Дата публікації допису: Nov 09, 2011 9:13:42 AM
Автор Ю. Судин, «Вісник Любачівщини» №3
Недалеко від міста Чесанова на Любачівщині розташоване село Хотилюб. Село старовинне, славне. У тому селі народилась і виросло багато поколінь простих трудівників, які своєю працею славили цю землю, плекали її родючість і як найбільше багатство передавали у спадок своїм дітям любов до неї. Може вони й не думали про це,але відчували: любов до рідної землі – це любов до життя. А відтак – це гідність, це прагнення свободи. Напевне, саме тому ця земля породила чимало борців за волю України.
Анастасія Грицько – одна і з тих багатьох вихідців з того краю – народилася 2 лютого 1925 року в хліборобській сім’ї Олекси і Марії Грицьків, де вже були два сини, її старші брати – Дмитро, 1918 р.н. і Теодор, 1920 р.н. Сім’я мала середній достаток, але вистачало того для всієї родини. Ще батько хотів навчити дітей грамоти і посилав дітей до школи у рідному селі. Як настав час, то й Настуня пішла вчитися.
Навчання тоді велося українською і говорили в селі всі мешканці українською, але влада прислала до школи нового пана вчителя, поляка, і той почав не тільки вчити всіх по-польськи, але вимагав, щоб і на перерві діти між собою розмовляли польською мовою. Порушників карав строго палицею по долоні.
Настуня вчилася, але й удома було багато роботи, і треба було допомагати батькам, коли прибігала зі школи. Тому завжди її можна було бачити з батьками в полі на роботі, а після закінчення 6 класів далі вчитись не пішла, залишилася допомагати в господарюванні. Так у праці непомітно прийшов вересень 1939 року, який приніс німецько-польську війну і багато нещасть для родини Грицьків.
Село за німецько-совєтською угодою, як більша південно-східна частина Любачівського повіту відійшла до СРСР. Совєти встановили границю зі всіма її атрибутами: сторожовими вежами, розораною смугою і колючим дротом західніше від села. Почалося нове життя, нові порядки.
Настя добре пам’ятає, як часто тоді приходили в село незнайомі хлопці, зверталися і до старшого брата Дмитра, щоб допоміг їм перейти кордон. Приходили і з того боку, приносили якісь книжки, щось обговорювали. Часами сама Настя зі своїми подругами допомагала в тих переходах через кордон. Наприклад, коли хлопці і втікачі з Союзу мали перебратися через смугу, то дівчата пасли корів поближче до дротів, відволікаючи увагу прикордонників, щоб утікачам було легше. Був і серед радянських прикордонників один, який радив коли і де краще перейти кордон, казав коли і де будуть засідки, куди в той чи інший час вирушать вояки із застави.
Скоро совєти почали засновувати колгоспи. Забирали поля, худобу, коней. Багатших селян і польських колоністів почали вивозити в Сибір. Тоді вивезли близько десяти родин. Чекала виселення і сім’я Грицьків, але нова німецько-російська війна врятувала їх від Сибіру.
Прихід німців не приніс селянам ніякого полегшення. Контингенти, податки гнітили хліборобів, а найгірше, що почали вивозити молодь на примусові роботи до Німеччини. Забрали на примусові роботи і старшого брата Насті – Дмитра. Молодь почала ховатися від німців і багато хто приєднався тоді до підпілля ОУН. Готуючись до збройної боротьби з ворогом, утворили і сільську самооборону.
Незабаром утік з Німеччини Дмитро, повернувся в село і разом з молодшим братом Теодором приєднався до підпілля. Коли ж було оголошено про створення української дивізії «Галичина», старший брат Дмитро Грицько зголосився в її ряди.
Настя на той час теж долучається до активної роботи в підпіллі. Член теренового проводу ОУН Микола Богун дає Насті завдання поїхати до міста Радехова, перевезти деякі матеріали, зв’язатися з сотником УПА в Сокалі і заодно розвідати обстановку на цьому терені. В Радехові зустрілася з Степаном Задолинним, передала доручені матеріали і ті, що дістала від сотника в Сокалі. Степан допоміг Насті, дав усе потрібне для зворотної дороги, допоміг порадами. Дорогою назад знову зустрілася із сотником, передала матеріали і знову отримала нове завдання, а далі – Сокаль – Рава-Руська – Любачів і – в рідне село. Все йшло добре, якщо не зважати, що тоді тут пролягав фронт. Були клички, паролі, відгуки, постійно чигала небезпека, і кожен раз треба було йти на ризик…
Коли Настя повернулась додому, в Хотилюбі вже знову господарювали радянські «брати». Вдома був і брат Дмитро. Фронту потрібне було гарматне м'ясо і радянські енкаведисти разом з польськими властями робили облави, виловлювали хлопців до війська. Восени 1944 року забрали на фронт знову старшого брата Дмитра. Тепер він був по цей бік фронту, але вже ніколи не повернувся, як багато інших сільських хлопців.
Коли фронт покотився на захід, а на терені встановилася польська влада, в селі не стало спокою. Польські банди різних мастей, міліція обивательська постійно тривожили село, грабували, вбивали його мешканців. У цей важкий час не припиняла своєї роботи ОУН і організовані відділи УПА. Настя і тепер виконувала різні доручення, але в межах любачівщини.
