"НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ…" Частина І. (Автор: ПАВЛИШИН Лука)

Дата публікації допису: Feb 11, 2017 4:23:10 PM

"НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ…" Частина І. (Автор: ПАВЛИШИН Лука)

Спогади військовика-бандерівця

Львів

"СПОЛОМ" 2010

ББК 63.3 (2УКР)

П 12

Чи знають українці, світова громадськість, яка цікавиться ОУН та УПА, військовика ОУН "Вовка", полковника "Ігоря", перед арештом у 1950 р. – "Регента "? Завдяки певним "органам" і деяким закордонним діячам ОУН його ім’я знеславили; приписуючи співпрацю з КГБ, прирекли на забуття. Нині він не може захистити себе, але в цьому можуть допомогти його спогади, а також свідчення людей, які його знали особисто.

Л.Павлишин (Л.П) товаришував із Степанам Бандерою, В.Горбовим. М.Степаняком, відомим військовикам О.Гасиним. Спочатку діяв на Радехівщині, Холмщині і в Кракові, згодом був заступникам М.Климишина у Північній похідній групі, обласним провідником у Вінниці, підлеглим Дмитра Мирона ("Орлика")у Києві, військовим референтом краю "Захід", створював перший полк самооборони в Карпатах. З його ініціативи в грудні 1942 р. відбулася конференція ОУН присвячена створенню УПА. З кінця 1943 р. діяв на Волині як ад'ютант і помічник генерала Д. Грицая і став командирам групи УПА-"Схід",заступникам В.Кука ("Леміша) з військових питань. Ніхто не знав (КГБ – тим паче), що, легалізувавшись і перебуваючи на високих освітянських посадах у м.Львові, Л.Павлишин працював на підпілля ОУН під керівництвом Р.Шухевича, налагоджував зв'язки із закордоном.

У спогадах яскраво описано багато невідомих досі подій і фактів, політичне та культурне життя Львова у 1917-1939 рр., подано характеристики багатьох українських патріотів, більшість із яких загинули. а також висвітлено деякі обставини загибелі провідників ОУН(М) О.Сеника і М.Сціборського, радянського розвідника М.Кузнєцова і генерала М.Ватутіна.

Літературний запис та підготовку до друку здійснив Василь Щеглюк.

Літзаписувач та видавництво висловлюють щиру подяку дружині автора спогадів Вірі Павлишин, яка зберегла рукопис і дала згоду на його публікацію.

© Павлишин Л.C., 2010

©Щеглюк В.Р., 2010

©В-во "СПОЛОМ", 2010

ISBN 978-966-665-571-7

Від літзаписувача

У 1980 р. почалась моя кропітка робота над спогадами Л.П., яку аж тепер закінчив. Усе написане, переписане і виправлене під наглядом Луки Степановича передруковував на портативній друкарській машинці. Він охоче пояснював, доповнював новими деталями незрозумілі для мене місця з рукопису, розповідав нові факти, які я записував. Найбільше було питань щодо його діяльності в ОУН і УПА, роботи на ниві освіти у Львові, арешту й перебування в тюрмах і таборах (цей період був описаний скупо). Появлялися нові факти й деталі... У 1983 р. був готовий рукопис під назвою "Пам'ять", який видавництво "Каменяр" відхилило.

Чому був потрібний новий літературний запис? Для наглядності подаю нижче копію ст.163 (початок ІІ розділу) частини 3-ї. Як і в деяких інших розділах, у ньому багато історичної та політичної "водички". Із 10 сторінок мені вдалося "витиснути" лише декілька речень. Те ж саме робив колись з рукописом "Пам'ять" і Л.Павлишин погоджувався, довіряючи мені. Якби не літзапис і не скорочення, то текст був би важкий для читання та розуміння і обсяг книжки був би удвічі більший, тому на його видання не вистачило б коштів. Є ще одна причина значних скорочень оповіді автора за 1913-1917 рр. – перші дві папки рукопису втрачені. Довелося використати перші розділи з "Пам'яті", котрі автор читав і редагував. Треба також мати на увазі, що він до кінця життя був під наглядом КГБ, що його твір міг потрапити і до небажаних рук, тому пишучи спогади, мусив видавати себе за людину, яка виправилась, доливати "водички". Крім цього, написане автором місцями доповнене тим, що було ним сказане і записане мною, а також відомостями з інших варіантів рукопису, з якими я раніше не працював.

Найбільш повно опрацьовано і відтворено в книжці такі папки рукопису:

1. "ГАЛИЦЬКА ВАНДЕЯ СТАЄ РЕНЕСАНСОМ" ("На грані двох світів")... Хроніка одного життя – 3 часть (чорновик) – за 1927-39 рр.

2. "ГАЛИЦЬКА ВАНДЕЯ СТАЄ РЕНЕСАНСОМ" ("НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ") – 4 часть (рукопис) – за 1939-45 рр.

3. "ГАЛИЦЬКА ВАНДЕЯ СТАЄ РЕНЕСАНСОМ" ("НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ") – 4 часть (чорновик) – 1939-45 рр.

4. "ПРО ТИХ, ЩО СТОЯЛИ НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ..." (чорновик, 1939-44рр.).

Крім скорочень, зроблено багато граматичних і стилістичних правок, перестановок фрагментів за їх тематикою, а також уточнюючих приміток.

Так як фінансований Львівською обласною радою та облдержадміністрацією обсяг книжки обмежений, не було змоги опублікувати 5-ту частину рукопису, до якої є така примітка автора: "В 1944-50 роках я працюю у Львові. Моє повне прозріння й покарання. Роки 1945-60". Щодо цього раджу прочитати мої роман-хроніку "...Як роса на сонці" та есе "Таємниця полковника "Ігоря", де є багато цікавого про перебування Л.Павлишина в тюрмах, таборах і на засланні, а також про підпільну діяльність у 1945-50 рр.

В кінці книги подаються світлини, алфавітний покажчик прізвищ і псевдонімів, що згадуються автором, найбільш повно – учасників національно-визвольного руху, а також спомини людей, які знали Луку Степановича.

Tempora mutantur et nos mutamur in Ulis –

часи міняються і ми змінюємось разом з ними

ЧАСТИНА ПЕРША

ГАЛИЦЬКА ВАНДЕЯ

Вандея – департамент на заході Франції, який під час революції кінця 18 – початку 19 ст. був центром заворушень роялістів і католицького духівництва. (Усі примітки зроблені мною – В.Щ.)

Тривожні вістки і початок війни

Пам'ятаю себе, відколи почав під стіл пішки ходити, але до шестиліття нічого такого значного в моєму сільському житті не було. Пильнував гусей, бавився з дітьми, завдавав клопоту батькам, набридав старшому братові Юркові. З шестирічного віку почалися і мої клопоти: паси худобину, допомагай батькам у господарці, принеси те, подай це. Та ще й двохрічний Ілько не злазить з плечей. Одне слово, я вже татів і мамин "господарик", бо Юрко "штудіює" високі науки – йому минуло 15 років.

У тяжкому й тривожному 1913 році велика весняна повінь змила з полів озимину, що вже буйно зазеленіла. Ріка Свіча, яка омиває село з заходу, у квітні вийшла з берегів і дійшла аж до найвищого берега, де пролягла шутрована дорога – від Цісарського гостинця через наше Тяпче до села Підбереж. Проявила свій бурхливий норов і в кінці травня, коли люди загосподарили убогі нивки. Того року велика комета освітила небо, і ворожбити пояснювали її появу проявом Божої десниці, що хоче покарати усіх грішників...

Я був двічі на Ясній Горі, у монастирській церкві й чув, як жалісливо, голосно, стоячи на колінах, люди молилися, повторювали за священиком суплікацію до Бога: "Від повени, глада, огня і войни сохрани нас, Господи!..."

Кажуть, ще буде повінь, і не одна. Ворожбити віщують мор і голод, і сірчано-смоляний вогонь з неба, і архангельські труби, і навіть війну. Тому на початку серпня тяпчани спішать зібрати з полів те, що вродило, вистояло перед небесною стихією. А вечорами, хоч і змучені, довго не вкладаються спати, гуртуються по хатах і тихо гуторять про те, що чекає їх завтра, дискутують на політичні теми, наприклад: чи буде "война" і що буде, як "Швайцарія не буде невтральною"....

Мій батько Степан був сільським писарем, дяком і найпершим учителем, тому найдовше світився каганець і точилися дискусії саме у нашій хаті. Нас, дітлахів, рано вкладали спати у твердій бамбетлі (дерев'яне ліжко, яке складалося), але я довго не засинав, ловлячи кожне слово сільських мудреців та мудрагелів.

У неділю або на свята приходили навіть сивоголові діди, котрі безперервно курили довгі люльки і мали що розповісти ґаздам та молодицям. Правда, жінки не любили такого прокуреного товариства, вони горнулись до молодших, ходили з ними на вечорниці до інших хат. Але того року багато хат посмутніло, вечорниці й забави відбувалися все рідше й рідше.

Одного недільного вечора у нашій хаті було глітно. Прийшли і старі, й молоді, і навіть війт Юрій Щеглюк, бо йшлося про майбутню війну. Вустами дідів, котрі пережили не одне лихоліття, промовляла сама історія. Вони пам'ятали події тих років, коли допомагали цісарю приборкувати повсталих мадярів. Саме тоді галичани дістали назвисько Тірольці Сходу". Тяпчани чомусь пов'язували наближення війни з убивством австрійської імператриці Єлизавети анархістом Лючені у Швейцарії, хоч ця подія відбулась давніше.

Спочатку мій батько перечитав уголос свіжі газети, котрі надійшли в сільську канцелярію. У новинах вірнопідданим імперії Габсбургів повідомлялося, що в Росії страйкують робітники, а на Поволжі – голод, що в Сербії появилася холера, а ще десь – сарана, що Великобританія збирає докупи свою фльоту... З усього випливало, що Австрія готується до війни, бо "найясніший наш пан цісар Франц-Йосиф Перший" хоче визволити всіх українців з "ярма східного царя-ірода". Люди довго дискутували, що з того може вийти і чи не можна було б якось уникнути такого страшного лиха.

Мені війна не уявлялась дуже страшною, адже ми, дітлахи, воюємо чи не щодня на пасовищі, з дерев'яними пістолетами і карабінами (так у селі називали гвинтівку. Була також давніша назва "кріс".) в руках. Якби прийшли цісарські вояки, то, напевне, дали б і нам справжню зброю чи хоч стрельнути з неї...

Зазвичай, дискусії старших закінчувались небилицями про ропух, котрі уночі висмоктують молоко з вимені корів, про духів, чортів та ворожбитів. Найчастіше любив лякати жіноцтво, своїх онуків та чужих дітей мій дідусь по мамі Павло Щеглюк.

Пізно розійшлись ґазди тої ночі, пізно заснув і я, а вдосвіта треба було вставати, гнати худобину на пасовище. Приснилася величезна, болотяного кольору ропуха з бородавками на спині, котра присмокталась до мого пальця і ссала кров...

День 14 серпня видався погідний і гарячий. Худобина розлізлась по Горбах, пастухи дружно грали в саморобні карти – ніхто не хотів бавитись у війну, тому мені залишалось хіба що фантазувати та мріяти. Цьому сприяв краєвид з недалеким пасмом Горган на заході й василіянським монастирем-кляштором на Ясній Горі, першій у гряді заокруглених, покритих смерековими та буковими лісами гір. Вони, спочатку зелені, потім сині, голубі, скидались на шоломи воїнів-велетів. Недавно Юрко прочитав мені фантастичну книжку Карла Мея про далеку Мавританію, тому монастир уявлявся тепер старовинним мавританським замком. Себе я уявляв героїчним князем на чолі руського воїнства. Сонце уже високо підбилося над горизонтом.

Раптом із села долинув голос трубки. Так тривожно гудіти міг лише сільський вістун Микола Долішній, який заодно виконував функції посильного від повітового старости. Звук його трубки ніколи не віщував добра. Усі пастухи, і я з ними, скупчили свою худобину й галопували в село.

Поліціянт ішов головною вулицею села, що кілька кроків прикладаючи до рота пищик трубки. Люди вибігали з осель. Настрій колись веселого і нахабного посильного здавався мені дивним – він був засмучений та по-військовому чеканив слова.

- Слухай, чесна громадо! Наш найясніший пан цісар Франц-Йосиф Перший видав войну сербам і московському цареви. Вас усіх, котрі підлягають мобілізації, він закликає з'явитись у свої регіменти. Хто не з'явиться, буде оголошений дезертиром згідно із законом воєнного часу.

Один старий селянин вигукнув:

- А з чого тота біда постала?

- Постала война з того, же єден батяр-серб застрелив у місті Сараєві престолонаслідника нашого найяснішого пана цісаря.

- Бодай би того серба шляк трафив!

Вислухавши повідомлення, люди спочатку німіли, потім блідли й завмирали. Важко передати, який лемент і крик вибухав у кожному гурті тяпчан, коли вони нарешті усвідомлювали біду, що насувалася на них. Жахливе марево смерті нависло над селом. Шум ріки й жебоніння незчислимих потоків здавалися тепер погребальним дзвоном.

Хоч-не-хоч, а заплакані жінки мусили готувати своїм рідним та кревним еквіпунок (запас продуктів) у далеку дорогу. Наша сусідка – вдова Петриха, що випроводжала сина, плакала і приповідала:

- Матінко Божа Гошівська, змилуйся над нами, грішними-и-и! Чим же ми Тебе прогніви-ли-и? Ой синочку мій, голубчику мі-ій, куди ж тебе поженуть, де будеш бідувати, голівоньку свою під кулі підставля-а-ти?

Інша молода мати товкла головою об стіну, журячись:

- Діточки мої бідні, що ж ми будемо без нашого таточка роби-ити? Хто вас оборонить та в люди ви-иведе?!

Двоє дрібних дітей тримались за поділ її спідниці та гірко плакали...

Де тільки не проливали українські жінки свої пекучі сльози. І на половеччині, і на татарщині, і в турецькій неволі, і на панщині, а найчастіше – за найдорожчими мужами та синами, що мусили життя своє віддавати за чужі інтереси.

У селі було мало багатих, зате – багато бідних, мало було задоволених життям, зате – багато невдоволених і озлоблених. Дехто вбачав у своєму сусідові, особливо коли він багатший, найбільшого ворога, проте всіх їх окопи мали зрівняти, а війна – об'єднані.

Багатші клали в торбини хліб, сало, часник, мини, печених курей, бідні – нашвидку спечені ощипки з разової муки, частіше вівсяної, кілька цибулин, печену в лушпинні картоплю. Добре, якщо знайшлася плящина горілки або вина. Ось який еквіпунок мали тяпчанські селяни, мобілізовані чужими панами на чужу війну. Це якщо не рахувати старих капців на ногах і полотняної кацабайки на похребтині бідніших. Багатші одягали добротні чоботи та вуяші (теплий верхній одяг) з овечої шерсті, бо не випадало ж їм іти воювати на заклик свого "татуся" в одежі голодранців. Але ждала їх однакова військова вдягачка, можливо, навіть знята із трупів...

Усі, хто збирався на війну, а перед тим пройшов муштру, повитягали із кованих та різьблених скринь особисті військові шапки блакитного кольору із значком FJ (Franz-Jozef) замість кокарди. Зберігати вдома цей головний убір було ознакою лояльності військовозобов'язаних до влади, їх відданості "татусеві". Того ж дня після обіду гурти асентерованих (мобілізованих), їх приятелів та близьких чвалали до корчми, що аж гуділа від напливу людей. Корчмар Берко потирав руки від задоволення (давно не мав такого ґешефту) і всім наливав – кому за гроші, а кому і в борг.

Сонце схилялось до горизонту – незабаром мав надійти поїзд. Великі гурти чоловіків та жінок, старих, молодих і наймолодших, почимчикували до залізничної зупинки. Жінки, дівчата плакали, ґазди несли на руках діточок і були у важкій задумі, а молодики співали:

Наша пані цісарева –

З цісарського роду,

Поїхала ся купати

В швайцарськую воду...

Що з того вийшло, ми вже знали – Єлизавету вбив анархіст Лючені.

Ой їхала машинонька

Без коней, без ліців

Та й завезла миленького

Аж до Пікуліців.

Завезли на явну смерть.

Микола Долішній, теж напідпитку, йшов з усіма і час від часу грав мелодію "ранньої зірки", як того вимагала процедура проводів на війну. Під ту мелодію мій дідусь Павло Щеглюк, який проводжав аж двох синів, двох моїх вуйків – Олексу та Гриця, узявши мене на руки, промовляв: "Уставай, Іване, та вбирайся в штани. Уставай, Іване..."

На зупинці біля будки №2 асентерованих уже ждав начальник зупинки Микола Стрипа. Він мав зупинити поїзд і посадити в нього майбутніх вояків з мого села. Виконати це завдання йому вдалося аж на другий день, бо всі поїзди були переповнені. Наша вітка залізниці, збудована у 1873-1874 роках, виконуючи стратегічні завдання імперії, працювала на всю потужність. Довгі поїзди день і ніч перевозили людей і коней – "гарматне м'ясо", продукти й фураж, стратегічну сировину та озброєння.

Після тої пам'ятної події я з великим хвилюванням і тривогою в серці проводжав на війну не один поїзд. А ще з більшим хвилюванням очікував повернення моїх любих вуйків і дорогих сусідів, і всіх знайомих тяпчан, але багато з них не повернулися і вже не повернуться ніколи. Олекса пропаде безвісті, а Григорій аж через п'ять років повернеться з російського полону, стане на деякий час вояком Української Галицької Армії.

НАШІ Й НЕ НАШІ

Пропагандистська машина працювала на шалених обертах. Крамниці наповнювались антиросійськими й антисербськими газетами, журналами та іншими виданнями. Скрізь рябіли військові повідомлення, відозви, листівки, карикатури, У галичан, цих "тірольців Сходу", не було жодного бажання іти воювати проти таких же слов'ян за інтереси великих панів. Розбійницьку, загарбницьку війну треба було якось оправдати, прикрасити, а галичан – наелектризувати, ось і крутилось колесо пропаганди.

Що вже перепадало Миколі Другому та його дядькові, теж Миколі, головному командувачу Західного фронту, годі описати. Наприклад, малювали обох Микол у черкесках, із величезними острогами на чоботищах, котрі халявами сягали аж до пояса. Перекошені обличчя, вишкірені зуби, кавказькі кинджали, в руках – поламана шабля або нагайка, ноги викривлені, наче у карколомному танці...Фантазії карикатуристів не було меж.

Австро-угорське військо наступало недовго. Ось воно вже відступає: запилене, змучене, жалюгідне, а люди біжать дивитись на те видовисько до Цісарського тракту, тобто брукованої дороги, прокладеної на південній околиці села перед війною. Жалісливі жінки несуть молоко, фрукти, й моя мама – щойно зварені пироги, адже в таких самих голубих мундирах десь поневіряються, якщо не лежать убиті, її брати... Цим вона дуже розсердила батька, бо не зважила на його авторитет і політичну орієнтацію, тобто москвофільство.

"Зі махен драпен" – ці слова без перекладу зрозуміли й запам'ятали галицькі селяни. Пізньої осені потріпана росіянами армія цісаря Франца-Йосифаз роду Габсбургів утікала на Захід – голодна, завошивлена й здеморалізована. Цicap, мабуть, повернувся у свій Відень завчасу. A їхав же на фронт, аби підняти вояцький дух, з великою помпою...

"Наші близько!" пішов раптовий поголос селом. Слово "наші" мало двоякий зміст Для декого нашими були ті, хто відступав, для інших – ті, хто наступав А для таких, як мій батько (Маються на увазі москвофіли, до яких належав Степан Павлишин і які згуртували у селі осередок товариства ім. М.Качковського. Його члени таємно збиралися вечорами і вели політичні дискусії, покладаючи свої надії на Росію та її царя.), в цьому слові не було жодної двозначності. Наші – тут і надія, й братерські почуття простого люду, якщо без політики. Надія на полегшення, кращу долю: свій пан, цар здавалися ліпшими від чужинецьких. Братерські почуття жили у глибоких закутках людських душ одвічно, як і тяжіння до Сходу було одвічним на Західній Україні. А якщо з політикою, то який нам у чорта брат російський царат з його шовіністичною аристократією, коли Східну Україну душили валуєвські та емські укази, коли мова наша там поза законом?!

Народ уже давно розділився на різні економічні, соціальні та політичні групи: на куркулів, середняків і бідняків-наймитів, на робітників і капіталістів, на соціалістів і народовців, москвофілів і націоналістів, на запроданців і чесних людей. Одні вважали себе нацією, спільною з українцями Сходу, але відрубною від великоросів. Такі орієнтувались на Захід, і в першу чергу на Австро-Угорщину та Німеччину, мріючи хоч про автономію, як не про державну самостійність. Інші називалися русинами або слов'янами того ж кореня, що й росіяни...

Нічого доброго від 1772 року не принесла галичанам Австрійська імперія, та була в далекоглядніших людей потаємна надія, що у цій війні можна відвоювати хоч деякі права. Зрештою, батьки, сини багатьох галичан воювали на боці Габсбургів, та й звик народ до такого підданства – як тяглова худоба до ярма.

Більш радикальні, націоналісти без самостійності не уявляли свого життя, підтримували будь-які війни, тільки б вони давали надію на свободу, послаблювали поневолювачів. Такі були здатні й до крайнощів. Їх багато не тільки серед галичан, а й серед чехів, словаків, сербів, хорватів, поляків, тобто серед усіх поневолених народів світу.

Русофілів називали москвофілами або "єдинонеділимцями". Більш запеклі з них твердили, що української нації нема, що українство – поняття етнографічне, бо росіяни та українці – одна нація, котра має спільну історію та спільні інтереси. Затуркані бідняцькі маси їм ще вірили. Тому й не дивно, що дехто з галичан ждав приходу російської армії – як армії-визволительки...

Вони появилися зі сторони села Підбереж у неділю вранці. Попереду бігли діти-вістуни, і я з ними, й кричали на все горло:

- Козаки їдуть! Уже минули рампу (залізничний переїзд)!

Яке то було видовище, важко й передати. Вершники – один в одного: статні, у гарних мундирах та при зброї, що виблискувала до сонця, вусаті й бородаті... Мій батько вже очолив москвофільську частину громади і разом з нею зустрічав козаків хлібом-сіллю. Коли під'їхав передній бородань, він передав йому хліб та сіль на вишитому рушнику. Почоломкались обидва і виголосили короткі промови. Як не дивно, бородань говорив по-українськи.

Від частування козаки відмовилися. Сказали, що ситі, мають добрий запас їжі. Розпитавши дорогу до села Княжолуки, що притулилось до гір південніше, вони поїхали, залишивши тяпчанам хороші враження.

Батька у селі поважали – і як працьовитого ґазду, і як писаря, і за чуйне ставлення до людей. Він уже давно познайомився з відомими представниками товариства імені М. Качковського, що діяли у повіті. Майже щотижня хтось із них приходив у село, приносив цікаві російськомовні книжки, вів бесіди у хатах і стодолах. Село ще не мало своєї читальні, тому вечорниці й танці, політичні розмови й читання книжок відбувалися переважно у великих стодолах, а взимку – по хатах. Але й на це в часи Австро-Угорщини мав бути дозвіл сільської влади, що, звичайно, влаштувати писареві не складало великих труднощів. Політикували в той час нишком (москвофільство у період війни прирівнювалось до державної зради), підпільно – аж доки не прийшли росіяни...

"Історія Русі", написана Дудою, стала на деякий час другою дорогою мені книжкою після Шевченкового "Кобзаря". Читати навчився швидко, почавши з "Кобзаря" (знав деякі вірші напам'ять, за що мене хвалив дідусь Павло). Особливо зачитувався книжками, коли пішов у школу. "Історія Русі" була написана "язичієм", поперекручувані слова важко давалися не тільки для прочитання, а й для зрозуміння, проте я її не випускав з рук. Тільки згодом, начитавшись "Літературно-наукового вісника" (його видавали колись І.Франко, В.Гнатюк, М. Грушевський,), творів М.Грушевського, Д.Донцова, набувши політичного досвіду, я, як і мій батько Степан, зумів критично підійти до оцінки історичних подій, відкинути москвофільство, як непотріб, що баламутив народ.

Довгий і важкий шлях переоцінки своїх поглядів пройшов мій батько. Коли фронт перевалив через село далеко в гори, "наші визволителі" показали свої справжні цілі та крутий норов азіата-завойовника...

Одна лавина у блакитних шинелях відкочувалась глибоко в Карпати, інша – у сірих – напирала на неї. Опір відступаючих усе слабшав – гори, дроблячи їхні ряди, вселяли страх і непевність. Багато галичан, як і мої два вуйки, потрапили тоді у російський полон, багато їх не повернулося з війни та з полону…

Тут уже російській пропаганді дозвілля. Газети й листівки вміщали карикатури на цісаря, кайзера та їх генералів. Малювали наприклад, зігнутого удвоє Вільгельма Другого без штанів – як його вчить уму-розуму нагайкою російський солдат.

При підтримці "Entente cordiale" (так звана "сердечна згода" (франц.). Цей військовий блок Великобританії, Франції та Росії був сформований у 1907р. проти Троїстого союзу Німеччини, Австро-Угорщини й Італії")Росія чула себе в силі. Скрізь пішов поголос, роздутий московською пропагандою, не без участі москвофілів, про "визволення доблесною російською армією братів у Галіції, Буковині та Підкарпатській Русі" (області за Карпатами). Генерал-губернатор Галичини граф Бобинський розвинув кипучу діяльність на поприщі "воссоєдінєнія всей русской націі". Попи, головно єпископ Євлогій, заповзялись навертати до православія "заблудшую" греко-католицьку паству (до речі, теж православну). Митрополита Андрея Шептицького було інтерновано в "русскую ґлубінку"...

Після "козаків", другого дня вранці, на залізниці з боку села Яворів появився і перший російський тягаровий ешелон. Біля Шутербані (урочище, тобто два великі котловани, зарослі тепер деревами і кущами, з яких колись брали шутер (гальку з піском) для прокладання залізниці.) чомусь зупинився. "Що б це мало означати?" – думав я собі.

Розгадка прийшла через кільканадцять хвилин разом з російським офіцером і трьома солдатами. Вони заарештували мого батька і ще чотирьох господарів із найближчих до колії хат, звинувативши їх у диверсії. Справа в тому, що хтось розібрав частину колії і дві рейки скинув із насипу в наш мочар, у болото. Мабуть, це зробили австрійці при відступі, але підозра впала на тяпчан. Військові полагодили колію швидко, проте ґазди і мій батько повернулися в село аж через місяць. Після повернення батько розповів, що спочатку їх допитували у Болехові, а потім, не добившись зізнання у вчиненні диверсії, завезли аж у штаб дивізії в Калуш. Там щодня допитували і били, били й допитували. Нарешті якийсь полковник змилостивився над ними, повіривши свідченню одного з дядьків, що він бачив, як колію розбирали австрійці, і що такі поважні ґазди, між якими є москвофіли, не могли завдати шкоди армії, приходу якої очікували з нетерпінням. Він відпустив арештованих додому, давши на дорогу харчі, як відкупне за синці та відбиті печінки. Так відбувалося чудесне перевтілення – екзекутовані москвофіли, хоч-не-хоч, ставали українофілами.

