Дата публікації допису: Sep 24, 2014 7:9:27 PM
Газета «День» від 19-20 вересня 2014 року
… Фракцією Бендери була створена Українська Повстанська армія, яка повинна була боротися проти німців, поляків і Советів. У реальності з німецькою армією УПА довелося стикнутися лише при відступі німців із Західної України 1944 року, коли були здійснені напади на окремі німецькі частини з метою захоплення зброї і боєприпасів. До цього боротьба велася проти радянських і польських партизан і співробітників окупаційної адміністрації, звідки члени ОУН пішли. У листівці, випущеній УПА, стверджувалося, що українські повстанці борються «за новий, справедливий лад і порядок в Україні, без панів, поміщиків, капіталістів і більшовицьких комісарів. За новий справедливий міжнародний лад і порядок у світі, що забезпечує права і незалежність кожного народу. Проти німецьких і московських загарбників, які прагнуть підкорити і поневолити український народ».
У постанові ІІІ Надзвичайного Великого Збору Організації Українських Націоналістів 3 серпня 1943 року стверджувалося: «Сам факт існування СРСР становив і становить реальну загрозу повернення більшовицького режиму на Україні. Переслідуючи офіційно лише окремі верстви населення, московсько-більшовицький режим створює для решти народу фікцію мирного і спокійного життя і брехливою перспективою щастя і побажань на майбутнє. Більшовицька окупаційна система, на противагу німецькій, затримує політичну активізацію цілих мас і створення єдиного фронту всіх народних сил. Характерно й при цьому те, що політичний наступ німецького гітлеризму і московського більшовизму на українській території не ліквідували себе у взаємному ударі а навіть не нейтралізувалися. Просуваючись окремо і переслідуючи свої цілі, вони поповнювалися і полегшували свою роботу. Частина слабкого елементу, перелякана більшовицьким поворотом, бачила порятунок у німецькій силі; інша частина, бита нещадно німецьким колоніальним чоботом, обирала, на свою думку, менше горе, чекаючи порятунку від більшовиків. Коли на Україні, як і в інших країнах, частина народу і сьогодні орієнтується на більшовиків, то це значною мірою заслуга німецької колоніальної системи».
ОУН робила ставку на взаємне виснаження сил СРСР і Німеччини і переорієнтовувалася на співпрацю з США і Англією. Останнє залишилося декларацією. Жодних зв'язків із західними союзниками «бандерівці» до кінця війни за всього бажання не могли встановити, тим більше що вони воювали також і проти польської Армії Крайової.
Все сказане вище не означає, що в розстрілах євреїв не брали участі українці і навіть колишні члени ОУН, які вступили в німецьку допоміжну поліцію або в айнзатцгрупи СД, але робили це вони не як члени підконтрольних ОУН і УПА структур.
І так само в «остаточному розв'язанні» брали участь окремі радянські партизани, не кажучи вже про антисемітизм, що панував в радянських партизанських вагонах. Начальники Особливих відділів у партизанських загонах винайшли цілу теорію, згідно з якою гестапо спеціально засилало агентів євреїв у розрахунку, що ніхто не подумає, що вони є німецькими агентами. Нещасних регулярно змушували признатися в цьому, а потім відстрілювали.
10 серпня 1943 року командир Осиповицького партизанського з'єднання Корольов доповідав до Москви: «Останнім часом гестапо використовує євреїв з метою шпигунства. Так, при Мінському і Борисовському гестапо було відкрито дев'ятимісячні курси для євреїв. Шпигуни розсилалися по квартирах у місті і засилалися в партизанські загони, останні забезпечувалися отруйливими речовинами для отруєння партизан і командирів. У Мінській зоні було викрито цілу низку таких шпигунів».
І подібні повідомлення приходили з партизанських загонів не лише в Білорусії, але й в Україні, Криму, на Брянщині та в інших регіонах. Євреїв-шпигунів регулярно відловлювали, змушували зізнатися в тому, що вони – агенти гестапо, і розстрілювали. При цьому ніхто не задавався питанням, як може гестапо використовувати як своїх агентів людей, для яких повернення на німецький бік становило набагато більший ризик, ніж якби вони залишилися в лавах партизан.
А колишній командир партизанського загону НКБД імені Бериї, що діяв у Білорусії, Кирило Орловський згадував: «Організував я загін імені Кірова виключно з євреїв, які втекли від гітлерівського розстрілу. Я знав, що переді мною стоять неймовірні труднощі, але я не боявся цих труднощів, пішов на це тільки тому, що всі оточуючі нас партизанські загони і партизанські з'єднання Барановицької і Пінської областей відмовлялися від цих людей. Були випадки вбивства їх. Наприклад, «партизани»-антисеміти загону Циганкова вбили 11 євреїв, селяни села Раджаловичі Пінської області вбили 17 євреїв, «партизани» загону ім. Щорса вбили сім євреїв.
Коли я вперше прибув до цих людей, то застав їх неозброєними, босими і голодними. Вони заявили мені: «Ми хочемо мститися Гітлеру, але не маємо можливості».
