Дата публікації допису: Jun 17, 2012 8:55:55 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І.
Документ №252
Мешканець села Борочичі Горохівського району, голова обласного Братства колишніх вояків УПА, член УРП М.Ф. Семенюк отримав, як стало відомо редакції, запрошення від Українського інституту політології у Мюнхені прочитати низку доповідей для української громадськості. Перед поїздкою до Німеччини з ним зустрівся наш власний кореспондент.
– Мелетію Федоровичу, протягом останніх років, виступаючи на багатьох мітингах і публікуючись у низці неформальних, як прийнято їх було називати, видань, Ви забезпечили собі досить широку популярність. І не тільки, як видно із запрошення, у нас. Але довкола Вашого імені, і це Ви теж знаєте, ширяться і найрізноманітніші суперечливі чутки. Тому хотілось би, щоб у першу чергу Ви розповіли дещо про себе. Бо, хоч і назвав мене один із «дотепників» Вашим особистим біографом, але, даруйте, знаю про Вас дуже мало.
– Ви могли б звернутися в КДБ і вивчити мою справу.
– Міг би. До речі, не відкидаю такої можливості надалі. Але вважаю за краще почути про все від Вас особисто.
Ну що ж... Народився я в Борочичах, де й тепер живу, в 1925 р. Батько мій свого часу служив у прикордонних військах Української Народної Республіки. Ви знаєте її історію, знаєте, що УНР було визнано Радою Народних Комісарів на чолі з Леніним, а потім організовано призвідку для того, щоб затопити молоду українську державність у крові. Усе діялося в чисто більшовицькому стилі, від якого мало чим відрізняються і відомі події в Прибалтиці, як і путч 19 серпня. На щастя, з тої колотнечі батько вийшов живим, а ідею незалежності України зберіг у собі до останніх днів. Отже, я ріс в любові до України і виховувався, коли хочете, націоналістом.
– А Вас не бентежить те, що із словом «націоналізм» люди пов’язують багато такого, що...
– То від незнання повної правди, яка зумисне замовчувалася тоталітарною системою, та в результаті цілеспрямованої комуністичної пропаганди. Організація націоналістів не хотіла зла для свого народу. Вона виступала проти сталінщини, котра в 1939 р., спекулюючи на прагненні всіх українців – і «східняків», і «західняків» – жити в одній сім'ї, принесла на наші землі репресії, насильну колективізацію, узаконене беззаконня. А що в боротьбі з надто могутнім противником ОУН змушена була шукати спільників у ворожому, щодо комуністичної системи, таборі, сподіваючись на їхню допомогу, то таких прикладів у світовій історії є немало. Зрештою, ОУН, як і КПРС, об'єднувала в собі різних людей. То звинувачувати в чомусь увесь націоналістичний загал так само безглуздо, як і звинувачувати увесь загал комуністів в організації путчу 19 серпня, чи в тому, що шлях до «світлого майбутнього» виявився дорогою в нікуди.
– Як Ви стали членом ОУН?
– Можна вважати, що я йшов до цього з дитинства. Вже в 1941 р. був у юнацькій сітці. На початку гітлерівської окупації власноручно виготовляв і розповсюджував із друзями листівки, у яких ми закликали населення не здавати окупантам хліб, саботувати їхні розпорядження. Певний час був провідником похідних груп. Після того, як сподівання на здобуття самостійної України з допомогою гітлерівців розвіялись, ми готувалися до боротьби. Ми ладні були воювати з усім світом, аби вибороти Україні незалежність. У 1942 р. в наших краях почала організовуватись Українська повстанська армія. Я в неї вступив дещо пізніше, у 1943-му.
– Перебуваючи в УПА, Вам доводилося брати участь у сутичках з гітлерівцями?
– Так. Зокрема в Берестечку, Горохові, в Бегеті Володимир-Волинського району, у Бранах, коли поїзд спустили з колій, та Холоневі Горохівського району, коли спалили фільварок, а також над Бугом неподалік Сокаля, біля сіл Неновичі та Павловичі, що на території теперішньої Польщі, в деяких інших. В одному з них був поранений у ногу.
– Ким Ви були в УПА?
– Політпрацівником, або, як у нас говорили, політвиховником. Я мав освіту, що прирівнюється до теперішніх восьми класів, і на ту пору це багато важило. Потім, вже у 1944 р., мене було призначено сотенним у розвідці УПА на Волині, або, як її назвали, в групі «Турів». Цей факт, до речі, у справах КДБ не зафіксований. А призначили на пост сотенного мене після бою з енкаведистами, в якому багато наших полягло, в тому числі і сотенний, і його перший заступник.