Відступ на фронті ще не означав поразки Австро-Угорщини, навпаки – її воїнство ніби стискалося в потужну пружину, котру посилювали нові формування. Цісар, що не кажіть, умів піднімати бойовий дух солдатів та офіцерів, навіть особистим прикладом, якщо була потреба. Йому почали допомагати нещодавно сформовані сотні Українських січових стрільців (УСС), названих згодом усусусами. Це були зачатки майбутньої Української Галицької Армії (УГА).

Проминуло більше семисот років з того часу, як ратники князя Романа, а згодом його сина Данила Галицького підпирали дужими раменами, щитами й мечами гори Угорськії, тобто Карпати, боронили свою землю від численних зайд. 28 листопада 1914 року в столиці монархії Відні була створена бойова управа (штаб) для офіційного започаткування Першої української стрілецької запасної сотні. Добровольців з Галичини та Буковини не бракувало. Для них виділили казарму, крамницю, а з коштами не поспішали. Довелось ініціаторам шукати пожертв і буквально випрошувати гроші з казни. Досить того, що в перших числах лютого 1915 року вже було українське формування у складі 154 стрільців та 13 офіцерів.

У Львові, ще на початку війни, політичні та громадські діячі, на чолі з ініціаторами відродження Галицької України К.Трильовським, С.Шухевичем та М.Галущинським, почали створювати курінь, тобто батальйон УСС. Бракувало не вояків, а зброї, коней, амуніції. Все це треба було здобувати у боях. Мабуть, галичани думали собі так: "Ніж маю за Австро-Угорщину погибати як австрійський вояк, то краще хай загину як український січовий стрілець, а як не загину, то прислужуся неньці Україні при добрій нагоді". Стрілецька форма була голубого кольору, на шапці-мазепинці красувалась синьо-жовта кокарда з левеням. Озброювались хто чим міг: австрійськими однозарядними верндлями, російськими трьохлінійками, шаблями, багнетами.

Великий поштовх до консолідації українців дав розповсюджений серед населення "Маніфест" Дмитра Донцова. Передавалися від села до села і заклики великого націонал-радикала Івана Франка, чиї сини теж були в усусусах. Особливо дісталося від нього москвофілам та іншим "світлим" українцям, які або хотіли "великої, неподільної Росії", або бажали, аби ніхто їх не чіпав, коли пересиджували воєнне лихоліття у норах та барлогах. Запам'ятався пізніший вислів нашого генія, сказаний тоді, коли скрізь настала революційна ситуація: "Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідних формах життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй..."

Легіон усусусів згрупувався у Карпатах – біля села Грабовець Сколівський, між горами Плішкою й Маківкою, на трохи меншій горі Лопаті, де зайняв бойові позиції. На початку березня 1915 року, коли заломився наступ російської армії, усусуси героїчно тримали оборону. Їх, погано озброєних і не забезпечених найнеобхіднішим (навіть набоями), без підтримки основних сил армії австрійське командування виставило проти переважаючих сил противника. Залишилось відтоді багато могил на Маківці, Лопаті й Ключі. Гора Маківка стала священним місцем для галичан, як пізніше Базар і Крути. Сотні усусусів не дожили до так довго очікуваного українського П'ємонту, тисячі галичан загинули в Пікуличах, та інших місцях побоїщ, але народ про них не забув – пам'ятає й досі.

Дійшовши у швидкому наступі аж до Кракова, російська армія так же швидко відступала після офензиви пруського фельдмаршала Макензена під Горлицями. Фронт був надто розтягнутий, тому відчайдушні спроби генерала Брусилова закріпитись на зайнятих рубежах нічого не дали, крім додаткових жертв. Знову одна лавина відступала, а друга наступала їй на п'яти. Залишались великі братські могили на верхах і в долах карпатських. Дві братські могили – австрійців і росіян (серед них було багато українців) незабаром появляться на великому пасовищі мого села – полі кровопролитного бою. Був уже квітень погідної, барвистої весни 1915 року.

Знову в Тяпчі заговорили про прихід "наших"... Знаючи ставлення селян, які знову збирались у "писаровій" хаті майже щовечора, до нових-старих "наших", я це слово сприймав з певним глузуванням, як і мій батько. Ці пани-іноземці й справді наші, бо десятиліттями тягли з нас податки, гонили на шарварки будувати дороги, поглиблювати ріку, валити і возити ліс, на війну – воювати за їхні інтереси, обзивали і принижували, і давали копняків, і морили голодом та хворобами. У 1848 році нами приборкували збунтованих мадярів, а тепер мадяри повертаються, аби знову господарювати у нашій хаті. А це народ злопам'ятний, мстивий. З гір надходять чутки, що команди угорців вишукують "ворогів монархії" та чинять свій жорстокий суд на місці. Навіть кулі шкодують для русина – вішають, душать удавками... А що вже знущаються, особливо над жінками, годі й передати.

Почувши таку погану вістку, мама розплакалась і ще сильніше пригорнула до грудей мого найменшого братика Дозика, який народився того року.

Закарбувалась та війна у моїй пам'яті. Спочатку росіяни, а серед них було багато українців, поводилися з нами добре, особливо з дітьми, бо мали що їсти і ділилися салом, маслом та хлібом з домочадцями тих хат, у яких були на постої. Я вперше у житті мав змогу тримати в руках великий пістолет "маузер". А хлопчаки розжились не тільки махоркою від солдатні, а й бойовими патронами, вкрали трьохлінійку, яку потім "випробовували" в Шутербані. Усе йшло добре, доки хтось не поцупив замок від гармати. Тоді викликали всіх – і старих, і малих – на допити. Дістав і я декілька шмаганців на задок, але нічого не сказав своїм кривдникам. Це ж вони убивали наших вояків, родичів на фронті! Ні, не міг поважати і любити москалів, хоч і був сином москвофіла.

Разом з австріяками, німцями, мадярами наступали і справжні наші – усусуси. Чомусь вони завжди з'являлися першими, ніби йшли в авангарді наступаючих. Першими вступили у кровопролитні бої з "москалями" біля Болехова і Гузіїва, першими наблизились до мого села...

Отже, з відступом російської армії деякі жінки плакали гіркими сльозами. Спохмурнілі чоловіки задумувались над тим, як уникнути якщо не кари від мадярів, то нової мобілізації від нової-старої влади (йшли чутки, що на фронт уже забирають навіть старих дідів та коней, які тримали на своїх худих хребтах усю сільську господарку). Москвофіли мусили переходити в підпілля. Дехто, як мій батько, лаштувався у далеку дорогу – вслід за росіянами.

Плакала гірко мама, готуючи до еміграції батька і мого старшого брата Юрка. Плакав і я, благаючи їх узяти мене з собою в далеку, невідому країну Росію, ревли мої менші брати, які теж хотіли мандрувати з татом. Щодо еміграції, то у матері було більше аргументів "проти" ніж "за".

- На кого ти нас покидаєш, Степане? Хто нам нивку виоре, житечком засіє, хто захистить від лихих людей?

Батько відмовчувався, продовжуючи вкладати скупі харчові припаси у наплечник.

- Вони вже тобі залили сала за шкіру в Калуші, а ти дальше маєш на них надію. Може, передумаєш?.. Ти ж був на державній службі при Австрії, нічим їй не нашкодив. Викинь з голови ту свою політику!

- Справа не в політиці, Магдуню...Треба йти. Добрі люди допоможуть, не пропадете без мене, дасть Бог.

Батька і Юрка разом з іншими москвофілами-втікачами проводжали ми усією сім'єю, проводжав і дідо Павло – аж за Горби, в напрямку Яворова. Залишалось мені, як старшому з дітей після Юрка, брати на свої худенькі плечі всю господарку, ставати дорослим завчасно.

За відступаючою армією росіян хлинули потоки біженців. Травень запам'ятався гупанням гармат, клекотом скорострілів, скрипінням возів, гулом поїздів, плачами жінок та дітей, гомоном тисяч людей. Безумовно, було й щебетання птахів, тьохкання солов'їв у лузі над Свічею, крякання диких качок, клекіт бузьків, квакання жаб. Шуміли трави, ріка й потоки, цвіли квіти та дерева, але я цього всього не помічав. Ідилічно в природі, та дуже маркітно в душах людей. Четверта апокаліптична стихія бушувала на Прикарпатті, розганяючи тисячі людей по світу, а за нею приповзали решта стихій: повінь, неврожай, голод, епідемії хвороб.

Усе ближчими, гучнішими ставали громовий гуркіт гармат, бухання гранат, густе татакання кулеметів, часті постріли з гвинтівок та верндлів – усе це приглушувало буяння природи, вбивало радощі життя. Горів віковічний ліс у горах за Витвицею, Болехів уже зайняли австріяки...

Так відходило в небуття моє нетривале дитинство, лягали на плечі непосильна праця, відповідальність за сім'ю.

ВІШАЛЬНИКИ Й РЯТІВНИКИ

Услід за фронтом рухались каральні команди, щоб виявляти й карати "зрадників" монархії. Складалися вони переважно з угорців. Ті без жалю знищували навіть невинних, якщо тільки когось запідозрювали у співробітництві з росіянами, тобто у державній зраді. Як правило, без суду й слідства – за доносами і складеними наперед списками. У древньому Римі в період громадянських воєн такі списки називалися проскрипційними. Тоді проскрибовану людину міг убити кожен бажаючий і отримати за це якусь частку власності убитого. У час воєн особливо проявляється оте пресловуте "homo homini lupus est" (людина людині – вовк), розпалюване найбільшими хижаками світу.

Описуючи деякі фрагменти варварства, не хочу, щоб мене хтось запідозрив у ворожому ставленні до всіх угорців як нації. Бо кожна нація має і здорове ядро, що веде її до прогресу, і зіпсовані зерна, котрі колись будуть обов'язково викинуті на смітник історії.

У недалекому селі, через яке проходила лінія фронту, привселюдно повісили старого селянина Петра Гаруха, запідозреного у шпигунстві. А він лише тим завинив, що у період фронтового затишшя виганяв теля із своєї нивки, засіяної житом, яка опинилась у нейтральній зоні фронту. До місця страти зігнали майже всіх жителів села. Молоденький фендріх (молодший офіцер) розпорядився життям ні в чому не винної сімдесятирічної людини. Мішаниною з кількох слов'янських мов пояснив селянам, що покарано російського шпигуна, який вийшов у поле сигналізувати, і що так буде з кожним зрадником монархії. Потім підійшов до повішеного і плюнув на нього. Труп було заборонено ховати протягом тижня. Бачачи таке дикунство, люди зненавиджували не тільки мадярів, але й австрійців.

У неділю пополудні, коли богомільні прикарпатці, а між ними й тяпчани, поверталися додому з Гошівського монастиря, із села Княжолуки їм назустріч солдати вели дванадцять заарештованих селян. Були серед них і старі діди, й молодші, були жінки і був хлопчина років п’ятнадцяти. Всі босі, змордовані, мали позв'язувані за спинами руки, їх підганяли прикладами зброї, шаблями, стусанами, аж доки не привели під міст Свічі.

Що далі робилося, слабосерді люди не могли спостерігати, тому бігли геть від місця страти. Поодинокі, найбільш витривалі чоловіки дивилися на це до кінця і потім розповідали іншим.

Заарештовані попадали на коліна, благали помилування, плакали, кричали, що вони ні в чому не винні, та це не спинило вішальників. Вішали людей по черзі на балках моста. Не плакав і не просив помилування тільки один високий сивий дідусь. Він хрестився, дивлячись на Гошівський монастир, і перехрещував правицею приречених, відпускаючи їм земні гріхи замість священика, а перед повішанням – голосно проклинав катів-чужинців та всю монархію.

Незабаром прийшли вішальники і до нашої хати. Вивели неньку разом з нами, дітьми, до воріт, де росла старенька дуплава верба, на якій я мав своє гніздо і переховувався, коли в чомусь завинив перед мамою. Фендріх-мадярон щось шварґотів своєю мовою, і ми не знали, що з нами буде. Та ось пролунало українською слово "зрадник" – і наша матуся зблідла.

Молодий солдат виліз на вербу, прив'язав до гіляки тонкого шнура з петлею на кінці. Мама дивилась на це, здавлюючи сльози в горлі, тримаючи на правій руці Дозика, а лівою гладячи мене й Ілька по голові. Ми міцно тримались за її спідницю. Доки тривали катівські приготування, вона поцілувала Теодозія і дала його мені на руки – він розплакався. Поцілувала Ілька й мене в чоло та в очі (ніколи не забуду тих поцілунків). Дуже зблідла і вже ледве трималася на ногах. Два солдати взяли її під руки і повели до стільця, поставленого під петлею. Пробувала вирватись, та її тримали дуже міцно, тому тільки повернула голову до нас і промовила, звертаючись до мене:

- Будь їм за тата і за маму, синочку!

Більше не змогла говорити – сльози стиснули горло. З поля прибігла захекана сусідка Петриха. Вона заломила руки і почала жалісно приговорювати:

- Ой Магдуню, за що ж вони тебе-е?! Прости нас усіх, сусідонько добра-а! Господи милосердний, спаси і поми-илуй! Матінко Божа Гошівська, заступися за неї, захисти діточо-ок! Ми не дамо їм пропасти, Магдо-о.

Жінки розплакалась, і ми троє теж гірко плакали. Солдати накинули на шию матері петлю...

А в цей час вулицею ішов корчмар Лейба Броцак із с.Підбереж, який добре знав мого батька. Побачивши трагічну сцену, забіг на подвір'я і впав до ніг унтер-офіцера, щось зашварготів до нього по-німецьки. Довго вони обидва шварґотіли, довго вагався фендріх, який уже, було, підняв руку для команди "вішати". Нарешті пом'як. З мами зняли петлю.

Коли вішальники пішли, наша мама подякувала Лейбі Броцаку за порятунок від неминучої смерті. Він розказав, що переконав мадяронів, ніби наш батько-писар був відданим цісарю і заслуженим підданим держави, що росіяни його заарештували й ув'язнили за це.

Ми були врятовані завдяки Божому заступництву, збігові обставин, і жидові, який знав німецьку мову. В майбутньому це заставило мене з особливим старанням вивчати цю мову, а добрих жидів – шанувати. Тоді вперше у житті я зрозумів, що то значить Божа сила і Покров Матері Божої Гошівської, до котрої ми ревно молились.

Таких трагедій у нашому краї того року було багато, всіх не описати. Гонведи заарештували навіть пароха сіл Підбереж і Тяпче Бірчака й кинули у концтабір Талергоф...

Стихія війни поволі відсувалась на Схід. Жінки, діти, старі й малі виходили в поле з лопатами й мотиками, впрягались у плуги замість волів та коней, яких теж забрано на війну, і перекопували, орали свої вбогі нивки, садили картоплю, сіяли ярину вперемішку із сльозами. Хто мав корову, тому було легше, бо спрягались і орали двома сухоребрими худобинами.

НАРОДНА ШКОЛА. РОЗВАЛ ІМПЕРІЙ ТА ІНШІ ЧУДА

"Ой ти, школо, ой погана, мучиш ти мене від рана..." Які чудові спогади випещені уявою тепер, коли вона позаду, коли все погане, що було у школі, забулось, а хороше – стало нашим багатством!..

Не мала особливої популярності серед українців цісарська школа, та я від неї чекав чогось особливого, бо дуже хотів учитися. Що тільки не розказували про неї дорослі та діти, які вже зазнали в ній доброт і злого, а мені – байдуже. Товста палиця чи замашний прутик були в руках деяких учителів основним інструментом, з допомогою якого скупі знання заганялися в учнівські голови. Такі "вихователі" навіть похвалялися: "Уб'ю хлопа, дам за нього п'ятку в суді і буду мати спокій!" Били дяковчителі у початкових, били дипломовані вчителі у старших класах, гімназіях, били чим і по чому попало. Деякі солдафони від педагогіки (багато з них були комісовані з армії після поранень) чинили справжні розправи над хлопськими дітьми, не одного роблячи калікою. Офіційно екзекуції були заборонені – тільки не для бідних і беззахисних. Бідні терпіли ці знущання, бо вважали безплатну школу великим державним благом.

Початкова школа у моєму селі появилася у середині минулого століття, а до того діти змушені були ходити "по науку" в сусіднє село Підбереж. Не дивно, що грамотних людей у селі було дуже мало. Спочатку селяни за свої кошти відкрили примітивну школу в одній із старих хат, де довелося вчителювати і моєму батькові. Згодом держава трохи підсобила – виділила гроші (за рахунок податків з громади) на краще приміщення й оплату роботи справжнього вчителя.

Школа складалася з першого та другого класів, до яких була приліплена квартира управителя і одночасно вчительська кімната. Її старий, приземкуватий будиночок, накритий ґонтою, стояв у горішньому кінці села, на горбочку біля церкви. Поруч – молодий садок і невеличкий город, який обробляли учні та вчителі. Внизу – жебоніла Млинівка, а вдалині, за деревами – сяяв своєю великою банею-главою Гошівський монастир отців-василіян.

Хоч як було сутужно з робочими руками, першого вересня 1915 року мама повела мене у перший клас. Ішов набосяка – ніби не в школу, а на свою нивку, що обіцяла вродити рясний урожай (згодом шкільництво й справді стане великою і запущеною нивою для мене, яку потрібно буде обробляти). Збоку, через плече, теліпалась Юркова, а віднині моя, полотняна торбина з рідномовним букварем та шкільним причандаллям. На відміну від декого, я не боявся йти в школу, бо чекав від неї чогось особливого. Йшов у доброму настрої, запам'ятовуючи дорогу, приглядаючись до таких же "штубаків". "Завтра, – сказала мама, – підеш уже сам до школи." Коли задзвонив дзвоник, я сів за парту в першому ряду, а мама, передавши мене вчительці, поспішила до своєї щоденної праці.

Управитель школи "пан професор" Петро Дучимінський, як старшина австрійської армії, а згодом січових стрільців, був на фронті, тому керувала школою і вчила першо- та другокласників його дружина – Ольга Василівна. Того дня учителька розповіла, що наш "найясніший пан цісар" зветься Франц-Йосиф Перший, що наша столиця – Відень, що будемо завжди перед початком уроків молитися і співати державний гімн, який починається так: "Боже, будь покровителем цісарю і його краям". Згодом аж стіни школи здригались, як учні ревли той вірнопідданчий гімн. Добре, що не чув славний композитор Гайдн, будучи вже у могилі, до чого пристосували його чудову мелодію.

Переді мною висіли географічні карти коронного краю, Галіції й Льодомерії (Галичини й Володимирії) та всієї Європи, і це давало поживу моїй фантазії. Ще не розуміючи умовних позначень, але знаючи алфавіт, я уважно розглядав ці карти, шукаючи на них екзотичні країни, наприклад, Мавританію. Бувало, вчителька двічі, тричі повторить запитання до мене, а я – ніби в сні, не можу ніяк зорієнтуватися, що вона від мене хоче, бо ще перебуваю в якомусь омріяному краї, бачу свого батька і брата Юрка...Незважаючи на це, вчився з охотою і приносив зі школи тільки "відмінно" та "добре".

Хотілося ходити в школу ще й тому, що в ній було весело. Найбільше подобались ігри й забави на уроках і між уроками та походи-прогульки після них, ініціатором яких була Ольга Василівна (незабаром їй стало легше працювати, бо з куратори прислали ще одну вчительку). На уроках – усе нові й нові скоромовки, лічилки на зразок таких: "Єдине бобоно трийцяте времйоно поволос стоколос ґайлі байлі бібки кльоц", "Саварака рек саварака резидек ай вай бом", "Анна-панна артикльоц на зарібки на зайонц" – без змісту, але заставляло думати, тому запам'яталося. Це розвивало не тільки пам'ять, а й вимову. На перерву хлопчаки, а серед них і я з друзякою Климом, вилітали з класу, мовби із пращі. Бо на подвір'ї школи – найвеселіше. Тут ми грались у лапанки, хованки, війну...

Злітали осінні дні, наче листя з дерев. Доводилось підніматися з бамбетлі вдосвіта, виганяти на пашу корову та бичка, після цього, з'ївши пару картоплин з молоком (у середу й п'ятницю – без молока, бо піст) бігти до школи, як на своєрідний відпочинок. Правда, інколи засинав у парті, що давало привід ровесникам кепкувати з мене. Шкільна наука давалась, як то кажуть, "без бука". Я припав до вподоби вчительці (вона мені – теж), бо на льоту схоплював її слова, мав чіпку пам'ять (це мене й рятувало, адже всіх потрібних книжок у класі не мав ніхто).

Про пані Дучимінську, як і про її чоловіка, що незабаром повернувся з війни, у селі ширилась добра слава. Була доброзичливою, любила дітей і селян не цуралась, особливо жіноцтва, допомагала кому порадою, кому матеріально, займалась просвітництвом, не знаючи втоми. Ольга Василівна була з тих молодих людей, вихідців з бідової галицької інтелігенції (батько її Василь Решетилович теж учителював – на Львівщині), котрі поривалися до діяльного життя на ниві народної освіти, просвітництва та культури. Ці прогресивні в більшості своїй трудівники йшли "у народ" за покликом душі й за велінням серця, аби долати селянську відсталість і затурканість. Бо що міг дати бідний селянин своїй дитині, крім важкої праці та глевкого хліба, – хіба таку ж саму безпросвітну селянську долю. Деякі не пускали своїх діток навіть до початкових класів, а коли вчителька приходила за ними, то казали, оправдовуючись: "Книжка хліба не дасть". Учителька перевиховувала таких батьків, навчала грамоти і їх, декому допомагала грішми із своєї куцої зарплатні, аби здібніші діти могли вчитися потім у гімназії. Завдяки їй у Тяпчі підростала своя інтелігенція.

Моя вчителька записувала народну творчість, пісні та коломийки, складала вірші, писала новели. Про це я дізнався у другому класі, коли вона наблизила мене до себе і дала прочитати свою першу збірку віршів "Китиця незабудок", видану в 1911 році.

Пам'ятаю, що у багатьох віршах мовилось про природу, квіти, пташок, особливо про ластівок, яких вона називала "веселиками", а тих, що гніздилися в берегах річок – "берегульками". Вона любила декламувати свої вірші дітям на уроках, прилучаючи їх до краси слова.

Така ж одержима ідеєю просвітництва вчителька і письменниця проживала й у містечку Болехові – це Наталя Кобринська, яка залучила мою вчительку до жіночого руху, мала її за свою названу дочку. Вона зазнала переслідувань як від австрійців, так і від росіян. Померла від тифу в 1920 році та похована на Волоському кладовищі в Болехові.

Видатна письменниця і громадська діячка Ольга Кобилянська теж була серед близьких знайомих Ольги Дучимінської, вони переписувались. Іван Франко написав теплий відгук про літературну творчість моєї першої вчительки, яка прожила нелегке, але довге життя (О. Дучимінська померла у 1988 р. на 105-му році життя в м. Івано-Франківську. Повернувшись із Гулагу, Лука Степанович часто провідував її, писав листи, називаючи першу вчительку другою мамою, а його вона нарекла своїм "духовним сином"). У селі вона пропрацювала і прожила, з деякими перервами, 13 років.

Мої спомини про дитинство були б неповні, якби не згадав про постійне недоїдання і недосипання. Разом із сільською працею (не було спочинку навіть у неділю) це дуже виснажувало. Мріялось хоч раз досита поїсти. Навіть у сні з'являвся мені той бажаний запашний шматок житнього хліба з питльованої муки. Мама будить удосвіта, а я продовжую працювати щелепами і в пустому кулаку стискати уявний кусень хліба. "Хоч і не збуваються сни, але най мені хліб сниться частіше, Господи!" – просив подумки.

Якось усі ті нестатки та злигодні не дуже позначалися на мені: ріс здоровим, сильним і загартованим. Як тут не загартуєшся, коли взимку, в тріскучий мороз ідеш до школи у "трепках". Ноги замотані онучами, та все ж таки холодно, бо дерев'яні підошви "трепок" холодні, як лід, на них добре хіба що ковзатись по льоду. У злиднях, голоді й холоді мій дитячий організм гартувався, учився економити кожну калорію з небагатої поживи, готуючи себе до тих великих випробувань, які очікували у майбутньому.

Війна тривала – ні перемоги, ні поразки жодній з воюючих сторін, тільки гори трупів – з обох. По всій Галичині росли великі кладовища з австрійськими військовими кашкетами та німецькими "пікельгаубами" (металеві шоломи, загострені вгорі у вигляді піки (нім.))на хрестах. Їх влада упорядковувала руками галичан, обгороджувала мурами. Убиті російські солдати залишались лежати у братських могилах.

Коли цьому всьому настане кінець?! Від батька і брата цілий рік не було жодної звістки. Мама звернулася до Червоного Хреста, який розшукував людей через нейтральні країни. Нарешті працівники Червоного Хреста надіслали нам листівку від Юрка, написану німецькою мовою. Жид-корчмар переклав її – і стало спокійніше: наші родичі – в Росії, живі та здорові.

Восени 1916 року, на дев'яностому році життя, помер цісар. Знесилена імперія – в жалобі. Жителям села було наказано три ночі незгасно світити заупокійні свічки, виставивши їх у вікна, і носити траур сім діб. Люди і так були в траурі, бо війна, мабуть, не оминула жодної сім'ї, жодної хати – усіх зачепила своїм смертоносним опахалом. Наша хата ледь не згоріла другої ночі, коли від свічки загорілась коробка вікна...

Усі ждали перемін на краще. Через Червоний Хрест надійшла коротка листівка й від батька. Згодом листівки від нього почали надходити регулярно – спочатку з Москви, а потім з Чернігівщини. Писав, що ведеться йому незле, що працює у панському лісі, заощадив трохи грошей. З Юрком розлучився у Ростові-на-Дону.

Новий цісар оголосив амністію. Це означало, що наші емігранти могли повертатися додому, але дорогу їм усе ще перегороджував фронт. Цей фронт ледве тлів, як велетенський, на пів світу, гніт, що його підпалили та ніяк не могли загасити владоможці. Вояки, колишні вороги, виходили з окопів і браталися...На третьому році війни багатонаціональні імперії – Російська, Австро-Угорська, Турецька – вже дихали на ладан, розкладаючись під дією багатьох факторів, як внутрішньо-національних, так і зовнішньо-політичних, економічних. У Петрограді 8 березня 1917 року (за новим стилем) почались масові заворушення, які переросли в революцію (мається на увазі так звана лютнева революція). 12 березня Микола Другий перестав бути царем.

