Любачівськими шляхами або поєднання добровільності й обов'язковості російським окупантом (автор: Бородач Василь)

Дата публікації допису: Jul 15, 2012 8:8:54 PM

Вісник Любачівщини №7, Львів – 2002. –112 стор.

(Американський історик, професор Дж. Армстронг)

На зламі 1924-1925 роки на любачівсько-чесанівських землях уже діє ще неоформлена Українська Військова Організація, яка завдяки своїй програмі і патріотичній підтримці української молоді стає провідною рушійною силою не лише українського громадського життя, а й творцем нових помислів, носієм ідей і завзятим виконавцем усіх планів. На любачівсько-чесанівських обріях уже тоді виднілася виразна й чітка мета боротьби за свої права, яка у фіналі виросла в героїчний оборонний «Бастіон» Української Повстанської Армії.

Коли восени 1939 року большевицькі війська зайняли Галичину, українська Любачівщина залишилася на большевицькому боці так званої «залізної заслони». Любачів стає прикордонним містом большевицької системи й ніби завмирає. Давні австрійські військові казарми займають прикордонні війська НКВД. Жах і непевність вісімнадцять місяців блукали завулками Дахнівської, Млинської, Торговицької й Молодівської вулиць Любачева. Кожна довга стрічка худоб'ячих вагонів на бічних залізничних рейках в Олешичах, Любачеві й Горинці погрожувала вивезенням на Сибір і поневіряннями. На час большевицької окупації життя української Любачівщини застигло, обмежуючись молитовними зібраннями в церкві, де отець декан Козак відправляв тиху щоденну Службу Божу.

Німецько-російська війна принесла до українського Любачева нові потрясіння й зміну окупанта. Тяжкий жах большевицького режиму розчинився в пожежах фронтових димів. Володарі життя й смерті з любачівського НКВД у неділю зранку вже сиділи за німецькими дротами на подвір'ї дому «Просвіта» в Чесанові й, очевидно, дивувалися, що ж то трапилося. Незадовго німці організовують у Любачеві свою адміністрацію. Вони переводять повіт до Рави-Руської, залишаючи в Любачеві так звану «Ляндкомісаріат» та німецьку жандармерію. Типовим символом нових часів і німецької влади в Любачеві стає господарський референт Шрам, фольксдойч з постійною захалявною нагайкою. У канцелярії сидить зв'язкова «Армії Крайової» полька Зося Затей. За чужими нашіптуваннями на Любачівщину приходять німецькі воєнні лиходійства.

Першою трагічною жертвою німецького режиму в Любачеві був майстер Богдан Кульчицький – адвокат і активний громадський діяч. Одного вечора його на вулиці застрелив німецький жандарм. Тінь смерті довго ходила як застереження до будь-яких приятельських жестів з німецькими окупантами. У Любачеві не діють українські товариства, якісь допомогові комітети, тощо. Зі східних частин галицьких земель німці створили так званих «Дистрикт Галичина», де заборонялися культурно-просвітницькі, суспільно-громадські чи політичні організації. Брак таких товариств і організацій українці Любачева компенсували сусідськими сходинами в ресторані Вахнянина. У Любачеві діють центральні уряди громади Любачів-село, де війтує свідомий українець і добрий господар Іван Назарко з Нового Села і працюють секретарі Паздерко, Васильовський, а пізніше Матвій Мелешко. Під керівництвом директора Ханаса з Башні Долішної в Любачеві успішно діє повітова українська молочарня. Не один кусочок масла з цієї молочарні йшов до лісу для тих, які своє життя присвятили боротьбі за волю. Директор Ханас пішов пізніше в похідні відділи УПА і загинув у бою з большевицькими «заградітєльнимі» відділами НКВД.

