Лодина – українська земля. Частина ІV.(Автор: Моцьо Василь)

Дата публікації допису: Jan 13, 2014 6:44:7 PM

Переселення

У 1950 році колгосп чомусь не відчував такої пильної опіки з боку району в період посівної і збиральної кампаній, як у попередні роки. Підвищилась увага держави до вирубки і вивозу лісу. Дрімливий ліс Лодини, Бандрова, Лісковатого, Нанови, Коростенка та інших масивів вирубувався під контролем партійних органів. Напружено працювали тартаки області, а поїзди з лісом один за одним мчали на схід.

Про лісонасадження ніхто не думав. У лютому 1951 року район одержав секретну вказівку у стислі терміни провести уточнення вартості будівель, які знаходяться у власності громадян. Було видно, що йде підготовка до здачі району полякам. Поки що голосно говорити про це не дозволялося. Ніхто й не повірив би таким розмовам. Коли в бесіді з Миколою Бараном (с. Береги Долішні) я заговорив про переселення, то він назвав мене більшовицьким агентом і додав: «Яка тут може бути Польща, яке може бути переселення, звідки русский Іван візьме стільки вагонів, щоб нас перевезти, та ж то цілий район!» Спробуй такому доказати скільки «русский Іван» має вагонів.

На початку березня 1951 року в Устріках відбувся районний партійно-господарський актив з участю представників ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У, РНК СРСР і УРСР, Дрогобицьких ОК КП(б)У і облвиконкому, на якому стояло питання підготовки і проведення здачі району Польщі згідно з Договором між СРСР і ПНР від 15 лютого 1951 року про обмін ділянками територій. Польща в замін віддає Україні територію з вугіллям у Сокальському районі на Львівщині.

Визначено терміни виселення людей, евакуації майна, ліквідації всіх районних структур. Передача району полякам повинна була завершитись у вересні 1951 року. Відповідно пройшли збори людей у кожному селі, на яких повідомляли їм адресу нового місця проживання, строки і порядок переселення. Для Лодини визначено Херсонську область, Бериславський район. Туди ж повинні переселитися також села Береги Долішні (Нижньо-Устріцькош району) і Нанова (Хирівського району), бо відхідна територія зачепила ряд сіл (Коростенко, Волиця, Стебник, Лісковате, Рудавка і Млини) Хирівського району.

У травні 1951 року, до початку переселення, на Херсонщині побувала делегація, створена з колгоспників трьох сіл і представників району. До складу делегації увійшли люди, які розумілися на сільському господарстві, могли оцінити побачене і доповісти односельчанам. І справді побачили вони в колгоспі ім. Молотова безмежні лани пшениці, бавовнику, кукурудзи, вражаючі площі під баштанними культурами, городами і кормовими травами. Захоплено розповідали про Дніпро, багаті у той час лісами, городами і сіножатями плавні, які межували з селом. Потрібно сказати, що 1951 рік на півдні України був рекордно врожайним. Після почутого від своїх делегатів, страх переселятися дещо притупився, але очі в людей не висихали від сліз.

Незабаром усім селом проводжали хлопців і дівчат на Херсонщину будувати житло для своїх односельчан. За ешелоном будівельників йшли транспорти з лісом. Лодинці готувалися до виїзду згідно з графіком доведеним до кожної сім'ї:

- червень – 20 малосімейних родин

- липень – 40 родин

- серпень – 40 родин

У вересні залишали село всі решта. Вони ж відповідали за евакуацію всього колгоспного майна, готували село до здачі полякам.

Сільська церковна рада забирала з собою усе церковне майно, а дзвони закопали у надійному місці. Через десятки років усі посвячені у таємницю схованки дзвонів повмирали. Відвідуючи недавно Лодину, дочка Дмитра Марчака (учасника демонтажу дзвіниці) Ганна Мищишин, проговорилася, що дзвони закопані. Поляки з часом знайдуть їх, і наші дзвони служитимуть полякам-лодинцям у костьолі, а повинні би служити херсонським лодинцям, бережанам і нанівцям у новозбудованому ними храмі.

Вирішує перевезення своїх дзвонів з Польщі в Україну колишня громада Лютовиськ, яка проживає в с. Дудчанах Нововоронцовського району Херсонської області. Їх дзвони закопані в Лютовиськах.

В інших селах також дзвони ще спочивають у землі. Громада тоді не відважилася забрати їх у невідомість зі собою. Лютовищани закопували свої дзвони з надією, що колись до них повернуться. От і повернулися через 50 років. У Дудчанах збудували новий храм, до якого хочуть повернути старі дзвони. Їм допомагають у цьому Товариство «Надсяння», Львівська газета «За вільну Україну» і Посольство України у Польщі, але Міністерство культури і мистецтва Республіки Польща, уряд РП знаходять щораз нові «причини» для відмовок. «З цього видно, як польський державний чиновник неохоче береться за справу, як тільки-но побачить у ній бодай дрібку української ідеї і, – навпаки: усе робиться блискавично для того, щоб цю ідею на польській території усіляко затерти, відсунути на задній план або й узагалі забути.

Кросненський воєвода нарешті відповів, що «церковні дзвони вважаються предметами мистецтва, а тому не можуть бути вивезені з країни». (Льв. газ. «За вільну Україну» № 46 від 4 квітня 1998 р.). На цьому лютовищани не зупиняться, справа дзвонів перенесена на рівень Міжурядової українсько-польської Комісії у справі охорони та повернення втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни культурних цінностей.

Дзвони дорого коштували громаді. Вони, як і люди є багатством парафії, держави. Лодинський Великий дзвін, наприклад, був освячений для розгону страшних градоносних хмар. Він також оповіщав людей про прихід неділі, свята, радував душі людей під час Літургії. Менший дзвін сповіщав людей про нещастя, покійника в селі. На Великдень звуки трьох різної величини дзвонів на високій дзвіниці робили цей день ще більше святочним.

А район продовжував переселятися.

Напередодні виїзду з села сім'ям вручали переселенський квиток, документ на хату, підйомні голові сім'ї і членам. У день подачі транспорту люди виносили на подвір'я всі свої достатки. Ніхто не залишав жодного образа чи образка на стіні. Собак забирали з собою; коти ніби чули біду, не підступалися близько, але сусіди, які ще залишалися, пообіцяли кормити їх. На багатьох подвір'ях йшло завантажування автомашин. Люди, як загіпнотизовані, щось ще виносили і укладали, а щось скидали, як непотрібне на новому місці життя. Кожному здавалося, що його майно не поміститься в одному кузові, але більшість автомашин ЗІС-150 були завантажені наполовину. Худобу переганяли гоном до станції завантаження – Устріки.

