Дата публікації допису: Jul 09, 2014 5:6:10 PM
Вольф-Дітріх Гайке. Шеф-штабу української дивізія «Галичина».
Історія формування і бойових дій у 1943-45 роках. Уривки
Одне треба ствердити для теперішніх і майбутніх поколінь: у Другій світовій війні від 1943 до 1945 року Українська Дивізія, через яку пройшло близько 32000 вояків, по німецькому боці у добрій вірі та за справедливу справу боролася, страждала, перемагала і була переможена. Це не була її вина. Вояки Дивізії, так само як ті по боці противника, тільки виконували свій обов'язок. Поряд селян і робітників у ній були старі заслужені вояки з Першої світової війни із своїми старшинами, переважно з колишньої Австро-Угорської і Української Галицької армій, як також велике число молодої інтелігенції з Західної України. Вони заплатили велику ціну крови, про що німецький народ не повинен забувати.
Ще перед створенням Дивізії утворено Військову Управу, що мала займатися справами, пов'язаними з українськими військовими частинами. Військову Управу очолив спокійний і врівноважений полковник Альфред Бізанц, колишній старшина австрійської армії та Української Галицької Армії, який користувався довір'ям українців. Його помічниками і політичними дорадниками були колишні українські старшини. У теорії Військова Управа мала також виконувати обов'язки зв'язкової установи поміж українськими військовими частинами та українським населенням, але на практиці німці перетворили її на звичайний комітет правної опіки и матеріальної допомоги для вояків Дивізії та їхніх родин. Вона не мала майже жадних прав, а обов'язків – дуже багато. Її численні пропозиції та поради щодо Дивізії німці не слухали, а як навіть і слухали, то не робили з цього ніяких висновків. Такий стан був спричинений не нездатністю членів Військової Управи, а однобічним до неї наставленням німців. Проте, від самого початку свого існування, Військова Управа, Український Центральний Комітет та Дивізія тісно співпрацювали.
Велика похибка в доборі німецького основного особового складу негативно відбивалася впродовж усього існування Дивізії. Багато німецьких старшин і підстаршин не розуміли психіки українця, і тому поміж німцями і українцями постала глибока прірва, якої ніколи не вдалося побороти, тим більше, що командир Дивізії також не мав зрозуміння з цього питання. Треба визнати, що з українського боку Військова Управа робила всі можливі заходи, щоб до Дивізії притягнути якнайкращих людей. У великій мірі вона мала успіх, навіть якщо деякі прошарки, особливо із заможнішної верстви, треба було довго й часто надаремне переконувати про потребу зголошення до Дивізії.
3 червня 1943 р., за німецькими даними, до легіону "Галичина" зголосилося приблизно 80000, з того близько 50000 прийнято, а близько 13 тисяч пройшло бранку.
Переважна більшість українських старшин служила в колишній австрійсько-угорській (цісарсько-королівській) армії, а згодом в Українській Галицькій Армії; мало – в російській царській армії, а пізніше в Армії Української Народної Республіки. Тільки деякі відбули службу в польській, а ще. менше в совєтській арміях. Старшини з польської і совєтської армій були молоді, енергійні, вишколені у веденні модерної війни. Однак, їх було дуже мало. В загальному старшини колишньої австрійської армії, через свій вік (переважно 45-55 літ) і фізичну підтоптаність, не підходили до фронтової війни в своїх колишніх ступенях (здебільша поручник – сотник). Між ними були й такі, які під час Першої світової війни добилися великих досягнень і були нагороджені високими відзначеннями за хоробрість. А були між ними також і такі, які не добилися жадного успіху в цивільному житті і сподівалися знайти в Дивізії безтурботний притулок. Багато з цих останніх оцінювали себе дуже високо, хоч від часу Першої світової війни сталися великі зміни саме у воєнній ділянці. Багато з них з великим трудом, часом безуспішно, намагалися пристосуватися до нових обставин. Проте – це треба ще раз підкреслити, що серед старшин панувало захоплення; у деяких виявлявся сильний нахил до дискусій, й менше – до плянової інтенсивної праці; у декого було надто мало почуття обов'язку та відповідальности за своїх підлеглих.
Таки критична оцінки стариших віком старшин може виглядати дуже різкою, але треба взяти до уваги особливі труднощі формуванні Дивізії. Як підставу цієї оцінки також взято суворі німецькі вимоги. Далі треба зазначити, що український старшина на загал відставав від свого німецького колеги у казарменій та муштро вій службі, як поставою так і точністю. Український старшина не радо служить в казармах, а його якості виявляються щойно в польовій службі та на полі бою. Тому його не можна оцінювати лише на основі його постави й поведінки під час вишколу, бо згідно з прусськими вимогами дисципліни можна дуже легко дати людині таку службову характеристику, на яку вона зовсім не заслуговує. Українці дуже вразливі, коли з ними поводяться несправедливо. Між українськими старшинами ми також зустрічали яскраві приклади залізної дисципліни й службової пильности. Як приклад, можна згадати майора Євгена Побігущого, контрактового старшину польської армії, який саме в перших тижнях організації Дивізії поклав для неї великі заслуги. Таку оцінку українських старшин з Першої світової війни і українських армій 1917-20 років не треба представляти, як загальний образ українського старшини. Треба згадати, що не всі найкращі зголосилися до Дивізії; декого німецьке управління затримало на їхніх цивільних посадах, а деякі відкинули участь у Дивізії з політичних та інших мотивів.
