Дата публікації допису: Mar 09, 2012 6:52:11 PM
Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф.
– Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. – 292 стор.
Автор: Михайло СЕМЕН с. Лапаївка Львівської обл. 1931 р. н.,
уродженець с. Добра, Ярославського повіту
Він хвалився, що під час акції застрелив дві дівчини, одного хлопця і одного старшого чоловіка та спалив три будинки. Родичі трохи кричали на брата, а коли побачили пограбовані речі, які він приніс, то перестали.
Село Добра з присілками Стежки, Лехмани і Тараскі мало вигідне розташування для ведення прибуткового господарювання. Цьому сприяли великі поля орної землі, ліси, що простяглися в напрямку до м. Олещиць, а понад річкою Любеня – пишні трав'яні луки.
Після ліквідації Польщі та приходом «перших москалів» у вересні 1939 р. по річці Любеля був встановлений державний кордон між фашистською Німеччиною і більшовицьким СРСР.
Села, які належали до Добранської парафії, наприклад, Дібча, залишилися по той бік кордону, а Добра підпало під більшовицьке панування. Головою сільської ради призначили бездарного неука Попіка. Нові зайди зі сходу почали заводити свої порядки. Чия садиба була ближче 800 м від кордону – підлягала виселенню. Терміново по р. Любеля монтувалася дротяна загорожа і закопувалися прикордонні стовпи. Всі селяни відчули «могутність» нової влади. З подання голови сільської ради п'ять родин як «куркулів» було виселено в сибірські далі...
Люди схвильовано очікували на свою непередбачену долю. Національно свідома молодь, не без вагань, визначилась у своїх подальших діях. Значна її частина стала переходити кордон, який ще був на початках досить прозорим, в напрямку с. Рудки (за 3 км від с. Добра) і далі на станцію Ярослав, відтак у Німеччину на роботу.
Тут варто зупинитися на окремих особистостях, які виїхали в Німеччину, а в майбутньому стали ватажками національно-визвольної боротьби на наших теренах – живою легендою; вони наводили страх на польські шовіністичні банди і «міліцію обивательську». Сформовані ними самооборонні кущові відділи (СКВ), що базувалися на присілку Лехмани, в Чорному лісі були засторогою для польських банд. Це Семен Іван (1921 р. н.) і Грод Василь (1919 р. н.) з с.Добра з селянських сімей.
Після виїзду в Німеччину, 1940 р. вони потрапили в офіцерську школу, потім їх прикликали в дивізію «Галичина». Під час дислокації під м. Броди І. Семен керував достатньо чисельним відділом українського війська.
Дивізійники, з інформації своїх командирів, свідомо оцінювали свою роль у цій війні. Факт заборони гітлерівцями Акту про відновлення незалежної Української держави 30 червня 1941 р. та арешту українського уряду, кожний свідомий українець не мав права більше довіряти фашистам.
Командири українських формувань, після драми під Бродами 1944 р., дали наказ не вступати в бойові дії з більшовицькими військами, а відступати, зберігши зброю для подальших потреб Української держави.
І. Семен і В. Грод відходили різними шляхами, бо служили в окремих підрозділах. Розпорошені по 3-5 осіб дивізійники добиралися до своїх домівок. У дорозі було тривожно, бо есесівці і польова жандармерія у будь-яку мить могли їх затримати з відповідними наслідками.
У с. Велика Вільшаниця на Золочівщині п'ятеро із них поміняли військові мундири на поношене селянське лахміття, прихопивши хто серп під пахвою, а хто мотику, подалися в напрямку Львова. Але біля Львова німці затримали «сільробів». За штампами на руках вони визначили їх приналежність і посадили в льох. Скориставшись не досить дбайливою охороною, їм вдалося втекти. Далі добиралися до своїх сіл поодинці. І. Семен прийшов додому після жнив, коли копали картоплю, через три дні повернувся В. Грод. Побратими знову зустрілися в рідному селі. Маючи військовий вишкіл та розуміючи політику Кремля і польського керівництва в Лондоні, дивізійники стали формувати партизанські підрозділи з хлопців навколишніх сіл. Свідома молодь активно відгукнулася на заклик ініціаторів. Наближалася зима 1944 р., фронт пішов на Захід, а польські шовіністичні банди почали роїтися. Українцям потрібно було думати, як захистити себе на тих теренах від цієї наволочі. Сформовані партизанські з'єднання в лісі в районі х. Лехмани – с. Молодичі стали викопувати криївки, в яких на зиму жило понад 300 осіб. Харчами їх забезпечували селяни навколишніх українських сіл – Добра, Дібча, Рудки, Тварди, Теплиці та інші.
