Наші герої – Володимир Гуль (автор: Гуль Марія)

Дата публікації допису: Apr 06, 2012 6:42:59 AM

Вісник Любачівщини: Вип. І. Львів, 1995. – 85 стор.

Пам'ять уперто повертає мене до тих далеких сумних і трагічних днів мого краю. Днів відчайдушної боротьби наших, переважно сільських хлопців з бідняцьких родин, із добре озброєними, вишколеними в більшовицьких академіях, партією гартованими на класовій ненависті в партійних, комсомольських і піонерських організаціях радянськими бійцями органів держбезпеки чи армії. Тої армії, яка в неймовірно важкій борні зламала фашистську людиноненависницьку машину і тому робила систему, якій служила, ще страшнішою, створювала міф її непереможності, і несла з собою жорстокість, безжалісність, сіяла довкола безнадію і хижий принизливий страх.

Та не всі повірили в міф непереможності ворога. Не всі піддалися страху. Були люди, які були переконані, що потрібна і можлива боротьба проти того страшного зла засилля, яке несла з собою радянська система. Хоч мало було надій на перемогу, а «оптимісти» твердили, що обуха батогом не переб'єш, вони ставали до боротьби. Ставали відчайдухи, щоб вмерти, але не падати на коліна, не скніти жалюгідно в рабстві. Вони знали, що без боротьби і жертв не буває перемоги і свободи, і несли на вівтар свободи Вітчизни найдорожче – своє життя. Хоробрі і безкорисливі – вони безсмертні і будуть жити в людській пам'яті вічно.

Хочу розповісти про одного з таких борців, мого брата, сотника УПА на псевдо «Глухий», яке пізніше змінив на псевдо «Чугайстер».

Народився мій брат 24 липня 1924 року в повітовому містечку Любачеві, що тепер у Закерзонні, в сім'ї Олекси і Євдокії Гулів. Назвали батьки хлопця Володимиром. У сім'ї нас було двоє дітей – брат і я. Батьки любили і дбали про нас, що було в традиції хліборобських родин. Але не буду розповідати докладно про наше життя, а розповім про юнацькі роки брата та про його боротьбу з ворогами, про що пам'ятаю, що стало мені відоме від людей, які зустрічалися з братом, так чи інакше були пов'язані спільною боротьбою.

Батько і мати дуже хотіли, щоб їх діти були вченими, а особливо син, а тому все віддавали, щоб він вчився, бо вченість давала не тільки хліб і до хліба, але те багатство, яке служить не одній людині, що її здобула, але й іншим, рідному краю. Брат учився дуже добре, а поза школою і роботою був дуже активним членом спортивного товариства «Луг», художньої самодіяльності, багато читав історичної і художньої літератури.

Семирічку Влодзьо закінчив перед війною на «дуже добре» ще у рідному Любачеві і почав працювати писарем у адвоката Мисяка. Тішився батько, але скоро нас приєднали до радянської України, а там почалося «нове життя». В 1940 році енкаведе безпідставно арештовує адвоката, а через деякий час і його писаря Володимира. Хоч короткотривалим був арешт брата, та додому повернувся він виснаженим, страшенно побитим, спустошеним. Не помагали ні мамині примочки, ні заспокійливі татові слова. У сні він кричав: «Не бийте! Я нічого не знаю!... Я цього не знаю!...» Але невдовзі московсько-большевицьких окупантів вигнали нові – німецько-фашистські. Очевидно, читання літератури і фізичне знайомство з большевицькими і німецько-фашистськими правопорядками зродило у Володимира переконання, що тільки у боротьбі можна здобути право на вільне гідне людині життя для себе і свого народу. Свідомість підказувала: щоб боротись, треба знати, як боротись і треба мати засоби до боротьби. Щоб навчитись військової справи і здобути зброю, він разом з ще тридцятьма хлопцями з Любачева за порадою старого члена ОУН Пачехи йде до військового вишколу при вермахті. По закінченні школи хлопцям доручають охорону деяких об'єктів у Львові і приміській зоні. Це було вигідно для підпільної роботи і в 1943 році вони встановлюють зв'язок з українським національним підпіллям. Звідти одержують завдання: діставати зброю, боєприпаси, спорядження, потрібне для збройної боротьби з ворогом.

