Мати

Дата публікації допису: Jun 19, 2012 8:57:21 PM

За матеріалами розповіді Ганни Луб'янецької-Ткач.

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Проживала у селі Євдокія Луб'янецька – мати чотирьох дітей, чоловік помер, тож звалила на свої плечі тягар їх виховання та праці по господарству, а було ж поле, худоба, птиця. Мало-помалу підросли її синочки – Володимир та Ярослав, донечки Ганна та Євгенія. Поодружувала діточок своїх. У Володимира і Ганни (з родини Зварунів із Нового Села) народився в 1924 році синочок Василько.

Вся їх чисельна родина була активною в громадському житті, вони працювали у «Просвіті», «Союзі українок». Потім родина Стешинів перебралася до Мовчанівки, де Ганна очолила «Союзі українок». В кінці30-х років у Коршилівці організувалася ОУН. Василь вступив до юнацтва.

Однак, не судилося молодим хлопцям і дівчатам тішитися життям, полонили рідну землю люті вороги – нацисти, а за ними й комуністи. Прийшлося брати до рук зброю...

22 травня 1944 року в селі, на постої, перебував курінь «Бистрого». За нашими даними він налічував близько 600 чоловік та великий обоз, який нараховував 50 підвід, польові кухні, відділи важких кулеметів та гранатометів і мінометів. Деякі дослідники вважають, що то властиво був не один, а два неповні курені, другим командував «Борис» – Зенон Голубчак, провідник ОУН Кам'янець-Подільського краю. В селі був величезний патріотичний підйом – 40 чоловік вступили в УПА добровольцями, серед них і Василь Луб'янецький. Мати, як і кожна б на її місці плакала, збираючи його у дорогу. Василь відкопав біля грушки пару гранат, які припас ще з часів фронту. Мати повісила йому на груди хрестик, сама клякнула перед образом Матінки Божої у щирій молитві за сина...

На світанку 23 травня 1944 року той курінь прийняв нерівний бій. Противник мав десятиразову перевагу у живій силі, крім того застосовував важку артилерію, бронетехніку, літаки. Загальне командування здійснювала військова контррозвідка «Смерш», що мала свій осідок у Кошляках. Взагалі, навколишні села аж кишіли москалями – штаб І УФ стояв в Токах, в Терпилівці був військовий аеродром, в Скориках стояли політвідділи, по інших селах були штаби та частини 60-ї армії, дивізій, полків, окремих батальйонів, так званих «заградотрядов» і т. п.

Курінь мав чітке завдання – прорватися на Волинь та поповнити особистим складом, продовольством, медикаментами, зброєю групу УПА-Північ «Енея».

Відтак, курені понесли великі втрати:

– по перше: через недостатню розвідку вони просувалися практично навмання і попали в засідку;

– по друге: курінь вчасно не розвернувся вперед відділами важкої зброї;

– по третє: їх дії постійно сковував обоз;

– по четверте: більша частина особового складу була не навчена, відповідний вишкіл планувалося провести вже на Волині, а частина була майже беззбройна;

– по п'яте: не виключено, що в нашому середовищі була ворожа агентура, яка й виводила курінь на ворожу засідку.

Оцінивши складність ситуації, «Бистрий» негайно наказав новачкам виходити з бою, це був, певна річ, надзвичай шляхетний поступок командира, що допоміг зберегти не одне життя...

За короткий час до села прийшла страшна звістка про погром куреня. Мати не знаходила собі місця, страшні передчуття переповнювали серце. З сусідкою, чоловік котрої також був у тому курені, вони пробираються до Нового Села, адже вона звідти родом, тож приходить в родинну хату, добути хоч якусь інформацію. Її чекає велике горе, бо тата «червона зараза» вже встигла заарештувати. Через знайомих виходить на зв'язок з Галею Іщук і вона заводить їх до Шилів, на явочну квартиру. Там їм стає відомо, що большевики вже вийшли з лісу та поховали своїх біля Діброви і при шляху в Коршемках. Наші ж повстанці так і залишилися лежати, їх тіла необхідно було віддати землі. Вона починає розповідати господарям у чому був одягнутий її син, дістає кусочок коричневої матерії, з котрої шила йому сорочку і показує їм. Хлопчик, що був у хаті прохопився – я пас корову і бачив забитого повстанця в такій сорочці. Маючи ще якусь надію вона запитала, що ще він запам'ятав. На ньому були сиві шкарпетки з двома білими смугами – сказало дитя.

– Та це мій Василько, – зойкнула і впала без пам'яті. Коли люди разом з тим хлопчиком запровадили її на місце, вона відразу побачила сина, що лежав без верхньої одежі обличчям донизу. Люди насилу відтягли її від мертвого сина і вони повернулися до Шилів, бо вже сутеніло. На ранок знову пішли туди, та раптом, їй здалося, що то вже якісь галюцинації почалися, бо мертвого сина вже не було. А на тому місці була невелика могила з маленьким березовим хрестом та віночок з дубового листя. Припала мати до могили, плакала, ридала, та один чоловік відказав до неї: « Не плач мамо, твій син загинув в тім бою, як герой, прийняв смерть, як лицар честі за Україну! Легкою та солодкою була та смерть в порівнянні з тими, хто поранений, або здоровий попав до рук катам-«смершівцям», тим звірам у людській подобі, бо терпіли вони незрівнянні муки – катовані в Кошляках».

Після повернення до Коршилівки, чоловік по моєму вигляду все сам зрозумів. Не могла йому нічого й сказати. Мовчки поралися по господарці, ховалися від опричників, що полювали в селі на людей, як на зайців. Важкі були, а ще важчі стали часи. Молодші ще якось повтікають, коли облави та вивози на Сибір проклята москальня робила, а старим то куди ж тікати? Так і вивезли нелюди бабцю Євдокію Луб'янецьку, 1878 р. н., та запроторили її в Іркутську область. Тільки Господь знає, як вони там вижили. Конвоїри кричали до них, що не на «райскую жизнь привезли, а даби істрєбіть всєх бандеров». Це може собі уявити тільки той, хто сам був в отих проклятих «отдальонних краях». Повернулася 78-річна бабуня в 1956 році. Поселилася в доньки Ганни, яка теж тоді овдовіла, чоловік її Андрій Матушак помер. Упокоїлася старенька в Господі в 1960 році.

Йшли роки. Та весь той час думала Ганна, як то перезаховати сина Василя на сільському цвинтарі. Чоловік весь час говорив, що ми не будемо так таємно його перезаховувати, ще може прийдуть інші часи, той поховаємо синочка з християнськими почестями, як бог приказав... Та сталося по-іншому, чоловік важко захворів, та й помер. «Зосталася я сама, страшно мені стало, що та синочкова могилка одинока в лісі, що нікого в мене вже рідного нема, а тому проклятому червоному царству не видно було кінця».

З допомогою добрих людей подалася до того лісу, відкопали рідні кісточки, обгорнула їх у скатертину та перевезла їх до свого села, до рідної хати. Зробили хлопці невелику труну і коли звечоріло, таємно, щоби якась сексота, котрих наплодили дияволи, не донесла, поховали біля тата. Тільки вдома дала волю своїм сльозам, суворому материнському горю. Спорудила потім пам'ятник і чоловікові, і синочку, ходила до них рідних молитися...

У чоловіка був брат – Ярослав, одружений, але бездітний. Вона ж залишилася одною і перебралася до Нового Села, тепер дочекалася Самостійної України і молиться щоденно за неї.