Embedded Files
Дата публікації допису: May 24, 2015 7:54:54 PM
Літом 1943 року Василько сказав мені, що взяв скерування на учительську роботу в Трійцю, але туди не піде. Має наказ крайового проводу створити загони Української Повстанської Армії в Чорному лісі. Я допомогла йому спорядити що потрібно, ми попрощалися, сказав, що зустрінемось після війни, як Господь дозволить вижити. Направлявся в Карпати, щоб з вишколу взяти повстанців, які мали бути його першими офіцерами.
Група мого Василька, яка з Карпат прямувала до Чорного лісу, у Городенці забрала вагон цукру і віддала повітовій мережі ОУН, роздавши його людям, а трохи залишивши для нашої армії і підпілля.
Сумні і тривожні були дні і місяці. Німці арештували всіх, кого запідозрили у приналежності до ОУН. Забирали в Німеччину на роботу, масово розстрілювали жидів та всіх, хто допомагав повстанцям, які воювали проти облавників у наших селах. Оголосили про набір добровольців до дивізії СС «Галичина». Ще Василько був близько, бо переказав мені, щоб у СС ніхто не йшов. Але німці дали повістки, за якими хлопці мали з'явитись. Люди боялися, дехто пішов, а багато не спішили це робити. Однак зробили облаву і багато зловили, у тому числі й мого брата Володимира.
В січні 1944 після Різдва на роботу до мене прийшов директор нашої торгівлі Роман Ґонтар, привів гестапівця-поляка, не підозрював, чого йому треба від мене. Гестапівець сказав, що мене викликає начальник гестапо. Я запитала: «Чи тепер з вами?» «Так». Я почала перечисляти гроші, щоб трохи заспокоїтись. Гроші і ключі віддала директору. Він зблід: «Та ви зараз прийдете». – «Не знаю». Забрав мене і привів у гестапо, у присутності кількох гестапівців начальник, бавлячись револьвером, почав мене допитувати. Коли я сказала, що не знаю німецької мови, покликали гестапівця-буковинця, перекладача. «Де мій чоловік?» Я казала, що чоловіка не маю. «Ким мені доводиться Андрусяк? Звідки я його знаю? Коли і де познайомились? Де він зараз? Коли його останній раз бачила? Чи пише мені?» Що могла, говорила. Що давно не знаю нічого про Андрусяка, що вже півтора року, як його скерували на учительську роботу в село Трійцю. Він нічого не пише і не приїздить. Показали фотографію, його хтось зняв у профіль, як ішов дорогою. Між собою говорили, що мають відомість із Трійці, але його там немає. Наказав тому перекладачеві зробити обшук у мене. Я привела гестапівця до помешкання по вулиці Вознесенській, що його найняла мама для мене і сестри Ліди, оскільки за Прут далеко і небезпечно ходити. Сестра лежала хвора, він спитав, хто вона. Порозглядався, сказав, щоб показала свою кореспонденцію, фотографії, переглянув книжки, нічого не знайшов. Вийшли на вулицю, приглядається до будинку. Біля нього дві ялиці, далі вуличка вниз. Каже: «Може, доведеться прийти вночі». Я спитала: «Вам чого вночі приходити?» «Все може бути», – відповів він. Я вирішила тікати. На ринку багато людей. Навстріч ішла селянка з бесагами на плечах. Гестапівець її обминає направо, я ж – крок назад, перескочила кучугуру снігу, перебігла дорогу, проскочила поміж возами і побігла вниз до Прута. Бігла не оглядаючись. Коли перебігла льодом Прут на другий бік, оглянулася. За мною ніхто не біг, не стріляв. Вдома нікому не призналася, що була у гестапо, лиш сказала, що захворіла. Кілька днів не виходила на роботу. Сестра, яку я послала до директора, довідалася від нього, що до мене приходили наші. Через кілька днів я зайшла до директора сама, а слідом прийшов «Кропива» і повідомив, що вони мене вже чекають кілька днів. За містом стоять сани. Я пішла туди. Сани мене забрали. Так почалося підпілля.