Про масу українського вояцтва можна подати такий психологічний образ: українець сприймає все ідеалістично. Таке ідеалістичне ставлення обмежується головне до його практичного життя. Він бачить не так реалістичну об'єктивну дійсність, яка перед ним стоїть, але бачить у своїй фантазії уявну, яку він волів би, мати. Він часто на такій уявній дійсності базує свої постанови і дії. Чисто індивідуалістичний характер українця – у протилежність до росіянина – спрямовує його орієнтацію на Захід. Індивідуалізм яскраво видно в його ставленні до суспільного ладу. Він відкидає спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху. Тим можна пояснити, чому українці негативно ставилися до творення свого сильного війська та закріплення глибоких військових традицій. В українців почуття панує над розумом. Не розум, але почування, випливаючі з глибини душі, характеризують ляйтмотив його буття. Ця характеристична риса притаманна майже всім слов'янам. З-поміж слов'ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб знову, після перших невдач, попасти в саму скрайню апатію і зневіру. Він здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану, ненависть.
Перевага почувань і велика роля любови пов'язані з глибокою релігійністю українця. Одночасно основні духові й матеріяльні елементи життя всієї нації тісно пов'язані з землею – матір'ю-землею. Вона є фундаментом, на якому українець будує свій світогляд. Характер українця урівноважений і привітний. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі. Він не радо говорить комусь про неприємні справи й нерадо відмовляє комусь будь-якого прохання. В таких випадках він іншого потішає або дає йому поради, або вдається до таких методів, які ми, німці, називаємо брехнею, але для українця вона такою не вважається. Наприклад, вояк нерадо зголошує, що міст висаджений в повітря, бо він знає, що це неприємна вістка. У нього виробився нахил до "ходження крутими стежками", що, безперечно, спричинила столітня неволя, у якій лише такими засобами можна було будь-що осягнути. Українець дивиться на життя з естетичної і чуттєвої сторони. Завдяки лагідним кліматичним умовам, які уможливлюють відносно легкий обробіток землі, у нього витворився певний рід звички, що, одначе, далеко стоїть від лінивства. З другого боку, його сумне історичне минуле, – та й нещасливий сучасний стан, – зробили його недовірливим і замкненим у собі. Він веселий, привітний, традиційно гостинний, але не легко приступний. З ним не легко швидко встановити приятельські відносини. В особистих справах він більш стриманий, ніж настирливий.
Такі головні риси характеру українця відомі тим, які тісно з ним співпрацювали. Для більшості німців прикмети українців були незнані; для них українці були такими самими людьми як німці. А якщо створювалися непорозуміння, спричинені різницею психіки, тоді німці, замість шукати вини у себе самих, дуже скоро приписували її українцям. Такі непорозуміння, викликані неправильним розумінням або незнанням психіки інших людей, тягнуться червоною ниткою крізь усі наступні розділи цієї книги.
Командна мова була німецька. Більшість старшин, головне старших віком, як і підстаршин, достатньо володіли німецькою мовою. Зате загал вояцтва її не знав. Під час навчання, крім звичайних вправ, вояки мусіли багато зусилля й часу витрачати на вивчення німецької командної мови. Великі труднощі створилися службі зв’язка, заміщеній переважно українцями, які мусіли вільно говорити по-німецькому. Найкращим вирішенням було б прийняти українську мову за командну мову в Дивізії. Німці, старшини й підстаршини, від яких вимагалося вищого рівня інтелегентности, могли легше вивчити українську командну мову, ніж загал українського вояцтва – німецьку. Таку вимогу повинні були поставити українські чинники ще перед утворенням Дивізії і без такої передумови не дати своєї згоди. Серед всіх цих вище з'ясованих труднощів формування й бойове навчання Дивізії могло проходити тільки поступово, крок за кроком. Про певну пляновість не могло бути й мови.
Українські старшини продовжували своє теоретичне навчання в усіх ділянках воєнного командування під керівництвом найкращих у Дивізії німецьких старшин. Тут виявилося, що навіть деякі досвідчені німецькі офіцери могли дечого повчитися від українських старшин Українці перевищали німців у використовуванні околиці, маскуванні, швидкому вкопуванні, споруджуванні тимчасових застав, закладанні мін тощо. Шкода, що ми, німці, не використали раніше таких здібностей українців.
Легка доступність до табору "Гайделягер" сприяла також діяльності Української Повстанської Армії, яка неприхильно ставилася до Дивізії через німецьку політику на Україні. Щоправда, до відкритого зудару не дійшло, але УПА різними засобами ширила. пропаганду проти Дивізії. Вона намагалася спинити зголошування нових добровольців, а вже призваних вояків хотіла перетягнути до своїх лав. Для своїх цілей УПА не відмовлялася і від метод тиску. З часом ставлення УПА до Дивізії трохи змінилося, але в основному залишилося без ґрунтовних змін.
