Наші герої у спогадах очевидців (частина 2)

Дата публікації допису: Jun 01, 2012 11:53:0 AM

СТРАШНО, ЯК ЗГАДАЮ...

Автор: ЄВГЕНІЯ БУГАЙ – ДАНИЛЕВИЧ

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Я народилася у 1924 році в патріотичній сім'ї, де крім мене був ще старший брат Роман (1923 р. н.). Він навчався у Тернопільській гімназії, де й вступив до ОУН. Переховуючись від нацистів, перейшов до підпілля, де й отримав псевдо «Плуг»

Євгенія Бугай-Данилевич, 1924 р. н., з Терпилівки. Тюрма 10+5 Комі АРСР. Повернулась у 1950 р.

Я стала членкинею ОУН з 1942 року. До брата вже в ті часи приходили невідомі люди, він з ними не раз кудись зникав, тоді вже був районовим референтом – політвиховником та мав псевдо «Корній». Я ж отримала псевдо «Галина» та виконувала завдання підрайонової зв'язкової УПА. Переважно працювала на терені Лозівка, Ободівка, Гущанки, Сухівці. Шельпаки, Клебанівка. Була зв'язана з заступником станичного Ганною Фамагей.

У листопаді 1944 року відбула курси молодшого медперсоналу в районі Добромірки, Гущанки, Лозівки. В нашій групі було 20 дівчат, всі засекречені і мали псевдо. Групою та її охороною керував з двома бойовиками друг «Зеновій». Він проводив заняття з тактичної підготовки, а основні заняття по медицині викладали подруги «Нюся» і «Марта». Навчання ми завершили під новий 1945 рік. Лікувати приходилося багатьох поранених, добре пам'ятаю друга «Вітра» з Волині, Антона Бомбу – важко пораненого в груди під Коршемками, Андрія Гелету, там же пораненого. Крім того виконувала інші доручення – розводила та переводила повстанців по селах, носила естафети.

Сутички, невеликі бої, засади, зрадники, що заробляли свої іудині срібляки зраджуючи святу ідею Самостійної Соборної України. Впала жертвою такої зради і наша духовна святиня, дерев'яна церква, пам'ятка архітектури XVII ст. В ній загинули українські патріоти в т. ч. і мій брат Роман – «Корній». Його кинули на віз мертвого, так, що голова звисала і билася на ямах. Маму, аби ще доставити більше мук, гнали за тим возом до Нового Села. Вона згадувала потім: «Я не бачила світу білого, лише голівку моєї дитини. Він говорив до мене. Мамо, моє життя вже не належить мені. Я вступив на цю стежку і маю її пройти до кінця...»

Сипачі НКВД видалили й мене, було то в 1945 році. Везли мене возом до Нового Села. Знала добре про всі звірства отих нелюдей. Знала, що там чекає, адже дуже багато мені відомо – явки, паролі, квартири, склади, криївки, боївки.

– Чи ж витримаю?

Вирішила втікати. Хай мене застрілять і тим самим обірвуть весь ланцюжок. Зіскочила з воза та й побігла, а вони були добре вишколені оті пси – енкаведисти, не стріляли. Я потрібна була їм живою. Схопили, ох, як і лютував отой Зябліцев. Потім жорстокі катування тривали кожен день, та витримала. Не зрадила Декалогу Українського націоналіста, дістала 10+5, відбувала в Комі АРСР. Там таких молодих дівчат були тисячі – голод, холод, важка, каторжна праця. Про таких, як оті мої дівчата і написала вірш Потикевич-Заболотна:

«РУСАЛОНЬКА» – ПОВСТАНКА

«Русалонька» – повстанка сімнадцять мала літ

І серце полум 'яне, і личко – білий цвіт;

І чисту, добру душу, вінок дівочих мрій,–

За волю України пішла у смертний бій.