Перед виїздом з рідної хати вся сім'я на колінах востаннє молилася, просячи Господа прийняти цю молитву і охоронити від усього злого. Всі прощалися з рідними порогами, прощалися з садом, криницею, річкою, стежками, які вели в поле й до лісу. Прощалися зі сусідами, які повинні також швидко виїхати – колгоспники на Херсонщину, а робітники і службовці залишалися на Дрогобиччині: у Бориславі, Миколаєві, Стрию, Хирові, Турці, Добромилі, Самборі, Дрогобичі, Жидачеві, Ходорові, Сокалю, Белзі та інших містах Західної України. Ті, що залишалися, мали офіційний перевод по службі і право на прописку. Колгоспники ж повинні були їхати за адресою, зазначеною у переселенському квитку: Херсонська область, Бериславський район, Зміївська сільська Рада, колгосп ім. Молотова.

Транспорт завантажувалися в Устріках. Кожним ешелоном відправляли порівну лодинців і бережан. У чотирьохосьовий товарний вагон завантажувалося чотири сім'ї з усім домашнім багатством.

Запам'ятався липневий ешелон, у якому їхав я з батьками і односельчанами. Перед подачею «товарняка» появився другий секретар райкому партії, який мітингово заявив людям-переселенцям і своїм інструкторам: «Одноосібників розміщати в останніх трьох вагонах. Ці вагони у Жмеринці будуть відчеплені і повезуть їх у Сибір. Можемо ще помилувати їх якщо зараз подадуть заяви про вступ до колгоспу!»

Заяв ніхто не подав. Одноосібники при всьому народі заявили райкомовцеві: «Якщо ми вже покинули рідну хату, то можемо їхати і у Сибір!» Довелося «індусам» (так зневажливо називали одноосібників) перетягати усе своє майно з голови поїзда у кінець на віддаль понад сорок вагонів. Швидко всі дізналися про навислу біду. До останніх вагонів приходили односельці прощатися, деякі вмовляли подати заяви, щоб їхати разом. На станції чувся плач і лемент жінок.

Ешелон тягнули два паровози. До станції Жмеринка поїзд прибув уночі. Скільки часу стояв важко сказати, бо перевтомлений народ спав. На світанку, під час руху поїзда хтось виявив, що одноосібники їдуть у перших вагонах, а в останніх трьох – колгоспники. Знову плач в останніх вагонах. На наступній зупинці після Жмеринки начальник ешелону і супроводжуючий переселенський штабіст довго заспокоювали людей, заявивши їм, «... що всі їдемо в Херсон, і ніхто нікого в Сибір не повезе!» Після цього паніка трохи вщухла, але всі пильно вдивлялися у перші вагони не розуміючи, як-то одноосібники опинилися спереду, напевно, добре комусь заплатили. Кінцево люди заспокоїлися лише з прибуттям у Херсон.

Навіть таким підступним способом намагалися втягнути решту людей до колгоспу. Розрахунок був на те, що люди морально вбиті, нервово виснажені і зі страху підуть на все. Начальству дуже хотілося привезти в колгосп ім. Молотова тільки колгоспників.

У херсонському річковому порту на переселенців вже чекали пришвартовані баржі. Перевантажування з вагонів до баржевих трюмів йшло важко. Люди звалювалися з ніг. Від перенапруження судомило багатьом руки і ноги. Худобу загнали на баржу з бортами – «скотовоз». Буксирний катер ледве справлявся з п'ятьма, з'єднаними між собою баржами, буксируючи їх уверх по Дніпру. Здивовано зустрічали ці люди схід сонця на Славутичі, який чарував усіх шириною своїх водних плес і скалистими берегами. Дніпровські плавні вражали багатою рослинністю. У степах виднілися комбайни, закінчувалися жнива. Усе це було незвичним для ока бескидського бойка, який щодня бачив ліси і гори, чув дзюрчання гірських потоків і струмків, ходив босоніж по росах. Ці переселенці – бойки, ще не знають яке їх чекає тут життя, але деякі вже відчули південну спеку, хоч на воді, з подувом вітру, жара переноситься легше.

Проминули Козацьке, Берислав і Каховку, де вже кипіла робота по спорудженню Каховської ГЕС. Швидкими темпами йшло вирубування плавневих лісів, упоряковувалося дно під Каховське море. Територію, яка потрапляла під затоплення, вивчали численні археологічні експедиції інституту Археології Академії Наук України, проводили розкопки, виявляли старі городища, посуд, знаряддя праці і зброю наших предків. Ще не всі навіть місцеві мешканці усвідомлювали, що від плавнів не залишиться й сліду. Усе накриє вода.

За Каховкою на високому правому березі виднілася шведська кірха (тоді клуб), це село Вербівка, або причал «Зміївка». За тридцять метрів від цього причалу баржі заякорилися і спустили трапи, які зв'язали людей з землею. На березі між старезними вербами нас зустрічали лодинці й бережани, які вже акліматизувалися тут на будівництві житла. Вони з радості плакали, всіх нас обнімали, запрошували на обід до їдальні, яка тимчасово була устаткована у клубі Вербівки. Але кожен спочатку намагався швидше знести на берег своє майно. На баржах, як у муравлиську, закипіла робота. До берега люди несли й тягнули по трапу все, що привезли. Кожен вибрав собі місце під вербою у холодку, куди зносив свій маєток.

Правління колгоспу ім. Молотова тут же вимагало від кожної сім'ї переселенські документи, хто віддав, тому виділяли транспорт для переїзду в село. Переселенцями заселяли тільки колгоспні села: Михайлівку, Вербівку й Костирку. У Зміївку не розприділяли нікого, бо там – радгосп.

