"НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ…" Частина ІV. (Автор: ПАВЛИШИН Лука)

Дата публікації допису: Feb 19, 2017 4:52:20 PM

ЧАСТИНА 4

КРАЙ "ЗАХІД" – ВОЛИНЬ – ЗАХІД

КРАЙ "ЗАХІД", ЙОГО КАДРИ. КОНФЕРЕНЦІЯ ВІЙСЬКОВИКІВ

Звичайно ж, мені не терпілося якнайшвидше познайомитися зі своїм зверхником-військовиком та обговорити з ним питання створення збройних сил. Отримавши зв'язок, розшукав Грицая, виклав йому свій план дій і попросив дати мені зв'язки для виходу на потрібних людей, порадити, як має бути організована крайова військова референтура, а також вирішити питання щодо фінансування майбутньої армії краю "Захід".

Л.С. Павлишин у 1941 році. Фото з німецького аусвайсу, яке було на гестапівських оголошеннях

Грицай дуже переймався створенням збройних сил Організації й дуже переживав, як і я, через те, що реальні фінансові можливості ОУН не співвимірні з намірами створити майже мільйонну армію (людські ресурси для цього були на теренах одного тільки краю "Захід"). Що вже тут говорити про озброєння та технічне оснащення армії...

З його вуст у моїй присутності виривалися образливі епітети навіть на адресу вищого керівництва, до котрого і сам належав. "Недоумки, – казав він, – не вивчали Клаузевіца, не розуміють, що військові сили – це один із засобів політики, а війна – найважливіший із способів ведення політики!"

Обурювався, що тепер, коли йде світова війна і треба брати в ній участь, аби здобути Україні волю, ще навіть не створено крайових і обласних референтур, не організовано вишкіл командирів, а про загальновійськовий вишкіл членства ОУН і мови нема...

Він багато разів доказував членам Проводу, що це необхідно було робити ще вчора, але вони його не розуміли, крім одного Шухевича, який зараз очолює Організацію і взявся за створення збройних сил...

Тут доречно сказати декілька слів про долю батальйону "Нахтіґаль". Як і до "Роланду", гітлерівці ставилися до нього підозріливо, вимагали від "солов'їв" повної покори. На початку війни батальйон пройшов маршем через Львів, але надовго не затримався і жодних акцій у місті не проводив. Гітлерівський політичний опікун батальйону Теодор Оберлендер, командири Євген Побігущий і Роман Шухевич відвідали церкву святого Юра і зробили візит митрополитові Андрею Шептицькому, котрий їх прийняв і поблагословив.

Надалі батальйон був передислокований у Білорусію, а точніше – на Смоленщину, де проходив військову підготовку. В жодних боях "солов'ї" участі не брали, хоча їм і приписують якісь сутички з червоними партизанами (після арешту Степана Бандери загальна тактика всіх його соратників, у т.ч. Романа Шухевича, була одна: не допомагати жодній із воюючих сторін аж до їх повного виснаження). Навпаки, був випадок, коли партизанський загін напав на чоту "солов'їв" під командою Кашубинського і знищив її. Це дуже обурило місцеве населення, бо учасники "Нахтігалю" надавали людям захист і всіляку допомогу, особливо продуктами.

Коли перед відправкою на фронт гітлерівське командування зажадало від "солов'їв" присяги на вірність Гітлеру, то весь батальйон від цього відмовився. Його відправили поїздом у Львів для переформування, а фактично – чистки. Запідозривши щось недобре, частина офіцерів на чолі з Шухевичем утекла, а тих, хто доїхав, у Львові посортували – всіх офіцерів посадили в тюрму, що на вулиці Лонцького, решту відпустили додому в формі шуцполіцаїв. Дехто згодом зголоситься у дивізію "Галичина".

Я собі уявляв, що найкращим, військово вишколеним матеріалом для створення загонів краю "Захід" будуть колишні "роландівці" й "нахтіґалівці", серед яких особливо цінними були офіцери та сержанти, Уже мають певний гарт, але потребують відповідного вишколу колишні члени похідних груп, усі бандерівці, які мали хоч яку-небудь військову службу та підготовку, особливо втікачі з радянської армії, військовополонені, котрих ОУН визволила і котрі ще будуть визволені з гітлерівського полону. Не треба скидати з рахунку і своїх людей, замаскованих під поліціянтів. Таких треба розшукувати, брати на облік. Для цього знадобляться ті нечисленні зв'язки, якими володів і які передав мені Грицай. Він, до речі, сподівався, що ОУН "потрусить свою казну", розміщену в іпотечних та інших банках, особливо тих, що за кордоном. Десь там зберігалися великі дорогоцінності, зібрані сотнями боївкарів ОУН, не один з яких поклав за це своє життя...

Отримавши "цінні поради" головного військовика, мені ще належало піти за порадами й допомогою до провідника крайового проводу краю "Захід" Михайла Степаняка ("Сергія", "Лекса", "Дмитра"). На нього мене мала вивести зв'язкова – гарненька студентка першого курсу медінституту, яка разом з батьками мешкала у їхньому будинку, що біля кінотеатру "Роксі" (тепер – клуб залізничників).

Затишність і багата обстановка цієї конспіративної квартири, привітність її господарів притягували таких, як я, але з огляду на конспірацію, туди можна було заходити тільки в разі крайньої необхідності. Під час проходження фронту цей будиночок був знищений, а що сталося з дівчиною та її батьками – невідомо. Інше місце конспіративних зустрічей – на вулиці Сагайдачного,5, у помешканні пані Сагайдачної (Так написано у рукописі "Галицька Вандея.." на ст.163, а в рукописі "Про тих, що стояли на грані двох світів..." ("чорновик") на ст. 112 – вул. Сагайдачного 3 прізвище жінки – Конашевич. Мабуть, Л.П. іноді вказував інші адреси й прізвища, щоб не нашкодити комусь) (цю жінку гестапо у 1943 році заарештувало), що було явочною квартирою крайового проводу. Ця пані передавала нам інформацію хто, коли і з ким хоче зустрітись...

Коротко охарактеризую як і з ким співпрацював з весни 1942 до осені 1943 року. Степаняк був моїм земляком із с.Дзвиняч Богородчанського району Станіславської області, закінчив юрфак Львівського університету і працював колись адвокатським концепієнтом (практикантом) у Бережанах, а також, як і я, у Сель-Робі. Був дещо хворобливим. Членом ОУН став перед початком війни. Маючи добру освіту, організаційні здібності, він займав чимраз то вищі пости в ОУН.

До певного часу... Михайло теж був критично налаштований щодо Проводу скаржився мені, що і там нема порядку, бракує твердої руки Бандери. Його не влаштовувало те, що вищі керівники не вміють реалістично і критично мислити, а керуються переважно емоціями, своїми "почуваннями", покладаються більше на фанатизм, ніж на реальну силу та розум.

У передчуття він теж вірив і вони йому підказували, що все це до добра не приведе. Він був досить логічним у розмовах, начитаним, міг цитувати Ідею і чин" "Максима Орлика", "Націоналізм" Дмитра Донцова, а також багато з того, що було опубліковано у "Віснику" ("Революційна стихія" – про Ю.Тютюнника, "Князь", "Муссоліні" та інші). Не дивно, що ми з ним швидко порозумілися і почали співпрацювати, як тверезомислячі націоналісти.

У фінансуванні військового вишколу майбутніх вояків та командирів був дуже скупим, доки не отримав відповідних розпоряджень від Лебедя та Шухевича.

Нестача коштів не дозволяла створити потрібну кількість військових референтур, адже військовим референтам треба було платити хоч би стільки, щоб вони не голодували. Цього я не міг домогтися навіть для себе. Отримуючи тисячу знецінених злотих (вони ще були в обігу) місячної платні, я не зводив кінці з кінцями, адже на базарі кілограмова хлібина коштувала аж сто злотих. А якби ще сім'я була зі мною?..

Низові керівники та члени Організації ще якось перебивалися в селах і містечках, бо мали клапоть землі, якусь господарку, інші доходи, а такі як я мусили задля національної ідеї жити на хлібі та воді, весь час ризикуючи (у Львові, по всій Галичині мене все ще розшукувало гестапо).

Незважаючи на вказівки Степаняка, належної організаційної допомоги від крайового проводу не було. Він не мав на кого опертись, адже досвідчені підпільники пішли на схід і не повернулися, тому доводилось ставити на пости молодняк. Його заступник і крайовий оргреферент Вівчар ("Рем"), здається, теж із Бережанщини, був надто молодим, не мав досвіду для такої роботи. Можливо, його цінували за молодечий запал і фанатизм... Референтом молоді теж був молодий, недосвідчений хлопець "Бусел", але я його бачив тільки два рази.

Заступником у оргреферентурі був Гриць Голіяш ("Бей"), який спочатку нічим не вирізнявся, але згодом виявився добрим військовиком, самовідданим борцем. Про такого відомого діяча крайової СБ, як Григорій Пришляк ("Мікушка", "Вайс"), не буду нічого оповідати, хоч знаю багато...

Найчастіше доводилось зустрічатись і гризтися з фінансистом крайового проводу "Петриком", у якого було власне конто в банку. Той знав свою справу, був дуже пунктуальний, але такий же скупий, як і наш шеф – крайовий провідник.

Основною своєю роботою крайовий провід вважав постійне збільшення кількості членів та розширення мережі. Знаючи більш-менш точно чисельність членів Організації в краї, я прикинув, що всього в Україні та ГГ у той час їх нараховувалось біля 30 тисяч (найбільше мав Бережанський повіт – 5 тисяч членів нашої ОУН). Аби створити армію, треба долучити всіх симпатиків і весь доріст. Найперше треба навчити тих, хто через деякий час повинен сам командувати, організовувати і проводити військові вишколи – хоча б кілька сотень.

За моїм планом передбачалося: створити повітові, окружні та обласні референтури, на чолі яких мали стояти військові коменданти; при всіх референтурах організувати оперативні штаби; у кожному повіті створити і вишколити піхотну дивізію з легким, а згодом і важким, озброєнням (озброєння мало здобуватися в боях і нарощуватись); кожна область мала дати як мінімум одну вишколену армію. Сумніви щодо чисельності військових формувань викликали тільки Закарпаття і Буковина...

Штаби при військових референтурах повинні були складатися з відділів: організаційного, оперативного, розвідного, пропагандивного і зв'язку. На мою думку, саме справі розвідки та контррозвідки Організація та її СБ ще не надавали належного значення. Дилетантизму і окозамилювання, як при збиранні інформації для гітлерівців, у цій справі допускати не можна було. Уявлялося, що наші розвідники та інформатори будуть скрізь: у вермахті й гестапо, у поліції і в органах влади, у польських підпільних та військових організаціях, серед мадярів, італійців, румунів, що їх щупальця протягнуться до Москви і Лондона, Пекіна й Токіо...

Під моїм керівництвом діяв обласний військовик Холмщини Лапінський ("Гучванський", "Вороняк") – учасник військових курсів у Томашеві. Колись він дієво займався посередництвом між утікачами з СРСР, населенням ГГ і Організацією, тому був досить відомий серед оунівців. Тепер він проводив значну військову роботу на Холмщині і ще встигав навчатись у медінституті, у зв'язку з чим часто приїжджав у Львів.

Мобілізовані та вишколені під його керівництвом бойовики часто перемагали в сутичках із польськими терористичними боївками, котрі називали себе "самообороною". Він був зі мною досить відвертий, повідомивши якось, що вийшов на зв'язок з одною львівською підпільною організацією, від котрої тягнулись ниточки на Волинь і по той бік фронту. Казав, що інформує про все відповідні служби проводу. Висловив надію, що на випадок перемоги більшовиків у війні й нашого протистояння з ними цей зв'язок знадобиться. Він навіть запропонував мені записатися в те московське запілля, що дало б змогу виробити надійні документи і мати алібі для прийдешніх совітів. Я, звичайно, відмовився.

Десь через рік мені повідомили, що це був чоловік із подвійним, якщо не потрійним, дном. Вважався оунівцем, таємно служив у гестапо, і до того ж проник у комуністичне підпілля. Через нього загинуло багато людей. Дивуюсь, чому не видав гестапо і мене ...

То як же велась військова робота у краї "Захід"? Із студенток медінституту ми організували групу санітарок. Із технічних навчальних закладів мали кадри для створення груп радіо і телефонного зв'язку. Були спеціально підібрані кандидатури на розвідників та розвідниць. Але їх навчання велося недостатньо добре. Від крайової референтури цією роботою серед жіноцтва займалась якась учителька, що не могла дати собі ради, а курсантки її навіть не слухали.

Студентів-хлопців переважно втягували у військові бойові одиниці. Але з першими поразками гітлерівців на фронті не тільки студенти, а й прості сільські хлопці почали задумуватись про майбутнє, до небезпечної роботи в ОУН уже не рвались. До того ж усе більше перегинала палку СБ, відлякуючи людей.

Обов'язки змушували зустрічатись із виконуючим на той час функції керівника Проводу Миколою Лебедем і оргреферентом Проводу Ярославом Старухом. Їх я буквально штурмував, аби давали людей для військової мережі, особливо для створення штабів, комплектування військових шкіл, а досвідчених військовиків, у т.ч. з числа колишніх учасників "Роланда" і "Нахтіґалю", – на пости командирів уже створених одиниць. Це не приносило значного результату... Тільки після великих змін на фронті, коли гітлерівський віз повернувся голоблями назад, усі заохотились до створення армії.

Усе ж таки люди потроху прибували. Незабаром були створені крайовий, окружні, обласні, повітові та районні військові штаби замість референтур, що майже не діяли. Начальником крайового штабу і моїм заступником став колишній військовий референт на м.Краків Степан Новицький ("Спец"). Народився він у 1903 році в сім'ї дрібного службовця і єврейки-вихрестки у м.Стрий. Вихованець Стрийської гімназії й "Пласту", добрий знайомий Бандери і Рака (почавши з УВО, пройшов свій шлях в ОУН – від її започаткування), мовчазний та невибагливий у житті, акуратний у справах, дисциплінований, він мені подобався. До того ж мав військову освіту (підхорунжий польської армії") і великий досвід боротьби в підпіллі.

Але через те, що допускав критику деяких оунівських справ, не подобався у той час верхівці. Згодом він посів моє місце крайового військового коменданта. Загинув після війни у бою з військами радянських каральних органів.

Другим після "Спеца" вважався начальник мобілізаційного відділу штабу Василь Чижевський ("Новик", "Демид"). Походив із с. Бабин Горішній Калуського району. Знав Бандеру, як свого земляка, підтримував добрі стосунки з усією верхівкою ОУН. Не схвалював гризню між різними крилами ОУН, твердячи, що поважає людей різних політичних переконань, тільки б вони не шукали з того вигоди, кар'єри, були чесні. Згодом він став ад'ютантом командуючого крайовою Українською Національною Самообороною (УНС) Олександра Луцького ("Богдана", "Беркута").

Здається, у 1945 році потрапив у Мюнхен, в оточення Бандери. У 1946 році був закинутий іноземними спецслужбами як політичний диверсант, посланець Провідника, з великою кількістю грошей і антирадянських листівок та брошур на територію Долинщини і Калущини. Коли повертався разом із Грицаєм на Захід, був затриманий працівниками органів держбезпеки Чехословаччини і мав бути переданий органам радянської держбезпеки, але нібито втік...

Треба відмітити той факт, що до 1947 року ОУН краю свій зв'язок із закордонним центром здійснювала через чеську та польську міліцію, платячи за це валютою. Інший зв'язок існував через югославську міліцію та австрійську поліцію. Але коли ці два переходили радянсько-чеський кордон, підкуплених міліціонерів викрили і на їх місце поставили інших. У тюрмі вночі Грицай ("Дуб", "Перебийніс", "Олег") повісився, а Чижевський якимсь чином утік, проте його викрила бандерівська служба безпеки, як зрадника, і знищила. Про це я довідався аж у 1959 році в Мордовському таборі, коли вдруге був заарештований. Таку новину принесли нові арештанти – з останніх бандерівців нашого краю, а вони про це нібито дізналися від посланців із-за кордону.

У 50-х роках ширилась чутка, що Чижевського завербувала радянська розвідка і йому інсценізували втечу разом із генералом Грицаєм, що він почав шпигувати в середовищі самого Бандери та його оточення... (У книзі Д.Вєдєнєєва і Г.Биструхіна "Повстанська розвідка діє точно й відважно..." на ст. 444 цитується уривок із протоколу допиту Дячука-Чижевського Василя Миколайовича 24-25 травня 1946 р.).

Начальник відділу розвідки Остап Савчинський – син надлісничого з м.Стрия, любитель важкої атлетики – лиш заплутував справи. Жодної роботи не проводив, а для ділових звітів використовував матеріали СБ, маючи там знайомих.

Найбільшу роль відігравав відділ зв'язку під керівництвом Богдана Онишкевича (Тарас Онишкевич деякий час замість Матли -"Річки" очолював Південну похідну групу). Його шлях у Львів проліг через Сумщину та Чернігівщину, куди послав "Орлик" для роботи серед робітників плантацій кок-сагизу. Німці дуже взялися за вирощування цієї цінної технічної культури, бо потребували багато технічної гуми. Приїхавши з партією кок-сагизу, він залишився у Львові, де зустрівся зі мною.

Богдан Онишкевич, Юрко Баран і Лука Лис відчутно допомагали мені у створенні нижчих осередків і штабів. Що найважливіше – вони уміли підбирати і розставляти на пости підходящих людей. Для військового вишколу оунівців треба було дати організаторам курсів і шкіл не лише військові устави, котрі ми давно навчилися приспособлювати з інших армій. Виховання воїнів та офіцерів ОУН мало починатися із засвоєння якоїсь політичної доктрини, "маніфесту" ОУН чи що. Яку мету на ближчу і дальшу перспективу ставити перед ними? Ніхто цього конкретно не знав, звикнувши до словесних загальників.

Приклавши величезних зусиль, я домігся того, що в грудні 1942 року в будинку №45 по вулиці Городоцькій у Львові відбулася військова конференція Проводу революційної ОУН. Вона проводилася вперше. Крім мене, у ній брали участь: виконувач обов'язків Головного провідника Микола Лебідь ("Максим Рубан", "Орест"), військовий референт Проводу Грицай ("Дуб"), військові референти краю "Північ" – Василь Івахів ("Сом"), краю "Схід" – Михайло Медвідь ("Карпевич"), офіцер для спеціальних доручень від головного до крайових проводів Іван Климів ("Легенда").

Приміщення не опалювалось, холод був собачий, ми сиділи вдягнуті й цокотіли зубами. Конференцію відкрив і вів Микола Лебідь. Спочатку він привітав усіх, хто у таких складних умовах прибув із цілої України, а під кінець виступу сказав, що не здає собі конкретно справи, навіщо ми цю конференцію скликали. Попросив кожного з учасників виступити і пояснити, як він розуміє її мету.

Грицай не повідомив нічого для нас нового – хіба що узагальнив питання, котрі необхідно було вирішувати. Сказав, що зібралися ми, бо, властиво, дотепер військовики ОУН не знають керунку й мети своєї роботи.

По-перше, треба висунути і поставити на добрий ґрунт гіпотезу про вислід цієї кривавої бойні. З того постає друге питання: яким способом виплодити з мрій та ідей головну ціль наших устремлінь – самостійну Україну. Подальші проблеми чисто специфічні: як зорганізувати військовий вишкіл методично й технічно, яку воєнну доктрину сповідувати... Це, як він вважав, і є основні питання для обговорення.

Коли Грицай сів, Лебідь надав слово крайовому військовому коменданту краю "Захід" "Вовкові", тобто мені. Я встав з місця і тремтячим від холоду та хвилювання голосом почав: "Мимо початкових успіхів, видно, що німці, як і колись французи, опинилися перед непереборною стіною – Москвою. Засіли і на Волзі, й на Кавказі, й під Ленінградом. Здається мені, дальше їх не пустять. Особливо тепер, коли англосакси так добре заосмотрюють більшовиків усім необхідним, а ще, чого доброго, відкриють другий фронт на Заході. Ми знаємо, які необмежені людські резерви, затероризовані політично, може Сталін протиставити Гітлеру. Технікою він теж починає переважати. Проти німців збирається виступити світ бізнесу, так підло обманутий Гітлером, – згадаймо Польщу, колежанку Великобританії. Якщо фронт на Сході заломиться, а він уже заломлюється, то накинуться всі і доб'ють гітлерівців. Потреба в українській військові силі уже давно обговорюється у нашому середовищі.

То чи не варто саме тепер створити сильну, боєздатну армію?.. Адже, коли почнуть ділити трофеї такі акули світу, як СРСР, Великобританія, США, то чи не стануть вони одне одного кусати?.. Буває, що і в хорошій сім'ї, як помре батько, діти не можуть мирно поділити майно. А тут зіткнуться різні системи: бідні й багаті, голодні й ситі, биті й не биті. Вважаю, що можна буде і нам заявити про себе на тому торговищі, маючи мілітарні зуби. Тільки в одному сумніваюся: чи варто нам зачіпати більшовиків, як фронт наблизиться. Це може скінчитися самогубством. Цікаво, що ви про це думаєте... А сподіватися на другу таку можливість, як маємо зараз, нема сенсу. Її може більше ніколи не з'явитися. Жаль тільки, що у цій великій справі ми не знайшли належної підтримки на східноукраїнських землях, без якої всенародного здвигу не підняти. Мусимо виходити з того, що є. Отже, є потреба добре підготувати боєво всю Організацію. Треба накопичувати сили, організовувати військові школи та відділи, зміцнювати дисципліну…"

Дехто з наступних виступаючих попереджував, що допомоги ждати в близькому часі нема від кого. Дехто навпаки – запевняв, що після подолання фашизму західні держави візьмуться й за більшовизм, і за самого Сталіна...

Будучи більше військовиком, ніж політиком, я сприймав будь-які аргументи, котрі лягали на шальку терезів збройних сил ОУН. З ними й себе бачив не таким мізерним, а свою долю і долю народу – не такою безрадною. Маючи потужне військо, можна було б і торгуватися, і боротися за самостійну Україну. Але зараз воювати на два фронти не час. Треба мати гнучку тактику й мудру політику і діяти надалі – залежно від обставин та від подій на фронтах.

Такі думки я намагався розкрити перед учасниками конференції, але не всі сприйняли мій виступ доброзичливо і з розумінням. Климів зірвався з місця, мов ошпарений. Говорив дуже схвильовано і нервово. Закликав нещадно бити найстрашнішого ворога – Москву. Мовляв, ми швидко створимо сильну армію з усіма родами військ, справжні збройні сили, хоч і припізнилися з цим. Треба вже мати по дивізії на кожен повіт, і не менше. Рекомендував зібрати всю зброю, адже біля фронту її було і є багато, хто не сидів, як у Бога за пазухою, той запасся... Не давати її більшовицьким партизанам.... Бракуватиме зброї – відіб'ємо у ворога, купимо на Заході. Радив учити народ не парадних маршів, а стріляти і йти в штикову атаку – для цього академій проходити не треба.

Сьогодні ми навчимо десять чоловік, через місяць вони навчать сотню, а та сотня – тисячу і так далі...Закінчуючи, пустив шпильку в мій бік: мовляв, дивується, чому я такий "боягуз".

"Дуб" попробував поглузувати з нього – кинув репліку, що не все так просто, як здається, та "Легенда" лише глянув на нього з осудом і не припинив свого запального виступу. Говорив далі, що тільки силою й тотальним спротивом більшовицькій навалі завоюємо собі визнання і славу. Мовляв, це ослабить їх похід на Захід, а нам буде реклама. Війни з німцями не припиняти – вони теж наші вороги. Але слабші з ворогів, тому якнайбільше уваги – більшовикам. Це ж бо відвічне правило життя і політики, зафіксоване ще старим Макіавеллі: бити сильнішого, доки вороги не ослабнуть і не можна буде зіграти роль третього, себто користаючого...

Далі Климів сів на свого улюбленого коня "мілітаризації" й "творення повітряних, морських, танкових" та інших сил і вже не міг зупинитися, доки не втрутився Лебідь і не надав слово іншому оратору – Івахіву.

Той сказав, що найперше треба звернути вашу увагу на Волинь і Полісся, звідки він виніс дуже страшні враження. Німці там створили спеціальні каральні відділи поліції, головно з поляків Сілезії, Помор'я та Познаньщини. Кинули їх на наших волинсько-поліських українців, як голодних псів – на поживу. Що там робиться, йому навіть важко передати. Горять хати, а то й цілі села, поляки убивають наших людей – від старого до малого. Вони почувають себе господарями становища, ніби це ми прийшли з війною на їхні споконвічні землі, а не вони – на наші. Німці лише під'юджують своїх скажених собак, не карають їх за ці злочини. Уже давно назріла потреба захищати свій народ.

Він, як і попередні оратори, закликав якнайшвидше створювати свою, тобто народну, повстанчу армію. Мовляв, треба також утерти носа червоним партизанам, які нишпорять по лісах, шукають здобичі по селах. Вони себе називають "месниками" – за те, що тероризують німців, а ті за кожного свого вбитого десяткують місцевих жителів...

Волиняни й поліщуки змушені створювати відділи самооборони, власну Січ. Треба взяти їх під свою опіку. Якщо будуть збройні сили, тоді не тільки поляки, а й німці почнуть боятися нас. Висловив згоду з "Легендою" в тому, що треба уже готувати населення до спротиву більшовикам, бо "ослабивши найбільшого ворога, заставимо повірити в себе не тільки Європу, а й світ".

Виступ Івахіва, викликав бурю в наших серцях. Його промова та підтримка Лебедя мали далекосяжні наслідки, наблизивши день народження УПА. (На превеликий жаль, цей талановитий військовик "Півночі" загине зі своїм штабом від рук німців на Волині через рік).

Медвідь, з деяким сумнівом у голосі, сказав, що ми беремося створювати і вишколювати армію із затурканого загалу, коли навіть наші найкращі військові інструктори не знають, в ім'я чого це треба робити. Що обіцяти масам? Навіть тварина без приманки й зацікавлення не рушить зі свого насидженого місця. А думаючі істоти повинні йти на муки та смерть... Він запитав усіх, чи буде створена самостійна Україна, чи ні, і коли це станеться, але на це кардинальне питання ніхто не дав ствердної відповіді.

Може, колись і буде, коли нас уже не буде, подумав я собі... Усі мовчали, опустивши голови в задумі. У риторичних запитаннях Медведя крилося найголовніше, чого ми боялися торкатись.

Узяв слово Лебідь і сказав, що Україна обов'язково буде, як не тепер, то колись, а дехто, мабуть, не доріс до того високого поста, який займає. Порадив присутнім обіцяти людям усе, про що вони мріють, бо наша майбутня держава буде як не для них, то для нащадків, і за це варто віддати навіть життя. Виступаючого він попросив говорити по суті справи.

