Цей не зламається!

Дата публікації допису: May 18, 2013 9:45:54 AM

Вісник Любачівщини №20, Львів – 2012. – 96 стор.

Так писав світлої пам'яті Слуга Божий митрополит Йосиф Сліпий, будучи в'язнем, перебуваючи у неймовірно важких умовах існування, в далекім від рідного краю місці. Що ми знаємо про цю знакову постать, яка була чітким послідовником митрополита Андрея Шептицького, яку всупереч традиціям, вітали оплесками на II Ватиканському Соборі, якій, знову ж таки всупереч традиції, цілував руку Папа Іван Павло ІІ.

Йосиф Сліпий-Коберницький – Дичковський народився 17 лютого 1892 р. в с. Заздрість на Тернопільщині. Він навчався у Тернопільській гімназії, у Львівській греко-католицькій духовній семінарії, в університетах у Львові, Інсбруку та Римі. Сліпий вільно володів грецькою, латинською, французькою, італійською, англійською та німецькою мовами. У таборах, де він пробув 18 років, вивчив російську. У двадцять шість років він здобув учений ступінь доктора богослов'я, а його праці з богослов'я та історії церкви склали 13 томів. У різні роки Йосиф Сліпий видавав у Львові журнали «Богословія», «Дзвони», «Нива», «Мета», був ректором Львівської семінарії та Богословської академії. У двадцять п'ять років Сліпий був висвячений митрополитом Андреєм Шептицьким на священика, наприкінці 1939 року – на архієпископа, а після смерті Шептицького у 1944 році він очолив Українську Греко-Католицьку Церкву.

За три тижні до завершення Другої світової війни у Європі співробітники радянської держбезпеки заарештували Сліпого разом з усіма єпископами церкви і вивезли його до Києва, де митрополит провів два роки у в'язниці. У Києві військовий суд звинуватив Сліпого у «ворожій діяльності проти УРСР та співпраці з німецько-фашистськими окупантами» і засудив на 8 років ув'язнення.

Ось, як пізніше згадував глава Української Греко-Католицької Церкви Йосиф Сліпий про обставини свого арешту:

«11 квітня 1945 року настала хвиля арештів. Того вечора вийшов я на балкон подивитися на планету Марс, що був тоді найближче до Землі і найясніше світив. Нагло приїхало кільканадцять самоходів, повних війська. Заарештували мене, а водночас і інших єпископів та деяких священиків. Найважча тюрма в совєтах була саме київська. Щоб видержати її, треба було великої ласки Божої, бо фізичної сили не було...».

Очевидно, влада сподівалася, що суворий присуд змусить Сліпого зламатися й піти на компроміс. Але цього не сталося. Згодом митрополит був засуджений ще тричі і загалом провів у мордовських і сибірських концтаборах та на засланні майже 18 років:

«Ув'язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судці, а перед ними я, безборонний в'язень-каторжник, «німий свідок церкви», що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій церкві... І в'язень-каторжник бачив, що і його шлях «на краю землі» кінчався приреченням на смерть!.. Силу на оцьому моєму хресному шляху в'язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде зо мною також моє духовне стадо, мій рідний український народ, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній».

Йосиф Сліпий не пішов до офіційної церкви, хоча йому пропонували високі посади – скажімо, Київську митрополичу кафедру. Він не зламався. Саме тому («Він не зламається!») назвав його своїм наступником митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Будучи в'язнем, кир. Йосиф не тільки не зламався, він підтримував і вів свою паству, з далеких в'язничних таборів пишучи і закликаючи «Великого бажайте!.. Одушевлятися великим, високим і мати заодно перед очима гідну мету – само собою підносить людину; слушно говориться, що вона росте із своїми планами. Велике не затемнює погляду маловажними речами, але поширює його... Не кожний вродився генієм і не кожному дав Бог довершувати спасенні діла і повертати умовинами часу, немов коловоротом, але кожному дано бажати «великого», молити Бога про те, помагати посильно у великих духовних будовах, бо з дрібних цегол виростає гігант. Кожний може чинити добре, а в кожному доброму є і велике... Кожний людський чин – часовий і переминаючий, а Христова програма – це програма на вічність, яка підносить людину так високо, що вище ніхто вже її не може підняти.. Держись вічного життя! Флп 6,12» 1957 рік, Маклаково, Красноярський край.

Митрополит не тільки словесно чи письмом заохочував своїх вірних, він також виконував свої пастирські обов'язки в тюремних обставинах, обводячи навколо пальця радянську цензуру. Так, в одному із листів, надісланому перед Великим Четвергом, коли за традицією глави Церков освячують миро, митрополит писав: «Останнім часом я хворію, пришліть мені ліки, які готуються з таких-от олій». Далі йшов список латиною. Коли список розшифрували, виявилося, що це були інгредієнти мира. Ув'язнений Патріарх також просив надіслати йому білих сухариків і загорнути все в «Арх.» (тобто, служебник «Архієратикон», де є молитва на освячення мира).