Візуальне знайомство зі селами показало, що тут колись жили добрі господарі. З давніх часів тут господарювали німці і шведи, яких також не обминула колективізація. У 1944-1945 рр. їх вивезли у Сибір за те, що добре почувалися під час німецької окупації. Всюди ще відчувався зловісний подих війни – Каховський плацдарм. Із руїн хат стирчали напіврозвалені димарі, зустрічалися землянки та халупи з глинобитними «дахами» – все це гнітюче впливало на наших людей. Але від цього ніхто не впадав у відчай, кожен старався до зими мати дах над головою, тому хапався за будь-яку готову коробку, викладену зі саману, виписував у колгоспі вікна, шифер, цеглу, кухонну арматуру і чекав майстрів, або й сам щось майстрував. Хто приїхав раніше, той захопив у центрі села розвалля і вибудовував собі житло. Всі інші вселялися у новобудови, що розтягнулися в степу по два, три і чотири ряди, створюючи однотипне поселення. Розрахунок з державою за однокімнатний такий будинок проводився у розстрочку на десять років.

Більшість переселенців з Лодини, Берегів і Нанови осіли в колгоспі, включилися у польові роботи, звикли до клімату. Старі люди звикали важко, деякі більшу частину спекотного літнього дня проводили в погрібах (пивницях).

Багато наших «западенців», кому вдалося виробити паспорти, подалися з Херсонщини на шахти Червонограда, на хімкомбінати Нового Роздолу і Новояворівська. Деякі відразу виїхали на Дрогобиччину до кревних і знайомих, познаходили роботу і житло, вирішили прописку.

Першу зиму на Херсонщині у 1951 році переселенці зустрічали з тривогою. Не в усіх будинках були встановлені двері, порозсихалися і покривилися вікна, з вологого саману по стінах виростала пшениця і «бавовна». Жінки не вміли соломою готувати їжу, напалювати хату, не всі заготовили достатньо брикетів кізяку, дим з якого виїдав очі. Жінки і діти довго вчилися носити на коромислах воду з сільрадівської (викопаної шведами) глибочезної криниці аж на верхню вулицю, десь понад кілометр. За хлібом пішки йшли п'ятнадцять кілометрів до Берислава, або дев'ять кілометрів через плавню, і лодочною переправою через Дніпро, до Каховки.

У Вербівці і Костирці воду діставали з глибини землі з допомогою пристрою, що приводився в рух конем. Дуже переселенці дивувалися, чому на херсонських полях немає роси, журилися, що не можуть ступати босоніж по траві – всюди жахливі колючки. Мусять звикати до всього. Повернення назад неможливе. І все ж старші люди вірили в повернення на рідну землю. Розмовляючи з ними, відчувалося, що не хотіли б потрапляти під польський уряд. Повернення можливе лише з поверненням Нижньо-Устріцького району в Україну. Тепер більшість людей вважає, що Батьківщина там, де дім їхніх дітей. Вони щасливі, що діти мають можливість жити там, де народилися, жити разом зі своєю родиною, зі своїм українським народом.

Зима 1951 року видалася досить сніжною із заметілями. Зимовими вечорами молодь готувалася до Різдва. За різними сценаріями створювалися два «Вертепи». Одяг для колядників в основному був. Із двох церков лодинці й бережани привезли фелони, хоругви, хрести та іншу церковну атрибутику. Мабуть, і нанівці дещо привезли зі своєї церкви. Вирішено було колядувати тільки по своїх. Виявилося, що «корінне» населення різдвяного вертепу ніколи не бачило й не чуло. На них величезне враження справили колядники з музичним супроводом: Царі, Ангели, Князі, Пастушки, Смерть, Чорт, Жид, Циганка, Стрільці, Ведмідь, хор та ін. персонажі. Усі люди радо запрошували колядників до осель, щедро гостили і платили. На третій день херсонське кагебе, повідомлене парторгом колгоспу Зейкіним, арештувало колядників... Кагебісти старанно вивчали текст вертепної драми, зокрема їм не подобалися київські й галицькі князі, а також слова про Україну-Неньку. Після проведеної розмови в Бериславському райкагебе, колядників відпустили. Січнева стужа піддавала колядникам бадьорості, і п'ятнадцятикілометрову віддаль додому, в усіх одностроях, вони подолали за кілька годин. Жид Зейкін не міг змиритися з антисемітизмом у вертепі, в якому не так трактовано «богомобраних».

Вечорами наша молодь, переборовши в собі духовні вагання, збиралася у клубах. Адже сьогоднішні клуби – це колишні німецькі і шведські кірхи. Завідував Вербівським сільським клубом колишній завклубом с. Лодини Петро Романів. У його клубній кар'єрі були радісні дні, коли лодинський хор, керований вчителькою Клавдією Хмілевькою, зайняв у 1949 році місце серед лауреатів на Дрогобицькій обласній олімпіаді художньої самодіяльності, а також здійснення постановки «Безталанна» І. Карпенка-Карого (реж. К. Хмілевська).

Були й тривожні дні, коли одного березневого вечора 1953 року у самий пік танців у клубі появилися офіцери Бериславського райкагебе і зупинили музикантів. Один із них звернувся до молоді: «Сьогодні вмер Йосиф Віссаріонович Сталін і вам тому так весело! Припиніть музику і танці! Всім розійтися по домах! Завідуючому клубом і комсомольцям залишитися на місці!» За півхвилини з клубу вимело всіх. У цей вечір Петро Романів мав довгу розмову з кагебістами. Суворо його не карали, бо він «западенець», викручувався Романів тим, що у нього немає ще ні радіо, ні газети, і не знає ще про смерть вождя всіх народів. Із того часу органи держбезпеки ще пильніше слідкували за переселенцями.

Лодинські і бережанські конфіденти продовжували інформувати про своїх людей вже нових господарів. Першою жертвою став Михайло Белей, син Юрка. За зберігання релігійної, художньої і політичної літератури, виданої у Львові до 1939 року, писання портретів Т.Шевченка, І.Франка й митрополита Андрея Шептицького, виготовлення масок для колядників – Херсонський військовий Трибунал судив його як політично небезпечного для радянського суспільства, по ст. 54. КК УРСР. М.Белей реабілітований. Сьогодні він член політв'язнів України.

Значна частина переселенців до колгоспу на працю не поспішала. Вони створили бригади по вирубці плавневого лісу. Йшла очистка дна під Каховське море. Втрата робочих рук на полях нервувала голову колгоспу Гарбуза. Він із прокурором району і дільничним міліціонером перестрівали людей, які з сокирами, пилами і залізними клинами направлялися на лісорозробку. Зупинивши їх на дорозі, голова невдоволено запитував:

- Куди це ви направляєтесь, товариші?