Медвідь не образився на цю репліку і продовжував. "Я про справу й кажу. Створили ми край "Схід". Я там не був, але чув, що люди розказують. Нема там кого вербувати. Хіба що тут створимо армію та пошлемо її на східні землі.... А чи здатні ми на те, щоб хоч західні втримати у своїх руках? Вважаю, що не варто замахуватись на надто велике. Наші землі ще треба відібрати в німців, захистити від більшовиків... Треба спочатку знайти відповіді на питання: коли і з ким воювати, за яких умов; яку тактику вибрати – партизанську чи польову, армійську; якими уставами користуватися, які будуть звання, відзнаки, команди, військова форма і так далі. Тепер щодо промов моїх попередників. Здається, "Вовк" говорив розумно, але занадто академічно. Ми себе називали колись "лицарями абсурду". Такими й лишилися. Попри всі плани і розрахунки, робимо часто наші політичні й тактичні кроки нерозважливо, хоч і жертовно. Мусимо викласти у доктрині ОУН найпростіші істини, зрозумілі для всіх, а потім дотримуватись їх, аби не повторювати помилок. А щодо боротьби, то я не пошкодую свого життя".

Присутні схвально загули. Щоб не виглядати розкольником, попросив слова знову і сказав, що хоч і маю свою думку в питанні щодо антибільшовицької боротьби, та підкоряюся більшості й рішення конференції будуть для мене законом.

Конференція прийняла ухвалу приблизно такого змісту: "Ясна річ, Гітлер війну програє, тож немає потреби його ослаблювати, воювати з цим завойовником широким фронтом. Час, доки сторони воюють на фронтах, а гітлерівцям не до нас, треба використати для широкої роботи зі створення збройних сил ОУН. Пізніше це унеможливиться. Якщо гітлерівці вже не хочуть надто перейматися нами, бо мають інші клопоти, то більшовики, коли повернуться, то з допомогою своїх прихвоснів і агентури будуть жорстоко розправлятися з усіма, хто їм невгодний.

Невирішеним залишається питання, чи буде оправданою широка боротьба проти більшовицького режиму, зокрема на західноукраїнських землях? Коли англосакські союзники СРСР візьмуть верх після війни, тоді можуть скластися умови, сприятливі для ОУН і нашої боротьби. Може, ніхто нічим не поступиться й кожна із сторін диктуватиме свої умови та вимоги. Нас це також влаштовує. Найгірше, якщо диктуватимуть умови тільки більшовики. У військовій доктрині ОУН, нашому "Маніфесті", треба передбачити усі можливі варіанти...

Все боєздатне українське населення повинно стати під знамена ОУН для боротьби проти смертельного більшовицького ворога. Члени ОУН мають зайняти командні пости в майбутніх військових формуваннях. Треба негайно створити загони національної самооборони і справжні збройні сили для захисту населення Волині й Полісся, з огляду на діяльність у цих краях польських банд і червоних партизанів...

Мета нашої боротьби – створення Самостійної Соборної Української Держави з демократичним устроєм. Щодо власності, то будуть різні її форми: приватна, колективна, державна – за уподобаннями тих, хто буде боротися і візьме владу...

Військові настанови, інструкції, вказівки щодо конкретних питань створення збройних сил підготує спеціальна комісія, призначена конференцією, у складі: "Легенда", "Вовк", "Сом", "Карпевич"...".

У заключному слові Лебідь сказав, що уважно слухав усі виступив, що тепер задоволений і трохи здивований, адже багато ще невирішених питань і проблем. Мовляв, добре, що найважливіші з них ми намітили як розв'язати і що військовики тепер знатимуть, що робити надалі. Побажав усім великих успіхів у справі творення Українських збройних сил.

Різдвяні канікули я, Івахів та Медвідь (Климів чомусь не приїхав) без охорони, щоб не привертати до себе уваги, провели на Радехівщині, у хаті одного священика, з дочкою котрого Лідою я мав близькі стосунки (Можливо, тут ідеться про тестя – священика М. Коритка та його дочку Наталю, дружину Л.П.).

Вона і її батьки створили нам гарні умови для роботи. Будучи майже у повній ізоляції, мов робінзони на безлюдному острові, ми всі сили і час віддавали створенню військових інструкцій та уставів. Закінчували цю роботу у квартирі начальника повітової поліції в Радехові (ймовірно у Івана Коритка). Треба віддати належне "Карпевичу", який серед нас виявився найбільш підкованим теоретично, прочитавши багато наукових праць на військову тематику. Він при Польщі відслужив півтора року солдатом у піхотному полку, а в ГГ навчався на офіцерських курсах у Турковичах.

Написали біля сотні сторінок машинописного тексту в трьох примірниках.

Невдовзі Лебідь затвердив усі документи, і їх отримали усі штаби – від крайового (армії), до районного (батальйону чи роти) – для введення в дію. Важко передати докладний зміст усіх документів, а якщо коротко, то у головному з них писалося, що: "Організація Українських Націоналістів бандерівського угрупування вважає за необхідне політичну долю українського народу взяти у свої руки й проголошує, що буде вести боротьбу за повну самостійність України. Найбільшим ворогом є Москва, тому проти неї буде звернена основна боротьба. Залежно від політичного становища у світі, ОУН мінятиме свою стратегію й тактику. Якщо верх у антигітлерівській війні візьмуть англосакси і продиктують свою волю більшовикам, а ті змінять свою внутрішню політику, тоді ОУН, маючи міжнародну підтримку, вестиме боротьбу переважно на фронті національному. Якщо обидві переможні сторони будуть рівносильні і непоступливі, а більшовики продовжуватимуть свою дотеперішню політику, тоді треба буде організувати проти них якнаймасовішу боротьбу, в тому числі й з допомогою збройних сил, сподіваючись на підтримку Заходу.

Може статися, що умови повоєнного миру диктуватимуть зміцнілі більшовики. Тоді Україні й ОУН слід сподіватися найгіршого. Доведеться уникати широких військових антибільшовицьких акцій, бо вони лише принесуть великі жертви, а весь український народ боротьбу українських патріотів не зможе підтримати. Тоді з допомогою розгалуженої підпільної мережі й закордонних центрів доведеться вести тільки пропагандивну роботу, займатись агітацією українців, розповсюджуючи листівки, антибільшовицьку літературу тощо...

Який би метод боротьби не знадобився – військова організація потрібна, але вона неможлива без військової підготовки. Без добре організованого військового вишколу не буде військових формувань, не буде їх мозку – штабів. Навіть у глибокому підпіллі військові знання – всьому основа. Для цього потрібні військові спеціалісти й устави. Поки що треба користуватися документами, що додаються. Вони розроблені стосовно усіх родів військ, військових одиниць, штабів... "

Далі йшов перелік запланованих родів військ, рекомендації щодо запровадження військових уборів, відзнак, звань, термінології, що базувалися на традиціях УГА та військ УНР, а також скорочені устави (правильники), розроблені на основі уставів збройних сил СРСР. Ці устави затвердив Грицай і вони у потрібній кількості надійшли усім штабам: крайовому (армійському), обласним (дивізійним), повітовим (полковим) і районним (батальйонним чи ротним) – для введення в дію.

Перші примірники (оригінали) мали зберігатися: у Грицая, в оунівському архіві (перебував тоді у мельника с.Розджалів) і в нас, військовиків (ми його тимчасово залишили у начальника радехівської поліції).

Але навіть до розуміння цих простих інструкцій не тільки загал, а й деякі вищі провідники ОУН ще не доросли. Не дивно, що військове навчання велося погано, – на пости обласних та окружних військовиків іноді призначалися молоді люди, що не мали відповідного вишколу та досвіду. Коли десь виникали військові акції проти гітлерівців (ті переважно нападали першими), а згодом – і проти Червоної армії, то навіть важко уявити, які жертви це спричинювало в наших рядах. На перших порах у перших військових загонах були не вояки, а хлопчаки, котрі навіть не вміли користуватися гвинтівкою та прийняти правильну стрілецьку поставу. Справжні воїни народжувались пізніше – у кривавих сутичках і боях з ворогами.

Де ж подівся "Легенда"? Коли ми, члени комісії, повернулися у Львів, щоб ознайомити його з документами, то були вражені. Нічого лихого не підозрюючи, я піднімався сходами до квартири його зв'язкового, а Медвідь та Івахів залишилися ждати внизу, на вулиці. Маючи стару звичку підпільника все спочатку оглядати й обнюхувати, заглянув у замкову щілину дверей – і обімлів. У коридорі тої квартири, сидячи на кріслі за столиком обличчям до мене, куняв гестапівець. Перед ним лежав його "Вальтер".

Спочатку я опускався по сходах тихими кошачими кроками, а останні сходинки долав уже великими стрибками. Довго ми поспішали в напрямку окраїни, але позаду було тихо, ніхто нас не переслідував, не гавкали собаки. Пішли на запасний зв'язок. Там повідомили, що Климів та Шевчук заарештовані. Лебедя не взяли тільки тому, що вчасно вискочив через вікно з хати і втік.

Арешти продовжувалися. Гестапо взяло Грицая, Андрія Майбу, легалізованого на посту коменданта дорожньої поліції у Львові, Осипа Карачевського ("Свободу"), крайового військового референта, що працював у Маслосоюзі, та інших.

Карачевський проявив хитрість: коли гестапівці увійшли до кімнати, він вискочив у загальний коридор і замкнув двері квартири ключем. Але встиг вибігти тільки на вулицю – там отримав кулю. Німці його, пораненого, спочатку підлікували, а потім з лікарні перевели в тюрму. Всі діячі ОУН (крім мене, бо вважав себе добре законспірованим) змушені були покидати місто, міняти зв'язки, паролі, клички, убезпечуючи себе від нової хвилі арештів, що проводились гестапівцями на території Галичини.

Весь крайовий провід перебрався аж в околиці м.Бережани, у зв'язку з чим було змінено паролі, клички, зв'язки. Одною з причин посилення терору щодо ОУН були збройні виступи бандерівців проти гітлерівців та польських терористів. Українське населення створювало власні загони самооборони, що й прискорило рішення Головного Проводу ОУН про створення Української Національної Самооборони (УНС), а згодом – Української Повстанської Армії.

Легенда на допитах нікого не видав. Тюремна охорона, в котру проникли бандерівці, передавала відомості про те, як над ним люто знущалися, а він лиш насміхався з німців, називаючи себе Байдою. Помер Климів у тюрмі на вулиці Лонцького від жорстоких тортур.

Кузьмінського ("Горна", "Єнера") заарештували у червні – дещо раніше, ніж Грицая і Майбу. Ніхто з близьких до нього оунівців навіть не рушився з місця, щоб замести сліди. Казали, що це твердий чоловік, що він морально не зломиться і нікого не видасть. Яка безпечність! Пам'ятаючи про давню розмову з цим м'якотілим, слабохарактерним теоретиком війни, я, на всяк випадок, поміняв квартиру. І, як виявилось, недаремно: незабаром Кузьмінського уздріли, як він ішов від тюрми до приміщення гестапо у товаристві цивільного типа. Обидва курили дорогі сигарети, мирно розмовляючи. Виглядав заарештований так, ніби й не пробував тюремної баланди – поголений, гладкий і ситий.

Після звільнення Кузьмінського з тюрми усі сахалися його, як заразного, як зрадника. Безсумнівно, "Горн" проявив малодушність і пішов на співпрацю з гестапо. Це для цього не вперше. Оповідали, що на польсько-німецькому фронті цей офіцер артилерії утік з поля бою, покинувши солдатів та військову техніку напризволяще.

В лютому 1943 року мене підпорядкували Василю Сидору ("Лісовикові"). При нашій зустрічі на заліснених горбах львівського Кайзервальду він заявив, що його призначено замість Грицая начальником Головного військового осередку при Проводі ОУН. Цей ніби Генеральний штаб складався з представників Проводу, в числі яких був і Олекса Гасин (його теж було заарештовано в Дрогобичі, але йому вдалося втекти з тюрми), а також крайових військових комендантів. Збирався у повному складі не часто...

Трохи старший за мене Сидор прийшов з "Нахтіґалю", де був ротним. Справляв враження вимогливої, акуратної, спокійної та вихованої людини. Але не був ініціатором якихось військових проектів – заставляв думати інших.

ПРОПОЗИЦІЯ ШУХЕВИЧА. ПЕРШІ КУРЕНІ ТА БОЇ В КАРПАТАХ

Я ніколи не шукав покровителів серед зверхників, хоч міг би знайти, якби дбав про кар'єру в ОУН, а не про діяльність на користь України. Роман Шухевич ("Щука", "Тур"), який став Головним провідником, перебравши кермо від Лебедя, чомусь зацікавився мною, і це не віщувало нічого доброго. У травні він викликав мене в околиці Олеська, де була його резиденція, для серйозної розмови. Два дні й дві ночі есбісти везли й вели мене до засекреченого місця, ще три доби довелося чекати, доки не привели уночі, з пов'язкою на очах, до якоїсь хатини в селі Скварява (цей населений пункт я вирахував пізніше).

Спочатку Шухевич ніби похвалив, сказавши, що задоволений моєю дотеперішньою діяльністю, що небагато залишилося в живих керівників та діяльних учасників похідних груп, за чиє життя німці платили великі гроші. Він, мовляв, високо цінить мій досвід, те, що я тривалий час був у самому центрі нашої багатостраждальної України і робив усе, що міг, аби підняти український народ на боротьбу, запалити його нашими ідеями. Я зніяковіло мовчав від такої високої оцінки моїх скромних діянь...

Раптом Головний провідник різко змінив тему розмови – він запропонував мені знову перебиратись на Схід, бо там потрібні саме такі, як я, досвідчені, обережні, уважні до людей діячі. Мене ждав пост крайового військового референта краю "Схід", де провідником був мій старий знайомий "Леміш". Треба було і там створити крайову та низові військові референтури, а згодом – територіальну УПА.

Я задумався, але в душі кипіло. Змішалося все: відчай, непевність, страх... Здавалося, що мені не довіряли, привівши на розмову з Шухевичем при допомозі СБ. Не було сумніву, що мене усували з поста військового референта краю "Захід" для того, аби на пригріте місце поставити якогось улюбленця з "Нахтіґалю".

До краю "Схід", з осередком у Дніпропетровську, входили усі східні й південно-східні області України. Там, крім енергійних "Леміша" й "Карпевича", не було на кого покластись. А населення сприймало націоналізм не краще, ніж на Київщині. Поневіряння і смерть – ось що мене чекало! Ні, не міг я більше йти туди, де на мене дивилися з нерозумінням і подивом, – краще хай помру тут від рук есбістів. Намагаючись бути спокійним, я категорично відмовився від смертельно небезпечної поїздки та нового поста. За невиконання наказу Шухевич пригрозив мені військовим трибуналом, та це на мене не подіяло. Так ми у гніві і розійшлись.

По зв'язку мене припровадили у Львів. Треба було негайно рятуватись. Як? Де сховатися в Галичині, коли СБ скрізь має свої очі, вуха й щупальці, коли моя сім'я, що живе на Холмщині, фактично в її руках?.. Не встиг нічого придумати, як викликали до Степаняка. З полегшенням дізнався від нього, що переходжу в розпорядження командуючого УНС краю "Захід" Олександра Луцького ("Беркута").

Той призначив мене командиром УНС Дрогобицької області. Як допоміжні бази для набору людей і матеріального постачання, до Дрогобиччини приєднувались Лемківщина й Перемишлянщина. Отже Шухевич, переборовши гнів, пом'якшив моє покарання і до суду справа не дійшла. Незабаром він став ще й Головнокомандуючим УНС та УПА. Дрогобицька УНС мала стати однією з найбоєздатніших частин армії краю "Захід". Я мав командувати полком, який ще належало створити, і підпорядковуватись безпосередньо "Беркуту".

Все ж таки удар був відчутний – з крайового військового коменданта послали в гори та ліси створювати на голому місці військові загони, захищати населення від польських боївок та гітлерівців, не дати червоним партизанам захопити терен Карпат, основний для ОУН і УПА. Тішило тільки те, що залишався у рідному краї, серед багатьох знайомих мені українських патріотів, які були готові воювати проти ворогів зі зброєю в руках. До того ж на Холмщині перебувала дружина з двома маленькими дочками і я мав змогу опікуватись ними.

Почав виконувати наказ. При допомозі обласного проводу належало якнайшвидше створити піхотний полк УНС, навчити людей військової справи й активно діяти. Налагодивши зв'язок з Луцьким та його ад'ютантом Чижевеьким через продавчиню книжкової крамниці у м. Стрию Марійку Юрчак, зв'язок із обласним провідником Дрогобиччини "Шпаком" і обласним військовикам Богданом Вільшинським через їхмережу, я подався у с. Конюхів Стрийського району. Там жив окружний військовий комендант Юрко Гасин (молодший брат Олекси Гасина), потрібний мені для вирішення питань мобілізації людей у його найбільш чисельному щодо членів ОУН окрузі.

Наскільки яскравою постаттю в ОУН був Олекса Гасин – член Проводу, який зазнав переслідувань польської дефензиви, зумів утекти з гестапівської тюрми-катівні у Дрогобичі, – настільки Юрко був невиразним і пасивним (Ю. Гасин ("Строюк"), керівник Стрийського окружного проводу ОУН, загинув наприкінці 1946 р. У 1939 р. упав у бою в лавах "Карпатської Січі" і старший брат – Матій).

Навіть зовнішньо відрізнявся: високий, в окулярах і з чималим черевцем, що свідчило про не дуже-то революційні уподобання окружного коменданта. Будучи на попередньому високому посту, я жодного разу не зміг перевірити роботу Юрка Гасина. Завжди виникали якісь непорозуміння й труднощі – то не приходили зв'язкові, то створювалась якась небезпека, то десь пропадав сам комендант. А тепер у мене була змога вивчити усі проблеми окружної військової комендатури. Не здивувався, коли зрозумів, що військова робота в ній занедбана.

Згідно з планом Луцького, полк УНС Дрогобиччини мав контролювати значну частину Підкарпатгя і Карпат. У складі полку мали бути три курені по 300 вояків кожен, які намічалося розмістити: перший – у Сколівському районі, другий – у Старосамбірському, третій – біля Сянок. Людьми та необхідним оснащенням повинен був забезпечити обласний провід. Командир мав володіти певним імунітетом від оунівської сітки, котра повинна постачати все необхідне для створення й діяльності полку. Крайовий провід передавав УНС краю значну частину свого зв'язку, а саме – досвідчених, перевірених людей. Три курені – це тільки початок, зародок, бо переді мною стояло завдання створити на теренах Дрогобиччини, Лемківщини й Засяння цілу дивізію.

Разом зі "Шпаком", Вільшинським, Гасиним ми спланували наші подальші дії. Я подався у Сколівський район для вибору місця постою першого з трьох майбутніх батальйонів, тобто куренів полку, якому дав криптонім "Кривоніс". Цими горами, що мали назву Горгани, доводилось не раз переходити в минулому. Мені здалося підходящим місце на стійбищі лісорубів у підніжжі високої Магури, неподалік с.Брязи (тепер Козаківка) – воно хоч і доступне з південного сходу для противника, та зручне у період формування куреня, адже легше доставляти озброєння і продукти. Брязівські майстри почали будувати колиби, приміщення для польової кухні, а їм допомагали новобранці, які ще практично нічого не вміли.

На командира куреня прислали Польового ("Шахая") (Згодом Польовий ("Поль") буде очолювати старшинську школу "Олені" в Карпатах і загине в бою разом з курсантами) – колишнього старшого десятника "Нахтіґалю", родом з-під Бережан. Цей симпатичний чоловік мав середню освіту і справляв непогане враження. Здався мені хазяйновитим та уважним до підлеглих. Незабаром біля колиб уже паслося стадо корів, яких молоді вояки викрали у якомусь лігеншафті (фільварку) і пригнали під Магуру. Особливу увагу "Шахай" приділяв муштрі та військовому вишколу підлеглих. З озброєння мали спочатку всього декілька несправних гвинтівок та кілька сотень набоїв, хоча для захисту від ворога з відкритої сторони треба було негайно поставити зо два кулемети. З інших сторін гори були майже непрохідні урвища – там виставили замасковані спостережні пости. Зв'язок діяв через село Либохору...

Одного разу Вільшинський повідомив, що в горах на території Сколівщини діє якась підозріла банда. Я дав йому завдання розвідати все про неї і доповісти більш точно. Він це зробив при допомозі своїх людей та організаційної сітки. Виявилось, що десять молодих поляків із Львова при допомозі лісничого, теж поляка, поселились у вівчарській колибі поблизу кінцевої залізничної зупинки на лінії Стрий-Лавочне. Вони нападали на військових німецьких обхідників залізниці, яких набирали переважно серед полонених азербайджанців, убивали їх. За кожного вбитого німці мстили місцевому населенню, тобто українцям. Убивала банда, якою верховодив студент на кличку "Шарий", і наших людей. Я наказав знищити цю банду.

Для виконання операції підібрали спритних "Голоту" і "Муху" (друге псевдо – "Шістка"). Перший дружив до війни з відомим закарпатським опришком Ільком Липеєм. Його дружину та дітей знищили гітлерівці. Тож не дивно, що "Голота" був страшенно озлоблений, прагнув крові не тільки німецької, а й польської. Другий оунівець теж мав подібну злість. Місяць перед тим "Голота", "Муха" і ще три вояки зі Сколівщини зробили собі славу нападом на німецький військовий табір "Баундіст", розміщений у селищі Славську. В цей табір були насильно зігнані молоді українці для військового вишколу. Німці "виховували" їх голодом, знущалися фізично, запровадивши концтабірну дисципліну. Охорону й німецьких наставників нападники розігнали, а молодь розпустили по селах, щоб відживлялася, хвалячи своїх визволителів та роблячи нам рекламу.

Цим двом оунівцям удалося роззброїти, допитати і знищити польську боївку. З вилучених особистих документів, щоденників, романтичних листів до коханок стало відомо, що всі вони – колишні львівські студенти на чолі із "Шарим" – поклялися мстити не тільки німцям, а й українцям. У щоденниках були подробиці вчинених акцій. З цікавістю читав я записки одного з них, мабуть, літератора, що в дусі Джека Лондона описував "подвиги" цих запеклих терористів-україноненависників у Карпатах. Шукали хлопці слави романтичних героїв, прагнули розбагатіти з грабунків та вбивств, але пішли на той світ, а не в обійми дівчат...

Після деякого часу Вільшинський відвідав місце постою першого куреня і доповів мені, що організаційна сітка ще майже нічого не зробила для його забезпечення всім необхідним, особливо продуктами, що люди харчуються м'ясом, грибами і ягодами, які збирають. Я тисну на "Шпака" та провідників нижчого рівня... Через декілька днів доповідають, що вже набрано кількадесят людей, назбирано озброєння і харчів. Я тоді перебував у хаті старости в Тухлі. Приїжджає "Шахай" і жаліється, що сітка ОУН присилає йому людей, які не надаються для військової служби: мало того, що фізично неповноцінні, більшість із них не перевірені, не є членами ОУН. Кулеметів, крісів і харчів теж не привезли. Отже – вісті, які приносили зв'язкові, не відповідали дійсності. Щоб переконатися у всьому на власні очі, поїхав із "Шахаєм" на місце постою куреня.

Дорога з Тухлі пролягла через Либохору, хату зв'язку "Зозулі" та численні верхи менших гір на Магуру. Ось уже видніється перед нами цариця сколівських Горган, укрита буйним лісом, переважно ялиновим на смерековим. Чим вище, тим дерева стають меншими – аж до карликових, а верх гори скелястий, де-не-де покритий травою. Висота її – біля 1500 метрів, а якщо об'їжджати навкруги, то довелося б подолати майже 15 кілометрів. У цих місцях багато ведмедів, які дуже небезпечні (згадаймо повість Івана Франка "Захар Беркут"), вовків, диких кабанів та оленів. Одного разу місцевий лісник показав мені обгризені вовками кості якогось торговця зі Сколе... Ось яке місце вибрали ми для першого куреня УНС, який мав започаткувати нову еру в українському самостійницькому русі!

У таборі було велике безладдя. Біля входу в кожну колибу – сміття й болото, кості та попіл з багать. Усередині – леговища не застелені, речі порозкидувані. Більшість вояків не поголені, можливо, що й немиті... На "кухні" варили з гов'ядини і картоплі щось подібне до супу. Хліба не було, муки та круп – теж. На озброєнні мали кільканадцять напівавтоматичних гвинтівок різних систем, дуже мало патронів і всього декілька гранат. Кулемета чи автомата – жодного. Стояло питання: як вишколювати людей, як і чим воювати? Усі, разом із курінним, ледь не впадали в розпач. Ворогові цього тільки й треба. А Вільшинський веде свої політбесіди, на яких молоді хлопці куняють...

Люди для куреня прибували, їх уже було з дві сотні, а справа харчування ставала загрозливою, бо дехто почав хворіти. Накладання "контрибуції" на ближні села вже нічого не давало – тільки озлоблювало селян. Я зрозумів, що одних настанов і повчань замало – треба все радикально змінювати. Послав кур'єра до обласного провідника з вимогою терміново налагодити регулярне постачання продуктів. Та це нічого не дало. А час і обставини діяли проти нас.

Новобранці дисципліни не знали, амбіції мали великі – вони уявляли себе господарями гір і завдавали декому шкоди, без потреби блукаючи по навколишніх селах. Були й дезертири... У додаток до всього, найбільш войовничі стихійно нападали на німецькі пости лісової охорони, де служили переважно поляки, а керували німці. В сутичці біля села Поляниці поляк з дробовика вибив нашому воякові очі... Незабаром прийшло повідомлення зі Стрия, що гітлерівці готують каральну експедицію. Про місце розташування куреня гестапо дізналося від одного з дезертирів, який був родом з-під Дашави. Довелося перебазовуватись у тимчасовий табір із "зеленими наметами" замість колиб в іншому, більш безпечному місці під тою ж горою, в улоговині.

Та ми не були одні. Неподалік, біля села Кальни, розташувався курінь під назвою "Сіроманці", що належав до УНС Станіславщини. Були в цьому курені й тяпчани. Ми з його командиром домовились про взаємодію і зони впливу, щоб, бува, не перебити одні одних у якій-небудь сутичці.

"Сіроманці" діяли по всій Долинщині, Болехівщині, по всіх Бескидах. Вони дуже допікали новим хазяям і войовничим полякам, знищили лісгосп у Поляниці, повбивавши всю його охорону та німецьку адміністрацію. Це наробило великого шуму по всій окрузі. Буквально через день після того ми дізналися, що у Карпати з Болехова вирушила німецька військова частина разом з командою поліції. "Сіроманці" уздовж вузькоколійки, що вилась від Болехова до Брязи і вище, влаштували у горах засаду. Я їм виділив на допомогу загін з тридцяти чоловік. Дивно, що гітлерівці були такі безпечні в чужих горах. Їхали славно-явно вузько­колійкою, а їх, біля 80 душ, наші хлопці перестріляли, мов куріпок. У зв'язку з цією подією курінь "Кривоніс-1" був змушений знову змінити місце постою.