Велике значення для Дивізії мали священики. За малими винятками, в Дивізії служили глибоко релігійні греко-католики. Львівський Митрополит Андрей Шептицький, який прийняв на авдієнції командира Дивізії, був великим її приятелем. Його близький співробітник митрат професор д-р Василь Лаба взяв на себе духовну опіку Дивізії і мав в цій галузі великі заслуги. Усі частини Дивізії його радо вітали, а Його Служби Божі в більші свята залишаться в пам'яті назавжди. Кожний полк і самостійний курінь Дивізії мали своїх священиків, які підлягали головному священикові о.Михайлові Левенцеві в штабі Дивізії. Для вояцтва відправлялися Служби Божі кожної неділі і кожного свята. Тому що греко-католицькі свята припадають на два тижні пізніше від протестантських, а до того їх є значно більше, ніж протестантських, вирішено святкувати тільки українські свята. Таким чином використовувано більше часу для військових зайнять.
Взаємовідношення німців і українців було не скрізь однакове. Багато залишалося до побажання. В більшості випадків було так, – які командири – таке відношення. Де молоді командири працювали з вояцтвом в атмосфері зрозуміння, але під контролем дисципліни, там взаємовідношення були добрі, а подекуди – кращого не можна було і бажати. Прикладом могли послужити дивізіон зв'язку і винищувально-протитанковий дивізіон. Це не значило, що командири полків були гірші, але вони, маючи під командою більше число вояцтва і більше завдань, у багатьох випадках не мали можливостей встановити особисті зв'язки. Мати добрі відносини між німцями й українцями – було насамперед завданням командирів куренів чи дивізіонів. Власне у встановленні дружніх відносин видно було великі помилки. Командир Дивізії намагався різними способами ці огріхи направити, але він сам мимоволі створював між собою та українцями невидну стіну, що перетворювалася в непоборний бар'єр. Його вже згадана короткозора, безглузда особиста політика лише ускладнювала відносини між німцями і українцями. Фрайтаг не міг погодитися з фактом, що він командир чужонаціональної дивізії, в якій німецькі старшини повинні бути винятками.
У бойовому навчанні українське вояцтво здобувало помітні успіхи. Українські вояки виявляли багато доброї волі й зацікавлення. Вони здібні й дуже цікавилися технічними галузями. Дезертирство, ще таке часте явище в Дембіці, майже не існувало. Лише кілька вояків не повернулися з відпустки. Вони правдоподібно попали під вплив Української Повстанської Армії, яка, як противник Дивізії, намагалася усіма силами стримати наплив української молоді до Дивізії. Досить вільне тоді партизанське життя в УПА під українськими національними прапорами більш вабило молодь, ніж тверде життя в Дивізії. Під час відпусток вояки Дивізії були використовувані УПА як інструктори для повстанців. Після закінчення відпусток УПА їх відпускала назад. Суперництво між УПА й Дивізією не створило для останньої поважних труднощів.
У численних звітах до вищих німецьких політичних і військових органів писалося про боєздатність Дивізії. Завжди підкреслювався її політичний характер і доцільність введення її у бої з погляду українських інтересів. Боротьба проти західніх альянтів не входила в рахунок, бо українці зголосилися воювати тільки проти большевиків за визволення своєї батьківщини, й німецькі власті погодилися на таку передумову.
Тепер з Дивізією сталося те, чого ми найбільше боялися: її кидається у найгрізніші бої поодинокими полками, а не як одну цілу одиницю. З математичною точністю і послідовністю наступає все те, чого Дивізія всіма засобами старалася уникнути і перед чим вона у численних звітах дуже застерігала. Цей закид не стосується до командування ХІІІ-го корпусу, яке у такій ситуації не могло інакше діяти; він стосується до тих, які від початку кинули Дивізію у цей район.
Силою створених обставин, Дивізія попадає на найважчий і найбільше неясний фронтовий відтинок корпусу. 30-ий полк, крім реорганізації, мав завдання очистити довколишні ліси від ворожих недобитків. Тепер головне завдання Дивізії – загородити долини Сасова і Ясенова на південний схід і не допустити ворога в навколишні просторі ліси.
Наступні дні – це був особливо важкий час для Української Дивізії. По-перше, вона опинилася в головному ударі наступу; по-друге, совєтське командування знало про присутність Української Дивізії на фронті й за всяку ціну намагатиметься її розбити. Тому закриття фронтового прориву – це ще не кінець. Дивізія мусить втриматися на здобутих позиціях проти посилених атак переважних сил ворога. Додаткові укріплення лінії мінами і заставами можливе тільки вночі, бо близькість ворожої лінії і дії ворожих літаків унеможливлюють будь-яку працю вдень.
ХІІІ-ий корпус одержує наказ до прориву з оточення. Командир корпусу вибирає напрям на південь, на Подільську височину, – місце найслабшого ворожого тиску. Прориву у цьому місці ворог найменше сподіватиметься, бо атака на покриті густим лісом, стрімкі береги Подільської височини суперечила б усім правилам воєнної науки. Одна вермахтівська дивізія та Українська Дивізія, які найдалі висунені на північ, дістали наказ залишитися на своїх позиціях, боронити їх якнайдовше і тільки під найсильнішим тиском ворога повільно відступати на південь, щоб тим уможливити іншим частинам корпусу прорив з кітла.
У той час до Української Дивізії прибуває делегація від Української Повстанської Армії. Вона виявила свою готовність допомогти Дивізії. Вояки УПА – це молоді хлопці, без військового вишколу, у цивільному одязі. Дивізія не має для них обмундирування і як в інтересі вояків Дивізії, так і бійців УПА, мусить відмовитися від пропонованої допомоги.