Анна Андрусяк-Кішкан, сестра Василя з чоловіком Петром, членом ОУН
Мене скерували в Карпати, в село Космач, на медсестринський вишкіл у УЧХ (Український Червоний Хрест). Зі мною перейшла на курси Дарка Федорак із села Русів Снятинського району. Навчання проводила лікар «Мотря» з Буковини. В кінці березня підійшов до мене провідник «Рак», сказав, що я повинна переїхати до Станіславова, де буду працювати у розвідці. Вручив мені пароль і адресу, куди я повинна з'явитися. Я сказала, що мушу вернутися в Снятинщину. Розповіла про нове призначення провідникові «Кузьмі», який не відпустив мене, зауваживши, що я не знаю міста і можу скоро провалитися.
Я пішла за провідником «Туром» у терен нав'язувати пункти Червоного Хреста в селах Видинів, Будилів, Устє, Орелець, Вовчківці. В суботу 5 квітня провідник «Кузьма» відправив мене в Снятин з наказом, щоб Влодко Гуцуляк перейшов у підпілля. Я вночі прийшла додому, мама плакала. В Снятині говорили, що мене вбили німці. На другий день я пішла з мамою до церкви. Німців у місті вже не було. З церкви я зайшла до Влодка, дома його не застала – поїхав у Чернівці.
Ми тільки вийшли, в місто в'їхали більшовицькі танки, почали стрілянину просто по вулиці.
У понеділок, на Благовіщення, я мала повертатися. Але тато сказав, що вночі йти одній 10 км по Запруттю небезпечно, тому я залишилася ще на одну ніч. У вівторок вдосвіта брат Василь пішов зі мною до моста Микулинського, перейшов міст, що провадить у місто, а я – в село Видинів. Коли я з'явилася, всі здивувалися, звідкіль я взялася, бо, мовляв, мене вже пішли хоронити в село Орелець. Розповіли, що на свято Благовіщення більшовики напали на село Вовчківці, де зав'язався великий бій. Хату, в якій відбувалася повітова нарада, над ранком обклали великими силами, і весь провід загинув, у т. ч. окружний провідник «Зенко» із с. Воскресінці, провідник «Грізний», військовий референт, провідник СБ «Потурченко» – с. Вовчківці, ідеологічний референт «Богдан» – с. Попельники, районовий провідник «Козак» (Гнідан) – с. Княже, провідник Юнацтва «Тур» (Ярослав), учитель, син священика – с. Запуче, повітовий провідник, тереновий «Кузьма», районовий провідник СБ «Задорожний» (Курилюк), господарчий «Жовтобрюшко» (Романюк).
Зліва направо: Роман Лівий, крайовий провідник Карпатського краю СБ, псевдо «Митар». Загинув з дружиною Даркою Цибалістою в 1948 році. Доля трьох дітей невідома. Ярослав Мельник, псевдо «Роберт». Крайовий організаційний провідник Карпатського краю. Загинув з дружиною Танею Король в 1946 р. Ярослав Мафій, псевдо «Байда». Окружний провідник Станіславівщини. Загинув у 1944 р.
«Тур» кинувся в ріку і плив під водою, більшовики стріляли, поки не вбили. Тіло пливло рікою, волосся спливло на плесо, тому люди подумали, що то я пливу.
Вижив «Циган» (Дицько) із села Любківці, пізніше сотенний у Карпатах, де й загинув. Він зібрав боївку, яка й залишилась. У той час я нав'язувала пункти Червоного Хреста зі станичними по селах.
Прифронтова Снятинщина. Фронт зупинився між Коломиєю і Станіславовим. У селах повно евакуйованих, у хатах, стодолах, на возах повно втікачів. А на горищах повстанці. Втікачі з Городенщини, Гвіздця, Снятинщини. Молодь тікає у Карпати, їх треба переводити, і вся ця робота була перекладена на дівчат. Ми переводили їх до ріки Прут, а там «Циган» зі своєю боївкою – в Карпати. Майже всі втікачі із сіл Красноставців, Задубрівців, Стецеви, Стецівки, Потічка, Тулови були без зброї. Ті ж, що знаходилися ближче Прута, самі переходили до Карпат через Буковину, обминаючи фронт.
У селах дівчата заготовляли бандажі, варили сірчану мазь, бо появилася короста. Марійка Пудик із с. Вовчківці ходила до Снятина діставати ліки. Я скеровувала їх до мого брата Василя в майстерню, через нього вдавалося роздобути деякі медикаменти.