Вирішили на новому місці збудувати справжній табір. Вільшинський при допомозі Болехівського районного проводу ОУН дістав майстрів-будівельників (переважно з Брязи) і ті незабаром збудували потрібну кількість пристойних колиб із подвійними стінами, справжніми вікнами й печами "буржуйками". Колиби були замасковані гіллям і травою так, що з деякої віддалі і з висоти їх не можна було помітити. Дим із печей розповзався поміж гілками й деревами, як рідкий туман. Доступ до табору міг бути тільки по одній стежині, де стояв вартовий з кулеметом. Уночі виставляли двох вартових. Дисципліна значно покращилась, при моїй допомозі "Шахай" запровадив належний військовий вишкіл новобранців. Для всіх вояків та командирів, від яких я разом з окружним провідником прийняв присягу, настали інші часи: військовий режим, щоденна робота, навчання. Почалося нове життя, насичене різними подіями.

Не вистачало зброї. І це в той час, коли шпаровиті господарі мали цілі арсенали з комплектами набоїв. Польовий пропонував реквізувати їх, але бідкався, що люди добровільно не віддадуть. Хоч він і пройшов добру науку в "Нахтіґалі", проте тут ще не проявляв достатньої наполегливості, бо хотів бути добреньким з усіма – як із підлеглими, так і з населенням. Я порадив йому вирядити кілька невеличких загонів у села, щоб вони вишукували і забирали зброю, лякаючи людей приходом спеціальної команди гестапо, – тоді вони здаватимуть зброю добровільно. В такий спосіб наші хлопці поступово озброювались.

Найважче було з продуктами. Мої кур'єри до обласного проводу поверталися ні з чим. Віктуючись переважно м'ясом, підніжним кормом і молоком, вояки почали один за одним хворіти на шлунковий розлад і дизентерію. Скоро захворіло дві третини особового складу куреня. Викрали з болехівської тюрми заарештованого німцями лікаря-єврея, та він тільки розводив руками – бракувало ліків.

Приїхавши до Луцького у Львів звітуватись, я заодно пожалівся йому на Дрогобицький провід. Вислухавши мене уважно, зверхник почав усіх лаяти. Навіть назвав деяких байдужих провідників "гробокопачами" наших збройних сил. Не знайшов іншого виходу, як дозволити мені самому розправлятися із саботажниками: погрожувати, бити, розстрілювати... Щодо чисельності, то він, як і я, вважав, що ліпше мати меншу кількість воїнів, зате – краще забезпечених, озброєних і навчених.

Після цього я вже не просив "Шпака", а вимагав. Той гарантовано обіцяв, щось робив, давав своїй сітці розпорядження, щоб мобілізувати кращих (більш військово підготовлених і здорових) людей для куреня, заготовляти зброю, одяг, продукти... Я, заспокоївшись, повертався в гори, а віз не рухався з місця. Виходило, що "шпаки" обманювали, займались інтригами, не бажаючи залежати від УНС, бо влада на терені мала для них ціну золота. За офіційними розпорядженнями вслід, мабуть, посилали саботажні інструкції. Через них гинули люди, гинула військова справа ОУН. Я вирішив діяти по-іншому – притиснути низові ланки націоналістів, минаючи вищі, адже Луцький фактично розв'язав мені руки...

Невдовзі справи з матеріальним і продуктовим постачанням сяк-так налагодились. Якщо у вказаному місці на зазначену годину не було певної кількості продуктів, одягу, амуніції, то винного в цьому низового провідника, переважно станичного, мої підручні "стелили" на лаві чи пеньку й безжально хрестили палицею. Він також одержував останнє попередження, що при повторенні чогось такого буде повішений. Цей метод заохочення діяв досить ефективно. З його допомогою ми позбувались розхлябаності та недисциплінованості як своїх підлеглих, так і оунівців у навколишніх селах і містах. Істинний патріотизм виникає поступово, якщо вояк знає, за що воює, готовий жертвувати собою. Я не кажу про тих, котрих ми звикли називати фанатами, – їх було не так багато, але на них можна було покластися. Проте фанатизм має бути розумний, а розуму ще багатьом бракувало, тому часто виникали конфліктні ситуації, які доводилось розв'язувати мені самому.

Тримати у горах, у лісі хворих і непридатних для бойових дій вояків було недоцільно. На одній з нарад я дозволив Польовому та Вільшинському відпустити таких додому. Демобілізованих мали супроводжувати зв'язкові, щоб місцеві зверхники не вважали їх дезертирами й не карали. Демобілізація тривала понад тиждень. З тих найкращих і здорових, що лишилися, згодом, за настановою "Беркута", було створено "відділ для особливих доручень" під тим же криптонімом. Сутичок з німцями він уже не мав. "Шахая" вище командування перевело на інший, більш відповідальний пост.

Значно краще виглядав другий курінь, котрий був нами створений і стаціонував на Старосамбірщині, між селами Недільна і Сприня (У лісничівці біля с. Сприня 11-15 липня 1944 р. відбувся Перший Великий Збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР)). Командира для нього Луцький теж вибрав з числа підстаршин "Нахтігалю". Ним став "Омелян", родом із с. Борині Турківського району. На відміну від "Шахая", цей командир відзначався більшою хитрістю, винахідливістю, кмітливістю, чого навчав і підлеглих. Я не чув, щоб він колись бідкався, не бачив його в позі ждучого манни з неба.

Велику допомогу надавав мій давній знайомий, а тепер самбірський окружний провідник Кузьменко, який був добрим організатором і хотів мати в окрузі "справжнє військо". Сприяла "Омеляну" вся оунівська мережа округу. Завдяки цьому вдалося відібрати для куреня три сотні здорових і дисциплінованих людей, яких постійно вишколювали.

Кожен раз, відвідуючи курінь, дізнавався про якісь події та здійснені акції. То про черговий наскок на німецькі пости й склади з боєприпасами, то про те, як випотрошили хлопці "Омеляна" кілька вагонів з продуктами біля Лаврова, то як вони стадо корів захопили і пригнали з-під Перемишля... Навіть перевезли ближче до лісу і спорожнили майже вагон шнапсу з товарної станції м.Самбора, коли там охорона спала.

Хліб, що його заставили випікати жінок Недільної, кожен бойовик отримував регулярно в достатній кількості. Було й масло – як власного виробу, так і з районної молочарні, яку німці майже не охороняли.

Землянки цього куреня справляли приємне враження своєю чистотою й добротністю. Кожної суботи працювало "чистилище" – лазня з гарячою купіллю і пранням білизни. Зброї, боєприпасів вистачало, навчання людей велося непогано – що ще бажати... І все це – завдяки досвідченому, ініціативному командирові куреня, колишньому постачальникові "Нахтіґалю". Він навіть робив потайні сховища зброї та боєприпасів у різних місцях – "на чорний день", за що потім йому були вдячні українські партизани. Отже потрібні для нашої справи не так ідейні мудрагелі, горлохвати, як ініціативні, енергійні патріоти котрі бажають працювати і воювати.

Надходили різні чутки про те, що у Дрогобицькій області діє загін Ковпака, проте ні перший, ні другий курінь з ним у бій не вступали (Криваві сутички, як розповідають очевидці, були, та Л.П. волів про це мовчати, щоб зменшити свої "провини" перед радянською системою і КГБ. Д. Вєдєнєєв у книзі "Повстанська розвідка діє точно й відважно..." пише: "УНС (на серпень 1943 – 5-6 тис. бійців) вела бої з рад. партизанами С.Ковпака, німцями, загонами Армії Крайової").

Щоб не засиджуватись, люди шукали собі роботу. Одна невелика група вчинила випад у сторону Лаврова. Наші вирішили провчити польських ксьондзів, котрі вже давно загарбали тамтешній православний монастир, досить давній і славний, адже в ньому був похований син Данила Галицького Лев, чиє ім'я носить місто Львів. Його вони були пристосували під польський жіночий монастир, школу для дівчат і гуртожиток. "Кривоносівці" нікого не вбили, тільки всіх добряче налякали, дівчат розігнали й забрали з монастиря всі продуктові запаси.

У кінці серпня курінь "Кривоніс-ІІ" склав присягу, яку разом зі мною приймали окружний та обласний провідники. Після цього мене відкликали з поста коменданта у Львів – для інших завдань.

Про подальшу долю цього куреня та "Омеляна" "Шпак" восени 1943 року розповів таке: "У вересні на ліквідацію другого куреня вийшло формування Дрогобицького гестапо з великими відділами жандармерії та поліції. Усього – біля 400 чоловік (Так у основному рукописі. У "чорновику" – 300 чол.). Про пересування противника повідомляли наші розвідники, а також агенти, які служили в поліції. Можна було втікати, але населення тоді говорило б, що оунівці здатні воювати тільки з ксьондзами та монахинями. Командири куреня вирішили захищатись і вибрали місце для бою самі – на сусідній горі, де були густі зарості, незнайома ворогові місцевість. Свою базу залишили напризволяще, узявши тільки зброю та боєприпаси.

Окопалися і добре замаскували вогневі позиції. Два кулемети установили на флангах. Очікували весь день, але гітлерівці не прийшли. Розвідники повідомили, що гітлерівці та їх прихвосні заночували в селі – гір вони боялись. Наступного ранку почалося. Попереду бігло багато собак, несамовито гавкаючи. Задум гітлерівців, що з допомогою собак вони викриють противника, не справдився, бо тих псів хлопці знищили без єдиного пострілу. Нарешті стихло. Пройшло з десять хвилин, як передні вояки передали, що йдуть поліцаї – знову німці хотіли чужими руками жар загрібати. Поступила команда не стріляти, а пропускати поліцаїв углиб оборони. Так і вийшло, тому жоден поліцай не загинув. Зрештою, вони самі кидали зброю і втікали у дебрі. Але німці та жандармерія, що йшли вслід, відчули щось недобре і почали шалену стрілянину невпопад. Тут заговорили наші флангові кулемети, які прострілювали всю галявину. Наші знали кожну деревину, кожен кущик, сидячи в засідках і стинаючи ошелешених гітлерівців. Серед наступаючих почалось замішання, вони полягали й стали розповзатись на всі боки в ліс, у гори, аби тільки подальше від куль.

Після першої хвилі наступу й годинної перерви покотилася друга хвиля. Хоч вояки куреня були ще недосвідчені, хоч стріляли більше по горобцях, але вигідне розташування, кулемети, правильна організація оборони зробили своє діло. Наступ знову захлинувся. По обіді, зрозумівши, що в лоб "лісовиків" не подолати, нападники пішли в обхід. Але там були глибокі узвори, густі дебрі, тому звідти успіху їм годі було сподіватись. Ряди їх поріділи, страх залишитися ночувати в горах брав своє, тому вони повернулися у Дрогобич ні з чим. Несли біля 90 вбитих, а поранених ще більше. Внизу, на дорозі їх чекали вози й автомашини.

Наші втратили 26 чоловік убитими, у тому чисті й командира куреня "Омеляна", і дванадцять – пораненими. На жаль, з командирського складу залишився живим тільки один чотовий – літній робітник із Борислава, що вміло керував куренем наприкінці, коли загинув курінний.

Такі втрати старшинського складу можна пояснити тим, що старшини показували приклад молодим воякам, іноді й прикривали їх.

Яке ж було здивування й обурення змучених воїнів, коли, повернувшись до табору, не застали в ньому ні своїх корів, ні мішків з мукою, ні картоплі, ні шнапсу... Гітлерівцям, поліцаям, жандармам було не до того – вони ледве винесли свої ноги з гір. Хто ж пограбував? Наступного дня, переконавшись у тому, що поблизу нема ворога, пішли шукати своє майно у найближче село Недільну. Як підозрювали, так воно і сталося – запасливі сільські "патрійоти" подбали про своє збагачення за рахунок патріотів-воїнів. Довелося вигнати усіх селян на вулицю і прочитати їм лекцію про національну гідність і патріотизм. Чоловіки мовчали, жінки почали плакати... Тоді старшина куреня оголосив, що кожен десятий буде розстріляний, якщо через годину не повернуть те, що взяли з табору. Це подіяло. Майно почали повертати тут же. Дехто дістав доброго копанця... Поважні ґазди пояснювали негідний вчинок односельчан так: "Вони подумали, що ніхто з вас у живих не лишився. Тому взяли це добро, аби воно не дісталося німчурі..." Такий то у нас народ... "

Кінець розповіді був невтішним. Мені подумалося, що народ наш іще не доріс до свободи, бо культурний народ повинен був би спочатку оплакувати й хоронити своїх воїнів, чиїхось синів і батьків, а не грабувати і мертвих, і живих...

Третій курінь полку, що мав базуватися в околицях міста Сянки та ріки Сян, тоді ще не заявив про себе боями з ворогом та гучною славою. Для нього все ще було попереду. Я не мав змоги його проінспектувати, але зустрічався з курінним, коли той приїжджав звітуватися. Він стверджував, що курінь набирає сили, мав уже сутички з польськими бойовиками та терористами. Зброю, в основному, забирають у них та поліцаїв. Можливо, незважаючи на віддаленість, відсутність доброго сполучення, я б вибрався в ті краї, знайомі ще з часів учительської праці, й зустрівся там з Марцівим (чи живий?), якби Провід не поспішив мене одізвати.

Несподіваний виклик у Львів приніс тривогу і водночас – надію. Боявся нагінки за військові дії полку, які не були погоджені з керівництвом, за нерозсудливість і недисциплінованість деяких командирів, моїх підлеглих, – мало що могло статися. І все ж десь глибоко в душі ворушилась надія на краще. Аби тільки знову не пропозиція щодо Сходу ...

ГОЛОДНИЙ ВІДПОЧИНОК. ХТО – В ДИВІЗІЮ "ГАЛИЧИНА", ХТО – В УПА

У лісах карпатських можна було не остерігатись, а з поверненням у Львів моє життя ще мало увійти в потрібне русло. Не дуже-то приємно ходити з підробленим особистим документом, коли тебе розшукує гестапо, хоча ти й змінив свою зовнішність (бороду та вуса я продовжував викохувати). Той документ мені з великими труднощами вдалося виробити в комендатурі через Львівський УДК – знадобилися зв'язки високопоставлених оунівців з гестапівцями. Мене навіть "приписали" у Львові, і всі сусіди та господиня квартири думали, що працюю на фабриці паперових виробів.

Правда, міг і погоріти... Я не вийшов з поїзда на передостанній зупинці у передмісті, як це робив раніше, а поїхав на головний двірець, тобто вокзал Львова. Щоб вийти з перону в місто, треба було пройти крізь пост контролю, влаштований німцями у вузькому проході. З жахом побачив перед собою гестапівського унтер-офіцера і солдата з автоматом напереваги. Вернутися не було змоги, бо ззаду напирали люди, а прохід був надто вузький. Тримаючи у лівій руці розкритий документ, а правою стискаючи в кишені рукоять пістолета, знятого із запобіжника, я з упевненим виглядом рушив у прохід. Гестапівець довго розглядав моє посвідчення і чомусь поклав його собі в кишеню, а мені наказав стати біля солдата з автоматом. Я ледве стримував себе, щоб не вихопити пістолет і не стріляти у гітлерівців, але в останню секунду спрацювала думка, що для стрілянини може з'явитися краща нагода, коли буде менше людей і німців на пероні. Заспокоювало те, що мене не обшукували, не наказували вийняти руку з кишені – отже у гестапівця виник якийсь сумнів щодо документа. Коли люди пройшли, гестапівець повернувся до мене і вийняв моє посвідчення. Запитав, чому воно не продовжене. Я пояснив йому, що відповідний штамп є на останній сторінці, бо інші сторінки вже заповнені. Справдивши це, гестапівець повернув мені документ, вибачився і сказав, що можу йти. Як іти? – у мене ноги, мов із вати, геть підкошуються...

Коли прийшов до квартири і задзвонив, двері відчинила моя пані Воляновська, досить стара і хоровита. Привітавшись та нічого не пояснюючи, одразу ж пішов до своєї кімнати, щоб відпочити з дороги. Запхав ключ у щілину замка.., але двері відчинилися самі. Господиня щось шамкотіла беззубим ротом, але я був надто знервований і змучений, аби її слухати, – прагнув тільки одного: якнайшвидше впасти на ліжко. Нараз остовпів: за столом сиділи дві дівчини й три гестапівські офіцери. Всі курили, сміялися. Перед ними красувалися пляшки з вином та коньяком, шоколад, цукерки.

В одній з дівчат я упізнав дочку Воляновської Зосю. Вона знала німецьку й італійську мови, тому служила у якійсь військовій установі. До неї і раніше приходили гестапівці, але чому тепер вони розмістилися у моїй кімнаті?.. Моєму здивуванню й обуренню не було меж. Зося підвелась назустріч, підійшла впритул і шепнула на вухо, що все в порядку, а вголос, називаючи мене іншим іменем, грайливо сказала:

- Сідайте, пане Ігор, випийте з нами. Сьогодні особливий день – цього пана офіцера підвищили в чині, можете його поздоровити.

Довелося йти до столу, знайомитись, поздоровляти набундюченого гітлерівця...

Згодом Зося вибачалася, що зайняла мою кімнату, але я не дуже гнівався – там не було нічого секретного. Єдине моє багатство – книги з військової тематики, котрі я призбирував і перечитував. Воляновські мене ніколи ні про що не питали й були з мене завжди задоволені, бо мали певну вигоду – я їм віддавав частину продуктових карток за період своєї відсутності. На день виходило пів буханця хліба, замішаного з глиною й трачиною, а на місяць – ще й кілограм крупи, пів кілограма олії. Такі картки видавали львів'янам у будинкоуправліннях, а хто працював на німців, той мав додаткові блага. Я ж тільки рахувався працівником...

Не знаю, за які заслуги, але Організація дала мені відпустку – з вересня аж до кінця грудня 1943 року (Як було насправді, ніхто не знає, але в той період Л.П., як свідчать спомини очевидців, документи (Д.Вєдєнєєв у книзі "Повстанська розвідка діє...") та фото, встиг побувати і на Волині, і на півдні України, і в рідному селі... ОУН не дозволяла спочивати).

Мені, мабуть, не довіряли, а може, підшукували нове завдання, нову роботу... За цей час я мав змогу відпочити, якщо вважати відпочинком життя упроголодь, щоденний головний біль через думки про те, як роздобути кусок хліба. Інколи мені допомагав відомий артист, соліст Львівського оперного театру Іван Вересюк, за що я йому вдячний до кінця свого життя. Справа в тому, що Вересюк не бідував, бо мав свій ресторан у Львові і старався мене підкормити в дні особливої скрути. В рідне село я не мав права навідуватись, бо це могло б привести до мого розконспірування, тому найкращим відпочинком були прогулянки у навколишні ліси, вкриті осіннім багрянцем. Але й там було небезпечно... Мав змогу перечитати багато книжок, особливо підручників з військової справи. Роздобув і прочитав російською мовою посібник "Общая тактика", а також книжки Клаузевіца, Шліффена, Мольтке (молодшого) та інші, як у перекладі, так і німецькою мовою. Найбільше враження справляв на мене документальний роман Горліса-Горського "Холодний Яр", тому я його перечитував не раз.

Якось прийшов зв'язковий і повідомив, що організовується дивізія під назвою "Галичина", що у Львові мають бути великі торжества з цієї нагоди. Цікавлячись усім та не маючи жодної роботи, я пішов на збори кандидатів у цю дивізію.

Збори відбувалися в актовому залі теперішнього торгово-економічного інституту, а на той час – якогось німецького закладу. В переповненому приміщенні можна було задихнутись. За великим столом на сцені возносилися штадтгауптман, тобто голова міста Львова, д-р Геллер та його заступник і перекладач одночасно адвокат Степан Біляк. Геллер виступив з довгою промовою, котру переривали оплески й здравиці на честь окупантів. Мабуть, публіка була спеціально підібрана й навчена. Молоді галичани чомусь раділи, ніби ждали якогось чуда ...

Після того один панок, вибравшись на сцену, прокричав, що треба йти організовано віддати честь митрополитові Андрею Шептицькому. Новобранці, вишикувавшись на подвір'ї в чималу колону, рушили з піснями через увесь Львів на Святоюрську Гору. Там, під балконом собору, довго чекали, доки служки винесуть паралізованого на ноги митрополита. Йому всі галичани вірили (і не безпідставно), як своєму духовному батькові, пророкові, чиє благословення додавало надії, що всі жертви потрібні для майбутньої свободи України. Про якусь співпрацю митрополита з гітлерівцями не могло бути й мови, адже вони вбили його брата Лева, чоловіка сестри, принесли поневолення усій його пастві...

Шептицький стримано поблагословив нових вояків, висловивши надію, що вони започатковують українські дивізії, армії, які будуть служити справі визволення України, завоювання її самостійності. Сотні горлянок вигукували здравиці на честь митрополита.

Велика агітація за вступ у дивізію велася по вузах, семінаріях, гімназіях, на фабриках і заводах, у кожному місті й селі. Підключались до неї керівники мельниківського крила, а Провід бандерівської ОУН спочатку бойкотував цю справу, проте згодом, аби мати своїх людей у цьому військовому формуванні, що призначалось не так для служби гітлерівському Рейхові, як Україні, дав завдання готувати надійних (таких, що знали кому і як служити) людей і засилати їх у цю дивізію. Тут найбільше старалися Володимир Кубійович, Степан Біляк, Дмитро Паліїв, Кость Паньківський.

Новобранців кого тягнули силою, з допомогою облав і арештів, кого заманювали "пряником" у вигляді пайків білого хліба, масла, м'яса тощо. Учням гімназій дозволялося достроково, при значних полегшеннях, складати екзамени на атестат.

Унаслідок великих зусиль вербувальників "добровольців" назбиралося біля 100 тисяч, а з них відібрали тільки 15 тисяч. Колишній офіцер "Нахтіґалю" підполковник Побігущий одержав під свою команду полк. Пішов у артилерію знаний усім по військових підручниках поручник Кузьмінський. Із спеціальним дорученням Шухевича керувати прихильниками Бандери в "Галичину" пішов Голіяш ("Бей"). А споряджений від мельниківської ОУН генерал Курманович став заступником командира дивізії генерала Фрайтага. Проте гітлерівці були дуже обережні й підступні: озброєння, як колись австріяки усусусам, дали найгірше, зате ділянку фронту виділили найважчу і найнебезпечнішу. Згодом наші люди попали у страшний Бродівський котел, так що мало хто лишився живий. Рештками дивізії керував "Бей", який згодом покинув її та перейшов у підпілля.

Навіть після Сталінградської битви, боїв на Курській дузі цивільні та військові завойовники продовжували у Львові господарювати – солідно, ґрунтовно. Одні обживали кращі будинки, інші збільшували свої капітали на підприємствах, у ресторанах, кінотеатрах, треті прибирали до рух земельні угіддя. Зникло єврейське гетто... Я бачив, як приречених людей вивозили за місто, на Янівські горби... На площі Зерновій регулярно розстрілювали комуністів та членів нашої ОУН, сповіщаючи про це в оголошеннях. Не припинялися масові облави й арешти.

Проте багатьом стало ясно, що німці війну програють. Транспорта з пораненими та завошивленими недобитками говорили про це більше, ніж листівки, газети і радіо. А деякі поважні німці ще скуповували у Львові будинки...

Саме тоді попав до моїх рук страшний документ: директива командування поліції, що містилося в Бреслау, комендатурам на Україні. Один з відділів УПА висунувся влітку 1943 року аж у Житомирщину і в якомусь ліску натрапив на розбитий німецький літак. У кабіні був мертвий льотчик – мабуть, спецкур'єр, бо у його планшеті знайшли три примірники цієї директиви, адресованої гебітскомісарам Житомирської, Вінницької та Київської областей. Угорі на документі було написано по-німецьки: "Цілком таємно", внизу – підпис якогось гітлерівського достойника і гербова печатка (Історики сумніваються у достовірності цього документа, а тим більше – що він міг бути знайдений на контрольованій гітлерівцями території. Проте Л.П. у 5-й частині свого рукопису зробив таке уточнення: "Там були конкретні вказівки гебітскомісарам тих трьох областей. Про це я широко розголосив між учасниками УПА і населенням східних і західних областей...").

З цього документа я вичитав, що для очищення та підготовки життєвого простору на завойованих землях (перш за все на Україні) необхідно (переказую так, як запам'яталося):

1. Освіту не допускати вище 4-х класів початкової школи. В разі потреби, організовувати ремісничі школи.

2. Кількість лікарень і медпунктів зменшити до мінімуму. Сприяти поширенню смертельних хвороб, у тому числі венеричних, і не займатись їх лікуванням.

3. З числа здорового чоловічого населення на Україні створити півмільйонну армію, котру виставити на найважчій ділянці фронту без підтримки танків, авіації, артилерії.

4. Спеціально відібраних, фізично здорових дітей перевиховувати расово. Кров від кращих екземплярів використовувати для переливання німецьким солдатам.

5. Усе інше здорове населення повинно складати армію трудівників.

6. Молодь, аби запобігти розплодженню нації, зацікавлювати порнографічною літературою, розпустою, алкоголем.

7. Тих, котрі не хочуть, не вміють або не можуть працювати, поступово знищувати, створивши мережу спеціальних таборів.

Це тільки скорочений переказ того, що писалося. Ще були пояснення і детальні рекомендації, які супроводжували кожен абзац. "Deus vult" – гукали хрестоносці. "Так хоче Бог!" – гукають нові нацисти під прапорами небаченого дикунства.

Ось у що виливаються заповіді "Майн Кампф" біснуватого Гітлера! Ось що несли не тільки жидам і циганам, а й слов'янам, ці садисти-вбивники, які збиралися керувати світом! Ніхто, а бандерівці тим більше, не мав жодних ілюзій щодо цієї наволочі. Думаю, що більшість мельниківців теж прозріла і готова була воювати проти завойовників-убивць, проте жодних переговорів між двома крилами ОУН не велося, на жаль... Якщо десь появлялися військові загони мельниківців, то бандерівці силою заставляли їх переходити в УНС, а згодом в УПА.

Події на Волині набували все більшого розголосу. Прості люди оповідали, що там створилась УПА й організовується держава у державі. Нібито вже створили справжню фабрику зброї, друкують свої карти... Дійсно, основна увага Головного проводу була зосереджена на Волині та Поліссі, на опануванні цих територій та розбудові Повстанської армії. Мрією кожного справжнього оунівця, і моєю теж, було побачити нові тамтешні порядки та "легендарну УПА, яка буде громити німців, мадярів, поляків і червоних партизанів". Особливо мріяли про це войовничі галичани...

Знову мушу звернути увагу на стосунки між українцями та поляками. Майже 400-літнє польське володіння нашими територіями, небачене гноблення українського народу національно, духовно й економічно вилились у глибоку ненависть пригноблених до своїх жорстоких гнобителів. Не дивно, що найстрашнішим прокльоном для чумаків були слова: "Нехай ляхом стану". Мало що змінилося й сьогодні. Поговоріть із старшими галичанами чи поїдьте у Варшаву – і переконаєтесь...