– Розкажіть про це трохи ширше.
– З наступом Червоної Армії УПА відходила на захід, на територію Польщі. Звідси наш підрозділ перейшов лінію фронту і майже без будь-яких ускладнень дістався в Цуманські ліси. Тут і відбулася нарада командирів формувань УПА, в якій взяли участь Дубовий, Рудий та інші. Енкаведисти довідались про те, що в лісах між селами Мощаниця і Сильне, тепер Ківерцівського району, зосередились великі сили УПА, вирішили провести широкомасштабну акцію і знищити нас воднораз. Якщо не помиляюсь, із румунського фронту було знято кілька полків, які й повинні були вимести нас «червоною мітлою». Щоб відрізати нам шлях до відступу, з двох боків зумисне було підпалено ліс, а там, куди ми, рятуючись від переслідування і вогню, могли вийти, влаштовано засідку. У неї і заганяли нас облавою.
– Цікаво, як вдалося Вам вийти з того «котла» живим?
– Щоб не потрапити в засідку, а наші розвідники її виявили, і не згоріти у вогні, група «Турів» збочила в Чортове болото. Це приблизно в тих місцях, де базувався свого часу загін червоних партизанів Медведєва. Але я опинився в тій ситуації, коли далі йти було вже нікуди. Автоматні черги, щораз голосніші вигуки «Бандера, сдавайся!» свідчили, що облава наближається. Я сховався між купинами, накидав на себе трави. Була думка, – якщо мене виявлять, то застрелюсь. І зброю наготував. А кроки вже зовсім поряд. І раптом притишений голос: «Бандера, спрячь ногу!» Зразу ж за тим хтось легко копнув мене в ногу, яку слід було сховати під траву. Не пам'ятаю, як я її ховав, але голос червоноармійця стримав мене від останнього пострілу.
– Дивний випадок. Чим Ви його поясните?
– Не знаю. Можливо це від суперечностей, які були між регулярною армією та енкаведистами, можливо через те, що, зняті з фронту, де воювали з німцями, не хотіли солдати стріляти в своїх, а може й тому, що усе ж розуміли мету нашої боротьби. Випадок такий, про що пізніше я довідався, був далеко непоодиноким і не тільки зі мною трапився. Потім усі ми, кому пощастило врятуватися, зібралися у заздалегідь умовленому місці. Зоставатись у Цуманських лісах було небезпечно. Вирішили роззосередитись, перечекати. Я з двома стрільцями та двома дівчатами-зв'язковими пішов у село Одеради, що тепер в Ківерцівському районі. Там нас, окрім однієї із зв'язкових, і взяли енкаведисти.
– Як це трапилось?
– Нас продала одерадівська зв'язкова. Бачте, кожна із зв'язкових працювала на своїх відтинках лінії зв'язку. Наші дівчата вивели групу до Одерад, а тут ми звірились на місцеву зв'язкову. Вона ж завела нас спочатку до якоїсь хутірської садиби, де ми поїли, бо вже кілька днів не мали і риски в роті. Зразу по тому господар садиби почав збиратися в Олику, тоді це райцентр був, до млина, а ми, нічого не підозрюючи, ще перепочивали в садку. Потім зв'язкова повела нас на інший хутір, де ми й облаштувалися у стодолі. Щоправда, одерадівська зв'язкова одну із наших дівчат, котра, як я здогадуюсь, була у групі зв'язку на тій лінії старшою, заманила до себе. Усе було заздалегідь сплановано. Адже, аби напад на нас не був несподіваним, то неминуче був би бій, у котрому всі ми могли загинути. То одерадівській зв'язковій йшлося про те, щоб нашу зв'язкову передати енкаведистам живою. Ми ж втомлені безсонними ночами і переходами, зразу поснули. Задрімав і стрілець на стійці. Сигналу тривоги, що його подав господар хутора, здається, Зубенко його прізвище було, ніхто через це не почув. Зірвав нас на ноги вже запізнілий постріл вартового та шалений вогонь енкаведистів у відповідь. Я вискочив із стодоли і тут же був поранений. До свідомості дійшов уже в кузові автомашини. Руки були зв’язані за спиною колючим дротом і ним же прикручені до тулуба. Як на колоді, сидів на мені якийсь старшина.
– А звідки така впевненість, що Вашу групу видала одерадівська зв'язкова?
