Вони різали по живому

Дата публікації допису: Sep 16, 2011 6:15:38 AM

Спогади Софії Свистонюк (Петришин) і Миколи Женюха,

надруковані в журналі «Наш край Любачівщина»,

2000, №1 (подається у скороченому вигляді).

Село Радруж розташоване якраз за теперішньою українсько-польською границею у мальовничій лісистій місцевості, з річкою Радужкою посеред села. Село було багате садами, а навколишні ліси – ягодами та грибами. Перед війною у селі було 496 господарів, у тому числі близько 17 поляків і 11 євреїв. У селі був панський двір (фільварок), в якому працювали бідніші мешканці села, заробляючи на прожиття. У панському дворі стояла капличка, в якій влітку відправляли Богослужіння. Громада нашого села була ідейно та патріотично свідомою своєї відповідальності за долю села і України. У листопаді 1918 року за одну ніч зібралося в селі 176 добровольців до Української Галицької армії, щоб захищати свою Україну. Але в Немирові взяли до війська тільки 60, казали, що для решти не вистачило зброї та одягу.

У міжвоєнні роки в селі йшло веселе змістовне життя. У селі була школа, хата-читальня «Просвіта», церковний хор. Тут єдналися праця і пісня, бо будні були напружені працею. Усі селяни працювали на своїх господарках. Вирощували звичні сільськогосподарські культури, утримували худобу, коней і всяку потрібну для життя живність. При церкві був хор на сорок осіб, яким керував дяк Олекса Сивець. Життя села було спокійно-розміреним, веселим і цікавим, бо ми жили на своїй власній прадідівській землі. Усі важливі питання сільська громада вирішувала в неділю біля церкви після Служби Божої на сільському вічі.

У нас в селі була велика плебанія, дві церкви. Одна з них була побудована ще у XVI столітті, зараз вона відреставрована поляками і перетворена в музей. Більшість церковних речей розкрадені, а інші передані до музею. Церква є історичним пам’ятником архітектурного мистецтва. Біля церкви-музею збереглася надмогильна плита, на якій написано: «Дубневич Катерина повернулась з турецького іга». Там похована жінка, ім’я якої відоме, але про яку ми мало знаємо. Однак людська пам'ять передає, не через одне покоління, що забрали цю жінку турки в неволю під час нападу на село. Після довголітньої неволі вона повернулася в село, її визволили сини. Чоловік Катерини ще був живий, але не впізнав дружини. Полонянці довелося шукати доказів, щоб переконати свого чоловіка, що вона його дружина. Їй це вдалося відкопанням спільно захованого, перед нападом татар, скарбу. З турецької неволі наша «Роксолана» привезла багато грошей-срібняків, за які добудувала дах навколо церкви, а також купила дорогий образ «Благовіщеня», який висів у церкві аж до нашого виселення.

Друга церква, що збудована перед Другою Світовою війною, тепер перероблена на костел.

У вересні 1939 року, внаслідок Другої Світової війни, до нас прийшли «перші» радянські «визволителі» і почали наводити свої порядки. Вони забрали все панське майно, а пана і пані з торбами відправили до Немирова. До фільварку наїхало військових, а з ними цивільної шантрапи. Вони закликали селян громити маєток пана, розбирати будинки, забирати майно. Але охочих на те виявилося небагато. Однак двір таки спустошено, знищено, сплюндровано і перетворено в пустку.

У 1941 році розпочалася німецько-російська війна, і до села прийшли німецькі окупанти, які не були кращими ні за попередніх польських, ні за радянських. Якщо на початку була якась надія на полегшення, то скоро вона згинула зі встановленням контингентів, примусовим вивозом молоді до Німеччини. Але українське культурно-національне життя пожвавилося, у школах велося навчання, дошкільнята в літній період ходили в садочок, діяли гуртки художньої самодіяльності, хор, спортивні організації, особливо пожвавила свою діяльність підпільна організація ОУН, гуртуючи довкола себе всю молодь села. Тоді хлопці з села нелегально проходили військовий вишкіл, готуючись до збройної боротьби в УПА, а 16 з них вступили до української дивізії «Галичина». У лави УПА з нашого села пішло 24 хлопці.

У серпні 1944 року до нас прийшли «другі совіти». Наш парох, декан Немирівського деканату, отець Василь Гучко мешкав на плебанії. Через два тижні, 27 серпня, «совіти» зробили на селі облаву і вбили у пивниці нашого отця Василя (сказали йому іти до пивниці і вистрелили в спину). Імость Софію та її дочку Ярославу забили в покоях плебанії та запалили плебанію. Худобу енкаведисти забрали з собою. Через дві ночі на світанку близькі сусіди винесли труп священика з пивниці. Принесли з церкви священицький одяг, одягли зверху на щоденний закривавлений. Збили з дощок не труну, а звиклу паку, поклали туди труп і в страху перед карателями поховали отця на цвинтарі. Імость Софія та її дочка згоріли у покоях. Селяни зібрали їх кості та поховали під церквою. Того дня у нашому селі від рук енкаведистів загинуло 16 осіб і було спалено понад сто господарств. Друга така акція відбулася 22 лютого 1945 року. Знову палили, грабували і вбивали.

