Монастирець. Час і люди. Частина 1. (Автор: Сокирко Віра)

Дата публікації допису: Jul 23, 2015 6:46:54 PM

Йшли діди на муки

Львів 2007

ББК 84 (4УК)

С-25

Віра Сокирко.

С-25. Йшли діди на муки. – Львів: Апріорі, 2007. – 376 с.

В основу трилогії "Йшли діди на муки" лягли події із життя галицького села Монастирець, яке стало неприступною фортецею у боротьбі з польськими, німецькими та більшовицькими окупантами.

ББК 84 (4УК)

ISВN 966-8256-23-9

© В. Сокирко, 2007

© Апріорі, 2007

Слово від автора

В основу трилогії "Йшли діди на муки" лягли події із життя галицького села Монастирець, яке розтягнулося вздовж траси на Івано-Франківськ.

Село, що на Жидачівщині, межує з Калуським районом. У боротьбі з польськими, німецькими та більшовицькими окупантами це село стало неприступною фортецею. За волю України полягли кращі сини і дочки села, члени ОУН-УПА: Дмитро Порціна, Михайло Куцяк, Василь Судук, Яків Телька, Степан Старов'єцький, Семен Мазур, Василь Магаль, Іван Шараневич, Ганна Брич та інші. Іван Кулик – член ОУН з 1929 року – прототип батька авторки твору, яка в романі зображена в образі Ксені Кулик.

У життя сім’і Куликів горем увірвалась Друга світова війна, що не лише розлучила їх сім'ю а й трагедією обернулась в домі всіх її членів.

Іван Кулик все життя скитався в еміграції, там і помер 7.12.1996 року в Лос-Анджелесі, похований на Голлівудському цвинтарі. Дружина Меланія з дітьми у 1940 році вивезена до Казахстану, а після повернення у рідне село зазнала постійного переслідування і приниження радянською владою.

Більшовицький окупаційний режим (1944-1991 рр.) був для українського народу терновим вінком, але нескорені галичани вибороли волю, яка наступила 24 серпня 1991 р.

ІІ книга закінчуєшся зображенням подій у 1996 році. Саме 28 червня 1996 року прийнята Конституція України, а з 2 вересня 1996року – введена українська гривня. В цьому році головна героїня роману Ксеня Кулик відсвяткувала свій ювілей – 60-річчя від дня народження.

Автор приклала максимум зусиль, щоб відтворити правдиво участь галичан у визвольній боротьбі з окупантами та прагнення галичан відновити Соборну Незалежну Українську Державу.

В 2004-2005 рр. написала III частину книги про "Помаранчеву революцію" ("Помаранчевий вітер надій").

По книзі "Йшли діди на муки" наступні покоління будуть мати можливість пізнати своїх предків, дізнатись про їх героїчну боротьбу за самостійну Україну, за самоутвердження своєї нації і своєї держави, бо найголовнішими у їхньому житті були Бог і Україна.

Частина перша

В ТЕРНОВІМ ВІНКУ

"І мертвим, і живим, і ненародженим

братам і сестрам українцям

присвячую"

Автор.

"Націоналіст"

На початку вересня 1935 року в Галичині дні стояли тихі та сонячні, зрідка випадали теплі дощі. Тому щоранку молодь Монастирця ішла до лісу по гриби.

В недільний день з повними кошиками грибів повертався з лісу гурт парубків, мелодійно виконуючи пісню "Йшли діди на муки підуть і правнуки, ми за народ життя своє дамо". На зустріч їм гостинцем йшов Іван Кулик, на повні груди вдихаючи духмяне повітря, напоєне запахами квіток, над якими гули бджоли. На кожному подвір'ї біля вікон від сонячних променів полум'яніли мальви, жоржини, красувалися купчасті айстри та чорнобривці. Зачарований мальовничим пейзажем рідного села та піснею, яку виконували парубки-однсельчани, Іван думав, повертаючись із Стрийської тюрми:

- Сильні і хоробрі наші легені Прикарпаття. Такі будуть боронити Україну від будь-яких чужоземних окупантів.

П'ятий раз відсидів Іван Кулик у польській тюрмі, його ровесники давно поженились, мають дітей, а він – з тюрми в тюрму.

- Треба женитись і мені, неодмінно, цієї ж осені. Піду сватати Меланіюдівчину своєї мрії, бо вона і лише вона одна ось уже декілька років не покидає мене в думках ні вдень, ні вночі. Найкрасивіша дівчина на все село. І розумна й господиня. Виросла уже, в цьому році їй виповнилось двадцять. А мені уже тридцять. Пам'ятаю, як був ще підлітком і мене тато дуже сварили, чому я не обернув у полі скошене сіно. А тато Меланії йшов стежкою, зупинився біля нашого подвір'я, привітався та й каже:

- Куме Микито, ніколи не кричіть на дітей, поки не виясните, чому вони не змогли виконати вашого приказу.

- Може, ви і маєте рацію, куме Миколо, – ніяковіючи, відізвався мій тато, – я утомився від усяких щоденних бід.

Зрозумійте, моя небіжка відійшла із цього світу ще у 1917 році під час пологів, залишивши на моїх плечах восьмеро дітей.

І Іван згадав, що ще тоді він подумав: як стане дорослим і вирішить женитися, то піде сватати Меланію – дочку Миколи Лаврися.

Коли підійшов Іван до свойого містка, зустрівся з хлопцями, що ішли з лісу.

- Слава Ісусу Христу! – мовив перший парубок з гурту Семен Марчук. За ним привіталися, потискаючи руку Михайло Куцяк, Дмитро Порціна, Василь Порціна, Семен Лаврись, Василь Судук.

- Пане Кулику, відпустили вас поляки? – спитав Михайло Куцяк.

- Відпустили, як бачите.

- А чи надовго? – перепитав, виливаючи в голосі злість на окупантів, Дмитро Порціна.

- А це вже я не знаю, – відповів Іван. Політична партія Організація Українських Націоналістів, до якої належу я, вимагає від своїх членів: "Здобути незалежну Українську Державу, або загинути у боротьбі за неї".

- І за що ж то Ви сиділи п'ятий раз? – поцікавився Семен Лаврись – брат Меланії.

- За те, що я є членом ОУН і веду серед молоді села виховну роботу. П'ятий раз відсидів за той вишкіл військовий, який декілька разів провів під Черном, – пояснив Іван Кулик, і додав:

- А ви молодці, що співаєте заборонені пісні. Нам треба відроджувати духовний оберіг нації: пісню, звичаї, обряди і пропагувати ці скарби серед народу, треба, щоб і дітей вчили батьки всьому цьому. Цілий світ нас шанує за нашу багатющу духовну криницю.

Попрощавшись з хлопцями, Іван повернув на батьківський місток, який у селі називали Пилипишин місток, а подвір'я батька – Пилипишене подвір'я.

Як і десятки тисяч галичан, Іван Кулик пов'язав свою юність з революційною ОУН.

Незламні борці за волю, соборність і незалежність України відкинули пропозиції співпрацювати як з поляками, так і з іншими окупантами. Метою всіх окупантів було поневолення української нації, знищення української державності. Для України та в ім'я ОУН молодь готова була іти на найбільші жертви. Створена ОУН у 1929 році, в першій половині 20-го століття яке увійшло в історію України, як століття двох спустошливих світових війн, братовбивчих конфліктів, нещадного голодомору, занепаду моралі, нечуваних у світі репресій, чорнобильської трагедії.

Знамениті політики Євген Коновалець, Роман Шухевич, Степан Бандера шукали не тільки самозбереження нації; але й реальних можливостей становлення Соборної Незалежної Демократичної Української держави.

Завойовників всіх мастей приваблювали родючі землі України, розташовані в Європейській частині світу, помірний клімат, обдаровані і працьовиті люди – вродливі і витривалі.

Окупанти не лише грабували багатства України, але й руйнували історичні й національні пам'ятники, архівні та історичні документи. А натомість писалася сфальсифікована перекручена історія України.

У 20-30-х роках 20 століття військовик Євген Коновалець шукає нові форми боротьби за визволення нації і створює таємну УВО (Українську Військову Організацію). Уся Галичина мала осередки УВО.

У 1927 році Євген Коновалець скликає конференцію українських націоналістичних організацій і пропонує створити надпартійну Організацію Українських Націоналістів. А 2 лютого 1929 р на конгресі у Відні проголошено створення ОУН, затверджено присягу ОУН, обрано провід з восьми чоловік, голова проводу – Євген Коновалець. Дуже швидко ОУН розрослася на теренах Волині, Полісся, Буковини, Закарпаття і, частково, Наддніпрянщини.

У 1929 р – Іван Кулик закінчив рільничу школу у Бережниці. Дирекція школи рекомендувала його до фільварку барона Юзефа Броніцкого у село Стрілки на Стрийщині. Перебуваючи п'ять місяців на практиці, одержав оцінку "відмінно" і був прийнятий на роботу з умовою: "жеби пан не політиковал". Практика поглибила знання Івана з хліборобства і канцелярської справи. Та на роботу замість нього був прийнятий поляк: донесли барону Броніцкому про підпільну діяльність Івана Кулика в ОУН.

При сприянні друзів з ОУН був він прийнятий на роботу до дідича Михайла Терлецького в с. Ролів. Дідич запропонував Іванові сигарети, горілку, але той відмовився (революційна ОУН вимагала від своїх членів позбавитися від цих шкідливих звичок). На роботі у дідича Терлецького був Іван недовго: за мізерну місячну зарплату не міг купити собі ні взуття, ні одягу. Друзі по партії допомогли йому влаштуватися за фахом у дідича Мирона Луцького біля Перемишлян – від Рогатина 4 милі на північ. Тут він працював до жовтня 1931 року. За політичну роботу його постійно переслідувала польська поліція, він змушений був розрахуватися.

Приїхав Іван у рідне село Монастирець в пору, коли жовтень – барвограй розмалював сади і ліси в багряно-оранжеві кольори. Від такої краси на душі у хлопця ставало тепло і радісно, хоч був він безробітний. Траплялася робота на Журавнівщині, але і тут поляки стояли на перешкоді.

Тато його, Микита Кулик, який тримав крамницю, купив Іванові швейну машину і післав до Василя Порціни вчитися шити верхній чоловічий та жіночий одяг. Щомісяця платив кравцю за навчання по 5 долярів. Швидко Іван опанував кравецтво і взявся за роботу. За пошиття брав недорого, а тому мав великі черги. Малоземельним селянам та багатодітним шив безплатно.

Не залишав і політичної діяльності. Велику роль у рості його політичної свідомості зіграли студенти Стрийщини, які навчалися у Львівському університеті. Працюючи у Монастирці, підтримував він зв'язки з Романом Шухевичем, Степаном та Василем Бендерами. Степан Бандера двічі приїздив до Монастирця з оунівськими справами. Конспіративні наради проводились у хаті Семена Марчука.

У Монастирці Іван Кулик створив перший п'ятак ОУН, до якого увійшли Федір Кривцун, Іван Брич, Семен Брич, Семен Марищук, Іван Кулик.

30-ті рр. 20 століття – золотий вік громадсько-політичної організації "Просвіта". Хлопці-оунівці відкрили у селі хати-читальні у Василя Порціни та Івана Гавриляка. Навколо "Просвіти" гуртувались поважні ґазди, передова молодь, як-от: брати Василь та Дмитро Порціни, Семен Марчук, Михайло Куцяк, Василь Суцук, Юрій Книш, Прокіп Калин, Василь Смець, Василь Пилипович Лаврись, Василь Васильович Лаврись, брати Іван та Олекса Мазури, Семен Судук, Йосиф Сокирко. Активними громадськими діячами "Просвіти" були і дівчата, серед них Марина Книш, Меланія Лаврись, Ганна Гавриляк, Наталія Гавриляк, Наталія Любезна. Активними просвітянами були і брати Івана Кулика Степан та Василь, а також дівчата із села Маруся Смець, Марина Порціна. Головою "Просвіти" був обраний Іван Кулик. Він створив у селі мішаний хор, драмгурток, читав для молоді "Історію України-Руси" Михайла Грушевського. Щороку проводились Шевченківські вечори, фестини.

Мав Іван Кулик від Бога лідерські задатки, організаторський талант, цим і причарував молодь навколо себе. Це був темнорусявий із сивими очима парубок, вище середнього росту, широкоплечий. Славився він начитаністю, красномовністю, мова його була переповнена крилатими виразами. Все, про що говорив пан Кулик, було доступно, зрозуміло і переконливо. Польська поліція арештовувала його дуже часто. Катували у Стрийській тюрмі. Вибили усі зуби, перебили слухові зв'язки. Перший раз відсидів і піддавався тортурам польських окупантів за книгу "На вічну ганьбу ляхам", яку знайшли у батьківській хаті під час обшуку. Другий раз був заарештований, коли вбили міністра внутрішніх справ Польщі П'єрацького а час від часу арештували ще три рази. Тепер Іван вдома. Звістка про повернення із тюрми Кулика зацікавила Меланію, яка відчувала, що уже декілька років він до неї небайдужий.

А в суботу увечері прийшов до неї Іван зі старостами. Меланія була горда і щаслива, батьки її від душі пригощали старосту Василя Романіва, дружбу Дмитра Порціну, батька Іванового кума Микиту Кулика. Домовились, що весілля відбудеться 25 жовтня. Молодята були закохані, їх щастю не було меж.

25 жовтня 1935 року – день їхнього весілля. З самого ранку у Куликів та Лаврисів грали музики, родина, сусіди поспішали на весілля. Осіннє повітря було напоєне запахом визрілих слив, яблук та груш. День був сонячним і теплим, все це додавало весіллю святості, підносило настрій молодятам та гостям, все ніби віщувало їм щасливе шлюбне життя. Меланія була дівчиною приємної зовнішності, з чорними, як терен, очима, довгими чорними косами, у які вплітала блакитні, жовті та рожеві стрічки. У церкві була старшою сестрицею. А ще вона була дуже активна просвітянка, здібна до співу та художнього читання. Така дівчина не могла не сподобатись Іванові, який покохав Меланію ще й за щирість, веселу вдачу, за дівочу скромність. Коли від "Просвіти" Іван вчив у селі неграмотних людей, на допомогу собі він обрав саме Меланію, бо знав, що у школі вона закінчила 6 класів на "відмінно". Успішно Меланія навчила читати і писати свою сестру Настю, яка у дитячі роки пролежала у лікарні в Калуші, дуже довго була у гіпсі і до школи не ходила.

Уже багато років Іван на молодіжних зібраннях зустрічався з меланчиними очима і цілував їх своїм поглядом. За Меланією упадав не лише Іван. Не було в селі такого хлопця, який не бажав би оженитися з нею. Приходили свататись, та повертались додому з гарбузом.

Коли Іван увечері перед весіллям пішов з дружбами до Меланії по весільну сорочку, ніч була місячна і зоряна. Здалеку побачив Меланію, що стояла під хатою, рахуючи зорі. Іван схопив її за плечі, міцно пригорнув і поцілував, а потім сказав:

- Таку файну жіночку-красуню все життя буду любити, шанувати і гордитися тобою. Ти моя єдина зіронька, яка освітила моє життя.

До хати Меланія зайшла першою і повідомила, що Іван прийшов по сорочку. Дружка Марія Ониськів привітно зустріла молодого з дружбами. Довго за сорочку не торгувались, отримали сотню, погостились і пішли.

І ось сьогодні Іван, одягнений у сорочку, яку вишила Меланія своїми руками, поведе її до шлюбу, щоб перед Всевишнім присягнути на вірність милій дружині.

Музики зустрічали весільних гостей маршами. Прибула далека і близька родина, прийшли дружки по молодого. Перша дружка Марія була двоюрідною сестрою Меланії, теж з дуже правильними рисами обличчя, лише очі її виблискували якось по-циганськи. Очі Марії говорили про все, що вона думає. Були у дівчини і думи сумні, але більше було обнадійливих, радісних. Була в них доброзичливість, було і лукавство. Здавалося, що Марія була б дівчина не така цікава, якби не її чорні очі, які її ніколи не зраджували.

Друга дружка Пелагея із сусіднього села Буянови. З Буянови була родом бабуся Меланії по мамі. Пелагея була дуже молодою, їй виповнилось всього лиш п'ятнадцять років, але її жвавість, радісне сприйняття життя, приємна розмова робили її чарівною феєю в очах весільних гостей і всієї родини. Та найбільше нею любувалися її батьки, які вперше як дорослу привели її на весілля. Вони переживали, що Пелагея буде встидатися, а вона всіх здивувала розв'язною, невимушеною поведінкою. Уся церемонія весілля її дуже смішила, і вона навіть реготала, але їй, зовсім юній, це було до лиця, робило її цікавою дівчинкою.

І от прийшли дружки по молодого. Коли Іван відкланявся своєму батькові і той його поблагословив на щасливу долю, під музикальний марш на мелодію пісні "За світ встали козаченьки" дружки під руки взяли молодого і повели до молодої.

Там їх зустріли маршем "Ми гайдамаки", а потім свахи почали пісні-латканки (латканки - весільні обрядові пісні):

Молодого гості відповідають своєю латканкою:

-Вийди, вийди, молоденька, поміж нас (2),

Візьми собі молодого з межи нас (2).

Вийди, вийди, молоденька, з комори (2),

Покажи личенько родове (2).

Бо тото родове не на рік (2),

А тото родове на весь вік (2)!

Молодої гості латкають:

- Красні свашеньки, красні (2),

На них сукенки ясні.

На них файні спідниці (2),

А в них всі молодиці.

Усмішка із-під віків (2),

Бо мають чоловіків.

