Дата публікації допису: Dec 17, 2012 8:46:29 PM
Вісник Любачівщини №17, Львів – 2009. – 104 стор.
Холмщина – історично етнографічні українські землі, розташовані над рікою Буг. На заході Холмщина межує з Люблінщиною (Польща), на сході – з Волинню, на півдні – з Галичиною і на півночі – з Підляшшям. За ранньої доби ці землі заселяло східньо-слов'янське плем'я дулібів. З другої половини X ст. Холмщина, як і Підляшшя, входила до складу Київської держави. Від того часу історія обох земель була подібною. В XI ст. вони належали до Волинського князівства, а в першій половині XIII ст. увійшли до складу Галицько-Волинської держави.
Столицею Холмщини є місто Холм, розташоване над рікою Угеркою, притокою р. Буг. Місто заснував князь Данило Галицький. В 1235 р. князь Данило сильно укріпив город Холм, поставив оборонні вежі, побудував церкву і у 1237 р. переніс столицю Галицько-Волинської держави з Галича до Холма. Сюди також перемістив осідок православної єпархії з Угруська. Через Холмщину і Підляшшя пролягав важливий торгівельний шлях поміж Києвом і Балтійським морем. Саме тому Холмщина відігравала важливу роль в Галицько-Волинській державі.
У першій половині XIV ст. Холмщина стала ареною воєнних змагань між галицько-волинськими князями і Польщею, Литвою та Угорщиною. У 1340 р. перестала існувати Галицько-Волинська держава. Відтоді ці землі поневолювали окупанти: Литва, Угорщина, Австрія, Польща, Царська Росія, гітлерівська Німеччина і совєтська Росія, які по-своєму плюндрували, грабували, нищили українську культуру, релігію, мову. Проводили насильну русифікацію, полонізацію, латинізацію тощо.
З 1815р. Холмщина і Підляшшя входили до складу Польського Королівства. Поляки ввели обов'язкову польську мову, сильних утисків зазнала православна і уніатська Церкви, проводилось насильне навертання на римо-католицизм.
Після падіння польського повстання 1830 р. Холмщина і Підляшшя припали Російській Імперії, хоч законодавство, адміністрація і урядова мова залишились польські, тому польські впливи на Холмщину і Підляшшя не послабилися. Після ліквідації унії (1839 р.) починають зростати впливи Російської Імперії і Московської Православної Церкви. Щоб польські діяння не позначилися на уніатській церкві, Москва вирішила насильницькими методами ліквідувати її на Холмщині і на Підляшші. Під тиском Москви уніятський єпископ М. Попель 18 лютого 1875 р. від імені духовенства і Холмської капітули вніс прохання прийняти до православія 120 уніятських парафій. Після багатьох актів насильництва 16 квітня 1875 р. цар Олександр II «дозволяє прийняти Холмську єпархію до «Матери Русских Церков»».
Незважаючи на гострі репресії, пацифікації, масові арешти, заслання у Сибір, лише невелика частина греко-католицьких священиків перейшла до московського православ'я і повністю ліквідувати уніятську Церкву не вдалося.
Найбільш трагічним періодом в історії Холмщини і Підляшшя була перша половина XX ст. Хоча після російської революції 1905 р. на Холмщині і на Підляшші значно відродився український національний рух, а вже у 1915 р. нове горе насувалося на ці землі. Влітку того ж року фронт наблизився до Холмщини. Російська армія, відступаючи, провела масову евакуацію українського населення в глибину Росії і спалила майже всі українські села.
Після Першої світової війни (восени 1918р.) Холмщину і Підляшшя окупувало польське військо, а згідно з угодою «Ризький Мир», що була підписана між Польщею і Совєтською Росією у Ризі 18 березня 1921 р., західна Україна, зокрема Холмщина і Підляшшя, увійшли до складу тодішньої Польщі.
З 1918 року на Холмщину і Підляшшя почали повертатися з Росії українці, депортовані росіянами у 1915 р. Більшість з них, повернувшись на рідні терени до 1922 р., почала відбудовувати спалені села, організовувати суспільно-культурне, освітнє і церковне життя. Однак польська влада Другої Речі Посполитої, захопивши Холмщину та Підляшшя, намагалася ліквідувати православну Церкву і, запровадивши римо-католицьку віру, повністю сполонізувати корінне українське населення. Для цього застосовували різні методи: урядові накази і заборони, жорстокий терор, арешти духовенства та інтелігенції, пацифікації, руйнування церков, фізичне нищення національно свідомих українців.