Восени 1918 року зреклися престолу спочатку цісар Австро-Угорщини, а згодом і кайзер Німеччини – це було їх остаточне фіаско. У зв'язку з розладом державного механізму скрізь запанував хаос, який переростав у анархію.

Розвал Австро-Угорщини дав якусь крихту надії нашим селянам. Багато тривог і клопотів ця подія завдала різним панам і підпанкам, прислужникам імперії, лихварям і орендаторам, чужоземцям, що присмоктались до Галичини і пили людську кров. Вони жалкували за небіжкою, будучи у непевному становищі. Дехто вже сидів на валізах. Не жалкували тільки поляки, бо Польща могла автоматично стати самостійною, а з визнанням її головними державами світу проблем не було. Галичині не пощастило знову – саме через амбіції поляків, які й не думали вступатись за Сян. Українці ще мусили проливати кров за свою свободу...

Почалась девальвація грошей, зростали ціни на всі товари та продукти харчування. Марево банкрутства нависло над дрібною буржуазією, а над трудовим людом уже давно витала чорна стихія голоду та зубожіння.

Влітку 1918 року страйкували Болехівські солевари, пізніше – робітники Долини, лісоруби й деревообробники Вигоди. Спочатку вони вимагали скорочення робочого дня, поліпшення умов праці та збільшення зарплатні, а згодом появилися вимоги політичні, про що говорили такі гасла: "Геть орендарів і капіталістів!", "Ліси – наше багатство", "Владу – робітникам і селянам!". Найголовнішим було політичне гасло, яке спочатку несміливо висували наші самостійники: "Свободу і незалежність Галичині!" Незабаром воно стало домінуючим, захопило і підняло частину народу на боротьбу за своє національне визволення.

Разом з матір'ю я змалку відвідував Гошівський монастир, і навіть плакав, коли мене залишали у неділю вдома, бо там, на Ясній Горі, серед букового лісу, де з висоти поміж стовбури дерев відкривалися великі обшири на схід, виднілося моє село і було дуже красиво. У монастирі чудесно грав орган, співав хор. У великі свята вражали тисячі віруючих на крутосхилах гори. Деякі з них до монастиря підповзали навколішки, ранячи коліна об гострі камінці. Колись дзвони з Гори було чути, мабуть, і в Долині, а на самій Горі, біля високої дзвіниці вони просто оглушували. Усе це разом узяте створювало атмосферу якогось величного маєстату, відчувши котрий хоча б один раз, носитимеш у душі все життя. На жаль, з початком війни австрійська влада зняла монастирські дзвони і вивезла кудись на переплавку – для потреб армії...

Манив до себе людей з усіх усюд Чудотворний Образ Матері Божої в Гошеві. Люди, які зазнали його благотворного впливу, а то й зцілення, оповідали, розносили по всій Україні та колишній імперії вісті про чудеса, що їх творить цей Образ. Я про них читав не тільки в одній з брошур, а й чув від жителів навколишніх сіл та міст. Притягував Образ і мою маму, яка вірила в його божественну силу, котра тільки одна могла вберегти її чоловіка і сина у цьому тривожному, скривавленому світі. Вірила і щотижня ходила на Гору, ревно молилась, ставила на коліна перед Іконою і нас, своїх дітей. Я уважно приглядався до потемнілих облич маленького Ісуса і Матері Божої, і мені весь час здавалося, що вони теж дивляться на мене та ще й суворо наказують: "Не гріши!" Колись, мабуть, задивлявся на них і великий Каменяр, який, за переказами старших людей, побував на Ясній горі не один раз. Мені навіть показували пень велетенського бука, на якому Іван Франко любив посидіти і побалакати з людьми.

Наші селяни в ті часи були не тільки набожні, а й легковірні та забобонні. Вірили в різні прикмети, у мару, в чортів-арідників та відьом,у русалок, водяників та лісовиків. Проте найбільше очікували якихось чудес. Чуда появлялися щороку то в Кохавині під Жидачевом, то у Вістовій, що біля Калуша, то біля с.Лисовичі. Моя стрийна Рузя, син якої Матвій теж емігрував у Росію, одною з перших прилучилася до "цуда", як вона казала, у Вістовій.

- Йой, що там сі діє! Народу-у – тьма. За пів дня ледве-м пропхалася до хреста і поцілувала. Той великий дубовий хрест поставили під самим лісом, де з'явилася Матір Божа. Під ним стояла молода, файна дівчина з розпущеним волоссям і розповідала, як усе сталося. Правда, я мало що зрозуміла, але хреста-м поцілувала. Може синові Бог допоможе вернутися живим і неушкодженим... Що ще? Ага, мало-м не забула. Знаєте, під хрестом люди таку купу грошей наметали, що й на дві фіри не забрав би. Шандарів, панів, панєнок довкола тої дівчини зібралося більше, ніж людей. Мусило якесь цудо бути, коли народ повірив і сипав такі гроші! Ви б також поїхали, Магдо, та помолились за своїх. Я, правда, і за них молилась, але того мало.

- Та я, Рузуню, з охотою поїхала б, але не маю на кого своїх пуцьвірінків лишити. До Гошівської церкви і то не вирвуся. Бог добрий, простить. Думаю, що вони й так вернуться, Степан пише, що має в Бога надію на це.

ЗУНР, УГА – І ЗНОВУ ВІЙНА

Після російської жовтневої революції 1917 року повернулися додому мій батько і вже змужнілий брат Юрій. Принесли багато новин, і наша хата знов ожила від гомону людей. Селяни обговорювали світові події, наслідки війни та революцій, причини розвалу великих імперій, ждали доленосних змін.

Маючи вже десять років, я з цікавістю прислухався до розмов старших, багато читав, думав. Читав усе, що попадалося під руку: книжечки, які давала вчителька (вона пророкувала мені велике майбутнє, радила батькам продовжити моє навчання, але в часи лихоліття це було неможливо), газети, календарі, ще раз перечитував "Історію Русі", Ця книжка разом з іншими, закопаними батьком перед еміграцією під старою грушею, дуже постраждала, але читати її ще можна було. Особливо цікавили мене часи Богдана Хмельницького, козацькі війни та походи. Дуже зацікавила книжка про гетьмана Івана Мазепу, який "зрадив" царя Петра Першого. Я все допитувався в батька і Юрка, чому його вважають зрадником, адже він був гетьманом, а не слугою деспота, прагнув відділити Україну від Росії. Юрко, пізнавши "матушку Русь" власною шкірою, вже сповідував національну ідею, тому пояснював усе з позиції українця-державника. Москвофіли ж продовжували по своєму трактувати часи Івана Мазепи, трагедію Батурина, Полтавську битву та інші події нашої історії. Але з плином часу та нових подій вони все менше піднімали свій голос за Росію і все більше говорили про можливу українську автономію в складі цієї імперії після жовтневого перевороту.

Сім'я Павлишиних у 1928 році. Справа четвертий – Степан Павлишин, батько Луки; друга – його мати Магдалина

Напрямок моїх думок зводився до того, що нам неодмінно треба збудувати свою державу, аби мене не примушували вивчати австрійську чи польську мову, аби вчителі говорили по-українськи. Ех, бракує нам нині Наливайка, Сагайдачного, Хмеля, Мазепи!.. Хоч би полковник, такий як Іван Богун, появився, то за ним пішли б навіть найлінивіші селяни, а хлопці, мої ровесники – й поготів.

Старші, особливо збіднілі, мріяли про соціалізм. Їм здавалося, що якби прийшли більшовики, то кожному бідакові наділили б по моргу доброго поля. Може, й на Ксьондзовім городі, де все родить...

Першого листопада 1918 року імперський крайовий намісник Галичини й Володимирії змушений був віддати у Львові владу Українській Бойовій Управі, що мала осідок у Народному домі на вулиці Рутовського, 22 (тепер Будинок офіцерів на вулиці Театральній). Спішно створена Головна Визвольна Рада проголосила незалежну і вільну Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Цей політичний акт мав і матиме велике політичне значення для долі всієї України. З ним мусили рахуватися навіть московські більшовики. У боротьбі проти Української народної Республіки (УНР), проголошеної Центральною Радою 20 листопада 1917 року в Києві,вони використовували найбрудніші методи, намагалися вбити клин між українцями східними і західними ("розділяй і владарюй"!). На чолі УНР стояв перший український президент, видатний історик і вчений Михайло Грушевський. На жаль, недовго...

Уряд ЗУНР, очолюваний К.Левицьким, розповсюджував відозви по всій Західній Україні щодо організації та зміцнення влади на місцях, створення і озброєння УГА.

Владу на місцях мали виконувати: цивільну – повітові комісаріати, військову – стаційні команди, яким належало в першу чергу відмобілізувати усіх здорових чоловіків певного віку і готувати матеріальне забезпечення армії. А кістяк УГА мали складати добре вишколені та озброєні українські січові стрільці (усусуси), колишні вояки австрійської армії, але цього було занадто мало. Земельної та економічної реформ уряд ЗУНР не проводив, бо не було часу (почалась війна з Польщею, у Львові гриміли вуличні бої), гаслом "землю – селянам" знехтував, тому селяни не поспішали на захист своєї республіки. Надія на голий патріотизм, на високий моральний дух інтелігенції, духовенства, студентів та гімназистів хоч і була оправдана, проте не могла замінити того, що потрібне кожній людині щодня – власності на землю та плоди своєї праці.

Село, заражене москвофільством, розбратом, поклонінням перед чужинцями, страхом і нехіттю воювати, належної підтримки УГА і ЗУНР не надавало. Нова влада була відірвана як від селян, так і від робітників. Вона тільки обіцяла реформи ("як звоюємо шляхту"), намагалася силою заставити чоловіків іти на війну, а решту селян – здавати контрибуцію. Я це бачив і добре пам'ятаю, бо чи не щонеділі ходив з батьком на сільські збори та віча. Пам'ятаю, як староста села Юрій Щеглюк, котрий повернувся з війни неушкодженим, кричав до військовозобов'язаних: "Усі, хто придатний до військової служби, марш воювати! Бо то є велика честь – захищати свободу!.."

Хлопці та здорові дядьки переховувались хто де міг, а кого мобілізували, той уже через тиждень повертався додому й теж переховувався. Галицького селянина, як вола до воза, тягли знову на війну, а він упирався руками й ногами. Старші вуркотіли:

- Із Сербією воюй, з Росією за Австрію воюй, з Італією за панів воюй, тепер за якусь Зунер іди воювати, а що будеш за то мати – нових панів на свою шию?! Ньи-и, нема дурних!

Не виходило з простих, затурканих галичан Вілгельмів Гелів. Вони ще не були готові брати владу та будувати свою республіку. А як уміли під'юджувати, висміювати наших героїв затяті москвофіли, того не описати...

Наші доморощені "патрійоти", що готові були ховати голови в попіл, ніби й не чули провокацій – боялися всього і всіх. Бойові хлопці або воювали з поляками, або перебували у російському полоні, або пропали безвісті (де похований вуйко Олекса, рідні так ніколи й не дізнаються). Москвофіли притихли, коли в селі появилися два справжні українські жандарми – при зброї, коли повернулися додому з розваленого фронту кілька старших вояків. Їх уже навіть били, коли пробували пхати і свої "штири ґрейцари" при обговоренні "політичного моменту".

Ні відозви Долинського комісаріату» підписані паном Даниловичем, ні палкі промови начальника стаційної команди пана Дучимінського (на війні він був поранений, дослужився до офіцерського чину), ні старання жандармів не спонукали наше хлопство до вступу в УГА, не привели до суттєвою збільшений кількості коней, возів, продовольства для армії. Бракувало найголовнішого: твердих політичних рішень та лідерів-героїв, які могли б розворушити селянство, Не вистачало й отого гасла: "землю – селянам",

Урядові ЗУНР треба було брати приклад з уряду УHP, який своїми універсалами проголосив, що українська влада є народною, а земля і її надра – власністю народу, випустив в обіг українські гроші, створював міністерства... На жаль, цього не сталося

Коли Польща, завдяки Франції, Антанті, стягнула і кинула в Галичину 70-тисячну армію Галлера, а ситуація у Львові й навколо нього стала критичною, тоді Петро Дучимінський провів у селі чи не останній мітинг. Він відбувався біля школи. Накричавшись до хрипоти, стаційний комендант надав слово старості села, a той, сказавши все, що думає, про "боягузів", передав його писареві. Я вперше почув таку патріотичну промову свого батька, не співзвучну з його колишнім москвофільством, і зрозумів, що він справжній український патріот, що його український дух не тільки не вивітрився, а й зміцнів на еміграції.

Проте й після цього мітингу сільські москвофіли, і не тільки вони, в УГА не пішли. Ті, кого у той день силоміць затягли до мобілізаційної комісії, увечері були вже вдома, переховувались в оборогах, клунях, на горищах, у лісах. В УГА пішов добровільно мій вуйко Григорій, який повернувся з російського полону, але через тиждень він повернувся додому, бо Львів уже щільним кільцем оточили поляки на чолі з Пілсудським, а наші командири не знали як діяти...

Бої у Львові й навколо нього затягнулися до початку 1919 року. Кажуть, що командування УГА спочатку проявило нерішучість, недооцінило ситуацію. Можливо, не хотіло допускати великого кровопролиття, обережно застосовувало гармати, аби не руйнувати історичні пам'ятки княжого міста. Навіть коли ситуація різко погіршилась, можна було загримати поляків по той бік Сяну, підірвавши міст через ріку (навіть усі мости!), узявши під контроль залізницю. Але не було достатньої військової потуги, аби перемогти добре озброєну, свіжу армію Галлера, споряджену на боротьбу з більшовиками і використану проти українців. Мало було наших вояків, мало було військового спорядження, аби не допустити з'єднання "ґалєрчиків" з "орльонтами" Пілсудського...

Тільки підрозділи усусусів були добре організованими, дисциплінованими, вишколеними. До їхніх рядів залучали спочатку не всіх, а лише статних, здорових, міцних чоловіків. Любо дивитись на них, коли парадували. Тоді й справді деякі дівчата мліли, як співається у відомій пісні. Мліли серця всього українства Галичини, яке у безсиллі спостерігало їхню і свою трагедію...

Краща, національно свідома молодь гинула на українсько-польському фронті, що наближався до мого села. Незабаром я побачив і справжніх усусусів. Вони разом з мобілізованими на війну хлопцями перейшли Свічу і зайняли оборону майже біля сільських хат. Коли розпочалась стрілянина, заревли гармати, люди гуртами покидали той прифронтовий кінець села й бігли в сторону Кам'янця й Дуброви. Несли малих дітей, запаси їжі, гнали худобу.

Бої між нашими та поляками біля села точилися майже тиждень. У неділю, на теплого Миколи, коли в Тяпчі мав бути храмовий празник (відпуст),на фронті наступило затишшя. Старші люди послали мене і ще кількох хлопчаків з Дуброви, де ми перебували, у село в розвідку. Великим пасовищем попри залізницю йшов відділ нашої армії. Всі були змучені і дуже засмучені, несли поранених на саморобних ношах. Підвід, коней, гармат не видно, мабуть, вози і машинерія поїхали Цісарським трактом.

Село заполонили поляки – непрохані, злі й наглі "гості". А частувати не було кому – люди не хотіли їх бачити, з острахом повертаючись до своїх хат. Частували зайшлих хіба їх нечисленні землячки та перекинчики із так званих "підпанків".

Що то за "войско" було, як воно красувалося перед селянами, їдучи на рослих, угодованих конях з лискучими крупами!... На годованих і самовдоволених жовнірах – новенькі мундири, перетягнуті лискучими ремінцями, у їх руках – блискучі кріси з багнетами й машінґвери... Навіть пилюка чомусь не чіплялась до такої добротної амуніції. Це був один з авангардів армії Галлера.

УГА лише частково складалася з усусусів – це була збірна, різношерста, погано забезпечена армія, це була трагічна армія. Трагічна за своїм призначенням і безвихіддю становища. У присязі, військових наказах і відозвах командування послуговувалось такими словами та виразами: "вірність і послух українському народові", "важна се хвиля для нас", "будете здобувати славу і крашу долю Україні", "станете героями, славою, гордищею українського народу" та ін. Все правда, тільки народ був настільки затурканий, несвідомий, що не зрозумів цього, не підтримав свою армію так, як вона цього потребувала, як вимагав переломний момент історії. Тільки уряд ЗУНР, що вже переїхав у Станіслав (тепер м.Івано-Франківськ), не робив нічого героїчного, не став "гордищею" свого народу. І як наслідок – українські воїни мусять покидати свою землю, залишати її польським загарбникам.

УГА з боями відступала, але не капітулювала. На південному її крилі кількадесят тисяч стрільців намагались перейти через гори у новопосталу Чехословацьку республіку. Решта – тисячами перейшли Збруч на з'єднання з наддніпрянськими братами. Вів їх Євген Петрушевич, який домовився з Симоном Петлюрою про спільні дії проти москалів і Павла Скоропадського.

Переходили Збруч – і серця у них краялись від розпуки. Відступали, надіючись на повернення й остаточну перемогу. Не мали ні запасів продовольства, ні медикаментів, ні боєприпасів. І все ж при допомозі війська Петлюри на короткий час повернулися з переможними боями, спромоглись на Чортківську офензиву. Якби були забезпечені зброєю і набоями, якби наші хлопці не продовжували ховатися від мобілізації по оборогах, у криївках і дебрях, остаточна перемога була б за УГА. Тоді й підмога УНР була б набагато більшою.

Грамотою від 14 листопада 1918 року Скоропадський проголосив федерацію з майбутньою, не більшовицькою, Росією і цим поставив крапку в своєму гетьмануванні. Одразу ж під проводом Симона Петлюри піднялося Всеукраїнське національне повстання, яке завершилося створенням Директорії УНР на чолі з Володимиром Винниченком. Січовики під командою полковника Євгена Коновальця разом з повстанцями 16 листопада від Білої Церкви почали наступ на Київ. 18 листопада під Мотовилівкою вони ущент розгромили вдесятеро переважаючі сили гетьманських військ, основу яких складали російські офіцери-добровольці. Очевидці згодом розповідали, що кількість бундючних російських офіцерів утричі перевищувала кількість січових стрільців – і все ж були розбиті.

22 січня 1919 року уряди ЗУНР і УНР у Києві, на площі біля собору святої Софії нарешті підписали Акт З'єднання (Злуки) всього народу Української Народної Республіки. ЗУНР дістала статус Західної області УНР (ЗОУНР). Цей день було проголошено Днем незалежності України. Від віків це стало першим (не враховуючи Київської Русі) об'єднанням нашого народу в єдине ціле. Незважаючи на подальші події, воно ознаменувало початок нової епохи в історії України. Військове командування УНР відразу ж спорядило підмогу для УГА. На жаль, ця підмога прийшла надто пізно...

Росія не визнавала УНР як державу, пропонувала Україні тільки статус автономії. Українські автономісти-соціалісти на чолі з Винниченком були готові з цим погодитись, не зміцнювали обороноздатність УНР... Незабаром Київ захопили денікінці. У липні об'єднані армії ще раз соборним фронтом здобули Київ, але скоро під натиском денікінських військ мусили відступити.

Непорозуміння між двома українськими урядами, що ідейно і тактично так і не зійшлися в поглядах, не стали одним цілим, а загравали з поляками, більшовиками й Денікіним одночасно (Петрушевич мав велику надію на Антанту), натиск ворогів з усіх сторін, тиф і голод привели до розпорошення українських армій, занепаду УНР.

Симон Петлюра, маючи немалі кошти й запаси, не використав їх для забезпечення армій, не зібрав докупи розрізнені загони, не подолав отаманію, не очолив військо (він, кажуть, не брав участі у жодному з великих боїв) і незабаром зрікся посади. Проте нишком вів перемовини з Пілсудським. Ці переговори нічого не дали Україні, бо Пілсудський і не думав виконувати те, що обіцяв українцям, він вів політику в інтересах своєї держави – Польщі. Наступний похід білополяків це доказав.

Уповання президента Петрушевича, який проголосив себе диктатором, на Антанту, що забезпечувала всім необхідним російського генерала-шовініста Денікіна, було засадничо помилковим. Антанта не підтримала Галичину, бо зробила свою ставку в цій великій воєнній та політичній грі на більш їй близьку і вже сформовану Польщу. Відламок УГА, повіривши у пропаганду більшовиків, перейшов на бік Червоної армії.

У листопаді 1919 року появився ганебний Варшавський договір, згідно з яким Петлюра відмовився від Галичини, Волині й Полісся. Місія на чолі з К.Левицьким підписала декларацію про включення західноукраїнських земель із населенням біля 10 млн. чоловік до складу Польщі з правом ефемерної автономії, якої так і не було надано.

Найбільше наших загинуло у так званому "чотирикутнику смерті" між Житомиром, Вінницею і Кам'янцем-Подільським. Перед тим триста погано озброєних героїв-гімназистів та курсантів військового училища ціною своїх життів рятували Київ, стримуючи під Крутами натиск багатотисячної московської орди, яку очолювали Муравйов і Юрій Коцюбинський. Серед них загинув і мій земляк, уродженець с.Тяпче Микола Корпан, який навчався у Києві.

Про героїв та їх жертовність ми пам'ятаємо. Письменники, поети,композитори, такі як Богдан Лепкий і Левко Лепкий, Роман Купчинський та інші, не дадуть забути:

Засумуй, трембіто,

Та по всьому світу;

Що пропало Галичанам

Сорок тисяч цвіту...

Але й помилок своїх провідників та уроків історії не слід забувати. Головний же урок у тому, що свободу не випрошують, не вимолюють, а виборюють силою. А сила – у єдності Нації, проте саме її нам бракувало і бракує.

Бракувало і бракує розуму, хитрості, передбачливості. Петлюра, ніби для порятунку УНР, нишком пішов на співпрацю з Пілсудським (Про С. Петлюру його сподвижник І.Мазепа згодом писав: "… кобеняцький Бонапарт, мабуть, більше думав про свій порятунок, плануючи втечу на Захід"), не подумавши, які будуть наслідки у разі зради хитрого поляка, котрий перш за все дбав про свою "ойчизну".

Очевидці, які змогли тоді вижити, розповідали, що наші воїни тисячами гинули від тифу, голоду і холоду взимку, під час відступу за Збруч, тоді як Петлюра зі своїм обозом, де були і медикаменти, і військові припаси, поспішав у Польщу, залишивши їх напризволяще...

Минали дні, тижні, місяці після трагедії ЗУНР. Лавина панів і підпанків голубої шляхетської крові хлинула в Галичину услід за білополяками. Прості люди, котрих доля уберегла і Господь захистив, спішили з воєн, полонів, госпіталів, поневірянь додому, до плуга, серпа і коси. Та смерть ще тримала над ними свою страшну косу. Пани і підпанки мстили тим, хто був не з ними. Кого не скалічили, не знищили, тих кидали в тюрми й концтабори…

Котрогось дня увечері до нашої хати несміливо зайшов чужий, немолодий уже чоловік. Босі ноги його від довготривалої ходьби опухли, кровоточили. Це був поляк, який розповів таке. Він родом із Сихова, що біля Львова. Усусуси, запідозривши його в антиукраїнській пропаганді, завезли аж до Коломиї. Фактично, він відступав разом з ними, більшу частину дороги пішки, був носильником, чорноробом. Коли усусусів розбили, вирушив у зворотну путь, і йде пішки майже місяць. Йому порадили добиратися до Стрия – може, пощастить сісти на поїзд.

Смертельно втомлений і голодний, поляк повільно їв гарячу страву й оповідав про свої поневіряння та муки, що слово благаючи "Матку Боску" допомогти йому повернутися до сім'ї. Пройнявшись бідою цього чоловіка, мої батьки не тільки нагодували його, а й прийняли на нічліг. Удосвіта, давши на ноги якісь шкарбани, хліба й картоплі в торбину, випровадили у напрямку Болехова.

Десь у той же час через польське село Мазярню, що на північ від Буська, повертався з польського полону додому український січовий стрілець. Упізнавши в ньому за рештками одягу воїна УГА, жорстокі польські шовіністи вчинили самосуд – замордували чоловіка і закопали в рові при дорозі.

Чи не праві були ті бандерівці, які в 1943 році знищили Мазярню, відомстивши за вбитого січовика?..

ЗМІНА СТИХІЙ

Галичину заполонювали польські колоністи-осадники, багаті шляхтичі, комерсанти, урядовці – годованці завойовницького апарату насилля. Ополячення українців набирало все більшого розмаху: хто хотів чогось досягти в житті, той мав (під тиском завойовників) перейти на польське. Скрізь владарювали бундючні магнати, прибираючи до липких рук наші природні багатства, експлуатуючи мільйони знедолених галичан. А допомагали їм гнобити прислужники, перекинчики з "наших".

Плекані багатолітнім агресивним шовінізмом, підняті до вершин панського чванства, безконтрольності несподіваними, як Божий дар, здобутками, польські самостійники-визискувачі стали ще більше знущатися з українців, провокуючи останніх до спротиву, оживляючи в них дух свободолюбства і патріотизму. Поляки забули (уже вкотре!), що Бог може дати, а може й відняти, як це було в часи їхніх воєн з козаками та московитами. Забули 1772 рік, коли їх держава умить зникла з карти світу, розділена між сильнішими на той час завойовниками...

А ґрунт для продовження боротьби все ще був сприятливим, незважаючи на усі втрати українців у 1918-1920 роках. Тисячі людей уже дихали духом свободи, тому мали що згадувати про УНР та ЗУНР, про героїчних січових стрільців та УГА. За зливами та повінню весни 1920-го прокотилась червонокозача лавина, яка гнала білополяків аж до Стрия, приперла їх до Бугу й Карпат. Пани панічно втікали перед червоним "бидлом", гублячи свій гонор...

Весь західний світ знову став на захист Польщі. Російські троцькісти шляхом політичних маніпуляцій домоглися підписання ганебного для більшовиків Ризького договору. Майбутнє несло Східній Україні Голодомор, сваволю примусу й колективізації, геноцид та репресії...

На велику України поспішали з мандатами на керівні пости тисячі ставлеників Москви, а на Західну – польські та румунські загарбники. Колонізаторам, що разом з орендаторами повертались, здавалося, що вже пануватимуть вічно, тому найперше взялись за створення нових тюрем і концтаборів, заповнення їх місцевими патріотами. Такого розгулу чорної реакції галичани ще не знали.

Епопея з воїнами УГА скінчилася тим, що вони були інтерновані пілсудчиками і багато з них померло за колючими дротами таборів від пошестей та голоду.

В сільську контору до батька, який знову писарював, надійшла безапеляційна урядова вимога: усе діловодство вести тільки державною, цебто польською мовою. За цим – пацифікація. Покажуть нам чужинці тепер і українську мову, і українську школу, і українську пісню!..