Спочатку вийшла "молода", переодягнена – хлопець, з букетом кропиви, бур'янів. На голові вінок із бур'яну, дуже великі груди, сукенка із самотканої верети (верета - простиня із льняного саморобного полотна.). Ні молодий, ані його гості з такою молодою не вітаються, вона втікає.

На порозі хати появилась Меланія, мов розквітла лілія. Тоненько виплетений вінок з мірти, біля нього причеплені синьо-жовті стрічки. У білому шовковому костюмі, у вишневих черевичках, а у руках тримає калач.

Відкланялася на всі три боки молодого гостям, привіталася "Слава Ісусу Христу!". Молодий ступив крок їй на зустріч, поцілувалися. Повела Івана за руку до хати, де їх під образами на щасливу долю благословили батьки Меланії.

З музикою та гостями пішли молоді до шлюбу. Молоду вели під руки дружби Дмитро Порціна і Семен Марчук. Позаду молодої вели дружки молодого. До гостинця відпровадили їх троїсті музики. А з гостинця до церкви співали свати весільні пісні.

Зі шлюбу молоді ішли в парі. Іван Меланії щось веселе розповідав, а вона посміхалася. За весільним столом молоді сиділи на вишитій подушці, щоб були найвищі і щоб їх далеко було видно. За столом Меланія була така ж весела, як і з самого ранку.

Старші жінки з тривогою поглядали на молодих. "Не добра то прикмета, коли молода така весела", – зауважила стрийна Варвара, дружина стрия Василя. "І я про це саме думаю, кумо", – обізвалася весільна сваха Юлія Судук. "То не є добре, що молода така весела. Іван від неї на 10 років старший, і голова його політикою забита. А ще як підуть діти, буде вона нести хрест тяжкий сама. Та ще добре, як до польської тюрми не попаде. Поляки ніде не ділися, а Іван з рядів ОУН теж не вийшов", – сказала Маруня Ємець, дружина Іванового двоюрідного брата Василя. –"Йой, жіночки, не пророкуйте таке сумне життя для Меланії. Вона така молоденька. У Бога камінням не кидала," – мовила Ганнуся Івасишин, дружина Якова. – "Буде Іван мати жінку, як ляльку, то має її шанувати". А щоб припинити таке страшне пророкування для Меланії, Марина Колос почала співати пісню:

- Половина садів цвіте,

половина в'яне,

колись ходив щовечора,

тепер не спом'яне.

Лише скінчили цю пісню, як Орина Лаврись почала:

- Стелися, стелися, хрещатий барвінку, як той лист

По воді, не утішайтеся злії вороженьки

Моїй сумній пригоді.

Цілий вечір розливалися по селу весільні пісні, навіюючи людям то радість, то смуток. На танці прийшли всі гості, як молоді, так і старі. Танцювали запальну коломийку, потім пішли вальси, польки. Засідати молоду іде молодь: дівчата, свахи. Дружка викликає гостей на привітання. Першими запрошує батьків молодої, потім братів, сестер, тоді всю родину, сусідів, весільних гостей. На кінець дружка кличе молодого, який привітав свою дружину, поцілував і сів біля неї за стіл. Є такий звичай: молодий їде на привітання до молодої на коні, застеленому дорогим килимом з двома хлопцями, одягненими в кожухи. Іван чомусь від цього обряду відмовився.

Гостять дівчат і молодих. Мама складає придане для Меланії. Коли гості разом з молодою і її мамою вирушають до молодого, музики грають марш, а гості співають:

Бувайте здорові, ви мої тату,

Я вам лишаю сумненьку хату (2).

Бувайте здорові, ви мої мамо,

Хто вам устане в неділю рано (2).

Бувайте здорові, ви мої браття,

Вже не будемо разом у хаті (2).

Бувайте здорові, ви мої сестри,

Я вас не можу на серці знести (2).

Бувайте здорові, ви мої сусіди,

Бо я від’їжджаю геть на край світу (2).

А ви дружбоньки повибирані,

Беріть подушки повишивані (2).

Попід горою жито з травою,

Чи будеш жалувати, мамунцю, за мною (2).

Ой жаль ми, доню, аж серденько в'яне,

А хто ж мене, моя доню, на старість догляне (2).

Грайте, музики, грайте на труби,

Най мому серденьку жалю не буде (2).

А коли привезли молоду до молодого, виконували латканки.

- Утвори, мати ліску (2), ведем тобі невістку,

Високу, як драбину (2), зубасту як кобилу.

Хліба ти не заміси (2), на діжу ся повіси.

Корови не подоє (2), бо вона сі хвоста боє.

Свекруха-мачуха виходить, вводить молоду до хати. Молодій в коліна садять хлопчика, щоб мала своїх синів і щоб були усі такі здорові і красиві, як цей хлопчик. Молода нагороджує хлопчика грошима, шоколадкою.

З піснями знімають з Меланії вінок, зав'язують її у шалянову хустину, в білу з квітками. Хустину купує молодий, мати молодої зав'язує, а молодий кладе під хустку сотню. Виконуються коломийки:

Ой не штука зробити

з дуба колотівку,

Але штука ізробити

З молодиці дівку.

Як би я ся з молодиці

Дівков ізробила,

То я бисі на хлопчину

Сім літ не дивила.

Бодай тая свекрушенька

По царстві ходила,

Що для мого сподобання

Сина породила.

В царстві царствувала,

Що для мого сподобання

Сина годувала.

Ой у мами горби, горби

Тай гуляти добре,

А в свекрухи всюди рівно,

Гуляти невільно.

Барвінкова косиченька

Попід пліт ся вила,

Де ти мене залишаєш

Мамусенько мила.

Ой ти мене годувала

З дитини малої,

Тепер мене залишаєш

Нічки темненької.

У Івана була мачуха, але замінила йому рідну маму. Староста молодої подякував Всевишньому, молодому і його батькам за гостинність. Заспівали гості "Многая літа" молодій парі, потім молодого батькам, сестрам, братам, бабусям, дідусям, тому колу, що довкола столу, всьому українському народові. На цьому весілля закінчилося.

Після весілля Микита Кулик виділив синові хату від стежки. Там була підлога, нова вибита піч. Нехай молодята живуть, поки не доробляться і не вибудують такий великий будинок, про який Іван мріяв ще з дитинства.

Іван шив на машині, Меланія йому допомагала обробляти пительки, прасувала одяг, фастригувала, а потім витягувала фастриґу. Готувала вона Іванові тільки смачні страви, турбувалася, аби відійшов трохи, бо у тюрмі дуже схуд.

Та і сама Меланія почувала себе неважно, запаморочення у голові почало турбувати її, а далі пішло ще гірше – втрата апетиту, рвоти. Сусідки Маруня Ємець, Юлія Судук, стрийна Текла Мостова, маючи великий досвід заміжнього життя, заспокоювали Меланію, що це на дочку така вагітність. Треба перетерпіти до почуття, а як відчує рухи дитини, зразу появиться апетит і прийде до здоров'я. У вихідні дні Меланія з Іваном ішли до церкви, а після обіду водив її у Вільшанку, на Вигоду, де б'ють цілющі джерела, де пахнуть зеленою прохолодою трави, де розноситься по довкіллю медовий запах лісових квітів. По дорозі додому розповідав їй Іван про свою сестру Марину, яка у 1914 р. виїхала до Америки, у 20-ть років одружилася з американцем Робертом Делейн, живуть дуже злагоджено, але не мають дітей, народила троє і всі померли.

- Отож Марина мене постійно у листах підганяла женитись і як тільки буду мати діти, обов'язково буде опікункою їх. А декілька разів ще й натякала: приїду і заберу із собою вашу дитину, якщо ви з жінкою віддасте.

Меланія слухала таку інформацію, ніби це не її стосувалось, а потім сказала: усьому є свій час, нам про це говорити надто рано, змінимо тему розмови.

- "Я теж такої думки, – відповів Іван, – але хотів тебе чимось потішити, бо бачу, що ти на світ дивишся сумними очима, ніби він тобі не милий".

- Не гризися мною, жінки кажуть, що кутя уже буде смакувати мені. Доходячи до дому, побачили що під хатою у них стоять Лука Колос із швагром Іваном Лаврисем. "Слава Ісусу Христу!" – привітався Іван із сусідами і запитав, з чим добрим прийшли.

- Не дуже добрим, – відповів Лука, – наша Калина не може збути теля. Ніжки появляться і знову ховаються. Так уже цілу годину. "Треба пхати руку і вияснити, що там твориться," – пояснив Іван і швидко пішов переодягатися. "Добре, що ви повернулись з прогулянки, звернувся Іван Лаврись до сестри, я пішов з Лукою, аби вияснити, як Івана не буде, то треба іти по Йосифа Мудрого одному, а другому треба бути коло корови".

Через 15 хвилин Іван повернувся додому і розповів Меланії, що Калина народила дві телички. Вони одночасно обидві перлися на цей світ і по черзі то одна, то друга ніжки виставляли. А він одне теля відіпхнув і справа просунулась дуже швидко. Недаремно у тебе так багато книг з ветеринарної медицини, – похвалила дружина Івана.

- Не знаю, чи я тобі казав, що приїжджала вчора зі Львова якась пані Ірена створювати у нашому селі "Союз Українок". Ти хочеш туди вступити?" – спитав Іван Меланію. – "Певно, що хочу", ствердила вона. – "Ну то поступиш. Перше організаційне заняття союзянок відбудеться в наступну неділю. Я думаю, що там будуть навчати, крім історії України, ще й кулінарної страви". – "Вступаю у "Союз Українок", – твердо вирішила Меланія. – "Я всяку роботу люблю: рільничу справу, і ветеринарну, і кравецтво, – почав Іван, – та найбільше шкодую, що не вивчився на вчителя".

- У 1924 році мене "Просвіта" рекомендувала на вчительські курси для україномовних шкіл. Курси мали проходити в Жидачеві. З'їхалося нас понад 200 хлопців і дівчат, але поляки курси розігнали. Так і не збулась моя заповітна мрія стати учителем. Але я себе знайшов у житті, добре, що подобаються людям мої костюми, які я шию. Он скільки наприймав шити, що хоч з півроку уночі спати не лягай. – "Спати лягай, бо звідки здоров'я візьметься, як не будеш спати, – зауважила Меланія, і додала: але щоб знайти вихід із становища, треба менше приймати заказів.

Та не пройшло ще й півроку після Іванового весілля, як його знову запроторили поляки до тюрми. Розпочався судовий процес у справі П'єрацького – міністра внутрішніх справ Польщі. Справа в тому, що польська окупаційна влада в Західній Україні розпочала пацифікацію – нищення українців і всього українського, вимагали від людей спольщуватись.

Відповідальним за пацифікацію був генерал П'єрацький, Степан Бандера організовує атенат на цього генерала. Від руки бойовика ОУН Григорія Мацейка 15.06.1934 р. серед білого дня в центрі Варшави загинув кат українського народу. Мацейкові вдалося утекти за кордон. З листопада 1935 року і по січень 1936 року відбувався у Варшаві політичний процес проти 12-ти членів ОУН. Першим слухали Степана Бандеру. Він своїм мужнім виступом українською мовою запалив іскру завзяття в інших підсудних. Виступи усіх 12-ти підсудних кінчалися окликом "Слава Україні!".

Коли Івана заарештували і посадили у Стрийській тюрмі, Меланія уже відчувала рухи дитини. Здоров'я її почало покращуватися. "Треба провідати Івана у тюрмі", – вирішила вона, і пішла до своїх батьків, щоб сказати їм про свій намір. Батьки не одобрили таке бажання своєї любимої донечки. "Бійся Бога, Меланіє, та як ти пустишся у таку далеку дорогу?" – зі страхом в очах і тугою в голосі ледве вимовила її мама Марія Лаврись.

- Нікуди ти пішки не підеш, бо ще народиш дитину в дорозі, залепетав батько. – "Підкую коня і поїдемо, готуй передачу." Три дні Меланія готувалась: і кури засмажила, і хліба свіжого спекла, і масло зробила. Не забула часнику взяти і цибулі, бо Іван розпов­дав, що цього найбільше хочеться у тюрмі, та ще й профілактика від інфекційних хвороб, і ліки від простуди. Спражила молока, яєць зварила, сирих трохи узяла, бо знала, що Іван часто, як стомлювався за шиттям, пив сирі яйця. Голубців наварила, положила у баночці і квашених огірків. Ще треба йому м'ятних цукерків купити, бо він не курить, а в камері є такі, що не перестають кадити, Іван від диму задихається. То нехай їсть цукерки.

Коли Микола Лаврись їхав з донькою до Стрийської тюрми, з Йосипович теж їхали батьки до сина. У компанії було легше віднайти тюрму і повертатися назад. Відвідала Меланія Івана, але побачитись не дозволили. "Худоба, а не люди, хіба не бачать, у якому стані жінка. Першу дитину виношує, хто ж у світі такій жінці відмовляє?" Говорив Микола Лаврись: "Добре, що хоч передачу прийняли іроди прокляті."

На початку травня Івана випустили із польської тюрми. Меланія на здоров'я не скаржилась, мала апетит, Була рум'яна, весела, чекала дитину. "Як ти кажеш, Іване, що Бог нам дасть сина чи донечку?" – питала чоловіка. А він відповідав: "Що Бог дасть, те і будемо любити, мені все одно. А взагалі я би хотів мати і сини і доньки." – І я теж, але мені жінки говорять, що як у моєї мами першою народилась донька і в твоєї мами донька, то і у нас буде перша донька.

- Так, у вас найстарша Марина. І у нас Марина найстарша. У кінці травня – в Зелену суботу – Меланію почав боліти низ живота.

Вона післала Івана сказати її мамі про болі. Марія переодяглась у чистий одяг і пішла по бабу Цапиху. Лише обидві з бабою переступили поріг Меланчиної хати, як роздався плач дитини. Цапиха підбігла до породілі і мовила: дівчина. Перев'язала пуповину дитині. Марія повила мале у пеленки і положила на печі на велику подушку відігріватися, набиратись сили.

Мале трохи покричало і заснуло, Меланії не давали спати Іван з її мамою, щоб не було кровотечі. Вони старалися їй розповідати щось смішне, веселе. Меланія була якась поважна, не сміялася, видно, що її турбували ще болі в животі. Дівчину охрестили Ксенею, як її бабусю по батькові, що померла під час пологів, народжуючи дев'яту дитину. Двійнятка народились, дві дівчинки, але другу лікар з Журавна витягнув з неї уже мертвої. І дитина була мертва.

Ксеня, що народилася у Зелену суботу, була маленькою, худенькою, зовнішністю вдалася у свого тата. Дід Микита дуже втішився маленькою внукою, колисав її, приговорював, як почала дивитися на людей. Та не довго любувався дід Микита, через два місяці після народження Ксені дід помер на шістдесятому році життя. Добрим опікуном був Микита Кулик для своїх дітей. Усім трьом синам допоміг здобути професії. Степан вивчився на дяка, Василь на шофера, Іван закінчив рільничу школу і ще 1 рік вчився на кравця.

П'ятьох дочок навчав бути порядними господинями. Купляв волочку (нитки для вишивання), щоб вчились вишивати. А ще вчив Микита Кулик своїх дітей любити землеробську працю: "Пам'ятайте, діточки, що земля – наша матінка-годувальниця, треба до неї все життя ставитись з любов'ю і ніколи не цуратися її, бо то дуже великий гріх".

Кожної неділі з церкви ішли діти на могилу тата, який передчасно пішов із життя. Від своїх дітей та онуків він уже нічого не хотів, крім молитви. Відійшов він у засвіти, де немає ні печалі, ні болі, де життя безкінечне. Та великий смуток залишив у серцях дітей.

А життя ішло своєю дорогою. Оженився брат Івана Степан з Ганною Гавриляк. Народилася у них донечка Марія. У Меланії з Іваном народився син. "Який богатир!" – раділа мати Меланії Марія, взявши дитину з рук баби Цапихи. Три рази символічно сплюнула на хлопчика, щоб не дістав вроки. Хлопчик був плечистий, на голові чорне волосся. Пухлатий, ручки, немов поперев'язувані, і такі повненькі. Пологи були дуже тяжкі. Коли Меланія почула крик дитини – сама ніби на світ народилася. Гордий був Іван, тримаючи на руках такого богатиря. "Чисто на свою маму вдався" – радісно сказав Іван, посміхаючись до Меланії. Вона теж посміхнулась і закрила очі.

Подоївши Меланчиних корів, Марія пішла додому поратись на своїй господарці. У кучі велика свиня кричала, коло жолоба мичало двоє телят, з потоку припленталось двадцятеро качат. Усіх треба погодувати, напоїти. Семен з Михайлом складають сіно під Чернийовим, а чоловік обертає скошене вчора під Горіділовим. Настуня пасе гуси у Вільшанці і вишиває. Яка ж радість була у хаті Лаврисів, коли всі посходились і дізнались, що Меланія народила сина. "Михайлику, хлопчик чисто на тебе подібний", – сказала Марія наймолодшому своєму синові. – "Добре, буду любити, і гордитись ним, навчу його майстерки, як виросте", – радісно говорив Михайло.

А Іван з Меланією думали, як назвати синочка, обоє погодились на одному імені – Володимир. – "Князь Володимир, розмірковував вголос Іван, – найславетніша постать серед київських князів 10 століття. Після смерті свого батька Святослава він став спадкоємцем його державної спадщини: від Чорного моря до Балтійського, від Сяну і Вісли до Поволжя і Дону". Меланію приваблювало у князеві Володимирі те, що він увійшов в історію, як хреститель Руси-України. І хлопчика охрестили Володимиром. Хрещений тато Гнат Джус побажав йому жити по-християнськи і щоб слово Боже було основою його щоденного життя.