- У плавню, – відповів Микола Баран.

- А куди вас привезли працювати, здається у колгосп Молотова, а не у плавню?!

- А чия, перепрошую, плавня – англійська, американська чи німецька? – відрубав у відповідь М.Баран.

- Ні, плавня наша.

- Отже ми, пане голова, йдемо до нас на роботу. До побачення!

І бойки-лісоруби, посміхаючись, пішли знищувати буйних осик, дубів і верб.

До нових будинків проводили радіо. Закопували стовпи, тягнули дроти. Виходячи з дому, Микола Баран суворо заборонив жінці впускати монтерів для встановлення в хаті радіорозетки, бо як повернеться з роботи то поб'є цю большевицьку пропаганду. Жінка впиралася як тільки могла, але четверо дітей підняли страшний плач, бо у сусідів уже радіо грає, а в них ще ні. Діти перемогли. Виплакали у матері 50 крб. і купили радіодинамік у вигляді великого чорного тареля. Увечері Микола Баран остовпів у дверях, почувши як із динаміка на всю хату неслося: «... А на Вкраїні – там сонечко сяє, козацтво гуляє і нас виглядає...». На запитання племінника Славка чому не розбиває радіо, як уранці обіцяв, той не задумуючись відповів: «Зажди, зажди, Славку, який ти ще глупий, та ж воно так гарно по-українськи виспівує. Нехай діти і жінка слухають».

Щоб зупинити виїзд людей, перекрити їм шлях на виробництво, була прийнята таємна постанова бюро Херсонського обкому партії, якою заборонялося паспортизувати переселенців. Постанова ця ретельно виконувалася сільрадами і райвідділами міліції області до 1962 року. Наші переселенці довго не могли скористатися зі смерті Сталіна та рішень XX і XXII з'їздів КПРС.

Сьогодні всі господарські справи лягли на плечі нової генерації, народженої вже на Херсонщині. Деякі з них стали рафінованими манкуртами. Наділені владою колишніх, ще сьогодні вони оберігають село від проникнення націоналістичних ідей із Львівщини. Дивуватися нема чого, бо за той час розгубилися в степах самостійницькі ідеї, привезені туди у 1951 році з Лодини, Берегів і Нанови. Над цим працювала комуністична партія та її первинний осередок – парторганізація колгоспу ім. Молотова. Але не все там загублено. Є ще добрі мої земляки, які на референдумі 1-го грудня 1991 року зробили правильний вибір – голосували за Незалежну Україну. Вони стали на захист української мови, відкрили церкви, до багатьох повернулася пам'ять, що вони повинні належати до Української греко-католицької церкви. Зрозуміли, що саме Українська греко-католицька церква, пройшовши страдницький шлях підпілля, разом зі своїм народом наближала День Українського Відродження.

Говорячи про Церкву пам'ятаймо слова Патріарха УАПЦ Мстислава: «Бог не запитує, до якої конфесії ти належиш». Але хай Господь кожного українця береже «... від обманливого московського православ'я, від такого типу християнства, який ладен служити всякій владі, навіть безбожній, щоб здійснити свою місію: поширення границь московської імперії та уярмлення чужих народів», (свящ. д-р Юрій Федорів).

У вересні 2001 року виповниться 50 років трагічного переселення Лодини, Берегів Долішніх і Нанови на Херсонщину. Ті, що приїхали у вересні 1951 року десятирічними, матимуть по 60 років. Хто мав тоді 25-30 років – рідко хто доживе до цієї дати. А ті, які винесли весь тягар, які поливали сльозами дорогу від Лодини до Херсона – лягли у херсонську землю навіки. Вічная їм пам'ять!

«Мрії переселенців про повернення додому і досі не здійснились. Старше покоління померло або доживає коло своїх дітей і внуків, а останні народившись тут, прижились. Тепер колишні переселенці не відчувають вже себе чужинцями на землі, на якій осіли, але туга за рідним домом щемом відзивається у серцях старшого покоління. Всі мріють хоч туди поїхати і оглянути свою землю – сироту та запитати, чи і вона тужить за своїми господарями » (ВШ № 11, 1991р.).

Росте друга й третя генерація народжених вже там. А чи згадають ті, яким у 2001 році виповниться 60, свої лодинські корені? Чи згадають своїх земляків – борців за Незалежну Україну?! Тих, які в лавах Української Повстанської Армії віддали життя за волю України у битвах із більшовиками і фашистами – поневолювачами нашого народу. Тих, що героїчно полягли за нашу свободу!

Доцільно було б відзначити на Херсонщині скорботну дату 50-річчя переселення побудовою величного храму, або хоча б пам'ятної каплиці, в якій у Літургіях, Панахидах, Молитвах згадати всіх своїх, хто спочиває у землі херсонській і в сибірській вічній мерзлоті, хто впав на полі бою, або засипаний землею у криївках.

Поряд з Храмом насипати високу могилу з Хрестом і плитою, на якій золотом викарбувати імена повстанців — уродженців Лодини, Берегів Долішніх і Нанови.

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА

П'ятдесят років по тому

Переселення жителів Нижньо-Устріцького і частково Хирівського районів Дрогобиччини у південні та східні терени України, внаслідок обміну територій з Польщею, вказувало на злочинний харатер комуністичних режимів Москви і Варшави у ставленні до нашої землі і народу,

Однак великим щастям переселенців було те, що їх тільки переміщали в кордонах України і поселяли компактно цілим селом, або двома-трьома селами разом в одній степовій станиці північного Причорномор'я і Донбасу. Хоча прикрі випадки наруги не обминули й цих людей. Мешканці села Лютовиськ, наприклад, були розкидані по Донеччині, Херсонщині, Миколаївщині і Одещині. Могли б московські правителі цілком безкарно, на прикладі цього «найбільше забрудненого антирадянськими елементами» переселюваного регіону, частково виконати наказ Берії та Жукова (без сумніву, що й самого «вождя всіх народів») № 0078/42 від 22 червня 1944 року, і переселити цей народ у Сибір, або заселити ним російське «нечерноземье», де обезлюдніли цілі села, з яких «колхознікі» ринули в Крим на спустілі, після депортації татар, поселення.