Фронт стояв ціле літо. Я зі станичною Марійкою Гузюк-Левко обходила станиці, де були хворі, готові для переправлення за Прут у Карпати, інколи – в Снятин. Бункерів на ту пору ще не було. Прийшла в село Красноставці, зайшла на станицю. Господиня тільки очима показала на горище в стайні, де перебували хлопці. Вона поклала у відро хліб і до хліба, нарвала бурячиння, занесла в стайню, кинувши його поросятам, відро подала на горище. Я туди й полізла – там було дванадцять втікачів, без зброї. Ще не встигли вони поїсти, як господиня скрикнула: «Червона мітла!» Всі повискакували крізь отвір на купу гною і побігли на городи. Всі розбіглися, поховалися в жито. Увечері я повернулася в село, веліла дівчатам винести хлопцям їсти – там, під грушкою, було троє втікачів. Дивлюсь – їде селом фіра, везуть чотирьох хлопців, тих, що були на горищі. Половили, забрали на фронт.
7 квітня 1944 р. Снятинський повітовий провід упав, провокація і – всі загинули. Довелося працювати на різних ділянках. Молодь втікала в Карпати зі Снятинщини, Городенщини. Облави «Червоної мітли» пішли по селах і полях. Вишукували людей і забирали кого в армію, кого в тюрму, а кого стріляли, де попало.
Снятин, 1942 р. Концерт на честь Тараса Шевченка. Сидить третя справа Євгенія Гуцуляк-Андрусяк. Стоїть в останньому ряду шостий зліва Василь Андрусяк.
Я була в селі Видинові, де лікувався поранений стрілець. Мені переказали, що в селі Вовчківці прийшла до мене мама, і я поспішила їй назустріч. Треба перейти через ріку, а вода вже при берегах замерзла, ніхто не дасть коня, щоб перейти на другий берег. Кінь може поламати ноги об лід. Я роззулась і пішла по леді, спочатку не проломлювався, а коли проломався лід, то побрела. До половини ріки я ще відчувала свої ноги, а після половини ноги були як не мої. При другому березі знову лід ламався, а далі виповзла на нього і вийшла на берег, взулася і почала бігти. Бігла доти, поки ноги не стали гарячі. Прийшла до хати, де мене чекала мама, ми обнялись і плакали. Мама була змучена, худа і хвора. Вона розказувала, що наймолодшу сестричку, Ліду, забрали прямо з дороги, як йшла зі школи. Мама кілька разів ходила в тюрму передати хоч теплий одяг, але там не признавалися, де її дочка Ліда. 30 дітей ув'язнили тоді разом з нею. Лідочці тоді було 16 років. Розказувала, що постійно ходять, шукають за мною, не дають спокою за брата Влодка. Коли я розмовляла з мамою, мене покликали дівчата до пораненого. Це був окружний провідник терену Коломийщини «Курява» – Федюк Василь із села Кейдеч на Станіславівщині. Поранений у ногу. Я зробила перев'язку, дівчата постелили ліжко. Але він подякував і попросив допомогти сісти на коня. Так і поїхав далі. Це був кінець грудня 1944 р.
Через якусь годину під'їхав на коні один із стрільців, якому я робила перев'язку, у нього була поранена нога. Після перев'язки він поїхав, а мама сказала так: «Дитино, ти тут потрібна, я знаю». Розпитала про все, що мені відомо про Василька, але я нічого про нього не знала, хіба тільки те, що він у Чорному лісі. Всю ніч ми говорили, мама плакала, я дуже жаліла її, радила, щоб з дому пішла, але мама казала, що не хоче від'їжджати нікуди. Дуже рано мама в сльозах відійшла від мене в цей морозний, туманний ранок. Я дивилась їй услід, і її поцілунок на прощання я, здається, і сьогодні чую на своїм лиці. Це останній раз я бачила свою маму. Коли мама повернулася додому, через кілька днів моїх батьків вивезли в архангельську тайгу.