В складі частин генерала Ліндеманна українські вояки билися хоробро. Не занотовано жадного випадку переходу українського вояка Української Дивізії на большевицький бік.
Всі втрати корпусу і Української Дивізії ще важко встановити. Виглядає, що залишились малі недобитки. У Дивізії зібралося близько 500 українців у селі Спасі над Дністром. Сюди приїхав губернатор Вехтер.
Командир Дивізії приймає його у пригнобленому настрої. Дивізія розбита і втрачена. Вехтер також приголомшений утратою майже всієї Галичини. Генерал Фрайтаг нарікає в дуже їдких і неперебірливих виразах на, на його думку, погану і боязливу поведінку українців. Тепер він втратив усяку повагу в очах свого начальства, його кар'єра закінчена. А всьому винні... українці. Далі триває в роздратованому тоні довга розмова. Вехтер каже, що в Берліні і головній квартирі не так погано думають про Дивізію. Там уже відомі умови битви і у висновку стверджено, що українці зовсім не погано билися. Обличчя Фрайтага роз'яснюється. Побачивши, що він надто далеко зайшов у своєму безпідставному осуді супроти українців, злагіднивши тон, говорите що українці, правду кажучи, не так погано воювали.
Переправившися через Карпати, рештки Дивізії збираються на Карпатській Україні, в районі Середнього, положеного між Мукачевом і Ужгородом. За деякий час тут зібралося близько 1500 вояків Дивізії, між ними у повному складі ветеринарна й технічна сотні та більша частина запасного куреня. Ці частини не були в кітлі. Крім повного бойового озброєння згаданих частин і ручної зброї 1500 вояків, усе найкраще озброєння Дивізії залишилося в кітлі, так само як інших частин ХІІІ-го корпусу. Німецькі дивізії не вивели з кітла відсотково більше людей, ніж Українська Дивізія, і були пізніше розформовані та приділені до інших дивізій
У Середньому командир і начальник штабу склали докладні звіти про бої і накреслили схеми боїв, – усе з пам'яті, бо всі воєнні щоденники пропали під Бродами, – і розіслали їх до відповідних політичних і військових установ. Тепер уже можна було підвести перші сумні підсумки. Дивізія ввійшла у бої, маючи 11000 вояків. У кітлі вона втратила близько 7000 вояків. Більшість вояків згинули або поранені попали в руки большевикам.
У минулих важких боях Дивізія виконала те, чого можна було від неї очікувати. Не її вина в тому, що вона попала в оточення і мусіла боротися з переважними з кожного боку силами ворога. Її не можна було порівнювати до подібних, у боях загартованих німецьких з'єднань. Тут і там не витримали нерви – це траплялося також іншим частинам у першому бою. Але ніяка частина не несла, навіть приблизно, такої великої відповідальности в найнесприятливіших обставинах, ніж Українська Дивізія. Командування Дивізії правильно оцінювало боєздатність Дивізії. У звітах воно ясно представляло оцінку, але на неї ніхто не звертав уваги. Що більше – розпорядження вищих кіл завжди були протилежні до пропозиції та оцінки дивізійного командування. Отже, події пішли своєю трагічною чергою, на жаль, коштом українців. В ім'я правди, треба ще підкреслити, що першим бойовим враженням українців були відступаючі з бойової лінії німецькі частини. Від українців, що не були ще в боях, вимагалося, щоб вони трималися краще, ніж німці, і врятували ситуацію. Від них вимагалося надто багато; від них вимагалося того, до чого вони ще не дозріли, не маючи фронтового досвіду. Під час боїв у кітлі та при прориві чимало українців виявилися надзвичайно відважними. Наприклад, усюди, де появлялися ворожі танки, українці підповзали поборювати ці сталеві потвори з близької віддалі; відомий випадок, коли український підстаршина свідомо заплатив своїм життям, щоб знищити ворожий танк.
Розглядаючи брідську битву, треба ствердити, що Дивізія не підвела, а навпаки, з найбільшою вірністю виконала свої обов'язки у боях з ворогом. Якщо доля не нагородила її великою перемогою, в цьому не вина Дивізії, а збігу дуже-нещасливих обставин. Перш за все, головне командування зробило першу помилку своїм наказом про введення Дивізії в такі бої. Але Дивізія зробила початок для української військової традиції, яку треба формувати далі в нових боях.
Кривавий день добігає-до кінця. Великі жнива зібрала сьогодні смерть. Оточені частини рештками сил боронили своє життя; на всіх .фронтах відбивали один по одному атаки ворога. Ворожих вломів не вдалося відбити, їх тільки більш-менш ізольовано. Багато добрих друзів не пережили цього дня. Не всі спочили у вояцькій могилі – не один лежить там, де його трапила куля чи розшарпала граната. Страшне спустошення спричинили ворожі літаки цього дня. Майже всі дороги завалені порозбиваними возами та постріляними кіньми. Гаряче повітря тхне гнилим смородом набряклого кінського стерва. Куди оком не кинеш – горять села стодоли, – свідки жорстоких боїв. У тьмяному присмерку розгортається рідкісна своїм страхіттям, страшна панорама битви, оживлена іржанням покинутих коней.