Тяжко було Меланії з двома маленькими діточками, ох, як тяжко. Іван як не в польській тюрмі під слідством, то з головою поринав у політику. Пішки ходив на збори Організації Українських Націоналістів у різні села Журавнівщини. Найчастіше у Володимирці, Тернавку, проводились збори і в Монастирці. У вільний від політичної підпільної праці час шив людям одяг. Усю чоловічу роботу виконували брати Меланії Семен та Михайло і тато. Коли Меланія ішла в поле, дітей залишала із сестрою Настунею. Поле Іван не купляв, а брав в оренду на 5-10 років. Від шиття гроші збирав на двоповерховий будинок, який мріяв збудувати.

І не в селі мріяв будувати хату Іван, а десь недалеко від лісу, щоб і потічок недалеко протікав і джерельця цілющі били. Своїми планами він ділився з дружиною, яка на все погоджувалася, бо розуміла, що її Іван людина дуже розумна. Добре би ще біля хати збудувати оздоровчий санаторій, пекарню. Мали б де односельчани реалізувати лишки зерна, молока, м'яса та інші сільськогосподарські продукти. Дерево на хату уже потесане, дошки є на вікна, двері і підлоги. "Як Бог нам поможе, десь восени розпочнемо будову", – тішив дружину Іван.

Та 23 травня 1938 року в Роттердамі підступно вбито Євгена Коновальця. Полетіли сумні вістки по всій Україні, по всьому світу. Галичани заплакали за лідером національно-визвольного руху. Надзвичайно тяжка була життєва дорога Євгена Коновальця, який жив, творив, страждав, і передчасно загинув тільки задля волі свого народу.

Іван Кулик зібрав членів ОУН в Монастирці і повідомив про велику трагічну сторінку нашої історії. Ця людина чи не найбільше зробила 20-х і 30-х роках, аби Україна стала самостійною державою. Його батько Михайло Коновалець був вчителем, він виховав свого сина великим патріотом. Як професор Української Академічної Гімназії в м. Львові, він прививав своєму синові Євгену любов до волі. Навчання на факультеті права у Львівському університеті теж сприяло формуванню у Євгена національно-патріотичних почуттів. Він у своєму рідному селі створив товариство "Сокіл", драматичний і хоровий гуртки, футбольну команду.

У 1915 р. Євген Коновалець закінчив старшинську школу австрійської армії і був призначений до штурмового батальйону. Але під час боїв потрапив до російського полону. Завдяки революції в Росії звільняється з нього і добирається до Києва, де сформував з величезними труднощами курінь січових стрільців. Міністр Центральної Ради Симон Петлюра присвоює йому ступінь полковника. У квітні 1918 р. після гетьманського перевороту курінь припинив існування, а в серпні він появляється в Білій Церкві. У листопаді січовики під проводом Є. Коновальця розгромили німецьку і денікінську військові частини і наприкінці року повернувся до Києва.

Загін Січових стрільців переріс у корпус з двох дивізій і з тим же провідником-полковником та боровся з ворогами на всій Україні майже весь 1919 рік. Народ сумує за лідером ОУН, головою його проводу. Іван Кулик повідомив, що 25 травня по всіх церквах України будуть дзвонити дзвони на честь трагічної смерті великої людини України Євгена Коновальця. Так і було. Коли в церквах Журавенщини дзвонили церковні дзвони, Іван був у млині на Тартаку.

Але польська поліція довго не думала, хто б цю акцію організував, а прийшла арештувати Івана Кулика з Монастирця. Коли поліцаї прибули до хати Івана, він щойно повернувся з млина. Склали протокол, записали свідків, котрі були з Іваном у млині, мельників і забрали Івана до Стрия, де він просидів 8 місяців. Коли прийшов із тюрми, син уже бігав, а дочка говорила. Спитала доня у тата, звідки вони з мамою взяли її і братика. Тато подумав і показав правою рукою на лелече гніздо: "А он лелеки на нашій хаті мають своє гніздо, туди вони і дітей приносять", – пояснив Іван дітям, які з нетерпінням чекали його відповіді на запитання, що їх дуже цікавило. Щасливі діти плескали в долоні, підскакуючи на місці і скандували тра-ля-ля... нас принесли наші лелеки.

"Непрошені гості"

Святий вечір 1939 року Іван провів у родинному колі. 6 січня, по закінчені Пилипівки, коли на небі з'явиться перша зірка, по всій Україні сідають люди до Святої вечері. Меланія цілий день кухарила, варила 12 страв на вечерю і ще на наступні три дні – Різдвяні свята. Іван готував коровам на три дні сіканину до січки, бавився з дітьми і довершував усі інші господарські справи. "Меланю, а чи ти віддала своєму татові мотики, які зичила восени?" – спитав Іван. – "Аякже, я що, звідкись приведена? Не знаю, що до Святого вечора треба усім повернути борги. А ти Василю Пилипишиному повернув камінь, що брав косу клепати, коли твій хтось викрав із шопи?" – "На другий день я собі купив у Журавні камінь у крамниці кума, а Василеві віддав його камінь", – відповів дружині Іван.

"А ще знаєш, що я тебе, Іване, попрошу", – ніяковіючи, промовила Меланія. – "Проси, що хочеш", – відізвався Іван. "Ти не у дружніх стосунках зі своїм братом Степаном. Як сядем до Святої вечері, коли з братом не розмовляєте". – "Розмовляємо ми із Степаном, хоч у тому, що ми не розмовляли, його вина. Хоче мене викурити з батькового подвір'я. А ще як побачив потесане дерево на нову хату схотів, щоб я миттєво побудувався. Потерпи, Степане, настане весна, розпочну будову такої хати, яка тобі і не снилась", – закінчив Іван розмову з дружиною, в якій вилив весь свій жаль на Степана – молодшого брата. – "Слава Богу, що ти йому простив усі старі кривди і образи", – з полегшенням зітхнула Меланія, яка уже розвішала на образах вишиті рушники і тепер готувалась купати дітей. Радісні дітки роздягнулися, і Меланія їх по черзі посадила одночасно у велику ванну. Іван підійшов і сказав, що буде купати дітей, а вона нехай розчеше і заплете свої довгі чорні коси.

Непомітно до хати підкралися сутінки, а на небі з'явилася Святовечірня зірка. Переодягнений у свіжу білу сорочку та чисті штани, Іван пішов до стодоли і приніс звідти до хати великого діда – житній сніп, привітався: "Добрий вечір!" – "Добрий вечір!", – радісно защебетали діти. Діда поставив Іван у кут хати біля образів і пояснив дітям, що як повечеряють, треба буде ложки застромити за повересло. "Добре, – сказала Ксеня, – я так зроблю", – а потім нагнулась до Владика і шепче йому: "І ти так усе кажи, як я". Владик сказав: "Добле, я так злоблю".

Меланія з Іваном уклякли перед образами і молилися, Ксеня знала напам’ять "Отче наш" і "Богородице діво," теж уклякла і молилася. Владик стояв біля мами і хрестився тоді як вона хрестилася, теж потихеньку шептав щось, як і вся челядь. Після молитви посідали до вечері, стіл Меланія застелила новим вишитим обрусом, під обрусом Іван розкинув запашне лісове сіно, на сіно положили часник. Починали вечерю, як і належить, з куті. З макітри по черзі черпали ложкою, починаючи з Івана і кінчаючи Володимиром.

Після вечері повили дітей у теплі одіяла і відправились привітати Меланчених батьків, які мали уже два зяті і дві невістки. Старша сестра Меланії Марина, яка віддалась до Гишпелів, уже була у мами з чоловіком Миколою і зі своєю дрібнотою: Орисею, Іванком, Богданчиком, та Вірою. Брат Іван прийшов з дружиною Ориною, донькою Ганею, та сином Володимиром. Не було лише Семена, бо він женився додому і пішов з дружиною Яриною до її мами Марії Баран у долішній кінець села. Поколядували, домовились, що на Різдво зустрічаються усі в Гишпелів, на перший день коляди будуть усі в Івана, а на другий – в Меланії. На цьому діти із внучатами розійшлись. На вулицях села роздавались коляди, жарти, вечір був по-справжньому зимовий, під ногами поскрипував від морозу сніг, а у личка всіх щипав мороз. Такою була ніч перед Різдвом 1939 року.

У Великий піст сільський вчитель Микола Шараневич готував "просвітян" до Шевченківських днів – 125-річчя від дня народження генія українського народу. З рефератом про Тараса Шевченка повинен був виступити голова "Просвіти" Іван Кулик. Одночасно Іван, втішений винятковою пам'яттю донечки, вчив її напам'ять "Розриту могилу". Меланія вишивала доні блузку, купила шалянову спідничку на вишневому фоні дрібненькі рожечки із зеленими листочками. Ксеня тішилась українським національним строєм. Якось Іван повернувся зі Львова, привіз Меланії нове видання "Кобзаря" і сказав: "Поки ще не почалися роботи в полі, вивчи дещо напам'ять і дитину навчи".

- Будемо мати свій "Кобзар" у хаті, – зраділа Меланія, – а я ще вишию портрет великого Шевченка. Пригортаючи до грудей книжку, додала: – "Наш національний духовний скарб".

На свято Шевченка пішла уся сім'я Куликів. Додому дітей Іван віз ровером. Владик був дуже задоволений. В другій половині березня почали повертатися з теплих країв птахи. Першими прилетіли шпаки. Іван зробив шпаківню і прикріпив над берегом у саду на старій грушці. Діти дуже тішилися, слухаючи спів птахів. – "Татку, вони висвистують, як хлопці", – сказала Ксеня і вони з братиком розсміялись. 22 березня повернулись у рідне гніздо, що на даху Іванової хати, лелеки. їх уже декілька днів, взявшись за руки, виглядали Іванові діти. Діти тішились, що прилетіли лелеки і надіялись побачити, як вони в гніздо дітей приносять. Іван, спостерігаючи за птахами, думав про те, що лелеки, як і люди, прагнуть вірності і любові, а його сестра Марина, яка живе в Америці, в листах тільки і пише про те, що дуже хоче приїхати до хати, яка є її родинним гніздом.

Вдома Іванові дуже радісно з дітьми та дружиною. "Але хіба лише в цьому щастя? А де ж воля, про яку мріяли козаки, гетьмани, наш національний батько Тарас Шевченко. Навіщо створена ОУН з такою чіткою програмою: "Здобудеш утрачену державу або загинеш у боротьбі за неї". А світ баламутиться, бушують і совіти і німці. У політичному котлі кипить смола", – думав Іван.

Уже 1 вересня 1939 року Німеччина, що уклала договір з СРСР, окупувала Польщу. Німецько-польська війна тривала лише 17 днів, і Польща була розгромлена. Німецькі війська зайняли землі по Сян і Буг, а Волинь і Галичину зайняли згідно договору між Німеччиною і СРСР радянські війська.

17 вересня 1939 р. Монастирець зустрічав "визволителів" зі Сходу з національними і червоними прапорами, з музикою. Дівчата в національних строях танцювали з радянськими солдатами і офіцерами. Та в першу чергу совєтський офіцер не забарився із запитанням до громадян: – "Кто повєсіл ето знамя?" – і пальцем вказав на синьо-жовтий прапор. – "Я повісив, це наш національний прапор", – гордо відповів Семен Марчук, член ОУН, колишній дружба Івана Кулика.

Легкий осінній вітерець розвівав прапор і чорне кучеряве волосся Семена, а очима він з презирством міряв окупанта, який прийшов на зміну полякам і посмів задати йому таке недоречне запитання. У ці хвилини Семен ніби відчув силу від своєї рідної землі, на якій стояв, і вирішив, що йому нема кого і чого боятись. Перед ним ніби розкрився Декалог, і він читав слова: "Здобудеш українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї". Тому Семен вирішив, що він готовий до всього, але свій прапор перед непрошеним "гостем" він повинен захистити. Російський офіцер тоном господаря наказав зняти український прапор. На сільських сходах совєтська влада призначила Семена завклубом. Ця тимчасова посада була ловушкою для Семена Марчука. Місцеву владу в Монастирці одного дня обирали два рази: вдень члени ОУН, а увечері – НКВД. Як тільки нові "господарі" переступили поріг Монастирця, вони Андрія Порціну, що більше 20 років був старостою у селі, звільнили з роботи, а печатку передали старому вчителю Монастирця.

Місцеву владу села обирали так: вдень зборами керував від ОУН Іван Кулик, а ввечері приїхали із райцентру і обрали до уряду зовсім інших людей. У кінці жовтня Народні збори проголосили про прилучення Західної України до Совєтського Союзу. Незабаром у Монастирці місцева влада приступила до організації колгоспу, який назвали іменем Івана Франка. Пригнали до села старий тракторець і почали в горішньому кінці біля лісу орати пасовисько, яке в селі називали "під запустом". Виорану частину пасовиська засіяли чечевицею. Виросла чечевиця і розцвіла рожевим цвітом. Бджоли брали з неї пахучий мед, а люди були дуже незадоволень

- Чому зайди зі Сходу без дозволу громади виорали кусок пасовиська? А ми де будемо пасти худобу? З великою люттю ставив усім запитання Олекса Івасишин і сам себе запитував: – "Або совіти сі довго утримають у нас?" – "Добре кажеш, синочку", – втрутився у розмову старий дід Данило Романів. – "Не переживайте, люди, будете мати своє пасовисько, совіти не дочекають зібрати те, що посіяли". І так сталось, як дід пророкував. Тимчасом "старші брати" чинили в Галичині криваву справу – арешти і депортації народу.

Іван Кулик попросився у совєтської влади на працю лісничим, і фортуна йому усміхнулась. Зі сходом сонця відправлявся він у ліс.

Осінь була сприятлива для грибів: на зміну частим теплим дощам були припарки. Так що настав грибний сезон. Кожного дня Іван додому приносив по дві великі сумки білих грибів. Були серед них і червонюхи і молоді козарики, траплялись баранячки, лисички, підпеньки. Меланія гриби сушила і квасила у маленьких діжечках, зроблених теслярем братом Михайлом. Приносив Іван ще й багато печериць. Мав він звичку ще з дитинства принесені з лісу гриби роздавати старим одиноким людям, нехай поласують, відведуть душу і на зиму засушать.

Декілька вінків білих сушених грибів віднесла Меланія до Журавна на базар, за виручені гроші покупляла на зиму взуття собі з Іваном і дітям. У лісі Іван був обережний, на гостинець не виходив, бо "чекав" непрошених "гостей" з кайданками. Якби їм удалось його схопити, думав Іван, білого світа більше б не побачив. Часто навідувався до нього в ліс Федір Стасишин з Буянови – був Івановим однодумцем, хвилювався за долю України, а тому мав велику потребу поговорити з п. Куликом, легше на серці ставало.

Зранку Іван відпустив людей, які приїхали возами із Журавна по дрова для лікарні. Чекаючи ще одну партію людей із Журавна, збирав гриби. Натрапив на велике грибовисько білих грибів на Пилипишиній сіножаті, яка прилягала до панського лісу. Зігнувся і став зрізати і ладувати гриби у торбу. Раптом чує голос: "Дай вам Боже здоров'я, пане Кулику". Впізнавши голос Федора Стасишина, Іван відповів: – "Дякую, пане Стасишине, дай Боже і вам". Сіножать була ніби засіяна грибами. Зрізаючи їх, приятелі вели звичну для тих часів розмову. – "Що нового чувати у світі?" – спитав Федір. – "Німаки воюють у Європі, зайняли уже багато держав", – повідомив Іван.– - "Добре, що фашисти уклали договір із Совєтською Росією про ненапад, тому і нам пощастить уникнути війни", – ніби з полегшенням зітхнув Федір. – "А ви гадаєте, пане Стасишине, що то не фальшивий договір?" – Упевнено запитав Іван, ніби був переконаний, що договір цей фальшивий, а на кінець додав: – "Усі дальновидні політики про це говорять в один голос".

- Війна буде світовою, і крові проллється багато, але Гітлер не переможе, він терорист, а не військовий стратег, – запевнив співрозмовника Іван Кулик і зиркнув у сторону гостинця, бо чув там гуркіт воза. Назустріч йому уже ішли два російські жовніри.

Вхопивши торбу з грибами, Іван потихенько сказав Федору: – "Ти мене не знаєш, зрозумів?" – "Зрозумів", – відповів Федір і продовжував збирати гриби, яких навколо було ще дуже багато.

Іван все швидше і швидше віддалявся вглиб лісу, гілки дерев дряпали йому чоло, лице, ніс. Кров капала на груди, та Іван не звертав уваги, головне – не датися в руки катам. На обидва вуха Іван не дочував – поляки так "попрацювали" у Стрийській тюрмі. Він лише чув, як час від часу стріляли совєти і кулі свистіли над його головою. Було ясно, що за ним гоняться. Опустившись у потік під Муриновими сіножатями, Іван біг у бік Запуста, а звідти потоком до Думки. Там, як буде можливість, зайде до сестри.

Повернувшись без Івана, москалі приставали до Федора: "Что, Іван Кулік убєжал?" – "Ні, то не Кулик, я Кулика знаю. Я збирав тут гриби, а він теж підійшов, побачив, що грибів багато і зігнувся збирати". – "А почєму удірал, когда увідєл нас?" – "То якийсь із Станіславщини сюди вийшов на гриби. Тут є цілющі джерела недалеко, то щодня дуже багато людей приходять із Журавна, з Калуша, із Лютинки, з Мельнич, з Неговещь і Довгої Войнилівської". Російські солдати залишили Федора, попрямуваши в сторону гостинця. – "Добре, що не схопили лідера Журавнівщини від Організації Українських Націоналістів. Спаси Боже Івана", – думав Федір. – "Бо якби схопили, зразу б замучили, як це роблять по всій Галичині".