Гітлерівці були великими спеціалістами у провокаціях, нищенні одних націй іншими на завойованих територіях. І незважаючи на те, що страшний ворог нищив їх однаково, одні на других продовжували дивитись по-вовчому, де тільки могли, завдавали шкоди, ворогували взаємно.

Завойовники швидко зорієнтувалися, що на Волині й Поліссі між поляками та українцями панує особливо велика ненависть, тому на Познаньщині та Помор'ї з різних суспільних подонків польської національності, яких упривілеювали назвиськом "фольксдойче", створили декілька поліційних батальйонів. Оці-то батальйони вони прислали на Волинь нібито для наведення порядку, а фактично – для терору та розбоїв. Ці розбійники, підтримані місцевими поляками, переважно осадниками, нападали на українські села під претекстом вишукування комуністів та націоналістів і вбивали невинних людей, присвоювали та нищили їхнє майно, спалювали садиби, залишаючи після себе великі кладовища і пожарища.

Спочатку тероризовані волиняни могли звертатись за захистом тільки до "січовиків" "Бульби" (теж гітлерівських слуг) та червоних партизанів, керованих більшовиками. Волинян та ОУН це не влаштовувало, тому й почали створюватись підрозділи самозахисту – як бандерівські, так і мельниківські.

Отже, заварилась на Волині "кривава каша". В акціях відплати наші повстанці й самооборонwі не лишали й сліду від більшості польських сіл (колоній), вирубуючи навіть сади (звідси й "сокирники") та розорюючи звільнені місцевості. Поляків спочатку попереджували, щоб забиралися геть, на свою "ойчизну", а тих, хто не втік, чинив опір, знищували. Все це діялось на радість німців, які перш за все винні в розбурхуванні протистояння між поляками та українцями на Волині й Поліссі.

20 грудня по зв'язку прийшов заступник львівського обласного провідника "Дуліба" і сказав, що мене у с.Сороки Львівські хоче бачити один з діячів Проводу. Не роздумуючи довго, коли стемніло, я разом з ним пішов на ту зустріч.

В одній із сільських хат, на превелике своє здивування, побачив колишнього військового референта Проводу Грицая ("Дуб","Олег"). Він сердечно привітався, не приховуючи своєї радості від нашої зустрічі. Сказав, що майже місяць відгодовувався й відходив після втечі з тюрми, крім зв'язкових, нікого не бачив. Щойно тільки відчув подих життя. Тепер він – Головний уповноважений від Проводу з перевірки групи УПА "Північ" (Тодішній пост Д.Грицая – шеф (керівник) Головного військового штабу (ГВШ) ОУН).

Йому був потрібний добрий помічник, ад'ютант і секретар в одній особі. Я в нього заслуговував найбільшого довір'я, тому запропонував цей пост мені. Аби підсолодити пігулку, повідомив, що мене йому рекомендував сам Шухевич. Коли я сказав, що треба подумати, добре все обміркувати, відповів: "Нема коли думати! Через чотири дні вирушаєм. Погоджуйся вже!" Я все ж вагався. Поїхати – означало реабілітувати себе, доказати відданість ОУН. З другого боку, подорож небезпечна. Чи не влаштували вони мені яку-небудь пастку на Волині? Чи не хочуть знову випровадити на Схід? Але "Олегові", здається, можна було вірити. Він продовжував настоювати, і я здався.

Ніби скріплюючи угоду, ми випили по чарчині доброї наливки. Почалися спогади про недалеке минуле, його діяльність в ОУН. Говорив переважно Грицай, а я уважно слухав. Зайшла мова і про пазурі львівського гестапо. Як же воно випустило його?.. Мій новий шеф повторював свою оповідку, мабуть, не вперше: "Серед охоронців було кілька наших. Жаль, що, може, й не побачу їх більше. А треба було б віддячити... Так ось. Прийшли два шуцполіцаї до начальника тюрми і вручили йому наказ гестапо, оформлений за всіма правилами. Німецький бланк, підпис начальника гестапо, печатка – все на місці. Вимагалося відправити Грицая і Старуха в управління гестапо на вулицю Пелчинську. Той бовдур і відправив з ними нас обох. А привели не на Пелчинську, а на вулицю Богуславського. Там уже німецька особівка ждала нас, як великих панів. Так ми розв'язалися з гестапо і з тюрмою..."

Нарешті ми попрощалися, домовившись про наступну зустріч у Малехові, що на північній окраїні Львова. Було надвечір'я латинського Святвечора, коли я приїхав у Малехів. Грицай повідомив, що поїздку відкладено до завтра, й запропонував мені переночувати у його квартирі. Я відмовився, бо мав у Малехові друга юнацьких років Левка Ломиша, якого хотів провідати. Він займав посаду старости цього селища.

Левко дуже втішився. І в мене покотилися сльози радості з очей. Нам, вимушеним холостякам, одірваним від своїх сімей, було що згадати і про що поговорити. Доки тривала товариська розмова, Левко готував щось поїсти. Через деякий час прийшли дві миловиді польські панночки і перебили нам холостяцьку вечерю. Це були колежанки Левка. Вони запросили нас обох святкувати Святвечір з ними, на що ми з радістю пристали.

Зібралися дві польські родини та їх знайомі за великим столом, де ми почували себе чужими, доки не сп'яніли. Я познайомився з оперною артисткою. Забавлялися аж до ранку. Напросився проводжати артистку додому, та мене чомусь захотів супроводжувати один з гостей – "кріпо", цебто поліцай кримінальної поліції, що ледве тримався на ногах. З великими труднощами одкараскався від нього. Ломиш організував підводу, котрою я з артисткою й деякими гостями повернувся у Львів.

Увечері 25 грудня знову був у Малехові. Грицай уже назвався "Перебийносом", а мені затвердив псевдо "Ігор", вибране мною (Це ім'я Л.П. у майбутньому дасть своєму єдиному синові. Нещодавно Ігор Павлишин пропав безвісті (проживав у Новому Роздолі, часто навідувався до матері у Львів)).

Син Л.Павлишина Ігор з дочкою

Отже, до псевда "Вовк", яке зникало, до прізвищ Климчук і Наборовський, які мною використовувались у минулому на Житомирщині та Вінниччині, додалось ім'я славного київського князя, котре треба було виправдати.

Вирушили у далеку й небезпечну дорогу на двох санях, запряжених парою добрих коней. На перших санях – я з "Перебийносом" та фірманом, на других – шість наших охоронців, озброєних німецькими автоматами, гранатами, кулеметом. Загорнувшись у кожух, спостерігав, як зникають позаду вогні Львова, відчуваючи невимовну тугу. Чи повернуся колись у здоров'ї й гаразді назад?..

ПАЛАЮТЬ СЕЛА. УПА – "ПІВНІЧ"

З незначними пригодами в дорозі приїхали ми на Бродівщину. Вночі нас зустрів зв'язковий між УПА і Проводом Гошовський ("Спартак") – розв'язний у поводженні й жорстокий есбіст. Я чув про його діла у Василькові, де він діяв при "Орлику" – водієм його автомобіля і охоронцем. Кілька його підлеглих були добре озброєні.

Небо на півночі й на сході червоніло, мінилося кольорами, моргало, ніби живе сферичне тіло, припече на великому вогні. Палали польські села: попіл – за попіл, кров – за кров... Ми з Грицаєм мовчали, думаючи кожен про своє. Мені багато розповідали очевидці про звірства польських молодчиків, поліції на Волині до виникнення там української самооборони та УПА. Безборонні хутори, села знищувались ними дотла, людей катували, вбивали – від старого до малого, навіть немовлят. І це робили представники тої нації, за котру я недавно воював на фронті! Але ж усі ми – християни!..

На межі Галичини та Волині були розміщені гітлерівські частини, бо на Волині подекуди орудували червоні партизани, там був також націоналістичний край "Північ". Нас супроводжував Бродівський повітовий провідник "Лев", підсиливши охорону своїми людьми. Він мені запам'ятався з Житомира, як один з командирів української поліції. Там його гітлерівці заарештували після вбивства Сеника й Сціборського, але він викрутився завдяки тому, що мав знайомих у гестапо.

Проїжджали небезпечну "межу", шириною з кілометр, опівночі, після ретельної розвідки. Обійшлося без небезпечних пригод. Сани з нашою охороною розвернулися в сторону Львова, а ми поїхали далі. Вранці опинилися кілька кілометрів на схід від Почаєва. Здалеку, приваблюючи зір, виблискували у морозному повітрі куполи й хрести Почаївської лаври. Ми чимшвидше вклинювались углиб Здолбунівщини, Волині, вибираючись на більш безпечну територію, де вже господарювали наші.

Каральні експедиції німців далеко не заходили, особливо у ліси, остерігаючись червоних партизанів та упівців. Загони УПА формувалися й стаціонувалися переважно в селах і хуторах.

Усе частіше по селах і містечках зустрічалися арки з синьо-жовтими прапорами, антибільшовицькими й антинімецькими лозунгами. Особливо їх побільшало тоді, коли ми дісталися околиць Почаєва. Ось деякі, що я запам'ятав, написи на лозунгах і плакатах: "Най живе УПА!", "Геть колгоспи!", "Смерть Гітлеру й Сталіну!", "Гестапо і НКВД – на фронт!", "Москва і Берлін – однакові вороги українського народу". Попадались газети і листівки, видані друкарським способом. Деякі звернення й листівки були російською мовою – вони призначалися для росіян, казахів, татарів, азербайджанців, узбеків, грузинів, яких було вже багато в УПА й УНС і ще багато вешталось по лісах, служило в поліції.

Патрулі, паролі, зв'язкові... Відчувалося, що до центру, ядра тої збуруненої, вільної Волині уже недалеко. Зв'язок діяв чітко і злагоджено, нас якнайкраще зустрічали, годували, поїли, вкладали спати. Тільки в одному селі за запізнення з заміною коней Грицай особисто покарав станичного – поклавши на лавицю посеред села, дав йому кільканадцять палиць на голу сідницю.

Діяла торгівля найбільш ходовими товарами, продуктами на рівні товарообміну – будь-які гроші були маловартісні. Тютюн давали у газетному фасуванні з відбитком тризубця і написом: "Фабрика тютюну УПА". Нафту, дріжджі, папір і папірці для самокруток завозили спеціальні постачальники з теренів Галичини. Була навіть типографія, яка друкувала листівки, брошури, топографічні карти... Правда, траплялися й спекулянти, котрі нишком приторговували спиртом, самогоном та різним барахлом.

Я поцікавився у супроводжуючого зв'язківця, чи не виникають труднощі з продуктами, звідки їх достарчають. Виявляється – звідусіль і, звичайно, від селян, як обов'язковий контингент. Але норми цього податку невеликі: якщо господарство на 5 га землі та більше, то господар здавав 5 кг м'яса, 2 кг товщу, 10 кг муки і ярини. У бідних нічого не брали, хіба що хтось бажав надати допомогу УПА добровільно. Німці дерли набагато більше, але на Волинь вони і не потикалися.

Волинь виглядала як один великий військовий табір у русі, незважаючи на холодну зиму. Наше військо було строкате: різні нації, різне обмундирування (хто що зміг одягнути та взути), різне озброєння. Зате на головах стрій майже однаковий: або теплі шапки-вушанки, або петлюрівки – всі з однаковими тризубцями. ОУН мельниківців теж пробувала створити своє військо, захоплювала окремі терени, але це військо було занадто слабке – воно переходило на бік УПА.

Перейшли в УПА і розпорошені рештки "січовиків'' Боровця ("Тараса Бульби"). Вони у кількості до одного полку з початку війни входили у т.зв. "Поліську Січ", були ніби союзниками німців, доки Боровець не збунтувався проти загарбників. Співпрацювати з бандерівською ОУН він відмовився, тому його військо було розігнане загонами УНС, які згодом перетворилися в УПА. Не всі "січовики" були добровольцями – когось із них заставляли служити самостійній Україні силою... Боровець змушений був утікати на Захід, переховуватись, а після розгрому Рейху – співпрацювати з американцями чи ще з кимось...

Коли ми вже наблизились до центрального зв'язку групи УПА "Північ" у с. Мости Мізочського району, нас зустрів командир розміщеного там з'єднання Еней" (до речі, галицький інтелігент) (Петро Олійник, який колись очолював Дніпропетровський окружний провід ОУН. Загинув у бою в 1946 р.). Він приїхав у Мости на коні під охороною кількох автоматників. Грицай дуже зрадів зустрічі із своїм давнім знайомим, "славним героєм Волині", як він сказав.

"Еней" був високий, стрункий, з рудуватим волоссям, гладко зачесаним догори, мав великі, теж руді, вуса, котрі стирчали на боки. Високе чоло і вуса робили його трохи подібним до Івана Франка. Одягнений був у новеньку упівську військову форму (її мали майже всі командири) кольору "хакі", а на голові мав петлюрівку з тризубцем. На плечі – автомат, на поясі – запасні ладівниці, а на ногах, взутих у юхтові чоботи, подзенькували остроги (з конем, кажуть, не розлучався). Це був відважний і рішучий командир, але, здається, надто ліберальний, бо не дуже вимагав від підлеглих військової дисципліни. Боїв не уникав ні з гітлерівцями, ні з польськими військовими формуваннями, ні з червоними партизанами.

Грицая більше цікавили командири УПА-"Північ", а мене – військовий устрій, спорядження, підготовка вояків. Доводилось рейдувати, супроводжувати його по всій Волині. Було видно, що майже всі українські села воєнізувалися і створювали свою самооборону проти польських головорізів. У кожному з них якщо не була, то мала бути щонайменше рота воїнів, яка у майбутньому поповнить УПА. Це все треба було приводити до належного військового порядку, оснащувати, вчити, забезпечувати матеріально та ідеологічно...

Спочатку я був під великим враженням від побаченого й почутого, недоліків майже не помічав. Гучна незвичайними для всієї України подіями, розрекламована деякими письменниками, Волинь манила не тільки мене. Манила подолян і галичан, селян і міщан, і особливо – молодь. Усі прагнули хоч краєчком ока уздріти легендарну Українську Армію, цей куточок уже вільної, самостійної України, аби упевнитись, що справа ОУН – не фікція. Зваблювала тих, котрі зачитувались трилогією Уласа Самчука "Волинь" про пам'ятні всім розкуркулення, колективізацію, більшовицькі знущання й тортури. Думалось у дорозі: "Як же сьогодні виглядають, що думають правдиві Володьки та Хведоти?"

Коли ж очі й розум звикнися з усім, то все більше привертали увагу хаос і розруха. Бачив я, бачили ті романтики, які йшли в УПА, спалені дотла, навіть розорані (щоб сліду не лишилося) як українські, так і польські села і оселі західних колоністів, примічали численні могили, де вже спочивали і поляки, й українці, зрівняні та примирені сирою землею. Це була жахлива помста, як жахливими були й діла польських бойовиків, польської поліції та військових формувань, створюваних при допомозі гітлерівців для нищення українців на їх етнічній території.

Не знати, хто у кого вчився більше. Машина знущань і знищення з кожним століттям, поколінням, кожною новою генерацією завойовників, садистів, нацистів-фашистів удосконалювалась, розвиваючи сатанинські винаходи попередників. Усі вони були в моїй пам'яті, починаючи від мадярів-карателів Першої світової війни, есесівців-гестапівців і закінчуючи енкаведе Берії-Сталіна.

Я вже знав і про те, як поводилися репресивні команди Червоної армії ("смерш" та інші) з радянськими солдатами і командирами, котрих суворо карали за щонайменшу провину, знав про сумнозвісний наказ "Ні кроку назад!", про розправи з тими, хто попав у полон, дивом урятувався і повернувся до своїх. Знали всі, і не тільки з чуток, а й від очевидців, тих українців, які попали в полон, вирвалися з нього і прийшли в УПА воювати з обома ворогами України.

Колишні червоноармійці – вихідці із Західної України, мобілізовані совітами в перші дні війни, були для більшовиків тим самим, що й для гітлерівців у дивізії "Галичина" – гарматним м'ясом. Для них – найгірше озброєння, якщо не повна його відсутність, і найважчі ділянки фронту, а позаду – так звані "заградотряди".

Росіянами поповнювались ряди власовців, людьми всіх націй – відділи поліції на загарбаній німцями території. А нам треба було боронити свій край. Тільки чому мало так страждати мирне населення?! Кривава каша варилась... У селі Поледів Мізочського району я бачив згарища і велику могилу – в ній було поховано прах 150 чоловіків села, спалених гітлерівцями.

Ось яка вона, зворохоблена, героїчна Волинь!.. Майже у кожному селі мала постій сотня упівців. Старости з допомогою селян забезпечували як постояльців, так і всю УПА, необхідним провіантом і реманентом. Що цікаво, старост обирали з бідніших прошарків населення... Найбільше страждали коні та їх господарі. Адже в кожному селі на терені УПА щохвилі мусило бути напоготові не менше десяти парокінних підвід або саней...

За кілька діб їзди ми опинилися на центральному зв'язку групи УПА "Північ". Нас розмістили в одній з хат села Млини Мізочського району. "Перебийніс" тут же викликав до себе командира УПА Клячківського ("Клима Савура")...

Перевірка показала, що група УПА "Північ" об'єднувала різних, вишколених і не вишколених військово, людей. Знання, вміння – діло наживне. Гірше – поганий санітарний стан подекуди, вольниця і безпечність в оточенні ворогів. Деякі командири, такі як Горностай, котрого пізніше розстріляла СБ після швидкого суду, тижнями десь пропадали, залишивши свої відділи напризволяще. Дисципліна, послух, акуратність у всьому – основа основ війська. Та ще доводилось бачити вартових, котрі куняли на посту, і те, як на бойових виправах вояки не розуміють простих команд, а деякі навіть не вміють стати струнко. Військовий вишкіл, політико-виховна робота були ще на низькому рівні. Зрозуміло, не все дається зразу. Грицай проводив наради з командирами, не замовчуючи недоліків у їх роботі, обіцяв при моїй допомозі створити необхідні вишколи на базі програми прискорених військових курсів УПА.

"Клим Савур" ще не став справжнім армійським командиром (належної військової освіти не мав), хоч не сидів склавши руки, успішно нарощував чисельність армії та її славу. До якісного зростання, особливо стосовно виучки, озброєння, було ще далеко. У його штабі завжди хаос, повно людей: одні приїжджали – саньми, на конях, – інші під'їжджали, одержавши завдання.

Метушня штабістів з шифрованими папірцями-ґрипсами швидше нагадувала якусь гру, ніж серйозне заняття. Та й навіщо здалися грипси, коли навкруги за сотні кілометрів не було гітлерівців, а червоні партизани мали свої межі, на відкриту конфронтацію не йшли... У штабі армії не знайшлося навіть скорочених військових уставів, хоча вони були надіслані згори.

Інше враження справила штрафна рота, себто сотня. Там була хороша дисципліна, штрафники дотримувались гігієни, мали запас продуктів, не лінувалися варити гарячі страви. І все тому, що їхній командир пройшов службу в армії буржуазної Польщі, був сам добре вишколений. Ця сотня швидше нагадувала зразково-бойову, аніж штрафну. Підтримували дисципліну й інтернаціональні відділи, які носили переважно німецьку уніформу. Особливо виділявся батальйон грузинів під командою майора "Чалі"...

Я, наче справжній секретар-літописець, об'їжджаючи з "Перебийносом" Волинь і Полісся, записував у блокноті найважливіші факти, події, занотовував зауваження, поради, думки шефа (і свої – теж). Незабаром вивчив УПА-"Північ", як свої п'ять пальців.

Чисельність усіх військових підрозділів цієї армії, без врахування загонів з'єднання "Кодак", а також розрізнених частин ОУН і шуцполіції, що відступали перед навалою фронту, складала на час перевірки понад десять тисяч чоловік. Наші провідники та військові спеціалісти стверджували, що на теренах Волині, Полісся, Хмельниччини, Прикарпаття й Тернопільщини мають ще тисячі "штиків" УНС, а також десятки тисяч членів ОУН і прихильників, готових стати під прапори УПА.

Мені зустрічалися загони УНС, а також групи людей зі зброєю, котрі після відповідного вишколу можна було приєднати до армії. Люди по селах мали багато зброї. Йшла мобілізація парубків та дядьків по всіх усюдах, бо на ці резерви ОУН сподівалась опертися.

Треба було вчити діючих і нових командирів – хоча б на рівні ройових, сотенних, і курінних. Мої можливості були обмежені часом та іншими обов'язками, і все ж я збирав таких людей докупи та у скороченому варіанті вишколював їх. Основні параграфи уставів заставляв записувати. Мало того, що рядові не знали уставу впоряду, не знали його і ті, хто вже командував... Незабаром військові курси було створено скрізь, де базувався великий підрозділ УПА.

У Млинах мала свою резиденцію СБ – дуже потрібна, але й страшна для декого служба ОУН, котрою одноособово, ні перед ким, крім Проводу, не звітуючись, командував Михайло Арсенич-Березовський ("Михайло"; до цього псевда часто додавалося слово "друг"). Там я з ним і познайомився ближче, чомусь викликавши до себе його симпатію. Треба було остерігатися, бо "друг Михайло", хоч і прикидався другом, але мав своє на умі, не довіряючи нікому.

Було це так. Ідучи селом, зустрівся з людиною, котра мала відзнаки есбіста і котру я вже десь бачив. Помітивши моє зацікавлення, прохожий зупинився. "Ми маємо бути знайомі," – сказав я. Він подав мені руку й посміхнувся: "Андрій Майба". Я спитав: "Це ж ви керували колійовою поліцією у Львові?" Майба підтвердив це і, звичайно, впізнав мене. Було цікаво, як же йому вдалося вийти з гестапівської тюрми.

Оповів таке: "Прикріпили мене до кухні носити дрова, мити, чистити. Хлопці десь роздобули пилку до заліза. А в підвалі кухні, за дровами, світилося заґратоване віконце. Я й перепиляв ґрати. Вікно виходило на центральну вулицю, де проїжджали трамваї. Ми, шестеро оунівців, по одному вискакували з тюрми, коли трамвай заслонював поста, чіплялись на ходу до трамвая, і так виїхали на волю".

Майба поскаржився, що служити в СБ для нього гірше каторги – не витримують нерви спостерігати щодня людські страждання. Ця брудна робота, хоч і необхідна, – не для нього, природженого військовика. Мені був потрібний помічник, тому пообіцяв йому допомогти. Майба не вірив, що шеф його відпустить. Ми тут же пішли на розмову до "друга Михайла".

Прийшли на околицю села до великої хати з кількох кімнат. З одної долинали крики, стогони... Андрій залишився в сінях. "Друг Михайло" сидів у світлиці за великим столом, котрий, як і решта меблів, був із якогось панського гарнітуру. Коли я відрекомендувався, він одразу ж запитав, з чим прийшов. Довелося поскаржитись, що "Перебийніс" дає багато роботи, тому мені потрібний фаховий помічник. Для цього підійшов би Майба.

Шеф СБ спокійним голосом сказав, що і в нього багато роботи, а добрих фахівців не вистачає. Мовляв, я тобі співчуваю, але... Коли ж я став наполягати, він мене перебив і почав розказувати, яку важку і важливу місію виконують він і очолювана ним служба на Волині. Виявляється, Провід прислав його для очищення УПА й УНС від ворожих елементів і замаскованих шпигунів. Найбільше їх серед колишніх радянських військовополонених, які служили гітлерівцям, а коли почули про успішний наступ червоних, то почали масово втікати і шукати притулку. Особливо небезпечні росіяни та непевні вихідці з Великої України, які, безумовно, контактують з червоними партизанами, що крутяться у лісах на наших теренах, провокують сутички з нашими підрозділами. На його думку, існує добре продуманий план Москви щодо розкладу зсередини і знищення УПА при допомозі засланих агентів, різних зрадників і червоних партизанів. У такій ситуації треба бути особливо пильними, а досвідчених есбістів бракує. Нема спеціалістів, навіть для найголовнішої служби ОУН, що відповідає за безпеку та контррозвідку, а ще мріємо розбудовувати збройні сили... Хто очолить відділи СБ у полках, у всій армії?..

Він ще довго бідкався і хвалив свою службу, агентуру, що не дає більшовицьким агентам розкладати УПА. Навіть почав читати лекцію з теорії поліційної служби, історії воєн. Мабуть, мобілізував усі свої знання з історії та філософії, аби викликати захоплення в мене, показати, що Провід не помилився в ньому, призначивши шефом СБ після Івана Турковського.

У той час я ще не позбувся страху перед СБ. Мабуть, це було наслідком пережитих хвилювань, відчуття, котре переслідувало невідступно, що за тобою хтось слідкує. Проте, не мені судити суддів ОУН і УПА – це справа майбутніх неупереджених істориків. Свої справжні відчуття та думки я вже давно навчився скривати. Робив це і в розмові з шефом СБ. Коли зайшла мова про історію воєн, умудрився вставити і свої "п'ять мудрих ґрейцерів" – і "друг Михайло" змінив ставлення до мене.

Під час нашої розмови увійшов кремезний есбіст і щось шепнув шефові на вухо. Я його упізнав – це був Микола Козак ("Смок") (Згодом – керівник ОУН на Волині (т. зв. ПЗУЗ), Лицар Золотого Хреста Заслуги. Загинув у бою 8 лютого 1949року), мій земляк із с. Рахині Долинського району (зустрічався з ним, як слідчим поліції, у Вінниці).

"Друг Михайло" продовжував говорити тихим, приємним голосом. Ніби відкриваючи велику таємницю, він сказав, що у листопаді минулого року його хлопці з підрозділу "Стародуба" неподалік Рівного зловили німецького офіцера, котрий виявився радянським розвідником Миколою Кузнєцовим. Він уже встиг застрелити багатьох гітлерівських достойників у Рівному та Львові. Спочатку полонений майстерно грав свою роль, показавши документ на Пауля Зіберта. Але ж "Михайло" мав інформацію про цього лже-Зіберта, а фактично розвідника-терориста, тому швидко доказав йому, хто він є насправді. Допит вівся у формі переговорів, без застосування засобів примусу. Кузнєцов, після деяких роздумів, у всьому признався. Він розповів про свою розвідницько-терористичну діяльність, про більшовицьке підпілля на цих теренах, запропонував свою співпрацю...

Виходило, що Кузнєцов це підпілля контролював, мав агентів серед упівців, колишніх військовополонених, які добре замаскувалися і ждали відповідного моменту для дезорганізації, а то й розвалу У ПА. Він назвав їхні клички, паролі... Поставив тільки умову: щоб його не мучили, а зберегли йому життя і з приходом Червоної армії відпустили... Кузнецова таки розстріляли, і "Михайло" показував мені те місце, де захоронений його труп (У розмові зі мною в 1983 р. Л.П. підтвердив усе ним написане, в т.ч. й щодо Кузнецова).