Працював у Любачеві і Повітовий Союз Кооперативів, який очолювали директори Зенон Янківський, Василь Андрухів та Михайло Козій. Відносно легко було тоді купити якусь пляшку «контингентівки», пачку «махоркових» чи кілограм цукру. Солідна українська поліційна станиця та свої люди в любачівському «Ляндкомісаріаті» успішно протидіяли натиску німців включати все господарське надбання українців у відбудову так званої «Нової Європи».

У важких умовах німецької окупації цілих три роки жили українці в повній воєнній готовності: звозили «грабунки» (кльоци з ліса), здавали контингенти та висилали людей у німецький «ясир» на робота до рейху. Коли від того натиску часто-густо крутилися голови, то за виконання «патріотичного» обов'язку окупант додавав алкогольну отруту, й у ній люди топили свої журби. Треба було вирішувати проблеми життя й смерті, виходити з таких ситуацій, які загрожували існуванню цілих сіл і сотень людей. Множилися такі труднощі, від яких наймудріші голови опускали в безнадії руки. Кілограм масла, порядна пляшка «оковитої» з якимось куснем сала, запхана в грабіжницькі руки, майже завжди «прояснювали» ситуацію.

До краю змучені люди якось намагалися втриматися на поверхні життя. Коли гарматна канонада ставала все голоснішою, села обсіла турбота про те, що большевицький злочинець знову повертається на наші західні землі. У лісах з'явилися злочинні большевицькі банди, що вбивали, палили й нищили весь людський доробок: було очевидним, що німці війну програли, й большевицький «визволитель» йде знову на Любачівщину.

Починаючи з 10 липня 1944 року, через Любачів на Ярослав протягом п'яти днів і ночей йшла розбита й зламана німецька сила. Коли ущух несамовитий рев воєнної кавалькади, здавалося, що на землю лягла тінь смерті. Якийсь дивний страх ходив порожніми вулицями Любачева, а на полях, що хвилювали дозрілими хлібами, ніхто й не показувався. Ніщо не мало тоді ніякого значення. Найбільшим скарбом було людське життя й успішний його захист. У такі критичні хвилини якось особливо хочеться жити.

18 липня 1944 року із залізничної станції Любачева виїхав останній потяг. Думка летіла до тих, хто залишався десь у лісах за Башнею, на Полігоні та в горинецьких хащах, щоб уже дуже скоро виступити на головній сцені як вирішальна сила, яка оловом і залізом голосно заявила ворогові, чия є любачівсько-чесанівська земля.

Большевицькі танкові відділи зайняли Любачів у полудень 22 липня 1944 року. Перед тим на місто налетіли німецькі літаки. Від бомбардування згорів будинок кіно, завалилася хата вчителя Симка, дах любачівської вікаріївки. Чудом врятувався від смерті о. Мирослав Мищишин. Декілька людей у Любачеві загинули. Тяжко поранено інспектора Василя Нея та його дружину, яких у безнадійному стані відвезли до лікарні в Раву-Руську.

Уже в жовтні 1944 року большевики спішно організовували Польську Армію Людову, що відразу стає об'єднанням озброєних розбишак. Розпочинається справжня Голгофа в українському Любачеві. Уже в перші тижні большевики намагаються позбутися свого потенціального ворога – чоловічого населення Любачева. Вони насильно поповнюють ряди своєї армії українським «гарматним м'ясом» для продовження війни на Заході. Вербування відбувалося за німецьким зразком. Большевики оточували село й примусово забирали всіх чоловіків від 17 до 55 років. Усіх «добровільно» мобілізованих людей включали до лав армії, не давали ні відповідного обмундирування, ані зброї. Майже всі роздягнені, невишколені й неозброєні люди загинули на західних фронтах.

Тимчасом поляки в Любачеві та в цілому повіті докладали всіх зусиль, щоб якнайбільше українців потрапило до рук большевиків. Усіх, хто намагався втекти або заховатися, стріляли на місці.