Так у Радужному жили ми у страху, без свого священика від серпня до грудня 1944 року. У грудні прийшов до нас священик із монахів. Він обслуговував наше село і Горинець. Мешкав у Горинці, бо боявся жити у нашому селі. Казав, що у Горинці спокійніше, там є польська поліція і знаходиться радянська комендатура, тому безпечніше мешкати там. Прожив він там три місяці, а в лютому 1945 року прийшла польська поліція до господаря, де мешкав наш новий священик, і застрелила його у ліжку. Поховали його в Горинці. На похороні відправляли польські ксьондзи, зібралася велика кількість людей, переважно жінок і старших чоловіків.

Після приходу Червоної армії почали примусово забирати всіх чоловіків призовного віку до війська. Тих, кого забрали, були скеровані на фронт, інші пішли в УПА. Мало хто повернувся з фронту додому, мало хто вижив і з тих, хто пішов в УПА.

Поляки і більшовики домовилися про границю між СРСР і Польщею, котра пролягла через село Радруж. Більша частина села залишилася в Польщі, а коло ста господарств – в СРСР. Ті господарі, які опинилися на радянському боці, були одразу ж вигнані з так званої «пограничної зони», без будь-якого забезпечення. Вони були змушені переселитися у чисте поле на віддаль не меншу, як півкілометра від встановленої границі. Таке переселення принесло тим людям багато страждань, навіть голод.

Нелегка доля чекала і тих радружців, які залишилися у Польщі. Безперервні акції польських банд і радянських прикордонників продовжувалися весь час від повернення других совєтів у 1944 році. Нарешті 25 листопада 1945 року в село в’їхало польське військо і видало розпорядження усім мешканцям села впродовж 24 годин покинути село і виїхати за кордон до УРСР. Через кілька днів перелякані мешканці Радружа почали вибиратися зі своїх домів фірою або пішки з тим, що могли забрати з собою. Рушили до границі. Як перед тим, так і тепер у селі лунала стрілянина, гинули люди, продовжувалися грабунки. Забирали худобу, свиней та інше майно. Страх опанував людьми і не покидав їх ні вдень, ні вночі.

На початку виселення частина мешканців Радружа поселилася по той бік кордону в УРСР у будинках, з яких були вже виселені мешканці. Розмістилися по п’ять-шість родин в одному будинку і там прожили до лютого 1946 року. Весь цей час, тут по селах, снували день і ніч енкаведисти, вишукуючи «бандьорів», дротами кололи підлогу в хаті, сінях і коморі, та землю на дворі і городі, скидали сіно з горищ, перевертали все в стодолах, хлівах і стайнях. Наш тато, Іван Петришин, поїхав ще в Радруж, щоб узяти трохи залишених речей, але коли повертав до Смолина, де ми жили, його через границю не пустили, і так розлучили нас до 1951 року. А ще забрали енкаведисти дочку дяка Сивця Ксеню, то так знущалися, що повернулася вона божевільною. Батько відвіз її до психіатричної лікарні у Львові. Там вона померла і батько поховав її у Львові, бо не мав як привезти додому. Пізніше ми були всі вивезені на залізничну станцію Рава-Руська, а потім – далі. Наші родини спочатку переїхали в село Смолин, а потім разом з іншими були завантажені у товарний вагон, по три-чотири сім’ї у вагон, і перевезені на Львівщину. Везли нас три дні, привезли на станцію Сихів. Звідси, в лютий мороз, більшу частину переселенців скерували в село Зубра Винниківського району. Решта радружців розповзлися по навколишніх селах Львівщини.

Але і тут, в УРСР, не знайшли радужці спокою, бо енкаведисти продовжували шукати «бандьор», куркулів, змушували всіх вступати до колгоспу. За доносами прислужників і зрадників у 1950 році з села Зубра було вивезено в Сибір шість родин. Не всі повернулися назад. Було заарештовано п’ять дівчат і десять хлопців.

Село Радруж в іменах

Українські січові стрільці і вояки УГА, вихідці з села Радруж:

Гедз Григорій, 1882 р.н.
Гій Тимофій
Гончар Роман
Женюх Григорій
Кожан Іван
Колодка Василь
Онищак Михайло
Петришин Григорій (повернувся додому)
Петришин Іван (воював в Австрії та Італії), 1892 р.н., помер 1970р.
Петришин Семен (був в Австрії та Італії), 1887 р.н., помер 1942р.
Романік Михайло
Сивець Олекса
Сцебало Василь
Мтельмах Василь
Титла Яків
Якимець Роман
Ярема Андрій
Ярема Микита
Штаюра Іван
Штаюра Юрій
Ярема Степан, 1894р.н., помер 1943р.