Грудень, 1944 рік. З Чорного лісу курінь командира «Хмари» проходив через Снятинщину на Буковину. Курінний «Хмара» передав записку від командира «Різуна», щоб я разом з «Хмарою» перейшла в Чорний ліс. «Хмара» переказав, щоб я його чекала в Березові. Отже, дівчата мене виряджали, подарували вишивану сорочку для Василька – командира «Різуна». Коли ми переходили, в одному карпатському селі сказали, що на зв'язку мене чекають. Кур'єр зайшов до хати, а з хати вибігла моя сестра Марійка, з плачем кинулась на шию. Сестра Марія вчилась у Львові. З наближенням фронту повернулася додому. Повезла передачу сестрі Ліді – її перевезли в станіславівську тюрму. Передачу залишила в шкільної подруги, а сама направилася додому. Однак Марія не знайшла її в жодній тюрмі. Коли на вокзалі вона чекала на поїзд, підійшов до неї голова міста Снятина Гончарик і повідомив, що їй немає чого їхати в Снятин, бо вчора вивезли батьків.
Сестра зійшла з поїзда в Коломиї і через село Воскресінці по зв'язках пішла шукати мене, там їй сказали, де я маю проходити. Так вона мене знайшла.
Нас поселили в одній хаті, де ми мали чекати курінного «Хмару». Марійка сказала, що піде зі мною. Ми ходили на обіди і вечері до їдальні для підпільників і проїжджих куренів, що містилась в одній хаті, станичний був «Тато».
Марічка вирішила піти в Коломию, бо нам стало відомо, що ешелон, у якому наші батьки, стоїть у Коломиї; у неї є паспорт, то, може, побачить чи щось передасть батькам. Ми домовились, що я її буду чекати у тому ж селі. Кілька днів Марічки не було. Я була в їдальні, прийшли кур'єри з Чорного лісу, дещо розказували, один сказав, що на саме Різдво був сильний бій під селом Рибне, командир поранений. Але другий стрілець застеріг його, щоб мовчав. Я зрозуміла, що поранений командир «Різун». Я до нього звернулася, чи сильно поранений, а він каже: «В обидві руки, вчора була операція». Питаю: «Різун» ранений?» А він тільки махнув головою. Я ще думала, що, можливо, з командиром «Хмарою» пораджуся, що не піду в Чорний ліс, останусь з сестрою в Карпатах, але коли я дізналась, що Василько ранений в обидві руки, а, може, ампутували, а, може, без рук зовсім, я підійшла до «Тата» і спитала: «Хто найближчим часом іде у Чорний ліс?» – «Батько «Шрам» цієї ночі піде». Через дві години я вирушила. Вночі ми йшли, а вдень відпочивали у селі або в лісі. В околиці Надвірної мене прилучили до сотні сотенного «Павла». З сотнею «Павла» (Ковача, учителя з села Павлівка) прибула в село Посіч до родини Рев'юків. Іван Рев'юк – «Ясь Равпшіц» — разом з п'ятнадцятилітнім сином Володимиром (псевдо «Влодзьо») поступив у сотню «Різуна».
Перша сотня Андрусяка («Різун», «Ґреґіт») організувалась біля села Посіч. Рев'юк-батько загинув 1947 р., син – 1949 р. у Чорному лісі. В селі Посіч «Павло» передав мене «Ясьові», який був безпосередньо зв'язаний з командиром «Різуном». Я трохи відпочила, підкріпилася, і ми вирушили в ліс. Ішли лісом тільки вдвох, ішли довго і мовчки. Був сильний мороз. Він нічого не питав мене, і я нічого не розпитувала його, боялась взнати страшну вістку. «Ясь» сказав, що вже близько, нарешті я побачила світло у віконці дверей. «Ясь» відчинив двері в землянку. «Ясь» заговорив: «Друже командир, наказ виконано». Я стояла серед землянки. В кутку на низенькому ліжечку лежав блідий Василько. Він підняв ліву руку, забандажовану, друга, права, була ранена в лікті розривною кулею. Я підійшла до нього і поцілувала його в чоло. Воно було гаряче, бо мав температуру, губи потріскані. «Нарешті ти явилась», – прошепотів. Підійшов до нас лікар «Берест», а також медсестра «Богданка». Василько був дуже блідий, бо втратив багато крові, вже ранений, ще на санях вів бій до самого вечора.
Медсестра «Богданка» (Трошко) перша подала йому допомогу. Привезли зі Станіславова хірурга Володимира Манюха. Він вичистив рану, наклав транспортну шину. Перевезли командира в с. Грабівку. 14 січня 1945 р. в селі Петранка в інженера Бровка повстанський хірург «Пастер» (Олексій Зеленюк зі села Жабокриця Вінницької області) зробив операцію. Командир Андрусяк вимагав ампутувати руку, але всі друзі просили зберегти її. Рука діяла з обмеженням, бракувало сім сантиметрів кістки. Хворого перевезли в ліс, у землянку, де лікував лікар «Берест» (Ярослав Мартинець з Богородчан, студент п'ятого курсу Львівського університету).