Відомий Попік не хотів із розумінням поставитися до потреб партизанів. У нього було три корови, дві з яких прихопив з фільварку. Одну корову в нього взяли з роз'ясненням про «нажите» ним майно. Ішов початок 1945 р.. Попік за слідами корови виявив місце криївки, звернувся до радянського гарнізону, що розташувався «за горою» біля с. Добра. Він поскаржився на кривдників та запевнив, що покаже криївки. Командир гарнізону викликав з м. Синяви поліцаїв у кількості 50 осіб і в супроводі Попіка вони вийшли на криївку. На посту стояв боєць Іван Пилип, який вчасно запримітив наближення поляків. Підрозділ партизан оперативно зайняв вигідну позицію і шаленим вогнем скорострілів відбив ворожу навалу. Надалі поляки довго не наважувалися заходити в цей ліс. Але залишатися в розкритій криївці було небезпечно. Партизани розподілилися на менші підрозділи і знайшли місця перебування в навколишніх селах. Криївка, яку спорудили І. Семен і В. Грод, була в с. Дібча. Ще одну обладнали в присілку Ковалі в стодолі Івана Никеруя.
Десь в кінці січня бійці, які виконували певне доручення, поверталися вночі на місце своєї дислокації. Проходячи через с. Рудка, вирішили заночувати в хаті в одного з бійців. Село Рудка різнонаціональне; хтось з поляків зауважив і навів польських поліцаїв на місце їх притулку. В результаті раптового нападу загинув один із бійців – син господаря, а І. Семену, В. Гроду і І. Муляру вдалося втекти.
Але в бою потерпів й І.Семен. Друзі допомогли йому добратися до с. Добра, де почалися будні лікування в родинному будинку. Надавав йому допомогу лікар – поляк з Сіняви, якого бійці під великим секретом (для лікаря) залучили до цієї справи. Після цієї події довго залишатися в селі було ризиковано, бо нишпорили польські офіційні і бандитські формування. Бійці перебралися в с. Дібча у заздалегідь підготовлену криївку в стодолі Івана Станька з подвійним виходом: один із стодоли, другий до комори сусідньої хати Михайла Кудлака («Писар»).
У суперечливих здогадках важко зрозуміти, хто видай поліцаям криївки, одна з яких була на обійстю Івана Никеруя на присілку Ковалі, а друга в І. Станька. Напередодні, щоб поміняти одяг, вийшли із криївок Наконечний з с. Волови і Нестор Качмар з с. Рудки. Качмарова мати була полька і, можливо, цей фактор став головним у запроданстві...
У криївці в с. Дібча, крім І. Семена і В. Грода, знаходилися Михайло Федак з с.Дібча, Михайло Зілінка з с. Теплиці і Н. Качмар.
Недільного ранку 12 лютого 1945 р. польські поліцаї прибули на шести возах на присілок Ковалі, оточили обійстя Івана Никеруя, викрили криївку і арештували Ілька Никеруя та Івана Кудлака. Цього ж дня поліцаї в с. Дібча оточили садибу Івана Станька. Поліцаї підпалили стодолу. Грод, Семен і Федак («Хасо»), скориставшись підземним переходом, перейшли в сусідню хату до М. Кудлака. М. Зілінка був важко поранений, але, щоб не потрапити ворогові, підірвався гранатою. Перестрілка тривала до темряви. Поляки наполягали на добровільній здачі, неодноразово посилаючи до оточених господаря хати – М. Кудлака, але партизани відповідали вогнем з автоматичної зброї. Патріоти різко попередили М. Кудлака, щоб з подібними пропозиціями більше не приходив: «Ми загарбникам ніколи не здамося».