Список вояків УПА, вихідців із села Радруж, які загинули у боях з військами НКВД,

війська польського, пропали безвісті або терпіли знущання у тюрмах, ГУЛАГах:

Галан Яків, загинув 3 червня 1957 р. в с. Радруж, хутір Галані.
Гедз Андрій, 1924 р.н., загинув у Польщі.
Гедх Михайло, 1921 р.н., докладних даних про нього не маємо.
Гедз Ірина, 1918р.н., станична с. Радруж. Суджена на 25 років тюремного ув’язнення. Повернулася з Сибіру на Львівщину. Померла в с. Чижки, Пустомитівського району.
Голуб Теодор, 1906 р.н., псевдо «Зубар», загинув 1945р. в Польщі.
Джуган Василь – інформації про долю бракує.
Джуган Данило – інформації про його долю не маємо.
Загороцький Степан – бракує інформації.
Лука Дмитро – немає інформації про його долю.
Олива Микола, 1923 р.н., Загинув. Докладніше даних про нього не маємо.
Петришин Михайло, псевдо «Листок», чотовий сотні «Полтавці», народився 19.09.1921 року. Загинув у бою з військом НКВД 06.05.1946р. в с. Нараїв, Бережанського району на Тернопільщині.
Сивець Оксана. Заступник станичної в с. Радруж. Загинула у Львові в 1945р.
Сивець Петро, псевдо «Клен», стрілець сотні «Полтавці». Загинув 10.10.1945р. у бою з енкаведистами в с. Дусанові.
Смага Йосиф, 1927 р.н., даних про його долю не маємо.
Стельмах Василь, 1924 р.н., Загинув 1945р. у Верхраті.
Стельмах Степан, 1919 р.н., псевдо «Соловей». Загинув 1958р. у тюрмі.
Титла Василь, 1927 р.н. Докладнішої інформації про нього не маємо.
Титла Семен, 1906 р.н. Докладнішої інформації про нього не маємо.
Титла Іван, інформації про нього не маємо.
Цурак Михайло, його дальші життєві шляхи загубилися.
Шимочко Степан, 1919 р.н., інформації про його долю не отримали.
Школяр Лука, його слід загубився.
Якимець Василь, у воєнному вирі слід його згубився.
Якимець Степан, його слід згубився.

Загинули в тюрмах:

Гій Степан – 22.02.1945 р.
Гій Юля – 1944 р.
Гурко Володимир – 1944 р.
Джуган Теодор – 22.02. 1945 р.
Дида Ганна – 22.02. 1945 р.
Онищак Василь – 1944 р.
Прус Василь – 1944 р.
Смага Степан – 1940 р.
Старчак Юрій – 1953 р.

Депортовані в Сибір і там загинули:

Гій Василь – 1930 р.н.
Романюк Михайло
Романюк Олекса – 1931 р.н.
Цурак Галя – 1911 р.н.
Цурак Семен – 1892 р.н.
Цурак Семен – 1910 р.н.

Загинули в селі Радруж 27.08.1944 р. під час акції екаведистів під командуванням

начальника прикордонної застави капітана Мельникова:

Гучко Василь, священик, розстріляний.
Гучко Софія, дружина священика, вбита і спалена.
Гучко Ярослава, дочка священика, вбита і спалена.
Гій Іван.
Гій Тимофій.
Доскіч Григорій, загинув у вересні 1944 р.
Дубневич Михайло.
Стельиах Теодор, 1927 р.н.
Стечишин Степан, 1932 р.н.
Чорний Григорій.
Штаюра Дмитро – вбитий ковпаківцями.
Штаюра (Шапайдиня).

Загинули 22.02 1945 р. під час акції війська польського і енкаведистів:

Дида Василь.
Озимок Василь.
Озимок Григорій.
Старчак Василь.
Стельмах Василь.
Шевчик (інших даних не згадали).

Загинули 23.11.1941 р.

Галан Іван.
Лука (інших даних не згадали).

Загинули під час Другої Світової війни в різних місцевостях:

Залуський Степан, 1925 р.н.
Кушла Гнат.
Кушла Теодор.
Ничай Степан.
Петришин Іван, 1928 р.н., загинув 08.05.1944 р.
Прус (інших даних не згадали).
Сивець Михайло.
Снігур Степан.
Тичина Іван.
Титла Василь, загинув у Кракові.
Титла Тимофій, загинув у Кракові.
Турчин Іван.
Чорний Василь.
Чорний Григорій.
Ярема Іван – розстріляний 1944 р.

Списки склали Софія Петришин-Свистонюк,

Юрій Бондар, Семен Ярема, Іван Ярема