Майбу він мені все-таки віддав. Андрій невимовно зрадів, що нарешті заглибиться у вир військової роботи. Він рвався в бій, але до справжніх боїв було ще далеко, як мені здавалося, – мусимо спершу навчитись воювати, зміцніти. Про СБ сказав таке: "Ворожих елементів у нас вистачає. На допитах деякі розколюються, видають інших... Є підстави вважати, що майже половина колишніх радянських солдатів – це потенційні більшовицькі агенти, але есбісти знищують переважно українців та росіян, а інших – відпускають. Найбільш уживаний інструмент – мотузка..." (Пропущено опис того, як есбісти душили мотузками можливих зрадників і дезертирів). Шал нищення своїх людей на Волині панував нечуваний.

Наближалися мої улюблені Різдвяні свята. Огортав сум, напливали спогади про рідну домівку в Тяпчі, про дружину з діточками, котрі десь поневіряються ... Де вони тепер, як їм живеться, чи матимуть кутю і до куті що-небудь?..

Майба повідомив, що Святвечір справлятиме у селі Будераж, розташованому неподалік Мостів. Запросив і мене, обіцяючи, що буде весело та цікаво. Я не обіцявся, але таки поїхав, бо в Будераж та Обгів, з метою інспектування, вирушив і мій шеф.

На Святу вечерю з кутею та різними пісними стравами зібралося декілька нижчих чинів УПА й дівчат-галичанок, які несли допоміжну військову службу. В тій компанії я був найстаршим за чином, тому мені випало поздоровити всіх у короткій промові. Далі було все, як велить традиція: дванадцять страв, колядки, жарти. Довго там не затримався, бо мусив повертатись до хати станичного, де вечеряв і мав заночувати Грицай. Це було порушенням оунівських правил – підбирати собі самостійно квартиру поза зв'язком, але він це робив часто.

Мій шеф, господар хати та господиня ще вечеряли. Змусили і мене сісти до столу. Надворі мерзли наші охоронці, мріючи, мабуть, погрітись та випити, але ніхто їх не жалів і до хати не кликав – служба є служба.

Наступного дня поїхали в Обгів, де намічалися великі торжества з нагоди Різдва. Дійство почалося у православній церкві, куди ледве втиснулися все командування УПА, есбісти і ті, хто був проворніший га сміливіший. Зброю мали при собі, що порушувало церковні правила. Попереду "Перебийніс" із автоматом на шиї та двома комплектами ладунок при поясі, біля нього я з пістолетом, а позаду нас – командири УПА. Військові підрозділи обступили церкву щільним кільцем.

Відправу проводив головний капелан групи УПА-"Північ" отець Іларіон, який був настоятелем тої церкви. Гарно співав жіночий хор, припроваджений із Дерманського монастиря. Особливо сподобалось мені сопрано одної симпатичної солістки хору. Дивився на неї, мов заворожений. Служба Божа тривала довго. Ми то клякали, то вставали, хрестилися й молилися вслід за священиком і дяком, просячи Бога, аби скоротив цю процедуру та швидше допустив до чарки хмільного. Того ж хотіли і вояки біля церкви, що аж посиніли на сильному морозі.

Потім усі рушили в центр Обгова на парад підрозділів УПА, що були під командою славнозвісного "Енея". Він, "Перебийніс", "Клим Савур" і старий петлюрівець "Полтавченко" вийшли на дощану трибуну, а всі решта стояли внизу. "Еней" дуже вирізнявся: високий, стрункий, рудоволосий ...

Першим до присутніх промовляв "Перебийніс". Його слова про боротьбу ОУН та УПА, про майбутню самостійну Україну, погрози на адресу більшовиків зробили великий вплив на присутніх. Після нього виступав "Савур", а останнім – "Полтавченко", що ніби репрезентував зв'язок поколінь націоналістів од Петлюри до Бандери.

Вишикувані для параду підрозділи упівців (понад 10 найкращих сотень) вигукували: "Слава! Слава! Слава!" Згодом вони пройшли парадним маршем перед нами. Їх картатий стрій, де лиш петлюрівки й мазепинки з тризубцями були оунівські, а решта – одяг німецьких солдатів та поліцаїв, селянські вуяші та кожухи, а також погане озброєння викликали у мене тривогу. Найкраще парадувала сотня вдітих у гітлерівську форму, підтягнутих і натренованих до маршу грузинів.

Бігали репортери ОУН, усе записуючи та фотографуючи. Найдостойніших, а серед них і мене, закликано на обід у велике приміщення клубу. Менш достойні розбрелися по хатах селян.

Сидячи біля мене й Савура, "Перебийніс" обурювався щодо фотографів, мовляв, хіба можна у такий непевний час фіксувати на фото нашу армію та її командирів?..

"Еней", "Полтавченко", "Савур" зацитькували шефа УПА тим, що це потрібно для історії, що фотографи – перевірені люди, що ми вже не підпільники, а – дійові військовики. До того ж, парадувала не вся армія. Якщо вороги це й побачать, то не буде великої шкоди для нас. Головне, що бойовий дух вояків і населення – високий. .

Так, Волинь була під контролем УПА, але до справжньої армії ще далеко. Можна вимуштрувати людей, а де взяти сучасне озброєння, якщо не воювати щодня і не відбирати його у ворога?..

Після обіду відбувся концерт. Монастирський жіночий хор співав церковні та світські пісні. Але найцікавішим був виступ хору упівців-грузинів. Його спів супроводжувався танцями джигітів у формах гітлерівців.

Нарешті я познайомився з солісткою Дерманського хору – її звали Зіною. Працювала учителькою в Будеражі. Зустрів також свого знайомого і колишнього зверхника Михайла Степаняка, який приїхав із жіночим і хором. Разом з ним та ще кількома дівчатами поверталися в Будераж пізньої ночі на санях. Грицай залишився в Обгові на військову нараду.

Відчувалося невдоволення Степаняка. У дорозі ми мали змогу вилити наболіле один одному, полегшити свої душі відвертою розмовою. "Шалені дурні! – обурювався "Михайло". – Фронт близько, армія не укомплектована, бракує зброї, а вони – парадують... Бенкет під час чуми".

Дізнавшись, які мої функції біля Грицая і що мрію якнайшвидше повернутись у Львів, він став ще відвертіший, заговорив про наболіле. Виявляється, він тут ніби "на спецпоселенні", бо не сподобався Шухевичу. Мабуть, забагато остерігав Головного провідника ОУН і Головнокомандуючого УПА, говорив надто гірку правду в очі, особливо щодо безчинств СБ...

Наговорившись та облегшивши свої душі, ми, нарешті, згадали про дівчат... Жартуючи і виспівуючи, приїхали в Будераж. Я залишився, а сани пошурхотіли.

18 січня 1944 року в с. Батьківці Мізочського району відбулася конференція вищого командування групи УПА-"Північ" з участю представників Проводу ОУН. Я теж брав у ній участь. Для цього звільнили від небажаних людей та оточили посиленою охороною хату лісника.

Найголовніші учасники конференції: "Леміш" – крайовий провідник "Сходу" і член Проводу, "Перебийніс" – шеф ГВШ, "Клим Савур" – командир УПА-"Північ", "друг Михайло", "Горобенко" – заступник "Савура" з організаційних питань, Медвідь ("Карпевич") – заступник "Савура" з військових питань, який щойно повернувся з групи "Дубового" і "Рудого", "Іван" – організаційний заступник "Леміша", який був колись обласним провідником Холмщини, "Еней" з командиром одного з куренів його групи Миколою Свистуном, Ярослав Дудар ("Верес") – оргреферент краю "Схід", я і ще декілька осіб, котрі не запам'яталися.

Відкриваючи конференцію, "Перебийніс" сказав, що ми зібралися у винятково складний і важкий для нас усіх час. Наступила хвиля, коли вал німецької хваленої армії котиться назад, набираючи швидкості, й пруть невпинно більшовики, чиї гарматні постріли вже добре чути. Головний провід разом із головною командою УПА і ця рада повинні уточнити завдання для армії, підготувати конкретні настанови: що робити, з котрим ворогом і коли воювати... Досі не вироблено стратегії й тактики, а є лише документ минулорічної військової конференції, що явно застарів. Мовляв, усі ми мусимо добре подумати нині, щоб не допустити загибелі сотень тисяч людей – військових і цивільних – з новим приходом совітів. Нехай кожен виступить за своїм бажанням, якщо має що сказати.

"Іван" був оголошений головним доповідачем, тому він першим підвівся з місця. Охарактеризувавши політичне становище на світовій арені, українське питання у глобальному масштабі, перейшов до конкретики.

- Як ми й передбачали ще в 42-му році, німці програють цю війну. Вони ще сильні, але воєнна машина таких великих держав, як СРСР, США, Великобританія, міцніша. Яку тактику вибрати нам? Армія більшовиків не зупиниться на своїх кордонах, бо захоче взяти Берлін, знищити все до кореня, розширити комуністичний простір до Рейну, якщо не далі. Отже, основні її сили будуть прикуті там. Просочившись крізь лінію фронту, згрупувавшись у тилу більшовиків, ми повинні будемо воювати до останніх сил. Дасть Бог, нам допоможе весь наш нарід, інші народи, відчувши подих волі, теж виступлять і ситуація стане більш сприятливою для України...

На Заході, коло Берліна, а може, й далі, зіткнуться, нарешті, як голодні звірі, дві ворожі сили, перемігши третю, гітлерівську, тобто англосакси та більшовики. Неминучість такого кінця полягає в ідеологічних та економічних суперечностях, що існують між ними.

Більшовики виснажені, до того ж англосакси матимуть таких союзників, як ми... Завдяки спільним потугам, повстанню інших пригноблених націй Москва упаде. Для цього теперішні союзники більшовиків повинні врахувати фатальні помилки Наполеона Першого, Вільгельма Другого, Франца-Йосифа, Адольфа Гітлера, котрі ігнорували внутрішні протидіючі сили загарбаних територій.

Колись їх була врахувала Антанта, але не змогла об'єднати, взяти все у міцні руки, знехтувала інтересами України...

З огляду на сказане, я думаю, що відділи УПА мають стати компактнішими і бойовитішими. Такою великою, не досить навченою, вишколеною й озброєною масою через фронт не пройти. У червоних – танки, літаки, артилерія... Вони так можуть ударити, що аж пір'я полетить... Можна просочитись тільки малими, добре зорганізованими й оснащеними технічно групами. Місцем великого збору на Сході пропоную Холодноярщину, славну своєю боротьбою і національними традиціями. З усього цього випливає, що боротьбу з більшовиками треба посилювати, ослаблюючи їх, а німців не зачіпати, бо це нашій справі тільки на шкоду. І останнє. Ще й досі в УПА гніздиться не перевірений і не викритий ворожий елемент. Дати йому раду повинен "друг Михайло". Треба приділити більше уваги Службі безпеки, особливо розвідці й контррозвідці...

"Михайло" згідливо закивав головою. Взявши слово, він спочатку покритикував усіх за те, що не дають для СБ достойних людей, що доводиться починати навчати майбутніх есбістів з азів, а часу нема. Потім майже слово в слово повторив те, що мені нещодавно втовкмачував у своїй резиденції. Він не сумнівався, що цілі відділи УПА заражені "більшовицьким елементом", котрий, однак, добре проявив себе у сутичках з німцями і, завоювавши довір'я командирів, проник навіть у штаби. Але нічого, СБ має їхні клички, адреси, і незабаром з контрреволюціонерами та шпигунами буде покінчено. Хай тільки ніхто не заважає його людям працювати, пам'ятаючи про великі повноваження і завдання СБ. Завершив свій виступ на оптимістичній ноті: "З поляками та їх боївками, в основному, покінчено. Тут ми мали добрих помічників – допомагало все українське населення. А з більшовицькими агентами складніше. Багатьох уже ліквідували, а ниточка все тягнеться й тягнеться... Сітку створили.., дай Боже нам таку! Думаєте, оті, що примазуються до УПА під видом поліцаїв, хто? Їх агенти! Москва пазурі простягає. А ми їх обрубуєм, обрубуєм ...".

"Горобенко" розповідав про кількість знищених польських поліцаїв, гітлерівців та їх сателітів, наводив приклади героїзму бандерівців, доказував, що УПА при допомозі населення – велика сила. Він спочатку пропонував оголосити загальну мобілізацію населення Західної України, але коли йому нагадали про нестачу зброї й обмундирування, то змушений був підтримати пропозицію "Івана" про перехід значної частини УПА через фронт у тили й запілля більшовиків.

"Леміш", як найдосвідченіший серед присутніх, мав сказати щось важливе, тому я нашорошив вуха. Але він тільки розвинув концепцію "Івана" і погодився з тим, що справжньої, добре оснащеної армії нам уже не створити. Це, мовляв, справа майбутнього. Проте ми не повинні втрачати й того, що маєм, і мусимо використовувати реальні можливості для свого зміцнення. Він оголосив про переформування групи УПА-"Південь". Йому, за рішенням Головного Проводу, належало очолити цю групу.

Коли вже не було бажаючих виступати, я попросив слова і сказав те, над чим думав останні дні.

- Як і ви всі, я служив і служитиму справі визвольної боротьби української нації і зокрема справі створення збройних сил ОУН. Досі постійно піклувався про їх поповнення, зміцнення, військовий вишкіл. На жаль, того, що зроблено, замало для виборювання самостійної України. Оцінивши обстановку на фронтах і в цілому світі, зваживши бойовий дух, оснащеність УПА-"Північ", я прийшов до таких висновків.

Згідний, що великими групами крізь більшовицьку заслону не прорватись. Але чи варто просочуватись малими групами армійського типу? Невже ви сподіваєтесь на успіх там, де маси ідеологічно не підготовлені, де нема належної підтримки?!

Сподіваєтесь на війну капіталізму з більшовизмом? Ану ж англосакси не підуть супроти свого теперішнього союзника, що тоді? Важко заставити воювати між собою солдатів, котрі били перед тим одного й того ж ворога. Колись я вважав, що треба переходити до широких військових дій, а тепер ... Мусимо думати і про людей. Весь народ треба спочатку готувати ідеологічно до тривалої збройної боротьби, а вже потім мілітаризувати.

Нині краще розпустити наші збройні сили – хай люди легалізуються, хто може, а решта – діють невеликими групами, партизанськими методами. Це наш основний резерв.

А все командування, весь Провід і члени ОУН повинні перейти у глибоке, добре законспіроване підпілля. Там діяти в основному ідеологічно, пропагандивно і – ждати. Якщо збережемо Провід, цей становий хребет Організації, і людей – золотий фонд Нації, то при зміні кон'юнктури у світі, при відповідних обставинах зможемо встати на весь зріст, сказати про себе у повний голос.

І останнє – про народ. У масі своїй ані волинські, ані галицькі селяни не доросли ще до того націоналізму, який сповідуємо і проповідуєм ми. Східняки – й поготів. У кожного – своє розуміння ідеї, політики, способів боротьби. Ми той народ учили патріотизму, навіть били за непослух...Чи не затаїв він злість і образу?!

Висловивши те, що передумав за останні дні, я відчув полегшення. Ніхто з присутніх мене у головному питанні не підтримав. Шкода. Виходило, ніби я їм ворог. Довелось наприкінці ще раз виступити, визнати свої "помилки" і правоту більшості, хоч за великим рахунком був таки правий – людей треба зберегти. Знаю, що мій виступ дуже не сподобався "Михайлові" – той усе намотав на вус...

Дискутували весь день, а якогось важливішого документа, крім протоколу, не виробили. Проте пропозиції "Івана" військова рада ухвалила.

Я інтуїтивно відчував наближення якоїсь великої згуби для ОУН і УПА, котрим віддав стільки сил. Та й проста логіка підказувала: не маєш сили, щоб лізти в бійку, то не спіши битись, а нарощуй її, шукай спільників...

Зимової холодної ночі, коли після ради вийшов за лісникову хату, із-за лісу почув віддалений гул гарматної канонади. На фронті, що неухильно наближався, йшли жорстокі бої, а ми ще й досі не були готові до виконання задекларованої головної місії – УПА годилась хіба що для невеликих перманентних дій.

Через два дні Грицай послав мене і Майбу з якимись паперами до "Леміша". Їхати довелося недалеко – в розташування сусідньої, так званої резервної, групи "Кодак". Папери, як виявилось, були тільки приводом, аби заангажувати мене до нової справи, запропонованої знов Шухевичем.

Спитавши про здоров'я та почувши, що воно, на жаль, погане – мучив ревматизм, – "Леміш" розпитав мене про минулу діяльність, про те, як розумію тактику нашої подальшої боротьби. Я відверто признався, що не схвалюю даремного кровопролиття, що наш час, на жаль, іще не настав і, можливо, прийде не скоро, але військові сили створювати і зміцнювати треба. Він мовчки простягнув папірця-шифровку такого змісту: "Друже "Леміш"! У відповідь на вашого листа доводжу до відома, що можете залишити "Ігоря" у своєму розпорядженні як заступника з військових питань. Прошу повідомити про це друга "Перебийноса". Внизу дата й підпис – "Тур".

Новий шеф – провідник "Сходу" – вдавав, що не заставляє мене ставати військовиком краю "Схід", а фактично командиром групи УПА-"Схід", яка створювалась на базі всієї УПА, в основному – на базі групи "Кодак" та розрізнених підрозділів УПА-"Південь". Він подавав це як просьбу, припудрюючи її різними обіцянками. Казав, що дотримується принципу добровільності. Я був змушений погодитись. Утішало те, що наразі нова група дислокуватиметься поблизу Галичини, звідки "Леміш" сподівався припливу свіжих сил. Адже розраховувати на розбудову її на СУЗ не випадало, хоча й там діяли деякі військові загони, з котрими належало з'єднатися в майбутньому.

"Леміш" призначив мене своїм заступником з військових питань і дав у помічники молодого, ще недосвідченого "Кропиву" (мав звання сержанта), якого по-батьківськи любив і тримав переважно біля себе для доручень. Начальником штабу, який відповідав і за розвідку, став колишній петлюрівський полковник Павчук ("Полтавченко").

У одній з розмов, коли ми обговорювали план дій щодо створення групи УПА-"Схід" та проблеми діяльності ОУН у краї "Схід", "Леміш" сказав, що нашій групі, коли вона дійде до Дніпра, відводиться роль каталізатора повстання проти більшовиків у тих краях, щось на зразок нового Холодного Яру. Мовляв, для цього є всі дані.

Він, хоч і виходець із Галичини, жив там кілька років, знає історію – від козаччини до останніх проявів повстанського руху, добре вивчив настрої східних українців. Вони, у переважній більшості, такі ж, як і ми, патріоти України, в їхніх жилах нуртує жага помсти червоним катам за голодомор, репресії, за колгоспну каторгу і виселення в Сибір.

У них залишилося українське серце, навіть тоді, коли дехто розучився по-українськи розмовляти... УПА-"Північ" своїми героїчними акціями зрушила всю Україну, з нею мусить рахуватися навіть німецька імперія... Тепер ми змусимо "гомоніти" весь Радянський Союз, особливо після Конгресу поневолених народів та його відозв...

А лінія фронту все наближалась. Уже й густу стрілянину було чути з попутним вітром, а не тільки гарматну канонаду.

СТВОРЕННЯ ГРУПИ УПА-"СХІД"

Нарада про створення групи УПА-"Схід" (про УПА-"Схід" дуже мало сказано в історичній та мемуарній літературі) проходила у вузькому колі найдовіреніших командирів, серед яких, крім мене, були присутні "Полтавченко", "Кропива" (Володимир Лукащук – загинув 13.06.1944 р.), "Еней" і вже знайомий мені "генерал-майор", як він себе величав, Микола Свистун ("Рубан"), родом із Радехівщини.

Говорив переважно "Леміш", ділячись своїми планами. Він сказав, що Провід сподівається від нас активних дій у близькому часі. Наш головний рубіж – Дніпро. Мусимо дійти до нього крізь фронт, крізь небезпеку. Політична ситуація сприятлива для нас, бо люди, щирі українці, ждуть допомоги. Зрушимо, розпалимо всю Україну! Можливо, саме нам доведеться повторити подвиг холодноярців і принести більше користі для народу, ніж усі минулі покоління борців за свободу...

Майже всі наші націоналісти в часи панської Польщі й гітлерівської окупації виховувались на такому захоплюючому творі, як "Холодний Яр" Горліса-Горського. Як відомо, біля славного Чигирина під командою братів Чучупак та інших командирів тривалий час діяли розпорошені партизанські загони, знищивши багатьох більшовицьких функціонерів, доки їх не знищили загони чекістів. Часто місцем їхнього збору та прихистку ставав Мотронин монастир.

Горліс-Горський колись служив ад'ютантом в отамана Чучупака. Уникнувши арешту й смерті, зазнавши багатьох пригод, він згодом опинився у Львові, де написав і видав цей документальний роман-спогад, писав статті для "Вісника".

"Холодний Яр" – правдивий, високопатріотичний і трагічний, як мені здається, твір, що сильно вплинув на мою та багатьох інших людей гарячу голову. Роль руху Опору в тилу Червоної армії тепер відводилась групі УПА-"Схід". '

"Леміш" продовжував: "Ми уже сьогодні змусили думати про себе німецьку та російську імперії. Перед нами стоїть завдання не допомагати, але й не дуже шкодити тому, хто програє війну, і вступати у криваву борню зі своїм споконвічним ворогом – Москвою та її червоними, від крові невинних людей, більшовиками. Чисельність наших формувань подвоюється, потроюється...

Зорганізувавши наявні сили тут, рушимо спочатку на південь, де біля межі з Галичиною чекають нас потоки свіжих, не здеморалізованих більшовицькою пропагандою сил, а потім – на Схід. Я там був і знаю, що в східняка є щире українське серце. Треба збудити народну стихію... Хто був на Конгресі народів, той знає, які настрої бродять, нуртують серед наших сусідів, далеких і близьких. Врахувавши це, ми послали представників майже усіх національностей з відозвами до пригноблених народів по цю й по ту сторону фронту..."

Мені доводилось читати відозви та брошури того Конгресу поневолених народів, що відбувся на Волині влітку 1943 року. В резолюції писалося, що Москва – смертельний ворог народів СРСР, що їх представники в УПА-"Північ" підтримують боротьбу проти Москви та Берліну і зобов'язуються вести її й після повернення у свої краї – аж до перемоги. Під нею були підписи "Клима Савура", майора "Чалі" (грузина), представників інших народів. Не було тільки підписів білоруса й вірменина, так як від цих народів в УПА не було окремих підрозділів.

Націоналісти, тобто національні патріоти, були і в Прибалтиці, й на Кавказі, і в Середній Азії. Але вони, як і ми, ще не мали достатньо сил, аби являти реальну загрозу сталінському режимові. ОУН прагнула стати каталізатором визвольних змагань по всьому Союзу.

Було б наївно вірити у масштабну націоналістичну революцію в близькому часі. У приватних розмовах зі мною Василь Кук більш реально оцінював воєнну та політичну ситуацію і шанси ОУН. Але на цій нараді вирішив піддати нам духу. Тут же він відрекомендував мене, "Ігоря", як командира нової групи УПА, на котрого покладається, крім усього, велика відповідальність за людей та їх військову підготовку.

Присутні загомоніли, що знають мене як досвідченого військовика, та "Леміш" усе ж порадив мені позбутися власного способу мислення й більше прислухатися до того, що думають він і Провід. Мовляв, жодних сумнівів у нас, командирів УПА, бути не може, треба піднімати бойовий дух воїнства.

Завершуючи виступ, він сказав: "Тепер про головне: з чого будувати нашу армію. Командири "Еней" і "Савур" передають нам декілька своїх куренів, а також запасні відділи під назвою "Кодак". Є значні сили й на Радехівщині, звідки наш друг "Рубан" обіцяє перекинути їх у Холодний Яр.

Один з куренів "Кодака" діє в Трансністрії (румунській окупаційній зоні), Климишин ("Крук") повів свій курінь на Вінниччину – вони теж переходять у групу УПА-"Схід". Мусимо всі подбати про налагодження зв'язків, озброєння і кадрове поповнення нової групи.

Перш за все треба централізувати командування, скоординувати роботу штабів. Додаткові сили можна буде зорганізувати й навербувати із загонів УНС і наших прихильників на теренах просування армії, особливо за рахунок вихідців з Галичини та Буковини. Не треба нехтувати й утікачами зі Сходу, кількість яких наростає. Вони не хотіли б покидати Україну з приходом більшовиків. Є серед них багато надійних людей, котрі або скомпрометовані перед совітами службою в поліції, або належали чи належать до ОУН. Їм на рідній землі більше нікуди подітись, як іти в УПА. Ще маємо відділи Омеляна Грабця ("Батька"), що діють на південному сході, й залишки від "армії" Боровця-"Бульби".

УПА-"Північ" уступає нам частину своєї території: Вишневецький, Кременецький, Збаражський, Новосілецький, Скалатський та інші райони, що біля річки Збруч. Ждуть нас, наших дій і патріоти на сході України...".

Присутні підтримали слова "Леміша" схвальними вигуками. Особливо виділявся схильний до розмов "Полтавченко", який був до мене найбільш прихильний. Він згодом багато розповідав про свої минулі подвиги, знайомство з Міхновським та секрети розвідки. До розмов був охочий, а до штабної роботи – ні, хоч і проявив себе як добрий розвідник. Він умів підмічати важливі деталі, запам'ятовувати й аналізувати їх. В одній із хат, де ми були на постої, побачивши світлину на стіні, сказав, що це, мабуть, хата автора трилогії "Волинь" Уласа Самчука. Так воно і виявилось.

Наступного дня я поїхав до "Енея", що перебував біля с. Батьківці. Той у присутності свого писаря "Охріма" поінформував мене де і який відділ стаціонує, хто командир, а також передав підписаний ним наказ про переведення групи "Кодак" в УПА-"Схід", у моє підпорядкування.

Основні відділи групи перебували біля Кременця і в Шумських лісах. Того ж дня "Леміш" виділив для мене охорону – ескадрон із 12 добре озброєних кіннотників.

Почалась марудна робота зі створення фактично нової армії. У запасній групі "Кодак", що мала складати кістяк УПА-"Схід", було кільканадцять (Тут автор дещо перебільшує, бо за моїми підрахунками в усій УПА-"Схід" могло бути до 5 тисяч вояків.) тисяч людей. Вона складалася з: куреня піхоти, яким командував "Панас"; сотні (ескадрону) кінноти під орудою петлюрівського полковника "Данька"; сотні кінноти на чолі з колишнім управителем поміщицького маєтку "Максом" (М.Скорупський ("Макс") – сотник, згодом курінний. Залишився живий, виїхав за кордон, де видав книжку "Туди, де бій за волю", у якій позитивно оцінив командира "Ігоря"); куреня піхоти Климишина ("Крука"), який був родом із с. Лопушна, що біля Кременця, та інших підрозділів, їх ще треба було провідати, зустрітися з командирами...