За волю України! Боїв нема без втрат:

Всю в ранах, непритомну схопив москальський кат:

І допити, й тортури і карцеру бетон,

Гулагівські етапи, столипінський вагон –

Усього було вдоста! Та ненаситний звір –

За тебе, тата й маму загнали у Сибір.

Не знаєш їх могили, лиш біль та сум – нудьга...

По кісточках вкраїнських посвистує пурга.

«Русалонько» – повстанко! Тебе Господь зберіг,

І сивою вернулась на рідний свій поріг.

Та не кінець тортурам, бо ще живий твій кат.

Зайшла у рідну хату, а в хаті – «старший брат»,...

«Русалонько» – повстанко! Посивіла коса,

Лице твоє у зморшках, в очах сумна сльоза.

Яскравим помаранчем сльозу твою утрем,

Твої ми однодумці, з тобою в ногу йдем.

«Русалонько» – повстанко! Незламна в боротьбі,

Омріяна Вкраїна ще вклониться тобі.

На бронзі буде напис – історії сувій:

«За волю України ішла на смертний бій».

... Усе, як в тому вірші і сивина, і зморшки, і «старший брат» в хату не пускає. Насилу приписалася у Максимівці, вийшла заміж за такого ж «ворога народу» Данилевича. Викопали собі землянку на колишньому його господарстві, бо жити не було де. Згодом побудувалися.

Дочекалася я України, та й на тому добре, але ж залишаються у серці пам'ять про брата, матусю-страдницю, про власне пережите... Хочу одного, щоб Господь послав нам єдність та любов.

«ЛІЛЕЯ»

Слово про Ганну Ковальчук

Автор: НЕСТОР КУЧАБСЬКИЙ

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Ганна Ковальчук-Лінько, 1924 р. н.

Після закінчення початкової школи в селі, продовжила навчання в торговельній школі м. Збаража. У 1942 році вступила до ОУН, прийняла присягу. З новим наверненням большевиків у березні 1944 року, сільська молодь розлетілася – хто відразу пішов до УПА, кого забрали на фронт, а вона за завданням проводу пішла працювати секретаркою сільської ради. Там був певний доступ до важливої інформації.

До 1946 року відбулися різні події, втратила сестру, на то була вища воля. Бачила, що хмари збираються й над нею, тож по чужих документах виїхала до Львова. У 1949 році її таки вислідили і заарештували. Доправили в тюрму на Лонцького (головний вхід в тюрму був з вулиці Сталіна). Там катували і мучили довгих 6 місяців. Судив військовий трибунал. Був один очний та два заочні свідки-сексоти.

Присудили 10 + 5 без права повернутися на Західну Україну. Відбувала в Іркутську, на Колимі та за 25 км від Магадану. Там і зустріла радісну звістку, що здох «батько народів» «товарищ» Сталін. Потім відправили на сільгоспроботи, стало легше, ніж у таборі, тут хоч можна було підкріпитися якимось буряком, чи морквиною.

Познайомилася з колишнім офіцером РККА, а пізніше бойовиком «Грабом», з відділу УПА-Північ Клима Савура Трохимом Лінько. Повернулися. Повінчалися в рідній Терпилівці. А за 3 дні «рідні» органи випровадили геть. Скиталися по Східній Україні. Потім приписалися якось до Збаража. У 2004 році Трохим помер. Лишилася сама.

СПОГАДИ МАРІЇ ТКАЧ - КОВБАСЮК

Народилася я в с. Терпилівка у 1929 році. Щасливе дитинство закінчилося вже по приходу «перших москалів» у 1939-му. В 1942-му вже знала про ОУН. До нас у село приїздили хлопці з Волині та й мої родичі вже були в ОУН. В ніч на 4 березня 1944 року повернувся з Волині мій сусід, у подальшому провідник «Ліско» (Малішевський Йосафат) і почав переховуватися в нас на горищі. Наступного дня прийшла червона армія, а за нею ковпаківці. Їх набилося до хати 18 душ, а на горі озброєний повстанець. На щастя за три дні вони виїхали кудись.