У КПРС досвід з переміщення народів був. Цей «досвід» став у нагоді полякам у 1947 році при проведенні акції «Вісла» – заселяти українцями північно-західні приєднані землі так, щоб у населений пункт потрапляло не більше двох-трьох українських родин на відстані до десяти кілометрів одні від других.

Коли не буде великих нацменшинних поселень, тоді не буде й проблеми з українськими церквами і школами. Без них за рік-два, під ненависними поглядами чужинців, молодь асимілюється. Це красномовно підтверджує також звіт польських офіцерів М. Бунди і З. Янкуна про перевірку перебігу акції «Вісла» на терені Гданського, Ольштинського і Щецінського воєводств (витяг із звіту від 24 липня 1947 року), «... мережа польських шкіл на цих теренах досить густа. Оскільки українське населення розпорошене серед польських родин і, як правило, у значній меншості, в цей момент не виникає питання про створення українських шкіл. Українська молодь знає польську мову і з початком шкільного року піде до польських шкіл...». (Акція «Вісла», Львів – Нью-Йорк, 1997. Переклад з польської. Документ № 218, стор. 385, п. IV.)

З волі Всевишнього наших переселенців обминула зла доля, яка спіткала українців-виселенців у Сибірі, або під час акції «Вісла» у Польщі.

Лодина, Береги і Нанова потрапили у села Зміївської сільської Ради на Бериславщині, і зайняли чотири кілометри Правобережжя понад Дніпром (тепер Каховським водосховищем).

Розселяючись у селах Зміївської управи, лодинці ставали сусідами бережан і нанівців. Колишні сусіди у своїх селах тепер тут роз'єдналися – одні стали костирчанами, інші вербівчанами і михайлівчанами. Але люди часто бачилися на вулиці, в степу, на току, в магазині, на базарі, діти – у школі. Сходилися також у свята, або на похоронах односельчан, щодня віталися, як і вдома: «Слава Ісусу Христу!», у свята – «Христос ся рождає!» і «Христос воскрес!». Так вітаються й сьогодні літні і молоді – вдома і на вулиці. У неділю на своїх господарствах ніколи не працюють. І це після, майже п'ятдесятирічного проживання там без церкви і священика. Духовна спадщина від дідів і батьків передалася потомкам галичан досить міцно, бо «корінні» мешканці вітаються: «Здрастє»; у неділю перуть, копають, будують.

На землях Зміївщини після німецької окупації було створено радгосп «Мічуріна» і колгосп «Молотова». Місцева інфраструктура розвинута була тут досить слабо. І все ж функціонував дитбудинок, школа, сільський клуб і бібліотека, з 1951 року – радіовузол і пром-продмаг. Звичайно, що до приїзду переселенців, область і район тримали Зміївку в полі зору: виділяли техніку і дещо завозили в магазини. Горілки і вина було більше, ніж масла і хліба.

По неділях люди масово виїздили у Каховку і Берислав до церкви і на базар. У Бериславі функціонувала єдина дерев'яна церква, заснована ще у XVIII ст. славними запорожцями. Нині вона відчутно реконструйована, має гарний сучасний вигляд.

Відстань від пристані Зміївка до Каховки по Дніпру – 10 км, до Берислава – 15 км.

Під час спорудження Каховської ГЕС виростало місто Нова Каховка. До залізничних станцій Каховка, Козацьке, Нова Каховка відстань від Зміївки – 25-30 км, до Херсона – 80. У містах поблизу ГЕС уже в 1951 році будувалися нові заводи, реконструювалися старі, відкривалися технікуми, училища ФЗН.

Сьогодні Нова Каховка – місто обласного підпорядкування, порт на Дніпрі. Населення – 52 тис. чоловік (1986 р.). У місті працюють понад 10 заводів і фабрик, підприємства харчової промисловості, налагоджене виробництво меблів і побутове обслуговування. Є три середні спеціальні навчальні заклади, три професійно-технічні училища, Палац культури і чотири будинки культури, краєзнавчий музей, картинна галерея. Поряд у Каховці започатковано і постійно проводиться фестиваль сучасної пісні «Таврійські ігри», на якому, поки що, панує російська попса.

Значна частина зміївської молоді знайшла робочі місця у цих трьох найближчих містах, дехто одержав житло і став городянином.

У Нову Каховку був закоханий Олександр Довженко. В день свого народження, 12 вересня 1954 року, у щоденнику він записав: «Сьогодні мені шістдесят років минуло... зараз сиджу біля вікна у Каховці. Прекрасний тихий ранок. Передо мною зовсім близько синіє Дніпро, за тихою дніпровою водою біліє Козацький острів і село Козацьке по тім боці, а на осінньому небі ні хмариночки. Мені радісно й приємно, що своє осіннє свято я зустрічаю в новому місті, в Новій Каховці, біля греблі, що створить тут нове море і нове життя, і навколо мене молоді люди... Я люблю Нову Каховку. Люблю Дніпро – велику річку мого народу, чисте ласкаве повітря, ясне небо, і широту у всьому, і стриманість у пейзажі, і величавий спокій. І ніде мені не хотілося б так жити, як тут, на чудесному рідному березі, ніде й ніколи я не проймався так любов'ю до людей, як тут...» (Довженко О. Твори в п'яти томах, т. 5. К. «Дніпро», 1966, стор. 178; П'ята записна книжка, 1954 рік.)

Милуючись Таврією, видатний український кінорежисер, письменник і сценарист О.Довженко,без сумніву, з такою ж теплотою і любов'ю відізвався б про Закарпаття і Крим, про Гуцульщину і Бойківщину, Буковину і Поділля, Слобожанщину і Донбас, якби довелося йому створювати і про ці регіони кінострічки, бо вся Україна – райський куточок на планеті Земля.

Переосмилюючи «Поему про море», О.Довженко болісно таїв у собі й інші думки щодо нових ГЕС на Дніпрі: «... я думав влітку ще в Москві, і особливо тут, в Каховці, і головним чином у Грушівському Куті, а також пропливаючи пароплавом по Дніпру: Чи се все так? Ну, добре, Каховську станцію і водоймище-море – я розумію, визнаю повністю і люблю. Ся споруда варта всіх жертв – і зруйнування сіл, і затоплення плавнів, і всіх найдорожчих трудів нашого народу. Чому? Тому, що воно породжує Південний життєдайний канал. Се зрошення, обводнення, се життя і благополуччя наших степів. Воно абсолютно прогресивне.

