Дата публікації допису: Jul 31, 2012 8:0:52 PM
Автор: Марія Янко, батьки уродженці Лемківщини на Закерзонні
Вісник Любачівщини №7, Львів – 2002. –112 стор.
Трагічна доля, немов якесь прокляття, уже сотні літ переслідує наш нарід. Чому? І чим завинили ми перед Богом?.. Трагедії, завдані нападами монголо-татар, не можу зрівнятися з трагедіями, заподіяними навіть в останні десятиріччя XX ст. Вже потім був Чорнобиль… Але неможливо оправдати дії окупантів, у результаті яких є практичне винищення однієї з найдавніших гілок українського народу, предками якої є білі хорвати – це колись квітуча гілка Лемківщини. Сюди ж належать вихідці з Любачівщини, Холмщини, Надсяння... Чи можна спокійно говорити про культуру наших лемків, знаючи, що мова лемківська, така мелодійна і багата, зникає?.. Хто буде з повагою говорити про лемків ще через декілька десятиліть, якщо справжня історія депортації цих людей, в основному, замовчується й досі ігноруєшся чиновниками владних структур?
Так, люди, які мали свою землю, тисячоліттями шліфували свою культуру, ніколи не зазіхали на чуже – раптом втратили не зі своєї волі і землю, і всі свої надбання. Вкрадена земля, спалені церкви і хати, зруйновані могили, в процесі вигнання втрачене все. І все це доповнилося людськими жертвами, винними лише в тому, що не хотіли чи вже не могли покинута рідну хату...
Пробачте мені таке жорстоке порівняння, але спробуйте уявити собі гуцулів і їх мистецтво без Гуцульщини, бойків без Бойківщини, подолян без Поділля чи іншу етнографічну групу, виселену повністю з рідною краю, тим більше специфічного, гірського, у якому людина і природа – одне ціле, у зовсім інші природні умови, наприклад, суцільний степ або Сибір. З рідного нажитого гнізда, в якому було все, на східну Україну в роки голодомору... І в тих умовах треба було зберегти то єдине, що можна було зберегти. В основному, це – душу і мову. А вже потім –вишиту ще вдома сорочку. Іноді одну-єдину, що була на тілі. Бо все решта було на очах забрано або вкрадено з хата в години рабської праці переселенців у колгоспі. Рабської, бо нічого не платали. Пухли з голоду. І вмирали. До того ж, іноді місцеве населення з чиєїсь «ласки» переселенців вважало злочинцями, виселеними з Польщі.
Моя мама тоді ще була дитиною. Опухлій з голоду, у лікарні в Дніпропетровську, їй зробили операцію. На ній вчилася молода лікарка. Операцію робила вперше. І як результат – після цієї операції мама залишилася калікою. Добре, що хоч живою. Може хтось сказати, що й це добрий результат. Добрий? Не про все тут буде сказано. Але до цієї операції вона калікою не була…
...Не міг зрозуміти один з місцевих правителів бабу Кіцачку яка на очах усієї нашої родини клякла біля нього на землю і казала: «...отак, на ліктях, вже би м ся вертала додомцю, лем би ня пустили...»
Не пустили. Тому ночами тікали, а вдень як могли переховувались, підкуповуючи охорону останнім, що приберегли. І так вдалося повернутися на Тернопільщину Важко все це було пережито. Але на цьому біди не закінчилися. Глиняна хата-пустка – без вікон, без дверей, покрита соломою. На щастя, вже не під голим небом... А вдома, в с. Рябе коло Балигорода на Лемківщині, залишився щойно збудований молодими на той час дідом Антоном і бабусею Ганною добротний дерев'яний будинок... І не тільки... А тут, виснажений і безсилий від голоду дід, тоді ще молодий чоловік, не міг підвестися з ліжка... І в моїй уяві виникає образ переляканої дитини – найменшого їхнього синочка Миколки, який, будучи голодним, «вкрав» з підвіконника і з’їв єдине яйце, а потім заховався в куточку під ліжком...