13 вересня 1934 р. на пленумі Ліги Народів у Женеві міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек односторонньо виголосив усі міжнародні зобов'язання Польщі щодо охорони національних меншин. Отже Українці у Польщі стали третьорядними громадянами і були позбавлені захисту. У тому ж році Польща побудувала в Березі Картузькій, що на Поліссі, відомий знущаннями над в'язнями, концентраційний табір, де тримали сотні українських патріотів, зокрема з Холмщини і Підляшшя. Цей концтабір послужив прикладом німцям під час будівництва концтабору в Освєнцімі.
Усі уряди Другої Речі Посполитої перебували під сильним впливом римо-католицького кліру. Тому в наступі на українське населення Католицький костьол відігравав головну роль. За дозволом уряду римо-католики почали відбирати в українців їхні церкви і перетворювати на костьоли. До початку Другої Світової війни римо-католики заволоділи 149-ма православними церквами.
У грудні 1936 року у Любліні засновано «Координаційний комітет» з метою ліквідації православ'я на Холмщині та релігійної ревіндикації.
Координаційний комітет жорстоко і безпощадно руйнував православні церкви. З 1937 по 1938 рр. поляки знищили 189 церков, 149 передали римо-католикам. Отже, з 389 православних церков, що діяли на Холмщині і Підляшші в 1914 році, залишилася лише 51 (Енциклопедія Українознавства – В. Кубійовича). Виселено майже всіх православних священиків, а на їхнє місце прибули польські ксьондзи. Православним священикам, які залишилися, було заборонено правити Служби Божі українською мовою, вони перебували під постійним наглядом поліції. На превеликий жаль, світ байдуже ставився до антигуманних, злочинних починань польського уряду і римо-католицького кліру. Серед тих, хто відважно став на захист православ'я, і рішуче протестував руйнуванню церков, був Львівський і Галицький Митрополит греко-католицької Церкви Андрей Шептицький.
Польська влада у 1938 р. також провела так звану релігійну ревіндикацію, згідно з якою власністю римо-католицького костьолу стали всі колишні уніатські церкви і каплиці разом з цвинтарями та рільними маєтками, які до лютого 1938 р. належали латинникам. Великі церковні маєтки, зокрема монастирські землі та ліси, було передано міністерству лісів і державних маєтків.
Мабуть, досвідом дій санаційної Польщі на Холмщині та Підляшші скористалася влада Польської Народної (Людової) Республіки, яка у другій половині 40 рр. XX ст. на українських етнічних землях «Закерзоння» провела масові арешти українського духовенства, зруйнувала 346 греко-католицьких церков, 245 – передала у власність римо-католикам, багато осквернила, перетворюючи їх на крамниці, склади мінеральних добрив, на стайні або публічні туалети. Нечисленні церкви, які дісталися українцям, відповідно до декрету від 27 липня 1949 р. є власністю державного фонду майна Польщі, так як і все церковне, громадське та приватне майно, залишене українцями на рідних теренах, після депортації внаслідок акції «Вісла» 1947 року.
Повертаючись до історії Холмщини, згадаймо, що вже на початку німецько-польської війни 1939 р., німці захопили всю Холмщину та Підляшшя і приєднала їх до Генеральної Губернії. Тоді на Холмщині та Підляшші почало наново відроджуватися суспільно-культурне і церковне життя. Вже наприкінці 1939 р. у Холмі повстала Церковна Рада. Створено окрему адміністратуру Православної Церкви. Визначною подією стало повернення православним собору Пресвятої Богородиці, збудованого князем Данилом Галицьким, відкрилися українські церкви (на початку 1940 р. кількість православних церков зросла з 51 до 91), в яких богослужіння правили українською мовою, створено навіть кілька українських шкіл. Виникали українські громадські організації, які гуртували українське населення і захищали його від німецьких окупантів. Великий внесок у відродження церковного життя на Холмщині і Підляшші зробив проф. Іван Огієнко – Іларіон Архієпископ, а згодом Митрополит Холмсько-Підляський у 1940-1944 рр.
Однак поляки не могли змиритися, що на Холмщині і Підляшші відроджується українство. Різні діячі та організації польського «патріотичного активу», які за спасенну річ вважали очищення холмсько-підляської землі від українців, вели сильну україножерну пропаганду. Вже 1942 р. на Холмщині та Підляшші почали діяти польське збройне підпілля (пізніша назва АК «Армія Крайова»), а також НСЗ – «Народове Сіли Збройне», ВІН – «Вольносьць і Нєподлеглосьць», БХ – «Батальйони Хлопскє», АЛ – «Армія Людова», «Польскє Оддзяли Народове» та інші, а також цивільні грабіжницькі банди. Розпочалися варварські напади на українські села, лютий терор, жорстокі масові мордування українського населення, спалення церков і сіл, фізичне нищення духовенства.