У грудні 1944 року до Любачева надходять додаткові відділи польського війська. У так званій «пацифікації» беруть участь новостворені польсько-большевицькі відділи «Міліції обивательської», «штурмуфкі». Жорстоко поводяться з українським населенням працівники польського НКВД, яке ховається під назвою «Уженду Безпєченьства». Так «Людова Польща» розпочала боротьбу з бандерівцями або, іншими словами, справжній грабунок усього українського населення. Під час так званої «ревізії» ці розбишаки забирали з хат невинних людей усе вартісне. Тих, хто намагався обороняти свою власність, били або вбивали на місці. Щоб заховати сліди злочинів, польська урядова боївка палила українські села, кидаючи замордованих людей у вогонь. Так згоріли села Синявка, частіша Молодова, Гірче, Опака та інші.

До нечисленних відділів Української Повстанської Армії, які діяли в околицях Горайця, Люблинців Нового й Старого, Плазова, включалася вся молодь Любачівщини й Чесанівщини. Масовими й жорстокими розбоями, вбивствами беззахисних дітей і жінок польсько-большевицьке шумовиння викликало спротив нашої української зброї. Цю істину розумів кожний, хто бачив лиходійства та злочини польських шовіністів. Керівникам Проводу й командирам Української Повстанської Армії здавалося, що переконливими застереженнями вдасться вгамувати цей «законний» розбій. Провід УПА вирішив видати заклик до польського населення припинити гоніння українців. Наслідком було те, що переслідування та вбивства стали ще жорстокішими.

Після того УПА розпочала добре організовані контракції на теренах Ярославського повіту в Синявщині та Томашівщині. Удар української зброї по бандитських польських згрупуваннях стривожив польських шовіністів. З початком травня 1945 року цивільні поляки з членами «Міліції Обивательської» і «Уженду Безпєченьства» зібралися пограбувати село Люблинець Новий на Чесанівщині. При в'їзді до села, на присілку Мельники, біля млина зустріла їх засідка УПА. Так було зліквідовано біля трьохсот злочинців. На час польських злочинних дій в Любачеві міська тюрма була заповнена українцями. Не було жодної дівчини, яка не сиділа б у в’язниці. Польські «рицеже» вбивали навіть дітей. Так загинув 12 річний Славко Кіндрат з Балаїв, Федь Клос із Перекопа та інші.

Провід УПА на Любачівщині намагався зробити все можливе для польсько-української злагоди і співпраці. Стривожені цим москалі присилають до Любачева відділ «істребітєлів» НКВД із двохсот чоловік. Ходили вперті чутки про можливість роззброєння польських парамілітарних відділів і залоги польського війська у Любачеві. Тому провід «Армії Крайової» видає наказ перейти в підпілля. Польські війська покидають Любачів і включаються у відділи «Армії Крайової» в лісах Руди Ружанецької, Сусця та Парів. У Любачеві залишається лише дуже малий відділ НКВД.

Саме в цей час на залізничній станції масово пакуються виселенці з Білгорайщини. У греко-католицькій вікаріївці Любачева мешкав «начальнік по пересєлєнію білгорайського района» полковник НКВД Чумаченко. Любачів, залишений напризволяще, без війська і розбійницьких польських загонів, почав думати про себе. Шукаючи рідних, яких арештували поляки, українці розбили тюрму, випустили всіх в'язнів. Далеко не всіх знайшли. Поляки жорстоко катували ув'язнених, багато було замордованих. Від побоїв номер управитель любачівського млина Іван Гайдук, загинули Петро Ліськевич з Чесанова, Степан Ференц із Залужжя, Теодор Лучко з Дахнова та інші. Тільки в одній частині тюрми знайдено 17 трупів.

Московський НКВД і тоді намагався спекти свою печеню. За звичайним громадським дорученням наказано створити комісію з визначних громадян Любачева. Вона мала підтвердити, що злочини в любачівській тюрмі чинили члени «Армії Крайової», які стерегли тюрму. До складу комісії з польського боку входили: Анджей Бендаж – староста з Цівкова, д-р Яблонський – повітовий лікар, д-р Зуховський – директор любачівського шпиталю, п. Ганусова, якийсь віце-староста та ще декілька людей з польського середовища.

