У повстанці (автор Когуч Павло)

Дата публікації допису: Jul 05, 2013 6:13:11 PM

Українські повстанці не тільки вправно воювали, але ще й були неабиякими майстрами Слова. В умовах визвольної боротьби вони писали вірші, видавали як агітаційну, так і художню літературу. Популярним був тоді підпільний журнал «Чорний ліс», дописувачем якого був і поручник УПА сотенний Павло Когуч. Вцілілі примірники журналу – безцінний скарб для нас, адже тексти написали безпосередньо солдати повстанчої армії не після війни, а в часи боротьби, в ті нечисленні хвилини перепочинку. Нижче подаю кілька віднайдених творів сотенного Павла Когуча із журналу «Чорний ліс».

Спомин

– Цікаво, чи всі прийдуть? – запитують один одного.

– Тихо! Хтось іде.

До гуртка, що сидів уже в кущах за селом, приходить ще кілька чоловіків. Довкола землю обіймає нічний сумерк. На небі починають блищати зорі. Довкола тишина. Час від часу з села доносяться крики квартируючих німаків.

Ярослав Синишин і Павло Когуч

Наш гурток щохвилини збільшується.

– Вже всі – сказав хтось з присутніх.

Стрілецьким рядком подаємося у напрямі села Рибна. Десять нас з довгою зброєю йдемо на переді – решта позаду. В кожного на плечах великий наплечник з харчами. Повільно, обережно посуваємося далі.

– Це добровольці до повстанського відділу, що хочуть долучитися до відділу Різуна. Всіх добровольців тридцять п'ять. Між ними є молоді хлопці, старші, а навіть чоловіки до п'ятдесят років.

Холодна весняна ніч. Час від часу подуває сильним, свіжим весняним вітром. Доноситься до нас голосний шум потоку. За деякий час входимо в село Рибне. По селі розійшовся гавкіт псів, що ми їх побудили.

Година дванадцята вночі. Всіх розміщено по стодолах. По нічній дорозі швидко всі поснули, тільки алярмові боролися зі сном.

Зорі на небі помалу згасають, на сході світає. Нічна пітьма помалу покидає село. Надворі зробився гарний, ясний квітневий день 1944 року. Весна.

Голосний спів пташок збудив нас із твердого сну. Всі встали. Скоро всі почистили вбрання, чоботи від болота, повмивалися і взялися снідати зі своїх наплечників.

За кілька хвилин прийшов до нас станичний Борис. Дістаємо від нього точні інформації щодо дальшого нашого маршу. Довідуємося, що нам обов'язково треба йти до села Посічі й через Яся зв'яжемося з командиром Різуном. Станичний Борис дає кур'єра до Посічі, що відразу зв'яжеться з Ясем. Прощаємося з Борисом. Відходимо з села та подаємося в напрямі села Посічі.

По дорозі часто відпочиваємо. Непризвичаєння до маршу скоро всіх мучить. Під час маршу ведемо між собою розмови. Дехто згадує про хату й родину... За короткий час входимо в село Посіч. Зупиняємось, відпочиваємо. Чекаємо дальшого зв'язку.

Населення села пильно приглядається новим гостям. Деякі запитують, звідкіля ми. Збоку старі селяни позакурювали люльки, щось голосно говорять між собою. Молодиці й дівчата гостять нас хлібом і молоком. Дорогою в нашому напрямі йшов гурт озброєних людей. Це був Ясь із повстанцями. Щиро нас привітали.

– Стрільці від командира Різуна мусять зараз відходити і нам добре було б з ними вже сьогодні йти, – сказав Ясь.

Довідуємося від стрільців, що йдемо до села Завію. Пильно приглядаємося повстанцям та їхній автоматичній зброї. Дехто з нас, хоча змучений попередньою дорогою, по короткім відпочинку мусить йти далі. Лишаємо село та входимо в ліс. Старий густий ліс стояв, немов стіна, перед нами. Раптом повіяв сильний вітер і ліс могутньо зашумів.

Стрільці, що йшли напереді з готовою до стрілу зброєю, подали:

– Іти обережно і тихо!

Ясь притишеним голосом оповідає, що кілька днів тому наші відділи мали великі бої з більшовицькими партизанами. Майже всіх розбито. Багато згинуло, але недобитки ще можуть бути і кожної хвилини можна з ними зустрінутися.

Кожний іде обережно, зорить направо й наліво. Де-не-де чути крякіт ворон та крик сойок. З верхів дерев часто зривались зі скреготом сороки.

Кожного з нас огортав якийсь дивний ляк. По тригодинному марші лісом виходимо на поле. Перед собою бачимо село – це Завій. Входимо в село. Тут приміщують нас у школі. Відпочиваємо. По довгому марші зразу ж усі поснули.

Ранок. Швидко зодягаємося. До нас прийшло двох стрільців.

– Заберіть усі свої речі й виходьте на подвір'я на збірку, – кажуть вони.

Наш гурток у трилаві розмістився на подвір'ї школи. З однієї із сусідніх хат вийшло трьох озброєних чоловіків. Попереду них ішов сильний кремезний чоловік середнього росту – це командир Різун. В товаристві з ним – старший булавний Хмара і булавний Яструб.

Один з-поміж нас здав звіт командирові.

Командир придивлявся до кожного зокрема й дещо запитував. Запитував, що примусило нас йти до повстанського відділу.

По перегляді простими словами почав говорити до нас. Він з'ясував, яке суворе, тяжке життя повстанця та яка жорстока боротьба з ворогами.

– Але любов до України переможе все! – закінчив свою промову командир Різун.

Тих кілька слів командира Різуна зробило велике враження на нас. Кожний з нас готовий був віддати навіть сьогодні життя за Україну. Енергійна постава, відвага й одчайдушність командира ще більш запалювала кожного з нас.

З лиця командира била велика сила волі й упертість. Перед собою ми бачили справжнього ідейного борця за краще завтра українського народу.

Товариство, що прибуло разом із командиром, з любов'ю дивилося на нього. Були горді зі свого командира.

– Тому що дехто з вас старший віком і в'яже його родинне життя, піде до дому.

– Нам треба молодих, здорових вояків, щоб могли видержати найгірші обставини, – сказав командир Різун.

Між нами було з п'ятнадцять, що мали приблизно п'ятдесят років. Вони були змушені вертатись додому. Хоча всякими силами намагались залишитись, але, по довших переконуваннях, зрозуміли тяжкі обставини українського повстанця, відійшли.

Нас розділено по чотах сотні Різуна. Мене теж приділено до цієї ж сотні.

Я – стрілець Пробій!

Щасливий був цей день для мене. Я став вояком Української Повстанської Армії.