Іван вийшов із лісу і пробирався потоком до Думки (так називався горішній кінець села). У першій хаті жила його найстарша сестра. Вирішив він не показуватись їй на очі, бо сексоти можуть спровадити русских до неї. Краще нехай нічого не знає. Стежиною Думки він дійшов до вуйни Гасі, звідси звернув під берег і потоком почав пробиратися аж до свого подвір'я. З-під берега саду роздивився, чи на подвір'ї його не чекають.

На подвір'ї бавились самі його діти, вони відкривали відро, брали з нього варені яйця, лушили їх, їли і сміялися. – "Все ясно, Меланія пішла у поле копати картоплю, якщо обід залишила їм під хатою у відрі", – вирішив Іван. Не показуючись дітям на очі, Іван обережно підкрався на сусіднє подвір'я двоюрідного брата Василя Ємця, зайшов у його шопу з листям і сховався в ньому, спостерігаючи за своїми дітьми. З'ївши варені яйця, діти взялись за руки, дивились на лелече гніздо і кричали: – "Буську, буську, принеси ми Гануську". Іван посміхнувся: і хто їх навчив цьому?

З Василевої шопи Іван бачив, як бричкою під його хату приїхали ті три червоні, що шукали його у лісі. Один із них був місцевий, видно з райцентру, він і розпитував дітей: – "Де ваш тато?" – "Тато ще зранку пішов у ліс, а мама у поле бульбу копати", – пояснила Ксеня. – "А коли повернеться тато?" – "Він щодня пізно повертається з лісу, бо видає людям дрова", – дала вичерпну відповідь Ксеня. – "А ти чому не говориш?" – звернувся чиновник до Владика. – "Він не говорить, бо не вимовляє букву "р", – відповіла Ксеня. – "Так, Ксеня сталша сестличка, вона добле говолить", – пояснила дитина і переляканими очима дивилася на сексота. – "А ключ від хати де? Знаєте?" – "Знаємо", – відповіла Ксеня. – "У стайні на вікні", – пояснив Володимир. – "То ходіть візьмете". – "Віконечко дуже високо, ми туди не дістанемо", – з сумом повідомила Ксеня.

Урядник взяв Ксеню за руку і повів до стайні по ключ. Владик дав Ксені руку і пішов разом з нею. Тепер лише старша сестра була його єдиним захисником перед чужими, дуже страшними людьми. Жовніри Волков і Зайцев обшукали стайню, стодолу, полізли на стрих, але Івана не знайшли. Коли виходили із стодоли, побачили Меланію, яка ішла по дорозі, ледве плела ноги за собою від страху, а на лиці була бурячкова. По дорозі їй розповів Олекса Ємець, що по Івана приїхали, діти ходять по подвір'ю із жовнірами. Побачивши маму, діти побігли їй на зустріч, тулилися і плакали. Меланія була втомлена від швидкої ходьби і до смерті перелякана. Вона не могла зрозуміти схопили Івана, чи не знайшли його. Очі дітей теж були якісь дуже перелякані.

Прийшовши на подвір'я, Меланія привіталася з непрошеними "гостями" а далі не знала, що має казати. Побачивши "червоних господарів" у себе на подвір'ї вона себе відчула наймичкою у них. Бачила ключ від хати у руках урядовника, але не посміла підійти і взяти. – "Пашлі, хазяйка, в хату іскать хазяїна", – сказав дуже високий, рудий жовнір, до якого звертався урядовець пане Волков. Меланія покірно пішла за окупантами. Склали протокол обшуку, сказали Меланії підписатись, що вона і зробила, не читаючи його. У неї в очах так потемніло, що вона і в окулярах нічого не змогла читати. – Забирайте той протокол, нелюди прокляті, і забирайтеся геть з моєї хати, думала Меланія. Так і сталося.

Відпровадивши "гостей", Меланія швидко розпалила у кухні, нагріла води, помилася сама і дітей помила, готувала вечерю і думала, як би то подоїти корів у стайні. Мабуть, доведеться дітей брати із собою. До цих пір залишала одних у хаті, а сьогодні вони такі перелякані. "Меланцю, ти дуже перестрашена? – спитав її тато в першу чергу. – "Ой, татунцю, не питайте". – "Я вчув на пасовиську, що Івана шукають, головне, щоб він живим їм у руки не дався, бо закатують, як сотні галичан". – "Іван це розуміє, та він же спритний який, недаремно Євген Коновалець присвоїв йому ранг капітана". – "Нехай би тікав за границю, а ми тобі не дамо пропасти". – "Дякую, таточку, за добру пораду. Лиш би він появився, будемо радитись".

- Обдурили нас совіти, ой обдурили. Ще таких "приятелів" у Галичині не було. Прийшли, як визволителі, а стали душителями. В ОУН записався цвіт нації. Хіба можна так нищити цвіт нації?" – не переставав обурюватись Микола Лаврись. Треба хлопців прикрити від "червоних" катів і допровадити до границі. А там вони будуть думати про нас, може, хтось їм на допомогу прийде, як не з Європи, то Англія є, Америка, – зажурено говорив Микола. – "Усе ви, татунцю, дуже розумно говорите. Але світ кипить як у котлі, Іван каже, що ось-ось вибухне Друга світова війна". Повечерявши з татом і дітьми, Меланія ще вирішила помити підлогу, яку столочили москалі. Микола попрощався, сказав, щоб не боялася і відправився додому. Коли вони з Меланією стояли під хатою, почули із шопи голос Івана: "Тату, Меланіє, не бійтеся, я зараз вийду". І він вискочив із сухого листя, обтріпався, взяв торбу з грибами і перескочив через пліт.

- То дуже добре, що ти сьогодні від них утік, – сказав Микола Лаврись, – але треба тобі бути дуже пильним. Іван сказав, щоб Меланія пішла застелити коцами вікна, на всякий випадок і щоб відщепила і подивилась, чи заснули діти. Меланія зробила усе, як казав Іван. Діти уже спали міцним сном, Меланія їх добре накрила коцом і пішла кликати Івана на вечерю. Повечерявши, Іван приляг на ліжко, але заснути не міг, він розповідав дружині про споконвічну боротьбу українців проти загарбників.

- За цю святу справу, казав він, пролито море людської крові. У 1917 році війна України за свою державність закінчилась трагічно: чотири держави розділили Україну. Східні землі тоді захопила совєтська Росія, створивши штучно УРСР – Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Західну Україну (Галичину, Волинь, Полісся) окупувала Польща. Буковиною і Бесарабією заволоділа Румунія. Закарпаття приєднала до себе Чехословаччина.

Меланія згадала, як у 1937 році ОУН проводила траурний мітинг з нагоди 5-ої річниці великого голодомору у Східній Україні. А в результаті примусової колективізації більшовицька партія багато тисяч українських хліборобів виселила до Сибіру і на крайню північ. Та особливим злочином комуністів проти українського народу став штучний голодомор 1932-1933 рр. у результаті якого загинуло понад 7 мільйонів чоловік. Для організації цього нечуваного геноциду Сталін скерував Павла Постишева.

Меланія з Іваном перечистили гриби, посортували: котрі сушити, а котрі квасити. Підпеньки і печериці будуть на завтра до сніданку. Іван вирішив ночувати цю ніч вдома, але приготувався до втечі, як треба буде. У сінях до горища приставив драбину, а біля маленького віконечка на горищі до гака причепив шнурок, щоб швидко спуститися на землю і рвонути у Муринові городи. Зійшовши з горища, засвітив Іван каганець і сів за стіл писати. Писав він заклики до народу, роз'яснював, як ворог нищить інтелігенцію Галичини, закликав не втрачати віри у нашу перемогу.

Каганець світився, і Меланія сіла чистити картоплю на сніданок. Іван їй розповідав: – "Щоб ти знала – ОУН збирається на еміграцію у захопленій німцями Польщі. У нелегальних умовах ОУН пройде вишкіл – це буде кузня старшинських кадрів для майбутньої Української армії. ОУН розуміє, що збройна боротьба неминуча, якщо ми українці хочемо мати свою державу". Коли небо на сході почало жевріти і пробудилися перші пташки, Іван зібрав у сумку деякі речі, помастив дві байди маслом хліба, вкинув декілька яблук, попрощався з дружиною, поцілував дітей і відправився з хати. – Якщо я деякий час буду по цю сторону Сяну, я навідаюсь додому, а ти не сумуй, моя голубонько. Будь горда тим, що ти дружина члена ОУН – патріотичної партії, яка захищає честь нації. Не забувай, що святими для мене є слова з Декалогу "здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї". Ти до всього повинна бути готова, тебе можуть теж заарештувати або вивезти. Як би тобі тяжко не було – не втрачай надії, що Україна буде вільною і що українському народові усміхнеться доля. Дорога до волі пройде через кров і муки нашого народу. Така велика і багата держава у центрі Європи мусить бути вільною. Для цього і створена ОУН. Будь мужньою і гордою жінкою.

Бережи наших діток, а якщо поляжу у полі бою, розкажеш їм, хто був їх тато. Я про вас буду пам'ятати, де б я не був. Міцно Іван пригорнув до серця дружину і цілував її довго-довго. Під хатою чекали Івана колеги з ОУН із різних сіл. Хлопці привітались, Меланія була заплакана і витирала хустинкою очі. Щоб підняти жінці настрій, хлопці пожартували, а потім попрощались і пішли. Меланія сиділа на порозі хати, згадала своє дівоцтво, перше побачення з Іваном. Усі думки сходились на тому, що все-таки вона не чия-небудь жінка, а Івана Кулика – людини відомої у всій Галичині. Згадала Меланія, як Іван збирав хлопців з Буянови і Тернавки, з Чертіжа і Володимирець, з Лютинки і Монастирця вів з ними вишкіл під Черном. Училися хлопці боронити Україну від завойовників, а ввечері у хаті-читальні інформував громаду села про політичне життя в Галичині, в Україні і на всій планеті. Меланія уже тоді вважалася його дівчиною і гордилася Івановою славою. Такі спогади переборювали в її серці страх перед невідомим майбутнім.

Хлопці-оунівці ще декілька днів були на теренах Журавнівщини, збирали підпільно віча, а ввечері інформували людей, як їм бути в такій ситуації. На Думці у сестри Насті проводив Іван віче. – Нашим дороговказом сьогодні, коли Україна в небезпеці, є Степан Бандера. – заявив він. Це людина, яка має лицарську вдачу, вміє бачити далеко вперед. Організацію Українських Націоналістів він застерігає: сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити на коліна – ніколи. Тепер, коли Галичина опинилась під комуністичним режимом Москви, ОУН має діяти злагоджено з народом і орієнтуватись на свого лідера.

Потиснувши руки односельчанам Василю Суцуку, Дмитру Порціні, Семену Марчуку, Василю Лаврисю і побажавши їм політичної рішучості і витримки у нелегкій боротьбі, Іван пішов наздоганяти хлопців, які чекали його під Горіділовим (Горіділів - поле під лісом). Слідом за Іваном під Горіділів приїхали на конях хлопці з Журавна і привезли інформацію зверху: сьогодні не вирушати в дорогу, бо на них у засідці чекають енкаведисти, через три доби вибратись із теренів Журавнівщини. Монастирецькі оунівці порозбирали хлопців з інших сіл на ночліг і взяли над ними опікунство.

Більшовицькі репресії

Зайшовши потічком до свого саду, Іван поміркував, порозглядався і вирішив Меланію не будити, піде до Муринової стодоли спати в сіні, стодола над потоком, є задні двері. Стрийна Текля із стриєм Олексою Мостовим мали шестеро дітей, Олекса взяв її вдовицею з п'ятьма дітьми. Після шлюбу породила донечку Олексі, назвали Настею, дуже злагоджено жила сім'я Мостових, Теклині діти кликали Олексу "тату", поважали вітчима. Іван часто ходив до них, щоб поговорити від душі. У сіні Іван швидко обігрівся і заснув, лише десь перед полуднем вирішив дати знати про себе. Олекса був двоюрідним братом його тестя Миколи Лаврися. Зайшов Іван до хати, привітався і розповів, що ночував у їхній стодолі на сіні: вдома, як вони мабуть, чули, йому спати небезпечно. Стрийна Текля пригостила Івана вареними пирогами з капустою, помащеними домашнім олієм, а стрий Олекса пішов до Меланії сповістити, що Іван у них.

"Слава Ісусу Христу!" – привітався він, переступивши поріг Меланчиної хати. – "Слава навіки Богу", – відповіла господиня і запросила стрия сідати на лавці біля стола, що стояв під образами. – Меланцю, почав стрий Олекса, присівши на лавку, – я прийшов утішити тебе, що Іван сеї ночі спав у нашій стодолі в сіні, а тепер його стрийна гостить варениками з капустою. Просив передати тобі, що він іде в ліс, до хати заходити не буде, бо діти можуть видати москалям як тільки прийдуть. Краще, щоб вони нічого не бачили і не знали". Зі злістю на старших "братів" москалів стрий Олекса почав: "Трудно і страшно тепер в Галичині. Нищать комуністи нашого брата галичанина безпощадно. Взялися за оунівців, а тепер всіх підряд до тюрми пакують, кого лише схоплять, а там забивають до смерті.

Його розповідь перервала Катерина Куцяк. Захекана, сплакана прибігла вона до Меланії запитати, чи не має Іван якої вісточки про їхнього Михайла. "Кажуть люди, що його відразу замордували на допиті, ридаючи, ледве вимовила дівчина. – Але нам трудно у це повірити, може то вороги наші придумали або місцева влада, щоб навіяти страх усім, хто належить до Організації Українських Націоналістів. Меланії Іван розповів, що Михайла закатували на смерть під час допиту у Дрогобицькій тюрмі, але вона вирішила підтримати дівчину: "Тепер такий час, Катрусечко, що до полудня говорять одне, а по полудню зовсім інакше перекрутять. Не думаю, що то все правда, що люди говорять. Та й люди у селі є всякі, прихильники совєтської власті, яких у селі є декілька, тішуться нашою бідою. Але Бог добрий, колись і ми втішимось, як буде Україна вільною. А вона обов'язково буде вільною державою. На те і створена ОУН, аби боротися за волю. Твій брат в ОУН і мій чоловік теж. Одне лише можу тобі, дівчинко, сказати, що боротьби без жертв не буває.

-Якби було правда те, що ти говориш, то вороги повинні б тіло батькам привезти. Хіба ті нелюди не розуміють, що закатовані – це діти чиїсь і батьки тужать за ними. Меланія заридала, у Катрусі з очей, як горох, покотились сльози. Ця молоденька, дуже тендітна дівчина здавалася чарівною навіть тепер, коли вона тужить за братом, бо невідомо, чи кат віддасть його тіло аби похоронити у рідній землі і ходити з щирими молитвами на його могилу. Її світле кучеряве волосся спадало на чоло, що придавало їй, такій розбитій горем, чарівності і краси. Вишитою хусточкою вона витирала заплакані очі, а та хусточка уже так промокла, що не в силі була ввібрати гіркі Катрусині сльози. Меланія підійшла до Катрусі, по-материнськи притулила її голову до своїх грудей і почала заспокоювати дівчину. Гладячи її голову, Меланія промовляла: – Катрусю, мені здається, що ви поквапились із висновками.

Злим людям кажіть, що то неправда, і постарайтеся, щоб вони не бачили ваших сліз. Нехай не тішаться наші вороги з нашої чорної години. Мені Іван сказав, що я дружина члена ОУН і мушу бути готова до всього, навіть до найстрашнішого. Так він мені і сказав: "Якщо почуєш, що мене знищили або убили – знайди в собі сили перебороти цю страшну біду. А дітям розкажи, хто був їх батько і за що боровся. Постарайся привити їм любов до людей, що належать до цієї національно-патріотичної організації".

Ось про це, дитино, ми повинні пам'ятати усі. Колись історики про нас напишуть, і наші діти та онуки будуть гордитися своїми батьками, дідами, бабусями, дружинами патріотів, що полягли за волю України".

Коли дівчина трохи заспокоїлась, Меланія вирішила поміняти тему розмови, і почала: "Катрусенько, ти мені нагадуєш польову царівну. Не попадайся окупантам на очі, бо кажуть, що вони полюють за красунями-галичанками. Можуть обдурити, а потім насміятися і кинути з дитиною".

- Меланю, я їх зрозуміла, як прийшли до нашої хати Михайла забирати, прикрикнули по-російськи: "Збирайся до сільської ради, треба одну справу вияснити". Повели Михайла, а один такий високий, рудий, весь у веснянках Волков (так зверталися два інші до нього) оглядається і підморгує мені. Я дивлюсь у землю, щоб не бачити їх, проклятих ідолів... А потім нам сказали, що вони до сільської ради навіть не повертали, а поїхали до Журавна. Мама побігла до уряду, питають Івана Шевчука, чи не знає, куди повезли Михайла, а він відповів: "Жіночко дорога, з ким вони говорять, чи хто їх щось питає. Обходять їх люди, як скажених собак, попробуй тільки рота розкрити, зразу на віз, руки скрутять у кайданки і вйо до району". Слухаючи розповідь Катрусі, Меланія вирішила заспокоїти дівчину знову і почала читати мораль окупантам:

- Я собі думаю, що москалі порозуміються. Прочитають Програму і Статут ОУН, відчують, що боронити свою державу від завойовників не можуть вороги народу, як вони називають націоналістів.

- Але і то правда, що Україна споконвіку бореться за свою самостійність, як от гетьман Петро Дорошенко. Іван Мазепа, Павло Полуботок, Богдан Хмельницький, -–перебила Катруся Меланію. – Але Москва і Польща були завжди на перешкоді. Дорошенко бачив, що Польща і Москва вороже ставляться до України, а тому підмоги шукав у Туреччині, яка була в той час великою державою. Дорошенко навіть прагнув об'єднати Лівобережну і Правобережну Україну, але Москва не дала йому це зробити, – згадувала Меланія історію України.