Від українців до комісії входили о. Мирослав Мищишин та Іван Станько з вулиці Дахнівської. Усі замордовані в тюрмі були українцями. Сімнадцять трупів злочинно замучених людей свідчили самі про те, що з в'язнями поводилися надзвичайно жорстоко. Постріл в потилицю кожної жертви вказував на «технічне» виконання, ката та вчителя злочинів. Члени громадської комісії, зібравши відповідні докази про злочинну роботу польського «Уженду Безпєченьства», були переконані, що про все це знав большевицький НКВД, і такі дії польських солдатів він заохочував й цим керував. Відмовляючись підписати заяву, що винуватцем і виключним виконавцем вбивств є члени «Армії Крайової», комісія припинила свою роботу.

Польсько-большевицьке переселення українців з Любачева почалося уже в половині листопада 1944 року. На той час комендантом большевицької військової залоги був майор Петро Дмитрович Гордін. Він завжди афішувався українцем. До українського населення Любачева відносився дуже тактовно, а в деяких випадках навіть допомагав людям. Він, наприклад, виклопотав звільнення для Марусі Полохайло з тюрми та звільнив д-ра Гучка від військової повинності. Однак усі його «добродійства» мали одну мету: простягнути українцям Любачева опікунську руку «старшого брата». Прихильне ставлення цього вихованця ГПУ до місцевих українських священиків мало на меті використати вплив церкви для подолання спротиву перед примусовим виселенням. Польсько-большевицькі уповноважені з виселення українського населення заявляли, що переїзд є добровільним, додаючи, що й обов'язковим. Поєднання понять добровільності й обов'язковості було таким характерним для большевицької філософії.

На початку листопада 1944 року на Посянні та Холмщині переселенча акція уже йшла повним розмахом. Вбивства, грабунки, насилування, пожежі належали до щоденних большевицьких ритуалів. Крик людської розпуки й море пролитих сліз кликали до самооборони, до захисту. Польські «борзописці», що описують акції польського війська під час виселення як «харитативну» допомогу українському населенню, евфемістично прикривають скоєні насилля та злочини.

Переселенський большевицький комісаріат в Любачеві встановив 15 листопада 1944 року як остаточну дату зголошень на виїзд. Щодня й щоночі в Любачеві відбуваються грабунки, розбої, арешти, ревізії та вбивства. Вночі обрії палають пожежами, в яких дотліває добро довколишніх українських сіл. Ця злочинна акція відбувається в присутності загонів Червоної армії в Любачеві. Має свої численні війська в любачівських казармах і НКВД, які теж могли припинити наругу. Того не стається, бо всі дії були «аранжовані» большевиками та мали на меті довести українське населення до крайньої безнадії, моральному зламу й виїзду на схід. Технічне проведення виселення українського населення большевицькі диригенти довірили своєму «хорошому польському союзникові». Там, де тільки можливо, большевицькі комісари займають вигідну позицію «незаінтересованих».

Терпляче, самозречено й жертовно українське населення Любачева й околиць терпіло всі тортури, приниження й образи. Коли всі варварські «заходи» й методи не допомагали – українці вперто трималися своєї землі, большевицькі комісари робили збори всього населення. На тих «мітингах» большевики солодко співали по-українськи про свою прихильність до братів-українців. Згадували навіть, про самостійну Україну, стверджуючи, що дуже хочуть врятувати своїх братів від «польського вікового переслідування». Та большевицькі хитрощі не мали успіху. Українці Любачева й околиць трималися за батьківські пороги й не довіряли облесливим словам агітаторів.

