гарматних снарядів.

У поспіху ми забули за свої наплічники, коли тягнули нашу польову кухню на віддаль приблизно в один кілометр по дорозі в ліс. Нас тут виявилось осіб 10-12. Але більше не чекаємо, беремось за кухню, і хто тягне, а інші пхають, стараємось від'їхати подальше від біди. Так нам вдалось "проїхати" декілька кілометрів до якогось населеного пункту.

Квітень 1945 року, нам вдалось вирватись з фронту. Богу дякувати, ми всі разом. Місто Гоф. Від несподіваного наступу і гарматного обстрілу по нашій бойовій батареї, в якій були ми, українські юнаки, довелося відступати. Тут ми зупинились. Німецькі вояки пішли в село, організували віз з кіньми, причепили польову кухню. Нам вдалося якнайскоріше відійти від обстрілу. До вечора ми від'їхали приблизно на 10-15 кілометрів. Тут виявився власник коней і воза. Він вернувся з кіньми і возом, а ми замучені, тут же заночували в лісі при дорозі, біля якогось села. Рано під'їхала наша велика машина з гарматою в кузові і нашими вояками, які були при штабі, і всі ми рушили на схід, в напрямку міста Зальцбурга. До ранку заїхали в якесь село, зупинились біля будинку. Машина з зеніткою від'їхала, за розпорядженням нашого лейтенанта, який також поїхав на мотоциклі з коляскою і своїм мотоциклістом.

Виявилося, що ми знаходимося в 40 кілометрах від міста Зальцбурга. Ми заночували в школі. На другий день до школи, штабу батареї, під'їхала невелика вантажна машина з продуктами. Видали всім денний пайок і відвели нас юнаків в сусіднє село, приблизно за один кілометр, поселили також в школі, а снідати ми ходили в штаб. Через пару днів побачили на подвір'ї біля школи старших жінок, це були німецькі біженці з Угорщини. Нас всіх виставили, і старший лейтенант, командир батареї, оголосив всім присутнім: Адольф Гітлер іст тот (Адольф Гітлер мертвий). Я стояв біля брата Богдана, ми трималися за руки, потискуючи їх собі від радості, і подумали, чому він не сконав раніше. Ці старші жінки буквально почали ридати. Для них ця вістка стала великою трагедією.

На другий день нам оголосили: сьогодні будете ночувати тут і що ми знаходимося на території, на якій є багато складів хімічної зброї. Тут в таких умовах бої неможливі. Якщо американці сюди ще не прийдуть, то ми відступимо до Зальцбургу для його оборони.

Ми всі залишились в будинку. Я з Богданом пішов на другий поверх, ми зайшли в невелику кімнату, зсунули докупи два столи, настелили одну шинелю на стіл, полягали, а другою шинелею накрились, заснули, бо були дуже змучені. Рано мене Богдан розбудив і покликав до вікна. Нам з другого поверху було добре видно шосейну дорогу на віддаль приблизно одного кілометра. По ній їхали американські танки, машини. Ми обнялись. Слава Богу, для нас мабуть війна закінчилась. І не здогадувались, скільки попереду ще випробувань. Це були останні дні квітня 1945 року.

В американському полоні

З третього на четверте травня ми ночували в школі. Рано нам ще видали денний пайок, а близько десятої години командир батареї кудись поїхав зі своїм мотоциклістом. По тому на подвір'я приїхав американський мотоцикліст з офіцером. Через годину на подвір'я школи повернувся наш командир батареї, дав команду всім зайти у великий зал будинку. Всі мали з собою ще зброю.

Через декілька хвилин на мотоциклі приїхав американський офіцер. Всіх нас, вояків, німців і 12 українських юнаків, було приблизно 150 осіб. Зайшов зі своїм мотоциклістом в зал, підійшов до нашого командира, привітався по військовому, щось сказав, розпорядився віддати йому свій пістолет. Наш лейтенант зняв з себе ремінь з кобурою і пістолетом, віддав американцеві і розпорядився кинути нам всю свою зброю в кут. Після того офіцери віддали собі взаємно честь і американець від'їхав.

Всі вийшли на подвір'я, по команді стали в лаву і на чолі з командиром відійшли до дороги, по якій рухалось нам назустріч американське військо. Так ми пройшли декілька кілометрів під охороною американців, а вже за селом нас відвели в сторону від дороги, вниз, на площу біля ріки. Тут ми побачили, що на деякій відстані стоять озброєні американці. Так наша батарея здалася в полон. На дорозі появились і під'їхали до нас вантажні машини, пролунала команда сідати в кузов. Машини в'їхали до загородженої площі великого аеропорту біля міста Розенгайм. А до того ми на сіножаті біля ріки переночували.