Крім "Кодака", в УПА-"Схід" залучили курені колишніх шуцманів Боровця, що переформовувались, декілька куренів з колишніх українських поліцаїв, невелике військове з'єднання, що діяло в Трансністрії, курені "Батька".

Формувався також інтернаціональний курінь з військовополонених та дезертирів-українців, чим я доручив займатися курінному "Хмарі". Перейшло у моє підпорядкування і з'єднання (величиною до одного полку) "генерал-майора Рубана" (Миколи Свистуна). Хто поіменував його генералом – невідомо. Я з польської армії вийшов поручником запасу, а після навчання на військових курсах у Турковичах Шухевич присвоїв мені... тільки звання чотаря (підпоручника). Нещодавно Грицай поіменував знову поручником...

УПА-"Схід" була створена досить оперативно, майже поглинувши групу УПА-"Південь", частиною якої ще продовжував командувати "Батько". За наполяганням "Леміша" нашій армії лишили звичну для всіх назву – група "Кодак" (Здається, вживання двох назв – група "Кодак" і група УПА-"Схід" послужило причиною того, що історія УПА-"Схід" досі ще не написана), про що він мав поінформувати Провід ОУН.

Це було піше військо з поодинокими відділами кінноти. Шефом СБ став Козак ("Смок"), а його заступником – "Гроза". На пост начмеда з УПА-"Північ" прислали дружину "Смока" "Зіну". Моєю невеличкою охороною керував "Неплюй".

Прижився біля мене Андрій Майба, як ад'ютант, чудовий секретар і помічник у військовій підготовці упівців. Точно схоплюючи мої думки, швидко друкуючи на машинці, він розмножував скорочені бойові устави, інструкції. Усі вказівки та просьби виконував з охотою. Навіть поїхав з нашою "мануфактурою" (золотими речами й дорогоцінностями) у Львів, звідки привіз ліки, роздобувши їх через співробітників німецьких медустанов. Літній фельдшер, на відміну від лінькуватої "Зіни", роботящий та акуратний, зробив багатьом протиправцеві щеплення.

Щодня мали роботу есбісти. Деякий час "Грозі" допомагав "Стародуб" зі своїми "спецами". Вони почали чистку в курені "Хмари". Люди того "розхитаного" куреня (переважно східняки) з будь-якого приводу проявляли невдоволення, читали відозви та листівки командування Червоної армії. Майже половину того куреня, незважаючи на мої протести, передушили шнурками. Решткам на чолі з "Хмарою" я наказав готуватись до просочування в тил червоних – у сторону Шепетівки.

Ще до створення нової групи УПА "Еней" послав на схід у розвідувально-пропагандивний похід курінь "Крука", основним завданням якого було прозондувати настрої тамтешнього населення і надати допомогу комендантові Вінницької округи ОУН "Батькові". Я з нетерпінням ждав його повернення.

ПОХІД НА ПІВДЕНЬ. УГОРЦІ. ДАРЕМНІ ВТРАТИ

"Леміш" разом зі штабом, охоронцями та зв'язковими перебував у околицях с. Великий Майдан – ближче до відділів "Енея". Через "Кропиву" і зв'язкових він передавав команди, щоб я робив розвідку на південь, готував військо до просочування через фронт (я вважав правильною тактику просочування малими групами, чисельністю до сотні вояків, та дехто її відкидав). Радив також остерігатися червоних партизанів. Ті й справді посміливішали – вискакували то звідти, то звідси, але шкоди нам не завдавали. До певного часу...

А воєнна ситуація виглядала так. Наступаючі частини Червоної армії досягали вже Вінниці й Шепетівки. Лінію Тернопіль-Здолбунів німці й угорці посилювали, будуючи все нові та нові укріплення. Між Кременцем і Дубно наші розвідники бачили підрозділи дивізії "Галичина" й український поліційний батальйон зі Львова.

У безпосередній близькості від нас копошилися загони червоних партизанів, котрі активізувались, але боїв з нами уникали. Іноді навіть обмінювали своїх полонених на наших. Я все ще вважав передчасною великомасштабну боротьбу з ними і Червоною армією. Мені це здавалося самогубством, адже ворог був дуже сильний, він наступав, підминаючи під себе німецьку військову потугу, а ми тільки вчилися воювати. Хоча... з гітлерівцями воювали досить успішно.

Іноді приходило на думку, чому інші нації і народності Союзу такі пасивні, так бояться більшовиків та російських шовіністів.. Адже перемоги на фронтах – це заслуга не тільки росіян. Якби не ішли в атаку вірмени, грузини, казахи, татари, українці та інші, що складали головну потугу ЧА, то наступ червоних заломився б уже на Дніпрі чи Дністрі... На жаль, більшість східних українців, що входили до одної з найчисельніших в СРСР націй після росіян, були пасивними щодо свого національного визволення.

У поширеній з літаків відозві радянський маршал Василевський закликав нас не допускати братовбивства, об'єднуватись із червоними партизанами, повернути зброю проти спільного ворога. Обіцяв, що і для Бандери знайдеться місце в уряді України, якщо він цього забажає. "Казав пан, кожух дам..."

На це мало хто клюнув – більшість добре знала замашки кровожерних сталінських катів. З усіх сил я, при допомозі інших командирів, намагався підтримувати дисципліну в УПА-"Схід", яка пересувалася все ближче до Галичини.

Відділи "Кодака" на чолі зі мною просувались на південь, у напрямку Кременця, а відділи УПА-"Північ" залишились на території Мізочського району.

По дорозі до нас приєднувалися розрізнені загони людей зі зброєю, які бажали прислужитися справі визволення України. Попереду йшли есбісти, вишукуючи та знищуючи "ворогів народу" та "шпигунів", а позаду – "Леміш" зі своєю свитою та охороною. За нашою армією на віддалі двох-трьох сіл обережно сунув якийсь загін червоних партизанів, але не шукав з нами зачіпки. Мабуть, проводив розвідку для ЧА...

Перший тривалий постій мали в с.Угорці, що на схід від Кременця. Там я завершив створення й упорядкування нового куреня під командою Степана Савчука ("Наливайка"). Цей ще досить молодий командир до того служив молодшим лейтенантом у поліційному полку Омеляновича-Павленка у Вінниці. Будучи у тих краях, я чув про його наполегливість і твердий характер. В кінці 1943 року цей полк розбили червоні партизани в Білорусії. Зібравши докупи з п'ятдесят чоловіків зі зброєю, переважно буковинців та волинян, Савчук вийшов на зв'язок з нами. Після об'єднання – колишніх поліцаїв, червоноармійців, оунівців, котрі прибилися зі сходу, тиснуті фронтом, і сотні галичан – вийшов добрий курінь. Тримати у ньому дисципліну міг тільки вольовий, навіть жорстокий командир, тому вибір упав саме на Савчука. І він виправдав надії, з готовністю виконував мої доручення і завдання куреня.

Отже, ми засіли в Угорцях, а група вояків у кількості біля 20 чоловік відкололась і на підводах, санях з добрими кіньми, проїхавши зо два кілометри, зупинилася за горішнім кінцем села, на невеличкому хуторі в урочищі, що мало назву Березина.

Біля хутора на горбку простягався березовий лісок, схили горбка місцями спадали круто, і це, мабуть, найбільше приваблювало есбістів. Так, тут мав провести свою кількаденну "очищувальну" роботу перед походом армії на Схід відділ рівненського обласного есбіста "Микольця", який отримав спеціальне доручення від "друга Михайла". Про свою секретну справу він з ніким із командирів не радився, і це мене дуже дивувало...

На сторожі законності стояли провідники ОУН, командири УПА, СБ і суд. Не члени ОУН за свої негідні вчинки підлягали судові, де навіть могли наймати адвоката. Оунівці ж мали відповідати перед революційним трибуналом з усіма його додатками. Однак, це не завжди виконувалось на практиці.

Так сталося і з колишнім гауптштурмфюрером СС "Орлом", який, повернувшись в ОУН, організував із сільських хлопців свій курінь і гуляв з ним у краї "Захід", ігноруючи вказівки Проводу, займаючись розбоями, терором серед населення. Не знаю, під яким приводом, але Провід вирішив його усунути від командування куренем. "Орел", мабуть, уявив себе недосяжним орлом, бо відмовився підкоритись його рішенню. Тоді для розправи був післаний есбіст Гошовський ("Спартак").

Він попросив курінного вишикувати підлеглих на плацу. Коли вже усі були готові слухати очікувану промову, "Спартак", не довго думаючи, застрелив перед ними неслухняного командира. Отетерілим воякам тільки пояснив, що зрадник ОУН поніс заслужену кару. За несанкціонований розбій, грабування населення кожного бандерівця й упівця ждала сувора покара, аж до розстрілу – це допомагало підтримувати дисципліну. Більшість із них все-таки були ідейними борцями, відважними людьми. Це вже показали попередні бої. Якби їм дати добре військове забезпечення, то можна було б розраховувати на великі успіхи. Таких боєздатних і геройських воїнів не мав жоден з народів світу...

А мотузка СБ все вилась і душила ненадійний та ворожий елемент. Нищила і зовсім випадкових людей, створюючи собі та ОУН недобру славу...

Та не все в Березині йшло за задуманим планом. Одного вечора там пролунав вибух. Весь курінь Наливайка сполошився, збігся при зброї на центральну площу села. Прибіг і я. Мені пояснили, що на хуторі вибухнула граната. Послав Майбу з двома хлопцями у розвідку. Повернулися розвеселені. Виявляється, в СБ привели одного з упівців-росіян на допит, не обшукавши як слід, а він кинув їм під ноги гранату, вискочив у вікно й зник. "Микольцьо" швидко зорієнтувався, викинув гранату надвір і вона зекспльозувала під хатою. Шкоди великої не заподіяла, ніхто не постраждав, тільки шуму багато. Після цього випадку есбісти стали ще більш ретельні й обережні, посилили охорону.

Повернувся з походу вщент розбитий курінь "Крука", і це приголомшило всіх нас. Як виявилось, на Тернопільщині, біля Заліщиків Климишин зав'язав нікому не потрібний бій із добре озброєним відділом гітлерівців, у результаті чого майже весь курінь був знищений. "Еней", який відповідав перед командуванням за цей похід, мав намір віддати курінного під суд, але не знав, як це зробити, адже в доукомплектованому мною курені міг виникнути бунт. Я відраджував розгніваного "Енея" від його наміру, бо наслідки були передбачувані – "Крукові" загрожував розстріл, – та він настоював на своєму. Зійшлись на тому, що треба спочатку ізолювати командира від його підлеглих і наближених. Краще, якщо він сам відмовиться від свого поста. І цю неприємну місію належало здійснити мені.

На мої виклики "Крук" уперто не з'являвся, бо знав, що його чекає. Узявши з собою тільки ад'ютанта, наражаючись на небезпеку, я поїхав у сусіднє село, де був розташований той курінь. Їхав з добрими намірами, наче в гості. Климишин вислухав мене, повірив, що я хочу його захистити, і погодився добровільно скласти свої повноваження, тобто передати курінь іншому командирові. Я порадив йому їхати у його рідне село Лопушно, що він і зробив незабаром, заспокоївшись. Взяв із собою автомат і сани, запряжені одним конем. Знаю, що в цьому селі есбісти перед тим розстріляли якогось Климишина...

"Еней" був задоволений таким результатом і вже не хотів дуже суворо карати розжалуваного курінного. Він порадив мені організувати який-небудь суд чи трибунал і старатися звільнити цього здібного командира від суворого покарання. Зробити це мені не вдалося, бо на суд "Крук" не з'являвся. Він переховувався – вже, мабуть, не довіряв мені. Згодом, після приходу червоних, дізнався, що через рік Климишин подурному загинув у якійсь сутичці на Тернопільщині.

Тим часом його курінь в УПА очолив "Панас", прийнявши на місце загиблих нових людей з числа прибулих із Хмельниччини колишніх поліцаїв та шуцманів. Згодом вони прорвуться через фронт у тил Червоної армії в районі Шепетівки і зазнають значних втрат.

У сусідньому селі, на північ від Угорців, перебував курінь "Олега" (волинянин, родом з-під Кременця), а трохи на схід влаштував стоянку для свого куреня "Хмара". Обидвом я передав наказ "Леміша" просочуватися з людьми (всього до 300 чоловік) через фронт у напрямку Вінниці. Як можливе місце перебування нашого штабу в майбутньому, назвав їм с. Колодно.

Курінь Білинського ("Бистрого") вирушив у Трансністрію для приведення до порядку відділу УПА, який зажив там поганої слави. Біля мене залишились частина відділів "Кодака" і курінь "Наливайка". Чомусь не подавав вістки Свистун, котрий мав привести своїх вояків до лінії фронту для переходу на схід...

Пропагандисти й есбісти на новому місці розгорнули кипучу діяльність. Малярі розмальовували огорожі й стіни хат по селах лозунгами і закликами до чоловіків зголошуватись в Українську Армію. Лозунги висіли навіть на церквах і костьолах. Майже кожен селянин отримав націоналістичну листівку чи брошуру. Старости збирали народ на мітинги й ради. Вербувальники поповнювали УПА патріотично налаштованою молоддю. Мені та іншим командирам належало цей молодняк вишколювати і загартовувати. Сутички з гітлерівцями виникали не часто. Поповнювати наші запаси зброї та спорядження можна було за рахунок мадярів, котрі вже не хотіли воювати за Гітлера. Вони тепер найбільше потребували продуктів і гарантій безпеки.

Довідавшись, що біля Кременця є войовниче польське село, СБ вирядила туди каральну експедицію. Але вона швидко повернулася ні з чим. Вирядили другу, ще більшу, – знову невдача. Поляки запекло оборонялися, спорудивши навіть фортифікації. Довелось їх залишити в спокої.

Тепер, з наближенням фронту вогонь українсько-польської ворожнечі затухав. Обидві сторони, понісши великі втрати, особливо серед мирного населення, ніби одумались і задумались: "А навіщо ми знищуєм одні одних? Це ж бо на руку як німцям, так і москалям, котрі вже наближаються!" Польських та українських націоналістів очікували більш серйозні справи.

На початку лютого "Леміш" зі штабом і деякими частинами приєднався до основних сил і повів нашу армію далі, на південь.

Останні дні лютого 1944 року відзначилися значним потеплінням. Сніг майже розтав, по садах і гаях цвірінькали відігріті горобці. В таку пору, особливо у привітні лагідні вечори, по селах більше відчуваєш наближення весни, а не фронту, хоч він ішов з наростаючим гулом.

Опинившись із куренем "Наливайка" – передовою групою армії – в передмісті славнозвісного Вишнівця, я затримався у Старому Вишнівці, котрий більше нагадував занедбане село, а не початок міста. Аж задихався від ностальгії за омріяним Прикарпаттям, вдихаючи гіркавий вербовий дим, що стелився з димарів, та вслухаючись у перегавкування собак...

Наближення весни вселяло бажання жити, піднімало настрій. Та чи могли бути спокійними волиняни й подоляни, затиснуті з усіх сторін фронтом і чужими людьми? Волинь та Поділля, як і це притишене передмістя Вишнівця, зустрічали упівців тривожним мовчанням...

Червоні були вже десь за Шепетівкою. Між Прип'яттю й Дністром по лінії Рівне-Кременець шарпалась у конвульсіях армія німецького генерала Прюцнера, союзники котрої – два угорські корпуси – були дуже ненадійними на полі бою. Вони запасалися продуктами, а не набоями, готуючись до втечі в Угорщину. Встановили навіть таксу: ручна фаната – за яйце, гвинтівка – за курку, ручний кулемет – за малого підсвинка, полковий міномет – за декілька мішків картоплі. Зброю віддавали з добрим запасом набоїв і снарядів. Волинські дядьки та підлітки жваво торгували з угорцями, роблячи запаси зброї до слушного часу або передаючи її нам.

Траплялися випадки, коли й німці займались таким же ''товарообміном". Цей симптом мене і радував, і тривожив, адже наближалося фіаско гітлерівців, а для таких, як я, – непевне майбутнє...

Під натиском фронту просувались від Рівного до Галичини вже майже дев'ять тисяч вояків, сповнених рішучості боротись за Україну до кінця. Була відлига. Парувала земля, нас супроводжувало сонце, обіцяючи прихід весни. Чи принесе нова весна оновлення Україні?

Рядові упівці розбрелися по хатах за притулком на ніч та поживою, квартирмейстери мали клопіт з розміщенням командирів, а Савчук і курінна знать стояли на широкій вулиці, розглядаючись навкруги й очікуючи житла.

До нашого приходу СБ встигла погосподарювати у Вишнівці та його околицях, про що свідчили пожежі. В самому містечку горів старовинний замок, у минулому – осідок польських магнатів Вишневецьких.

Уже добре стемніло, коли з Вишнівця появилися широкі селянські сани, запряжені парою шкапенят, котрих нещадно лупцював дебелий погонич. Біля нього сидів есбіст "Гроза", а "Наймич", – позаду, спиною до мене. Вони тримали напоготові німецькі автомати, бо везли кількох заарештованих...

Наш постій у цьому місті тривав рівно добу. Машина СБ працювала без зупинки. Знищили кількох поляків. Чомусь виникла пожежа, в результаті якої вигорів центр міста, забудований на узвишші старовинними дерев'яними спорудами. Особливо жаль мені було спостерігати, як гинули у вогні два дуже давні костьоли, що мали значну історичну й мистецьку цінність, а також замок магнатів Вишневецьких із дерев'яними прибудовами ремісничого училища.

Побувавши на кладовищі, я натрапив на могили польського короля Міхала Корибута Вишневенького та його дружини з роду Радзивіллів. Цим уже ніщо не загрожувало. Але саме від польських королів та магнатів, котрі хотіли панувати на Україні, як у своїй вотчині, тягнеться, то згасаючи, то розгоряючись з новою силою, полум'я ворожнечі, в котре втягувались і втягуються два сусідніх народи.

Городяни з жахом спостерігали ті погроми й пожежі, запитуючи сумними очима: "Кому це потрібно?" Коли есбісти підпалювали красивий дерев'яний будинок якогось поляка, люди буквально тримали їх за руки, та це не допомогло. Згодом вони оправдовувались тим, що не хотіли залишати для НКВД й НКГБ такі гарні споруди. На мої протести не зважали, бо ж – СБ!

Мабуть, на вимогу "Леміша" з УПА-"Північ" у сусіднє село приїхав зв'язківець-радіотехнік "Цісик" з короткохвильовим передавачем та дружиною. Я з ним був запізнався у Бишівському районі Київської області, коли обидва перебували у Північній похідній групі. Там він і одружився з місцевою дівчиною. Мій зверхник наказав надати "Цісику" необхідну допомогу та охорону. Радіопередавач не раз ставав нам у пригоді.

Незабаром надійшов наказ прямувати в Колодно, тобто на межу Волині й Галичини. Там нас чекало велике поповнення, може й останнє, бо фронт буквально наступав на п'яти. Вирушили увечері. Вервечка з людей та возів розтягнулась на кілька кілометрів.

Скрізь по селах (на відміну від деяких волинських сіл) делегації селян з красунями-дівчатами, хлопцями-боївкарями й сивоголовими дідами попереду стрічали нас хлібом-сіллю. Старі люди приговорювали: "Ми думали, що вже не матимем щастя бачити наше українське військо, про котре так багато чули"...

Але я вловлював інші настрої, вступаючи на місцях постоїв у розмови з простими людьми, котрим рекомендував себе як селянського сина. На запитання, що вони думають про боротьбу за самостійну Україну та неминучий прихід совітів, відповідали: "Нам до смерті надоїла ота ваша борболюція"; "Хоч би одну ніч мирно виспатись та спокійно вдень попрацювати "Уночі невідомо – чи то ваші за харчами прийшли, чи по наші душі. А коли совіти прийдуть, то одне буде певне: вони не будуть нас ні за що карати..." (Каратимуть, ще й як! Тільки за те, що ми – українці. Братимуть на тортури, вивозитимуть цілими сім'ями і вбиватимуть).

Найбільше всім допікала Служба безпеки, представники якої "Смок" і "Гроза" у нашій групі вишукували скрізь "контрреволюцію". Вони показово-привселюдно розстріляли дезертира "Хмару" із с. Лопушна. Крім дезертирів і "зрадників", їм вдалося виявити і вбити німецького розвідника з Тернополя. Розстріляли також сина священика с. Колодно, який під час танців у клубі кинув під ноги танцюючим відбезпечену гранату, внаслідок чого було важко поранено кількох людей...

А "Бистрий", від якого не було вісток, лишив по собі слід тим, що міняв по селах зношене взуття своїх вояків на добротне взуття селян... Добрих чобіт нам завжди не вистачало.

ПОСТІЙ У КОЛОДНО. БУНТ "НАЛИВАЙКІВЩВ". РОЗБИТІ "ХМАРА" Й "ОЛЕГ"

Велике село Колодно, розташоване на горбах, постало перед нами, як оазис у пустелі, хоч і зима ще не відступила. Тонкий сніговий покров на безмежних полях тільки підкреслював навколишню пустку. Після поодиноких хутірців, що попадалися при дорозі, уздріли безліч хат у садах, закриті й утеплені на зиму вулики біля них, довгі й широкі вулиці, залишки давніх валів (казали, що це сліди козацьких походів часів Хмельницького) і, що найголовніше, запах диму домашнього вогнища й затишку.

Знову скрізь лозунги, прапори, листівки, а на початку головної вулиці – замаєна паперовими квітами й двома українськими прапорами арка. На трьох центральних вулицях заквартирували три сотні з куреня "Наливайка". Я вибрав собі житло у крайній хаті на півночі села. Поруч розмістилися штаб, квартири "Леміша", "Кропиви", "Полтавченка", "Наливайка" і всіх наших охоронців. СБ під орудою "Смока" окупувала південну частину Колодно. Туди одразу ж прибув з помічниками й "Микольцьо"...

Свою діяльність у Колодно я почав з наведення санітарної гігієни, виявлення й лікування хворих, військового вишколу. Із Вишнівця Майбі вдалося привезти літню лікарку, котра дуже опиралась, а її старший брат дуже плакав, думаючи, що більше не побачить своєї сестриці. Через півмісяця, побачивши, що основна робота зроблена, а решту можуть докінчити "Зіна" з фельдшерами, я відпустив лікарку додому.

Найважливішим, як мені здавалося, було продовження військових занять та бойових виправ серед солдатського та офіцерського складу УПА-"Схід". Це дозволяло не допустити вояків до небажаних поступків, а підрозділи армії – до розкладання через лінощі та бездіяльність. Знову ж таки потрібні були інструкції, устави... Сяк-так з допомогою Майби цю справу вдалося налагодити. Іноді траплялися дні й вечори, коли я був вільний.

Щоб розвіяти мою самотність, появлявся зі своїми розповідями "Полтавченко". Він годинами міг вихваляти петлюрівщину (через відстань часу нам згадується тільки щось добре), цитувати напам'ять "Холодний Яр", захоплено розповідати біографію Горліса-Горського, котрого обожнював. Він стверджував, що на території Холодного Яру й тепер успішно діяли повстанці... Дещо я вже знав, а дещо таки довідався від нього.

Якщо вже зайшла мова про Горліса-Горського, то додам таке. У тридцятих роках він появився у Львові й публічно називав себе колишнім ад'ютантом отамана холодноярців Чучупаки. У "Віснику" часто друкував свої статті, переважно антибільшовицькі, та спогади, з яких пам'ятаю той, де він при допомозі повстанців знищив якогось високопоставленого представника Москви.

Здається, саме у Львові був уперше виданий твір "Холодний Яр", через який галичани його боготворили. Опісля Горліса-Горського, як завзятого українського діяча, бачили в Закарпатській Україні, пізніше – у Болгарії...

У 1942-43 роках він був офіцером поліції у Вінниці, якою командував Омелянович-Павленко. Казали, що у 1943-44 роках навіть співпрацював з гестапо, після чого виїхав за кордон і зник. За неперевіреними чутками, його там ліквідували бандерівці.

Проте від одного націоналіста-бандерівця, якого заарештували у Львові у кінці 40-х років, я чув, що він нібито бачив Горліса-Горського в приміщенні управління МДБ в чині полковника цієї структури...

Я познайомився з письменником у 30-х роках, коли він жив у Львові на "широку ногу", що мене дуже дивувало. Тоді Горліс-Горський товаришував з відомим письменником Віталієм Юрченком, який писав антирадянські твори... (Про цю відому особистість є багато надуманих легенд. У біографії (з Інтернету) сказано, що Юрій Юрійович Городянин-Лісовський (творчий псевдонім – Юрій Горліс-Горський, псевда – "Залізняк", "Горліс" та інші) народився 14.01.1898 р. в с.Демидівці на Полтавщині. Загинув таки від своїх 27.09.1946 р., перебуваючи в таборі для переміщених осіб ("Ді-пі") у Новому Ульмі (Німеччина). Одна з легенд стверджувала, що він під час угорської революції в 1956 р. був радником угорського генерала Кішбарнака).

Протягом кількох днів у Колодно знищили чотирьох чоловік. Найбільше жаль мені було хлопця, котрий хотів дезертирувати з УПА, але не міг його врятувати, бо все вирішували есбісти. Хлопець належав до куреня "Наливайка", тому його страчували перед шеренгою вояків цього куреня. Представник СБ виголосив промову-вирок, обіцяючи кожному, хто зрадить УПА, "шнурок чи кулю",

Своїх підлеглих я остерігав від спілкування і непідготовлених сутичок з червоними партизанами, котрі нас уже скубали, як тільки могли. У січні в одному з лісів знищили підофіцерську школу, не раз обстрілювали наші роз'їзди, затримували й забирали наших людей. Вони, очевидно, вважали боротьбу з українськими патріотами найголовнішим своїм завданням. Але не гребували й засобами дипломатії.

Мабуть, дізнавшись про мою толерантність до всіх, хто воює з гітлеризмом, партизанські командири іноді присилали до мене своїх представників для переговорів про обмін захоплених ними упівців на полонених нами партизанів. Такі обміни проводились часто. Та це не означало якогось замирення.

Одного разу серед білого дня партизанські сани з трьома пасажирами в'їхали у Колодно, а тоді почали спішно розвертатися. На застережні вигуки наших вартових ті не реагували, почали відстрілюватись. Усіх їх, легко поранених, було взято в полон. Я вирішив проявити гуманність: після надання медичної допомоги наказав відпустити їх разом з саньми та кіньми. Вручив їм тільки листа до партизанського командира. Незабаром до нас із червоного полону повернулися три упівці.

Трагічну пригоду приніс нам "Батько" – в минулому обласний провідник Вінниччини, організатор УПА-"Південь", а тепер – керівник південно-східних підрозділів групи УПА-"Схід", котрі створювались і потребували донорської допомоги галичан як людьми, так і зброєю.

"Батько" приїхав для участі у військовій нараді та вирішення деяких питань матеріально-технічного забезпечення його куренів. "Уляна" – шеф санітарно-медичної служби всієї УПА – допомагала йому створювати таку службу на південно-східних теренах, підбирала для цього знаючих людей.