Олексій Зеленюк. Член УПА, псевдо «Пастер». Лікар-хірург. Народився 1924 року у Вінниці. Довголітній в'язень Воркути.
Медсестру «Богданку» забрали від Василька й відправили до куреня «Прута». Через місяць Василькові стало краще, він кожний день виходив з лікарем і охороною на прохід. Вечорами з хлопцями жартував, що-небудь розказував. Просив, щоб я розказала все про Снятин про родину, про сестер і що там робиться. В кінці березня ми перейшли до другої землянки, яку побудували стрільці. На початку квітня до нашої землянки привели сотенного «Павла». Він був поранений, прострілено плече і одночасно був перелом правого передпліччя. Ми накладали гіпс, нічого не було для знечулення йому дуже боліло, а він співав.
Десь у кінці квітня розвідка доповіла, що більшовики підтягують сили, блокують села, передбачається облава на ліс. На другий день дуже рано ми вийшли з нашої землянки і пішли далеко від неї. Вже був день, коли ми зайшли на ділянку молодих ялинок. По всіх чотирьох кутах ділянки стали стійкові. Ми зайшли в дуже густі деревця і розійшлися, по одну сторону пішов командир «Різун», лікар «Берест», «Ясь» і ще кілька стрільців з його охорони. По другу сторону зі мною пішов поручник «Павло», санітар і три стрільці. Я постелила під деревцями щоб «Павло» ліг, бо у нього була температура, дуже боліла рука. Я сіла у нього в ногах. «Павло» попросив дати йому револьвер. Я сиділа, здається, задрімала але літаки, які так низько літали, вивели мене з дрімоти. Раптом вистрілив стійковий – це знак, що в нашу ділянку зайшли шміраки. Не пройшло й хвилини, як в тому місці, де був командир зі своїми стрільцями почалась перестрілка з автоматів. Ми зірвались. Я зразу стала запихати під деревце, під гілки коц, на якому лежав хворий, пляшку з чаєм і хліб, але як підняла голову, глянула в ту сторону, куди мої друзі зникли, побачила тільки чиїсь чоботи. В тій хвилі хтось вистрілив з револьвера в тій стороні, куди зникли мої друзі. Я зразу присіла під деревце, і поруч мене почали пробігати більшовики, я прилипла до деревця, щоб не зачепили мене, і один з них прикляк на коліно, подивився прямо і вліво і побіг, я була від нього направо не далі як на метр. Я тільки в думці: «Господи, відверни!» Врешті затихло, тільки літаки низько кружляють. По лісі чути крики, стріли, лісовими дорогами гуділи машини, але в цю ділянку вже не заходили. Коли поблизу не було нікого, я пішла шукати в ту сторону, де був стріл з револьвера, мені видалось, що то «Павло» застрелився, але нікого не знайшла. Де була перестрілка, в тій стороні, де був командир «Різун», то я знала, що там наші проривались через лінію більшовиків. Потім я шукала те місце, де заховала коц, чай та хліб. Але вже й те місце не знайшла. Так я в тих кущах просиділа до вечора, поки більшовики з шумом виходили з лісу. Пройшла трохи і побачила якийсь яр, думала, буду тут сидіти, може, хтось прийде мене шукати. Стало скоро темніти. Бачу, тим яром якийсь хлопчина підсувається, побачив мене і придивляється, питає, хто така. Бачу, не шмірак, а свій хлопець. Питаю його: «Хто ти?» А він: «Що ви тут робите?» «Те, що і ви», – відповідаю. Підходить, питає: «Що будемо робити, хіба не будемо тут ночувати, ходімо, куди-небудь дійдемо, большевики вийшли з лісу». Ми пішли лісом. Темно, нічого не видно. Бачу тільки постать попереду і йду за цим стрільцем, якого не знаю і не питаю, хто він, а мене теж не питає нічого. Раптом попереду світло у віконці дверей нашої землянки, я стала, бо не сподівалась, що цей стрілець знає про нашу землянку. Стоїмо, а в землянці командир розпікає своїх стрільців: «Що ви за військо? Залишили жінку одну в лісі! Зараз же відправляйтесь її шукати». Я відчинила двері, всі живі, дуже зраділи, що я прийшла, а головне – не треба йти і вночі шукати мене.