Горіла стодола І. Станька і хата М. Кудлака, падало перекриття. Семену вдалося заволодіти автоматом і набоями польського поліцая, який намагався вкинути через вікно гранату в хату, зумів його випередити своїм пострілом. Ворожа амуніція знадобилася для самооборони. З настанням темряви і диму бійцям вдалося вибратися з хати. Вони обнялися і розпорошилися в сутінках темноти в різні сторони. На жаль, ворожа куля наздогнала М. Федака. В. Гроду та І. Семену вдалося вибратися з цього пекла. Враховуючи те, що І. Семен два тижні перед тим був важко поранений, він неймовірними зусиллями добрався до рідної хати, але довго йому не можна було тут затримуватися. Ці відомі українські патріота І. Семен, В. Грод стали спокусою для польських офіційних і неофіційних банд. Я, чотирнадцятирічний племінник І. Семена, відвіз їх саньми на х. Лахмани – місце надійного перебування. З настанням весни польські банди стали менше нападати на наші села. Селяни вчасно обробили землю, засіяли ярину, посадили городину. Українські військові формування стояли на сторожі нашої безпеки.
У кінці травня підрозділи УПА з почестями перезахоронили тіла М. Федака, М. Зілінку і М. Кушніра на цвинтарі в с. Добра. Домовини воїни УПА несли до цвинтаря під супровід партизанських пісень і плачу односельців. Настав час провести порахунки із зрадниками, які завдали стільки горя селянам.
Перший радянський голова сумновідомий Попік був у присутності сільської громади приречений на заслужену кару.
Розвідка СКВ встановила місце перебування Качмара, дії якого привели до розкриття поліцією криївок в присілку Ковалі і с. Дібча. В нерівній боротьбі з польськими поліцаями тоді загинуло троє бійців: М. Федак з с. Дібча, М. Наконечний з с. Теплиці і М. Кушнір з м. Бережани. Ще двох заарештовано. Керівництво СКВ спланувало акцію для захоплення зрадника. Тоді Качмар служив у поліції в м. Синяві.
На виконання складного завдання зголосився боєць Степан – кремезний хлопець родом із Синяви. Він добре знав планування вулиць і місце розташування поліцейської дільниці. Командир кущового відділку І. Семен провів інструктаж для успішної операції. Степану зробили двоколісний транспортний засіб з конем і в підмогу дали молодого бійця. За його зовнішнім виглядом стало зрозумілим, що завдання було найризикованішим у його житті. Бійців попереджено, що комендатура, де чергує Качмар, охороняється ще одним поліцаєм. У нічній темряві бійці наблизилися до дільниці в межах 150 м. Далі Степан непомітно підібрався до поліцая, що дрімав на ґанку, і зашморгом пута перекрив йому дихання. У приміщенні пістолетом прибив Качмара, перекинув його через плече і доніс до фіри. Коли жертва стала приходити до тями, перев'язав йому очі та руки. Під світанок двоколіска під'їхала до Чорного лісу. Бійці з гордістю виконаного обов'язку при в'їзді в розташування куща заспівали пісню.
І. Семен прийняв від них рапорт і дав вказівку зняти пов'язку з очей. Качмар пізнав командирів підрозділу і збагнув, що його доля вирішена: зрадникам помилування не було. Надто багато втрат ми понесли через продажність.
Шаленіли польські зграї в навколишніх селах. Люди родинами перебиралися з сіл Теплиці, Ядамівка, Красне, Рудка до сіл Добра, Дібча – що ближчі до Чорного лісу, де для поляків був межею застороги – там панували відділи УПА. В котрий раз це страшне лихоліття прокотилося селами Закерзоння. Здається, всі нещастя й біди, які можні було зібрати, зійшлися над людьми цього регіону, щоб розчленувати їх на частини і винищити.
Польські людожери із банд «Радван», яку очолювали підпоручник АК Броніслав Гліняк і Юзеф Задерський («Волиняк»), тільки шукали нагоди, щоб напасти на українське село, аби його спалити, пограбувати та вирізати людей. Ось фрагмент із архівного матеріалу, записаний на допиті в службі безпеки ОУН на псевдо «Сніговий» (З протоколу ч. 614 з 28.08.1946 р. – Ожга Ян, нар. 25.10.1922 р. в с. Добра, пов. Ярослав) про спалення х. Стежки: «В акції на прис. Стежки навесні 1945 р. (11.04) брали участь три міліційні станиці, а саме: із сіл Добра, Майдан Синявський і міста Синява. Я в тій акції участі не брав, тільки мій брат Петро. З того, що мені оповідав брат, знаю, що в тій акції спалили прис. Стежки і застрілили біля 30 (тридцяти) мешканців – українців. Додому брат приніс дві пари штанів, дві пари білизни, 2 блузи, 1 пару черевиків і 1 плащ. Він хвалився, що під час акції застрелив дві дівчини, одного хлопця і одного старшого чоловіка та спалив три будинки. Родичі трохи кричали на брата, а коли побачили пограбовані речі, які він приніс, то перестали» (Місіло Є. Repatriacia czy Deportacja, T. 2. Warszawa, 1999).