Знову тяпчани співали суплікацію в церкві, молилися по хатах жалібно. Війни забрали багато життів, але, здається, більший ужинок мали хвороби та голод. Вони особливо лютували на Прикарпатті у 1919-1921 роках, прийшовши на зміну воєнній стихії. Плямистий тиф, грип, котрий називали іспанкою, викошували і старих і молодих, особливо дітей. Вечорами село зникало в темряві, завмирало. Тільки поодинокий гавкіт собак і свічки по вмерлих, які світилися в деяких вікнах, нагадували, що десь іще жевріє життя – поруч зі смертю.

Мій тато, який виконував ще й нелегкі обов'язки дяка, не встигав прочитати Псалтиря біля всіх небіжчиків, а священик Іван Бірчак – відспівати заупокійну. Померлих несли на цвинтар у Кам'янець, де старий гробар Диндин, вибиваючись із сил, ледве викопував у твердій, кам'янистій землі неглибоку яму. За минулі роки померли малими декілька моїх рідних братиків і сестричок. Марія, котра народилась у 1918 році, вижила. Зійшло з цього світу також багато двоюрідних та інших родичів...

Наступав голод. Холодна дощова весна, сльотаве літо спричинили повінь. Потоки брудної води вимулювали з пісної землі не тільки насіння, а й соки її, знищуючи все, що могло і хотіло рости. Дрібненька картопля, капуста, вівсяний або ячмінний хліб, а в переднівок лобода й кропива – це все, чим жили бідні люди. Від нового уряду – жодної допомоги.

Особливо запам'яталась весна 1920 року. Щодня біля хати війта Юрія Щеглюка стоять, сидять і лежать десятки вимучених голодом та хворобами людей. Одного дня від села спорядили до Болехова кілька підвід за промерзлою, напівгнилою картоплею, а біля хати війта продавали її. Голодні тяпчани купували цю подобу на щось їстівне, вимінювали за останній гріш, останню одежину, бо лободи і кропиви вже не було ніде, на грядках пусто – все зірвали і з'їли. Викопували й гризли навіть коріння.

Вагон тої прогнилої картоплі, що прийшов звідкись на Болехівську станцію, швидко розпродали. Хто встиг її придбати, той був на деякий час порятований від голодної смерті. Люди терли цю гнилятину на терці, змішували з подрібненою молодою корою дерев або висівками, щоб на довше вистачило, і, пропікши на вогні, їли. Якщо добре працював шлунок, виживали. Слабші або ті, хто не мав що їсти, помирали. Совається отак людина з опухлим животом, присяде, втомлена, відпочити – і вже не може підвестися, тихенько, ніби заснувши, віддає Богові душу...

Того літа бушували й пожежі. Почалось на Великдень, коли згоріли одразу дві хати – Добкова і сільської знахарки, людей бідних. Горіло майже щодня і щоночі: у Солукові, Підбережі, Яворові, Княжолуці, Витвиці, Гошеві. Ніби якась мара ходила по Прикарпаттю. Дехто стверджував, що бачив ту мару наяву, всю в чорному, звогненними очима. Мара – приятелька смерті, мати всіх чорних стихій. З нею не могли справитись навіть ворожбити.

Від грипу, тобто "гішпанки", ніхто нікого по-справжньому не лікував – бідним не було за що, та й лікарі далеко – тільки у містах. Уповали на Бога. "Що буде, то буде, на всьо Божа воля," – казали.

В кінці січня 1921 року схопила "гішпанка" й мене в гарячі обценьки, почала трясти. Кидало то в жар, то в холод, хоч я й лежав у ліжку під двома перинами. Тіло то ніби здіймалось угору, то падало в прірву, голова розвалювалась, було важко дихати. Я то марив, то на деякий час приходив до тями і бачив біля себе своїх засмучених братів і сестру, стривожених тата і маму, які прикладали до голови компреси. Привиджувались неприродні кольори, найбільше – жовтогарячі, як сонячний диск. До того ж боліло у животі, дуже хотілось пити...

Гарячкував, перебуваючи на грані між життям і смертю, декілька тижнів. А вже скінчилась зима, хоч рештки брудного снігу ще дотлівали під тином...

Батьки весь час молилися, журилися, плакали біля мене, бо це вже восьму дитину відбирали у них пошесті та зла доля. Добре, що хоч Ілька, Дозя і Марію обминула ця хвороба. А Юрко, що був повернувся додому з більшовицької Росії, побачивши, що тут непереливки, помандрував на Захід. Написав нещодавно листа з Чехословаччини...

Жовта верета застилає мій зір. Ніби крізь сон, чую:

- Штефане, треба щось робити, наш малий уже доходить. Біжи до Панчишиної Маруні. До її сина привезли дохтора Ікаловича з Болехова.

Чоловік тої багачки не повернувся з війни, тому вона і дві її сестри нічого не шкодували для одинака Михайла. Запрягли у віз пару добрих коней і привезли лікаря, накупили ліків...

Ікалович, який знав мого батька, не погордував, прийшов. Він довго й старанно оглядав мене. Нарешті скрушно похитав головою і сказав, що дітвака один Бог може вирятувати. Усе-таки виписав рецепт на дорогі ліки, які треба було купити у Болехівській аптеці. Залишив для мене тільки декілька пігулок, котрі мав при собі. До речі, цей чуйний до людей лікар колись був при дворі правителя Болгарії. Незабаром він помре у Болехові, заразившись тифом...

Чи допомогли ті пігулки, чи так мало статись, але на другий день я вже почував себе краще, а через тиждень потай, щоб не бачили батьки, вибігав надвір...

Довелося мені у дитинстві не одну біду пережити. Біда з нуждою не оминали моєї рідної хати, бо тато, будучи дяком і писарем, жив чесно, не хотів користати зі свого становища. Наша багатодітна сім'я перебивалась на його скромну платню та ще тим, що з великими потугами вирощувала на своїх трьох моргах неродючої землі (разом з мочарами). Тяжким був і переднівок наступного року, але людей померло менше.

Прийнята в березні 1921 року нібито демократична конституція Польщі по-фарисейськи обіцяла національним меншинам культурну і національну автономію. На практиці ж польською злою стихією в Галичині та Білорусії були швидко ліквідовані органи самоврядування, створені при ЗУНР, і почалось прискорене ополячення інородців – за прикладом Росії. Польща знову прагнула стати великою і могутньою – "од можа до можа".

Значного переполоху серед шовіністів наробив замах на Пілсудського 27 березня того ж року у Львові. Коли той у товаристві місцевого воєводи гонорно та безпечно проїжджав центральним проспектом Легіонів (нині – проспект Свободи), на приступку його автомобіля вистрибнув молодий хлопець і декілька разів вистрелив з пістолета. Атентатник, мабуть, занадто поспішав або не вмів стріляти, бо Пілсудському не завдав шкоди, а тільки поранив у плече львівського воєводу. Його тут же заарештували. Тим одиноким сміливцем виявився студент Степан Федак, син директора українського банку й страхового товариства "Дністер". Але тут випливла цікава деталь: колись, у часи австрійського панування Федаки зробили послугу польському патріоту Пілсудському – переховували, коли того розшукували жандарми. Тому тепер він не вимагав смертної кари для їхнього сина. До того ж Степан Федак заявив на слідстві і в суді, що цілився тільки у воєводу. За свій вчинок він дістав вісім років тюрми. Згодом стане швагром Євгена Коновальця. Недаремно після цього атентату люди гуторили, що з'явилася підпільна організація колишніх військовиків, яка продовжить нашу боротьбу за визволення. Це вже творилась Українська військова організація на чолі з Коновальцем ...

Крахом надій на те, що у політичній боротьбі з польським урядом можна здобути хоч якусь автономію для Галичини, стало визнання Антантою статус-кво, тобто загарбання Польщею Східної Галичини.

ПРИВАТНІ СТУДІЇ

Влітку 1921-го, коли я пригнав з паші худобину й жадібно хлебтав пісну, ріденьку зупку, тато якось дивно глянув на мене. Я продовжував їсти, відчуваючи на собі той значущий погляд.

- Пора тобі, Луцю, вибирати свою життєву дорогу. Що посієш замолоду, те й пожнеш у старості. Юрко у твоєму віці вже світу побачив, життєвого досвіду набрався. Тепер у Чехословаччині опинився, вчиться там і вчителює. Чужу мову швидко вивчив. Ти теж маєш деякі здібності.

Я мовчав, почервонівши, мов рак, але був задоволений, що батько розмовляє зі мною, як із дорослим.

- Юрко вибрав собі фах адвоката. Як на мене, адвокатура – то брехня й обман. Учитель – зовсім інша річ. Працює чесно, велику користь народові приносить, ще й чималі гроші з державної каси одержує, може заслужити добру пенсію...

Мама перестала поратись біля печі:

- Нашим дітям дорога до науки закрита. А щоб роботу маги, треба перекинутись на польське. .

- У Львові є вчительська семінарія, до котрої мій брат віддав свого Михайла після семирічки. А до роботи, про яку ти кажеш, йому ще далеко. Часи міняються...Хто ж, як не ми самі, буде українських дітей грамоти вчити, до світла виводити?!

Прийнявши моє мовчання і почервоніле обличчя за згоду, тато через пару днів повів мене до управителя школи Петра Когута. Той за невелику платню погодився дати мені протягом короткого часу освіту на рівні виділової школи, тобто семирічки. З нею можна поступити у вчительську семінарію.

Так знову почалися мої "штудії", тепер уже приватні. Я не міг намилуватись книжками з фізики, зоології, хімії, малюнками в них. Але вимріяне навчання перетворилось на каторгу, адже доводилось вивчати подвійну норму матеріалу під наглядом вимогливого вчителя. Про відпочинок, дитячі розваги в колі Клима та інших однолітків довелось забути. До того ж ніхто не зняв із мене щоденних, давно усталених обов'язків у господарюванні. Не раз і не два опускалися руки, брав відчай...

Стриєчному Михайлові, котрий поступив у семінарію, мій батько допомагав останні два роки, бо його рідні жили впроголодь, мало чим могли підтримати свого здібного до наук сина. Тепер Михайло іноді допомагав мені своїми консультаціями.

На жаль, Петро Когут тої зими захворів на тиф і помер. За цією розумною, відданою справі народної освіти людиною тужило все село. Ми, учні, гірко плакали біля домовини вчителя.

Надалі батько передав мене управителю Гошівської школи Омеляну Мельниковичу. Взимку в трепках, весною та влітку босий ходив я щодня дорогою і мостами через дві річки – Свічу та Лужанку – до своєї школи, що притулилась під узвишшям – продовженням Ясної Гори. Ця простора, збудована з цегли ще до війни школа справляла гарне враження. Половину будівлі займав управитель із сім'єю, а в другій половині були два класи, де ми навчались. Будучи дипломованим учителем, Мельниковим не обмежував себе роботою з учнями. У сільській читальні він організовував різні гуртки, курси з вивчення грамоти й арифметики для дорослих. Мав велику бібліотеку, книжки з якої позичав читати учням і селянам. Найчастіше "ходили по руках" книжки Т.Г.Шевченка й І. Я.Франка, а також часописи і газети, які він особисто виписував. Крім цього трудився і на пришкільному городі, учив нас доглядати за тим, що посіяно і посаджено, а також нащеплювати дерева. На все життя запам'яталися його захоплюючі розповіді про війни та великих людей, різні життєві бувальщини.

Допомагали мені розвиватись і деякі учні школи, особливо начитані синки з єврейських та польських родин. Піднімало те, що вони спілкувалися зі мною, як із рівним, не виказуючи зазнайства, релігійної чи національної зверхності – це були наслідки доброго впливу наших учителів.

Після уроків я часто аж до вечора засиджувався у школі, виконуючи домашні завдання під наглядом Мельниковича. Деколи він одразу ж перевіряв написане мною, виправляв помилки, давав добрі поради. Іноді хвалив за старанність, заохочуючи до ще більшої запопадливості у навчанні. Тоді довга дорога додому не здавалась такою обтяжливою, хоч повертався і вночі, потерпаючи в небезпечних, так званих "відьомських", місцях.

Коли дозрівали суниці й малини на Ясній Горі, ми, учні, розкошували. Встигали поласувати ними навіть за час великої перерви. Наприкінці липня на Горі, особливо на монастирському кладовищі, земля аж чорніла від чорниць, укрита ними, немов казковим намистом...

Хоч і важко було, та світ, здавалося, посміхався до мене у ті незабутні роки. Мріялось про той час, коли вивчусь і зможу допомагати не тільки своїм рідним, а й усім бідним людям.

Ніколи не забуду перших своїх учителів: Ольгу Дучимінську, Ванду Львівську, Петра Когута, Омеляна Мельниковича, Мальвіну Левицьку, кращі риси яких намагаюся наслідувати все життя. Не забуду Гошівську школу, яку закінчив успішно, та її учнів, особливо Марусю Возняк із молодшого класу, в котру закохався ...

У червні 1922 року мені пошили перший у житті костюм із чорного цайґу (груба шерстяна тканина) в найкращого тяпчанського кравця Степана Владики. Швець Карпо Диндин змайстрував жовті юхтові черевики (скільки кпинів було згодом у Львові через той жовтий юхт!). Мене ґрунтовно готували до вчительської семінарії. Це батькові дорого коштувало, а ждали ще більші видатки. Допомогти міг тільки знайомий болехівський лихвар, який умів терпеливо очікувати повернення позики або права власності на наш морг землі, що був у заставі.

Спочатку вчився ходити у нових костюмі та черевиках, звикав до них у неділю. Звикнувши, став помічати, що ровесники заздрять мені. Навіть старші, забіякуваті, котрі колись не приймали до свого гурту, тепер почали запобігати. От що значить гарна одіж! Проте на інші розваги, крім читання книжок, уже не було часу. Між підручниками вдавалося прочитати й художню книжку, особливо історичну. Повість Кащенка "Під Корсунем" читав уголос вечорами навіть для старших людей, що продовжували сходитись "на пораду" до нашої хати.

У кінці червня, заладувавши в одну полотняну торбину шкільне приладдя, книжки та зошити, а в другу – житню хлібину та зо два десятки яєць, я з Мельниковичем вирушив пішки до Болехова, перехрещений на дорогу рукою матері. Увечері сіли в поїзд, а вдосвіта були вже у Львові.

ПІСЛЯ ТРИВОГ – РАДОЩІ

Кого тільки не вражав той дивогляд Галичини – Львів! Не зафіксувавши на скрижалях історії точної дати свого народження, але діставши у спадок від минулих поколінь вишукану архітектурну одіж, будоражений у всі віки різними політичними ферментами,він претендував і претендує стати вряд із кращими містами, навіть столицями, світу.

Має дітище Данила Галицького славну історію і якісь такі чари, що його ніхто, полюбивши, не розлюбить, покинувши, не забуде.

Проте в той час із гарними будинками, парками, архітектурою уживались і непрохідні, захаращені сміттям та мотлохом дебрі, й бандитські закути, і темрява, і середньовічна відсталість у житті пересічних міщан...

До вчительської семінарії мене, 15-річного абітурієнта, наче рідного сина,супроводжував містом своєї юності мій дорогий учитель. З острахом та подивом крокував я вузькими вулицями старої частини Львова поміж високих кам'яниць, імпозантних церков і костьолів, шикарних вітрин магазинів, закличних афішних тумб і заклопотаного люду, не відстаючи від Мельниковича ні на крок. Вулицею Сапєги дійшли, нарешті, до бурси Українського педагогічного товариства, де комендантом був брат пана Дучимінського Олександр.

Учні семінарії пороз'їжджались на канікули, але нам вдалося розшукати в бурсі мого стриєчного брата Михайла, котрий уже перейшов на третій курс. Доки Мельникович полагоджував з комендантом усі формальності, я поселився до брата й одразу ж почав перечитувати свої підручники, бо, як виявилось, мені, що закінчував курс семирічки приватно, доведеться складати вступні іспити з усіх дисциплін.

Наступного ранку до семінарії ми йшли досить довго. До мініатюрної канцелярії директора можна було попасти тільки через таку ж мініатюрну вчительську кімнату. За столом, накритим зеленим сукном, на тлі красивого персидського килима, що висів на стіні, возсідав директор семінарії – священик Юліан Дзерович, він же і викладач Львівської богословської академії. Була це привітна, симпатична людина середнього віку з усміхненим, але блідим обличчям, одягнута в напівцивільну куртку-папістику із священицьким білим комірцем. Перекинувшись кількома словами з Мельниковичем, він довго розпитував, вивчаючи мене: звідки буду, хто мої батьки, чи маю велике бажання вчитися, щоб у майбутньому переборювати ще більші труднощі, навчаючись постійно самі навчаючи інших. Нарешті допустив до іспитів.

На цьому місія Мельниковича закінчилась і почалися мої нелегкі випробування. Але вчитель не їхав додому – він ждав і переживав за мене. Того ж дня був перший іспит. Хлопців екзаменували в одному класі, дівчат – у двох, бо їх набирали більше. Писали спочатку диктанти, а потім твори з української та польської мов. Це тривало до обіду.

На другий день я з радістю побачив себе у списках тих, хто був допущений до наступного туру випробувань. У одному з класів за столами сиділи вчителі різних предметів. Кожен абітурієнт підходив і складав іспит з того предмету, який був потрібний. Деякі вчителі навіть хвалили за знання, що мені, селюкові, додавало впевненості. Усі випробування пройшли успішно – на третій день мене оголосили студентом семінарії, і ми зі Мельниковичем з піднесеним настроєм поїхали додому.

Яке ж було розчарування, коли з початком навчального року на першому уроці в семінарії господар класу (керівник класу) не зачитав мого прізвища, роблячи перекличку! Як виявилось, кількість хлопчачих класів зменшено, тому менш протеговані, приїжджі з інших воєводств не попали в число студентів. Будучи у відчаї, заливаючись гіркими сльозами, йшов я до бурси, аби забрати свої манатки і назавжди попрощатися з непривітним та жорстоким Львовом.

На підході до бурси мене, заплаканого, побачив її директор, один з керівників управи Народного дому Іван Панчак. Він уже знав, що я син сільського москвофіла, бо читав письмове прохання мого батька до управи "Народного Дому" допомогти мені з улаштуванням на тимчасове проживання в бурсі. Щоб якось розрадити, Панчак пообіцяв просити за мене в кураторії освіти.

У село з такими вістями і настроєм я не поїхав, а горював самотою в бурсі, у кімнаті Михайла. Коли на третій день зайшов без будь-якої надії у свій клас, то почув приголомшливу звістку, що мене таки зарахували, бо кураторія залишила в семінарії ще один хлопчачий відділ. Так почався мій шлях до вчительської професії довжиною в п'ять років.

УЧИТЕЛІ ТА ЇХ ПІДОПІЧНІ. НОВІ ЗНАЙОМСТВА

Важко уявити більш строкатий склад учнів, тобто студентів, вік яких – від 14 до 27 років. Переростки – це переважно колишні вояки, що через війни не змогли здобути освіту вчасно. Зважаючи на великі обмеження для українців у середніх та вищих навчальних закладах, запроваджені польською заполітизованою бюрократією, наша семінарія являлась винятком, бо у ній навчалось біля 70 відсотків українців, переважно вихідців з бідних верств населення. Причина, мабуть, у тому, що багаті службовці, капіталісти, банкіри, заможні жиди та поляки, не могли допустити, щоб їхні чада вчилися у закладі такого ґатунку, як наша вчительська семінарія.

Але були й винятки. Зі мною за партою сидів син працівника кооперативного банку Володимир Островський, досить здібний і акуратний учень. Він вигідний тим, що має усі необхідні підручники, а мені їх купити – задорого.

Лекції доводиться не тільки слухати, а й конспектувати, щоб менше шукати потрібних підручників при глибшому засвоєнні матеріалу. Спочатку ми маємо вивчити все те, чого вчать у старших класах гімназії, а також ряд педагогічних, дидактичних дисциплін, столярство або різьбярство. Мені особливо полюбились педагогіка, малювання і музика. Семінарія дає змогу вивчити не тільки теорію музики, а й навчитися пристойно грати на фортеп'яно або скрипці. А німецькою мовою до закінчення семінарії треба говорити не гірше, ніж польською.

Вимоги до всіх "спудеїв" ставляться дуже високі, допомоги, співчуття ждати нема від кого, хіба що з такими ж селюками, як сам, "поплачеш у камізельку". Кожен, хто з бідних, розуміє, що на його місце претендує не один із тих, кого відсіяли. Розуміє це навіть син петлюрівького полковника, який чомусь вибрав собі місце на останній парті. А поруч з ним сидить Шолтис, про котрого кажуть, що він "звихнувся" на скрипці, бо носить її з собою до семінарії кожного дня і грає на перервах. Добре грає, особливо карпатські коломийки. Бойківських не знає, але я його навчу, якщо буде давати мені повправлятись зі скрипкою.

Вірстюк теж "звихнутий" – він грає на флейті, зачаровуючи дівчат. Його біленькому обличчю більш пасувала б хустка, ніж хлоп'яча кепка. Василь Фединишин добре малює, він – знахідка для драмгуртківців, бо оформляє їм куртини і декорації для сцени.

Верхратський – побічний нащадок славнозвісного вченого-математика, здається, найактивніший у класі. Виділяється тим, що носить пристойного капелюха, тому ті, хто заздрить, прозвали його "капелюшним". Цей замарстинівський фраєр виказує свою обізнаність у політиці, відвідує читальню "Просвіти" на Замарстинові (район,що біля вулиці Замарстинівської), драмгурток при ній. Береться за постановку складних вистав і в нашому гуртку. Колись із нього може вийти неабиякий режисер.

Чи не найбільш артистично обдарованим є Юліан Цимбалістий, який добре виконує ролі як комічного, так і трагічного плану, наприклад, Макогоненка з "Наталки Полтавки" чи Калістрата з вистави "Борці за мрії". Згодом він співатиме у львівській "Трембіті", але передчасно помре.

Костянтин Пачовський, син священика, має буйне кучеряве волосся, чим дуже псує настрій викладачеві історії Тиховському, голова котрого геть лиса. Цей мій земляк із села Підмихайля Калуського повіту, на свою біду, пише вірші. Це стало предметом безперервних кпинів викладача української мови та літератури Амвросія де-Андроховича, котрий називає Костю пропащою людиною.

Вчились ми уперто і самовіддано, пам'ятаючи про те, хто ми є і що нас чекає. Лиш такі, як Бандура, Максимович, Кирик – синки заможних людей, – менше всього думали про навчання та обов'язок перед своїм народом. Вони завзято курили, що категорично заборонялось у семінарії, хуліганили. А розмовляли таким вуличним жаргоном, перекручуючи рідну мову, що в них навряд чи можна було б розпізнати студентів учительської семінарії.

Відмінниками з усіх предметів були "куйони" Мартин і Бурий. Так їх нарекли через те, що вони багато зубрили, буквально вдовбували знання собі в голову. На жаль, Мартин, що був хоч і відлюдькуватим, але душевним хлопцем, помер одразу ж після закінчення семінарії.

Здібний і скромний Микола Кулинич мав своє хобі – самотужки вивчав стенографію. Сирота Іван Теребушка – мастак розповідати бувальщини і казки. Василь Сахман, Володимир Яблонський, Макар Кащук і ще дехто були прихильниками соціалізму-комунізму, бавились у комсомольське підпілля. Яблонський до кінця свого життя залишився переконаним комуністом, антифашистом, за що був знищений гітлерівцями у його ж рідному Зборові.

Меншу активність у громадському та політичному житті проявляли семінаристки – їх більше цікавили модні суконки й капелюшки, багаті кавалери. Це й не дивно, адже серед них переважали дочки священиків, дрібних службовців, інтелігентів. Бідних сільських дівчат міцно тримали в селі патріархальщина, нужда, пута важкої праці. Та все ж були й поодинокі Жанни д'Арк, які розривали всі пута і виривались на ширшу дорогу життя.

Усі мали якісь захоплення, хобі, таланти. "А до чого ти здатний, Лук'яне?" – питав я себе, відчуваючи недостатність того, що давала семінарія. Вчителювати десь у глухому та відсталому гірському селі не було основною метою мого життя, хоч у мозок глибоко запали настанови батька щодо служіння своєму знедоленому народові. Мріялось про таке служіння, яке принесло б якнайбільше користі народові та Україні. Подібні настрої заволодівали багатьма молодими людьми. В цьому крилась велика небезпека для них, а для декого – трагедія...

Трохи освоївшись у такому оточенні, я почав створювати собі ім'я в політичних, наукових і теологічних дискусіях та суперечках. Протест, що назрівав у душі після антинаукових, на мою думку, ідеалістичних лекцій деяких обмежених викладачів, виливався у запеклі суперечки як з ними, так і з моїми однокашниками по семінарії. Не раз виступав з доповідями у присутності вчителів та директора. Це одразу ж привело до неприємної розмови тет-а-тет з Ю.Дзеровичем у його затишному кабінетику. Вислухавши його зауваження і повчання, змушений був удавано каятись за вільнодумство. Проте і надалі своїх поглядів (Тоді молодь і наш оповідач були заражені соціалізмом, і на цьому Л. П. наголошував спеціально – для КГБ. Проте у розмовах зі мною він уточнював: "У той час я сповідував національний соціалізм".)не приховував, тільки висловлював їх обачніше, не в присутності добровільних опікунів.

Багато хто заразився тоді пошестю марксизму і комунізму, відвідуючи різні гуртки, слухаючи робітничих агітаторів, читаючи усе підряд. Політичної літератури, агіток не бракувало ні в гуртках, ні в бібліотеках – як польсько-, так і російсько- чи німецькомовних. Я читав і класиків марксизму-лєнінізму, і Достоєвського, і Дарвіна, і Ренана, не рахуючи творів українських авторів, особливо на історичну тематику. Хоч не все спочатку розумів, та ідеї вселюдської рівності, справедливості на тлі всенародної нужди, національного гноблення сприймав як панацею. Разом із національним солодом пив інтернаціоналістську отруту...

Отже, одноманітне семінарське "куйонство" скрашували хіба диспути в гуртках, виступи хористів чи драмгуртківців, зустрічі з батьками та гостями. Найбільш урочисто відзначалися щороку Шевченківські дні. Тоді концерти, вистави перетворювались у справжні національні торжества. У той час гімн "Ще не вмерла Україна" ще можна було і виконувати, й слухати.

Коли помер, заживши світової слави, наш співак Олександр Мишуга, ми, як і більшість львів'ян, відчули непоправну втрату, носили жалобу. Тіло померлого із Львова й аж до Нового Виткова Радехівського повіту супроводжували тисячі людей. Мишуга заслужив такої шани, бо своїм прикладом учив, як треба любити рідний край і народ, прославивши свою націю.