Другий зверху Василь Андрусяк, псевдо «Грегіт», «Різун». Курінний УПА в Чорному лісі
Більшовики почали стягати свої війська в район. Через кілька днів вийшли ми із землянки, командир «Різун» вперше після поранення зібрав свої курені, які були поблизу. Між Грабівкою і Глибоким зібралось багато війська, відправляв курені в рейди, здавали звіти тощо.
З нами був «Павло», він був хворий, температура не покидала його, рука опухла, пальці синіли. Лікар «Берест», який лікував його, відійшов у рейд з куренем «Прута» на захід. Поручник «Павло» лишився зі мною. Я бачу, що з ним погано, рана пригоїлась, гіпс зняли, почалась гангрена. З одним куренем була лікар «Сойка», яка втратила праву руку при переході фронту. Я розшукала «Сойку» і попросила, щоб вона оглянула «Павла». Вона глянула на руку «Павла» і питає: «Хто лікував?» Прошу, щоб допомогла, а «Сойка» каже: «Якщо Ви поїдете з ним, то заберу його, а як ні, то я не хочу за нього відповідати. Ви знаєте, хто його лікував, у нього гангрена». Я згодилась, і ми його забрали на фіру «Сойки» і поїхали в село поблизу Станіславова, де вона мала свою шпитальку. Лікар «Сойка» привезла хворого «Павла» в село Підпечари, помістила його в одну з хат, де знаходилися мала шпиталька і криївки для хворих. Я так була заклопотана хворим, що й забула написати хоч декілька слів командиру, що веду хворого в шпиталь. Тієї ночі мене шукали, але хтось бачив, як я з лікарем ішла до хворого. Ми рятували руку «Павла». Принесли жінки квасного молока, руку мочили в молоці, до ранку пухлина трохи зійшла. Рано лікар «Сойка» при моїй допомозі лівою рукою зондом відкрила пригоєну рану, почистила і почала вставляти дренаж. Нічого не було для знечулення, але «Павло» навіть не скривився. Я була з ним цілий тиждень. Температура спадала, і йому ставало краще. У Великодню суботу мали перевезти для стрільців великодні подарунки з села, і я думала разом з ними вернутися в Чорний ліс, але вночі за мною прийшов стрілець «Білий» і забрав мене. Дуже був гарний день, сонце, в лісі зелено, а літаки кружляють над лісом. Коли ми прийшли, стрілець зголосив свій прихід. Василько розмовляв з гостями з крайового проводу, звернувся до мене, там у наметі нам великодні подарунки принесли, просив відпочити. Він не сердився на мене, що поїхала, нічого не сказавши, тільки запитав, як «Павло», чи краще йому?
Стрільці побудували в лісі колибу, і ми покинули землянку, перейшли в нову садибу. Василько сказав, що почуває себе краще, і ми повинні повінчатися. Ввечері 11 травня 1945 р. ми повінчалися у селі Посіч. Рана на правій руці затягнулася, але ще трохи просочувалась, ще треба було бандажувати, деколи робити ванночки, розробляти, ще опухала, не діяла. Писав, а також стріляв лівою рукою. Часто відходив зі своїм штабом на зустріч з куренями, я тоді залишалась з хворими, які були з нами. Літом до нашої садиби завітали в гості краєвий провідник «Роберт» зі своїм почтом, дуже вони щиро вітались з Васильком, поздоровляли нас з одруженням. Провідник «Роберт» вручив командиру «Різуну» наказ з відзначенням майора, а також нагороду за 58 зведених боїв з німцями – Золотий Хрест першої кляси.
Недалеко нашого табору знаходився курінь «Прута». Курінний «Прут» і сотенний «Павло» завітали до нас, поручник «Павло» звернувся до мене з подякою, сказав, що прийшов потиснути мені руку своєю правицею з подякою, що його рука здорова. Деколи я була в селі, коли чоловік відходив надовше в Карпати.