Стрий Олекса, який уважно слухав, як розуміються в історії України Катруся і Меланія, втрутився в розмову:

- Ти дівчина дуже розумна і начитана. Засудили вороги твого брата Михайла, а ти іди до молоді, розповідай нашу героїчну історію, про її споконвічну боротьбу за волю, про її героїчне минуле. Прививай людям почуття любові до України і гордість за неї. Розкажи людям про гетьмана Івана Мазепу. Він був людиною освіченою, розумною і хотів зробити Україну великою і сильною державою, звільнити її від тяжкого Московського гніту.

А це справа нелегка. Московським царем тоді був Петро Великий, який вороже ставився до України і мав намір знищити її як державу. Виконуючи споконвічне прагнення московських царів, він намагався приєднати до Росії всі землі, які колись належали Володимиру Великому. Столицю Петербург побудував цар Петро на козацьких кістках, а в Україну посилав московські полки, які нищили українських селян. Хто намагався боронити своє майно, того вивозили в Московщину на заслання. Тому гетьман Іван Мазепа почав війну з Москвою. Він звернувся до козаків з такими словами: прийшов час скинути ненависне ярмо і зробити нашу Україну вільною державою.

Гетьманські війська об'єднались з військом шведського короля Карла 12. 1 липня 1709 р. спалахнув бій під Полтавою. – Не пощастило тут українцям і шведам, сумно похитав головою Олекса Мостовий. – Армія царя Петра була набагато чисельніша, і перемогли московські війська. Зайняли всю лівобережну Україну, після цієї поразки гетьман Мазепа помер. Щось подібне чекає українців і нині під окупацією Москви, сумно промовила Меланія. Лише "непрошені гості" ступили кірзовим чоботом на нашу землю – зразу розпочали з арештів, вивозу і то кого – членів ОУН. Ця партія перед ними зовсім не завинила – з поляками мали справу українські націоналісти. "Гадаєш, що вони у Монастирці зупиняться на мойому Іванові і Михайлу Куцяку? Серце моє відчуває, що перетлумлять вони всю Організацію Українських Націоналістів, а попри них і родини їхні. Даремно Іван забрав свідоцтва про народження моє і дітей. Як відходив, сказав, що з-за границі вишле нам візи, забере із собою.

Там, у Нью-Йорку, живе його сестра Марина. Казав, що спочатку будемо жити у неї, а як станемо твердо на ноги, купимо собі дім і будемо спокійно жити, як усі цивілізовані люди. Але я бачу, що то так не буде, "врагов" народу "опікуни" наші знищать, їх родини теж. Із-за колючих дротів не випустять вони нікого, так що ніякої візи я уже не чекаю". – "Не опускай голову, – застеріг Меланію стрий Олекса, ще ніхто усіх українців не перебив і на цей раз не вийде у них нічого. ОУН на чолі із Степаном Бандерою захистить нас, панікувати не треба. Біда лише, що нам бракує єдності і згоди. – Я думаю, Катрусю, звернувся Олекса Мостовий до дівчини, – що вашому Михайлові, крім арешту, нічого більше не загрожує. Як так можна взяти хлопця з хати і закатувати на допиті? Мені таке в голові не вкладається, ніяк не можу погодитися з думкою аби москалі були такі люті вороги українського народу. А ще й проповідують, що ми одна братня слов'янська кров. І якщо вони таке справді чинять, то треба їм нагадати, що за все прийдеться колись відповісти.

Подякувавши за добрі поради, Катруся попрощалась і пішла додому заспокоювати маму. По дорозі вона любувалася порою золотої осені – божественною красою в природі. Її око милували золоті коси молоденьких берізок, що росли на горбку Вільшанки, розмаїті кольори яблунь та груш, порижілий ліс, який дрімав в очікуванні змін у природі. Вся ця краса не радувала, а гнітила серце дівчини. Невже Михайло більше ніколи не прийде до рідної хати, не побачить рідного села? Йому ж тільки 20 виповнилось цього року. Заворожила його серце Ганнуся, з горішнього кінця, збирався женитись, казав мамі: – "Садіть всього більше, бо буде у нас весілля, я женюсь". Мама не питала з ким, бо давно жінки їй доповідали, як Ганнуся, з горішнього кінця села кидала за ним зальотні погляди. "Ой, буде в тебе, Варваро, весілля. Гарна дівка упадає за твоїм Михайлом. І з господарської родини вона, та ще ж одиначка. А в тебе четверо дітей". – "Не маю нічого проти, як схоче мій Михайло женитися, зроблю йому весілля, хоч батька уже 10 років як захоронили, але сама буду старатися, щоб усе було, як у людей".

- Не будете, мамо, весілля робити нашому Михайлові, не заграють йому навіть похоронних мелодій, – ридала потихенько дівчина, йдучи гостинцем і приговорювала, бо не могла себе стримати. Жалю її серцю додавав жовтень-чародій. На мінорній ноті повільно відмирала природа. Люди вулицями ходили рідко, а якщо і ходили, то були засмучені, не милувалися чарами золотої осені, бабиного літа. Кожного дня когось арештували. Схоплена жертва розраховувала на нелюдські муки або і на мученицьку смерть. У сусідньому Старому селі заарештували братів-оунівців Саліїв Остапа, Василя і Семена. Після тортур у Дрогобицькій тюрмі відправили їх в Комі АРСР. Заарештували також Івана Попадина, Петра Попадина, Семена Сокирка. Піддають їх жорстоким тортурам у Дрогобицькій тюрмі. Дев'ять членів ОУН заарештували у Ходорові: Пилипа Гошовського, Дмитра Головенка, Стефана Головенка, Ярослава Головенка, Яківа Долгого, Івана Кудлика, Василя Наконечного, Михайла Сунака, Казимира Струка. Усі хлопці замордовані енкаведистами.

Коли Меланія залишилась сама в хаті, вона розповідала дітям стару, дуже любиму їх казку "Про Генаефу". У вікні вона побачила Івана і вибігла під хату. "Діти де? – спитав він. – У хаті, тільки що прийшли від моїх батьків. – Я іду за стодолу, а ти збери мені щось у дорогу, ми відходимо, прибув за нами з головного проводу ОУН, цей провід знаходиться в окупованій Німеччиною Польщі, в м. Кракові. Меланія зварила яйця, дала буханку свіжого хліба, солонини декілька кусочків, Івана пригостила густою пшоняною кашею. Взявши все це з собою, Іван відправився до лісу, де на нього чекали друзі. Після обіду Меланія пішла у поле копати картоплю і дітей взяла із собою. Діти бавилися, час від часу ішли до кошика підкріпитись кашею, пиріжками з яблуками та сливами. Меланія не відгиналася – більше б встигнути викопати картоплі, бо увечері приїдуть тато возом забрати картоплю і дітей.

Тяжкі думи гнітили серце Меланії. Майбутнє для неї було страшне і невідоме. Від страшних снів вона щоночі зривається, бо кожної ночі їй сняться енкаведисти, що стукають у вікна. Золота осінь – її любима пора року. Та у 1939 році вона нею не милувалася. Щонеділі ходила з дітьми до церкви: щира молитва допомагала їй нести тяжкий хрест, який накинули їй на плечі зайди зі Сходу. Діти молилися разом з нею, й коли повертались із церкви, питали, де тато, чому його так довго нема? Відповідала їм Меланія, що скоро прийде, а де він вона не знає. Пішов у ліс збирати гриби і ще й досі не повернувся. З церкви разом з Меланією приходив брат Михайло, якого діти дуже любили. Обідали, а коли Меланія подоїла корів, він виганяв їх на пасовисько татові, а сам забирав сестру з дітьми до себе.

Мама Меланії була родом із Старого Села. Сімнадцятирічною дівчиною вона вийшла заміж за Миколу Лаврися до Монастирця. Народилося у них дев'ятеро дітей, троє померли маленькими. Свекруха Орина і свекор Сидір дуже любили свою невістку із Старого Села. Хвалилися сусідам і всій родині, що їх невістка розумна, трудолюбива, лагідна до них і до свого чоловіка. Любить свою родину Гавриляків із Старого села мамуню і татуня, брата Григорія і братову Катерину, сестру Гасуню, яка жила одна, бо чоловік Павло Белейчук поїхав до Франції заробити грошей на хату і пропав безвісті, а троє дітей повмирали. Жила Маруня з Миколою у згоді і любові. В будні працювали в полі, а в свята, ішли до церкви. Після обіду відправлялись обоє оглядати поле, а потім до кінця дня читали книги. Микола не міг налюбуватися своєю синьоокою красунею, яка народила йому дев'ятеро дітей.

Коли Галичина опинилася в лапах "червоної" Москви, життя в кожній хаті пішло шкереберть. Лаврисям треба було думати, як допомогти доньці Меланії, що залишилася одна з двома маленькими дітьми. Та ще хоч би не вивезли, бо, говорять, у інших районах уже повивозили до Сибіру та Казахстану дружин оунівців. Коли Меланія із Михайлом прийшла до батьків, її не знали де діти і що перед нею поставити на стіл. Дуже батьки любили її за те, що вона була такою невтомною трудівницею, доброю господинею, любила своїх батьків, була, як кажуть, закохана у життя. Батьки щебетали до неї, розповідали веселі історії. Та бачили вони, що сум не сходив із Меланчиних таких прекрасних чорних очей. До Михайла прийшли друзі Семен Івасишин, Іван Любезний, Григорій Німко, Яків Телька. Запросили батьки хлопців до столу. Тато Михайлів поналивав їм по чарці. Закусивши, хлопці вирішили співати. Іван Любезний почав пісню:

- Ми гайдамаки, ми всі однакі,

ми ненавидим вороже ярмо.

Йшли діди на муки, підуть і правнуки,

ми за народ життя своє дамо.

Не тішся, враже, сотня поляже,

тисячі натомість стануть до боротьби,

за чорну зневагу складали присягу

вести боротьбу знедолені раби.

Наша присяга-Бог, честь, відвага,

воля України, скривджених добро,

ними ся клянемо, поки живі будемо

ломить, палить кайдани і ярмо.

Де ж наша слава. Слава України,

де ж наші гетьмани, січі козаки?

Все враги забрали, все поруйнували,

а ми, а ми народні вояки.

Так, хлопці, – мовив Семен Івасишин, – доведеться і нам взяти зброю в руки і позмагатися з червоною Москвою, бо як цього не зробимо знищать вони українську націю. – Я вірю, що серед нас, українців, ще знайдеться якийсь Мазепа чи Орлик, які б очолили боротьбу українців за волю, – додав Яків Телька. – З перших же днів більшовицької окупації ми повинні жити у згоді і горіти бажанням боронити Україну, – застеріг Григорій Німко. – Я не вірю, що москаль навічно укоренився на нашій землі". – "А ви гадаєте, що вони не будуть нас арештувати за те, що співаємо українські пісні, – обізвався господарський син Михайло Лаврись. – Як схотять знищити націю, то будуть нас саджати до тюрми і за нашу українську мову і за нашу вишиту сорочку і просто за те, що ми українці. Погомонівши про невеселе життя, хлопці вийшли на вулицю і попрямували до центру села. По дорозі до них приєдналися ще Микола Романів, Іван Ємець, Іван Сокирко, Сидір Сокирко та Микола Сокирко. Всі вони великі любителі співу. Іван Сокирко запропонував співати пісні, щоб дівчата збирались біля Народного дому на танці. Яків Телька почав:

- Не пора, не пора, не пора,

москалеві й ляхові служить,

довершилась України кривда стара,

нам пора для України жить.

Бо пора ся великая єсть

у завзятій важкій боротьбі,

ми поляжем, щоб славу і волю, і честь,

рідний краю, здобути тобі.

Не встигли хлопці скінчити пісню, як на зустріч їм прийшов посильний від Івана Кулика Олекса Мазур з просьбою, щоб хлопці розставили пости від будинку "Просвіти" аж до Думки. В разі приїзду енкаведистів із Журавна повідомити у хату Луки Колоса. Хлопці швидко розділилися по участках і приступили до виконання завдання. У хаті Луки Колоса сиділи Михайло Мудрий з Тернавки, Дмитро Порціна з Монастирця, Василь Суцук з Монастирця, Василь Магаль з Которин, отець Григорій Музичка з Чертіжа, Степан Федак із Журавна, Петро Гудзоватий з Володимирець, о. Левицький з Володимирець, о. Боднар з Антонівки.

Розпочав схід членів ОУН Іван Кулик: "Так, хлопці, при новій окупаційній владі Організація Українських Націоналістів стала "ворогом народу". Пройде небагато часу, як народ переконається, що їхня політика – абсурд. З головою проводу передали газети. Треба нам їх розповсюдити по всій Журавенщині. Степан Федак прочитав вслух про події на Тернопільщині. Кати у Крем'янці заарештували учнів 9-10-х класів лише за те, що вони писали вірші українською мовою. Вороги не прийняли навіть передачу від батьків. Катують хлопчиків і дівчаток за любов до рідного слова.

Михайло Мудрий з іншої газети прочитав заголовок "Український націоналістичний рух – це захист нації".

- Читай вголос, – звернулись оунівці, – і Михайло читав: "Націоналісти завжди стояли на передньому краї боротьби за державну самостійність і соборність України". Слухання перервав Петро Гудзоватий:

- Друзі! Ми повинні поговорити про те, як діяти в екстремальних умовах нині, як рятувати людей від більшовицького свавілля і чи це можливо розпочинати війну з таким сильним і багаточисельним окупантом, як Росія. Чи ми можемо сказати нині, які держави допоможуть Україні?

Усі зійшлись на думці, що потрібно активніше виховувати молодь, а для цього необхідно створити молодіжну ОУН "Юнацтво", яка б і займалась вихованням молоді в дусі відданості Вітчизні. Уже почали хлопці збиратись до виходу, як Михайло Мудрий повідомив, що збирається одружитись: "Хочу, щоб моє дитя прийшло на цей світ закононародженим".

А Степан Федак, який працює директором" Молочарні" розповів, що до Журавна трьома легковими машинами приїжджало начальство з Києва і заходили до нього в кабінет. Це були маршал Совєтського Союзу Тимошенко, перший секретар ЦК України Хрущов, голова Верховної Ради Гречуха, які привітались і ніби між іншим запитали, чому він ще й досі не втік на Захід, як це зробило багато його колег.

- Я їм дуже ввічливо відповів, що найбільше в світі люблю свою Землю, тому і не втік. Та ще й про те, що перед Совєтською владою я ні в чому не винен.

Поговорили хлопці з Києва про справи "Молочарні", про нове життя галичан при Совєтській владі і поїхали.

А через своїх людей я дізнався, що начальник міліції Лісов повинен через кожних 8 годин доповідати Києву, де знаходиться Федак.

- Тобі треба бути дуже пильним, – сказав отець Левицький.

- Я це прекрасно розумію, – відповів Федак.

ВЕСІЛЛЯ У 1939 РОЦІ

Михайло Мудрий із села Тернавки навчався в рільничій школі, здобував професію агронома. Міцні знання давали студентам викладачі. Всі студенти були членами ОУН. Після школи Михайло влаштувався інструктором хліборобського вишколу молоді від "Просвіти" Журавнівщини. По роботі довелось побувати у всіх осередках "Просвіти" Журавнівщини, виступати з рефератами, контактувати з лідерами ОУН Степаном Федаком, Петром Гудзоватим, Іваном Куликом, о. Левицьким, о. Григорієм Музичкою, Василем Савчиним, Василем Магалем,Іваном Роп'яком.

Як і домовлялись мати Михайла та батьки Марисі, діти в останню суботу жовтня ідуть до священика для реєстрації шлюбу. В неділю молодята були в церкві і священик читав першу заповідь. Від хвилювання Марися розрум'янилась, мов рожа, аж піт виступив на чолі. Всі парафіяни дивились на них. Жінки перешіптувались: "Файна пара, файна".

На другу неділю прийшли Марися з дружкою закосичені і в національних строях. В коси вплетені голубі стрічки, на голові букети з мірти та шпарагусу.

Двадцятилітня молода з дружкою у вишневих черевичках, в руках з букетами пахучого васильку виглядали, мов дві чарівні квітки. Першими тримали фанви (церковний прапор із зображенням святих).

Всі парафіяни з них очей не спускали, і Марися в душі тішилась, що їй заздрить все село, бо вона буде жінкою Михайла Мудрого дуже розумного хлопця з Тернавки, агронома, та ще й такого гарного. І діти у неї будуть такі ж кучеряві, з чорним волоссям і чорними очима і такі ж розумні, як її чоловік.

До самого весілля Марися щонеділі ходила просити близьку і далеку родину на весілля: в Старе Село до Саліїв і Литвинів, на Кунди до тети Ганнусі, до Журавенка і до Журавна. В пятницю перед весіллям просила у Монастирці.

З міртою і барвінком у руках дружка з молодою кланялись низько людям і промовляли:

- Просили тато і мама,

І ми просимо Вас -

Приходьте на весілля до нас.