Восени, коли вже фронт відкотився на захід, в нашому селі перебувало багато повстанців. На зв'язок спочатку ходила моя мама, а відтак – я. Старшою зв'язковою в нас була Ганя Трач. (Вона чудом уникнула тюрми, хоч енкаведисти мали на неї матеріали. Певний час переховувалася). Пригадую своє перше завдання. Мені було 16 літ. Мала вийти за село і там зустріти 3-х хлопців та провести їх до сусіднього села Климківці. Була пізня осінь. Дощ, слота. Привела їх Слава Коцавал – зв'язкова з Добромірки. В руках мала пістолет з яким не розлучалася до кінця життя. Вона згодом загинула у с. Шили, в час облави. Коли побачила, що її оточують кінні енкаведисти та ковпаківці, застрелилась.

НАШІ ГЕРОЇ – РОДИНА ІВАХІВ

СПОГАДИ ОКСАНИ ШАХ-КУЗЬМІН, псевдо «ОЛЯ»,

записано внучками Шемердою Оксаною та П'юрковською Юлією

Я – Кузьмін Оксана, дівоче прізвище Івах, псевдо «Оля», у роки війни 1944-1945 років була зв'язковою у боївці сотника «Паливода», який загинув у бою з енкаведистами у Луб'янецькій діброві. Після цього потрапила у боївку «Перебенді». Моїм завданням було діставати зброю, взуття, одяг, медикаменти. Разом з односельчанином Мотласом Ярославом проводили хлопців із криївок у Карпати і далі на Румунію.

У нас, в селі Голошинці, стояв загін фольксдойчів і я разом із двома повстанцями всякими хитрощами здобували в них зброю, виносили за село і передавали хлопцям із боїки сотника «Гарта». В Новому Селі ветлікаром працював Смеречинський Тимофій і я вночі ходила до нього в лікарню, щоб забрати медикаменти і передати повстанцям.

Разом зі мною у лавах УПА був і мій брат, Івах Роман, псевдо «Чайка». Він загинув від рук енкаведистів і похований у братській могилі, у селі Терпилівка. Багато різної роботи доводилось мені робити у цей грізний час. У лавах УПА були не тільки мої земляки, але й хлопці та дівчата з інших областей, які влітку переховувались у полях, і їх треба було годувати, тому мені не раз приходилось пекти хліб, передавати бійцям, щоб потім їх розводити у різні загони. А ще в усьому, нам з братом, допомагав наш батько, Івах Олексій. У нас в садку був бункер, де збирались командири і після смерті брата, батько вночі закидав цей бункер.

Одного разу, коли повернулась із завдання додому, енкаведисти обступили хату і забрали мене в Нове Село. Допитував мене слідчий Жабляцов. Там зазнала різних тортур, бив, притискав дверима пальці, але я вистояла і нічого йому не розказала. Точних доказів про те, що я була зв'язковою УПА у нього не було і через декілька днів він мене відпустив, попередивши, щоб нікому нічого не розповідала. Повернувшись з допитів додому, зразу ж пішла у Тернопіль і зробила це дуже вчасно, бо на другий день енкаведисти обступили село і шукали мене.

Багато пережиття і горя випало на нашу родину. Після смерті брата, мені з батьками доводилось переховуватись у різних людей і довгий час не була вдома, але покладені на мене завдання виконувала. Ми, молоді, мріяли про свою незалежну Україну і заради цього терпіли муки і йшли на смерть.

Молодому поколінню хотіла б побажати, щоб воно пам'ятало якою ціною дісталась нам наша незалежність і що за неї полягли найкращі сини і дочки України. Багато ще негараздів у нашій державі. Хотілося б, щоб наші діти і онуки не були наймитами в чужих країнах, щоб свій труд і розум віддавали на розбудову України.