Інші греблі? Зокрема Кременчуцька? Та сама, яка повинна затопити 45000 домів серця України? Чи потрібна вона? Для чого вона? Для постачання запорізьких турбін? А може, плюнути нам на ці турбіни... Чи не надто дорого обійдуться сії запорізькі їхні кіловати? Можливо, ми далі обійдемося невеличкими греблями для підтримання нормального судноплавства і в невеликій мірі для енергії?

Адже людство вступило в нову енергійну еру! І яку! Оволодівання термоядерною енергією робить нас всемогутніми володарями всієї Сонячної системи, а не лише Землі!

Навіщо ж сі складні архаїчні, божевільно дорогі гідроелектрогіганти на прекрасних ріках? Ці затоплення міст і сіл?...» (Довженко О. Там же, стор. 309.)

Подібну думку щодо будівництва гігантських ГЕС, знищення плавнів, придніпровських сіл, родючих земель у погоні за дешевими кіловатами енергії, висловлював не раз і видатний український письменник Олесь Гончар. Він бачив у цьому злочин проти свого народу. Тому й закономірними є сьогоднішні підходи щодо перегляду цих злочинних проектів у минулому. Придніпровські старожили, які у плавнях культивували городи, збирали рясні врожаї овочів без поливання, мали літні стійла для худоби, сіножаті, ліс і пасовиська, з болем у серці дивляться на страшну масу води, яка щороку заростає ряскою, цвіте і плодить комарів. Але все ж у ставленні до Каховської ГЕС треба погодитися з О.Довженком.

У 1955 році перші агрегати Каховської ГЕС дали промисловий струм. У 1957 році утворилося Каховське водосховище площею 2155 квадратних кілометрів і об'ємом води 18,2 кілометра кубічних із пересічною глибиною 8,6 метра.

Каховська ГЕС дала поштовх до розвитку і модернізації навколишніх міст і сіл. У Зміївку прийшла електрика, водовід, дорога з твердим покриттям, автобусне сполучення Зміївка – Берислав – Нова Каховка. Побудовані дільнична лікарня (1955 р.), дитячий садок (1972 р.), два типові Будинки культури .(Зміївка – 1965 р.; Вербівка – 1975 р.) із залами на 350 і 500 місць та багатьма кімнатами для гурткової роботи. Сільські заклади культури, що розміщалися в церквах, були закриті, і перетворені на колгоспні склади міндобрива, що прискорило їх руйнування.

У хрущовський період ім'я Молотова, як члена антипартійної групи, було знято з назви колгоспу. Утворено радгосп «Комуніст» чи навіть «Коммунист», який об'єднав господарства радгоспу «Мічуріна» і колгоспу «Молотова».

Агрогосподарство з іменем «Коммунист» не звучало без пам'ятника вождю. Невдовзі перед Будинком культури з'явився пам'ятник Леніна на високому п'єдесталі і на весь зріст. Бовваніє він там ще й у 2001 році.

У брежнєвський час парторганізація «Комуніста» наповнювала життя людей комуністичним змістом. Навіть епітафії на могильних надгробках заведено було писати на «общепонятном языке»: «... дорогому й любимому мужу и отцу от скорбящих жены и детей...». Таких надгробків на могилах покійників від Нижніх Устрік є немало.

Окрасою Зміївки є середня школа, побудована (1984 р.) за типовим проектом зі спортивним залом і багатьма навчальними кабінетами і класами. Школа має певні досягнення у навчанні, розвитку спорту і художньої самодіяльності.

Число жителів по Зміївській сільській Раді перевищує три тисячі душ. Переселенці з Карпатських Бескидів становлять близько 80 відсотків від усього населення. Вони ревно дотримуються своїх національних і релігійних традицій, і в роки відродження Незалежної України дружньо взялися за реставрацію і ремонт церков. Одна – освячена на честь св. Михаїла (Українська православна Київського Патріархату). Друга – служить німцям і шведам, в якій релігійне обслуговування здійснюють німецькі і шведські пастори.

Зміївська громада розуміє, що школа і церква дуже важливі ідеологічні структури, які формують розум і душі людей, отже відповідально ставляться до виховання своїх дітей. Із переселенського середовища жителів Зміївки вийшли лікарі, агрономи, бухгалтери, інженери, керівники заводів, державні службовці.

У 90-ті роки тут створено осередок «Просвіти» ім. Т. Шевченка, роль якого у культурному житті села помітна. Очолює осередок «Просвіти» вчитель Зміївської СШ Куривчак Микола Миколайович. На засіданнях правління, до якого входять активні односельчани, вчителі, керівництво села, священик, керівники закладів культури, піднімаються питання розвитку художньої самодіяльності, відзначення національних і релігійних свят, встановлення пам'ятників і пам'ятних знаків історичним постатям і подіям, поліпшення зв'язків з українцями Польщі, Румунії і Росії, участі сільських аматорів у районних і обласних оглядах народної творчості Херсонщини.

Велика увага приділяється зміцненню контактів з Галичиною – шляхом організації поїздок учнівських груп для відвідання музеїв, театрів, церков, кладовищ Львова і Львівщини з метою глибшого вивчення історії релігії та історії боротьби українського народу за свою незалежність, участь зміївчан в оглядах «Вертепів» та святкуваннях Різдва і Великодня на Прикарпатті.

Відрадно, що у цій царині вже зроблені перші впевнені кроки. У двохтисячному році група зміївських дітей, очолених парохом о. Степаном, у канікулярний час знайомилася із архітектурою Львова, історією Львівської опери, побували на Личаківському цвинтарі, в церквах, соборах і в двох монастирях Львівщини, які забезпечили дітей нічлігом і харчуванням. У великій мірі сприяли цій поїздці залізничні пільги – безплатний проїзд дітей.

Друга група зміївчан (дорослих і дітей) з 13 по 15 жовтня 2000 року, подолавши автобусом понад тисячу кілометрів, приєдналася до великого духовного дійства –сьомої Міжнародної Прощі вервиці у Крилосі, кульмінація якої припала на свято Покрови Пресвятої Богородиці. Зміївчани, котрі є парафіянами храму Різдва Пресвятої Богородиці, із о. Степаном (УГКЦ) серед сотень тисяч прочан молилися біля стіп Чудотворної ікони Матері Божої Крилоської. Прочани Бериславщини (Херсонської) були зачудовані красою галицького краю, з якого у 1951 році примусово виселили їх батьків, з насолодою вдивлялися в осінні золотисті ліси. Старші за віком згадували прощі і відпусти в Добромилі, Кальварії і Гошові, куди їздили з батьками.