Усі щиро дякували, зрізали гілки мірти, давали молодій. З мірти будуть робити букети молодому, дружбам, старостам, маленькі букетики сватам і плестимуть вінок для молодої. Кінець листопада – це терпкий запах у повітрі визрілого терену і калини. В цю суботу у Ломишів та Мудрих має бути весілля. А в п'ятницю приїхали із Журавна енкаведисти арештувати Михайла. Він по-людськи звернувся до них: "Дайте мені можливісьть взяти із дружиною шлюб, ми чекаємо дитину". – "Хорошо, женісь, – відповів начальник міліції Лісов". Енкаведисти відправились до Журавна, а Мудрі у хаті опустили руки. "Схоплять мого Михайла", – міркувала вголос мати його Марта Мудра, яка уже десять років тому похоронила чоловіка, одна виховувала чотирьох синів. Найстаршого Михайла вчила на агронома, бо ще з дитячих років вони з чоловіком любувалися його розумом. Будуть катувати мою дитину московські зайди, як мордують уже десятки тисяч. За що? Ламала Марта в розпачі руки. Нелюди прокляті, чи мої діти когось убили? Чи пограбували? Мої діти прекрасно виховані, нехай спитають людей у селі. Хоч я і без чоловіка їх виховую, вони трудяги, добре вчаться у школі. Чи винен мій Михасик у тому, що вивчився на агронома. Є він членом національно-патріотичної організації ОУН. Але в чому вина цієї партії перед совєтами?

Заспокоївши маму, що все буде добре, Михайло з дружбами і ще декількома хлопцями зібрався велосипедами їхати до молодої по весільну сорочку. Про арешт Михайло дружбам і хлопцям не розповів, і в Монастирці вирішив нічого не казати ні батькам Марисі, ні самій Марисі. Нехай не псують собі весільного настрою і спокійно проведуть ніч. На хуторі Заподрина хлопці присіли на горбочку, щоб по-чоловічому обговорити всі наболілі політичні проблеми і весільні справи. Як і завжди, почали підколювати Михайла, як буде любитися з молодою дружиною у хаті Ломишів, де крім Марисі, більше дітей немає. Одна донька на чотири великі кімнати, хата під бляхою. Кожний в душі заздрив Михайлові і за багатство і за красу Марисі. Михайло підсміхався, жартував, що всі хлопці собі підберуть дружин до душі, а в думках його були енкаведисти, які, очевидно, завтра ж приїдуть його арештувати, як тільки він повернеться зі шлюбу. Його не покидала думка: живим у руки ворогові не дамся. Як прийдуть арештувати, буду втікати через вікно, що від городів. Треба сьогодні ж зустрітися з хлопцями оунівцями і все їм розповісти. Нехай з самого ранку розставлять пости від Мазурової грушки аж до Ломишового подвір'я. Лише при такому стані справ мені вдасться вирватись з ворожих рук. Хвилювали його і сумні наслідки завтрашнього весілля, і доля Марисі та дитини, яка повинна народитися, і доля його мами з братами, і Марисиних батьків. Усі вони будуть жорстоко наказані за мене. Дружина моя сама без мене змочить брачне ліжко гіркими сльозами.

Перший і другий дружби-хлопці з ОУН Петро Гудзоватий з Володимирець та Василь Савчин із Чертіжа, вони питались, чи гарні дружки. – "Гарні, пояснив Михайло, такі ж молоді, як Марися, і такі ж красиві, як вона, бо вони є її двоюрідними сестрами і обидві Марії". – "Але ти, Михайле, вихваляєш Монастирець, – жартував Василь. Приворожив тебе Монастирець". – "Василю, ти ще сам закохаєшся у Монастирецьку дівчину і оженишся. Згадаєш мене колись, як будеш женитися", – віджартувався Михайло. – Хлопці, гайда на велосипеди і покотились до Монастирця, бо вечірні сутінки уже опускаються над селом. Біля Ломишового подвір'я Михайло першим зіскочив з велосипеда, хлопці за ним. Приперли велосипеди до паркану, причесалися, стрясли з себе порохи і пішли до хати. Першим зайшов Михайло, за ним дружби, а далі свати Ярослав Хімій, Василь Гретчин, Григорій Шевчук, Іван Векляк, Василь Кацедан, Володимир Михайлович. Хтось із хлопців під хатою сказав: "Хоч сьогодні не боїмося енкаведистів, не треба видумувати, чого приїхали, правду скажемо: викуповувати весільну сорочку молодого".

У хаті плели з барвінку долю. "Добрий вечір", – привіталися хлопці і молодий з дружбами. – "Добрий вечір", – відповіли господарі, Марися і весільні гості. Михайло підморгнув до Марисі, вона стояла посеред світлиці розрум'янена, мов та рожа, що цвіте під їх вікном. Так було завжди, коли Михайло появлявся у них в світлиці. Він жартома плював на неї, щоб вроки не дістала. Сьогодні він цього не робить, надто багато людей у хаті. Дівчата, які допливали долю, співали:

- З барвінку долю плетуть(2),

молодим щастя зичуть.

Хто хоче долю мати(2),

барвінок треба рвати.

Старші жінки звертаються до молодих:

- Молодий, молоденький(2),

ти як сокіл гарненький

- Молода, як калина(2),

сорочку ти вишила

- Наша молода, наша(2),

злапала собі пташа,

Ні пташа, ні горобця(2),

але гарного хлопця.

Текля Кривцун, Параска Кривцун, Розалія Козак почали латканку:

Олена Козак, Олена Кривцун, Текля Шевчук, Рузя Кривцун почали нову латканку:

- У молодої за воротами

Тихий Дунай глибокий

А по нім ходить, а по нім бродить

Молода Марисуні.

За нев батенько по береженьку,

- Втонеш, дитятко, втонеш .

-Воліла би я, ти мій батеньку,

В тім Дунаї втонути,

Ніж би ми мала(2)

Лиха доленька бути

В Дунаї втону(2)

Тай три рази виплину,

За біду піду(2)

тай навіки загину.

Долю виплели, повісили під образами у тій хаті, де будуть сидіти молоді, як прийдуть зі шлюбу. Михайло сказав, що він хоче сидіти у хаті від городів. Там і почепим долю. За стіл зайшли дружки з дівчатами торгувати сорочку. Перша дружка: "Чого ви хлопці, так пізно приїхали з Тернавки?" Друга дружка: "Чи гадаєте, що Михайло дорогу до Монастирця забув?" Перший дружба: "Так, Михайло ходив до Монастирця сам, без свідків, а сьогодні нас покликав, допомогти йому сорочку виторгувати". Друга дружка приносить в упаковці сорочку. Василь Кацедан розкладає сорочку. Вона в клітинку, з дірками, немає всіх ґудзиків, залатана. – "І скільки ж ви за неї просите?" – спитав Василь. – "Сотню", – відповіла перша дружка. "Михайле, викладай сотню", – мовив перший дружба. Михайло витяг з кишені цвях сотню, положив на сорочку. Усі сміються. Другий дружба: "Не смійтеся, він людина закохана, уже і в ціні не розуміється. Михайле, дай їм ще сотку". Михайло витягнув з кишені ще один цвях сотню, положив на сорочку. Друга дружка схопила сорочку із цвяхами і понесла до другої кімнати. Входить за стіл молода із вишитою сорочкою. Щоб не затягувати церемонію торгівлі сорочкою, Михайло витягнув з кишені 100 карбованців, положив на сорочку, з другої кишені почав витягувати ще одну сотню, але молода сказала: "Досить дякую". Михайло витягнув сотню копійками і висипав на сорочку. Хлопців-дружбів і сватів разом з молодими і дружками посадили за стіл, гостили. Коли зібрались від'їжджати, Михайло першим вийшов із хати. На нього чекали хлопці-оунівці Монастирця. Михайло їм розповів, що його чекає завтрашній день. Хлопці заспокоїли його сказали, що пости будуть стояти від Мазурової грушки (вона росте за селом) аж до Ломишового подвір'я. По дорозі до Тернавки Михайло розповів про арешт Тернавським хлопцям. Вони ж з самого ранку пообіцяли розставити пости від Заподрини аж до подвір'я Мудрих, а ночувати Михайлові вдома не радили. Пішов Михайло перепочити до Василя Кацедана. Петра Гудзоватого взяв на ніч Василь Гретчин, а Василя Савчина – Григорій Шевчук. Пізно розійшлися гості і у Ломишів. Господарі лягли спочити, аби набратися сили на завтра. Марися не могла заснути, вона ніяк не могла розгадати загадку Михайла. На запитання Марисі, чому він вибрав на завтра хату для молодих від городу, Михайло відповів: – "Бо мені ця більше підходить, а чому – ти завтра побачиш на свої очі". Що б це могло означати? І відповідь підкрадалася лише одна: напевно, прийдуть енкаведисти Михайла завтра арештувати. Але завтра? У день їхнього весілля? Такого ще світ не чув. – "Як не чув, то завтра почує", – сама собі сказала Марися, перекинулася на бік, закрила очі і вирішила заснути. Вона думала про те, що ніхто ще так нікого на світі не любив, як вона Михайла. Він її так ніжно і люб'язно пригортав до свого серця, що вона відчувала, як воно сильно б'ється. Одного разу навіть запитала Михайла, чого так сильно б'ється його серце. – "Бо воно тебе так сильно любить", – відповів соромливо він, любуючись її губами, мов стиглими вишнями, її білими і рівними зубами, якими вона виблискувала, як тільки Михайло переступав поріг їхньої хати.

Згадала Марися, як вона усім хлопцям, що сватались до неї, давала гарбуза... Лише агроном із Тернавки, який на свято Петра і Павла виступив перед Монастирецькою громадою із рефератом "Про загрозу більшовицької окупації", залишився у її серці на все життя. Після читання реферату нікуди він не поїхав. Залишився на танці, запросив на перший танець Марисю. З цього все і почалося. А в час перерви між танцями Дмитро Порціна виступив з інформацією про шкідливість куріння та алкоголю на організм людини. Марися спитала Михайла, чи він палить, він їй відповів, що він є членом ОУН, а всі члени цієї партії не палять і не зловживають алкоголем. Її Михайло завтра, з яким вона поклянеться перед Богом у вірності на все життя, не п'є і не палить. Яка вона буде щаслива жінка на світі! З цими солодкими думами Марися заснула і приснився їй сон. Ніби хтось легенько постукав у віконечко від городу і заспокоїв її: "Не вставай, Марисю. Від завтра ти станеш дружиною члена національно-патріотичної партії. А чи знаєш ти програму і статут цієї партії?" – "Знаю, – відповіла вона, – ми з Михайлом декілька вечорів читали у нашій хаті". – "Це добре, що ти ознайомилась із цими документами ОУН, а, значить, мусиш бути готовою до всього непередбаченого".

Голос затих, Марися уже до ранку не заснула. Їй хотілось піти до мами, розбудити її і розповісти сон. Але вона цього не зробила, нехай спочивають батьки, завтра замучаться. Пригадала Марися, як одного разу відважилась сказати коханому, що хоче вступити в ряди ОУН і поруч з ним боротися з найжорстокішими окупантами, які поступлять на нашу землю. Михайлові дуже сподобався її намір, і він сказав: "Ти справжня українка і станеш великою патріоткою українського поневоленого народу". Нічне небо сколихнули рожеві світанки, а Марися все думала: яке то щастя мати такого чоловіка, як Михайло Мудрий. Тільки її Бог нагородив таким щастям, їй так хотілося прожити з Михайлом довге життя у злагоді та любові. Будемо працювати з Михайлом у полі, збирати гриби у лісі, ходити носить під серцем, дуже хочеться народити синочка та ще й аби він був копією Михайла. За здоров'ячко дитини, яка має народитись, і за здоров'ячко Михайла вона молиться щоденно.

І настав день весільний, суботній день їхнього з Михайлом одруження. Зранку над селом опустився густий туман. Зі сходом сонця десь біля 12-ої години туман упав донизу. Хлопці розставили пости по всьому селу, а також навколо церкви. Всі бажали Михайлові щасливого дня, бо думали про його дитину, яка повинна народитися десь ранньою весною. О 9-ій годині ранку в церкві розпочалася служба Божа за здоров'я молодят, які одружуються. Вони сповідались і запричащались. У церкві було багато запрошених гостей, родина, приятелі, сусіди із Затоки і Пастівника. Одна лише дитина у Ломишів. Прийшли з церкви гості, староста Гнат Ломиш, молодята, батьки Марисі. Відгостили людей із церкви і приступили плести вінок. Плести вінок доручили Теклі Кривцун, бо вона не є удовицею, має хист до співу. Жінки складають у пучечки мірту, латкають:

Весілля, весіленько(2),

Починає батенько.

Починає матінонька(2),

Бо то їх дитинонька.

Благослови, Боже, і ти Божая мати,

Уступай нам до хати.

Уступай нам до хати (2),

Будеш нам помагати

Будеш нам помагати (2).

Віночок увивати.

Вийся, віночку, гладко(2).

Як солодкеє ябко.

Бо підеш межи люди(2),

Най нам славонька буде.

Наскладали у пучечки мірту, висукали шнурок, приступають плести вінок, Латкають:

- Уступай, батеньку, до хати (2),

Першую квіточку складати,

А батенько мовить(2)

Най ї Бог благословить.

Уступай, матінко, до хати (2)

Другую квіточку складати.

І так викликають всю челядь: сестер, братів, бабусів, дідусів. Виплели вінок, почепили блакитні та жовті стрічки. Садять молоду на посад. На крісло кладуть подушку у вишитій святковій пошевці. Молода сидить на подушці, а батьки по черзі гребінчиком її чешуть. Свахи латкають:

- Летіли гусоньки через сад (2),

Закликали молоденьку на посад

А що ж вам, гусоньки, до того (2),

До мого посаду славного,

Є в мене батенько до того (2),

До мого посаду славного.

Заложили дружки молодій вінок на голову. Вона встає і цілується з усіма гостями, починаючи з батьків. Жінки виконують коломийки:

- Журилися вороги, журилися люди,

що на моїй головоньці віночка не буде.

Як на мою головоньку вінок заложили,

аж ся мої сусідоньки за голови взяли.

Сусідній хлопець Михайло Кривцун забіг до хати і вигукнув: – Молодий іде! Всі вийшли під хату зустрічати гостей, латкають молодого гості:

- Ой Михайле, Михасуню,

Що тобі сі стало,

Скільки дівчат у Тернавці,

А тобі не стало

Що ти си сподобав,

То, що кури не доїли,

Когут не додзьобав.

Молодої гості:

-А ми свою молоденьку

Взяли із калини,

А ви свого молодого

Виліпили з глини.

Спочатку вийшла молода – "переодягнений парубок Дмитро Колос. Потім виходить Марися з калачем у руках". "Слава Ісусу Христу!" – привіталася, поклонилася молодого гостям, взяла Михайла за руку, повела до хати, батьки їх благословляють. Вийшли молоді з хати, дружби під руку взяли молоду, а ззаду неї дружки поведуть молодого. Батько обходить дітей три рази, кропить свяченою водою, мати сіє пшеницю. Латкають свахи:

- Кропи, батеньку, кропи(2),

Сій, матінко, пшеницю.

Сій, матінко, пшеницю(2),

Усяку яриницю.

На воли, на корови(2),

Тай щоб були здорові.

Вирушають до шлюбу з латканкою:

Ми до шлюбоньку йдемо(2),

Молоденьких ведемо

Під тотпу гороньку крутую(2),

Під тоту церковцю святую.

Молодий сирота, тому гості

по дорозі до церкви співають:

- Ой на горі крута вежа.

Там тече бистра вода,

Нащо людям теє знати,

Це кохався сирота...

Після шлюбу священик молоду вивів (священик читає молитву молодій з покритою головою перед образом Божої матері), гості відправились додому. Молоді повертаються від шлюбу у парі, а дружки ідуть з дружбами. Молоді пішли до хати від городу з вікном. На великих вишитих подушках сиділи Марися і Михайло, в цій же хаті помістилися всі гості з Тернавки. Староста молодого Степан Кацедан з дружиною сиділи напроти молодих, він запропонував розпочати весілля молитвою. Всі помолились, вслух молитву читав староста, потім виголосив тост: "Дорогі молодята Михайле і Марися, дорогі батьки, шановна родино, гості! Сьогодні наші молодята взяли шлюб, створили сім'ю за християнським звичаєм. Поклялися у супружій вірності перед Всевишнім і одне перед одним. Від усіх гостей я бажаю їм щасливої долі, бажаю прожити супруже життя у злагоді і любові. Нехай Марися буде тобі, Михайле, яскравою зіркою, що освітить твоє життя на довгі роки. І ти, Марисю, щоб була щирою порадницею і приятелькою Михайла на довгі-довгі роки. За все це, дорогі гості, вип'ємо!"

Гості пили і закусували, кухарки носили спочатку гарячі буряки, зварені на свиному та курячому бульйоні, потім подали засипану капусту, политу шкварками. Далі розносили стушене у печі свине м'ясо з кишкою-кров'янкою. Зробили перерву у стравах, бо старостівна із Тернавки Парасковія почала співати:

- Половина садів цвіте

Половина в'яне,

Колись ходив щовечора,

Тепер не спом’яне...

Співали всі гості злагоджено, в терцію. Чудові мелодії розливались по Ломишовому подвір'ю. Михайло на всякий випадок відщепив защіпку у вікні. Раптом до хати увійшов посильний Михайло Лаврись, направився до Михайла і шепнув: – "Ідуть чотири озброєні енкаведисти". Михайло миттю вискакує через вікно і прямує за Кривцунову стодолу. Він чує над своєю головою свист куль. А було усе так. Три москалі зайшли до сіней. Хлопці з ОУН винесли їм випити і закусити. Четвертий начальник міліції Лісов ішов казати Михайлові, щоб вийшов з-за стола. Він побачив молодого уже у вікні. Вибігши з хати, Лісов попрямував до городів, лише миттю побачив, як Михайло сховався за Кривцуновою стодолою. Він вистрілив, але не поцілив у Михайла. Ще забіг за стодолу, але за Михайлом слід застив, як кажуть у народі. Оскаженілий Лісов кричав: "Сбєжал, гад! Нічєво нє вийдєт, всєх ми вас, оуновци, виловім!" Всі четверо сіли у бричку і поїхали в сторону Журавна. Михайло з копиці дивився, як люті москалі без нього поверталися до райцентру.