Нелегким було завдання, але хлопці старалися, і підпільними стежками все здобуте йшло в Карпати і на Волинь, де формувались загони.

Взимку 1944 року група, якою командував Володимир, підпільна кличка «Глухий», довідавшись, що під Львовом у селі Солонці розташувався підрозділ угорців, вирішили його роззброїти. Видаючи себе за німців, у німецькій військовій формі, наказали мадярам скласти зброю. Ті не дуже опиралися. Навантаживши вози зброєю, амуніцією та іншим військовим спорядженням, виїхали з села. На дорозі зіткнулися з німецьким підрозділом, в якому служив поляк, що їх знав. Він вигукнув до німців:

– Це українські партизани!

А по тому зав'язався бій, який закінчився щасливо для наших хлопців. Щоправда, в цьому бою був поранений сотник «Глухий». Соратники відвезли його в с. Рясне Руське, де Володимир нелегально перебував у солтиса села Сухецького і лікувався. Сім'я Сухецького щиросердечно, як рідного, доглядала брата.

Коли загоїлася рана, Володимир активно скликає своїх однодумців з навколишніх сіл. Їх зібралося понад 130 чоловіків. З них сотник «Глухий» утворює повстанську сотню, призначаючи чотовими авторитетних, сміливих, кмітливих відчайдухів, як і сам. На жаль, майже всі вони загинули у боях.

Сотня «Глухого», який пізніше мав псевдо «Чугайстер», з того часу і до початку 1947 року переважно перебувала на Львівщині в Яворівських лісах, ведучи тактичні бої з ворогами.

Володимир, який добре знав німецьку, польську, російську мови, неодноразово зі спеціальними завданнями вирушав до Львова. А треба було встановлювати і поновлювати зв'язки з іншими підпільними і повстанськими відділами, добувати медикаменти, вести розвідку, зустрічатися для прийняття планів і узгодження дій з інші підрозділами.

Вороги докладали всіх сил, аби вистежити і знищити повстанців і підпільників. Одного разу, коли «Глухий-Чугайстер» прийшов зі завданням до Львова, за ним вже пильно стежили енкаведисги. Вони вже мали його словесний портрет, як і інших учасників тої зустрічі. А було це 3 березня 1947 року. Коли Володя і «Гамалія» Василь Савицький зайшли в квартиру, де вони там зустрілися, будинок був оточений. Енкаведисти, щоб непоміченими ввійти у дім і квартиру, зупинили господаря, який вийшов по воду, і примусили ввести їх в дім. Але той, як тільки переступив поріг рідного дому, щоб не захопили хлопців зненацька, крикнув:

– Перевірка документів!

Сам упав підлогу. Розпочалася стрілянина. «Чугайстер» упав від ворожої кулі. Тут же був смертельно поранений енкаведист капітан Пасько, також поранено було і начальника міліції Камбу. «Гамалія» зумів вискочив через вікно і втекти від переслідувачів. Про це написано в книжці «Є такий фронт», виданої на возвеличення дій енкаведистів.

Так закінчилося життя одного з борців за волю України, мого брата Володимира Гуля. Багато часу минуло від тих днів. Довгі роки на борців-повстанців большевицькі засоби пропаганди і масової інформації лили бруд. Ми ж мовчали, бо мусіли мовчати, щоб вижити. Сьогодні я хочу, щоб знали правду всі, хто хоче її знати. Борці за волю свого народу – не бандити. Я вірю, що многостраждальний наш народ поставить їм пам'ятники, і кожного, хто віддав своє життя за волю Вітчизни, пом'яне поіменно!