Вони обоє поїхали на дві доби у розташуванні групи УПА-"Північ". Нарешті поверталися в Колодно. Біля села увечері їх намагалась затримати охоронна стійка з куреня "Наливайка", але "Батько" зневажив окрики вартових і не зупинився. Ті почали стріляти. Уляну й двох коней убили. На жаль, отаман був сердечно прив'язаний до "Уляни"... "Леміш" довго розраджував, заспокоював "Батька" (полковник Омелян Грабець ("Батько") загинув 10.06.1944 р. на Вінниччині). Після похорону той у пригніченому стані виїхав на свій терен – на Вінниччину.

В розташування нашої армії, не боячись СБ, почали приходити невідомі люди. Чомусь вони шукали зустрічі тільки зі мною. Двічі, на свій страх і ризик, доручивши Майбі непомітно організувати охорону, йшов я на зустріч із ними у хату запеклих баптистів. Кожного разу там мене очікували різні представники українських патріотів з-під Вінниці. Вони просили порад і реальної допомоги щодо організації військового загону в районі Шепетівки. Порад я не шкодував, а більше нічим допомогти не міг. Послав з ними свого зв'язкового до "Батька" – хай він вирішує це питання (червоні саме наближалися до Шепетівки).

Майже ні з чим пішли від мене й ходоки з батальйону української поліції, котрі прибули з околиць Збаража в супроводі тамтешнього оунівського провідника "Паливоди". Вони докладно й охоче оповідали, що німці перекинули їх зі Львова сюди для організації другої лінії оборони по річці Серет, що вони голодують, що на озброєнні мають лише гвинтівки й по дві гранати на одного, що готові радше послужити українській справі, ніж німецькій. Знаючи, як не довіряє поліцаям СБ, я їм категорично відмовив. Крім цього, не хотілося збільшувати чисельність тих, котрі шукали тимчасового притулку в УПА, а згодом могли зрадити.

Щодня над головою пролітали зграї "фокке-вульфів" та "мессерів". З наростанням гулу фронту зростала надія і радість побільшовичених людей. З чимраз то більшим острахом вслухались у той гул я і мені подібні...

До штабу увірвався неймовірно стурбований "Наливайко" і повідомив, що одна з його сотень підняла бунт – усі хочуть додому. Забарикадувалися в сараї. Я наказав Майбі піднімати іншу сотню і вести за мною, а сам побіг за "Наливайком" по вулиці в розташування збунтованої сотні. За нами вже біг рій охорони на чолі з "Неплюєм", а згодом прибігли решта. Дочекавшись їх, я наказав непомітно оточити сарай і виставити кулемети навпроти передніх і задніх дверей. Сам у супроводі "Наливайка" підійшов до сараю на таку відстань, щоб вести переговори з бунтівниками. Ці переговори тривали довго. Спочатку, на пропозицію вийти і скласти зброю, чув тільки лайку та погрози на свою адресу. Нарешті висунули головну вимогу: щоб їх відпустити на кільканадцять днів на Горохівщину, до рідних (усі були з цього району). Обіцяли, що повернуться вчасно та організовано.

Побачивши, що сарай уже оточений, а кулемети дивляться просто на двері, я твердо відповів: "Зараз це зробити неможливо. Дамо відпустку кожному з вас пізніше. Прошу заспокоїтись і вийти". Бунтівники мовчали. Я почав їх лякати, що вони оточені і якщо не одумаються, то через пару хвилин дам команду стріляти запальними кулями (сарай був дерев'яний, під соломою). Ще деякий час заспокоював і пояснював, що згідно з уставом та їхніми клятвами мав би їх усіх розстріляти, але не зроблю цього і забуду про цей випадок, якщо вони припинять бунт і розійдуться.

Після цієї "психологічної атаки" бунтівники почали по одному виходити й просити прощення... Потім усі розійшлися по хатах. Я доручив Савчукові організувати спостереження за ними. Декілька днів та ночей патрулі слідкували за поведінкою цієї сотні, але люди заспокоїлися і більше не бунтували.

Не можна вважати усіх добровольців за однорідну масу, здатну жертвувати життям за будь-яких обставин, піддаючись на заклики пропагандистів та командирів. Треба, щоб ідея, за котру люди воюють, хоч теоретично виглядала реальною, щоб дисципліна у війську не перетворювалась на самоціль, на постійні обмеження у всьому. Найкраще, коли при найвищій дисципліні вояки не втрачають відчуття внутрішньої свободи, розкутості духу.

В ідеології ОУН-УПА закріпився, на перший погляд, дивний лозунг: чим більше жертв, тим певніше буде самостійна Україна і голоснішою буде наша слава... Я цю ідеологію розумів так, що навіть у випадку нашої поразки у цій війні, з погляду історичної перспективи жертви не будуть даремними. Адже про жертви козаків, гайдамаків, усусусів складено пісні, живуть легенди, що живлять патріотичні почуття все нових і нових поколінь. Головне, що дух свободи з нашого народу не вивітрюється і не повинен зникнути ніколи.

Справді, у боротьбі за свободу жодні жертви не можуть бути завеликими. Проте завдання кожного командира полягає в тому, щоб навчити воїнів умінню воювати і берегти життя. Найголовніші причини великих жертв і втрат – слабка оснащеність армії, нечіткість тактичних і стратегічних засад, відсутність єдності помислів та дій, єдності в ОУН та в самому народі. Велика вина лягає і на декого з вождів ОУН...

Нижчим чинам і рядовим не бракувало тільки ентузіазму й самопожертви – вони в тих тяжких умовах робили все, що могли. Наші ж вороги були жорстокими й змілітаризованими як ніколи. Свій народ, офіцерів та солдатів вони згуртовували під страхом репресій та смерті.

Ледве живі прибилися в Колодно з походу на схід "Хмара", "Олег" і політичний натхненник їхніх куренів "Тарас". Вигляд мали жалюгідний: знеможені, брудні, неголені, з гарячковим запалом в очах. Найкраще тримався "Хмара". Відрапортувавши про втрату куренів і своє повернення для подальшої служби в УПА, почали оповідати про те, що сталось, а саме про те, як підлеглі зрадили їх у першій же сутичці з червоними.

Обережно просуваючись на Вінниччину, біля Шепетівки, неподалік колишнього радянсько-польського кордону наткнулись на першого патруля ЧА. Почалася стрілянина. І хоч мали вони понад триста озброєних людей, а протистояло їм у кілька разів менше, так звані "повстанці" почали відцофуватись і оточувати своїх командирів. Стало зрозуміло, що хочуть їх узяти живими й передати більшовикам, щоб відкупитись. Проте "Хмара", "Олег" і "Тарас" трималися разом, відстрілюючись з автоматів, і якимсь ровом утекли від своїх зрадників.

Ось чого варті "східняки", на котрих молиться "Леміш", подумав я. Треба було про все негайно доповісти командуючому. Зайшовши у хату, в якій квартирував "Леміша", я виклав йому все про цей нечуваний випадок. Це вже не заколот якихось десятка, сотні, це організована зрада двох куренів, на які покладалися великі надії, в котрих перед тим СБ провела чистку! Зверхника дуже обурила ця звістка. Він наказав привести увечері курінних і "Тараса" для розбору справи...

До якихось змін у тактиці після цього ми не прийшли. Хіба що СБ посилила свої репресії. "Олег", "Тарас" і "Хмара" з пережитого дістали такий нервовий розлад, що ні фізично, ні морально тривалий час не могли прийти до належного стану. Давши їм по пістолету із запасом набоїв та по кілька ручних гранат, ми скерували їх по зв'язку у Львів.

Настрій "Леміша" дуже підупав. Хоч ми уникали розмов на неприємну для нас тему про похід до Холодного Яру й Дніпра, я мав підстави міркувати, що йому теж неохота рухатись на Схід. Поки що нашою метою був Збараж, котрий утримували гітлерівці та поліція.

НЕВДАЧА ПІД ЗБАРАЖЕМ. ПЕРЕГОВОРИ

Вище командування УПА передало наказ учинити напад на Збараж, де проживало багато поляків і було небагато, як установила розвідка, гітлерівців. Ситуація на терені майбутніх бойових дій була сприятлива, тому я вирішив, що для виконання акції вистачить одного куреня Скорупського ("Макса"; він перейшов до нас із мельниківського загону). Цей командир добре знав місто, будучи вихідцем із цього краю, цікавився його історією й просто горів бажанням прославитись. Коли дізнався про це бойове завдання, невимовно зрадів. Розповідав своїм підлеглим, як у давнину козаки облягали Збараж, заставивши ляхів на чолі з Яремою Вишневецьким їсти навіть пацюків та мишей...

Дуже хотілося "Максові" зажити слави переможця. Після кількох нарад він запропонував командуванню групи УПА-"Схід" такий план: залишити як резерв на місці постою під Збаражем одну сотню, а двома сотнями добре озброєних людей напасти на місто; підключити на допомогу Збаразького повітового провідника ОУН "Паливоду", котрий мав дати проводирів, адреси поляків; зібрати докупи й тримати напоготові кількасот парокінних підвід для вивезення реквізованих у німців та поляків цінностей і майна. Акція повинна була обійтися без жертв, якщо всі сотники й чотарі, й "Паливода" зі своїми людьми чітко виконають поставлені перед ними завдання, якщо вчасно прибудуть підводи і якщо не виникнуть непередбачені обставини.

Детальніше план виглядав так: одна чота пробереться до залізничного вокзалу, захопить його, аби перешкодити висадці гітлерівців та поліцаїв, котрі можуть прибути на допомогу; дві або три чоти нападуть на комендатуру й казарми і, якщо не візьмуть їх, то триматимуть ворога під автоматно-кулеметним вогнем; інші з допомогою людей "Паливоди" обчищатимуть крамниці, житла німців і поляків, чинитимуть відплату, складатимуть на вози роздобуте добро і вивозитимуть його на таємні оунівські склади, розміщені по селах. Сигналом до початку наступу послужать п'ять зелених ракет, випущених одна за одною з боку вокзалу о 23-й годині. Цей план ми затвердили.

Підготовку вели досить ретельно. Підводи з кіньми чекали у селах наказу виїжджати під Збараж. Три розвідники вирушили з ракетницями до вокзалу напередодні... Ось дві сотні на чолі з "Максом" з настанням сутінків розосередились навкруг міста. Мертва тиша. Навіть собаки не гавкали. Над головами бандерівців нависли важкі свинцеві хмари – це теж мало б сприяти успіхові акції...

Десь о 22-й годині почали з'їжджатися підводи. Точно о 23-й їх наїхало стільки, що могли б, наче поясом, обігнути Збараж. Але пішов густий сніг, здійнявся вітер... їздовий їздового, вояк вояка не бачили, не чули, тільки схарапуджені коні іржали та вітер завивав, посилюючись і крутячи снігову метелицю.

Зрозумівши, що скоординувати дії всіх підрозділів, зайняти намічені позиції, побачити сигнал ракети "Максові" та його молодшим командирам не вдасться, я віддав наказ припинити облогу і повернутися всім на місця постою. Отака дрібниця, як густа сніговиця з вітром, урятувала Збараж, його польське і німецьке населення від погрому.

Ракети звилися в небо над вокзалом точно в призначений час, гітлерівці та поліцаї приготувалися до нападу червоних партизанів, як оповідав згодом "Паливода", але та ніч минула для них спокійно. Тільки дядьки їздові та їх коні проклинали нас.

Більше таких акцій група УПА-"Схід" не планувала і не здійснювала. Я вже не думав про бойові вилазки та розправи, а думав про те, як зберегти людей. Активніше воювала з гітлерівцями УПА-"Північ". Деякі її відділи проявляли справжній героїзм.

Наш зв'язок від м.Кременця повідомив, що з командуванням УПА хоче говорити якийсь високопоставлений офіцер угорської армії, що він просить призначити місце й час для зустрічі з ним. Зацікавившись цим і порадившись, ми погодилися. СБ вибрала для переговорів знайомі нам Угорці. Там потіснили священика, зайнявши одну з його великих кімнат. Попадя напекла солодкого печива й заварила нам чаю. Був на столі і коньяк.

В умовлений час "Леміш", "Полтавченко" і я зустріли молодцюватого, симпатичного угорського офіцера у званні підполковника. Він добре володів російською мовою. Представився начальником військової розвідки угорської армії. Відмовився від коньяку та чаю і одразу ж приступив до головного. Мабуть, якісь обставини змушували його поспішати. Спершу попросив усе, про що ми дізнаємось від нього, тримати у великій таємниці. Наводжу зміст розмови:

- Прошу мене терпляче вислухати, панове, бо я виконую секретне доручення, від виконання котрого залежить доля Угорщини. Від цієї справи і вам буде велика користь. Усі ми бачимо й розуміємо, що німцям небагато лишилося до повної катастрофи. Високопоставлені діячі нашої армії, кращі представники угорського народу, що завжди були незадоволені альянсом Хорті з Гітлером, хотіли б вийти з війни з честю для себе і батьківщини. Для цього ми плануємо антинімецьке повстання. Командування, солдати двох корпусів нашої армії, що знаходяться біля Кременця і на Волині, теж готові виступити. Але навкруги німецькі дивізії, поліція, ваші загони. Потрібен добрий союзник і помічник, котрим може стати ваша армія.

- Чи не хочете, щоб ми воювали за вашу батьківщину? – запитав і ледь посміхнувся командуючий УПА.

Угорець відповів, що потрібні тільки взаєморозуміння, взаємодопомога і запропонував свої умови. Два корпуси їхньої армії залишать нам половину зброї та військового спорядження, автомобілі – деякі з гарматами, запаси провіанту та одягу, якщо ми убезпечимо їх і проведемо малими групами через Галичину й Карпати в Угорщину. Просуватися необхідно було безлюдною місцевістю, переважно у нічний час.

"Леміш" попросив дати час для обдумування пропозиції. Підполковник вийшов, і ми почали радитись. Кожен висловив думку, що умови нам підходять, адже військове спорядження, продукти і зброя дуже потрібні. Виникали ще й додаткові вигоди. Я розвинув цю думку, сказавши, що, по-перше, підуть з нашої землі оті душителі, які завжди на Україні поводились як розбійники; по-друге, якщо допоможемо їм, то у майбутньому можна і від них сподіватися підтримки...

"Полтавченко" доповнив, що якщо не допоможемо, то накличемо на себе гнів аж двох мадярських корпусів і що мадяри згодом воюватимуть за свою самостійність, а це вплине на політичний клімат у Європі. Біда тільки в тому, що ми не можемо приймати позитивне рішення без відома Головного проводу...

"Леміш" довго вагався – і нарешті вирішив узяти все на себе, як на члена Проводу.

З нашої відповіді про згоду на таку співпрацю посланець від чужої армії залишився задоволений. Наші зв'язкові й охорона допровадили його аж під Кременець. За декілька днів розпочався перехід біля 80 тисяч угорських вояків через Галичину в напрямку Угорщини. Група УПА-"Схід" розбагатіла, обновилась одягом і технічно, ще й поділилася всім з УПА-"Північ". Перебазування угорців пройшло успішно і без пригод. Гітлерівці помітили їх відсутність занадто пізно.

У другій половині лютого по лінії зв'язку знову прийшло повідомлення з Кременця. На цей раз прагнув говорити з керівництвом УПА керівник СС і поліції даної території генерал Прюцнер. Згоди на це від Головного проводу ми не дочекалися, хоч і зробили запит, бо Прюцнер підганяв з відповіддю. "Леміш", на свою відповідальність, погодився вести й ці переговори. Мабуть, німцям добряче припекло, якщо вже напрошуються...

На "посла" вибрали Степана Савчука, який добре знав звички і манери німців та й сам умів представитись, до того ж перфектно володів німецькою мовою. До речі, й форма офіцера поліції у нього збереглася, котру ми йому радили надіти для більшої безпеки в дорозі. Узявши добрі сани, охоронника й фірмана, особисто вибравши найкращих коней, "Наливайко", з благословення "Леміша", удосвіта помчав до Кременця. Тільки він од'їхав, як прийшла відповідь Проводу про згоду на проведення цих переговорів.

Наш "дипломат" повернувся увечері цілий і неушкоджений, при доброму гуморі. Всі командири зацікавлено слухали його розповідь: "Ніхто не зупиняв нас у дорозі аж до самісінького німецького штабу. Привели до якогось оберста. Той подзвонив телефоном і тут же повів мене до Прюцнера. Зайшов я до великої зали. Там був тільки той підтоптаний генерал. Він проявив галантність: як дамі, допоміг мені зняти шинелю, пригостив дорогим вином, цукерками, печивом. Я багато не пив, щоб не сп'яніти. А він спочатку про свою сім'ю розказував, фотографії дочок показував, ніби я не на переговори приїхав, а женихатися. Заколисував мене, заколисував, а тоді й каже: "Становище на фронті вимагає від нас, німців, та українців, єдності дій, усунення всіх непорозумінь, що, може, мали місце досі. Проти спільного ворога треба виступати спільно, щоб легше було його бити. Німецький солдат потребує добре їсти, щоб воювати, а ваші люди заважають нам заготовляти продукти в селах. Їх, думаю, і вам, і нам вистачить. Крім того, армія не може мати успіху без точних розвідувальних даних. У цьому теж УПА може посприяти. І найголовніше: ми спостерігали за вашим ростом, не заважали мобілізувати людей і озброюватись, надіючись на конкретну допомогу на фронті, де німецький вояк уже не встигає затикати собою всі діри. Ви ж відступаєте, фронт не підпираєте... Як зрозуміти таку тактику? Хіба так собі уявляє командування УПА співпрацю з нами, головним ворогом більшовиків, найбільшою потугою в Європі?"

Я мовчав, бо що можна було на це відповісти? А німчура продовжував: "Ваша армія володіє розгалуженою розвідувальною сіткою, то без великої шкоди для себе може поділитися роздобутими відомостями. Це на перших порах. І не чиніть перешкод нашим інтендантам. У боргу не залишимось. Обіцяю ніде не заважати вашим людям, допомогти з озброєнням, виконати будь-яку вашу просьбу навіть зараз, аби ви мені повірили".

Я сказав йому, що брати якісь зобов'язання не уповноважений, а про все доповім командуванню УПА. Попросив його звільнити з львівських тюрем усіх бандерівців, а також дати мені на руки перепустку через лінію фронту без зазначення прізвища. Він погодився. Ось ця перепустка й ось лист, адресований управлінню гестапо у Львові, з вимогою випустити на волю наших людей.

Ми розглядали ці документи, не вірячи своїм очам. Їх було прилучено до звіту і негайно надіслано з посильним Проводу ОУН. Усім, хто знав щось про наші переговори з Прюцнером, було наказано мовчати. Про те, як до них поставився Роман Шухевич і чи продовжив їх, мені нічого не відомо, а те, що "Леміш" іноді брав на себе велику відповідальність, говорило про його статус і про те, що він пробував вести свою політику в ОУН. Багато в чому його і мої погляди на нашу боротьбу, на цю війну та її майбутні висліди співпадали. Це був один з найкращих політиків у Проводі і найрозумніших, найдемократичніших стратегів у всій Організації на теренах України.

Спам'яталися кляті завойовники, та вже пізно – не перехитрили нікого, крім самих себе, мусять драпати і програвати війну з більшовиками. Дала тріщину їхня теорія про вищість і винятковість німецької, тобто арійської, нації, вела до повного краху сповідувана ними філософія людиноненависництва й волюнтаризму, започаткована в середні віки святим Августином і Томою Аквінським і розвинута пізніше Шопенгауером та Ніцше. Мусить колись зазнати краху й марксистсько-ленінська філософія, що привела до людожерного більшовизму, культу особи Сталіна і культу спецслужб!

ВИХІД З УПА І ПЕРЕХІД У ПІДПІЛЛЯ

Одного разу, в час відсутності "Леміша", мені передали інформацію, що прислужники Кременецького гестапо – колишні червоноармійці – в кількості до 20 чоловік бажають приєднатися до нашої армії. Їх загітував та зорганізував кмітливий сержант, котрому вдалося познайомитись із нашою зв'язковою. Не бажаючи збільшувати чисельність УПА за рахунок колишніх радянських солдат і поліцаїв, дуже ненадійних помічників ОУН, я поставив перед ними, здавалося б, нереальне завдання: розгромити відділ гестапо в Кременці, привезти звідти секретні документи і зброю (ми закладали збройні та продуктові склади на майбутнє).

Минуло небагато часу – і в двадцятих числах лютого до Колодно прибуло декілька підвід, завантажених зброєю та німецькими документами з грифом "секретно". Довелося приймати такий значний подарунок від сержанта. Організаційна сітка встановила, що й справді ці люди знищили гестапо у Кременці з допомогою гранат і автоматів. Оскільки факт здавався неймовірним, я спорядив для його перевірки досвідченого розвідника. Але й той, коли повернувся, підтвердив, що все цілком достовірне. Це дало привід задуматись. Ті, кого Сталін і його кліка називали зрадниками, хотіли реабілітувати себе – ворог не забрав у них розуму й душі. Йшли вони і в червоні партизани, і в УПА.

Партизанів нелегко було знайти у лісах, а ми були на виду. Далекі від наших ідеалів люди вірили, що зможуть бити разом з нами гітлерівських завойовників. Я не поділяв думки есбістів, що всі оті перебіжчики – наші потенційні вороги. Але знав також, що воювати проти запеклого ворога вони з нами на повну силу не зможуть. Адже УПА тоді не вела фронтальних боїв, а задовольнялася партизанською війною з гітлерівцями, яку з лютого 1944 року було фактично припинено. До того ж – це не були переконані українські патріоти...

Мимоволі я опинився в дурному становищі: обіцяв прийняти їх після виконання ризикованої військової акції, мав звичку не викидати слів на вітер, а тут це могло обернутися на шкоду всім... Усе-таки зарахував їх в інтернаціональний курінь і тримав під своєю опікою та негласним наглядом. Неодноразово розмовляв з балакучим і, здається, скритним сержантом. Він хотів мені приподобитись. Розповідав про життя румунського королівського двору, до котрого, як стверджував, мав причетність, яскравими фарбами змальовував румунську фашистську організацію "Залізна гвардія Кодреану", переповідав небилиці й чутки про братів Кагановичів та інше.

Мені так і не вдалося докумекати, чи то був румун, чи українець за національністю, виходець з аристократів чи з бідної сім'ї. А може, це був добре законспірований більшовицький шпигун?.. Не вистачило часу, бо власна доля вимагала якогось вирішення.

З наближенням фронту всі ми, націоналісти й упівці, почувалися дуже непевно. Дехто мав пробиратися на схід, дехто – на захід. А великий Захід допомагав СРСР у війні проти Рейху...

Я не хотів покидати рідну землю. Знав, що мушу покинути УПА і перейти до іншого життя, іншого способу боротьби проти більшовизму. І вже був готовий до цього, як колись у Києві, як і готовий до будь-яких нових випробувань та відповідальності перед Організацією за кожен свій крок.

Не було сумніву, що сталінська система вживатиме усіх заходів для фізичного знищення націоналістів та їх сімей. Як зберегти людей? Скласти зброю, здатися на милість переможця ніхто не збирався. Я пропонував усім своїм друзям та однодумцям іти в підпілля і продовжувати нашу національну справу іншими методами. Головні провідники, вище командування все ще сподівалися на якесь чудо і не визнавали потреби реформування УПА...

Моє повернення до Львова прискорили задавнена хвороба і "Леміш", який завжди ставився до мене по-товариськи. У наших поглядах на майбутнє не було великих розходжень. Наприкінці лютого він несподівано запитав, чи не повести б мені частину підрозділів УПА-"Схід" до Дніпра, мовляв, добрий військовик там зараз ой як потрібний...

Я поскаржився на ревматизм у ногах, що мучив мене від минулої, важко пережитої зими. Цього було достатньо, аби він змінив свою думку і запропонував мені перейти в підпілля. Знову ж таки, вирішувати мою подальшу долю мав Провід, але свою думку він передасть по зв'язку. Для того, аби це не викликало запитань у декого, а також у друзів по зброї, радив пройти медичне обстеження у нашого головного медика "Зіни", отримати відповідний медичний висновок, що я й зробив не гаючись.

Готуючись до нового невідомого, я переживав не так за себе (ану ж СБ назбирала проти мене стільки компромату, що Провід, замість перевести у підпілля і дати нові доручення, віддасть під суд...), як за своїх бойових побратимів, доля яких при їх поході на Схід уявлялася страшною. Та чим можна було їм допомогти? Змінити тактику і політику Проводу ОУН у той непевний час, не будучи його членом і будучи у явній меншості, я не міг. Зрештою, Організація мене і їх випустить на волю тільки тоді, коли стане вільною Україна, або... після смерті. Давши клятву, треба бути їй вірним до кінця.

На підставі медичного висновку, керуючись реаліями та своїми міркуваннями, "Леміш" зробив найбільш доцільний на його і мою думку крок – звільнив мене від поста військового командира УПА-"Схід" (або групи "Кодак") і наказав негайно, доки не прийшли червоні, їхати у Львів, у розпорядження провідника краю "Захід". Звідти, які б нові завдання не отримав, я повинен був допомагати своїй УПА, яку разом з усіма плекав і створював, коштами, озброєнням, медикаментами і добре підготовленими для війни в тилу ворога кадрами.

На його думку (мабуть, він уже поділився нею з Головним командиром УПА), основною моєю роботою в підпіллі чи після легалізації має бути виконання завдань щодо налагодження зв'язків із Заходом (там уже було багато наших людей), з країнами, які підтримують боротьбу українців за своє національне визволення. Знаючи про те, що моя сім'я перебуває в Польщі і може перебратися в Англію, США чи Канаду, він не виключав можливості, що і я, за дорученням Проводу, зможу попасти в Лондон чи Вашингтон для пропагування нашої боротьби і допомагатиму звідти ОУН та УПА в Краї. Який він був далекоглядний!..

Прощання з УПА було для мене сумним, але я цього намагався не показувати. Спочатку передав усі справи "Кропиві" (колись служив у польській армії в чині молодшого сержанта, а тепер – на посту як мінімум полковника), котрого "Леміш" призначив військовим командиром замість мене. Зрештою, в нього не було вибору – старий "Полтавченко" одразу ж після переговорів з угорцями поїхав за кордон з місією пропаганди УПА, "Батько" – в депресії...

З інших командирів мало хто знав військову справу або заслуговував його довіри. Молодий "Кропива", хоч і не мав належного досвіду, зате сліпо вірив "Лемішу" (вірити й підкорятися зверхнику мали всі), беззаперечно виконував його вказівки. У період, коли почала падати дисципліна серед упівців, це мало велике значення.

Найперше я передав правонаступнику свій, останній, примірник розробленої мною під керівництвом "Перебийноса" інструкції для керівників та командирів УПА в нових умовах і порадив йому добре її вивчити та виконувати. Порадив також уникати будь-якої бравади, непродуманих і наперед програшних сутичок з ворогом, а найголовніше – берегти людей і себе.