На Зелені Свята 20 травня 1945 р. розвідка донесла, що біля с. Рудка групуються поляки щоб спалити с. Добра. Відділ охорони вийшов назустріч польським бандитським формуванням, щоб перекрити їм шлях. На жаль, сили були не рівні і бійцям самооборони довелось відступити, а поляки, наче татарська орда, стали грабувати господарки і палити будівлі.
З протоколу допиту того ж «Снігового»:
– «Радван» організував відділ, який зробив акцію на с. Добра, пов. Ярослав. Відділ нараховував коло 150 людей. До цієї акції «Радван» збирав цивільних з довколишніх польських сіл, таких як Синява, Оливи, Тварди, Пігани і Рудка. Перед акцією відділ зібрався в Піганах, на пасовиську, де промовляв до людей сам «Радван», кажучи, що нині йдемо палити с. Добра.
– Я в цій акції спалив 5 господарств: господарство Колодки Дмитра і забрав в нього масло, яйця і сир, сам Колодка втік і я не міг його застрелити. Друге господарство, яке я спалив, було Застуденного Дмитра, від якого я забрав черевики, штани, сорочку, підштанці і куртку. Третє я спалив господарство Яська Ожги, де я забрав малі черевички, штани, блузу, кабатик і сорочку. Четверте спалив я господарство Яська Каракли і забрав суконку, спідничку, черевики і шкарпетки. П'яте – Квашинського Олега. В нього я забрав полотно, чоловічі чоботи, штани і блузу.
– Брат говорив, що спалив вісім господарств і забив вісім осіб. Забрав також корову і ялівку, а на полі зловив коня. Також приніс 12 м льняного полотна і 15 кг сала. Коня припровадив разом з возом. Заграбовану худобу з тієї акції ми продали купцям аж за Віслу».
У цій акції бандою "Радвана" спалено майже все село, Люди на початках втекли на присілок Лехмани, але безпритульним довго існувати не можна було в прикрих умовах. Переселенська комісія в Синяві активізувала роботу стосовно виселення. Люди у безвиході, без садиб і майна, змушені були йти на відчай, зрікатися споконвічно прабатьківської землі, залишати оголені подвір'я і їхати в «більшовицький рай».
Боївка, очолювана І. Семеном і В. Гродом, яка стояла на сторожі сіл північної Ярославщини, через малочисельність надалі не могла чинити реального опору польським формуванням, котрі грабували навколишні села. Більше того, все населення села до початку серпня 1945 р. було виселено. .
В одному с. Добра важко було розраховувати на моральну і матеріальну підтримку. Наші оборонці І. Семен і В. Грод вирішують виїхати в УРСР за родичами. Проблема виїзду булі непростою. Їх знали в окрузі поляки, за ними шукали. Маючи військовий вишкіл, І. Семен і В. Грод, не раз виходили «сухими» в бойових сутичках з поляками. Останні часто зазнавали поразок, коли на сторожі сіл були вояки, яких очолювали І. Семен і В. Грод.
Серпневого дня 1945 р. І. Семен і В. Грод використали місцевого поляка Хмеля Яська, якому поставили умову: забезпечити їх і бійця Когута поліцейською формою і відвезти на залізничну станцію в Ярославі. Я. Хмель не міг відмовити озброєним односельцям. Всі троє в поліцейській уніформі успішно добралися на станцію, залишивши зброю під сидінням на возі; далі потягом добралися на Тернопілля.
Патріоти, які зі зброєю в руках стояли на сторожі наших українських сіл, відбивали напади польських банд, захищали людей від насильницького виселення, жили в жахливих умовах конспірації, прибувши до односельчан, були зраджені останніми. У с. Бариш Бучацького району відомий своєю хиткою позицією ще в с. Добра пияк Кошик вигукував, що, мовляв, його на Закерзонні Семен і Грод скривдили. Для кагебістів цього тільки й потрібно було, щоб посадити їх у в'язницю і тримати в покорі всіх решта. Молоді хлопці були в розпачі, передбачаючи подальшу свою долю. В. Грод вже був одруженим, але його жінка залишилася на Засянні, згодом виїхала на Пруські терени Західної Польщі. І.Семен ще був одиноким.