На другий день приходить наказ про прорив з оточення. Українці, разом з розгромленими німецькими частинами, мають завдання утримати північний фронт кітла, тоді як інші частини будуть пробивати його південну стіну, щоб промостити собі дорогу до волі і до життя. На всіх фронтах миготять світла ракет. Жорстокі бої тривають. Ворог наступає вночі під могутньою канонадою артилерії. У повітрі торохкотить "швейна машина" – повільний большевицький літак. В окопах рукопашні бої – на багнети. Сильна детонація міни вказує, що десь там на неї напоролася ворожа патруля. Від численних вогнів видно, немов удень. Безперервно татакають кулемети і протитанкові гармати. Між ними дзвінко бухкають постріли совєтських танків. Усі дороги, стежки, мости села – під сильним обстрілом ворожої артилерії. Колони – під градом бомб літаків. Смерте, який гострий твій спис, які багаті твої жнива! Не зажмуриться око, кожний нерв напружений до болю. Плач і лемент залишених жінок і дітей. Десь далеко чути – реве корова, виє собака.
На початку вересня рештки Дивізії переїхали до Нойгаммеру. Вже 15 вересня почалося плянове нове формування Дивізії. Згідно з пляном, реченець нової боєздатності Дивізії призначено на кінець 1944 року. Але при найбільшій волі й найкращих зусиллях цього реченця неможливо було дотриматися, бо тут не йшло про звичайне поповнення, а про зовсім нове формування. Крім короткого часу для проведення нового формування бракувало ще озброєння та інших засобів, яких через великі втрати на фронтах просто не було.
Друге формування Дивізії порівняно з першим проходило значно зручніше. По-перше, Дивізія розпоряджала українським і німецьким особовим складом; по-друге, частини приміщувалися вкупі, що облегшувало утримання дисципліни й ведення навчання Озброєння і устаткування прибували, якщо навіть не в такій великій кількості як раніше, але пляново, так що не виникали перебої в навчанні.
Для нового формування Дивізія диспонувала таким числом вояцтва:
Поворотці з-під Бродів близько 3000
Вишкільно-запасний полк близько 8000
Разом 11000
Українського вояцтва не бракувало. Поповнення пляново приходило. Але була помітна різниця порівняно з попередніми часами. При першому формуванні Дивізії українці голосилися добровільно прямо з цивільного життя; тепер вони приходили головне з лав втікачів перед большевиками. Формально вони також зголошувалися добровільно, але фактично під примусом обставин. До військової служби нікого силою не примушувано. Але хто раз до Дивізії зголосився, мусів підпорядкуватися військовим законам і безкарно не міг змінити свого рішення. Щодо якости, людський матеріял не був такий добрий, як у першому складі Дивізії. Усіх добровольців негайно спрямовувалося до вишкільно-запасного полку на бойове навчання.
У той час Українська Дивізія стала широко відома серед української громадськости в Німеччині. Усе більше і більше надходило зголошень з робітничих і військовополонених таборів у Німеччині. Але таких добровольців майже неможливо було звільнити з цих таборів, головне тих, які працювали у німецькій промисловості чи адміністрації.
Найкращих українських стрільців і підстаршин відкомандировувалося до таборів української молоді, так званих юнаків, які прийшли переважно з лав українських втікачів перед большевиками. Ця українська молодь, приміщена в військових таборах, проходила допризовне військове навчання, щоб після перейти до Дивізії як кандидати на підстаршин, але майже всю її забрали у своє розпорядження німецькі військово-повітряні сили і використовували її для допоміжної обслуги зенітної артилерії.
Від самого початку утворення, керівництво Дивізії домагалося від німецьких політичних кіл надання їй українського національного характеру, але, на жаль, без успіху. Щойно при новому формуванні Дивізії нові заходи принесли кращі результати.
Незабаром майже всі бажання українців були здійснені. Дивізія одержала дозвіл називати себе офіційно "українською". По довгих чеканнях, українці мали нарешті право називати свою дивізію "українською", а не "галицькою". Назва "галицька", по-перше, не подобалася українцям, а по-друге, ширила невірне поняття про Дивізію серед німців.
Дивізія одержала дозвіл на вивішування українського національного, синьо-жовтого прапора поряд німецького прапора.
Затверджено нову присягу, яка вже не була дослівним перекладом німецького тексту, а дозволяла українцям складати приречення на боротьбу за Україну і український народ.
Дозволялося також грати український національний гімн поряд обох німецьких гімнів.
Тільки державний герб України тризуб ще був офіційно заборонений, хоч цієї заборони ніхто на практиці не притримувався. Майже всі клумби й кам'яні мозаїки перед українськими квартирами були у формі тризуба. Чому щойно тепер дозволено всі ці національні форми, коли вони вже майже не мали практичного значення? Чому це не сталося раніше? Німецький націонал-соціялістичний уряд зробив основну помилку тим, що переоцінив німецькі сили і бажав мати вільну руку в усіх своїх діях. Скільки разів українці ставили питання, чому німці їм не дають жадної політичної програми? Українці були готові до співпраці з німцями, хотіли брати участь у боротьбі проти московського комунізму по німецькому боці, але вимагали для себе програми, яка гарантувала б визволення українського народу. Хто може очікувати якогось піднесення без ніякої програми? Без невідомого майбутнього? Врешті у Дивізії дозволено носити тризуб. Хоч усі ці поступки прийшли пізно, вони все таки принесли новий поштовх і чимало піднесли настрій вояцтва.