Тоді комісари НКВД скликали масові збори польського населення Любачева. У яскравих фарбах змальовувались усі кривди, які заподіяли українські «буржуазні націоналісти» «хорошому совєтському союзникові». Тим самим большевики ще більше роздмухували вогонь ненависті між поляками та українцями. Пересічний польський патріот легко ловився на таку хитру наживку. Лиш деякі поляки пригадували тяжку й морозну зиму 1940 року, коли на любачівському двірці (вокзалі) такі ж червоні агітатори в холодні худоб'ячі вагони запихали польських жінок і дітей з Дахнова й Черешень та висилали в Сибір, звідки вони вже не повернулися. Були лише поодинокі випадки, коли поляки з Любачева пригадували боньшевикам ті факти з минулого.

Для переборення труднощів з виселенням українців Любачева й околиць НКВД спровадив додаткові підкріплення, які складалися з відділів окремого призначення. Ці відділи носили вже уніформи польської армії. Їхній командир, генерал Заіковський, не знав жодного слова польською мовою.

Українцям Любачева було наказано вислати до Варшави комісію, яка мала привезти певні інструкції про виселення. На цю варшавську конференцію український Любачів відправив Андрія Назаровича й ще декількох. У Варшаві польські урядовці разом з большевиками заявили делегатам, що все населення Любачева й околиць мусить негайно виїхати на схід. Не було допущено ніяких дискусій чи запитань. На наступний день після повернення з Варшави НКВД арештував Андрія Назаровича, і в тюрмі його так спокійно «заохотили» на переїзд, що він із зламаними ребрами майже першим виїхав кудись на схід.

Большевики бачили, що старими методами вони будуть боротися довго. Тому, підкріпивши свої позиції військами НКВД, перебраними в польські мундири, вони почали генеральний наступ на виселення. Виселення Любачівського повіту почалося вже 6 вересня 1945 року й мало дуже жорстокі форми. Групи озброєних польських вояків ходили від хати до хати українських родин і наказували за дві години з'явитися на залізничному двірці. За такий короткий час збентежені люди не встигали спакувати навіть найпотрібніших речей. Жаль, розпука, страх за життя спричинили розгубленість та безпорадність. До тих, хто не прийшов у зазначений час на залізницю, приходили знову, немилосерно били, грабували, насильно гнали на станцію, де заганяли у відкриті вантажні вагони. Було це в грудні 1945 року. Всюди падали завальні сніги й температура опускалася до 15 градусів морозу. Десь коло 10 грудня температура так знизилася, що малі діти замерзали у вагонах. Від плачу й голосіння нещасних розпукою летіла до неба скарга, якої тоді, здається, ніхто не слухав.

Переселенська акція в Любачеві забрала багато невинних життів. У цей макабричний час українського горя неможливо було записати всі імена замордованих. Польське військо стріляло кожного, хто здавався підозрілим, на місці вбивали всіх тих, хто намагався втекти чи заховатися. Поміж убитими був Михайло Кривко з вулиці Дахнівської та старенька бабуся Н. Вахнянин зі своєю внучкою. Якийсь польський нелюд кинув стареньку бабусю з внучкою до криниці. Перелякана дитина розпачливо й голосно плакала на дні. Вона приговорювала благальне до бабуні, мовляв, «вилазьмо звідси, бо мені тут мокро й зимно». Тоді польський «рицеж» вистрелив і вбив у криниці обох. Про цей ганебний злочин (говорив пізніше з проповідниці любачівського костелу польський ксьондз декан Собчинський, що «польскі жолнєж спляміл свуй мундир нєвінном крвьом дзєцка». З Любачева було виселено всіх українців, залишилося лише сорок родин, які були посвоячені з поляками.