Більшість наших семінарських навчителів належали до заможної галицької інтелігенції, були переважно національними демократами, воленародівцями. Були й червоного забарвлення, і рожевого – сельробівського…

Директор Ю.Дзерович – педагог із довголітнім стажем, священик і професор духовної академії – свого часу претендував навіть на пост голови матірнього товариства "Просвіта", в чому йому перешкодив польський уряд. Веселий і трохи грубуватий у поводженні зі студентами, він не був злопам'ятним, зла нікому з нас не чинив, а навіть захищав у багатьох випадках. Найбідніших, у т.ч. й мене, звільняв від оплати за навчання. "Нема, як то був наш пігулка"! – говоритимуть при зустрічах у майбутньому колишні семінаристи, з усмішкою згадуючи свого директора. Його "пігулки", тобто настанови і покари, нас ніколи не лякали а дехто згодом буде йому вдячний за них.

Українську мову та літературу спочатку викладав ревний прихильник нового правопису, колишній ректор українського університету в Кам’янці-Подільському та міністр освіти УНР професор Іван Огієнко (Огієнко, мовознавець, богослов. Написав і видав багато наукових праць, книжок, серед них про виникнення і становлення української мови, нації, а також популярну брошуру"Наука про рідномовні обов'язки". Помер І.Огієніко в США у 1977 році, будучи митрополитом Української автокефальної православної церкви.).

Від нас вимагалося титулувати його не інакше, як "Ваша магніфіценціє пане ректор", але до цього мало хто міг звикнути, тому зверталися скорочено: "Пане професоре". Прославився скупістю при оцінюванні студентських трудів і великою пам'ятливістю. Так, у 30-х роках, приймаючи у Варшавському університеті магістерську працю в мого брата Юрія, згадав про мене і навіть показав йому свій нотатник з оцінками, які я у нього заслужив. Тоді він видавав у Варшаві журнал "Рідна мова". Протягом львівського періоду свого життя І.Огієнко викладав також у таємному Українському університеті, де не тільки вчив студентів, але й проповідував українську національну ідею. Він завжди був націоналістом і доказував це ділами.

Де-Андрохович, напівукраїнець-напівфранцуз, виходець із дворян, здавався дивакуватим. Він недолюблював Івана Огієнка і, коли той виїхав зі Львова, зайняв його місце в семінарії. Недолюблював через те, що Огієнко підтримував новації в українському алфавіті, правописі тавимові, які запроваджувались по всій Україні. Через це ми, підопічні цих знавців мови, страждали, бо опинились між двома вогнями. Де-Андрохович глузував з написання букви "Я": "Ти, свате, видно, у Дніпрі скупався. Забув, що у Галичині ця буква пишеться інакше?" Щодо вживання слова "це" теж мав свою думку: "На "це" закінчується яйце, а ми говоримо "се"!"

Так до нього і прилипло оте "сват" – сам собі прізвисько вибрав. Із студентами-українцями поводився як з рівними, навіть по-панібратськи, захищав їх від утисків польських шовіністів, тому й запам'ятався багатьом надовго. "Сват" був не тільки консерватором, а й затятим холостяком, доки не оженився на своїй учениці Романовській, у майбутньому – співачці "Трембіти".

Деякий час викладав українську літературу письменник, автор популярного історичного твору "Іду на вас" С.Рудницький (псевдонім – Юліан Опільський).

Недовго працював з нами викладач географії священик Осип Бодянський, який помер у 1924 році. Він написав підручник з географії для семінарій та гімназій.

Малювати на першому курсі вчив Роберт Лісовський, котрий вважав себе кубанським козаком, улюбленим учнем і асистентом самого Іллі Рєпіна. Пізніше викладав у художній академії в Празі.

На все життя запам'яталися виклади про малярство та мистецтво взагалі знаменитого художника Осипа Куриласа. Мені він близький не тільки своїми чудовими творами, а й тим, що був вихідцем із селянської родини, що свій шлях до визнання пройшов через кропітку працю чорнороба, студента, ілюстратора підручників, педагога.

Трагічно скінчилося життя вчителя фізики і математики доктора Романа Цегельського, який згодом заступив Дзеровича на посту директора семінарії. Після Другої світової війни він працював у Львівському педагогічному інституті й загинув, попавши під трамвай.

Популярним серед молоді був викладач історії Северин Левицький – український патріот, один з організаторів "Пласту" серед львівської учнівської та студентської молоді. Невинна молодіжна спортивно-туристська організація, на зразок англійського скаутінгу, як її рекламували, "Пласт" повинен був згодом стати школою військової та розвідницької підготовки майбутніх націоналістів.

Семінарист Харак якось розповів нам, що Левицький – у минулому австрійський та зунрівський офіцер – був причетний до розбазарювання ним матеріальних цінностей військового обозу ЗУНР, за що попав під слідство і ледь не був розстріляний. Це, звичайно, підірвало авторитет учителя історії, але прихильність до нього деяких семінаристів, завдяки "Пласту", була великою.

Служили офіцерами в УСС та УГА колись і вчителі Микола Бабин та Володимир Тиховський. Перший любив парфумитись, елегантно вдягатись, а другий навпаки – поступово втрачай вигляд інтелігента і, врешті-решт, за радянської влади зовсім опустився

Дуже набожним був доктор педагогічних наук Миколи Чубатий, який викладав спеціальні педагогічні дисципліни у семінарії, польській гімназії ім. Т.Костюшка та ще в духовній академії. Ходили чутки, що Чубатий чи не щодня сповідається і причащається в соборі святого Юра. Такий грішник як я, котрий лінувався висповідатись бодай перед великими святами, не міг цьому повірити, тому спеціально ходив у собор і переконався у правдивості чуток. Які гріхи мучили цього педагога, не знаю. Перед війною він виїхав у США.

Багато радісних годин та днів подарували нам біолог Ольга Мриц (допомагала мені у всьому) та дуже мила вчителька графіки й праці Савина Сидорович. Остання була так залюблена в мистецтво, особливо вишивання, що прагнула прищепити нам цю любов і навіть передати свою чутливу душу. Будучи досить емансипованою жінкою, бажаючи прислужитися знедоленому народові, вона не так давно йшла разом з УГА на схід України, організовувала по селах українські школи, вчила дітей грамоти. В останні роки свого життя працювала у Львівському етнографічному музеї. Я часто бував у неї вдома.

Найважче давались мені фізика і математика. Знання з цих предметів уперто намагався втиснути у мою, заклопотану чимсь іншим, голову мій класний керівник Володимир Кузьмович. Він викладав також і в таємному Українському університеті. Згодом редагував одну з українських націоналістичних газет, був обраний депутатом польського сейму. Репресований сталінськими опричниками в 1940 році і загинув десь у Архангельській області.

Дався знати всім нам, крім панських дітей, викладач польської мови та літератури Ґабданк Коссовський – запеклий шовініст, який любив красуватись перед нами у формі польського офіцера. Ми дізналися, що на випускних екзаменах він багатьох "зрізує", тому побоювались його і переживали. Перед цим "паном офіцером" я стишувався на уроках, як заєць перед вовком, але, на щастя, погані оцінки обминали мне. Знущалися з українців також інші вчителі-поляки: Вуйцік, Амброс, Ґібль. Найбільше – останній, який не любив педагогічної праці та дітей.

Ґрунтовне знання німецької мови давав Володимир Калинович, автор кількох підручників, – навіть картавив так, як справжній німець. Це він найбільше розповсюджував у семінарії ідеї соціалізму та світового комунізму й відповідну літературу, любив подискутувати з нами над незрозумілими місцями з "Капіталу" К.Маркса. Чужої мови навчав нас методично і терпеливо, домагаючись неабияких успіхів. Хто міг знати тоді, що саме німецька знадобиться мені найбільше через кільканадцять років?! Від гітлерівської бомби й загинув цей самовідданий навчитель німецької мови під час війни.

Із слуг Божих, що навчали релігії, християнського послушенства, треба згадати греко-католицького священика Василя Лабу. Він тривалий час був віце-ректором Духовної академії у Львові, а з 1943 року – головним капеланом дивізії СС "Галичина". Вважався також непоганим знавцем математики, допомагав нам освоювати цю дисципліну.

Отже, не одним хорошим навчителем можна нині гордитися.

Щоб дати вихід бурхливій енергії молодості (навчання і політичних дискусій було замало), я вступив у семінарський хор. На превелику радість, у мене теж відкрився талант – голос. Спочатку це було майже дівоче голосисте сопрано, й ніхто не знав, що зі мною робити. Наш диригент професор Іван Левицький знайшов вихід – ставив мене за дівочими спинами. Так моє анонімне сопрано звучало аж до закінчення мутації, коли проклюнувся й виробився добрий бас. Такий добрий, що мені довіряли навіть сольні партії в деяких творах. Хористів було з кого вибирати, а хто вже попав у вибране коло "артистів", той мав за честь та гордість співати аж до закінчення семінарії, хоч це й забирало багато часу. Співали (переважно безоплатно) скрізь – у церкві Святого Духа, на концертах, присвячених Т.Г.Шевченку, І.Я.Франку, О.Маковею, на похоронах і поминках, на цвинтарях і на вулицях.

Іван Левицький – автор кількох творів з теорії та історії музики, викладав співи та музику в семінарії, керував студентським скрипковим оркестром і заодно був професором Музичного інституту ім. М.Лисенка. Писав музичні твори, грав майже на всіх інструментах. Попри те був трохи дивакуватим, як усі митці, заглиблені у творчість, і трохи нервовим. Міг несподівано вдарити диригентською батутою чи смичком недисциплінованого хориста або того, хто фальшивив. Його легко можна було вивести з рівноваги, а лаятись умів перфектно – не тільки українською, а й польською та німецькою мовами.

Одного разу співали ми у соборі св. Юра в супроводі катехита Євсевія Бачинського. Це була дуже поважна особа. Про Є. Бачинського писали в підручниках, що він – друг дитинства самого маршала Польщі Ридза-Смігли. Тоді й пощастило мені вперше зблизька побачити і почути митрополита Андрея Шептицького. Коли ми після співу оглядали старі мортири та інші історичні пам'ятки біля митрополичого палацу, він вийшов на балкон і виголосив проповідь. Цей "князь Духа" володів, мабуть, якоюсь надприродною душевною силою. Він притягував до себе старих і молодих, віруючих і невіруючих, багатих і простолюдинів, умів усіх приласкати своїм поглядом, настановити на шлях співчуття і людяності пророчим, мудрим словом. Для талантів був безкорисливим меценатом. До всього цього, вважався ще й непоганим політиком – це одна з характерних рис багатьох греко-католицьких священнослужителів. Щирий українець – не так за походженням, як за переконаннями, – він багато робив і для розвитку нашої освіти, культури, науки. Хай би польські сановники були такими... З митрополитом А.ІІІептицьким буду ще не раз зустрічатись у майбутньому.

Лука Павлишин – студент учительської семінарії

На все життя стали мені джерелом приємних згадок відвідини Анни Павлик і знаменитого художника Олекси Новаківського. Якось двоюрідний брат Михайло привів мене на вулицю Святого Антонія, 3, де проживала і гостинно нас зустріла сестра відомого діяча демократичного руху Михайла Павлика. Ми зайшли у маленьку, затишну, чисту кімнатку, на стінах якої було багато світлин, невеличких картин і малюнків.

Незважаючи на значну різницю у віці, Анна Павлик швидко знайшла тему для бесіди – почала розповідати про великих людей, з якими вона запізналась особисто: письменників, політиків, художників, музикантів. Особливо багато цікавого – про Івана Франка. При цьому вона пригощала нас пахучою кавою і домашнім печивом. На прощання попросила заходити ще, за що ми подякували й залишились дуже задоволені. Ще раз чи двічі я бачив її у людних місцях. Шкодую, що не наважився підійти.

До Олекси Новаківського теж привів мене Михайло, який напрочуд легкозав'язував знайомства з непересічними людьми. Тут йому посприяла наша вчителька Ольга Дучимінська, яка часто бувала у Львові, у Новаківського, а він – у неї вдома (у мене збереглася їх спільна світлина).

Народна вчителька і громадська діячка Ольга Дучимінська з дочкою Оксаною

та художником Олексою Новаківським

Це було у неділю. Двері нам відчинив трохи нахмурений бородатий чоловік з довгим волоссям на голові і гостинно запросив зайти у квартиру. Знайомство почалося з огляду робіт художника, якими були обвішані стіни кількох кімнат. Новаківський про кожну з них міг розповісти цілу новелу. Він виявився привітним, лагідним господарем, цікавим співрозмовником. У тій же квартирі переважно й працював останні роки, тому ми мали змогу побачити у робітні ще не закінчені твори, і сам процес творення шедеврів мистецтва.

Його дружина була досить молодою, в оригінальному гуральському костюмі – справжня красуня. Не дивно, що у багатьох типажах художника вгадується саме образ його чарівної дружини. Будучи за походженням гуралькою з Польщі, вона себе з гордістю називала українкою.

Як розповів О.Новаківський, познайомились вони у Кракові, де художник набував майстерності в студії знаменитого Яна Матейка. З його домашніх творів мені особливо запам'ятався портрет Ярослава Осмомисла. За цей портрет Варшавський національний музей платив шалені гроші, але Новаківський його не продавав, хоч і відчував матеріальну скруту. Він казав, що хоче зберегти кращі художні полотна для свого народу, для майбутніх українських галерей та музеїв.

Сьогодні картини цього самобутнього художника є окрасою Музею українського мистецтва і квартири-музею Олекси Новаківського у Львові.

БУРСИ І БУРСАКИ

Хоч стипендій нам не давали, семінарія для таких вихідців з села, як я, була вигідною. Після закінчення виділової школи або чотирьох класів гімназії найближчий шлях до професії – через семінарію. До вищих навчальних закладів українців практично не приймали, бо існував так званий "нумерус кляузус", згідно з яким дозволялося приймати не більше одного відсотка українців (більшості населення краю!) з числа всіхабітурієнтів.

Ще можна було, при великому бажанні, продертись на які-небудь фахові курси. А до технічної школи селянському синові було ще далі, як до Риму пішки. Тож семінарія – моє спасіння, тим більше, що працювати для свого народу на ниві освіти я хотів. П'ять років навчання – і маєш пристойний фах (роботу – не завжди). До того ж за навчання грошей не вимагали. І за проживання в бурсі майже не треба було платити – завдяки москвофілам.

Бурса – стародавня назва гуртожитку. Навіть Богдан Хмельницький, коли навчався в колегіумі єзуїтів у Львові, то проживав у бурсі. Цей заклад – навіть більше, ніж радянські гуртожитки, бо, маючи батька-москвофіла, можна проживати безоплатно та ще й харчуватись у їдальні за помірну плату. Того скупого вікту було замало для молодого організму, що ріс і багато працював. Рятували харчові припаси, які іноді привозив із села, допомога харчами стриєчного брата Михайла, директора бурси Івана Панчака, а також багатших колег-львів'ян.

Бурс було декілька, але замало, як для Львова. Вони створювались або на пожертви громадян, або на гроші багатих осіб, церков, громадських організацій. Такими були, наприклад, хлоп'ячі бурси Українського педагогічного товариства, Ставропігійського інституту й "Народного Дому", ремісничого училища ім. А.Шептицького і малої духовної семінарії ім. св. Йосафата.

Вихованці, тобто жильці бурс, були відповідно під упливом львівських середньо-шкільного вчительства, товариства москвофілів, церков. Крім них, були ще дві дівочі: в одному домі з нашою на вулиці Курковій, 14 (тепер Лисенка) – "пансіон" т.зв. "Института русских дам" і на вулиці Зибліковича (тепер І.Франка) – бурса українських дівчат, які навчались у середніх школах. Останньою опікувалися монахині-василіянки.

На львівських москвофілів, а відповідно і на нас, чинили великий тиск російські емігранти-білогвардійці. Вони заставляли вивчати їхню мову, читати російські книжки. При цьому нам попадалися й рідкісні екземпляри прогресивної літератури світу та російських класиків.

Страшні бувальщини про більшовиків, почуті від очевидців, ми відкидали як наклепи. Зате ідеї соціалізму та комунізму приживались, особливо там, де частим гостем був голод і переслідував холод, брала у лещата життєва скрута, де молодь шукала контакту з передовими робітниками й інтелігенцією. Хто був більш-менш забезпечений і не дуже переймався народним горем, той у політиці шукав для себе теорій, які б його вивищували над іншими, займався духовним камуфляжем.

Япомічав, як між молодими українцями спочатку намічалися грані станової, майнової різниці, а згодом виростала стіна антагонізму та відчуженості. Іноді з презирством і заздрістю дивився на якоюсь Івана чи Йосафата, добре зодягнутих, ситих, коли сам жив упроголодь,не міг справити собі пристойної одежі (ходив у старій куртці та жовтих черевиках аж до третього курсу), придбати необхідні підручники, запросити до театру дівчину. Як тут не шукати причин несправедливості?!

Про краще життя можна було тільки помріяти. Бувало, весною чи влітку пробуджуюсь раненько і поспішаю на Високим Замок,Кайзервальд (заліснені горби на східній околиці Львова)– зустрічати сонце. Доки воно зійде, почне пригрівати, я уже вивчу урок із позиченого підручника, прочитаю уривок з цікавої книжки чи впаду в замрію. Думаю про нову українську революцію, в якій відводжу собі не останню роль, про встановлення справедливого ладу на рідній землі – без паразитів, ворогів і лиходіїв. Як тільки сонце підбивається над горизонтом на два-три лікті, мрії зникають – треба поспішати на навчання. Майже біжу вулицями Сиктуського, Потоцького, Стріли до семінарії.

У класі гамірно і весело. Хтось доучує завдання, хтось обговорює семінарські плітки, а Шолтис, як завжди, – витинає на своїй знаменитій скрипці. Вірстюк у протилежному кутку розповідає смішний віц (анекдот) про нашого Кальоша, тобто викладача німецької мови Калиновича... "Встати!" – лунає раптовий вигук чергового. Зриваємось на ноги, виструнчуємось, дивлячись поперед себе, – увіходить скупий на похвали і щедрий на двійки пан Коссовський. Це той, хто вчить нас "сердечно любити матінку Польщу" та її "найславнішу в світі мову й літературу", хто вже багатьом допоміг вилетіти з семінарії.

Другорічників, таких, хто б залишився на повторний курс, у нас нема й не може бути, бо на молодших курсах навчаються тільки дівчата – семінарія ж перетворюється на дівочо-жіночу. Перевестися в інший навчальний заклад неможливо, бо скрізь контингент студентів обмежений, бо навколо дуже багато безробітних учителів-українців. Пнися, вчися з останніх сил, якщо хочеш стати вартісною людиною!

Більша частина мого тодішнього життя проходила в бурсі. Москвофільськими багатствами, бурсами та іншим господарством завідував державний комісар, призначуваний польським урядом з-поміж діячів-москвофілів. Основним його завданням, як і всієї тої організації, було поширювати ідеї москвофільства у Галичині, сприяти розповсюдженню спеціальної російськомовної літератури, виховувати бурсаків у відповідному дусі.

Фактично, керівником бурси був її директор Панчак, якого пізніше замінив Ключник. Йому підпорядковувались завідувачка кухні, техперсонал, настоятелі Левицький і Сухаревський (обидва були однокашниками мого брата Юрія у Ростовській гімназії), диригент бурсацького хору Чучвара.З цим диригентом, "вічним" або "залізним" студентом якогось вищого навчального закладу, в мене були приятельські стосунки. Він, коли пішов з посади Панчак, сприяв у звільненні мене від оплати за бурсу, а я за це погодився співати у його хорі. Інколи давав мені безплатні квитки в оперний театр, і я став "великим театралом", що викликало кпини з боку моїх товаришів: мовляв, що ти, хлопський сину, петраєш в опері, та ще й польською мовою?! А я мав з того видовища і музики велику насолоду – ніби переносився в інший світ. Довго ходив після вистав з піднесеним настроєм, готовий до героїчних діянь і лицарської любові. Мій дух, що часто таки занепадав, найшвидше піднімала музика – народна і симфонічна, ким би вона не була створена.

Префектом, тобто старшим над директором бурси, був старий священик Іван Костецький, який до іншої роботи вже не надавався. У бурсі він появлявся тільки тоді, коли хтось із бурсаків заслуговував суворої покари – вигнання. Таке траплялося рідко, до того ж винний міг бути помилуваний префектом, якщо умів добре плакати та просити.

За таку "службу" ми йому віддячували тим, що уночі пролазили через огорожу на його подвір'я, котре примикало до бурси. Нас принаджувала префектова яблуня з пахучими черленими плодами, яка росла біля вікна. Крадені з-під самого носа його святості яблука здавались особливо смачними. Зрештою, опівночі й зоцвілий сухар для зголоднілого "спудея" здається лакімством...

Переважну більшість бурсаків складали гімназисти та семінаристи. Однак, у моїй великій кімнаті проживали, крім них, ще й учні ремісників, майбутні слюсарі, декілька "залізних" студентів, яким давно пора було женитися. Ділились ми й політично на: "истинно русских", "вилитих поляків" (наших же перекинчиків), соціалістів-комсомольців, радикалів-націоналістів, проте більшість сповідувала соціалізм та комунізм. Дискусій і баталій між хлопцями було аж занадто.

Іноді вдавалося діставати і читати привезену нелегально з Радянської України літературу. Вона проникала різними шляхами в маси, а "спудеї" уміли її розповсюджувати між собою, читати навіть на уроках і лекціях.

Читаючи все, що попадало під руки, я отримував справжню насолоду. Цікавим був місячник "Нова культура", а після його закриття – "Культура". Він виходив легально чималим тиражем і орієнтував читачів на СРСР, публікуючи виступи й статті державних і партійних діячів Союзу, а також твори класиків марксизму-ленінізму, радянських письменників та поетів. Часто можна було знайти в ньому чисті сторінки і вилучені рядки – цензура не спала. Ця література була здебільшого україномовною. Українською послуговувались ті, хто ненавидів шляхту й багачів, навіть деякі євреї. Ми розмовляли нею демонстративно в людних місцях, судах, у присутності чужих панів та буржуазії. Так виявлявся наш протест проти національної та соціальної кривди.

Якось на площі Ринок, 10, у книгарні Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, появилося багато свіжої наукової та художньої літератури, завезеної з СРСР. Ці книги з вітрин спокушали таких як я вишкрібати з кишені останній гріш і купувати їх... Вирувало життя й у гуртках самоосвіти. Перечитавши працю Ч.Дарвіна "Про походження людини і статевий відбір", я підготував доповідь під нашою "Душі тварин", з якою виступив перед членами природничого гуртка. Перед тим Дзерович, рецензуючи мою доповідь, дещо в ній позакреслював, а назву змінив на "Психічні інстинкти тварин". Усе ж мені вдалося, хоч і в дещо завуальованій формі, донести до слухачів зміст цієї праці. Деякі сміливі думки підкидав як теми для диспутів своїм товаришам, а також дівчатам-семінаристкам. Іноді між вихователями й підопічними виникала гостра полеміка. Найбільше ми дискутували після уроків з релігії, коли катехити не могли дати розумну відповідь на наші запитання.

Денним у семінарії, на вулицях, де-інде та вечірнім у бурсі дискусіям-суперечкам не було кінця. Найчастіше їх викликали новини зі Сходу, котрі ми черпали з друкованих видань, чуток і розповідей таких авторитетних людей, як професори Свєнціцький та Студинський, інженер Петро Франко. Останній, як добрий фахівець, був законтрактований Радянським Союзом і працював у Харкові. Ці авторитетні люди, а з ними й Антін Крушельницький, приїжджаючи до Львова, не говорили правду по радянщину (мабуть, боялися), а спростовували страшні чутки, згладжували суперечності, додаючи нам упевненості в прогресивності більшовицьких ідей та справ, у перевагах соціалізму.

Якось увечері в кімнаті бурси ми дискутували про жовтневу революцію в Росії. Один із диспутантів, який колись був денікінцем, а згодом перейшов до більшовиків і в 1920 році разом з червоними козаками наступав на Львів, засперечався з москвофілом щодо переваг комунізму. В розпалі суперечки ніхто й не помітив, що у дверях стоїть директор бурси Ключник і прислухається. Він швидко зорієнтувався в тому, хто чим дихає, і сказав до комуністичного агітатора:

- Удівляюсь, что ви, относітельно взрослий человек, восхваляете етіх бродяг-большєвіков. Вєдь оні імєнуют сєбя інтернаціоналістами,то-єсть для ніх національность, атєчєство – нічто. Ім і вам нєчєм хвастать: государство свойо потєрялі, отдалі во владєніє бродягам і авантюрістам. Єщьо Гоголь і єму подобниє началі готовіть ету авантюру, когда пересталі ценіть істінно русскій народ, ісковєркалі правдівий образ русского общества, царя і атєчєства. І вот етот ніщій народ начал бродіть і роптать, іскать себе другіх покровітєлєй, лучшіх прєдводітєлєй...Нє осталось ні государства, ні атєчєства...

У пориві злоби й ненависті директор не слідкував за логікою своєї промови, бризкав слиною, погрозливо вимахував кулаками і, нарешті, вийшов, грюкнувши дверима.

Незабаром студента-комуніста викинули з бурси на вулицю. Так я одержав нову нагоду переконатися, на які манівці завела москвофілів та білоемігрантів їх маячня про "єдіную нєдєлімую Русь-матушку". Отже, і в семінарії, і в бурсі викристалізовувались наші характери, погляди і політичні переконання, хоч і не завжди стійкі.

ПРОГУЛЯНКИ У БОРИСЛАВ, ГАЛИЧ ІКРИЛОС

Навесні, перед закінченням першого курсу, керівництво "Пласту" та вчителі семінарії організували нам дві великі прогулянки за межі Льво на. До того я вже пройшов випробування вилазками на Личаків, Чортову Скалу, у Винники, і всі початкові нормативи пластуна здав на відмінно. Та ці короткочасні походи з військовими вправами, змаганнями, іграми, варінням козацької каші та співами були забавами у порівнянні зі справжніми туристськими подорожами.

Якою веселою і незабутньою була наша молодість! Іноді куска хліба не було, аби якось прожити тяжку днину, а все ж ми навчались, веселись, кохались, співали і думали про майбутнє – своє та України. Тому, хто не брав участі в таких походах, важко уявити, яке пожвавлення панувало в нашій змішаній групі (хлопці та дівчата вибирались разом) біля двірця-вокзалу, коли ми гуртувалися перед першою поїздкою в Борислав. Наші пластуни виділялися поміж іншими людьми як спеціальною формою, так і спорядженням – ранцями, довгими палицями й канатами з позав'язуваними на них вузлами (все згідно зі статутом "Пласту").

Нарешті поїзд рушив. Незнайомі поля, пагорби і мочари, села й сади, острівці дібров, гарно підфарбовані жовто-зеленою бростю, заворожували зір. А коли в сизуватій далині проявилось голубе пасмо Карпат; дехто ахнув від несподіваної краси. Так дивуються люди, вперше побачивши море чи якусь екзотику. Мене ж Карпати кликали, як батьківська хата. Вони все збільшувались – ніби бігли назустріч поїзду. У відкриті вікна вривалося п'янке, чисте повітря – зовсім інше, ніж у Львові. Ми раділи землі, сонцю, повітрю, ніби щойно вирвались із тюрми. Всю дорогу співали стрілецьких пісень, які були найулюбленішими.

Зійшли з поїзда у Дрогобичі й пішли через нього в напрямку Борислава. Старовинне місто, яке дало світові Юрія Котермака (Дрогобича), справило гнітюче враження, здалося бруднішим, ніж промислові райони Львова. Високі файки (люльки) димарів кіптюжили голубе небо. Відчувалася близькість рафінерії (фабрики з очищення (рафінування) нафти) і нафтового родовища. Ось він, за лісистим пагорбом – Борислав! За лісом смерек – ліс нафтових веж.

Іван Франко документально точно описав місто копалень-криниць з ручнимиколоворотами,ріпників, нафтопромисловцівтаґешефтманів (торгашів, гендлярів).

Покритий темно-коричневою ропою, просочений її випарами, робітничий Борислав, мабуть, ніколи не сміявся. Та це натруджене, барачне, напівголодне поселення уживалося з іншим – багатим містом нафтопромисловців, лихварів, прикажчиків, пройдисвітів. Звичайно, багачі, у чиї кишені стікалася золотом бориславська нафта, жили десь у великих містах, фешенебельних особняках, зрідка появляючись у ріпницьких конторах. Тут весь час порядкували їх довірені особи, різні "специ", переважно австрійці, поляки та німці. Завдяки своїм шефам, ці особи були й на урядових, і на виборних посадах. Вони разом із землевласниками почували себе господарями становища, розпродуючи нафтоносні ділянки хижим і багатим акулам цілого світу. Українець міг бути хіба землекопом, ріпником, а фактично – рабом.

У докладній лекції "спеца"-німця нам було в райдужних тонах змальовано процеси добування, переробки та продажу нафти і її похідних, процеси утворення акціонерних товариств і розподілу дивідендів. Старанно обминали "специ" тільки найтемнішу сторону нафтовидобувної справи – зарібки та умови життя простих робітників. А їх не можна було ніприкрити, ні сховати. Зодягнуті в брудне лахміття, вимучені тяжкою працею й недоїданням люди крутили коловороти, лазили в смердючі чорні колодязі, купались і гинули у тій нафті за мізерні гроші, а чужоземці ще більше наживалися. Ми про це знали з переказів, книжок і газет. Про це писав також Каменяр у творах "Полуйка", "Борислав сміється" та інших. Одні їздили у фіакрах, заливали горлянки дорогим вином та коньяком, наживаючись на експлуатації наших надр і людей, іншим світ клином зійшовся на тій нафті, каторжній праці. Надто разючими були контрасти, що їх бачили очі, аби не задуматись після цього над долею свого народу. Не один задавався питанням: "Чому така велика несправедливість?.."

Коли повертались у Львів, то вже іншими очима проводжали брудні, занедбані передмістя Борислава – Мразницю, Попелі, Волянку, Потоки. Гудів, вирував фантастичний густий ліс веж, ніби глузуючи з бідності своїх творців, які допустили таку соціальну несправедливість на своїй, обікраденій чужинцями землі. Наші руки мимовільно стискали пластунські палиці, котрі здавалися зброєю. З того часу ми вже по-іншому сприймали творчість І.Я.Франка, більш глибоко вивчали її.

Довго манив мене і мені подібних загадковий та древній Галич – колишня столиця Галицько-Волинського князівства. Нарешті поїздка і в цей край Прикарпаття стала реальністю останньої неділі травня 1923 року. Із Львова виїхали удосвіта, до Галича прибули, коли сонце уже добре припікало. Одразу ж пішли на плебанію місцевого греко-католицького священика, доброго знайомого нашого отця-директора, щоб помитися й відпочити з дороги. Нас супроводжували Северин Левицький і катехит Євсевій Бачинський.

До Крилоса вирушили через годину, оглядаючи дорогою місто і розвалини княжого замку. Первісна споруда замку була перебудована завойовником Галицької Русі польським королем Казимиром у 1340 році. Та ще й сьогодні висока гора і руїни на ній нагадують про колишню славу та велич Галичини, силу наших предків, викликають гордість за них.

Вийшовши за місто, йшли декілька кілометрів по мальовничій місцевості з гаями та дібровами, в яких уже на всі голоси виспівувало птаство. Зривали і дарували дівчатам останні тої весни конвалії, які ще попадались на галявинах.

Крилос – незавидне сільце – відкрився спочатку княжою горою, що височіла над річкою Луквою. На вершечку гори– високі оборонні вали, за якими на Золотому Току був колись княжий палац-дитинець, побудований з дерева. Там же стояв незвичайної краси, великий, хрестоподібний у плані собор (Гошівський теж хрестоподібний–це вже традиція у спорудженні храмів), заснований, як булодоказано істориками й археологами, Ярославом Осмомислом. Фундамент цього собору відкрив і вперше дослідив у 30-х роках Пастернак. При розкопках ним були знайдені саркофаги Осмомисла і його дочки. На розвалинах собору в XVI столітті виросла церковка, завдяки якій збереглося багато цінних реліквій далекого минулого.

До тої церкви ми зайшли на Службу Божу, що саме відправлялась. У тісному дерев'яному приміщенні зібралося багато людей – місцевих і прибульців. У цій тісноті й задусі декілька наших семінаристок утратили свідомість. Більшості хлопців, і мені з ними, що сиділи на горбочку біля церкви та пощипували молодий щавель, це не загрожувало. Згодом усі сфотографувалися на пам'ять.

До Львова "просвітителі народу" поверталися збагачені знаннями та враженнями, переконані в тому, що нужда панує скрізь, а найбільше – у селах і невеликих містечках.

У ПОЛОНІ КНИГ І "ПЛАСТУ"

(Голова Львівського наукового товариства ім.Т.Шевченка професор І.Головацький розповів мені, що знайшов у архіві документи, які підтверджують членство Л.П. у "Пласті".)

Що я у становищі студента вчительської семінарії міг зробити для покращення долі мого народу? Треба читати!

Перш за все для того, щоб не відстати від життя, бути на гребені його хвиль.

По-друге, шукати істину, вибирати несхибну дорогу для себе, для народу, знайомлячись із тим, що пережило, вивірило на терезах добра і зла людство, готувати себе до майбутніх діянь (Зі слів Л.П.: "Тоді перед соціальними проблемами національні відступали назадній план. Перші два роки перебування у Львові характеризуються нестійкістю моїх поглядів та переконань, які щойно вироблялись, упливом різних людей, різних політичних течій..."

По-третє, затурканий, неграмотний народ легше поневолювати і важче виводити з неволі. Треба читати самому, вчитись і нести знання людям. Жадібно перечитував геть усе, що попадало під руку, – українською, російською, польською, німецькою мовами – від політичної до пригодницької літератури, від А.Чайківського до Р.Кіплінга, а різноманітні газети й часописи з моїх рук не сходили.

У двадцяті роки зародилась мода на різні чудеса і головоломні теорії, що переважно не в'язалися з практикою. Теорія омолодження людей шляхом схрещування з мавпами, яку видумали Штайнох і Воронов, спочатку наробила сенсацій, а потім нишком-тишком зникла. По селах з'являлася Богоматір – то на пасовищах, то на деревах, то у церквах, – а небо, як і до світової війни, стало ареною вогненних смерчів, битв добрих і злих духів.

Розсувала горизонти наука. Справді фантастичною видалась мені теорія радіоактивності й поділу атомного ядра, що зародилася на підставі дослідів сімейства Кюрі. На базі наукових відкриттів пішов далеко вперед розвиток військової техніки, особливо це стосувалося літаків і танків.

А скільки нових Робінзонів появилося у світі! Одні ставали ними, мабуть, задля сенсації, інші – щоб відгородитися від життєвої суєти і скрути... Аж на океанах і морях забракло безлюдних островів, на яких прагнули поселитися відлюдники. Одні божеволіли від безміру фальші й облуди, інші втікали від напівбожевільного існування...

Незрозумілою, надуманою здавалась теорія відносності А.Ейнштейна. Подейкували, ніби у Львові тільки двоє мужів розуміють її: якийсь професор університету і його студент Ярослав Цурковський, що заткнув за пояс викладача фізики при тлумаченні цієї науки.

Пропагуючи теорію Дарвіна, я продовжував виступати з доповідями про душі, чи то пак, інстинкти тварин, а в дискусіях, особливо з семінаристками, любив коментувати його вчення про походження, еволюцію тварин і людини, природний відбір і статевий підбір, про рудименти та різну всячину. Це викликало невдоволення деяких учителів, особливо священиків, і з цим треба було рахуватися.

З великими труднощами роздобув і за одним махом прочитав твір Е.Ренана "Ісус" (автор, чернець за фахом, був, мабуть, атеїстом, написав з історичних джерел і записок Й.Флавія також "Історію Палестини"). Ця книга ближче познайомила мене з історією християнства. Відтоді постать Божого Сина і Людини, великого Вчителя і Проповідника Ісуса Христа цікавила мене все життя. Найближче до розуміння суті релігії, здавалось мені тоді, підійшов Л.Фейєрбах у своїх творах "Суть релігії"" та "Суть християнства", котрі я теж прочитав, а найцікавіші місця занотував. Кожна людина по-різному ставиться до християнської релігії в молодому віці і в старості. Так було й зі мною (У 1987 р. Л.П. сказав мені: "Велику і незбагненну силу Ісуса Христа і Матері Божої я згодом не раз відчув на собі у критичні хвилини життя, тому відкинув будь-який критицизм щодо християнства").

Щоб краще орієнтуватись у морі книг, я вів список усього прочитаного. В ньому значилися твори Богданова, Добролюбова, Герцена, Огарьова, Гоголя, Толстого, Чернишевського, Достоєвського, Шевченка, Драгоманова, Франка, Павлика, Чайківського, Коцюбинського, Маковея, Стефаника, Діккенса, Джека Лондона, Майн Ріда, Кіплінга, Ренана, Шекспіра, Міцкевича і багатьох інших.

Заборонені книжки було неможливо дістати у державних публічних бібліотеках. Але в буржуазній Польщі існував закон, за яким кожному громадянинові дозволялося мати в особистій бібліотеці один примірник будь-якого твору, надрукованого будь-якою з мов світу. Їх тільки заборонялося розповсюджувати й популяризувати. До певного часу ми це використовували, обмінюючись книжками між собою, доки не почались пацифікації та переслідування всього українського.

З читанням книжок, особливо заборонених, якими мене забезпечували львівські комсомольці, доходило до фанатизму. Якщо позичену книжку треба було прочитати до наступного ранку, я засвічував біля свого ліжка свічку, що суворо заборонялося правилами бурси, і читав, доки не треба було йти в семінарію. Іноді й за партою читав, якщо лекція була нецікавою. Правда, траплялося, що й засинав у парті – тоді викладач міг дати болючого запотиличника чи повести до директора на розправу.

До мене дуже прихильно ставився викладач німецької мови Володимир Калинович, який спочатку допомагав студіювати "Капітал" Маркса, а потім почав регулярно повідомляти новини про Радянський Союз і світову політику, давати читати нові й нові книжки, знайомити з робітничим і комуністичним рухом у Галичині. Після семінарії я з ним не бачився, а в часі війни він загинув.

Часто доводилось відвідувати москвофільське товариство "Муза", яке було на вулиці Краківській, неподалік бурси. Там збиралися на свої засідання не тільки москвофіли, а й воленародовці, пізніше – сельробівці. З метою конспірації, хоч до москвофілів уряд не мав жодних претензій, вони організовували танцювальні та літературні вечори. В "Музі" закипали іноді й антипольські пристрасті. Найчастіше їх підогрівав адвокат д-р Михайло Заяць – член ЦК організацій воленародовців та "Сель-Робу". Маючи добрий ораторський хист, він притягував до себе молодь. Слухав я і промови Вальницького та Пелехатого. На одному з вечорів декламував Франкового "Вічного революціонера", заслуживши бурхливі оплески присутніх.

Мої декламаторські здібності помітив і де-Андрохович. Він доручив мені підготувати до святкування дня народження Т.Г.Шевченка щось із творів великого Кобзаря. Я вивчив уривок із поеми "Гайдамаки", де йшлося про кохання Яреми та Оксани. Концерт відбувався у великій залі Народного дому, при напливі публіки.

Коли моє декламування наблизилось до моменту зустрічі закоханих, дівчата й жінки аж повставали з місць. Після концерту директор семінарії відкликав мене в куток і в присутності де-Андроховича вишпетив за цей уривок, заборонив декламувати публічно подібні рядки, на його думку, еротичні й деморалізуючі. Викладач літератури був обурений цією забороною, а я ледь не плакав.

Особливу насолоду приносило читання історичної, пригодницької, військової літератури. З англійським сером Баден-Поуелом познайомився ще на першому курсі, читаючи книжки про нього та його власні спогади. Цей генерал, шеф англійської й об'єднаної розвідок альянтів (членів Антанти) в Першу світову війну, відзначився ще в бурській воєнній кампанії в Африці у 1899 році. Використовуючи молодіжну організацію скаутів для розвідки, він неабияк сприяв успіхам колонізаторів.

Як випливає зі спогадів генерала, він у 1916 році, будучи за документами іспанським зоологом, блукав у прифронтовій зоні на території Німеччини, розшукуючи знамениту "Грубу Берту". Це була найбільша у світі гармата, що з віддалі понад сто кілометрів обстрілювала Париж. Її, заховану в глухому лісі у бетонному підземеллі, дуже пильно охороняли. Та він вислідив її, накреслив план місце знаходження гармати на крильцях великого метелика і відправив його з поштовим голубом альянтам. Відтак французька авіація знищила чудо-гармату. Цікаво було читати, як цей суперрозвідник попав на обід до самого кайзера Вільгельма Другого, або як ловила його німецька контррозвідка на одному з вокзалів і не зловила, хоч він їй навіть допомагав себе ловити.

Цей Баден-Поуел створив на грані століть молодіжні організації (бойскаутінґ, ґьорлскаутінг), що мали наслідувати спартанські звичаї. Вправляючись у спорті, туризмі, молодь загартовувалась, набувала здоров'я у походах, на лоні природи, але, в той же час, не була аполітичною.

До цих організацій могли вступити ті, хто склав певні нормативи. Треба було вміти долати природні перепони на шляху, варити їсти, знати прийоми вільної боротьби, ретельно виконувати спортивні вправи, бути слухняним, правдивим, акуратним, натренованим, сповідувати правила і приписи скаутінгу. не вживати алкоголю, не курити, і взагалі – здобувати добру славу своїми вчинками. А найголовніше – добре виконувати пошукові, тобто розвідувальні завдання.

Скаутінг дуже розповсюдився у світі, прийшов і до Львова, захопив мене. На відміну від польських скаутів-харцежів (пошукувачів), у нас були пластуни, а їхня організація мала назву "Пласт". Ця організація, завдяки колишнім воякам і офіцерам ЗУНР, учителям, швидко поширились на всю Галичину, охопила Буковину, Волинь і Закарпаття. На мій погляд, це був шлях до виховання і збереження молодого резерву нації.

Звідки ж походить назва "Пласт"? Як відомо з історії, пластуни-розвідники були серед наших козаків ще в часи Запорізької Січі. Були вони й серед кубанських, донських, терських козаків. Без них козацьке військо не могло б воювати і перемагати.

Хочу детальніше описати цю організацію, бо пізніше вона стане прибудівкою УВО та ОУН, а також легальної КАУМ (Католицької акції української молоді). Після заборони "Пласту" польською владою він діятиме під назвою "Орли" й під іншими назвами, розвиваючи усіма засобами діяльність з військового та розвідувального вишколу молоді в околицях Карпат (у Львові, багатьох інших містах і селах – теж).

Головним організатором "Пласту" в Галичині вважався учитель однієї з львівських гімназій д-р Олександр Тисовський, котрий у ділових пластівських паперах підписувався скорочено "ДрОТ". Будучи керівником головної пластунської управи, він часто виступав на зборах, супроводжував нас у прогулянках і на екскурсіях. "Пласт" поділявся на полки, згодом – на курені. Керівником чоловічого полку ім. Б.Хмельницького нашої семінарії був викладач німецької мови Северин Левицький, а жіночим полком ім. Ганни Барвінок опікувалась учителька Савина Сидорович. Полк (курінь) складався з ланок, у які входили учні одного класу чи курсу.

Ми носили з собою спеціальні табелі, у яких відмічали плюсами свої добрі вчинки, а мінусами – погані. В кінці тижня звітувалися на зборах організації. Звичайно, кожен прагнув вийти в лідери, передовики, тому щосили, де тільки міг, заробляв собі плюси.

При зустрічах пластуни звіддалік віталися піднятою догори правою рукою, повернутою долонею вперед. На пальцях цієї руки мав красуватися напис "СКОБ". Його складали початкові букви головних статутних слів "Пласту": сильно, красно, обережно, бистро. Зблизька віталися потиском лівиць. Були зобов'язані завжди носити при собі певні обладунки. Насамперед, гладко обстругану довгу палицю, яка мала слугувати для спорудження наметів, містків, а в разі потреби – й для захисту. Треба було мати ножа-стилета в піхвах, досить товстого і сильного шнура, уміти зав'язувати оригінальні вузли...

Спеціальну пластівську форму вдягали переважно на зібрання, свята, дифіляди. Брунатного кольору капелюх із широкими крисами й чотирикутним увігнутим верхом з фронту був прикрашений лілією в тризубці. Він мав ремінець, якого припасовувалось під бороду, коли віяв вітер. Сорочка-гімнастерка була кольору "хакі". Короткі, до колін, штани – того ж кольору, підперезані широким поясом, до якого причеплений стилет. На шиї – галстук тої ж барви, що була визначена для даного куреня, наприклад, у мене – зеленого. На ногах – довгі панчохи й черевики. За плечима – наплечник (рюкзак) з необхідними в дорозі речами.

Мені здається, "Пласт" у той час відігравав значну роль, дбаючи про здоровий дух та здорове тіло молодих патріотів України. Ось уривок із його гімну:

Сонце по небу колує, знають і хмари свій шлях,

Вітер невпинно мандрує по України полях.

Ми – діти ясного сонця, вільного вітру брати –

Мали б бездільно марніти, світла життя не знайти.

Треба нам, браття, ставати

Сміливо в ряд,

Пластовий стяг піднімати,

Славу Вкраїні придбати,

Не відступати назад!

Знаю багатьох колишніх членів "Пласту" – інтелігентів, учителів та вчених. Серед "пластунів" нашої семінарії, деяких робітничих товариств були й комуністично настроєні молоді люди, такі як мої знайомі Сахман, Кащук, Яблонський.

Програма "Пласту", маючи патріотичне забарвлення, в той же час не була надто політизованою, наближала нас до землі й природи. Хто прагнув заспокоєння, активного відпочинку, той ставав членом цієї організації. Українські пластуни в той час займали домінуюче становище у Львові, не боялися польських шовіністів, навіть поліції.

Не тільки пластуни – майже вся українська молодь пам’ятала минулу війну, дух свободи, тому гуртувалась, готуючись до нової боротьби за свої права і права нації. І не тільки у Львові. Групи молодих націоналістів на вулицях поводились войовничо. Вони носили мазепинки чи шапки воїнів УГА на головах, грубі палиці в руках (за прикладом пластунів) і тризубці на бутонерках курток. Якщо, наприклад, в українців траур по героях Крут чи полеглих усусусах, а якесь міщанське братство чи інша громада влаштовують собі імпрезу, танці, веселощі, то хлопці з палицями вже тут як тут...

Майже всі майбутні провідники ОУН – Степан Бандера (став пластуном у 1922 р., навчаючись у Стрийській гімназії), Роман Шухевич, Олекса Гасин, Ярослав Рак, Осип Карачевський та інші – пройшли школу "Пласту" (з ними я поступово знайомився). Навики, набуті у цій молодіжній організації, знадобляться в час безкомпромісної боротьби і керівникам, і бойовикам ОУН.

ПОЛІТИЧНІ ФРОНТИ. УБИВСТВА

(Зведено докупи і дещо скорочено два розділи: "Невидимі фронти" і "Убивство комісара поліції. Б'ють москвофілів").

Не можна сказати, що українські націоналісти після минулих невдач і поразок запали у сплячку. На чолі з Євгеном Коновальцем вони створили УВО (Українську військову організацію), що об'єднала розпорошені сили рішучих прихильників збройної боротьби й терору проти загарбників. Коріння УВО сягало УСС, УГА і ще глибше – різних довоєнних національно-патріотичних угрупувань. Головною їхньою метою було, звичайно, домогтися створення й утвердження самостійної, соборної України. Чим їхня ідеологія відрізнялася від ідеології соціал-демократів, радикалів, народних демократів та інших партій, я ще не міг усвідомити. Зате здавалося, що розумію програму КПСГ (Комуністична партія Східної Галичини), яка вже тоді була у складі Комуністичної робітничої партії Польщі (КРПП), бо читав праці теоретиків соціалізму й комунізму, слідкував за подіями у світі.

На початку осені 1923 року відбувся другий з'їзд КРПП, "Маніфест" якого потрапив мені до рук. Заворожували слова про "диктатуру пролетаріату", що я розумів як неминучу революцію робітників і селян, вихідцем з яких являюсь. Отже, думав собі, революційна боротьба, наше визволення, нове об'єднання з українцями східними не за горами. Країна Рад обов'язково допоможе скинути ярмо знахабнілого панства...

Не було тільки ясності в національному питанні. Що надалі планують комуністи? Чи будуть республіки, і Україна серед них, справжніми республіками з усіма національними та конституційними правами? Чи, може, стануть колоніальними територіями?.. Твердої відповіді не було, але я втішав себе: якщо дасть нам Бог перемогти шляхту, об'єднатися, то якось воно та й буде. І чого зараз хвилюватися адептам самостійності в КПСГ Васильківу, Максимовичу (Діячі КПСГ, які були проти її об'єднання з КРПП – аналогічною партії Польщі) та їм подібним? Головне – єдність, згуртованість, аби наша молодь відчувала перед собою доброго ватага в особі ЦК КПСГ, який поведе не манівцями, а прямою дорогою до незалежності. Злиття КПСГ з КРППІ старші галичани, яким бракувало інтернаціоналізму, не дуже вітали. І мене гриз хробак сумнівів...

У 1924 році почався спад революційного та робітничого руху в Західній Україні. Націонал-демократи, радикали, клерикали, москвофіли почали співробітничати з польськими експлуататорами. Їхнім лозунгом стала автономія Західної України у складі Польщі. Це стало ідеєю фікс після того, як Антанта в березні 1923 року остаточно визнала й ствердила загарбання Східної Галичини. Деморалізоване селянство хиталося між тими лозунгами, закликами, паперовими ідеями… Я це добре знаю, бо не одноразово привозив у своє село заборонену комуністичну літературу. Знаю, як поступово від такої літератури молодь перекидалась до літератури націоналістичної, як поступово занепадав революційний рух і дух селянства.

Набирав розмаху тероризм. На перших порах це був тероризм загальний: і комуністичний, і націоналістичний, доки КПСГ не почала осуджувати "надмірну революційність мас", "екстремізм націоналістів". Націоналізм від цього тільки вигравав – він поширювався на "Пласт" та інші молодіжні й спортивні організації, завойовував "Просвіту". Нелегальний журнал, що мав назву "Сурма", регулярно розкидали у людних місцях – театрах, клубах, навчальних закладах, церквах. Побільшало націоналістичних видань, листівок, відозв.

Парадоксальна думка тоді відвідувала мій розгарячілий мозок: чом було, наприклад, від самого початку не об'єднати всі сили, які жадали визволення з-під національного та економічного гніту, злуки українських земель в одній державі? Адже так діяли розумні патріоти усього світу (візьмімо за приклад Індію). Тоді наш небезпричинний націоналізм не став би таким радикальним, а іноді й авантюрним... Єдності ніби прагнули, але прийти до згоди не могли ніяк. Кажуть, що галичанин – то окрема партія. Споконвічно, мабуть, бракує нашому народові консолідуючої субстанції. Хоча, якщо дивитися з відстані літ, не у всьому можна винити народ: на Сході була сталінська, а не пролетарська диктатура, котра пронизувала всю компартію та її прибудівки. Добрі починання (згадаймо Винниченка, Шумського, Хвильового, Саврича) приборкувались моментально, а їх ініціатори вирубувались під корінь.

Польська дефензива нещадно переслідувала, гноїла в тюрмах, винищувала галицьких комуністів і націоналістів. Ще 30 жовтня 1921 року на території собору св. Юра у Львові, де проходив перший з'їзд КПСГ, було заарештовано 26 делегатів. Пройшли арешти у повітах. У тюрму "Бригідки" попало біля 150 чоловік, звинувачених у "Святоюрській справі". Це на тривалий час паралізувало діяльність КПСГ.,.

Згаданий вище замах на Й. Пілсудського зробив неабиякий вплив на студентську молодь, вона захоплювалася сміливістю студента Федака, а дехто вважав його народним месником. Відсидівши чотири роки, Степан попав під амністію. Пізніше, у 1941 році, він діяв на Житомирщині як член мельниківського проводу ОУН. Були й інші месники. На Янівському кладовищі з 1920 по 1930 рік справа від входу, біля могил січових стрільців виросло декілька могил західно-українських комуністів, що склали свої голови в боротьбі з поляками. Між ними спочив і молодий жид, комсомолець Нафталі Ботвін, який у 1924 році на вулиці Трибунальській застрелив з пістолета майстра підступних провокацій – комісара поліції Цехновського. У Львові це був перший терористичний акт, результат якого – смерть польського високопосадовця-шовініста.

Я був на суді, що проходив на вулиці Баторія, коли Н.Ботвіна засудили до страти через повішання. Привів мене бурсак Василь Сахман, який розділяв комуністичні погляди атентатника. До зали суду впускали тільки за спеціальними перепустками, тому ми стояли у коридорі й підслуховували. Раптом поліціянт схопив Василя за руку і поволік до виходу. Побачивши, що він тягне його на вулицю Яховича в напрямку тюрми, я чимдуж побіг до бурси, аби переховати комуністичну літературу, яку Сахман зберігав у своєму саквояжі та під матрацом ліжка. Тільки встиг це зробити, як появилися два поліціянти в супроводі директора бурси. Провівши ретельний обшук, вони нічого не знайшли. Так я врятував свого семінарського однокашника від декількох років тюрми. Через відсутність компрометуючих матеріалів та відповідну поведінку заарештованого, який удавав із себе простого вуличного зіваку, що тільки з цікавості зайшов у суд, його швидко випустили. Василь тоді став героєм, йому заздрило багато бурсаків і бурсачок.

Нафталі Ботвіна повісили на подвір'ї тюрми.

Зимових – на Різдво – та літніх канікул ждалося з нетерпінням. Було що оповісти рідним і знайомим. Різного чтива – теж достатньо. Підпільну й заборонену літературу я знав кому роздавати. Революційну свідомість і запал до боротьби з буржуазною Польщею проявляв Михайло Матіїв, старший від мене на кілька років. Будучи вихідцем із середняцької родини, він у 1921 році почав кипучу діяльність з організації у селі осередку "Просвіти" в хаті Івана Гірного, до речі, колишнього члена товариства ім. М.Качковського. Мали велику цікавість до читання заборонених книжок такі хлопці, як Микола Дубляник, Матвій Павлишин, Клим Галій, і старші люди: робітник залізниці Семен Худин, Андрій Питлик, Григорій Стефанишин, сільський столяр Панько Питлик, робітник Вигодського деревообробного заводу Олекса Долішній, робітник Вигодського спиртзаводу Михайло Худин та інші.

Коло читачів було велике та різнолике. Про якісь тверді переконання, хоча б декого з них, тоді ще не могло бути й мови. У своїх поглядах і симпатіях ці люди хиталися між просвітництвом, москвофільством і націоналізмом. З кожним приїздом у село я все більше переконувався, що "Просвіта", а згодом і "Сель-Роб", завойовують уми селян та інтелігенції все більше. А число інтелігентів, вихідців з Тяпча, переважно безробітних учителів, до яких і сам належатиму згодом, зростало. Скрізь, де грамотні люди жили серед народу і вели агітаційну роботу, вони мали успіх, ставали провідниками мас.

У селі таких "вождів" намітилось декілька. Серед старших москвофілів – мій батько, серед просвітян – Михайло Матіїв. Претендував на помітну роль у політичному житті села і столяр Панько Питлик. Також і я, що спочатку зарекомендував себе як самообраний зв'язківець між соціалістами Львова і сільськими активістами. Кожен раз нелегальна література, доставлена мною чи ще кимось, була вибухівкою, що розбурхувала й так бурхливий плин сільського життя. Нею зачитувались, у ній переважно знаходили відповіді на болючі питання – про землю і волю, мир та війну, релігію та державу, націю і суспільство. Коли не розуміли – трактували по-своєму.

У 1923 році в мене появилась маленька сестричка Оленка. Мене тягнуло до всіх рідних, а до неї – особливо. З перших поїздок у село я разом з батьком зачастив на зібрання москвофілів, що знайшли собі притулок у столярні Питлика. Його хата стояла у давньому центрі села, на повороті головної вулиці. У ній мій брат Юрко, приїхавши з Чехії, заснував перший у селі кооператив "Селянський союз", який належав до Центросоюзу у Львові. На нього, як і на Юрка, ми покладали великі надії...

На сходинах москвофілів колись було цікаво. Осередок цього товариства об'єднував майже усіх фронтовиків села, і в першу чергу – колишніх російських військовополонених та емігрантів, чиї спогади та бесіди особливо зацікавлювали молодь. Тяжіння до росіян та Росії ще давало себе знати. Проте за останній час ряди "качковських" поріділи – один за одним покидали їх молодь і ґазди. Щоб хоч трохи оживити політичний фермент, мене попросили виступити з доповіддю на тему історії москвофільства і культурного життя Львова. Того вечора зійшлась, так би мовити, вся "еліта", запрошували також бажаючих. Я почав говорити з деяким хвилюванням.

- У другій половині минулого століття жив у Львові багатий суддя Михайло Качковський, щирий і поважний галичанин. На старості літ він пожертвував маловідомому тоді товариству "Народний Дом" 60 тисяч корон – майже весь свій маєток. Пожертвував на народну справу, бо не був прихильником Австро-Угорської монархії. У знак вдячности меценатові товариство прибрало собі його ім'я, а той великий капітал пустило на добрі справи – створення бібліотек, придбання і будівництво приміщень. На вулиці Курковій виріс інститут "Народний Дом" з бібліотекою в півтора мільйона томів, двома бурсами – чоловічою та жіночою, гарними квартирами. Виросли будинки й на інших вулицях. Товариство володіло і володіє великими лісовими угіддями, сільсько­господарськими посілостями, одержує значні пожертви від маєтних людей і кошти від громадських складок. Має все необхідне для видавничої та освітянської справи: друкарні, бібліотеки, крамниці, бурси і школи, вчителів. Колись його підтримував навіть перший президент України і визначний історик Михайло Грушевський. Він був одним з фундаторів "Народного Дому". Але давайте подумаймо над таким питанням...

Тут я передихнув, випив водички, окинув поглядом присутніх і з великим задоволенням відмітив собі, що всі, навіть мій батько, слухають зацікавлено, – це додавало духу.

- Раніше члени товариства у Львові славили російського царя-батюшку, а тепер цього "батюшки" нема, то кого їм славити? Хто нині засів у верхах товариства? Колишні царські офіцери, пани-втікачі з Росії, яким нема місця на своїй батьківщині. Вони й далі з погордою ставляться до українців, особливо галичан, котрі розмовляють рідною мовою. Книжки видають або російською мовою, або тим "макаронізмом", який уже приївся. А про покращення життя нашого народу і не думають, про волю – тим більше...

Всупереч бажанням декого із закоренілих москвофілів, мій виступ перетворився на агітацію за більш прогресивні, просвітянські ідеї. Я ще хотів розповісти про Сель-Роб, але тут раптом дзенькнула розбита шибка. Чимала каменюка вдарилась об стіл переді мною і зрикошетила в гасову лампу, а потім у когось із ґазд. Світло згасло, зчинився переполох, крик. Каміння летіло, як град, через побиті вікна, а люди вилітали з хати, немов ошпарені. Воно продовжувало сипатись зі сторони вулиці й на подвір'я. Лунали свист і зухвалі вигуки:

- Бий качковських! Бий московських баламутів!

Безперечно, кричали, свистали, кидали каміння молоді націоналісти, і навіть мої друзі-просвітяни, але йти до них було небезпечно, тому й побіг додому городами.

Ще більший бій дали вони москвофілам у час передвиборної агітації. коли відбувалися вибори до польського сейму. Тоді "ворогів нації" викидали з хати Михайла Дороша (там були збори, бо читальня тільки починала будуватись) через вікна. Москвофіли у селі притихли надовго.

На різних імпрезах, увечері на вулицях села молодь співала стрілецькі пісні, "Ще не вмерла Україна", пісню просвітян:

"Просвіта " кличе,

Як рідна мати,

Всіх, хто лиш хоче

Вчитись як жить.

Гей, браття, сестри,

Час бо пізнати,

Що лиш "Прсдсвіта"

Нас ущасливить..."

Політичний лідер молодих націоналістів та просвітян села М.Матіїв поступово ставав моїм конкурентом. Будучи простим трудівником, він займався самоосвітою, мав талант організатора, тому й організував осередок "Просвіти", довго очолював його (згодом – підпільну організацію ОУН), проявив активність при зборі пожертв та будівництві хати-читальні. Політичних розходжень між нами не було, але дух суперництва з його боку відчувався завжди. Саме завдяки послідовним і жорстким крокам М. Матіїва сільські москвофіли занепали, втратили свій вплив.

ТАЄМНИЙ УНІВЕРСИТЕТ. УВО

(Спочатку, з 1920 р., у Львові діяли таємні курси, а в 1921 р. на їх базі створено таємний Український університет з 54-ма кафедрами. Кількість кафедр згодом зросла до 65, а студентів – до 1500. Викладачами й лекторами були: М.Галущинський, С.-М.Балей, В.Калиновим, Л.Білецький, Я.Гординський, В.Щурах. К.Студинський, І.Зілинський, М.Рудницький, А.Генсьорський, І.Брик, В.Пещанський та інші)

Колись Австро-Угорщина з великою нехіттю дозволила відкрити факультет української мови та літератури при Львівському університеті. Це той факультет, на якому при кривавому наміснику Бадені навіть усесвітньо відомому письменнику, знавцеві багатьох мов і літератур І.Я.Франкові не дали посади. Після 1918 року й цього не стало. (Після захоплення міста польська влада ліквідувала в цьому університеті усі вісім українських кафедр і чотири доцентури, а наказом від 14.08.1919 р. студіювати в ньому українцям було фактично заборонено).

Наш університет зробився польським, знаменитих українських професорів просіяли через сито польськомовності та лояльності до режиму. Здібні українці не могли стати студентами університету через сумнозвісний "нумерус кляузус" та бідність. Але вони хотіли вчитися.

Тоді-то українські вчені, такі як Раковський, Панчишин та інші, в муках породили таємний Український університет. У тому самодіяльному (і самостійному) навчальному закладі можна було дістати ґрунтовні знання з основних дисциплін: філософії, фізики, математики, медицини, історії, мови й літератури. Адміністрація та викладачі скликали слухачів на заняття поіменними запрошеннями – нібито для співбесід чи якихось нарад, семінарів, що не було заборонено, тому поліція не мала до чого придертись. Місця занять постійно змінювались. Це були або приватні квартири, або приміщення українських громадських організацій, таких як "Просвіта" (на розі площі Ринок і вулиці Руської). Бідному студентові-українцю для здобуття такої освіти треба було іноді 10-15 років.

Випускники, склавши нарешті всі екзамени – обов'язково за кордоном, де лояльно ставились до українців, наприклад, у Чехії – повинні були ще й нострифікувати їх, тобто скласти повторно у польському вищому навчальному закладі, польською мовою, щоб одержати повноцінний документ про освіту. Були ще й додаткові нострифікації – з польської мови, літератури, географії. Це, звичайно, вимагало багато грошей, часу, впертості, здоров'я, що мали далеко не всі. Хто й справді хотів здобути знання завдяки освіті, той не боявся митарств і вчився або у львівському таємному, або в Празі в Українському вільному університеті. Я мріяв згодом поступити у вільний університет, де навчався мій брат Юрко.

У польських вищих навчальних закладах (не змішувати з таємним університетом) можна було вчитися до безкінечності – але обов'язково вносити плату за це. Були такі "залізні", або вічні, студенти, що, вийшовши з пластунського віку, більше займалися не навчанням, а політикою, втягувались у мистецьке, культурне життя і вже не могли без цього жити. Щось подібне можна сказати і про деяких студентів кількох семінарій, технічної школи...

Кімнати гуртожитку в Академічному домі (у цьому гуртожитку в 1928-29 рр. проживав і С.Бандера, коли навчався у політехніці) справляли враження казіно чи політичного клубу – там можна було і випити, й заспівати, й подискутувати. Так як ставлення до алкоголю в нас, пластунів, було негативне, то ми намагалися перевиховувати "залізних" студентів-пияків, але – безрезультатно.

Там я познайомився з Олексою Гасиним і мав з ним кілька дискусій щодо шляхів вирішення проблем української нації. Я вважав, що без гасел, які цікавлять загал, наприклад "земля – селянам", "фабрики – робітникам", '"українській нації – владу", не можна навіть думати про нову боротьбу, що треба робити правильні висновки з уроків історії. Проте він та інші поступово ставали "лицарями абсурду", як дехто називав їх, наслухавшись Донцова. І вони цього не заперечували, а навіть шукали якоїсь логіки такому визначенню. Пояснювали, що жертвувати собою в боротьбі за ідею, знаючи, що перемога прийде не скоро, – це вищий ступінь лицарства і чину. Олекса Гасин мав романтичну, лицарську натуру. Він, до речі, в той час писав вірші...

Політичні ферменти в суспільстві вели до його розшарування, поляризації, виникнення нових політичних організацій. 12 листопада 1925 року в Празі відбувся з'їзд українських націоналістів, на якому було створено "Легію українських націоналістів". Побільшало націоналістичних видань, листівок, відозв, які разом із нелегальною "Сурмою" наші хлопці розкидали в людних місцях. Велику роботу розгорнули "Просвіта" і Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, що розташувалось на мулиці Чарнецького, 24 – це були ніби дві українські наукові академії – для мас і для вибраних. Там же містилась і редакція "Літературно-наукового вісника", редактором якого у свій час були Іван Франко та Михайло Грушевський.

СФЕРИ КОЛОМИСТЕЦЬКІ. "ІНТЕБМОВСЕГ"

Найкраще молодих людей виховувала, піднімала і тримала на висоті патріотичного духу українська пісня – народна й авторська, старовинна і новочасна. Найулюбленішими були пісні про січових стрільців, їх співав народ, їх регулярно друкували видання "Червоної Калини". Авторами більшості з них були усусуси Роман Купчинський, син львівського музиканта, і Левко Лепкий – син відомого письменника. Перший складав і слова, й музику. Опоетизовуючи, оспівуючи стрілецьку славу, вони дуже прислужилися рідному народові. Ці пісні ми чули найперше з вуст обпалених війною стрільців...

Обидва взимку 1927 року організували так званий "Вертеп наших днів". Вертеп набув поширення у Західній Україні давно – завдяки релігійним колядкам, що супроводжувались показом сцен з ляльками або мальованими фігурками, яких поміщали в маленькій хатинці-вертепі. Його використовували і "спудеї" як під час Коляди, так і в сатиричних виступах-сценах, що висміювали суспільні та людські вади. Дійовими особами вертепів були козаки, різні вояки, селяни, міщани та корчмарі, пани та чиновники.

Вистави львівських студентів, що відбувалися переважно під красивою історичною аркою входу на подвір'я Успенської церкви від вулиці Підвальної, називались інтермедіями або інтерлюдіями. Це давало бідним студентам сякий-такий заробіток. Гарно інсценована ляльками повість "Вій" М.Гоголя збирала багато глядачів. Ці ляльки розмовляли й співали – як у справжньому ляльковому театрі.

На "Вертепі" Купчинського та Лепкого я побував двічі, коли його показували у переповненому залі музичного інституту ім. М.Лисенка. Майстерно виготовлені ляльки-персонажі майже копіювали реально існуючих осіб. Ось по невеликій сцені розгулює комічний прелат. Розмахуючи руками, він співає: "А я собі прелат, маю червоний халат, знають мене люди від Сяну аж до Скалат..." Хто бував у соборі св. Юра, той неодмінно впізнавав прелата Леонтія Куницького й сміявся від душі. Сміялися і з талановитого композитора Станіслава Людкевича, як він нібито продає свою дуже музикальну козу директорові театру Йосипові Стаднику. Висміювали артисти всіх і вся: демократів, "радикальних дубів" і комуністів, нечистих на руку церковників і чиновників, різних "хлібоїдів" та перекинчиків. На жаль, цей "Вертеп" незабаром зачах – мабуть, не сподобався владі та поліції...

Повоєнна Галичина багатіла літературними іменами, тішилась талантами, такими як Богдан-Ігор Антонич (на жаль, помер у молодому віці), Юрій Федькович, Володимир Шаян, Степан Тудор та інші. Яскраво засвітилось на літературному небозводі й ім'я оригінального поета Ярослава Цурковського. Його твори не спішили друкувати видавництва, маститі критики висміювали його модерне новаторство в поезії. Офіційний галицький Парнас, який мав своїх меценатів та видавців, не любив конкуренції з боку молодих, тому притлумлював нові течії в літературі та їх кращих представників на шляху до визнання. Без апробати "Діла" чи "Нового часу" молодим письменникам, поетам важко було вийти із своїми творами на люди. Як тоді казали, без дозволу "літературних мастодонтів" вони не мали права навіть чмихнути, тому створювали власні літературні студії, об'єднання, аби якось відстоювати свої таланти.

Студентська молодь захоплювалась інтригуючими, інколи навіть епатажними віршами Цурковського. Наприкінці четвертого року своїх "штудій" я мав нагоду побувати на авторському вечорі цього поета, що відбувався в одному із залів Народного дому. Як не всі розуміють і сприймають теорію відносності Ейнштейна, так не всі присутні розуміли і сприймали поезії Ярослава, котрі він декламував. У деяких годі було шукати змісту, бо поет, мабуть, занадто захопився пошуком нових форм самовираження. І все-таки молодь слухала із зацікавленням, аплодувала.

Цурковському вдалося налагодити випуск досить оригінального літературного часопису, органу "ІНТЕБМОВСЕГу" – так званого "Інтелектуального блоку молодої всеукраїнської генерації". Це об'єднання передової молоді Західної України ставило собі за мету злуку всіх українських земель. Її члени пропагували українську літературу, підтримували все поступове, прогресивне, відкидаючи затхле і зрадницьке щодо українського народу та України. Ми вірили кожному слову Цурковського. Коли він розхвалив книжку В.Лопушанського "В споконвічному вирі", де описувались події в Росії після Першої світової війни, кинулись її розшукувати, читати. Вищезгаданий часопис виходив недовго, бо й коштів бракувало, і цензура кусала, і літмастодонти цькували.

Не один раз я бував у Ярослава вдома разом із своїми друзями. Невеличка, але затишна квартира, гостинність господаря і його молодшої сестри створювали теплу домашню атмосферу, якої багатьом із нас бракувало. Навіть найнесміливіші почували себе з Ярославом вільно та невимушено. Багато часу пізніше довідався, що Я.Цурковський зробив наукову кар'єру, став знаменитим ученим-психологом. У період війни очолював у Львові створений німцями Психотехнічний інститут. Після війни випадково зустрівся з ним у Львівському інституті удосконалення вчителів, та не мав змоги поговорити. Він виїхав до Польщі й відтоді його доля для мене загубилася. Жаль, що не став знаменитим поетом, адже мав для цього великий хист і талант.

Незважаючи на бідне та голодне життя, я намагався використати усі переваги великого міста – записався на платні курси танців, які віддавна були моєю спокусою. І не пошкодував. Ці курси відвідувало багато львів’ян, особливо студентів та студенток. А організував їх талановитий балетмейстер, емігрант із Східної України Василь Авраменко у 1924 році. Незабаром, як одного з кращих танцюристів, мене запросили до його ансамблю (Як випливає з документальних праць про Р.Шухевича, ровесника Л.П., він теж деякий час танцював у цьому ансамблі. Можливо, там обидва й познайомились). На канікулах ми об'їхали Галичину та Волинь, виступаючи в багатьох селах і містах. Танцювали так, що аж дух забивало, а декого з ровесників завидки брали. В.Авраменко згодом виїхав у США, де зайнявся кіновиробництвом.

Дуже помітним мистецьким явищем став у ті роки хор української пісні під орудою Дмитра Котка (Д. Котко після війни був кинутий Сталінською системою в Гулаг ("Озьорлаг" та інші).). Спочатку він складався переважно з інтернованих петлюрівців, та згодом поповнився і львівськими співаками. Був голосистий, українські пісні, особливо в обробці М.Леонтовича, виконував з почуттям, яке передавалось кожному слухачеві, тому зажив небувалої слави. Виступав по всій Західній Україні та Польщі, аж поки не прийшли радянці. Його виступи ще й досі пам'ятають старші люди. Помер славний диригент Д.Котко, що проживав із старенькою дружиною у Львові, в нужді та нестатках, безвісно й тихо. Так йому віддячила комуністична влада за патріотичне виховання українців.

УНДО І "РАДИКАЛЬНІ ДУБИ"

Ранньої весни 1926 року в неділю я з кількома семінаристами чогось крутився біля Народного дому – між вулицями Вірменською, Рутовського (тепер Театральна), Корнякта і Краківською. Цей квартал був зруйнований австрійською артилерією під час повстання поляків у 1848 році й заново відбудований львів'янами. На Рутовського нашу увагу привернув рухливий натовп людей. "Хлопці, – сказав я, – у Народному домі діється щось незвичайне, раз народ пре туди, як бджоли до вулика. Гайда за мною!" Вхід до великої зали був відкритий. Ми увійшли і, з обережності, стали позаду може з тисячі присутніх, переважно чоловіків. Люди все прибували й прибували. Серед цієї строкатої, гамірливої публіки виділялись мантії греко-католицьких священиків та вуяші і кацабайки селян.

На підвищення піднявся якийсь панок, і навкруги зашептали: "Целевич. То адвокат Целевич. О, він скаже, його комуністи бояться, як вогню!" Люд занімів. Розстебнувши сюртук, адвокат вибрав зручну позу й почав свою промову, рясно пересипаючи її погрозами на адресу всіх "гнобителів українського народу" – польських шовіністів, румунських бояр, московських більшовиків та жидів.

- Нашій неньці-Україні упродовж віків діється велика національна кривда. Український національний організм пошматований аж на чотири часті, не кажучи вже про тих земляків наших, котрі тут не знайшли праці, а мусять поневірятись за кордонами й океанами. Боротьбу нашу згортати тепер не пристало, ще більше треба її розгортати. Тільки хто ж нас поведе до великої мети?..

Ці його слова запали мені в душу. Мабуть, багатьох у залі вони брали за живе.

Целевич продовжував:

- Оце сьогодні група ініціативних людей вирішила організувати політичну партію з осідком у Львові, партію нового типу – для об'єднання усіх верств українського населення на теренах Східньої Галичини. Сесю партію пропонується назвати УНДО – Українське національно-демократичне об'єднання.

Одні насуплено мовчали, інші – схвально загомоніли. Дехто почав насміхатись: "О, вони нас захистять, але спершу витрусять кишені", "Казав пан, кожух дам"...Простих людей, молодь насторожувала велика кількість панства на цьому зібранні. Найбільше обурювались колишні українські військовики, які знали, чого вартують слова "патрійотів", котрі ждуть подачок і поступок від ворожої влади.

УНДО мала бути легальною партією, що збиралась завойовувати владу і національний суверенітет дозволеними у державі Пілсудського методами. Добірна інтелігенція поспішала, бо насувалися нові вибори.

Виступали різні оратори. Група скромно вдягнутих людей, мабуть, робітників, підняла на руках худорлявого чоловічка з енергійним обличчям. Від тих, хто стояв поруч, я дізнався, що це Приступа – депутат польського сейму від лівих партій.

Депутат своїм гучним сміхом перервав Целевича:

- Ха-ха-ха! Дивіться, люди, на цього поборника інтересів українського народу! Та то ж п'явка на тілі трудящих! То не збори, а балаган галицьких експлуататорів. Геть доморощених кровопивців!

Знявся великий галас, і голос Приступи розчинився в ньому. Групу простолюдинів та їх лідера витурили на вулицю.

Запам'ятався ще один адвокат – Дмитро Левицький, бо він говорив довго й плутано. Його вибрали головою УНДО, а Целевича – секретарем.

Ця партія спочатку мала багато прихильників, підтримку національної еліти, вона збиралася впливати на політичне та економічне життя краю. І я тоді мав якісь надії на неї, та вони швидко розвіялись. Наступні події переконали мене, що не може бути демократичної політичної боротьби в недемократичній Польській державі, зараженій шовінізмом та великодержавництвом.

Заснували тоді ще дві партії з різними ухилами: соціал-радикальну (УСРП) і соціал-демократичну (УСДП). Через свою політичну метушливість я вивчав і їхні програми та справи. На жаль, і вони виявились наодне копито натягнутими. УСРП чомусь заслужила собі в народі зневажливу кличку партії "радикальних дубів". Мабуть, ця кличка пішла від більш радикальних членів підпільної УВО, які не визнавали легальних, тобто демократичних, методів боротьби з "клятим ворогом". Вони почали свою – запеклу і безкомпромісну боротьбу. До речі, керівництво УСРП спочатку ніби хотіло співпрацювати з націоналістами, а потім почало загравати з КПЗУ.

В майбутньому ОУН, УСРП та УСДП захочуть створити єдиний фронт боротьби із загарбниками, але нічого путнього з цього не вийде. Перешкоджали об'єднанню не тільки політичні розходження, а й так чвані "помірковані демократи", котрі боялися кровопролиття, а найбільше – втратити посади та доходи.

В кінці минулого і на початку теперішнього століття радикальна партія була дуже популярною в Галичині й на Буковині. У Львові її утверджував Іван Франко, на Покутті – дуже енергійний і радикальний Кирило Трильовський – "хресний батько" "Січі" та усусусів.

Була створена українцями і така молодіжна організація, як "Сокіл-батько" – на противагу польській спортивній організації "Сокіл-мати". Саме її доріст являвся добрим матеріалом для творення нових націоналістичних організацій.

Усе це мене дуже цікавило, але як можна об'єднати сили українців, не знав. Не було такого політичного лідера, який би ставив собі це за мету і вміло вів до неї.

Керівні органи й газета УСРП "Громадський голос" мали притулок у будинку "Просвіти". Щонеділі в пообідню пору там відбувалися дискусії, виступали доповідачі та їх опоненти. Якщо намічався цікавий диспут, то я йшов слухати його, а не до знайомих чи бібліотеки. Дещо запам'яталося. Один з провідних діячів УСРП Матвій Стахів якось доказував іншим, що Карл Маркс, Плеханов та ще деякі теоретики соціалізму й комунізму були проти диктатури пролетаріату, вважаючи її шкідливою, такою, що могла привести до непередбачуваних наслідків, великого кровопролиття (що й сталося згодом). На початку 30-х років почалися розмови про вождизм та репресії Сталіна.

Диктатура пролетаріату й справді переходила в диктатуру партії та її вождя – Стахів як у воду дивився разом з іншими нашими теоретиками від соціалізму.

ДМИТРО ДОНЦОВ. НОВІ ТЕРАКТИ

(У цьому розділі зібрано докупи розрізнені уривки з рукопису Л.П., що стосуються Д.Донцова та терактів УВО й ОУН)

Хтось назвав Дмитра Донцова "чорним духом націоналізму". Мені він відкрив світлого Духа національної ідеї, що привело до політичного перевтілення. Нелегке це було перевтілення, враховуючи мої молодечі соціально зорієнтовані переконання, гуманність тої освіти, котру здобував. Нелегке ще й тому, що політичні твори Донцова друкувалися не часто – треба було виловлювати його думки з літературно-публіцистичних праць, публічних виступів.

Напівросіянин, напівукраїнець, виходець із багатої родини, яка колись із Підмосков'я переїхала на південь України, він здобув ґрунтовну освіту (вчився у Відні) і став теоретиком українського інтегрального націоналізму, великим Українцем. Його талант публіциста і політика ніде так не міг розвинутись, як у Львові – ним проголошеному П'ємонті українського "ресорджіменту", тобто відродження. Тут він був витребуваний післявоєнною політичною ситуацією, тут і прижився надовго.

Почавши з реабілітації гетьмана Івана Мазепи, Д.Донцов не оминув жодного більш-менш відомого українського політичного діяча, письменника, композитора, художника. Лесю Українку охрестив "поеткою нашого ресорджіменту". Він же був основним натхненником організації УСС. Його колись запримітив гетьман Павло Скоропадський і послав у Берлін з місією зав'язування співробітництва з кайзерівською Німеччиною. Та не судилося Скоропадському довго гетьманувати, а Донцову – бути дипломатом. Набравшись політичного досвіду, вивчивши всю кухню невдалої української політики в часи ЗУНР-УНР, Д.Донцов очолив "Літературно-науковий вісник", реорганізувавши його в щомісячний "Вісник", який мав багато додатків, і взявся прискіпливо аналізувати усі наші перемоги та поразки, всіх лідерів і вождів разом з їх ідеями. Вивів своє бачення національної ідеї, як могутньої зброї, теорію національної боротьби, яка на багато десятиліть заволоділа світом, особливо світом пригноблених народів і націй.

Найчастіше виступав теоретик націоналізму в залах Народного дому, в т.ч. у його їдальні – перед зголоднілими на розумне слово студентами. Дійсно, його дух – запеклий, безпощадний до ворогів, чужих і своїх, до зрадників.

Зазвичай усе починалося за чашкою кави у цій їдальні з дискусій між опонентами та Донцовим. Коло слухачів зростало й зростало, доки зала не переповнювалась, а метр не ставав на підвищення і не починав, енергійно жестикулюючи, свою лекцію на злободенну тему. Маючи великий ораторський хист, чітко побудовану теорію, оперту на українську історію, праці Ніцше, Шопенгауера, Макіавеллі, досліди з психоаналізу Фройда, на досвід минулих поколінь людства, особливо конфуціанство, він перемагав своїх опонентів, заворожував слухачів і здобував усе нових та нових прихильників. Одним із них після відвідин кількох виступів став і я, хоча не в усьому з ним погоджувався (наприклад, щодо еліти і мас, як витратного матеріалу, вождизму й тероризму, допустимої кількості жертв).

Одного разу був свідком словесного двобою Донцова з головним редактором "Нашої культури" Рудиком. Не можна сказати, що тому бракувало доказів, логіки та глибини світогляду, але його, кращого представника поступової інтелігенції, поборов головний (після Міхновського) теоретик націоналізму. На тлі культу особи та репресій Сталіна (про злочини більшовизму і сталінських опричників наголошувалось у виступах), посилення знущань поляків над українцями в Галичині аргументи Донцова були обеззброюючими.

"Ми не будемо рахуватися з ніякими світовими законами і моральними нормами, якщо це буде заважати нашій боротьбі" – ці його слова випливали не тільки з філософії Макіавеллі, а й із практики боротьби поневолених націй, та українських козаків з поневолювачами. Саме через ігнорування цього постулату, що виявився законом, борці за самовизначення і свободу націй втрачають силу духу, стають слабкими, а гнобителі, які не гребують жодними методами і засобами для свого панування, перемагають. Хіба не так було в 1918-1919 роках, коли Винниченко і Грушевський, розпустивши українську армію по домівках, пішли на поклін до запеклого нашого ворога – більшовицької Москви?!

Усе це дисонувало з моїм попереднім політичним досвідом, та й не тільки моїм. Були в замішанні від почутого і деякі мої друзі, які не розуміли, як це можна закликати до створення Української Самостійної Соборної Держави, не передбачивши спочатку, який лад буде в ній, який соціальний устрій, яка власність буде пріоритетною – приватна чи колективна. А земля – наше найцінніше багатство – кому належатиме? На ці проблемні питання у Д.Донцова, як і в мого першого опонента з питань націоналізму О.Гасина, була одна відповідь: "Спочатку держава, а потім – усе решта. Лад буде такий, який собі вибере український нарід". Крім Гасина. як політика, визначну роль серед студентів відігравали поети Володимир Янів, Богдан Кравців та інші.

Теорії треба було апробовувати на практиці, втілювати в життя. Багато молодих і старших націоналістів були готові до цього. Вони клялися перед своїми провідниками жертвувати навіть життям задля побудови УСС. Найефективнішим методом боротьби з ворогом у тодішніх умовах був тероризм.

Для розбудови будь-якої підпільної організації, а тим більше військової, як УВО, потрібні кошти. Легальним шляхом роздобути їх було неможливо, бо серед потенційних багачів-жертводавців (не рахуючи закордонних) українських націоналістів було небагато. Ці кошти доводилось відбирати у польської адміністрації методом, який застосовував ще Олекса Довбуш, – хитрістю і силою. Одним з перших, організованих УВО, був напад на Долинську повітову адміністрацію. Тоді бойовики захопили 7000 злотих. Подібних нападів згодом побільшало. Придбавши зброю за експропрійовані кошти, як було не застосовувати її?!

Початковими та середніми навчальними закладами у Львові керувала шкільна кураторія. А головним куратором був шовініст Станіслав Собінський, котрий енергійно домагався ліквідації українського шкільництва, запроваджуючи повсюдно польське.

У травні 1926 року всі урядові газети, які продавались у Львові, вийшли з траурним портретом Собінського. Вони повідомляли, що увечері недалеко від бурси Абрагамовичів, де була квартира куратора, його застрелив з пістолета невідомий атентатник, що ведеться слідство і щоб очевидці атентату зголошувались у поліцію. Цей випадок дуже сколихнув не тільки обивателів, а й українську молодь усієї Галичини, на що й розраховувала УВО.

Убивство мало і позитивний, і негативний вислід. Позитив полягав у тому, що підпілля діяло, що українські націоналісти не здавались, а навпаки – перейшли до збройної боротьби, і це мало бути пересторогою для польських шовіністів. Це піднімало бойовий дух ще не задіяної до підпільної роботи молоді. Негатив – у тому, що польська преса, урядова та всі панські шовіністичні кола зарепетували і збурили обивателів, тобто так звану "громадську думку". Наші ж "абичогоневийшленки" та "гнучкошиєнки", звичайно ж, на своїх кухнях осуджували організаторів цього атентату, а про тихих "демократів" нічого й казати. Покращення у справі шкільництва не сталося, бо зденервоване шовіністичне "паньство" ще більше посилило свій тиск на українців. Отже, за труною Собінського в день похорону було кому йти і плакати як за "батьком шкільництва". Разом із семінарським хором і я був змушений брати участь у панахиді, що відбувалась у латинській катедрі.

Через деякий час газети повідомили про арешт убивника куратора і суд над ним. Засудили на 15 років позбавлення волі якогось Івана Вербицького, мабуть, причетного, але не головного в цій справі. Пізніше, з початком Другої світової війни, у Кракові, де зібралися провідники ОУН, із спеціально випущеної листівки я дізнався, що організацію цього атентату взяв на себе тодішній військовий референт Головного проводу Роман Шухевич.

Політичні вбивства не припинялися. Став жертвою ще один комісар польської поліції, великий спец у справах "украйонцкіх" пан Чехович. Хтось у Стрийському парку Львова з пістолета малого калібру несподівано відправив його на той світ. Лаври за цей теракт, безумовно, належать рідному братові дружини Р.Шухевича Юрію Березинському.

Комуністи, засудивши вчинок Н.Ботвіна, перейшли до більш тихої та безпечної страйкової боротьби і агітації за свої ідеали. УВО натомість закликала і до збройного спротиву, показуючи приклад, навіюючи страх чужинцям. Народ знову пробуджувався, його все важче ставало загнуздати. Аби не тільки навіяти ще більшого страху, а й завдати українцям якнайдошкульнішого удару, Пілсудський у травні 1926 року проголосив санацію (оздоровлення), а фактично – фашизацію Польщі. Це був початок жорстокої пацифікації як української еліти, так і простих людей. Гнобителі не так боялися терору, як масових заворушень, а то й нового повстання. Нещодавно було жорстоко придушено бунт селян на Волині. Панам ще пам'ятні були такі заворушення в самій Польщі у другій половині минулого століття. Після їх придушення деякі поміщики замовляли собі дерев'яні та керамічні плювальниці з портретами керівників цих селянських бунтів...

Парламентаризм, проголошені раніше свободи, толерантність до опозиції, тобто так звана конституційна демократія, були вже непотрібні, бо заважали пілсудчикам запроваджувати свою терористичну диктатуру (зрештою, вона існувала з 1919 року). Нависла реальна загроза повної полонізації Галичини, чим займалась і католицька церква. Усе це сприяло національно-патріотичному рухові під проводом Є.Коновальця, втіленню ідеології Міхновського та Донцова. Я з нетерпінням ждав масового революційного здвигу, але ні провідники, ні маси ще не були готові до цього. Молодь завжди спішить поперед батька в пекло, забуваючи, що ще надто болючі згадки в людей про ті жертви, яких зазнав народ у минулих боях, що не всі рани загоїлися, що нема ще достатньої кількості грошей, зброї, провідників і належної пропаганди.

27 травня 1926 року, йдучи містом, я побачив натовп людей на Францисканській вулиці біля входу до православної церкви. Серед поважного чоловіцтва в чорному примітив свого вчителя Северина Левицького. Дізнався від нього, що якийсь жидок Шварцбарт учора в Парижі застрелив колишнього головного отамана Директорії Симона Петлюру. У багатьох церквах дзвонили дзвони...

Шварцбарт був заарештований і на судовому процесі виправдовувався тим, що петлюрівці в Україні у 1918-1920 роках нібито знищували його одноплемінників. Суд його покарав чисто символічно – штрафом на суму в один франк, і вбивця із суду пішов собі спокійнісінько додому. Власне, після суду той наклеп на УНР та її головного отамана пішов гуляти по світу і гуляє й досі. Ось вам і "цивілізований Захід", Європа!

Франція ніколи не ставилась прихильно до українців, вона не тільки не сприяла їм у боротьбі за національне визволення, а й усіляко протидіяла. Згадаймо армію Галлера, її роль у політиці Антанти та дії французького війська на півдні України, явний протекціонізм стосовно Польщі і байдужість до долі Галичини. Не дивно, що вона стала буквально другою матір'ю для російських білоемігрантів. Незрозуміло тільки, в чому їй розходиться – невже і самій сниться ласий шматок українського чорнозему?.. А ще кажуть, що на Заході – демократія понад усе... (Скорочено три абзаци з розмірковуваннями Л.П. про негативи у діяльності С.Петлюри).

Смерть Симона Петлюри навіки помирила мене з ним, як і всіх галицьких націоналістів та комбатантів, що до того звинувачували його ледь не у зрадництві через переговори з Пілсудським. А може, думалось, він був настільки далекоглядним стратегом, що не бачив іншої можливості відбитись від московських більшовиків, як укласти союз із Польщею (ворогом, але менш небезпечним)... Як, наприклад, колись Іван Виговський.

У Львові портрети Петлюри ще довго висіли на видних місцях, часопис "Червона Калина" друкував статті й спогади на його честь. Наші імениті художники малювали портрети колишнього військового отамана, що при житті був затих на політичній арені, а після смерті став героєм-символом для багатьох українців – західних і східних.

МОЇ ПЕРЕЖИВАННЯ. ФЕРІЇ

На передостанньому курсі трапився прикрий випадок, який ледь не послужив приводом для мого виключення із семінарії. Я вже згадував про таємного комсомольця Макара Кащука, який заприятелював зі мною ще на першому курсі і не раз давав мені друковану продукцію (брошури, листівки, газети), що була безплатним чтивом для тяпчанських москвофілів. Я все рідше погоджувався кольпортувати цю небезпечну макулатуру, але інколи на самоті переглядав її. Для багатьох бурсаків не було секретом те, чим дихає Кащук, адже він їх, як і мене, заманював то у свій комсомол, то в Сель-Роб. А тут наближалось 1-ше травня і він приволік черговий пакунок. Не встигли ми його разом з ним переглянути, посортувати, як у кімнату вриваються директор бурси Степків і два настоятелі. Хлопці, що було обступили нас, порозбігалися до своїх ліжок, а я з Макаром стояв ні в сих, ні в тих.

- Попались, голубчики! Дивись, які агітатори завелись, якої макулатури наносили! – зловтішно вигукнув Степків, переглядаючи все, що було в пакеті.

У кабінеті директора нам улаштували допит. Ми відмовчувались, Кащук заперечував свій зв'язок з комуністами.

Зрозумівши, що нічого від нас не довідається, директор бурси почав читати нотацію:

- Дивуюся, що ви стали на цей злочинний шлях. Адже ж ви свідомо наражаєте себе, своїх знайомих, дирекцію бурси на великі неприємності. Та якби про це дізналася поліція, бурсу моментально закрили б, а вас – у тюрму. Тоді ви б усе зрозуміли і кусали собі лікті...

Настоятель Левицький, що був знайомий з моїм братом Юрком, скрушно хитав головою:

- Треба бути дуже невдячним, щоб на таке зважитись. Твій брат був більш поміркований. Бурса звільнила тебе від оплати, замінила рідну хату, а ти замість того, щоб інших напоумити, тягнеш до неї цю базгранину.

- І що в ній цікавого? – підхоплює директор. – Жуліки, що брехнею та підступом захопили у Росії владу, знищили цвіт інтелігенції, та їх агенти поширюють свою брехню, а наші діточки, майбутні вчителі, їм допомагають. Таким не місце ні в бурсі ні в семінарії!

На другий день ми з Кащуком опинились на вулиці. Добре хоч те, що ні поліції, ні директорові семінарії про цей випадок не повідомили. Та все одно зле – засобів для подальшого існування, а тим більше для оплати за житло, в мене не було. Отже, четвертий курс міг залишитись не закінченим. Але, як то кажуть, "Бог не без милості, козак не без долі". Нас обох, що вже дві ночі не мали де переночувати, випадково зустрів на вулиці Курковій Іван Паньків з Клепарова, передмістя Львова. Вони з Кащуком познайомились у читальні "Просвіти", де Іван виступав з якоюсь доповіддю. Вислухавши наші проблеми, Паньків запропонував нам пожити деякий час у нього. Проживав він із сестрою й старою матір'ю у старому, але власному будиночку на робітничій окраїні Львова. Це була рятівна соломинка, за яку ми обидва радо вхопились. Упросити своїх рідних прийняти нас у комірне для Івана не склало великого труду.

Приїхавши додому на ферії, тобто канікули, я нічого не сказав батькам про свої неприємності та проблеми. Але всі дні того літа переживав, що ось-ось прилетить лист від правління бурси і мої батьки цього не переживуть – не так через "захалявщину", як через мій обман і те, що вже не маю такого вигідного кутка в бурсі. Інколи ці переживання розвіювали розмови та ігри з молодшими братами й сестрами. Дозьо уже став справжнім мужчиною, головним помічником батькові в господарюванні. Помічаючи, що я чомусь сумний і нервовий, він не раз висловлював припущення, що це, мабуть, через нерозділену любов. Або випитував у мене адресу тої "чарівної панянки", щоб написати їй листа про мої переживання. Мусив признатися, що моя панянка живе не в місті, а в сусідньому селі (я мав на увазі свою шкільну симпатію Марусю Возняк з Гошева, з котрою іноді зустрічався і танцював на вечорницях). Аби спокутувати провину, багато працював з батьками в полі, рідко відлучався від хати та господарки. Мама не могла нахвалитися сусідам, який то слухняний і працьовитий її студент. Трудився в полі, на сіножаті, ходив до річки купатись, як випадала сонячна днина...

Між грозами та зливами з градом ледве вдалося висушити і погромадити сіно у Раківці та Дуброві. Після того дощ лив, як з відра, цілу добу. Вночі село з усіх боків оточили води – вийшли з берегів Типлиця, Свіча, став рікою тихий колись потічок із Раківця. У тому потопі геть "потонули" інші потічки і кринички, яких було багато уздовж берега при сільській дорозі. Ниви затопила брудна, жовтого кольору вода. Вона поглинула чи не половину врожаю з піль, а решту прибили дощі й град, столочили вітри. Дрібні бульбини, які вціліли, перестали рости від надміру вологи і почали гнити, тому люди спішно викопували ці рештки свого, майже втраченого, урожаю. З багатьох сіножатей вода мов язиком злизала копиці сіна, в тому числі й наших половину...

Я описую це стихійне лихо, бо воно повторювалось упродовж багатьох років і завжди з однаковими наслідками, що вели людей і худобину до голодування. "Регуляція", тобто вирівнювання ріки селянами – інколи за державні кошти – майже не допомагала. За моїми спостереженнями, дощові роки траплялись упродовж 10-12 років, а після них – засушливі, також 10-12 літ. Єдину вигоду з повеней мали ті люди, чиї сіножаті та ниви були біля Свічі, – так звані луги, бо намул, який залишала вода, був чудовим і безплатним добривом.

Знову присунула стихія голоду, хоч, може, не такого страшного, як на початку 20-х. Люди запасались на зиму хто чим міг: грибами, чорницями, малинами й ожинами, клюквою, лісовими горіхами. Дехто сушив кропиву й листя лободи. Ставали в пригоді навіть жолуді та горішки буків. Сади того року майже не вродили, а якщо якась яблуня вродила, то її плоди діти обгризли ще зеленими.

Пішов поголос, що у Долині бідним людям роздають зерно – як допомогу від "совітів". Не знаю, чи багато його роздали, але слава була велика, пропагандивна акція більшовикам вдалася, хоч і самі не мали що їсти. Справжніх куркулів у селі лишилося один-два, всі решта тяпчани – сірома. Навіть якщо й мав хто землі більше моргу, тішитись не було чим, бо то не чорнозем, і навіть не ґрунт, а суміш підзолистої глини з камінням. Краще оброблялися, удобрювались, не так затоплювались водою присадибні ділянки, тому на них щось таки вродило і було порятунком для людей.

Як поважні ґазди стали враз бідними, так і молодь відчула себе обділеною і тулилась бідний до бідного і навіть до найбіднішого. А хто був хоч трохи заможніший, тому теж не позаздриш, бо не приймали ні парубки, ні дівчата до свого гурту.

Колег у селі я мав багато, бо з усіма прагнув порозумітися, до кожного шукав підхід, вивчав хто чим дихає і намагався привити багатьом свої переконання. Друзяка Клим ходив зі мною скрізь – мов прив'язаний. Та ще Дозьо не відставав, хоч був набагато молодший і ще не думав про дівчат, як ото я. Він мав за найближчого товариша Романа Щеглюка, війтового сина. Обидва скінчили шкільну науку в чотирикласівці на "добре" й "відмінно", були здібні, багато читали, та про подальше навчання не могли навіть мріяти, хоч Ольга Дучимінська й переконувала батьків, аби послали їх до Стрийської гімназії. З них мали вирости, та вже й виросли у 13-14 літ, сільські ґазди. Мені було жаль їх, особливо брата, але нічого не міг удіяти, бо й сам ледве волік свої "штудії", завдаючи батькам клопотів.

"Кавалерське" товариство найчастіше мені складали Левко, Нуся й Орися Ломиші – діти управителя сільської школи. З ними ходив до Гошівського монастиря, де можна було почути багато цікавого, уздріти різні дива, зустріти знайомих з усієї Галичини, повеселитися і навіть програти в карти шулерам десь у бучині останні штани.

Стоячи під стінами монастиря, можна було ненароком підслухати молитву якого-небудь верховинця, котрий просив святого Миколая, аби той допоміг йому вкрасти у багатого ґазди доброго коня чи хоч би ягничку. Або під каплицею – молитву пишної молодиці, котра благала Всевишнього заступитися за неї, зробити так, щоб у її сусідки поздихали всі кури, бо вже спасу нема від них.

Простодушні горяни просили все, що хотіли, бо знали, що на Ясній Горі творяться навіть великі чуда, не тільки маленькі. Каліки й хворі, звичайно, випрошували зцілення, здоров'я у Матері Божої Гошівської (Уже в наш час священнослужитель ЧСВВ М.М.Дирда, який проживав за кордоном, видав дуже цікаву книжку "Ясна Гора в Гошеві") (про"чудесні зцілення" на Ясній Горі у Гошеві писалося у різних виданнях). А ми, молоді та здорові, помолившись, висповідавшись, починали знову грішити, веселились і закохувались під гудіння дзвонів та божественне рокотання органа. Часто проводили на схилах гори політичні дискусії, сперечалися до хрипоти, бились, а якщо й просили щось у Бога, то найперше – кращої долі.

Після повені я вже йшов невеселий на Ясну Гору. Відбувши Службу Божу, повертався додому в тяжкій задумі...

Із семінарії мене з Кащуком не виключили, бо керівництво бурси вирішило приховати факт появи нелегальщини у нього під носом. Отже, у вересні ми благополучно приступили до навчання, знову поселившись у Паньківих.

МАТУРА

Наприкінці п'ятого курсу про політику та громадську роботу довелось забути – треба готуватися до випускних іспитів. Ми, колишні дітваки і майбутні трудівники на ниві народної освіти, помітно виросли, змужніли. Викладачі майже не звертали уваги на юних курців та любовників – декому з нас уже поза двадцять, а декому, як мені, – двадцятка добігає. Через півтора року матиму право брати участь у виборах.

Підготовка до матури, тобто випускних екзаменів, відсунула набік усі інші справи, любовні теж. Настрій початково був піднесений від почуття власної значущості, дорослості, полегкості. Та перед самими іспитами багатьох, і мене в тому числі, охопила тривога: а що як "зріжуть"? Недаремно нас попереджували про замашки Коссовського та інших польських шовіністів. Половина матуристів попереднього випуску одержали незадовільні оцінки з польської мови та літератури. Проте інші викладачі навіть допомагали нам готуватись до іспитів, якщо мали час.

Я усе вивчав і повторював разом з Володимиром Островським, переважно у нього вдома. Обраним предметом нашої з ним спеціалізації стала фізика з хімією. Наш добрий наставник Роман Цегельський не тільки займався з нами додатково, а й давав ключі від спеціалізованих кабінетів, лабораторій.

Проте для нас було замало визубрити навчальний матеріал – треба було ще й очиститись від гріхів. Дирекція семінарії допомогла в цьому, організувавши для нашого курсу поїздку до святих місць – у Крехівський монастир. Усередині травня 1927 року наші три відділи (в т.ч. два жіночі) на чолі з керівництвом та кількома викладачами вирушили поїздом до Крехова. Щойно закінчились Великодні свята, тому наш талановитий Юлько Цимбалістий, зібравши круг себе співаків, виводив на голоси "Христос воскрес" – аж дрижали вікна у вагоні.

Проїхали через давнє й ошатне містечко Жовкву, славне своєю архітектурою, старовинним замком, великою церквою при василіянському монастирі, костьолом... Ось і Крехів. До монастиря йшли через чудовий змішаний ліс, супроводжувані співом численного птаства.

Після короткого відпочинку приступили до сповіді. Друзі порадили мені сповідатись у отця Панчишина, бо з ним нібито можна навіть подискутувати при сповіді, та й гріхи він знімає будь-які. Тож я, не роздумуючи, клякнув перед сповідальницею цього шанованого усіма священика і сказав, що маю сумніви щодо деяких теологічних істин, що не все у Біблії можу сприйняти на віру. Виклавши причину сумнівів, попросив, аби священик розвіяв їх та допоміг мені стати на шлях істини. Моя сповідь перетворилась у тривалу дискусію – аж коліна затерпли. Нарешті, змучившись від мене та спітнівши, отець Панчишин дозволив підвестися з колін, але розгрішення не дав, до причастя не допустив.

Згодом директор і мої однокашники, особливо дівчата, дивились на мене з підозрінням. На душі було маркітно й тривожно, та у подальших забавах, за ситним обідом усе це якось затерлося. Ми ще гуляли лісом, пили цілющу воду з джерельної кринички, слухали розповідь старого монаха про історію монастиря... і спізнилися на поїзд. Вимушені були йти пішки до Жовкви, щоб там на вокзалі перебути ніч, а вранці повернутися до Львова.

За усталеним студентським звичаєм останні дні перед екзаменами ніхто не брав до рук підручників та конспектів, щоб не перевантажувати мозок. Я влаштував собі декілька вилазок у навколишні ліси та урочища і на Чортову скалу, просвітлюючи свою замакітрену голову мріями про майбутнє.

Екзамени почались у червні. Першим був письмовий твір з польської мови. Разом з вільною на вибір дали ще дві теми: "Значення твору Ю.Крашевського "Стара казка" і "Хворі діти в польській літературі". Я добре знав "Стару казку", де у легендарній формі описується початок існування польської держави, тому й зупинився на ній. Час для написання твору був обмежений, але я справився із завданням, ще й ухитрився допомогти трьом своїм сусідам.

Прикро стало після оголошення оцінок: мені виставили трійку, а тим, кому допомагав, – чотири і п'ять. Учителі пояснили, що від незадовільної оцінки мене врятував мій чорновик, бо у ньому було менше помилок, ніж у чистовому варіанті твору. Довго після цього свердлила мозок думка про те, що, мабуть, сповідаючись, я розгнівив не тільки священика, а й самого Бога.

Письмову працю з рідної мови та літератури написав уже на п'ять і був допущений до усних екзаменів. Склав їх успішно. Після останнього вже не йшов вулицями Львова, а наче летів на крилах. Залишалось отримати вчительську посаду і приступити до праці, до цікавого самотійного життя.

Проте радість була затьмарена тим, що в кураторії не знайшли для мене роботи, а порадили шукати самому. Зареєстрували у своєму журналі як безробітного. Там засіли польські шовіністи, котрим не треба, аби хлопські діти виходили в люди, вчителювали. Вони перш за все забезпечували роботою дітей своїх знайомих, польськопанських.

Протинявшись кілька днів у місті та витративши останні копійки, я подумав, що доведеться, мабуть, назавжди попрощатися з кар'єрою вчителя. Але й безробітним, без хоч яких-небудь засобів до існування повертатися в село не міг. Вибору не було – залишалося пірнути з головою в політику, де я вже почував себе, як риба у воді. Зайшов у редакцію газети "Воля народу" й зустрів там знайомого, який мені поспівчував.

- Ти, Луцю, повинен сам розуміти причину всіх наших негараздів і подумати, як змінити ситуацію. Підключайся до роботи в Сель-Робі, займись агітацією. За це у нас платять.

Газету редагував Кузьма Пелехатий, а я її почитував завдяки його, "Кузьми Бездомного", фейлетонам, написаним з гумором і політичним підтекстом. Збори, конференції Сель-Робу відбувалися переважно в тісному залі редакції. На них мене інколи запрошували сельробівські агітатори, що проживали в бурсі. Особливо глітно було там перед виборами до польського сейму та сенату, адже ця легальна організація мала право брати участь у виборах. У різні часи її очолювали Заяць, Хомин, Пелехатий, Голінатий, які були знаними трибунами й агітаторами простолюддя разом із Вальницьким та Стефановичем. Згодом у цьому політичному середовищі, як і в КПЗУ, стався розкол на лівих і правих, що було використано Кагановичем і Сталіним, які по одному витягували неугодних за Збруч і там розправлялися з ними.

Нічого так і не вирішивши, поїхав у село.