Найбільшого розмаху пацифікаційні акції польських банд набули в 1943-1945 рр. Досить сказав Євген Пастернак у книзі «Нарис Історії Холмщини і Підляшшя» (Вінніпеґ-Торонто, 1968 р.), що лише протягом року від травня 1943 до 22 травня 1944 року тільки в Грубешівському повіті польські боївки спалили 52 села і замордували близько 4000 селян. Кількість жертв по всій Холмщині та Підляшші досі не встановлена і ґрунтовно не досліджена.
Наведу кілька прикладів масових убивств українців на Холмщині: за ніч 10. 03. 1944 р. польські боївки спалили село Шуховичі разом з церквою і вбили понад 200 осіб, також 280 господарств в селі Сагринь, де загинуло близько 800 осіб, а в с. Ласків – понад 200. Село Новосілки знищено 02. 03. 1944 р. і в селі замордовано 120 його мешканців. 06. 06. 1945 р. польське підпілля (за одними джерелами «АК», за іншими «НСЗ») жорстоко замучило 194 людини в с. Верховини. Таких прикладів можна навести безліч.
Як безпощадно поляки нищили українське духовенство на Холмщині, засвідчують інші приклади. Звичайно, обсяг статті не дозволяє описати, в яких невимовних муках і тортурах вмирали священики від рук озвірілих польських бандитів. Подам лише їх страждальні імена: 2 вересня 1943 р. в с. Липини повіт Білгорай замордували протоєрея о. Олександра Кадія, 13 вересня 1943 р. в с. Шевно пов. Замосьць – о. Олексія Марцинкевича, 28 жовтня в с. Грабівці пов. Грубешів – о. Павла Швайку і його дружину, 10 березня 1944 р. в с. Ласків пов. Грубешів – о. Лева Коробчука, 2 квітня 1944 р. в с. Новосілки пов. Грубешів – о. Миколу Гольця, 10 квітня 1944 р. в с. Сліпче пов. Грубешів – о. Олександра Гуторевича, 10 квітня 1944 р. в с. Чортівець пов. Замосьць – о. Петра Огризка, 26 травня 1944 р. в с. Переспа пов. Замосьць – о. Олександра Боберу, його дружину і сина, 6 травня 1945 р. в с. Тератин пов. Грубешів – о. Василя Мартиша.
Список можна продовжувати. Отже, найтрагічнішим для Холмщини був 1944 рік, коли загинули тисячі мирного українського населення. Минуло 65 років від масового людиновбивства, яке чинили поляки над українцями на холмсько-підляській землі. Думаю, що цю трагедію треба відзначити і повідомити про неї світові.
У 1945-1947 рр. на допомогу польському підпіллю і польським бандитам у народовбивстві українців, зокрема під час насильного виселення їх до СРСР, а також під час горезвісної акції «Вісла», прийшло польське військо, міліція та органи безпеки Людової Польщі.
20 березня 2003 р. в польському місті Люблині відбувся Святий Синод «Польського автокефального Костела Православного» (саме таку назву має православна церква у сучасній Польщі), який прийняв рішення канонізувати вісьмох мучеників холмсько-підляської землі, зокрема о. Василя Мартиша, о. Лева Коробчука, о. Миколая Гольця, о. Петра Огризка, о. Сергія Захарчука, монаха Ігнатія (прізвище невідоме) і о. Павла Швайку та його дружину Йоанну, що загинули мученицькою смертю в обороні православної віри у 40 роках XX ст. Дальше ведеться праця над нагромадженням матеріалів з метою проведення наступних процесів канонізації.
У липні 1944 р. Холмщину і Підляшшя зайняло совєтське військо, а Холм став тимчасовою столицею Польської Народної Республіки. В серпні 1945 р. установлено кордон між УРСР і ПНР, а Холмщина і Підляшшя увійшло до складу Польської Людової Республіки. З вересня 1945 р. польський уряд розпочав примусове виселення українців з території Польщі, зокрема з Холмщини і Підляшшя, до СРСР. До серпня 1946 р. до СРСР було переселено 482661 українців, з них – 193400 осіб з Холмщини і Підляшшя. Понад 150 тис. українців, зокрема 29 тис. холмщаків, які залишилися в Польщі, польська влада депортувала злочинною акцією «Вісла» у 1947 р. на північно-західні землі Польщі, на так звані «Зємє Одзискане».