Про долю окремих людей, зокрема відомих у Любачівському повіті українських діячів, сьогодні майже нічого не знаємо. Відомо, що о. декана Козака, пароха Любачева, вивезено на схід. Члени «Уженду Безпєченьства» (УБ) декілька разів намагалися його заарештувати, але українці, бійці Червоної армії, які мешкали тоді на любачівському приходстві, не дозволили цього зробити. 16 грудня 1945 року о. декан Козак зі своєю родиною виїхав на схід. На польсько-совєтському кордоні в селі Коровиця польська сторожа дощенту ограбувала о. Козака, забравши в стареньких навіть шлюбні обручки. Було заарештовано д-ра Бандиру й учителя Симка з Любачева. Їх тримали в ряшівській тюрмі до половини січня 1946 року і випустили на волю за браком доказів вини. Проти о. Мирослава Мищишина польська політична поліція застосовувала окремі гоніння, намагаючись згладити його зі світу. У жовтні 1945 року в о. Мищишина стріляли через вікно, але не влучили. Протягом листопада й грудня 1945 року «тайняки» з любачівського УБ кілька разів приходили вночі на вікаріївку, щоб заарештувати його, але Чумаченко, комісар з виселення у Білгорайському районі, завжди виходив до них з наганом, і якийсь час їм не вдавалося цього зробити.

Натиск польських переселенських комітетів на українське духовенство Любачівщини був такий великий, що всі українські греко-католицькі священики, після довгого опору, мусили таки залишити парохії. 21 грудня 1945 року виїхав з Любачева й о. Мирослав Мищишин, а любачівську парохію залишився обслуговувати о. Козенка, парох Люблинця Нового на Чесанівщині. З Дахнова до Любачева переїхав на короткий час і о. Володимир Мацьків. Обидвох їх через деякий час примусили поляки виїхати. Отець Мищишин, маючи документи про народження в Америці, зареєструвався в американському посольстві у Варшаві як американський громадянин 8 серпня 1946 року виїхав до Америки, де перебуває досі. Насильно впроваджуючи сталінське православ'я в Галичині, большевики безпощадно знищували не лише Українську Греко-Католицьку Церкву, але й українське духівництво. Большевицький НКВД використовував і провокації, створюючи такі ситуації, щоб фізично знищувати греко-католицьких священиків. Існували різні форми: від бандитських нападів до випадкових убивств. У такій ситуації загинув, наприклад, о. Гучко – парох Радружа. 30-го серпня 1945 року вночі бандити напали на радрузьке приходство, замордували о. Гучка і всю родину, в тому числі і його доню Славку.

Нищівний наступ большевиків на українську інтелігенцію Любачева й околиць мав вигляд ліквідації. Постійні арешти, тяжкі побої, грабунки та зневаження – мали за мету зламати морально весь український актив міста. Сандер, член любачівського УБ, не одному повибивав зуби та поламав ребра, доказуючи свою виняткову владу та силу. Про діяльність того озвірілого польського «добродія» в Любачеві найбільше міг би розказати вчитель Вовк із присілка Червінки Башні Горішньої, біля Любачева, який побував у Сандеровій політичній розробці. Окремий присмак мав арешт загально поважаного громадянина дир. Гарасовського. Тяжкі гоніння лікаря д-ра Івана Полохайла в Любачеві, огидні виступи проти місцевої української захоронки та повна ліквідація – усе це характеризує тотальний наступ на український Любачів.

Треба зазначити, що вже наприкінці грудня 1946 року український Любачів лежав у повній руїні. Навіть татарські наїзди з XVI століття не заподіяли Любачеву того, що спричинила польсько-большевицька переселенська акція.

Колишні шефи злочинних польських «баталіонів» смерті вже понад п'ятдесят років кормлять польське суспільство дешевенькою мемуаристикою. У ній автори постійно глорифікують свої геройства у боротьбі з Українською Повстанською Армією. Головною тематикою та метою тих «витворів» польських авторів є приниження української визвольної ідеї, зведення українця при зброї до рангу бандита. Уся мемуарна польська література намагається завуалювати польсько-большевицькі розбої і масове мордування мирного українського населення. Свої злочини ці панове-«рицеже» якось не мають відваги визнати.

Свідком «лицарства» польської армії під час виселення українського населення на схід є поведінка польського жовніра на Любачівщині. Вона не мала нічого спільного з державою і народом, які звикли звати себе християнськими.

Пам’ятник встановлено в місті Олеську українцями Любачівщини