Сумом і розпачем сповнилася хата Ломишів. Господарі просили людей не розходитись, не залишати їх одних. – "А як же я?" – спитала Марися.

"Буду у вінку, чи зав'яжуть мене?" На село опустилась темна осіння ніч. Михайло не приходив, Жінки вирішили зав'язати молоду, посадили її перед образами. Перша дружка зняла з Марисі вінок, заложила собі на голову. Друга дружка заплела Марисі довгі русі коси. Мама молодої Розалія Ломиш зав'язала її у вишневу шалянову хустину. Старостівна з Тернавки промовила: – "Якби був Михайло, ти б з ним танцювала, Марисю, а ми б співали. І це було б у свекрухи в Тернавці. Що вона там бідна думає?" Замолодичена Марися вклякла перед образами і молилася: "Царю небесний! Змилосердися над українським народом. Чим провинився наш брат-українець перед тобою, Господи, що ти такого жорстокого окупанта зіслав на нашу землю? Господи, пішли кращу долю мойому народові, дай здоров'я Михайлові, поможи моєму милому чоловікові у біді. Не дай його в руки московських катюг. Нехай обмине його ворожа куля, як обминула сьогодні. Мати Божа, Пресвятая Діво Маріє. Ти під хрестом свого сина Ісуса, а нашого Господа і Бога стала нашою матір'ю-заступнецею. Прийми мого чоловіка під свою опіку. Будь завжди при нім. Рятуй його у небезпеці. Допоможи йому знайти схованку від жорстоких окупантів, Амінь".

Марися три рази перехрестилася, але підійматися із колін їй не хотілось. Чого? І куди іти? Таке життя втратило для неї всякий сенс. Підійшли до неї сусіди, Федір Кривцун з дружиною Теклею і Марина Костельна з чоловіком Михайлом, підняли її з колін, положили в ліжко, просили не нервуватися, щоб не почалися передчасні пологи. Перед гостями виступив Федір Кривцун – член ОУН.

- "Дитино! Ти не перша жертва окупаційного московського режиму. Нас, українців, усіх чекає невідомість, яка нічого веселого, крім тюрми та Сибіру, нам не обіцяє. А москалі сьогодні поїхали до Журавна, Михайла друзі добре заховали. Ми у себе вдома знаємо, де заховатися. Так що ти відпочивай і нехай тобі сняться чарівні сни".

Федір вирішив підняти дух Марисі, їй зараз дуже потрібна підтримка друзів. Як на дворі стемніло, хлопці уночі вивели Михайла з копиці і повели на ніч у горішній кінець на Думку. Якби довелось тікати, звідти близько до лісу. До Марисі не казали іти, щоб уночі не приїхали за ним із Журавна енкаведисти.

Тернавський староста запропонував виконати пісню "Ой у лузі червона калина," гості встали і заспівали:

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася,

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну гей, гей розвеселимо.

Марширують славні добровольці у кривавий тан,

Визволяти братів-українців з московських кайдан,

А ми наших братів-українців визволимо,

А ми нашу славну Україну гей, гей розвеселимо

Гей у полі ярої пшениці золотистий лан,

Розпочали стрільці українські з ворогами тан,

А ми тую ярую пшеницю ізберемо,

А ми нашу славну Україну гей, гей розвеселимо.

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,

То прославить по всій Україні січових стрільців,

А ми тую стрілецькую славу збережемо,

А ми нашу славну Україну гей, гей розвеселимо.

Виконавши пісню стоячи, як гімн України, староста Тернавський подякував господарям і молодій за гостинність, і гості відправились в Тернавку, бо там десь, напевно, уже знають, що сталося на весіллі. Треба підтримати у біді Михайлову маму Марту Мудру. Село Тернавка з давніх-давен чинило опір різним зайдам. Тут з покоління в покоління виростали справжні лицарі.

От і тепер цілими сім'ями стали проти московських окупантів. У Матвія Данилишиного було 6 синів. Найстарший Йосиф не повернувся з фронтів Першої світової війни. А нині, коли світ стоїть на грані Другої світової, п'ять його синів є активними учасниками національно-визвольного руху і готові віддати життя за волю України. Степан і Василь прислухалися до Михайла Мудрого. Як студенти рільничої школи, вони вступили до ОУН, щоб захистити свій народ від терору більшовицьких зайдів. Агроном і талановитий політик Михайло Мудрий вчив молодь, що перемагає у боротьбі з ворогом той, хто не жахається невдачі і мріє лише про перемогу. Віддати Україні всі свої сили, а, якщо потрібно, то і життя, вчив п. Мудрий, є нашим першим і найважливішим обов'язком. Усі тернавські хлопці, які пройшли хліборобський вишкіл, були членами ОУН.

Коли до хати Марти Мудрої прийшли весільні гості з Монастирця, вона, ридаючи, заломила руки, приговорювала: "А де ж молодий і молода? Де Монастирецькі гості? Катюги, не повстидалися у день весілля розлучити молодят". – "Не плач, Мартусю, – заспокоював її староста Степан Кацедан. – Не вдалося їм Михайла заарештувати, гордися своїм сином. Він так по-геройськи обійшовся з непрошеними "гостями". Як четверо їх приїхало з Журавна по нього, він через вікно вискочив на очах у всіх гостей. Зайцев, Волков і Капустін стріляли за ним, але Всевишній допоміг, не вцілили. Михайло у надійному місці схований, ним опікуються хлопці з ОУН".

Хитаючи від горя головою, збуджена, змучена, у відчаї Марта Мудра сказала: "Створення ОУН викликало недаремно таку лють не лише у поляків, але і в москалів. Окупанти розуміють, що Організація Українських Націоналістів є мобілізуючою силою української нації в її боротьбі за Українську Самостійну Соборну державу. Тому ОУН відразу, з першого року її створення у 1929 році стала популярною серед народу. Вся передова молодь Галичини тягнеться до цієї партії", – зауважив весільний староста Мудрих Степан Кацедан. "Так, – ствердив націоналіст із с. Чертіж Василь Савчин, – багато століть українці змагаються за самостійність. Носіями ідей української державності були Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Княжа доба, козаччина, гетьманщина, визвольні змагання і наша державність 1917-1920 рр. – це і є оте безперервне стремління до власного державного життя". – "А в цілому це український націоналізм, творений українцями протягом столітть, міцно зв'язаний духовно", – хочу доповнити Василя, – розповідав Петро Гудзоватий із с. Володимирці. – Український націоналізм – це ідеї рівноправності, які віками плекай наш нарід". – "Тут згадали ви, хлопці, – мовив Григорії Шевчук, – про створення ЗУНР. А чи знаєте ви, що 31 жовтня 1918 р. на таємну нараду до Львова було відправлено від Журавнівщини Матвія Кунду з хутора Кунди. Нелегко було людям, які створювали ЗУНР, але ці події заставляють нас задуматись над тим, що боротьба за волю України має бути продовжена до тих пір, поки українці не візьмуть на Україні владу у свої руки і стануть повноправними господарями на своїй землі".

До столу під образами вийшов староста Степан Кацедан і запропонував весілля у Мудрих закінчити виконанням Гімну України. Всі гості встали і заспівали:

"Ще не вмерла Україна"

Ще не вмерла Україна і слава і воля,

Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці

Душу й тіло ми положим

За нашу свободу

І покажем, що ми, браття

Козацького роду...

Попрощавшись з господинею, гості розійшлися похмурі, задумані, збуджені.

Депортація до Казахстану

Із головного проводу ОУН, який сформувався на території Польщі, окупованої Німеччиною, у м. Кракові під керівництвом Степана Бандери передали членам ОУН в Україну іти в підпілля і пробиратися за границю, до Кракова. В ніч з 12 на 13 грудня 1939 р. перепливли річку Сян такі хлопці з Журавнівщини, як Іван Кулик, Михайло Мудрий. А о. Григорій Музичка, Василь Магаль, Іван Роп'як та інші до Кракова прибули 6 січня, на Святий вечір, їм там приготували Святу вечерю. В Галичині все більше і більше розгулював страшний енкаведистський терор.

Агонізуюча імперія у великодержавницькому чаду йшла на будь-які жертви, тільки б врятувати "єдіний і нєдєлімий". Прийшовши з так званою "визвольною місією" на галицькі землі, вони почали діяти по заздалегідь розробленому сценарію: масові арешти найбільш свідомої частини інтелігенції, робітників і селян, вивіз із Галичини до Казахстану і Сибіру патріотичної частини населення. Не виконали цей план повністю лише тому, що не вистарчило для вивозу товарних вагонів. Перші арешти й депортації почалися відразу восени 1939 року, апогею досягли у листопаді – грудні. Злочини творилися по всій Західній Україні, насамперед арештовували людей, які після поразки Польщі у вересні 1939 року повернулися з польських тюрем і концтаборів, де відбували покарання за "націоналізм". Ці патріоти України, що хотіли добра своєму народові, були ворогами як Польщі, так і більшовицької влади, котра фальшиво прикривалася інтересами народу. Спочатку заарештували тих, котрі очолювали товариства "Просвіта", чи були їх членами. Також було заарештовано багато польських ксьондзів, офіцерів. Злочинні репресії енкаведисти здійснювали за наклепницькими доносами місцевих яничарів.

В селі Монастирець, що знаходиться на межі Львівської та Станіславської (тепер Івано-Франківської) областями, перший вивіз відбувся 11 квітня 1940 р. Виселили сім'ї Івана Кулика та Михайла Мудрого. Меланія Кулик жила у хаті з малими діточками. В ту страшну ніч 11 квітня їй снились тяжкі сни. Ніби вона на подвір'ї викопувала глину і виносила її на гостинець. Меланія добре відгадувала сни, вона ще уночі розтлумачила свій сон: глина-тягар, та ще й так далеко його носила. Хоч би не здійснився цей сон. Щоб ще хоч на годинку заснути, Меланія сама себе заспокоїла: тяжкий сон мені приснився, бо тяжке життя у одинокої жінки з маленькими дітьми. Вона перехрестилася, повернулася на правий бік і звернулася до Всевишнього: Господи аби лише не вивезли мене з дітками. Дома якось виживу, родина поможе мені, брат Михайло мене підтримає. Він гарний тесляр, робить меблі, має добру копійку, поділиться з бідною сестрою, хоч він і збирається женитись із Стефою Куцяковою, але ми з нею порозуміємось. Я буду братову любити так, як брата. Дай, Боже, аби вони побрались. Аби лише війна, яка насувається, не стала їм на перешкоді. Роздумуючи над своїм життям, Меланія до ранку очей не зімкнула. Коли у східному віконечку зажевріло, Меланія почула, що на подвір'ї у неї хтось вештається. Не встигла вона підвестися із ліжка, як у вікна і двері одночасно загрюкали якісь недоброзичливці. "Открой двєрь, бистро!" – по-звірячому заорав чужою мовою голос окупанта. Через вікно Меланія угледіла віз із кіньми, на якому сидів Андрій Гудак із долішнього кінця. І хто його підняв із постелі в таку ранню пору? У нього ж медовий місяць ще не скінчився. Одружився Андрій з найкрасивішою дівчиною із Старого Села Меланією Костельною. Тремтячими руками відчинила Меланія двері і дуже здивувалася: під хатою разом з окупантами стояв її тата брат Василь Лаврись. – Стрию, що ви тут робите у таку ранню пору? Стрий не обзивався, він мовчки стояв, опустивши голову. Чужою мовою окупант закричав: "Лаврісь Васілій! Бистро помогі єй сабраться. Виселяєм тєбя із села как буржуазную націоналістку. На сбори 20 мінут тєбє дайом, Кулік Мєланія".

Меланія втратила контроль над собою, вона ломила руки в розпачі, промовляючи: – "Не розумію, за що мене можна вивезти, не розумію, чому я буржуазна націоналістка, Боже, за що на мене Ти таку кару зіслав? – ридала розгублена жінка. "Бистро собірайся!" – волав Зайцев, розчервонівшись від люті, – а то поєдєшь, как стоїшь! – "А куди то ви мене везете?" – звернулась із запитанням Меланія, переборовши всякий страх. "Не знаєм, поєдєш-увідіш, вся твоя жизнь впєрєді", – басом пояснив Волков. "Нікакіх раз'яснєній здєсь не нужно", – втрутився Капустін, найнижчий ростом, з револьвером у руках. – "Виселяєм тєбя, как жену врага украінского народа". – "Боже! А то відколи українські націоналісти стали ворогами народу? Та вони оборонці народу". – "Што тебе нє понятно? звернувся Волков. Ілі ти собєрьош коє-какіє вєщі, ілі сєйчас садішся в повозку і єдєм". "Ходімо, стрию, збиратися, бо я не знаю, що мені брати, – попросила Меланія стрия Василя. "Відкривай куфер, що стоїть під образами і викидай у чистий мішок свій одяг і одяг дітей. Дітей треба розбудити і одягати в дорогу", – ледве вимовляв слова Василь Лаврись, виселяючи племінницю, що росла під одною стріхою з ним.

Меланія усе підряд вибирала з куфра і кидала в мішок: свій національний костюм, вишиті пошевки на подушки, вишитий обрус. Весь дитячий одяг про будень і святкові светерики, декілька пар панчіх. Коли мішок був наповнений, зав'язали його і відставили. "А тепер у другий мішок бери харчі на дорогу", – мовив стрий Василь до племінниці. Меланія з шафи витягла буханку домашнього спеченого хліба, зав'язала торбинку із пшоном, два кусочки солонини обвила у чисту хустину і кинула в мішок. Стрий Василь пішов до мішка з мукою і набрав у торбину з 10 кг муки. Тут до хати влетіли батьки Меланії, насамперед цілували дочку і внуків, а потім почали одягати дітей. Марія обливалася сльозами, одягаючи Ксеню, а Микола – Владика. "Дорога далека, у що вас, діточки, одягнути, аби ви не застудились", – приговорювала Марія і затягнула на Ксенію 2 пари панчіх, зашнурувала черевики. Загорнула у курточку, зняла із себе чорну волочкову хустку, закрутила Ксеню і зав'язала попід пахи, аби гріла її у дорозі. До хати прибігли, ледве упросилися в окупантів, брати Меланії Іван, Семен і Михайло, братові Орина та Ярина, сестра Марина з чоловіком Миколою Гишпелем, сестри Меланчиного чоловіка, двоюрідна сестра Івана Наталя Телька з донькою Софією, сусіди Ємці, Муринові. Судуки. Коли вийшли з хати і висадили дітей на віз, тато Меланії Микола Лаврись знепритомнів, ледве його відтелепали. Все повне подвір'я людей ридало. Волков, Зайцев і Капустін вирушили своєю бричкою, на гостинці пропустили вперед віз із Меланією і дітьми, спитав москалів, куди дальше їхати, ті відповіли: "Бері курс на Журавно".

Андрій Гудак час від часу оглядався і питав дітей: "Ви не замерзли?" Ксеня кожний раз повторювала: "Я замерзла у пальці на ногах". – "Вставай з подушок і топай", – радив Андрій. Від самого ранку падав лапатий сніг, не припинявся до полудня. Гудак Андрій привіз Меланію під ратушу до Журавна, де було повно возів з навколишніх сіл. Москалі казали людям, що треба почекати. А на кого і навіщо чекати, не відповідали. Квітень 1940 року друга хвиля депортації. З грудня 1939 р. по грудень 1940 року із Західної України депортовано понад 137 тисяч чоловік, в основному до Казахстану та Комі АРСР. Накази, інструкції і положення про порядок примусового виселення особисто підписував нарком НКВД СРСР Л. Берія. На збори населенню давалось в основному до 30 хвилин. Дозволялось брати одяг, взуття, продукти на один місяць. Перевезення здійснювалося у товарних вагонах під озброєною охороною. 11 квітня з Монастирця примусово вивезли дружину Михайла Мудрого з її батьками. Сиділа Меланія Кулик на возі з дітьми, а сніг заліплював їм очі, залазив Ксені під хустку, там топився. Плакала Меланія, сльози як горох, падали на її груди. В душі була вдячна сестрі Марині, яка з чоловіком Миколою допровадила її до центру села, а на прощання Микола витяг з кишені гроші і дав Меланії, сказавши: "Візьми, може довго будуть вас провадити, купиш щось дітям у дорозі". І брат Михайло дав якісь гроші, і татунцьо. Скільки їх у неї було, вона не мала сили порахувати.

Нарешті, під'їхали грузові машини, на які почали грузити людей. Люди викарабкувались на кузови, проклинаючи червоних катів. Допомігши Меланії викидати речі в кузов машини, Андрій Гудак висадив дітей і сказав Меланії: "Прощай, Меланіє, до скорої зустрічі на Україні. Не сумуй, тримайся і пам'ятай, що всьому на світі є кінець. Буде Україна вільною і вас, героїв України, будуть вшановувати люди. Будьте всі здорові і щасливі". – "Дякую, Андрію, дай Боже, щоб усе так сталося", – сказала Меланія. Андрій розвернув віз і поїхав додому, цілу дорогу думав, чому саме його підняли серед ночі і направили у другий кінець села вивезти нещасну жінку з двома малими дітьми. Батько Меланії має коні, чому б не відпровадити йому доньку з онуками до Журавна. Ні, серед ночі постукали, кляті, у вікно, сказали відчинити двері, а коли відчинив, наказали одягнутись, запрягти коня і їхати по Меланію Кулик у горішній кінець. І як тепер на відкритій машині будуть їхати діти під мокрими одіялами аж до Львова? Звірі прокляті вони, а не люди. Андрій з гіркими думами під'їжджав до Монастирця. Лапатий сніг безжалісно хльостав його в обличчя, ліз в очі, морозив руки, якими він тримав ліца. Рукавиці не додумався взяти, а здалися б...