Одночасно з цими поступками значно кращали відносини між Українською Повстанською Армією і Українською Дивізією. Ще під Бродами відділи УПА підтримували зв'язок з Дивізією і пропонували їй свою допомогу. До практичної співпраці тоді не дійшло, бо, по-перше, обставини під Бродами не давали великої користи з такої співпраці, а по-друге, командування Дивізії не хотіло використовувати для своїх цілей цивільних людей, щоб не дати большевикам виправдань до масакри вояків Дивізії, які попали б у їхній полон. У той час УПА не мала ще ні військового вишколу, ні зброї та устаткування. З втратою великої частини Галичини, впливи УПА на Дивізію зменшувалися, а де ще зв'язок існував, підтримувалися добрі відносини. УПА тепер зосередила свою увагу на грізнішого ворога – большевиків. Дії УПА в тилу ворожого фронту завдавали йому чималих втрат. Червона Армія була змушена відрядити великі сили для охорони своїх ліній і пунктів постачання. Для своєї користи німці тримали з УПА зв'язок.
До українців треба ставитися як до людей, а не як підлеглих. Зверхник не смів перетворитися на вправного командира-машину. Тому до Дивізії потрібно було спеціально підобраного німецького особового складу, який, крім вищеподаних прикмет, мусів би ще бути настільки психологічно підготований, щоб зміг зрозуміти українську душу. Застосування принципу "послуху до загину" у вихованні українського вояка було рівнозначним з витворюванням у ньому глибокого почуття меншевартости, яке ставало великою перешкодою при виконуванні покладеного на нього бойового завдання. Тому "казармений тон" повинен був у Дивізії зникнути, а його місце повинно було зайняти людяне зрозуміння – зв'язок серця з серцем.
…Завданням Дивізії буде охорона району навколо міста Жіліни, включно з самим містом. Дивізія мусить негайно приступити до активного поборювання партизанів. Їхня бойова вартість не надто велика і тому Дивізія може приступити до виконання свого завдання навіть у теперішній стадії свого переформування й навчання. Тепер у районі Жіліни перебуває танкова дивізія "Татра" (запасна танкова дивізія з Лігніц), яка прочистила вже цей район. Одначе вона потрібна до наступу на центр повстанців і тому Українська Дивізія мусить її негайно заступити. Генерал Гефле просить Фрайтага відразу поїхати до Жіліни і там обговорити з командиром Дивізії Татра" усі справи, пов'язані із зміною. Для забезпечення Дивізії зброєю, а головне тягловою силою, начальник відділу 1б Дивізії має негайно порозумітися з квартирмайстром штабу генерала Гефле, від якого одержить потрібну допомогу. Цікаво при цьому відзначити, що на домагання для Дивізії зброї у зв'язку з її переміщенням на Словаччину, вищі німецькі управління лаконічно заявили: "Ми зброї не маємо. Здобудьте її у партизанів".
21 січня 1945 року прийшов наказ про переміщення: "Українська Дивізія переміщується негайно, у пішому марші, у Штірію".
При відмарші знову близько 100 вояків залишило Дивізію і змішалося з населенням Словаччини. Деякі з них не бачили жадної перспективи у продовжуванні боротьби по німецькому боці і залишалися на Словаччині, щоб після переходу фронту повернутися додому. Деякі воліли продовжувати боротьбу проти большевизму в лавах Української Повстанської Армії. Але і ці вояки – на 20000 чоловік Дивізії – це незначне число.
На південь від річки Драви Дивізія вела бої з партизанською бригадою "Бахерн" (німецька назва гірської височини Погорє) і навела там порядок. Але до найбільшої дії, яку плянував Роснер не дійшло через зміну становища на Східньому фронті. Роснер плянував повести наступ на центр Тітовського партизанського руху. Дивізія мала бути хребтом того наступу, керованого з району обабіч Любляни в південно-західньому напрямі аж до Трієсту. Це була би цікава, але ризикована дія.
В лютому 1945 року, згідно з пляном з'єднання всіх дрібних українських військових частин в Українську Національну Армію, до Дивізії прибув один охоронний курінь, зформований з українців з Волині, який раніше діяв на Волині й Холмщині.
Як грім з ясного неба, наспів наказ з групи армій "Південь", щоб Дивізія здала всю зброю і ввесь виряд для новостворених – німецьких частин. Наказ видав райхсфюрер Гіммлер. Усю зброю і устаткування Дивізія має зібрати на станціях, навантажити у залізничні вагони та відставити до Нюрнбергу. Група армій "Південь" має стежити за виконанням наказу.
Командування Дивізії остовпіло. Це – чисто політичний наказ, виданий вищими політичними колами "за зеленим столом"." Створювалося враження, що вони зовсім не орієнтувалися у фронтовому положенні в Австрії. Цей наказ прийшов до Дивізії в кінці березня 1945 року.
Найправдоподібніше наказ про роззброєння Дивізії був виданий – на особисте розпорядження Гітлера після обговорення ситуації на конференції в його квартирі у Берліні 23-24 березня 1945 року. На ній Гітлер довідався про існування Української Дивізії і сказав:
- Якщо вона складена з австрійських рутенців (Ruthenians), нічого не можна зробити, як тільки забрати у них зброю. Австрійські рутенці були пацифісти. Вони були вівці, не вовки. Вони були і нещасливі навіть у австрійській армії. Вся ця справа – це помилка…
Я не хочу твердити, що з цих чужинців нічого не можна зробити. Справді, з них щось можна зробити. Але на це потрібний час. Якщо б мати їх впродовж шістьох чи десятьох років та мати контролю над їхньою батьківщиною, як це мала стара монархія, очевидно, вони стали б добрими вояками. Але якщо їх взяти в час, коли їхня батьківщина є десь там далеко, – за що вони мають і воювати?