Важко тепер пояснити, чому так повівся начальник кагебістської служби в Бучачі, коли вночі викликав арештованих, висвітлив повну інформацію про їхні дії на Закерзонні, видав паспорти і порекомендував виїхати в невідомому напрямку Вони подалися на Донбас на відбудову індустрії.
Тоді туди скеровували кого завгодно, в першу чергу злочинців з Росії. Цей прошарок «трудяг» зневажливо ставився до всіх, хто працював із західних областей України. Не могли В. Грод і І. Семен терпіти образу Бандери, за ідеї якого вони воювали. В зручну для того мить, вони спровокували аварійну ситуацію, де жертвами стали шовіністи. Але довелося міняти місце перебування. Наведені друзями дані про те, де проживають переселенці з Ярославщини, В. Грод та І. Семен приїжджають в с. Тулиголови Городоцького району Львівської області.
У минулому це було майже польське село. В 1945 р. його заселили українці з різних районів Надсяння. Секретарем сільради працював п. Яріш, переселений з с. Дубровиця на Ярославщині. Взявши на себе велику небезпеку, він виробив В. Гроду і І. Семену паспорти, помінявши батьківські імена.
1949 р. почалася суцільна колективізація. Багатодітні сім'ї наших односельців не уявляли життя без власної господарки. Цей жах передавався людям, наче приреченим на вимирання. П'ять років тому вони залишили нажите майно польським шовіністам, тепер зайди зі сходу забрали останнього коня і землю в колгосп. А ще в пам’яті був голод 1946-1947 рр. Люди піддавалися агітації, і дехто виїхав в степові області України.
1950 р. дороги наших героїв-односельців І. Семена і В. Грода розійшлися. Невідомо, чи вони ще зустрічалися колись. І. Семен разом з родиною Михайла Павлівця виїхав в Одеську область, де разом працювали в сільському господарстві. В. Грод виїхав в м. Саратов (Росія). Там він одружився з дівчиною з Хмельниччини. У них народилося дві доньки. Останні вісті датовані 1982 р., коли він приїжджав у гості до Дмитра Макари в с. Тулиголови. І. Семен одружився в 1947 р. в с. Бариш з Анастасією Жук, у якої було два брати і мама.
У 1950 р. окремі родини с. Добра переїхали з Тернопільщини на Миколаївщину. Разом з іншими переїхала й дружина І. Семена Анастасія з маленькою донькою Славою.
Задля конспірації І. Семен не міг довго перебувати на одному місці. У 1950 р. він перебирається з Одещини в Калмицьку автономію, де працює в радгоспі завідувачем фермою, згодом заступником голови радгоспу, розшукує свою жінку з донькою, які незабаром перебралися до нього. Маючи високу репутацію відповідального працівника, І. Семен був у повазі керівництва радгоспу, розбудував житло та врешті зажили з жінкою спокійним життям. У їхній сім'ї народилося ще двоє синів. Діти отримали відповідну освіту, завели свої сім'ї. Старший син працював механіком, молодший – головою радгоспу. Діти І. Семена підтримують родинні зв'язки з родичами, які живуть в с. Лапаївка Пустомитівського району. Помер І. Семен на Калмицькій землі 1981 р. В. Грод, який перебував на Городощині – в 1982 р. Він знав, що відійшов у вічність його побратим.
Трагічна доля спіткала не одну родину, не одне село, що потрапило за лінію Керзона з ласки «великих» керманичів-диктаторів. Хто може тепер оцінити ті страхітливі жертви, які понесли селяни українських сіл Надсяння – від південного с. Павлокоми до північного на Ярославщині с. Пискоровичі? Скільки замордовано безвинних людей, які могли б у соборній своїй державі стати корисними, можливо, військово-воєначальниками, знаними науковцями. З тих вцілілих знаємо родину Лепіхів з с. Добра, вивезену на Тернопілля, згодом, в 1950 р., на Одещину. Наймолодший син Ярослав Ілліч, закінчивши Одеський інститут, був скерований в Грузію. Там працював наполегливо і творчо, захистив кандидатську дисертацію. На зорі незалежності України повернувся в Одесу, здобув ступінь доктора фізико-математичних наук в Одеському університеті. Він з дружиною Ларисою виховали сина і доньку.
Це лише один факт, а скільки їх припадає на все Закерзоння! Але мусимо, зобов'язані пам'ятати про тих подвижників, які так жертовно чинили опір агресії, заслуговуючи шани героїв.