Місцеве населення по-різному ставилося до переселенців. Одні співчували, інші – за колосок у полі чи качан кукурудзи, піднятий після зібраного врожаю – кидали до тюрми. Були й провокатори. Одного ранку біля хати на своєму городі дід побачив вирізаний тризуб на гарбузі. Було не до жартів. Влада сільська, яка була покірною і вірною совітській владі, за побачене могла відправити всю нашу родину в Сибір...
Неможливо було заробити. І бабця Ганна змушена була взяти двох найменших діточок і йти жебракувати. Гризота, біда, безвихідь і втрата здоров'я поклали її «ще молодую у могилу...». І залишилися четверо збідованих малих напівсиріт, а п'ята, старшенька Маруся, теж ще дитина, десь у світах, яку в роки німецької окупації німці силою забрали в неволю на роботи в Німеччину...
За життя молода маги плакала – руки ламала, в Бога питала – де її дитина, чи хоч жива Так і не дізналась. Лиш після її смерті прийшла звістка від Марії, яка довго не могла знайти свою родину.. А в конверті кусочок стрічки для дорогої сестрички Касі... З тією стрічкою моя мама довго не розлучалася, цілувала її, носила з собою і навіть з нею спала… А ще двоє малесеньких діточок похованих вдома, на Лемківщині, так і не змогла бабця Ганна навіть провідати… Ні вона, ні хтось з родини...
І все це після перемоги над фашизмом. Чиєї перемоги?.. Мені здається, що цей геноцид продовжується і до сьогоднішнього дня.
В дні проведення Всесвітнього Конгресу лемків у Києві під час концерту на площі Незалежності одна українка, яка заслухалася лемківськими піснями, здивовано запитала: «А кто такіє лемкі?.. Хіба це не ганьба для нас, українців?
Хто оцінить і з пошаною поклониться старенькому дідусеві чи бабусі, які зберегли мову ще своїх прадідів і донесли до нас? Плачимо-ридаємо, коли, не дай Бог, ховаємо молодих з тих чи інших причин. А моє серце плаче невидимими сльозами, коли ховаємо людей найповажнішого віку – бо ховаємо найбільший скарб – часто втрачене свідоцтво нашої живої історій та культури. Втрачене, бо, на жаль, часто запізнюємось приділити увагу таким людям розпитати і занотувати розповіді, перекази, пісні… І ніколи не повернути...
З мого життєвого досвіду: певний період записувала пісні «з дому» наших земляків-виселенців. Одна родичка сказала мені: «О, ти би пішла до тієї баби Насті, вона завжди співає, найбільше, коли пасе корови. Вона знає більше сотні тих пісень...» Бабця була жвавою. Ще приїду, запишу. Приїхала. Але спізнилась. Недавно ту бабцю поховали... А дорогою назад подумала, що в неї є донька Ольга. Хоч частину тих пісень вона не може не знати Пройшло небагато часу, і я знову приїхала в те село. І знову спізнилася. Через хворобу не стало і тієї жінки. Обірвалась нитка. Назавжди… І так обриваються ці нитки щодня і що хвилини…
Туга за рідним лемківським краєм в нашій родині була настільки великою, що я з дитинства тільки й чула, як то в нас на Лемківщині було гарно, що вона в моїй уяві була раєм. Неможливо описати пережити відчуття, коли я вперше побувала на Лемківщині: сині гори, високі ялиці, що ніби підпирають небо, дзвінкі гірські потічки, чисте повітря, заквітчані пахучі луги.
Гарно. Тільки сум огортає мене, коли побачила, що немає вже жодної хати в селі, де народилися мої батьки.
Лише цієї весни я змогла побачити село, де народилися мої батьки. Вірніше, це вже не село, а те, що від нього залишилося... Ні церкви, ні хати. Жодної... Лише чудові гірські краєвиди, на диво квітучі старенькі сади і один-єдиний на цвинтарі хрест на одній могилі… Всі решта могил зрівняно зі землєю...