За минулі десятки років значно поліпшилася архітектура сіл Зміївської сільради. Колишні стандартні будиночки модернізовані: добудовані літні кухні та підсобні приміщення. Над оборами звисають грона винограду, біля хат зеленіють вишневі, абрикосові і персикові сади. Кожна садиба капітально огороджена. Село телефонізоване, радіофіковане, на хатах видніються телевізійні антени. Переважна більшість осель має автономне водяне обігрівання, у багатьох – кімнати обставлені сучасними меблями, килимами, є санвузли і ванни. Люди розводять багато водоплаваючої птиці, індиків, годують свиней, корів і дрібну рогату худобу. Ті сім'ї, в котрих є молода робоча сила, живуть заможно. Немає сумніву, що житимуть ще краще, коли отримають державні акти на приватну власність на землю. На землі повинен бути конкретний господар. Україна стане повністю незалежною тоді, коли кожен українець буде незалежним на власній землі, власному підприємстві, у власній господі. Тобто, коли економіка стане українською.

Огульно стверджувати, що у Зміївці всі люди живуть заможно було б великою неправдою. Значний відсоток людей пристарілих і немічних, які трудилися на полях і фермах у спеку і в холод, місяцями вичікують свою мізерну пенсію, мають проблеми з кормами для домашніх тварин, придбанням вугілля і дров. До того ж цілі поселення по 3-4 рази на тиждень обезструмлюються на півдоби. А це зіпсовані продукти, відключений водовід, невивчені уроки, бездіяльна доїльна техніка на фермах. І все це відбувається за 25 км від знаменитої Каховської ГЕС. Хто розтлумачить людям куди діваються вироблені водою кіловати електроенергії? Адже потужність ГЕС – 351 тис. кВт.

Зміївчани постійно контактують з родинами і знайомими в Галичині. До Зміївки теж часто навідуються кревняки із західних областей, найбільше під осінь, щоб поласувати виноградом, динями, кавунами і домашнім вином, а зі собою привозять львівську пресу, фотодокументи зборів, віча, звернень політичних партій, перепоховань видатних діячів ОУН-УПА, демонтажів пам'ятників тоталітарної системи, живого ланцюга Львів-Київ та ін. Під цим впливом, а також під впливом теле- і радіопередач та доброю родинною традицією у Зміївці утворилася релігійна конфесія УГКЦ.

Розкол у Зміївській православній парафії (1993 р.) відбувся майже мирно. Українські католики, одержавши частку майна, тимчасово обладнали церкву в наметі, в якій відправляє парох Зміївської УКЦ о. Степан Макар. Свято-Михайлівська церква (УПЦ КП) залишилася за православною конфесією з парохом зміївським о. Олександром Квіткою.

На місці церкви-намету на костирському схилі, над самим Каховським водосховищем, 9 серпня 1998 року відбулося освячення мурованої каплиці. Участь в її освяченні взяв Екзарх Києво-Вишгородський кир Василій Медвіт. Церемонія освячення була надзвичайно урочистою і пам'ятною. Зусиллями о. Степана і громади УКЦ в каплиці встановлений іконостас (липень, 2000 р.), виготовлений земляками о. Степана, бродівськими майстрами (Львівщина, у народному стилі, дуб, різьба, живопис). В освяченні нового іконостасу (30 липня 2000 р.) взяли участь о. Степан Макар і о. Юстин Кіндзяк, ЧСВВ, настоятель храму-монастиря св. Володимира Великого у м. Херсоні.

Прикрасилися церкви Вербівки і Костирки також церковно-релігійною спадщиною привезеною лодинцями у 1951 році із свого храму св. Михаїла в Лодині. Зокрема, цінними є фігура Божої Матері, павук-люстра і образи. Понад 45 років люди зберігали цю церковну атрибутику по хатах, тепер їх діти і внуки милуються ними у храмах.

Спільними зусиллями осередку «Просвіти», сільради, парафіян трьох конфесій (УГКЦ, УПЦ КП та німецької лютеранської церкви) на честь 2000-ліття Різдва Христового у Зміївці було возведено ювілейний пагорб з хрестом, в освяченні якого (7 січня 2000 року) взяли участь священики Степан Макар (УГКЦ), Олександр Квітка (УПЦ КП) та пастор шведської лютеранської церкви Карл-Ерік Тіск (гість зі Швеції).

Восени 2001 року весь чесний люд Зміївки, що походить із Карпат, спільно з усіма мешканцями відзначать 50-річчя примусового переселення і втрату правічної батьківської землі. Планується встановлення пам'ятного знака скорботи, присвяченого цій трагічній події. Відбудеться мітинг-реквієм і поминальні відправи в церквах. Готується до друку історичний нарис «Лодина», в якому висвітлюється трагедія переселення, згадуються лодинці-борці за самостійність України, земляки-жертви сталінського терору.

...З того часу минуло майже півстоліття. Загоїлися рани в душі і в серці багатьох. Втраченого не повернути, і це добре усвідомлюють майже всі переселенці та їх діти і внуки. Вони не претендують на повернення на колишні землі своїх дідів і батьків. Але їм цікаво побувати на батьківщині родичів, відвідати могили предків, ознайомитися з історичними і культурними пам'ятками цього краю.

До 45-річниці від дня примусового переселення газета Бериславщини «Маяк» під рубрикою «Історія: біле і чорне» у статті «Пам'ять, скроплена болем» писала: «Є у світі багато сумних дат. Одна з них – сорок п'ята річниця від дня примусового переселення на Херсонщину жителів 29 гуцульських (бойківських. – В.М.) сіл. Масова депортація людей із Закарпаття (Західної Галичини. – В. М) у південні та східні регіони України – то був незрівняний за своїми масштабами акт насильства і чи не найгрубіше порушення прав людини.

Тоді, далекого 1951 року, за лічені години жителів трьох сіл – Берегів, Лодиного (Лодини. – В. М) і Нанового (Нанови. – В. М.) – повантажили сім'ями з сякими-такими пожитками на товарняки і відправили в далеку дорогу... Що їх чекало там, у посушливому степовому краї?