Всі полонені переходили через велике приміщення ангару, кожного з нас обшукували, забирали годинники, фотоапарати, ножі, ножиці. Так всі ми стали полоненими 4 травня 1945 року. Падав дощ, нас завели на велику площу і тут ми цілу ніч залишалися до ранку.

Ранком 7 травня несподівано налетіли на аеродром американські й англійські штурмовики, пішли в "атаку" на табір полонених і з ревом виходили вгору. Так вони продемонстрували свою майстерність ще пару разів і відлетіли. Напевно хотіли показати всім свій вищий пілотаж і ще раз на прощання налякати всіх нас. Богу дякувати, що війна закінчилась.

Нас, юнаків, мабуть, за нашим юним виглядом почали відокремлювати від інших як наймолодших полонених, а можливо і за мундирами, і переводити в нову загороду, обнесену колючим дротом. До кожної загорожі вели великі легкі ворота, каркас і колючий дріт.

Цей табір знаходився біля міста Розенгайм. Ми, полонені, тут переночували на землі.

По дорогах табору курсували великі цистерни з питною водою, а деколи з машин кидали полоненим через дріт хліб, сир в коробках, і ми мали чим перекусити, бо організовано більше тижня нам не давали їсти. Так одного разу мені пощастило вхопити приблизно один кілограм плавленого сиру. У деяких клітках почали зводити каркаси під легкі споруди, а всередину завозили великі алюмінієві котли для приготування зупи, іншої страв чи кип'ятку. Мабуть і дахи покривали чимось. Тут, в цьому таборі, зібрали 800 000 полонених, в основному це були німці, вояки інших національностей, особливо з СРСР, які служили в німецькій армії: власівці з РОА, калмики, казахи, українці.

Нас, українських юнаків, зібрали в одній загорожі в кількості приблизно 250 осіб. Можливо мали нас долучити до дивізійників. Пізніше нас перевезли в місто Ульм, а через декілька днів – у місто Вормс, у великі німецькі казарми. Всіх пропускали через лазню. Уніформу німецьку забрали, нам, юнакам, видали літню американську військову уніформу кольору хакі, легку білизну, штани, гімнастерку, черевики і шкарпетки.

Ще нам кожному дали в білих кружечках червоні п'ятикутні зірки, які кожен мав пришити собі на лівому рукаві. Після цієї процедури зібрали нас на площі перед казармами і ми побачили совєтських офіцерів з царськими погонами. Це мабуть були смершники – особливо довєрєнниє ліца, військова контррозвідка. Один офіцер виступив перед нами: "Мать Родина ждет вас", сказав. Ті, хто воювали в Червоній Армії, будуть демобілізовані, а ви деякий час будете ще служити. Ви тепер є Сьомий запасний полк, десь біля 6000 осіб. Це відбулось приблизно 15-20 травня 1945 року.

Нас розвели по казармах, розбили по ротах, отдєлєніях, так як в регулярній армії. На другий день нас повели в їдальню і почалась муштра: марширували, слухали політінформації, вечором кіно на великих екранах. Кормили у військовій їдальні американськими продуктами: свіжий круглий білий хліб, дуже смачний, зупа, друге, чай. Так давали на сніданок, обід, вечерю.

Навколо казарми старинні металічні загороди, художньо виконані. За загородами стояла англійська військова охорона зі зброєю. День був повністю заповнені заняттями.

Тепер, пишучи про все пережите в юнацтві в Німеччині, думаю, чи варто було вертатися в Україну, додому. Бо в книжці професора Зеленого «Українське юнацтво у вирі Другої світової війни», виданій в 1956 році в Канаді, написано, що УЦК давав юнакам вказівки не вертатись додому після закінчення війни.

Казарми, а їх, цегляних трьох і чотирьох поверхових будинків, було не менше восьми. До таких умов нам не привикати. Погода стола вже гарна, тепла. Всі ми були одягнені в американську легку літню уніформу кольору хакі, хоч б/у, але після хімчистки. Харчування нормальне. Ми не думали, що опинилися в досить складній ситуації. Якби були розумніші наші національні провідники, яких в цей час було багато в Західній Німеччині, то вони повинні були б якось з нами з контактувати. Але вони всі думали в першу чергу про себе. Тут були полонені різних національностей колишнього СРСР. Від того часу, від 15 травня 1945 року, минуло багато років, багато забулось. Там ми були мабуть не більше 15-20 днів. Вечором ходили до кінотеатру з великим екраном, дивились кінофільми, переважно совєтські і американські. Про це, що нам варто було залишитись у вільному світі, ми не думали.