Врешті протести Дивізії та заходи Вехтера принесли успіх. 28 березня 1945 року увечорі з польового командного пункту з Зальцбургу прийшов наказ не здавати зброї, а чекати на дальші розпорядження.
Наказом групи армій "Південь" від 31 березня 1945 року Українську Дивізію підпорядковано 2-ій армії. Згідно з цим наказом Дивізія мала розпочати 1 квітня 1945 року наступ з метою закриття прориву. 2-га армія підпорядкувала Дивізію 1-му кавалерійському корпусові.
Перші наступи вдалося відбити, а поодинокі вломи замкнути в протинаступах. При тому виявилося, що український вояк, порівняно з німецьким, дуже вразливий на сильний вогонь і його легко витиснути з оборонних позицій. Зате в протинаступах він виявляв свою перевагу й майже завжди здобував утрачений терен. На таких прикметах українського вояка командування Дивізії плянувало свої оборонні дії. Воно слабо обсаджувало позиції першої лінії, але зате тримало великі резерви поблизу фронту. Така тактика також заощаджувала великі втрати від сильного ворожого вогню. Очевидно, що застосування такої тактики вимагало частин з великою кількістю вояків, а Дивізія була чисельно сильна.
Іще раз виявилося, що у випадку українського вояка найважливішу роль відіграють командири: там, де добрий і здібний командир, що вміє завоювати собі серед вояцтва авторитет, там український вояк виявляє найкращі бойові досягнення у витривалості та рішучості у наступі.
Навпроти Української Дивізії були розташовані частини так званого 3-го Українського фронту. Одні проти одних стояли західні й східні українці. Відношення сил було яких 3:1 на користь ворога, але відношення важкої зброї та артилерії були ще гірші для нас. Тинки й літаки не вступали в бої. По большевицькому боці було багато українців. Цю обставину намагалися використати пропагандивно обидві сторони. У жвавій пропаганді большевики використовували гучномовці, летючки і перешептування на те, щоб до них переходили українські вояки Української Дивізії. Деякі сотні піддавалися впливам цієї пропаганди і з них перейшли вночі до ворога кілька роїв. У протизаходах командування Дивізії часто зміняло частини на фронті резервами або пересувало їх з одного відтинку на інші, щоб таким чином перешкодити воякам у докладному ознайомленні з місцевістю. За весь час оборонних боїв аж до дня капітуляції в Дивізії занотовано 98 випадків переходу до ворога. Це – незначне число, якщо взяти до уваги велику кількість вояків у Дивізії, критичні часи загального розкладу та дезертирство і в німецьких дивізіях корпусу.
Ще перед своїм від'їздом Вехтер натякав на можливість капітуляції. Він, що був відповідальний за всі чужонаціональні частини в німецькій армії – козацький корпус, Українську Дивізію і східно-турецькі частини – мав плян стягнути їх усіх до Північної Італії через Тольмеццо і там передати західнім державам. Що більше, Вехтер ще мав ідею приєднати Українську Дивізію до польської армії генерала В.Андерса, виходячи з принципу, що українці в Дивізії – це з юридичного погляду колишні громадяни Польщі. Тому він уважав за доцільне відновити давнішу назву Дивізії "Галицька ч. 1", щоб підкреслити її територіальне походження. На його думку, Дивізія повинна б забезпечитися вдосталь харчами, головне живою худобою, бо треба буде переходити Альпи. Для цього пляну дуже підходило розташування запасного полку в Фелькермаркті, через який вона мусіла б переходити до Італії, а в ньому можна б нагромадити досить харчів і худоби. У всякому разі Дивізія не сміє попасти в руки большевиків, а мусить перейти до англійців або американців. Ці справи Вехтер хотів обговорити з головнокомандувачем німецьких військ в Італії. Перед виїздом Вехтер, ще заповів прибуття до Дивізії генерала Павла Шандрука, голови Українського Національного Комітету і головнокомандувача всіма українськими частинами.
В кінці 1944 року німці запропонували українцям створити Український Національний Комітет як репрезентанта українського народу. Але вони наполягали, щоб УНК був складовою частиною російського "Комитета Освобождения Народов России", який очолював російський совєтський генерал Андрій Власов і був командувачем так званої Російської Визвольної Армії, від чого українці категорично відмовились. Тому щойно 12 березня 1945 року Юлій Розенберг, райхсміністер східніх земель, потвердив рішення німецького уряду щодо створення Українського Комітету "як єдиного представника українського народу". У тій деклярації він також обстоював думку, "щоб українські військові частини зібрати разом в українську визвольну армію". Головою Українського Комітету (УНК), на пропозицію президента УНР А. Лівицького та інших провідних українських діячів, став генерал Павло Шандрук (заступниками – професор В.Кубійович і адвокат Олександр Семененко), якого президія УНК призначила 17 березня 1945 року командувачем Української Національної Армії. Президія УНК видала свою деклярацію до громадянства, а генерал ІИандрук видав окрему відозву до українських вояків.