Прибувши до Зміївки, що у Бериславському районі, переселенці потрапили до помешкань, які не могли захистити людей від навісного холоду. Без вікон і дверей ці хижі нагадували трущоби, у яких свого часу мешкали злидарі з негритянського гетто.

Про все це говорили з трибуни Зміївського будинку культури свідки тих сумнозвісних подій. Зі сльозами на очах вихлюпувалися ті спогади, викликаючи щирі співчуття односельчан.

Зусиллями членів місцевого осередку «Просвіти» був організований театралізований вечір-спогад. У залі, розрахованому на півтисячі глядачів, як кажуть, не було де яблуку впасти. І така панувала тиша, що було чути, як дехто схлипував, слухаючи гірку правду не такої вже й далекої давнини...

Спогади, яким того вечора, здавалося, не було кінця-краю, відлунювали у серцях кожного, хто до них доторкнувся.

І як було приємно переконатися на власні очі в тому, що люди, по-насильницькому вигнані зі своєї землі, не втратили ні свого слова, ні своєї пісні. Вони зберегли свої неповторні народні традиції. Ніби сонячний вихор заметалися по сцені завзяті гуцулики – з топірцями в руках і в справжнісіньких капелюхах, які можуть бути тільки в Закарпатті (у Прикарпатському краї також. – В. М).

Згадує Марія Іванівна Теркало (Тиркала. – В М):

«- За дві години зігнали нас, як худобу, на станції, силоміць жбурляючи вузли з пожитками у брудні вагони... По чотири сім'ї у кожному товарняку... Їхали ми довго... Особливо тяжко було в дорозі дітям і старикам... Мало хто вберігся від простуди... Але і там, у степовій Зміївці, нас чекало ще більше розчарування – ті поменшання, що нам запропонували, треба було негайно приводити в порядок... Та під рукою не було ні дощечки, ні цвяха...».

Мов роз'ятрена рана, озивалися в серці спомини Ганни Григорівни Смельницької та Катерини Дмитрівни Рогаль. А особливо врізалася у пам'ять розповідь Степана Миколайовича Моцьо. Він один з небагатьох, кому поталанило побувати на батьківщині кілька років тому. Кожен поспішав до своєї смерекової хати. І, як можна було без хвилювання та сліз спостерігати, коли літня жінка стояла навколішки і цілувала призьбу дерев'яного будинку, який колись був її колискою...

Знайшли тоді на цвинтарі могили рідних – батьків, дідів, прадідів.

- Наступна наша поїздка, – з особливою впевненістю в голосі мовив Степан Миколайович, – має відбутися наступного року... Думаємо повезти туди, на Закарпаття (у Польщу. – В. М), хрести... Бо ті, що стоять нині на могилах, підупали...

Доки тривав цей вечір, на покутті в глибині сцени під іконою горіла свіча. Її полохливе світло, без сумніву, запам'ятається зміївчанам надовго, адже світло, пролите споминами, осяє стежини людей молодшого віку... Нехай вони знають: подібне ніколи не повинно повторитися...». (Гейко С., «Пам'ять, скроплена болем», газ. «Маяк» №2 від 11.01.1997 р. Бериславська районна газета, Херсон, обл.)

Стаття «Пам'ять, скроплена болем» – результат почутого і побаченого кореспондентом у зміївчан через 45 років їх постійного там проживання.

Виступали на вечорі-реквіємі діти і внуки тих, що у 1951 році туди переїхали. Їх батьків і матерів вже нема серед живих. Справді не згасає пам'ять, що скроплена болем, і біль глибоко закарбувався в пам'яті сучасників. І це не повинно більше повторитися з жодним регіоном України.

Сьогодні доля нашої держави і її народу більше не вирішується у Москві, Варшаві, Бухаресті чи Парижі. Україна – суверенна і незалежна правова держава... Суверенітет України поширюється на всю її територію... Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави... – це гарантує нам Конституція України.

Тепер маємо право вільно висловлювати свої думки, свої позиції, вчимося говорити про себе правду, хоч вона часто є гіркою. Хіба не гірко, що значна частина населення не має розвиненого почуття національної свідомості, почуття національної державності. Реалії були сумні. Століттями нам паморочили голови облудними теоріями про меншовартість, інтернаціоналізм, які зводились до відвертої русифікації, полонізації та ін.

Цікаві думки про це знаходимо у доктора економічних наук, професора Михайла Брика: «...проголошення України суверенною державою супроводжується кризовими явищами в економічному житті, соціальною напругою, політичним протистоянням патріотичних сил з рештками комуно-соціалістичних прихильників, які бажають повернення до тоталітаризму, колишньої тюрми народів, якою був безславний Союз.

Тому не дивно, що дехто зневірився у сучасному житті, розчарувався і заявляє про свою нелюбов до Вітчизни, готовий її проклинати, навіть позбутися. Але чи вона – пречиста і свята – причетна до сьогоднішніх негараздів, чи, можливо, насамперед ті, що ведуть проти неї боротьбу, далі хочуть її нівечити, топтати і знову штовхнути у безодню?

Чи можна любити Вітчизну лише тоді, коли ти ситий, одягнутий, безтурботний? Чи думати сьогодні треба про те, що кожний зробив для цього? У першому випадку вона, можливо, й не чекає такої любові до себе, у другому – вона настійно її прагне, надіється на усіх працьовитих, сумлінних, чесних, добрих.

Тож любімо свою Вітчизну-Україну завжди, незмінно, вічно, в час негоди і достатку, катаклізмів і розквіту. Любімо, немов Бога, Матір, Землю... Молімося, працюймо, борімося за її велич і могутність!» (Брик М. Барви часу, Льв. 1999, стор. 196-197.)

Ще сьогодні, на початку третього тисячоліття, місцеві органи влади на Сході та Півдні України постійно здійснюють антиукраїнські акції при повному мовчанні Центру. Це вже кінець, агонія більшовизму. Зміївчани, що корінням походять із Західної Галичини, на ділі довели, що вони ніколи не втрачали національної ідеї, віри батьків, не позбулися навіть свого бойківського діалекту. В степах України чути їх рідну мову, пісню, дух український. Народжені там – козаки. А козацькому роду нема переводу.

Львів, січень 2001 р.