Жапалів (автор: Бородач Василь)

Дата публікації допису: Nov 26, 2012 8:58:9 PM

Автор: Василь Бородач, 1908р.н. у с. Жапалів

Вісник Любачівщини №16, Львів – 2008. – 98 стор.

Під німецько-більшовицькими окупаціями

Моє покоління Жапалова ще й досі пам'ятає цю дуже радісну осінь 1918 р., коли кінний відділ сот. Юліяна Головінського патрулював шлях від Любачева до Ярослава. Ця військова частина була тоді першим і єдиним символом на Ярославсько-Любачівських землях, який свідчив про те, що збройна боротьба за незалежність Української держави почалася. Чотирнадцять літ після цього той самий наш Юльцьо ставав своїм автобусом в Жапалові і «приязно гуторив» з обсадою поліційної станиці Жапалова. В гуркотах його автобуса пригадувалися гуркітливі роки нашого визвольного змагу.

З вибухом німецько-польської війни в 1939 р. німецька армія захопила Жапалів вже в половині вересня. Пізніша поява совєтських танків на дорогах Жапалова, в день осінньої Богоматері, не застала в селі багато охочих зустрічати їх червоними прапорами.

Упродовж наступних вісімнадцяти місяців червоного господарювання в Жапалові село вилікувалося від найменшої тіні будь-якого комунізму. Навіть найбільший сільський «форналь» у Жапалові мав досить цієї «робітничої» влади. Про це вже дбало НКВД у Ляшках та його відділ в Жапалові, що розташувався в панському палаці.

Не те принесла до Жапалова червона армія, про що колись писали комуністичні помийниці «Сила», «Сель-роб». Гніт, неволя, терор і московське розбишацтво, якого село не переживало ніколи в своїй історії навіть за часів панщини, стали системою панування «визволителів».

Коли у червні 1941 р. шляхом з Ярослава німецькі танки в'їхали до Жапалова і більшовики утекли, все населення села полегшено зітхнуло. Коли я після втечі більшовиків приїхав відвідати рідних, то застав лише тінь мого батька, замученого енкаведистським терором. Українське населення Жапалова тоді ще не вірило, що більшовицький режим відійшов. На площі біля церкви горіли секретні документи НКВД, які підпалили більшовицькі агенти.

Німецький окупант поки не втручався у життя села. Згодом німці почали здирати із селян контингенти, грабувати, вивозити людей на роботи, але, серед воєнного гуркоту, населення Жапалова почало будувати своє життя відповідно до обставин. Досить пізно до Жапалова прийшла станиця української поліції, і це змінило ситуацію у селі. Почала працювати українська школа, діти із села почали навчатись в Українській гімназії в Ярославі. Здавалося, Жапалів зажив повноцінним життям.

Під владою «людової» Польщі й апогей Жапалова

Пізнього літа 1944 р. німецько-більшовицькі фронти знову поверталися на захід. До Жапалова прийшли більшовики, а потім у селі засіли представники адміністрації «людової» Польщі Жим'єрського. Йшлося до останнього апогею Жапалова – виселення. В обороні прав українського населення, проти його кривавого гоніння молодь Жапалова узяла зброю до рук. Відділи УПА на теренах Жапалова й сусідніх сіл захищали українське населення від польсько-більшовицьких бандитів, що йшли з Ярослава і з лісів Сурмачівки.

Українське населення Жапалова поклало велику й болючу жертву на вівтар нашої волі й змушене було вийти зі своїх батьківських загонів. Частину жапалівців виселили на схід, частину – та т. зв., землі відзискані. У Жапалові залишилося кілька мішаних родин і трохи «помилуваних».

Сьогоднішній Жапалів – це тільки залишки великої руїни, на якій паношиться чужинець. Іще гордо стоїть лише єдина українська церква і жде на поворот своїх парафіян, які на теплі жапалівські землі таки ще вернуться.

* * *

Я не знаю, дорогий читачу, чи ти коли-небудь був у моєму селі, однак, напевно знаю, що ти тужиш за розмаяними лугами свого рідного села, які навесні вкриваються рясно жовтими лоташами, за левадами, що райдугою квітів приваблюють дітвору, за привабливою синявою лісів, які у літню спеку дихають прохолодою.

У моєму рідному селі, на піщаних горбах, зараз на галявах присілків Бахорі й Щибівовки виросли могили молодих людей мого незабутнього Жапалова. Цих хлопців не було кому поховати на сільському цвинтарі біля жапалівської церкви. Наші люди оповідають, що ці хлопці вмирали з окриком «Слава!», і що їх дуже не любили зайди у валянках і з довгими багнетами.

І ще розказують люди з Жапалова, які чудом залишилися на батьківській землі, що з того часу у Новинах, на панській цегельні і у Гуменновій Тернині за Любачівкою ночами щось ходить і жалісно плаче, немов утоплена дитина покритки Марини з Полянки. Єдині, що намагаються втишити цей плач – це Вільшані гайки, що голосно шумлять без вітру, як заворожені.

Усі ті, що сьогодні в Жапалові сичать чужою мовою й ходять із села на Криву Палку та в Бахірські ліси по ягоди, все ще чують у лісах-нетрях наче звуки крісової пальби.

Більше нічого у Жапалові не змінилося, лише липи у панському саду та придорожні верби на шляху на Вільку Жапалівську якось наче отяжіли і своїм віттям торкаються землі. Це, певно, з надміру людського горя, яке пережили люди в селі.

Із плачем розпуки вийшли жапалівці на вигнання – одні на захід, інші – на схід. Тоді в Жапалові, на Границях і біля залізничної станції в Бобрівці покотом вилягли хліби, коли українське населення вантажили у телячі вагони.

Ті, яких силою вивезли в далекі і непривітні околиці, сьогодні орють чужу їм землю, і крадькома приїздять до села на могили батьків. Там, у Жапалові, вони скаржаться палкими молитвами тіням предків, дідів і прадідів, втишуючи свою тугу. Але вони вірять, що ще прийде їх час, і вони вернуться – бодай умирати – на свої землі.

Позатим у моєму селі, як я згадував, нічого не змінилося. Уночі сходить місяць так, як і раніше, великий Віз кочує небом від Сурмачівки до Мочила й доходить до Нової Греблі. «Косарі» і «Квочка» все ще ходять синявою небесних левад над Рижковою Волею, зазираючи у Меречанку. Лише Рання Зоря, яка забагрилась тоді від людського горя і крові, що розлилася ріками по довколишніх селах, відтоді, кажуть, сходить якось криваво, неначе згадка недавніх нелегких часів.

Опрацювала Зеновія ГЕРАСИМОВИЧ