– Наша дівчина, котра пішла з нею на поночівлю, підслухала її розмову з матір’ю. Зрозумівши про що йдеться і що до того «гостинного» дядька котрий до млина раптом заквапився, нас було заведено не випадково втекла – постелили їй в окремій кімнатці і двері зачинили, – через вікно. Нас попередити вона не могла, а інших повідомила про зраду. Про це я довідався як уже був у в’язниці, в камері засуджених до страти. Як і про те, що СБ скарала зрадницю, а чи навіть і всю її сім'ю.
– Мабуть, саме раз поговорити і про другий, так би мовити, бік медалі. Окрім героїки і романтики було в боротьбі націоналістів і таке...
– Що ж, поговоримо і про це. Усе, що діялося в ті роки і що кваліфікується як злочини проти мирного населення, десятиліттями відносилося на УПА. В цьому найбільша неправда. І досьогодні мало хто знає, що УПА була окремою, військовою, а не політичною структурою, із своїм польовим статутом, формою, хоч носили її далеко не всі, бо шити треба було за власні кошти і з власного матеріалу. Була в ній і своя польова жандармерія. Коротше хто би, що не казав, а це була армія. І за будь-які акти насильства щодо цивільного населення в ній здебільшого карали смертною карою. Можливо це й надто жорстоко, але нам над усе ішлося про те, щоб ніхто не мав підстав назвати нас бандою. Акції ж щодо цивільного населення здійснювала СБ. І так як Червона армія не несе відповідальності за злочини НКВД, так і УПА не відповідає за те, що робила СБ.
– А акції проти поляків? Надто масштабно вони проводилися. Не схоже що здійснити щось подібне СБ могла виключно власними силами.
– Я вже, здається, говорив Вам колись, що в акціях проти поляків УПА використовувалася тільки в окремих випадках і дуже незначними контингентами, які добирала та ж таки СБ. Я знаю, що кажу, і мені нема резону обдурювати. Але хочу зауважити таке: акції проти поляків – це чи не найжахливіше в історії націоналістичного руху явище, якого не можна було допуститись , але яке за тих умов не могло не трапитись.
– Чому? Адже на наших землях українці здавна жили з поляками начебто в мирі і дружбі?
– Ну, я не сказав би, що завжди. А з приходом гітлерівців поляки по суті зразу ж стали перешкоджати українському націоналістичному рухові. Я був обстріляним ними ще в 1942 р. Армія Крайова, котра утворилась в окупованій Польщі, на своїй території вела боротьбу з німцями, а на наших землях поляки, щойно українська допоміжна поліція перейшла в УПА, зайняли її місце і служили німцям. Особливо ревно допомагали вони окупантам в акціях проти українського населення. Та й 27-а Волинська дивізія АК під командуванням Оліви, що діяла на Волині, теж вдавалася до цих акцій.
– Полякам ішлося головне про те, що будь-яким чином довести своє право на володіння західноукраїнськими землями, а відтак треба було придушити український рух. І невинну кров першими пролили польські націоналісти. Українське село Красний Сад, наприклад, було вирізане ними у Великодну п'ятницю чи суботу 1943-го, тобто задовго до відомої дати на Петра і Павла. Тоді ж було знищено ними і ряд інших сіл, не кажучи вже про сотні окремих сімей. От і увійшло в дію правило тих жорстоких часів, кров за кров, насилля за насилля. До речі, про акції українських націоналістів проти польського населення говорилося скрізь, а численні факти дій польської сторони проти українців, з чого усе і почалося, як правило, замовчувалися. Не чув я, щоб когось із польських націоналістів було притягнуто за це до відповідальності, хоча невинна кров, пролита поляками, такого ж червоного кольору.
– Але в історії українського націоналістичного руху є інші чорні, так би мовити, сторінки. Це – злочини проти українського цивільного населення. Повернемося хоч би до факту в селі Борисковичах Горохівського району, який ми з Вами колись уже обговорювали. Пригадую, Палигу, одного з учасників розправи над ні в чому не винними людьми з цього села, Ви тоді назвали бандитом і садистом.
– Я і тепер це повторю, бо знаю, що пізніше, перебуваючи на службі в енкаведистів, Палига теж знищив багато ні в чому не винних людей, причисливши їх до бандерівців. Я переконаний, що і в наших рядах, то був провокатор від НКВД.
– У мене ж, оскільки знайомився із справою Пялиги, склалася думка, що був він таки в СБ.
– Це нічого не міняє. Провокатори могли і в цій службі бути. Сталінщині будь-що треба було заплямувати нас в очах цивільного населення, а невинно пролита кров підходила для цього якнайкраще. І що важили тоталітарній системі долі десятків чи й сотень, якщо вона, аби поставити українського селянина на коліна, голодом заморила мільйони?