Попереджений д-ром Вехтером та д-ром Арльтом, командир Дивізії генерал Фрайтаг зустрів генерала як свого начальника та прийняв і виконав формально його розпорядження щодо зміни назви Дивізії на "1-шу Українську Дивізію". Під час перебування в Дивізії генерал Щандрук провів вперше присягу вояків Дивізії "на вірність Українському Народові й Українській Державі", яку у його приявності здійснив о. М. Левенець. При настоюванні генерала Шандрука та підтримці Вехтера і Арльта, генерал Фрайтаг видав 27 квітня розпорядження, в якому говорилось, що "на випадок офіційної капітуляції Німеччини... коли Східній фронт буде передано большевикам, Дивізія негайно пробивається якнайшвидше в тил до англо-американців".
Два дні перед капітуляцією, на доручення генерала Шандрука сотник Макарушка разом з д-ром Арльтом, який добре говорив по-англійському, виїхав назустріч англійцям і передав їм листа від генерала Шандрука у справі переходу Дивізії до західніх альянтів.
Текст присяги, яку ввів генерал Шандрук для вояків Української Дивізії: «Присягаю всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину Україну. Свідомий великої відповідальности, присягаю як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно й беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати, – амінь».
По полудні 6 травня 1945 року запрошено всіх дивізійних командирів і командуючих генералів на нараду з головнокомандувачем 6-ої армії Бальком. Генерал Бальк повідомив їх, що Німеччина стоїть перед беззастережною капітуляцією і що весь Східній фронт має швидким маршем податися на захід, щоб насамперед не допустити до захоплення військ Червоною Армією у полон. На пропозицію самої Дивізії їм призначено Фелькермаркт на збірний пункт.
10 травня 1945 року командний пункт Дивізії розмістився на ринку у Тамсвегу по полудні, а увечері перемістився до Санкт Андре, 3 кілометри на північ від Тамсвегу.
Згодом українців перевезено з району Шпітталю до Ріміні в Північній Італії і на тому участь українців у війні по німецькому боці закінчилася.
З приходом німців 1941 року на Україну, нічого по суті не змінилося. Німці відразу почали вважати Україну своєю колонією, а українців – колоніяльним народом. Замість комунізму німці принесли українцям нацизм – нічого кращого за комунізм. Вони навіть не провели земельної реформи, а перетворили колгоспи на громадські двори. Збільшення присадибної землі селянам ще не відрізняло однієї системи від другої Усі вияви незалежности були німцями брутально придушені, а носіїв тих ідей вкидувано до в'язниць. Засоби насильства німецького райхскомісара України були такі жорстокі, що Сталін використав цю обставину в боротьбі проти німців, а українські націоналістичні кола були змушені вести боротьбу проти німців, одночасно з боротьбою проти комунізму. Навіть назва найвищого німецького представника на Україні – "райхскомісар" була дуже невдала, бо нагадувала большевицьку систему.
В Українській Дивізії ця німецька політика виявилася ще яскравіше. Згідно з плянами, Українська Дивізія мала залишитися чужонаціональним з'єднанням, а не перетворитися на німецьке з українським поповненням. У безглуздій політиці щодо особового складу Дивізії полягав увесь корінь зла, що негативно впливав на українців аж до кінця існування Дивізії. Також українські старшини в Дивізії повинні були мати більше можливостей на виявлення своїх здібностей. Ними треба було заміщати відповідальніші пости та довірити їм тактичне керування або принаймні брати їх до штабів на навчання. Принагідно треба ствердити, що українські старшинські й підстаршинські кадри здали бойовий іспит в Дивізії з дуже добрим результатом.
Також введення Дивізії в бойові дії було зроблене неправильно. Треба було звертати більше уваги на звіти командування Дивізії про її особливий характер та певні риси характеру українського вояка, що вимагало обережнішого трактування. А Дивізію безоглядно кинено на найважче випробування, якого навіть добрі німецькі частини не витримали. Верховне командування сухопутних військ та група армій "Північна Україна" належно не дооцінювали великого політичного значення Дивізії. Розвиток фронтових подій на відтинку на схід від Львова можна було передбачити. Введення Дивізії в бої відбулося на основі чисто німецького мислення, без найменшої уваги на її відмінні властивості. Через брак досвіду в модерному веденні війни, кинення українців у найважчий фронтовий пункт боїв мусіло заздалегідь бути приречене на невдачу.
Дозвіл на українські національні відзнаки, національний гімн, присягу на вірність Україні прийшов надто пізно, хоч українці постійно їх вимагали. Створення Українського Національного Комітету та Української Національної Армії, які очолив генерал Павло Шандрук, відбулося ще пізніше.
З перспективи часу, ми бачимо ще одну трагедію української визвольної боротьби. Доля вказувала кращі шляхи, але недосконала людська вдача все знівечила. Тільки будьмо справедливі. Не в усьому можна скидати вину на німців. Деяких причин невдачі мусять шукати українці в себе самих.
Попри все, українські вояки Дивізії виправдали себе в найважчих обставинах жорстокої боротьби. Їм треба побажати, щоб їхні бойові діла не залишили у їхніх противників лише почуття ненависти. Українські вояки взяли в руки меч з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежносте. За моїми спостереженнями, вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали.