Дата публікації допису: Apr 27, 2012 9:30:3 AM
«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,
число 7, 2010-2011. стор. 80.
Було це вже десь в часи другої окупації совітів. На самого Йвана Купала, як пригадує Марія Савчук зі с. Пнів, що на Надвірнянщині, – річка Бистриця у повені вирувала. Саме тоді колона з трьох машин в'їхала у село Пнів, шукали, як з'ясувалося згодом, повстанця «Голуба» – Івана Савчука. Однак не знайшли його вдома. Тоді яничар Роман Букатюк скеровує карателів через міст Надвірнянської Бистриці до Биткова. Там показує хату. І ось вже енкаведисти вмах оточили обійстя Якова Гуша. На стриху ночував «Голуб». Його зв'язали і кинули на вантажівку. На машині Іван Савчук чув, як нахвалялися москалі, що буцімто легко, без бою впіймали бандерівця.
Однак не так сталось, як гадалось. Іван побачив у солдата на поясі ледь привідкритий багнет. «Дозвольте папіроску», – каже до енкаведистів. Ті виявились не скупими, то й дали. Іван діждався слушної миті, коли машина переїжджала міст, наблизився ще раз до своїх конвоїрів, щоб до готової самокрутки, мовляв, дали ще й вогню.
Припалюючи сигарку, невпоміть притиснувся до багнета, врешті вирвав його, та, мов птах, випурхнув почерез борт машини, просто у розбурхану повеневу стихію річки. Енкаведисти лише роти пороззявляли, думали, що втопився. Однак отетеріння їхнє не було затяжним, бо той виявився живим. Добре знали, що за таке начальство по голові не погладить. Почали стріляти у повстанця. І, хоча потужна вода гасила вогняні кулі, котрась із них таки зачепила Іванову, уже звільнену багнетом від мотуззя, руку.
Одначе це був день «Голуба», він таки перехитрив свою смерть. Десь уже аж між горами Пецигами помітив луговий корч, за якого, як за рятівну соломину, вхопився та дістався лівого берега. Перепочивши хвилю, заховався у зеленій гущі. Щоб відійти подалі від злого людського ока та приховати за собою сліди, пішов у бік гори Чути, туди, де більші зарості та ліс. І лише звідти, згори, подивився з радістю на свою домівку. Відчув утому, бо дав про себе знати й біль у пораненій руці.
Сонце вже минало місце його сховку та все ближче сягало вечора. І лише тоді, під покровом ночі, повстанець «Голуб» вирушив далі, до свого вірного побратима «Милого» – Михайла Грабівчука, у надійну криївку.
Нарешті повстанці обійнялися. Михайло уже й не думав, що побачить ще коли «Голуба». Савчук розповів, що трапилося, як він дивом уцілів, а ще хвалив старанно вигострений енкаведистський багнет. На це побратим йому сказав: «Не дарма ж тебе «Голубом» називають. Енкаведисти ж не знали, що ти, брате, вмієш літати та що тебе навіть сповеніла річка буде рятувати».
За Івана Савчука обіцяли окупанти дати 30 тисяч рублів. Однак він ще був потрібний Україні. Боротьба проти окупантів тривала. Руку повстанцеві вилікував лікар з Надвірної Федір Кравчук.
Відтоді минуло чимало часу і якось, видно, що так Бог дав, випало зустрітися з колишнім енкаведистом Сергієм. Він, перебуваючи у доброму гуморі, прохопився в розмові й про цю провалену операцію, за яку, з його слів, вигнали офіцера – старшину, котрий керував операцією, з органів. Переповіли докладніше про це Михайло Савчук та Дмитро Станчук. А повстанець «Голуб», як і його побратим «Милий», склали голови в бою за Україну у 1951 р.
Бачили і підтвердили цю розповідь – майже баладу, як Іван Савчук скочив з автомашини в річку: Василь Бойчук, Іван Вірста, Настуня Дубіщак. Як виходив з річки – Анна Сіщук.