Перед прощанням "Леміш" розпорядився, щоб наявні в тому місці відділи УПА-"Схід" пройшли переді мною парадним маршем і віддали мені, колишньому командирові, належні почесті. Більшість командирів та вояків прощалися з жалем – служба і вояцький хліб здружили нас. Вони знали, що я завжди по-родинному жалів їх, оберігав від зайвих небезпек і непотрібних авантюр. Багатьох вояків, котрі дуже просилися, відпустив з УПА додому, перед деким відкрив своє переконання, що Іван з-під Києва не повинен убивати Івана з-під Львова, чи навпаки...

Обнявся на прощання з "Кропивою", котрий аж сплакнув, Андрієм Майбою, "Максом" та іншими командирами, і навіть із есбістом "Смоком" (земляк же!). Останнім подав мені руку Василь Кук. Він особисто подякував мені за те, що добре підготував військовиків-повстанців, сказав, що український народ цієї заслуги не забуде ніколи. Глянувши останній раз на вишикувані підрозділи, я відчув гордість за них... і за себе, бо таки багато праці було вкладено в це безстрашне військо.

УПА-"Схід" подалась на Схід, а я на санях, запряжених парою коней, – на Захід. Зі мною їхали зв'язковий "Пугач", дружина "Енея" й Ірина Вонс, яка щойно привезла нову партію медикаментів і знову їхала за ними у Львів. Справу їх постачання організували і досі вели я, Майба та Ірина. В німецькому інституті Берінга за упівські трофейні цінності Ірина й Андрій діставали майже все необхідне: бинти і вату, пеніцилін, протитифозні сироватки, ліки проти стовбняка, що були вкрай необхідні для лікування поранених, засоби для знеболення та інше. Мабуть, уколи проти плямистого тифу, котрі я прийняв у Колодно, врятували моє життя згодом, коли в Тяпчі доглядав свою сестру Олену, що, як підпільниця і діячка Українського Червоного Хреста, партизанила і захворіла на тиф.

Через годину після виїзду з Колодно ми почули густу стрілянину на сході, саме в тому напрямку, в якому виступила УПА-"Схід" (група "Кодак"). Скоріш за все наша армія натрапила на один з підрозділів Червоної армії і прийняла бій.

У сусідньому селі наздогнали "Олега", "Хмару" і "Тараса", які по лінії зв'язку теж їхали у Львів. Перед Збаражем наші дороги розійшлися, бо я вирішив зробити зупинку на пару днів, а вони поспішали. Дружина "Енея" пересіла на їхні сани.

"Пугач" мав хату в Збаражі. Там же жили й родичі Ірини, тому не дивно, що в цьому місті ми трохи затримались. Це мало для мене та Ірини Вонс погані наслідки. Коли ми з нею нагостювались (я – у гостинного "Пугача", вона – у своїх родичів) і вибрались на вокзал, то побачили, що перед міським кінотеатром стоїть радянський танк, а з кінотеатру червоноармійці виводять гітлерівців з піднятими догори руками. Прибігли на вокзал, з якого ось-ось мав відходити поїзд на Львів, але й там уже були червоні...

Стало зрозуміло, що на лінії Тернопіль-Рівне фронт уже затягнутий, тому про Львів не можна було й думати. По зв'язку "Пугача" того ж дня подалися назад і опинилися в с.Добромірки, де і заквартирували. Господарям хати, що нас прийняли, пояснили, що приїхали із Львова до Збаража у справах нашої паперової фабрики (я все ще вважався її працівником, мав відповідне посвідчення), тобто для заготівлі макулатури, та не зі своєї волі опинились за лінією фронту.

Ох і набідувалися ж ми за тих кілька місяців, доки фронт пересунувся ближче до Львова!.. Так як у Добромірках не можна було довго переховуватись, бо існувала загроза попасти в лапи радянської контррозвідки, через деякий час пішли пішки в напрямку Тернополя. Зупинилися у с.Цебрів тодішнього Великоглибочицького району, де Ірина мали свояків і знайомих. Її там прийняли як свою, а я попався – заарештувала контррозвідка 323-ї дивізії радянців.

Привезли для допитів у Тернопіль, де тримали у сирих, холодних підвалах і щодня допитували, інкримінуючи шпіонаж, декілька тижнів. Таких як я, завошивлених, обдертих, голодних, було багато – переважмо колишніх поліцаїв, сільських старост, злодіїв і т.п. На допитах я видавав себе за цілком радянську людину... Надходив великий празник більшовиків – Перше травня – і мене та ще кількох, проти кого не було жодних доказів вини, випустили на волю. Я тоді щодня молив Бога, щоб червоні не взяли Львів і не перевірили, чи був такий працівник, як я, на фабриці паперових виробів.

Одразу ж попрямував у с.Ігровицю, де сподівався знайти Ірину Вонс у її знайомого Миколи Довгополого. Так воно і сталося. Микола виявився українським патріотом і дуже доброю людиною, з якою рахувалась навіть нова влада. Він дав мені рекомендацію, і Великоглибочицький райвно призначив мене директором школи в с.Чернихові. Так як це село було біля самого фронту, доводилось чекати, доки він пересунеться далі. Мене прийняв жити до своєї хати директор ігровицької школи Тадей Сеник. На їжу доводилось заробляти роботою в полі.

Все було б добре, якби влада цього села і районна комендатура не почали виселяти людей подальше від фронту, що, мабуть, заломлювався. Люди дуже опиралися, ніхто не хотів покидати рідної домівки. Евакуація скінчилася тим, що з Ігровиці вивезли тільки мене, Ірину, Сеника з його малим сином і свояченицю Сеника Наталку Косовську. На тому влада і заспокоїлась – завдання виконано. Нас завезли в с.Синяву, до знову доводилось заробляти на прожиток працею в господарствах селян і в полі. Наталка Косовська мала фах кравчині, тому кроїла й шила сільським жінкам спідниці та блузки. Незабаром мене запросив допомагати у діловодстві секретар сільської ради. Нові комісари не сиділи склавши руки. Вони взялись за організацію колгоспів та вишукування ворогів. Так було і в Синяві. До нас, прибулих не зі своєї волі, приглядалися енкаведистські нишпорки.

Одного разу в селі почалась запекла стрілянина. Це продовжувався бій одного з підрозділів УПА, який почався в лісі. На вулиці появились танки... На жаль, усі, хто не вирвався з оточення, загинули. Один з упівців довго відстрілювався з піддашшя хати, та цю хату незабаром розвалив і розтоптав танк радянських "визволителів". Казали, що той бандерівець іще встиг застрелити офіцера, котрий пробував лізти по драбині до нього.

У липні 1944 року все небо вкрили радянські літаки – ЧА пішла у вирішальний наступ. Ми з Іриною Вонс рухались услід за фронтом, що швидко наближався до Львова. Думали, що бій за Львів буде ще кровопролитніший, ніж за Тернопіль, та виявилось, що німці пощадили це старовинне місто...

У Збаражі попросилися на військового грузовика, і незабаром прибули в місто своєї юності. Скрізь по селах люди "прибирали" сліди боїв і бралися до своєї звичної роботи в полі. При дорогах виднілося багато могил німецьких і радянських солдатів. У передмісті Львова був великий рух людей та військової техніки. Силами селян та львів'ян нова влада ремонтувала дороги й мости, розчищала завали від розвалених будівель. По місту ходили сапери з міношукачами. Іноді міни несподівано вибухали, забираючи життя людей – як військових, так і цивільних. Війна продовжувалась...

У Львові, попрощавшись з Іриною, найперше завітав до пані Воляновської на теперішню вулицю Миру (нині – вулиця ім. Степана Бандери), 65. З великим жахом побачив, що половина дому зруйнована бомбою. Від моєї кімнати і мого найбільшого багатства – бібліотеки, де переважали книги з військової тематики, не лишилося й сліду. Стара пані вижила, бо переховувалась у підвалі. Вона тепер жила в іншій квартирі того ж будинку і запропонувала мені знову в неї поселитися, бо її Зося виїхала з якимсь угорським полковником. Вона була мені дуже вдячна, бо у період німецької окупації користала з моїх продуктових карток.

Воляновська хворіла, потребувала допомоги, тому я залишився жити в неї, тим більше, що в житловому управлінні мене не зняли з обліку (ще рахувався ніби "приписаний" у цьому будинку). Наявність хоч якого-небудь житла полегшувала мені легалізацію та пошук роботи.

Спочатку поїхав провідати рідних на Болехівщину. Трагічно склалася доля всієї нашої великої сім'ї. Смерть скосила передчасно батька й Теодозія. Кати з НКГБ замордували в застінках Станіславської тюрми сестру Марію. Захворів на тиф, заразившись від Олени, Ілько й помер на початку 1945 року, а згодом померла і його дружина, залишивши сиротами двох синів – Богдана й Володимира. Олена вижила, але згодом довго, як і я та Юрко, спокутувала "гріхи" у таборах суворого режиму разом із своїм чоловіком – Іваном Долішнім, колишнім провідником ОУН Долинщини. Та всі ці біди – крапля в морі народного горя, що спіткало Галичину, всю Україну.

У Львові зустрічав багатьох своїх знайомих, найчастіше педагогів, які вже десь прилаштувалися. Вони й порадили мені стати учителем в одній із шкіл Львівського управління залізниці, бо там дають бронь від мобілізації в армію, тобто на війну. Влаштуватись туди було непросто, але полегшувало справу те, що начальником цього управління був українець Передерій, а секретаркою в нього працювала полька з Малехова, з якою я познайомився торік, на католицький Святвечір. Вона мене й відрекомендувала своєму шефу. Мене прийняли на посаду вчителя української мови та літератури 8-10 класів залізничної середньої школи №3, яка знаходилась на вулиці Вокзальній (вона й досі там). Але попрацювати в ній не довелося, бо через кілька днів Передерій викликав мене і призначив керівником досить великого підсобного господарства шкіл залізниці в селищі Дубляни, що біля Львова. І там не вдалося закріпитись, бо трапилась ще краща нагода...

Треба сказати, що наприкінці війни ОУН мала багато своїх людей у львівських установах, і то на відповідальних посадах. Мабуть, Провід пов'язував зі мною певні плани, тому хотів мене мати у Львові, та ще й на вищій посаді. Мене належним чином рекомендували начальникові Львівського міськвно і той призначив, а Залізничний райвиконком затвердив директором польської жіночої середньої школи №13, яка була розміщена майже в центрі міста – на вулиці Спартака (в цій будівлі колись містилася польська гімназія ім.Т.Костюшка). Зрозуміло, що більшість викладачів колишньої гімназії (Я.Малечинська, А.Дерубський та інші) стали вчителями, а більшість гімназисток – ученицями цієї школи. Проте вчителями української, польської та німецької мови були українці.

Як склад учителів, так і склад учениць, справили на мене приємне враження. Завдяки досвідченим педагогам, діти вчилися добре, і я не мав з ними проблем. Багато працювала завуч школи Ядвіга Малечинська, проте вона через деякий час виїхала разом з чоловіком, науковцем Львівського філіалу Академії наук УРСР, у Польщу і разом з ним брала активну участь в організації роботи Вроцлавського університету. Про них обох писала польська преса, котру я регулярно читав.

Газета "Червени штандар" хвалила і мене за успіхи в шкільництві. Доводилось виступати на нарадах, конференціях, сидіти в президіях. Почав також працювати в Інституті удосконалення вчителів при облвно...

Уночі з 9 на 10 травня 1945 року мене розбудили стрілянина і крики людей з вулиць міста. Вибігши на балкон, побачив у небі ракети й поодинокі феєрверки. Так у Львові відзначали закінчення війни – гітлерівська Німеччина щойно капітулювала. Отже... можна було очікувати якихось кроків союзників проти сталінського режиму, як ми всі й сподівалися. Ні через день, ні через місяць, ні через десять місяців нічого доброго для України та українців не сталося – англійські й американські генерали, президент Рузвельт і лев-прем'єр Черчіль підібгали хвости. Нюрнберзький процес і поділ Європи відбулись за сценарієм Москви...

А більшість оунівців так вірили, так сподівалися підмоги із Заходу!.. Адже ж момент для витіснення знесилених радянців з Європи був якнайсприятливіший: зброї та боєприпасів, літаків і танків – аж забагато, англійські й американські генерали, офіцери й солдати щойно тільки розвоювалися, УПА жде майже у повному складі, всі західні українці – напоготові, більшість українців у Червоній армії не захотіли б воювати проти своїх...

На це розраховував Провід ОУН, цього сподівалися всі українські патріоти. Та сталося не так, як гадалося. І не треба звинувачувати в цьому тільки Захід. Велика частка провини лягає і на наших емісарів та політиків, які ждали, склавши руки, а не вели переговори, агітацію й пропаганду, на тих, хто розколов ОУН і поділив нас між вождями.

Чим більше збігав час, тим більше втрачали віру в майбутнє українські націоналісти, тим більше їх, і мене в тому числі, огортала депресія. В 1945 році ОУН і УПА стали майже некерованими. Люди зі зброєю почали дорікати своїм командирам і політвиховникам, нерідко – погрожували їм розправою за обман і брехню, мовляв, де той спасенний Захід?! Хтось дезертирував, хтось утікав за кордони, хтось переходив у підпілля, а ті, хто почував себе більш певно, не маючи за собою вбивств, знаючи, що, позбувшись свого "псевдо", він позбудеться й минулого і ніхто його не видасть більшовицько-енкаведистській владі, легалізувався.

Чітко і твердо виконувала свої функції СБ. Всі, хто її пробував критикувати, тепер уже без суду й слідства отримували кулю. Не знаю, чи було на це рішення Проводу, але СБ почала чистку в ОУН і УПА (розстріляли курінного "Хмару" і багатьох інших командирів та вояків УПА). Аж коли вже безневинно загинуло багато людей, Провід спохватився – прийшла вказівка припинити безчинства (Проти цього виступав і О.Гасин. Д.Ведєнєєв у кн."Повстанська розвідка діє..." на ст.122 так характеризує його на посту керівника ГВШ краю "Захід": "Тут Іван Чорнота (Гасин) проявив себе здібним організатором і, що цікаво, доволі м'якою, людяною особою. Він заперечував невиправданим покаранням і розстрілам в УПА, які роздмухувала всесильна СБ ОУН").

Деякі полки пішли організовано, пробоєм, на Схід, деякі – на Захід, деякі – в гори та ліси...

Я переконався, що таки мав рацію, коли пропонував на останній конференції військовиків УПА з приходом червоних перевести більшість членів ОУН і учасників УПА в підпілля, легалізуватись і продовжувати діяти під прикриттям, іншими методами, виїхати в інші місцевості, а людей зі зброєю розбити на невеликі загони і вести партизанську війну. Найголовніше ж – треба було взяти під посилений контроль СБ і всіх провідників – від крайового до районного. До цього керівництво ОУН і УПА дійшло аж у 1947 році, коли вже загинуло і було заарештовано багато людей, а зрадництво розквітло буйним цвітом, коли західноукраїнський народ, у своїй більшості, втратив надію, коли в боях з озброєними до зубів військами НКВД-НКГБ гинула УПА...

На майбутнє залишалося хіба що зберегти віру в Ідею, пам'ять про загиблих і виховувати молодь у національно-патріотичному дусі, що я й робив.

Зв'язків з підпіллям ОУН не поривав – мені б цього не дозволила зробити СБ, яка все ще була всесильною і всевидячою, незважаючи на те, що загинув М.Арсенич-Березовський ("Михайло"), змушений був застрелитись, аби не попасти в руки НКГБ Микола Козак ("Смок").

Великий жаль і сум огорнули мене, коли в 1946 році дізнався про геройську смерть полковника Олекси Гасина ("Лицаря") і генерала Дмитра Грицая ("Перебийноса").

Впали смертю хоробрих Дмитро Клячківський ("Клим Савур"), Андрій Майба, Дмитро Маївський, Василь Сидор ("Лісовик"), Василь Івахів ("Сом"), Петро Олійник ("Еней"), Володимир Лукащук ("Кропива"), Степан Новицький ("Спец") і багато, багато інших.

Василь Кук ("Леміш") деякий час ще очолював край "Схід" і боротьбу УПА в ньому. Живі продовжували спротив більшовикам і сталінським катам.

У 1944 році, в результаті демократизації національно-визвольного руху, було створено Українську Головну Визвольну Раду. Її, як і ОУН в Краї, після смерті Романа Шухевича ("Чупринки") і аж до травня 1954 року очолював В.Кук, який нині живе у Києві. Наприкінці того року мені, в числі інших командирів УПА, було присвоєно звання полковника.

Просувалась догори моя кар'єра в системі радянської народної освіти. У 1945 році польську школу було реорганізовано в російську (польських учениць переведено в СШ №30), яку я очолював один навчальний рік. У 1946 році мене перевели на посаду директора СШ робітничої молоді №6, яка займала частину приміщень СШ №4 на вулиці Охоронок (директором тієї школи був незабутній Андрій Пашук, який багато в чому допомагав мені).

Одного разу я нетактовно повівся з новим завідувачем міськвно Євгеном Березняком (Є.С. Березняк зараз проживає у Києві, часто виступає на українському телебаченні – виключно російською мовою, хоч, безумовно, знає і українську), точніше, нагрубив йому, вислухавши якусь нотацію. Згодом переживав, чим це для мене обернеться, адже то був колишній славний радянський розвідник, образ якого через багато років буде відтворено у відомому кінофільмі "Майор Вихор". Прославився він тим, що увійшов у польське підпілля і з його допомогою та допомогою знайомого гестапівця врятував від повного знищення пам'ятне для мене та всієї ОУН місто Краків.

Переживання виявились марними – в кінці навчального року Березняк запропонував мені посаду завідувача Шевченківського райвно, яку я, звичайно, прийняв. Пропрацював на цій посаді до 1948 року, встигнувши відбути за цей час навчання у вечірньому університеті марксизму-ленінізму і на курсах підвищення кваліфікації в Києві, одружитись на колишній своїй учениці Вірі Бобровській (перша дружина з двома дочками проживає у США) і отримати непогану квартиру (після мого арешту її забрали).

Л.Павлишин з дружиною Вірою та сином Ігорем у Воркуті

Згодом ще раз довелося попрацювати в СШ робітничої молоді №6, яка була розміщена в СШ №1 (колишній українській академічній гімназії), що біля Львівського політехнічного інституту. Причиною кар'єрного падіння був арешт батька моєї другої дружини отця Бобровського із с.Коропуж (Яворівський район Львівської області) за те, що він не підтримав рішення відомого львівського лжесобору, після якого було ліквідовано і заборонено греко-католицьку церкву. Незабаром у нас із дружиною народилася дочка Зоряна (після неї – Люся й Ігор)...

Є стара українська приказка: "Чому бути, того не минути". На початку березня 1950 року, в неділю, до нас прийшла знайома Віри з Брюхович. Вона повідала трагічну новину про загибель Романа Шухевича ("Чупринки"). Мене ніби струмом ударило: "Всьому кінець!"

Тривожний настрій передався і дружині, й тещі, що проживала з нами, бо тестя після арешту вивезли ще два роки тому. Я пробував їх заспокоїти, а сам готувався до обшуку і неминучого арешту. Згодом вивідав у людей і вичитав з газет деякі подробиці тої події ("Чупринка" їм не здався, прийняв бій, убив офіцера НКГБ), дізнався про арешт важко пораненого Гриця Голіяша ("Бея"), заступника "Чупринки", і те, що арешти тривають...

10 березня увечері разом з кількома вчителями повертався додому з вечірньої школи. На вулиці Сталіна (тепер – Миру) ми зайшли в чайну "дяді Васі", що була біля школи, випили по чарці горілки, закусили ковбасою, запили пивом, вийшли і розійшлися біля костелу Єлизавети.

Була вже північ, коли я прибрів додому і, не вечерявши, ліг спати. Не встиг заснути, як тривожно задзеленчав дверний дзвінок. Той, хто так дзвонив, мусив бути впевненим у собі... Коли я відчинив двері – увірвалося їх троє у військовій формі, без погонів та відзнак. Показали мені ордер прокурора на обшук і арешт. Підняли на ноги всю сім'ю, перерили все у хаті, особливо серед книжок і паперів, але взяли тільки декілька фотографій.

Про ордер та мій арешт я дружині й тещі не сказав, а тільки заспокоїв їх тим, що це звичайна перевірка з міліції, що я йду, аби підписати протокол, і скоро повернуся. Віра була спокійна, а її мама заплакала, бо передчувала, який "протокол" мене чекає...

Крокуючи під конвоєм у слідчий відділ управління МГБ, який був у приміщенні страшної для всіх українських патріотів тюрми на колишній вулиці Сталіна, я знав, що розлучився з рідними на довгі роки.

Після тривалого слідства і допитів "с прістрастієм" присудили мені аж 25 років без права на оскарження. Все-таки вони нічого від мене не добилися, нікого із своїх товаришів по зброї я не видав, тому мав спокійне серце й чисту душу, відбуваючи покарання довгих і важких 11 років. Звичайно, героїчніше було б мовчати, дратувати ворога і піти на той світ від катувань чи від кулі. Я ж виробив собі манеру поведінки "хитрого лиса" в скрутних ситуаціях...

Надалі шлях проліг: у тюрму "Бригідки", Львівську пересильну тюрму, "Піщаний табір" у пустелі біля Караганди, "Горлаг" у Норильську (там я був одним з організаторів повстання в'язнів), Тайшетський, Воркутинський та Озерний табори. Крім того – ще кілька тюрем за "погану поведінку". Найважчою була Володимирська в'язниця, де довелося побувати двічі. В Іркутській був один раз. До років таборів і тюрем треба додати ще 10 років "хімії", відпрацьованих у Новому Роздолі. Виховували мене довго, та... не перевиховали, бо наприкінці свого життя кажу: "А все-таки земля крутиться, Україна буде вільною!"

Нарешті, мушу пояснити, чому в 1960 році написав так звану "покаянну заяву", будучи у Воркуті.

По-перше – щоб зберегти життя дружині та дітям (вони були вивезені у Воркуту на "довічне поселення"). Про себе не дбав, бо вже стільки разів дивився у вічі смерті, що вона мені не здавалася страшною.

По-друге, ОУН фактично припинила свою діяльність, бо після вбивства Степана Бандери не знайшлося гідного Провідника.

По-третє, Василь Кук ("Леміш"), як останній з найвищих Провідників ОУН і УГВР у Краї, "покаявся" і в газеті "За повернення на Батьківщину" було надруковано його статтю "Діяльність українських націоналістів не відповідає цілям українського народу і його держави (до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном)".

Це "звернення" зробило певний вплив як на мене, так і на всіх тих у ГУЛАГу, хто "карався, мучився, але не каявся" (проте досі не вірю, що Кук здався).

Каюсь за свої помилки, статті і виступи перед людьми, на телебаченні. Єдине моє оправдання в тому, що хотів поширювати й поширював інформацію про ОУН та УПА, будучи під невсипущим оком КГБ – для історії, для майбутніх поколінь.

Якщо й згадував когось у своїх писаннях, то тільки тих, котрі вже мертві або попали за кордон, найчастіше – під їх псевдонімами. Якщо колись ОУН відродиться, то нехай мене судить справедливий організаційний суд, а не ті, хто втік за кордон і там самочинно взяв на себе роль судді відносно тих, які вже випили повні чаші каторги і терпіння в СРСР.

ЩЕ ДЕЩО ПРО КУЗНЄЦОВА, ВАТУТІНА І БІЙ ПІД ГУРБАМИ

Коли мене допитували, застосовуючи тортури, виникла думка заговорити зуби мордувальникам тим, що знав про радянського розвідника М.В.Кузнецова. Моя розповідь про нього дуже їх зацікавила. Приїхав якийсь високий чин МГБ з Москви і мав зі мною тривалу розмову на цю тему. Він переконував мене, що це неправда, бо антрополог Герасимов склав череп Кузнецова і зліпив його голову, дуже подібну до прижиттєвих фотографій розвідника. Я здогадувався, під яким тиском МГБ він це робив у стислі терміни, маючи тільки потрощений череп якогось німецького офіцера... Тому був переконаний, що "Михайло" розповів мені правду про Кузнецова і настоював на цій правді. Бачачи, що я не брешу, чин із Москви під охороною завіз мене аж у те село під м.Рівне, де, як сказав "Михайло", був похований Кузнецов. Я вказав на приблизне місце поховання розвідника. Що дальше було, не знаю. Про Кузнецова мені було суворо наказано мовчати, адже "радянський народ уже знає всю правду про нього, героя СРСР"...

Зате покази щодо М.Ватутіна, винуватцем загибелі котрого мене хотіли зробити, змушували давати декілька разів. Як я не виправдовувався, що до цієї справи не причетний, що в той час, коли стріляли у генерала, я вже вийшов з УПА і перебував у с. Добромірки на Тернопільщині, мені не вірили. Зняли це звинувачення лише тоді, коли дві жінки з Добромірок, які мене запам'ятали, підтвердили мої слова. Можливо, саме це дозволило мені уникнути розстрілу й отримати присуд – "тільки" 25 років московських концтаборів...

Що я насправді знаю про обставини загибелі генерала Ватутіна, який прославився під Сталінградом і Києвом? З оунівських листівок та видань виходило, що УПА, яка проривалася з оточення у Рівненській області, вдарила перед Великоднем так сильно і несподівано в напрямі штабу Ватутіна біля с.Гурби, що не тільки вирвалась із оточення, але й самого генерала було вбито. Тут є якась частка правди. Мене про ці події інформував збаразький повітовий провідник ОУН Багрій ("Паливода"), який опікувався мною під час вимушеного безділля у с.Добромірки. Згодом дещо доповнив інший учасник тих подій – М.Степаняк.

У 1959 році, коли мене вдруге заарештували (тобто відновили строк, який у 1956 році скоротила спеціальна Московська комісія Верховної Ради СРСР) у Воркуті, то перевели у так званий "Дубравний лагерь", що був у Мордовії. Там я зустрівся зі своїм давнім знайомим Михайлом Степаняком, який колись разом з УПА виходив з оточення під Гурбами. Пробивались тоді групи УПА-"Північ" і "Схід" у кількості до одної піхотної дивізії...

Степаняк збирав розрізнені підрозділи у лісі біля с.Гурби, і вони випадами на всі боки нащупували слабину в тісному кільці, щоб його розірвати. І таки нащупали, і ринули всі у той пробій. Якась чота наскочила на валку легкових автомобілів, що їхали шосейною дорогою. У бій не встрявали, тільки на віддалі випустили декілька черг з кулемета. Частина автомобілів розвернулись і поїхали назад, решта залишилися стояти. Звідти почалась густа стрілянина, котру чули в багатьох підрозділах УПА. Мабуть, тоді й був важко поранений генерал, але упівці про це не могли знати. Невідомо, чи є ще живі свідки – очевидці того бою.

Січень 1951 – грудень 1971 рр.,

Воркута – Н. Розділ.