Зовсім розумно і справедливо написав про це добрий знайомий, колишній дивізійник, який мав також "щастя" бути в англійському полоні у 1945-1947 роках в місті Ріміні, а пізніше він жив в Англії. Він написав у своїй статті, коли прочитав спогади трьох колишніх неповнолітніх юнаків у книжці "Обмануті надії" авторства професора Сергія Шнерха про своїх товаришів дитинства, що юнаки були кинуті на призволяще, на самих себе. Їх долю не прирівняти до старших дивізійників, які завдяки генералові Шандруку, який здав дивізію "Галичина" в полон англійцям. І в полоні, в італійському місті Ріміні, вони зберегли себе в полках, чотах, роях. Пізніше всі вони проїхалися по світу, переважно США, Канаду, Англію, Австралію, здобули освіту і професією і стали основою повоєнної української еміграції.

А ми, українські юнаки протилетунської оборони, хоч нас фактично було разом з дівчатами-юначками офіційно 10 000, а неофіційно ще більше, про що німці до сьогодні мовчать, мали зовсім іншу долю. Після вишколу, який тривав всього 4-5 місяців, юнаки були розкинуті по всій Німеччині, особливо Західній, бо вишкіл проходили також в різних містах.

Ми перебували в місті Вормс у казармах Сьомого запасного полку під контролем англійців і смертників. Кожний день стройова, все на московській мові, ні з ким із знайомих ми не зустрілися, з ніким не розмовляємо. Добре, що ми разом – я і брат.

Приблизно 20-25 травня нам видали сухий пайок на тиждень. Кожному американські свинячі тушонки і пакетики кави, цукор, якісь приправи, сіль. Почалась раптова підготовка до від'їзду. Куди, ніхто не казав, і ми не знали. Видали на кожне відділення невеликі щитки на дерев'яних тичках, видали тексти, щоб на них їх писати.

І мабуть кожний день збирали по одній тисячі на площі з тими транспорантами, з написами по-московськи (а який текст, вже не пам'ятаю). Виводили ротами за ворота. До нас також дійшла черга через декілька днів.

Під англійським конвоєм у критих брезентом машинах привели на залізничну станцію і завантажили у товарні вагони. Ешелон з нами вирушив на схід. Погода була гарна. На одній якісь залізничній станції поїзд зупинився, а навпроти нас стояв також ешелон, в товарних вагонах якого їхали нам назустріч якісь цивільні, чи то французи, чи то італійці, мабуть колишні концтабірники. Вони були веселі, співали свої радісні пісні. У наших вагонах не чути було співів. Нам з вагонів не дозволяли виходити.

Через два дні ми доїхали до ріки Одер, де поїзд зупинився. Яка місцевість, місто – не знаю. До кожного вагона під'їжджали криті брезентом вантажні машини форди, студебекери, в притик до дверей, куди переганяли нас, і від'їжджали. Тут в кузові була військова охорона з озброєних англійців. Виявилось, що привезли нас до великого розбитого мосту через ріку Одер. Рядом був вузький дерев'яний міст, який сапери спорудили вчора через Одер і нам наказали швидко виходити і бігти цим пішохідним мостом на другу сторону, на протилежний берег. Тільки тепер ми побачили масу червоних прапорів на тій стороні. Це була совєцька зона окупації на німецькій землі, це вже Східна Німеччина.

Нас тут же, на площі під червоними прапорами, оточили червонопогонники, у кожного з них на гвинтівці штик, а декотрі з них з були з вівчарками. Хтось із красних командирів звернувся до своїх "дорогих" громадян СРСР. Привезли столи, крісла. Мабуть тут будуть всіх записувати, реєструвати. Бо у Вормсі не складали списків, побоялися, що всі збунтуються, кинуться втікати. Але в цей момент мене немов хтось невидимою рукою підштовхнув до одного із озброєних охоронців. Я підійшов до нього і питаю, а де тут туалет? Він показує мені рукою в сторону. Дивлюсь, дійсно приблизно за 100-150 метрів залізнична станція, там людей було дуже багато. Я підійшов до брата і ми пішли з ним туди.

На станції стоїть ешелон з відкритими вагонами, в яких переважно возять вугілля або буряки. Тут всі вагони прикриті грубими дошками, а на них люди. Це остарбайтери, яких забрали німці у свій фатерлянд до праці з України, а тепер вони повертаються в Україну з тлумаками. Чую свистить паровоз, я зрозумів, що він зараз рушить, а сісти немає куди, так як у вагонах багато людей. Глянув я, під стіною лежить широка дошка метрів зо три довжиною. Я підняв її, кинув на буфери, ми з Богданом вибрались на неї, взялись руками за кутники вагону і поїзд рушив на схід. Сталося чудо. Ми втекли з-під охорони, від реєстрації.