Пізніше, після освячення мира, Патріарх Йосиф віднайшов дотепний спосіб переслати його віруючим. «Не ті ліки, що треба, мені прислали, – писав він у наступному листі, – але щоб вони не зіпсувалися, висилаю їх назад».

1963 року, внаслідок складної гри за участю тодішнього радянського лідера Микити Хрущова, президента США Джона Кеннеді, папи Івана XXIII, Йосиф Сліпий опинився на свободі, але йому заборонили повертатися в Україну, а депортували до Італії. Хрущов вважав, що ламаний майже двома десятиліттями каторги Сліпий у свої 70 з гаком років не становить небезпеки. Та Хрущов глибоко помилився.

В'язень сталінських таборів не приїхав на Захід спокійно вмирати. У Римі Йосиф Сліпий заснував Український Католицький Університет і монастир Отців Студитів та збудував собор Святої Софії. А ще тодішні соратники Сліпого згадують, як вони перешіптувалися між собою: владика здитинів, він вимагає купувати для семінарської бібліотеки по два примірники будь-якої, навіть дуже і дуже вузькофахової книги. Нащо? «Один примірник залишиться тут, – суворо відказував Сліпий, – а інший вирушить в Україну». Боже, в яку Україну? Туди Євангеліє не можна ввезти! Коли ж ці книжки знадобляться? «Скоро, – гримав кардинал,– - рушайте купувати!».

Восени 1975 року Сліпий став першим патріархом Української Греко-Католицької Церкви. І хоча цей його сан не був визнаний Ватиканом (але не був і заперечений), сам патріарх на це не дуже зважав: у своєму поважному віці він подорожував світом, збирав гроші на церкву, гуртував навколо себе молодь, жваво цікавився усіма проблемами, якими жили українці і на Заході, і, звісно, у самій Україні.

Ось що говорить про нього директор інституту історії церкви Українського католицького університету у Львові Олег Турій: «Найважливіше значення цієї людини для Церкви полягало у його служінні як предстоятеля, як ієрарха цієї Церкви. Я наголошую на слові «служіння», тому що йому випала нелегка доля очолити Українську греко-католицьку церкву тоді, коли вже було зрозуміло, що радянська влада її збирається зліквідувати. Це служіння полягало, власне, в тому ранньохристиянському значенні: бути тим, який пильнує за тим, щоби не пропала віра, щоби не зникла Церква.

Навіть знаходячись на засланні в далеких красноярських краях, він тим не менше знаходив можливості, щоби підтримувати стосунки із тими, які залишилися непокірними, непідвладними новому режимові, він знаходив способи, щоб представити перед владою необхідність легалізації цієї Церкви.

Тобто це була людина, яка з повною свідомістю впродовж тих нелегких часів переслідувань, але також і впродовж того періоду, коли він опинився на вимушеній еміграції у Римі, залишався тим, ким він став, тобто ієрархом, пастирем своєї Церкви. Він був свідченням того, яким має бути єпископ у різних обставинах. Незалежно від того, як вони складаються».

Отож слова Андрея Шегаицького виправдалися повною мірою: «Цей не зламається». Ані в'язниця й лагєря, ані щедрі посули Москви, ані люб'язність Ватикану, ані спокій життя в діаспорі, ані тягар віку, ані постійне оббріхування й поливання брудом з боку кремлівських писак – ніщо не могло звернути його зі шляху, який він вважав істинним. На своєму кардинальському гербі він написав «Через терни до зірок». А у заповіті (1984 рік!) просив перенести своє тіло з Риму і покласти його в крипті собору святого Юра біля слуги Божого Андрея Шептицького.

27 серпня 1992 р. (через 47 років) – його тлінні останки повернулися на рідну землю. Похований у крипті собору святого Юра у Львові. Але це тільки спершу, а потім, коли ствердиться вільна Україна, він заповідав поховати себе не у Львові, а в Києві, «в підземеллях гробниці оновленого собору Святої Софії Київської. У підземеллях Київської тюрми мене довгими роками мучили, коли я був живим, у підземельній гробниці оновленого Собору Святої Софії Київської спокійно спочив би я, бувши плоттю вмерлим!»

«Сидячи на санях на дорозі в далечінь...» молитву мовлю до нашої Небесної Заступниці і Приснодіви: Прийми під свій Могутній Покров нашу Українську Церкву і наш Український Нарід!

Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіми вами! Амінь!

Смиренний Йосиф, Патріарх.

За журналом «Вісник» №2, лютий 2012р.