Польсько-радянські облави стали тепер частим явищем. Під час однієї з них, а саме 30 серпня 1944 року, енкаведисти і поляки заарештували серед багатьох мешканців села і Настиного брата – Теодора Грицька, а також Федька Яцуха, Федька Панасика, Карпінського та інших. Кажуть, що Карпінський виказав на допиті, що Теодор Грицько – бандерівець. Скатованого, побитого, мертвого його виставили на опізнання…
Нещодавно Настя отримала офіційну відповідь від органів державної безпеки, що Грицько Теодор Олексійович був арештований НКВД 30 серпня 1944 року, а 17 вересня був присуджений до кари смерті, вирок виконано 15 листопада 1944 року. Тоді це було перше велике нещастя сім’ї Грицьків.
Друге нещастя сталося 15 травня 1945 року, коли знову енкаведисти разом з поляками прийшли в село. Того дня загинув Настин батько – Олексій Грицько. Загинуло тоді багато односельців: Гуль Томко, Плакся Василь, Яцух Михайло, Яцух Іван, Богун Теодор, Патрила Іван, Грабець Іван, Пилип Теодор. Були це поважні господарі віком 40-65 років. Не пошкодували кати і зовсім юних – Яцух Єву (14 років), Чухарського Степана (18 років) і Сухарину Михайла (17 років).
(Шановний читачу виникає питання: «За що їх вбили? Чому можна було безкарно вбивати українця? Коли для українців завершилась Друга світова війна?»)
Батька розстріляли на очах у Насті, а потім підпалили стодолу і хату. Полум’я охопило все довкола, сусідські будівлі та кинулось і на батька, бо лежав близько від стодоли. Настя почала відтягати батька від вогню, а коли це зробила, одяг горів на ній. Скочила в річку, що текла неподалік, а загасивши одяг, заховалася у сусідів.
Сім’я Грицьків залишилася без батька і без даху над головою. Мати, братова з малою дитиною і Настя перейшли жити до сестри, яка мешкала серед поляків. Тут було нелегко. Боялася Настя арешту, бо поляки-сусіди знали про її зв’язки з підпіллям, тому часто ночувала в лісі, чи в полі.
Якось, узявши коня, поїхала в поле орати. З лісу почали стріляти. Відв’язала коня від плуга і втекла в село. За нею пригналися польські солдати. Один на коні верхи почав ламати двері до хати, погрожуючи пістолетом. Кричав: «Де та бандеруфка?» Сестра відчинила двері і почала говорити солдату, що тут ніяких бандерівців нема. Настя в цей час попід конем перелізла на другий бік і сіла на фіру, яка була приготована на форшпан. Братовій, яка була коло воза, сказала йти до хати. Жовнір помітив, що на возі не той їздовий і питає: «Хто ти?» Настя відповіла: «Я полька». На возі лежало два зв’язаних закривавлених хлопці. Військо, а з ними Настя на возі, поїхали в село Жуків. Там їх тримали всіх майже тиждень, а потім, коли везли до Любачева, пощастило їм утекти. Люди допомогли заховатися…
Переживання, страждання, страх і боротьба тривали.
У червні 1946 року село оточило польське військо. Сказали всім збиратися до від’їзду. Подали фіри і повезли до Любачева. Настя поїхала разом з людьми. Мати зі старшою дочкою і невісткою залишилися в селі. Жили з поляками. Виселенців завантажили у вагони і поїзд рушив через Перемишль, Медику в Україну. На переїздах поляки кидали у вагони камінням. Перетнули границю, минули і Львів, а поїзд мчав далі. Зупинився на станції Озерна Тернопільської області. Вивантажились, і довгих два тижні переселенці під червневим сонцем чи під дощем сиділи на станції, а потім поволі роз’їхалися селами Зборівського району.
Настя не мала з ким і куди їхати. В селі Вільшанка найнялася на роботу до вдови. Приходили хлопці, називалися повстанцями, кликали з собою. Не вірила, думала – провокатори, і щоб знайти спокій, переїхала на Львівщину. Батьків брат, стрийко допоміг Насті в селі Родатичах влаштуватися на роботу в школі завгоспом. Фактично була наймичкою у директора. Бачила, як до директора часто заходять хлопці, здогадувалась – підпільники. Хлопці довірились їй, і коли в село прийшли енкаведисти, вчасно попередила про небезпеку.
Життя йшло якось помалу, налагоджувалось. Але випадок знову змусив Настю шукати нового місця. А було це так: 20 травня 1949 року на школі вивісили синьо-жовтий прапор. Майже щодня приходили енкаведисти або дільничний міліціонер і допитували, хто це зробив. Відповідала: «Не знаю». Але це ставало нестерпним. Попросила директора допомогти виробити паспорт, і коли паспорт був готовий, виїхала під Львів до Брюхович. Був уже 1953 рік. Тут у 1955 році вийшла заміж за міліціонера – добру і чуйну людину Ярослава Михайловича Ребрика.
Чоловік про минуле не розпитував, а «компетентні» органи особливо не докучали. Якось поцікавились їх працівники, що за жінку має міліціонер. Зайшли до хати побачили образи і питають: «Чому у вас в хаті образи? Ви свята церковні святкуєте?».
– Маю християнське виховання, – відповіла Настя. – А коли боїтеся за міліціонера, щоб я не зіпсувала, то візьміть його собі. Так воно і минулося. Було, що сусіди писали анонімки, обзивали бандерівкою. Все минулося. Спокій настав тільки після проголошення незалежності України.
Тепер Настя є активним членом братства УПА і вірить, що тодішня боротьба і терпіння не марні. Пишається тим, що в здобутій незалежності є і її скромний внесок.
Вклонімося і ми борцям за волю України, які у важкі часи не втрачали віри в прийдешню волю. Вона прийшла і завдяки їм.