– Але чи не задумувалися Ви над тим, що до подібних акцій могла вдатися СБ виключно для того, аби невинною кров'ю, а, що не кажи, таки лягла вона плямою на весь український націоналістичний рух тої пори, відрізати шлях до відступу тим учасникам цього руху, котрих покликала в УПА і ОУН романтика самостійності, героїка боротьби? Адже акції ці здійснювалися в більшості буквально перед визволенням території від гітлерівських окупантів та зразу ж по цьому.
– Мені в це важко повірити. Легше повірити в те, що СБ могла діяти за підлими, неправдивими, а до всього ще й анонімними доносами. З одним із таких фактів, коли незнайому мені жінку нізащо були б, аби не втрутився, стратили, і сам стикнувся, перебуваючи в УПА. Думається, що методом доносів мали можливість скористатися і провокатори від НКВД.
– Ви дуже багато говорите про провокації НКВД. У Вас є якісь факти?
– Безперечно. У 1943 р. нашій розвідці вдалося встановити, наприклад, таке: знищивши в Рівному якогось гітлерівського чиновника, Микола Кузнєцов «забув» на місці вбивства списки, за котрими фашисти заарештували сотні наших людей. Як бачите, тоталітарна система задля того, аби націоналістів знищити, не гребувала нічим. Мені чомусь здається, що й до того, аби спровокувати різанину між українцями та поляками, доклала вона рук, бо мала в тому вигоду. Втім, могли і гітлерівські спецслужби це зробити. Тим часом відкриту боротьбу з українськими націоналістами, до яких причисляли і зовсім непричетних до нашого руху людей, вели сабуровці. Протягом двох місяців перебування цього спецзагону червоних партизанів у завидівських лісах – жодного бою з німцями і близько ста замордованих у поближніх селах українців. До їх числа належать і тринадцятирічна та дев'ятнадцятирічна дочки священика із села Стрільче Горохівського району. Обох їх було зґвалтовано і потім вбито.
– Ви переконані, що то були сабуровці?
– Без сумніву. Бо саме з ними зіткнувся один із підрозділів УПА, рятуючи від смерті і наруги групу мешканців одного села. Аби не це, то злочини їхні спокійно можна було б пізніше теж віднести на рахунок українських націоналістів.
– Але ж і про них говориться немало подібного?
– А я і не збираюсь категорично стверджувати, що наші такого не робили. У ті страшні часи все могло бути. Проте в усьому треба розібратись. Як я вже сказав, в УПА за подібні дії розстрілювали. А коли щось таке робила СБ, то УПА за неї не відповідає. Зрештою, треба брати до уваги і таке: навіть в наш час вистачає різних злочинців, котрі ладні діяти під будь-яку марку. Було ж зовсім недавно, що в Берестечку хтось пограбував сім'ю, а в хату грабіжники увійшли начебто від імені депутата-демблоківця. А в ту пору охочих до грабунків та насильства тим більше вистачало. В тих же Борисковичах ми самі, а діяли вони під нашу марку, трьох таки розстріляли. Та системі вигідно було всі злочини, які коїлися в ті часи, без розбору відносити виключно на рахунок українських націоналістів.
– Ви сказали, що були в камері засуджених до страти.
– Так, я мав бути страченим, але покарання змінили на 15 літ каторжних робіт. Добував мідну руду в Джезказгані. Строк, проте, на три роки скоротили.
– Але ж Вас, як мені відомо, іще двічі притягали до відповідальності?
– Другого разу судили за те, що знайшли у мене конспекти з історії України. Одержав сім років. Третій раз, я працював тоді шофером у Горохівському радгоспі цукрокомбінату, звинуватили у приписках кілометражу. Знову – п'ять років. Справжньою ж причиною були мої зв'язки з так званими дисидентами, зокрема із Світличним. По другій судимості я реабілітований, вирішується і питання щодо реабілітації по третій.
– Їдучи до Німеччини з доповідями, Ви не боїтесь, що забракне освіти?
– Освіта у мене середня. Але університетами були ті роки, котрі разом з іншими політв'язнями, а серед них були і люди дуже високої освіченості, провів за колючими дротами. Тож конспекти з історії України я із Джезказгану вивіз. А в доповідях розповідатиму про те, що знаю і в чому переконаний. Розповідатиму з чистою совістю, бо невинної крові у мене на руках нема.
– Я кілька разів чув Ваші виступи на мітингах. Хоч, як на мій розсуд, і траплялися в них деякі перехльости, на що вказував у своїх статтях, але в цілому зауважував у Вас і прагнення об'єктивності. То ж саме об'єктивності залишається побажати Вам у виступах в Мюнхені.