Коли людей у Журавні погрузили на машини, сказали, що везуть їх до Львова. Мокрих і виснажених людей у Львові вигрузили на вокзалі і почали ними забивати товарні вагони. Вікна були заґратовані. У кожний вагон людей набивали, як голубців у кастрюлю. Коли впихнули, що поворухнутись не було можливості, ешелони замикали на замки і відправляли. На запитання, куди везуть, працівники відповідали, що не знають. Кожний ешелон мав більше, як по 50 вагонів, а у кожному вагоні було більше, як по 50 людей. Із кожного вагона доносились страшний крик, плач, ридання. В ешелоні, де їхали Меланія з дітьми та дружина Михайла Мудрого з мамою і свекрухою з трьома синами, було понад 60 осіб. "А де ж тато, Марисю?" – поцікавилась Меланія Кулик. "Тато втекли через те саме вікно, що і Михайло в день нашого весілля", – відповіла Марися і пояснила, що вони речі у мішки зносили з двох великих кімнат до кухні і там все упаковували. А коли майже все уже упакували, тато пішли до другої хати ще по щось і не повернулися. Людей було у нас повне подвір'я, москалі тата в обличчя не знали і так якось їм вдалось скритись.

- Відпроваджуючи нас на віз з мішками без тата, москаль сказав, що "нікуда он нє дєнєтса от совєцкой власті", – згадувала Марися у вагоні. Їхали в цьому ж вагоні сім'ї з Буянови, Чертіжа, Корчівки, а також сім'ї із Золочівського, Сколівського і Жовківського районів Львівської області. Їмость з Чертіжа Марія Музичкова трьох синів своїх віддала батькам до Буянови за день перед вивозом, тому сама їхала у невідому далечінь. Коли вдень у товарняку розкладали дошки, на яких сиділи, їмость тримала у колінах Ксеню, а Меланія – Володимира. А як укладалися на ніч спати, лягали по черзі усі на правий бік, а коли правий бік дуже затерпав, підіймались по черзі і лягали на лівий бік. Куди везли людей, їм так і не сказали. Везли ночами, удень товарняки стояли на тупіковій колії.

Більше трьох тижнів так мучилися люди в тих товарняках голодні, без води, без туалетів. Домашні харчі швидко закінчились.

В обід роздавали якусь баланду, щоб хоч трошки зігрітися. Нікуди було сходити по потребі. Три доби так мучились люди, а на четверту Василь Зварич з Буянови взяв і прорізав ножем в куті підлоги вагона діру. Перший сходив сам, а вже за ним всі стали в чергу. Від голоду і недоїдання люди умирали, як мухи. Їх викидали з вагонів, і ніхто не знав, куди їх викинули.

Нарешті, ешелон прибув на велику вузлову станцію Джурун Актюбинської області – це північний Казахстан. Звідти грузовими машинами порозвозили нещасних людей по аулах із казахськими землянками. Завезли людей із Журавнівщини в аул № 5, там так всі і говорили: "На П'ятий" привезли, лише їмость Музичкову попровадили на "Шостий" в сусідній аул, який знаходився від "П'ятого" за 12 кілометрів. На "П'ятому" збудовано декілька хат із саману. Це тими українцями, яких переселили сюди із центральних областей України в час Столипінської реформи 1905 року. Тут були переселенці з Полтавської, Черкаської, Київської областей: Черкаси – Паськи, Завалії, Нестеренки, Пономаренки, Королі, Ніжинські, Паливоди.

Аул "П'ятий" – це колгосп "Новий шлях". Він знаходиться на відстані 7 км від райцентру Джурун. Як тільки грузова машина із Журавнівцями спустилась з гори, вона зупинилась біля першої хати із саману. Це була хата розкуркуленого в час колективізації у 30-ті рр. 20-го століття Пономаренка. Його виселили на Урал, а хату і майно конфіскували. У цій хаті, яка складалась із двох кімнат, розмістили одинадцять сімей із Журавнівщини. Тут був такий самий комфорт, як і у вагоні товарняка. Меланія Кулик з двома дітьми одержала піч. На лежанці біля печі розмістили вагітну Марисю Мудру з мамою. Біля лежанки на землі Зваричі з двома дітьми і старим батьком. Дружина Василя Зварича Настя теж вагітна. У другій кімнаті сестри з Тернавки Гретчин Настя і Наталія, у Насті син Володимир, за ними розмістилась Марта Мудра з трьома синами, біля Мудрих – Роп'яки, Олекса Шіховський. До року троє людей померли, народилось двоє дітей: у Насті Зварич доня Віра, у Марисі Мудрої синочок Степанко. Під час пологів усі жителі виходили з хати, сонних дітей виносили (пологи наступали уночі) до сусідів євреїв Цукербергів, що приїхали сюди із Журавна.

При породілях залишались досвідчені жінки-свахи Марта Мудра та Розалія Ломиш. На жаль, Степанко не дотягнув у такому пеклі і року, помер. Розпочалися інфекційні хвороби. Усі перехворіли цингою, тифом, малярією, гнилою коростою. Цар-голод розігнав жильців хати по степу. Там виливали з нір сусликів, ставили сільця на птахів. Діти Меланії Кулик були наймолодшими, але і вони виловлювали в степу сусликів, ходили далеко за село, зрізали цукрову тростину, жували її. Придивилися, що у сусіда казаха на хаті сохли овечі шкури. Хати були низенькі, без дахів. Діти знайшли на вулиці консервну банку, вирізали з неї ножі, по черзі відрізали собі по кусочку шкіри. Збирали коров'ячий послід, який при сорока градусній жарі висихав в момент на тріску Розпалювали з посліду вогнище, припікали шкіри овечі з обох сторін і жували їх. Відкусити неможливо було, щоб проковтнути, але жували і так легше було переносити голод. Один кусочок шкірки жували цілий день. На ніч її випльовували, виполоскували рот, декілька ковточків води ковтали, щоб уночі не мучив голод, і лягали спати. Так тягнулися дні за днями, місяці за місяцями. Іноді мама з баштану приносила їм диню, яку варила на воді, або кавун викрадала. Дуже трудно було взимку: до голоду добавлявся ще й холод, пекучі казахстанські морози.

Російсько-німецька війна (1941-1945 рр.)

22 червня 1941 року був недільний день. На Україні від самого ранку стояла жарка погода. Небо було чисте, голубе. Над Монастирцем де-не-де пролітали кукурудзяними. Вони літали дуже низько над річкою Дністер, що протікає за сусіднім з Монастирцем Старим Селом. Монастирецькі хлопчики-підлітки Яків Німко та Федір Василів ішли до церкви, дорогою говорили про те, як багато назбирали вчора у лісі грибів. Завтра зранку хлопці вирішили знову іти по гриби, щоб визбирати їх на грибовиськах.

- Який чудовий наш Прикарпатський край, – з захопленням промовив Яків, що мав нахил до творчості та історії і ніяк не міг визначитись, ким бути філологом чи істориком. "Наше миле Прикарпаття", – продовжував Яків, – славиться лісами і звір’ями, це край рибний, край грибний, має багато корисних копалин. А в лісах яка багата аптека! Лікарські рослини, цілющі джерельця, чисті лісові струмочки. Усе ми, українці, маємо для нормального життя. – "А я би ще доповнив тебе, Якове, що Прикарпаття – це край хлібний, картопляний. А який тут у нас льон родиться, і сірка є у нас, і срібло, і нафта, і газ. Сіль добувають у нашому краї, вапно маємо", – закінчив Федір Василів, а через хвилину продовжив: – "Ось чому окупанти так тягнуться до нас на Україну аби стати господарями наших багатств".

Не зчулися хлопці, як підійшли до церкви. Помолились, пішли до пристолу поцілувати хрест, на якому розіп'яли сина Божого, а потім співали всю службу Божу. Коли люди виходили із церкви, побачили, що у небі над селом кружляли декілька бойових літаків. Старші заспокоювали, що це почалися військові маневри, час від часу на висоті чулися кулеметні черги. Про війну ще ніхто нічого не знав. Тай знати не міг, бо радіо в селі було лише у трьох господарів і то треба було закладати на вуха слухавки.

Лише увечері дізнались Яків та Федір про війну, коли пригнали худобу з пасовиська. По святковому одягнений брат Якова Іван вийшов Якову назустріч і сказав: "Якове, війна почалася. Німці напали на Совєтський Союз. Сьогодні Гітлер розірвав із Сталіним договір про ненапад і пішов війною на Совєтський Союз. Кажуть, що це буде страшна кровопролитна війна. Багато людей загине, Сталін дасть наказ стояти на смерть, не віддати жодного метра землі. А віщун дід Данило пророкує, що найтяжчим буде 1942 рік.

Німецька армія тріумфальним маршем пройшла Європу і натиснула на Червону армію у Західній Україні. Совіти почали відступати. Коли німці вступили у Монастирець, вони застали порожнє село: майже всі люди пішли разом з худібкою як не в ліс, то на пасовисько. Іван Кривцун, хлопчик 11-ти років, в обід прийшов додому, де залишилась мама, по відро, щоб видоїти корову. Жив він у тому куточку села недалеко від церкви, яке називали Фарійонська гора. Побачивши на подвір'ї хлопця, німці прийшли до нього і спитали, за чим прийшов. Іванко знав німецьку мову непогано, з зацікавленням засвоював її по шкільній програмі на "відмінно". Вчитель Микола Олексійович Шараневич сам вільно володів німецькою мовою і учням давав міцні знання. На запитання німців відповів по-німецьки, за що отримав цукерки. Німці взяли Іванка з собою, пішли з хати в хату робити обшук. Коли знаходили там малиновий, вишневий чи інші соки, давали хлопцеві скоштувати, що він охоче робив. Лише потім лакому знахідку забирали із собою. Обійшовши Фарійонську гору, в хаті Демкових застали старого Андрія. На діжі було чотири буханки хліба. Німець одну буханку взяв, а дідусь Андрій схопив його за руку. Розлючений німець замахнувся рукою на старенького, але Іванко по-німецьки пояснив, що він недоумкуватий. Все обійшлося спокійно, німець від старого руку опустив, але буханець хліба взяв із собою.

Коли Іван з пасовиська приніс відро молока, яке надоїла сестра Орина, німці перелили його у свою банку, а хлопцеві дали велику пачку сигарет, 2 польських злоті і багато цукерків-горошку. Біля цвинтаря німці пили молоко з хлібом. Як перекладача, спитали хлопця, чому люди втекли із села, той пояснив німецькою мовою: – Бо думали, що в селі буде стрілянина між росіянами та німцями, але совіти відступили без бою.

При відступі з Галичини більшовики в останні дні червня 1941 року знищили багато людей, які попередньо були ними ув'язнені в тюрмах Дрогобича, Стрия, Львова, Станіслава, Золочева, та інших міст Галичини. Під гуркіт тракторних моторів червоні терористи по-варварськи знищили понад 100 тисяч осіб, які опинились в тюрмах "визволителів". Які ж страшні злочини проти нової влади люди могли вчинити за такий короткий час? Чому не випускали їх з тюрми на волю? Чому прийняли "визволителі" рішення їх убити, коли наступали німці? Трудно людському розумові знайти відповіді на ці питання. Ось якою виявилась совєтська влада у Галичині, за яку Народні збори у Львові 27 жовтня 1939 року проголосували одноголосно.

Пан Богдан Михайлюк із Жидачева розмірковує: "Можливо, сьогодні вже нема в живих делегатів тих зборів. Але й на них лежить вина за тих невинно замордованих наших земляків. Протягом однієї доби 25-26 червня 1941 року у Жидачеві забрано з домівок біля 40 чоловік. Були це, в основному, члени ремісничого товариства "Дністер", яке діяло в Жидачеві. До нього входили кравці, шевці, столярі, м'ясники, тобто люди, які працею власних рук заробляли на прожиття собі та своїй родині. Були серед них і робітники із залізниці, музиканти, просто господарі, які працювали на своєму полі. Нікому з них не було оголошено про арешт чи тимчасове затримання за підозрою у скоєнні якогось злочину. Тому ми кажемо "забрані", а не заарештовані. Коли забирали Дахнія Миколу і ще молодшого Дахнія Василя, то про їх батька Михайла не питали. Останній повернувся з поля, довідався, що синів забрали, тому пішов дізнаватись, чому і за що. Так і не повернувся, як і всі інші. Всі ці люди були корінними жителями Жидачева, про що говорять їх прізвища: Стасини, Сивики, Дахнії, Баранкевичі, Мацуки, Гивелі, Малинович, Савчин, Лукавецький, Снігура, Климкович, Тижбір, Богоніс. Ще було забрано трьох студентів: Чехуту Степана, Кушлика Романа, Бориса Теодора. А ще скоріше забрали адвоката Юрківа Михайла та лікаря Шминця Івана. Ось яке страшне лихоліття", – закінчує спогади пан Богдан Михайлюк, – пережив наш народ під російсько-більшовицьким пануванням.

А коли до Львова і всієї Галичини зайшли німці, люди відчинили тюремні брами, відкрилася жахлива картина. Трупи вже розкладалися, це були тіла в'язнів без вух, без очей і носів, із вирваними язиками, тіла чоловіків із вирізаними тризубами і без статевих органів, а жінок з розпоротими животами, відрізаними грудьми. Такі криваві акції відбулися у Львівських тюрмах на Замарстинові, Лонцького, у Бригідках, а також у тюрмах Стрия, Дрогобича, Самбора, Бібрки, Комарно, Жовкви, Бузька, на теренах Тернопільщини, Івано-Франківщини. Тюрми були перетворені на катівні. У Дрогобицькій тюрмі на території НКВД стріляли над ямою з вапном, що гасилося, усіх політв'язнів, серед них з Монастирця Дмитра Порціну, Семена Марчука.

Василь Судук перехитрив більшовицьких терористів: упав у яму на трупи скоріше, ніж націлена на нього куля. Вночі викарабкався з-під трупів, доповз до колючих дротів, переліз через них і пішки дібрався до Монастирця. Кажуть, що іще декілька політв'язнів врятувалися таким же чином.

Очевидець тих жахливих подій Андрій Мазепа зі Львова згадує: "Десь зсередини червня 1941 року енкаведисти майже кожного дня виводили по три в'язні, вони вже туди не повертались. Ніхто не здогадувався, що їх кати вбивали тут же, у в'язниці. В'язні не знали, що почалася війна. Охорона та адміністрація не змогли знищити всіх арештованих, але встигли підпалити приміщення з трупами та живими людьми. Львів'яни розбили від загального входу стіни в камері і таким чином в'язні, що ще були живі, врятувалися. Серед них був і брат Андрія Михайло. Він виповз за територію в'язниці, а потім на вулицю. Там його побачили дві монахині і довели до Митрополита А. Шептицького. Звідти Михайло, трохи одужавши, пішов до приятеля М. Козлобая на вулицю Зелену. Брат знову поновив зв'язки з ОУН, що була у підпіллі і таємно забезпечував організацію ліками, а також виконував інші доручення.

У 1944 р. коли в Галичину знову повернулася більшовицька влада, Михайла заарештували, жив і працював у жахливих умовах російських тюрем. У 1953 році помер.

Анастасія Івасишин – дочка Григорія Лаврися із Монастирця, згадує про своє дитинство: "Мій тато Григорій Лаврись по-звірячому закатований у Замарстинівській тюрмі. Забрали його більшовики з хати ніби за те, що не виконав норми вивозу лісу. Але куди забрали його, ніхто не міг довідатись, хоч писали ми і до Журавна, тодішнього райцентру, і до обласного міста Дрогобича. Мою маму Марію Лаврись вагітну з двома маленькими дітьми вигнали з хати. Бабусю із стриєм Данилом виселили до Сибіру, а наше майно і хату сконфіскували. Як ми стояли усі троє під хатою, так і залишились напризволяще, в чому стояли. Прийняв нас мамин брат до хати, а в нашій Бабійовій хаті червоні терористи зробили катівню для наших людей".

До Монастирця німці вступили в липні 1941 року. З їх приходом люди полегшено зітхнули, бо надіялись, що всі страхіття, яких зазнали під більшовиками, припиняться. Також поширювались чутки, що слідом за німецькими військами йде в Україну уряд самостійної держави України. Та дуже швидко німці доказали, що про ніяку самостійну Україну вони не думають. Їм потрібна Україна як німецька колонія, щоб таким чином мати життєвий простір для німецького народу. Два тижні у Монастирці було безвладдя. В ці дні оживали національні традиції та звичаї. Молодь одягалась в українські національні строї, завдячуючи німцям за те, що визволили їх від більшовиків, влаштовували їм урочисті зустрічі, концерти.

Та дуже швидко впровадили нові окупанти свою загарбницьку політику. Почали стягувати харчові контингенти, вивозили до Німеччини на примусові роботи не лише сотні тисяч української молоді, але і старших людей, чоловіків та жінок. Там вони працювали на фабриках і заводах, у шахтах, виконували різні тяжкі сільськогосподарські роботи, жили впроголодь, в жахливих умовах. Це були справжні раби. Також німці розстрілювали українських націоналістів, які прямо виступали проти німецької політики на Україні й проти німецького окупаційного режиму. Після перших успіхів на східному фронті німці зорганізували управління окупованими територіями. Українські землі було поділено. Галичина (так званий Дистрикт Галичина) була приєднана до генеральної губернії. З основної маси земель, тобто з Правобережжя й Лівобережжя створено так званий "Райхскомісаріат України". Райхскомісаром призначено Еріха Коха, який став кривавим катом України. Східні прифронтові області України підлягали військовому командуванню. І все-таки українці продовжували відбудову національно-культурного життя. В Галичині пробуджується політична активність за незалежність.