Після цього я не жалів ні своїх сил, ні часу для того, щоб навчити цих людей тактиці партизанської боротьби з нашим спільним заклятим ворогом. І я повинен сказати, що витрачена мною енергія не пропала дарма. Здавалося б, абсолютно нездатні до збройної боротьби, колишні спекулянти, дрібні торговці, ремісники тощо – ці люди, прагнучи мститися німецьким недолюдкам за пролиту народну кров, під моїм керівництвом за 2,5 місяця провели не менше 15 бойових операцій, щодня знищували телеграфно-телефонний зв'язок противника, вбивали гітлерівців, поліцейських і зрадників нашої батьківщини. Поступово вони стали не лише дисциплінованими, але і сміливими як у проведенні диверсій, так і при нічних переходах з одного району в іншій».
Відчувається, що й самому Кирилу Прокоповичу Орловському – до речі, прототипові героя Михайла Ульянова у фільмі «Председатель», теж був притаманний антисемітизм, раз євреї для нього перш за все були «спекулянти, абсолютно нездатні до збройної боротьби».
Але ж нікому не спаде на думку на підставі цих фактів зробити відповідальним за Голокост радянський Центральний штаб партизанського руху.
Публіцист Марлен Кораллов, колишній в'язень Кенгірського табору, згадував, що «одним із керівників повстання був Келлер. Не Михайло, як затвердилося у Кенгірі, а Герш Йосифович, який народився в Славському районі Дрогобицької області, в селі Аненберг, 1924 року. Келлер – єврей, який партизанив у загонах ОУН, початковий строк отримав він 8 жовтня 1944-го. Знову пишу про Келлера не з упертості. У версію автора «Архіпелагу» не укладалося, що Келлер, на прізвисько Жид, очолював оборону Кенгіра. Що саме він разом з уродженцем села Борки Шацького району Рязанської області Енгельсом Івановичем Слученковим – табірне ім'я Гліб – був дійсним керівником повстання».
Тут найцікавіше те, що єврей Келлер не лише бився в рядах УПА і як «бандерівець» отримав свої 25 років таборів. Набагато важливіше, що в Кенгірі Келлер не просто був одним із головних керівників знаменитого повстання, придушеного за допомогою танків, але і в штабі повстання був представником від «бандерівців» – колишніх бійців УПА і співчуваючих їм. Значить, прибічники Бандери в жодному разі не були антисемітами за переконанням і переслідували лише тих євреїв, які були прибічниками радянських комуністів. Неможливо уявити собі, аби ув'язнені в радянському таборі німецькі есесівці вибрали б своїм представником єврея…
Путін не раз стверджував, що Україна у Великій Вітчизняній війні, як то кажусь, «сачкувала» і основний тягар боротьби з Німеччиною винесли Росія і росіяни. Він спирався на дані офіційного російського довідника про втрати у Великій Вітчизняній війні «Гриф секретності знятий», наскрізь фальсифікованого. Там стверджується, що в РРФСР було централізованим чином призвано, з урахуванням тих, що служили в армії до війни, 22,2%, в Закавказзі, республіках Середньої Азії і Казахстані цей показник перевищував 18 %, тоді як у Білорусії склав 11,7 %, а в Україні – 12,2 % . І це дійсно так. Але укладачі збірки, а за ними і Президент Росії забули, що території України і Білорусії були повністю окуповані німцями, тому значна частина чоловіків після повернення Червоної Армії була мобілізована безпосередньо в частини, а ці люди, яких були мільйони, ніде централізовано не враховувалися. Загальне число мобілізованих за межами офіційної цифри централізованого призову в 34476,7 тис. осіб я оцінюю в межах від 10,5 до 12,2 млн. осіб. Це – люди, прикликані безпосередньо у військові частини або в ополчення. А з додаванням 500 тис. призовників, які нібито не прибулих до своїх частин, загальне число мобілізованих складе від 45,5 до 47,7 млн. осіб, із яких 35,4 млн. були призвані в централізованому порядку. Якщо відняти звідси 3,6 млн. осіб, відряджених для роботи в промисловості й у формування інших відомств (хоча це число здається нам завищеним), чистий призов складе від 41,9 до 43,1 млн. осіб, а в середньому близько 42,5 млн. осіб. Це цілком відповідає нашій оцінці в 26,9 млн. загиблих і померлих у 1941-1945 роках радянських військовослужбовців. Число жителів України, призваних безпосередньо в частини або ополчення, оцінюється мною в 10 % від загальної чисельності населення України, або в 4,14 млн. людей. А загальне число мобілізованих в Україні до Червоної Армії – 9,2 млн. осіб. За моєю оцінкою, загальні втрати СРСР у Великій Вітчизняній війні склали від 40,1 до 40,9 млн. людей убитими і померлими. З цього числа 26,9 млн. падає на Червону Армію.
З урахуванням того, що населення України напередодні Великої Вітчизняної війни складало 21,3 % від всього населення СРСР, можна передбачити, що в лавах Червоної Армії і в німецькому полоні загинуло близько 5,7 млн. жителів України. А число жертв серед мирного населення можна оцінити в 2,8-3,0 млн. людей. Сюди входять також бійці УПА, які загинули в сутичках з Червоною Армією і німцями до кінця війни. Між іншим, багато солдатів Української Повстанської Армії були мобілізовані в Червону Армію в останній рік війни, а після її закінчення знову повернулися до Карпат і продовжили боротьбу проти радянських військ. Отже деякі «бандерівці» внесли свій вклад у перемогу над Гітлером, воюючи з німцями не лише в лавах УПА, а й Червоної Армії.
Борис Соколов, історик, публіцист, Москва