Настала зима, більшовики почали сильний наступ на села і ліси. Блокували всі підходи до села. В кінці грудня 1945 р. вночі чоловік направив мене в село Хриплин, де я мала лишатись на зиму. Мене супроводжували чотовий «Іскра» і 10 стрільців. Коли ми вийшли на дорогу Станіславів – Лисець, з міста Станіславова їхала фіра, повна більшовиків. Передній алярмово вистрілив. Ми кинулись на сторону, більшовики розсипались, відкрили по нас автоматний вогонь. Стрільці стали відстрілюватись і скоро відступати. Поле було зоране, рілля замерзла і злегка присипана снігом, мені було важко бігти, на мені був кожух, я часто падала, біжачи через груди ріллі. Чотовий «Іскра» відстрілюється і кричить: «Скидайте кожух!» Але я не можу зняти, падаю, «Іскра» мене піднімає і все питає, чи я не ранена. Він уже не залягає, стріляє стоячи, від автомата відлетів приклад, він рвонув, ґудзики всі відлетіли, стягнув рукав, я зняла і кинула кожух на ріллю. Стало легше бігти, біля нас уже не було жодного стрільця. Добігли ми до села, нам вдалося відірватись від більшовиків, коли вони стали наступати на кожух.
«Іскра» підійшов до крайньої хати, ми постояли, послухали, чотовий зняв шинель і одягнув на мене. Я вже не могла видихнути, тільки вдихала повітря в груди. Постукав до віконця, вийшла господиня і каже, що в селі спокійно, але десь недалеко стріляють. Чотовий сказав, що ми чули постріли, попросив напитись. Господиня винесла молоко, ми напились і пішли в ліс.
У лісі було дуже гарно, ялини зелені, сніг пролітає, навкруги біло, місяць з-за хмар світить. Я питаю чотового: «А де ж стрільці, чому ми залишились одні, чому ж вони не залягли і не відбивались разом з вами?» Каже: «Вони не знали, що ви не зможете з ними бігти. То хлопці молоді, ще не привикли, вони недавно в УПА». Чотовий запровадив мене в криївку, де були теренові працівники, залишив мене, а сам відправився до командира.
На другий день ми зустрілися. Василько хотів дати сотню, але подумав, що розконспірує село, що більшовики будуть знати, що в селі були повстанці. З села «Іскра» викликав дівчину, я переодяглась, і ми пішли вдень через Станіславів до с. Хриплина. Коли ми прийшли до села, вже темніло, в селі повно більшовиків. Ми тільки зайшли, двоє шміраків нас зупинили: «Куди і з чим ви?» – питають. Ця дівчина каже, що ми йдемо з міста, були в зубного лікаря, бо в цієї жінки дуже болять зуби, то ми трохи запізнились. Вони нас завели в якусь стодолу і стали вимагати горілку. Я пропонувала гроші, але вони тільки хочуть горілки, якщо не дамо літру горілки, заберуть у комендатуру і будемо ночувати до ранку заперті. Моя подруга стала просити, що вночі ніхто не дасть горілки; хоч і має, нехай ідуть з нами, ми покажемо, де ми мешкаємо, нехай прийдуть вранці. Отже, пішли вони з нами, показали, де ми мешкаємо, а рано, о восьмій, якщо вони прийдуть, щоб була літра горілки, а якщо не буде – хату спалять і нас заберуть.
На другий день прийшли, а на них уже чекала горілка. Мене запровадили до тієї хати, де я мала мешкати. Більшовики ходять вдень по вулицях у селі, заходять у хати, вночі з хати ніхто не виходить.
На третій день вранці прибігла моя опікунка, наказала негайно збиратися, мусимо вийти з села – облава. Голова сільської Ради ходить з НКВД і показує кожну хату, звідки пішли син чи чоловік у повстанці. Його сильно били цілу ніч, і він признався, що його два сини в курені «Прута», а тепер, як п'яний, іде з ними і на всіх показує. Він знає про мене і де я живу.
Ми зібралися, взяли в торбину яйця, в баньку молока і пляшку горілки – ідемо до міста. На краю села застава, кулемет і двох більшовиків. – «Назад! Не можна нікому з села виходити!»
Моя подруга просить:
- Пустіть нас, сестра вагітна, їй зуби болять, нам до зубного.
- А що там несеш? Партизанам їсти?
- Та ні, хочу продати трохи яєць і молока, щоб купити хліба, ось дивіться. Показує торбину.
- А що в пляшці?
- А це хотіли дати тому зубному лікареві, щоб щось зробив і щоб зуби не боліли, але як ви хочете, то візьміть, але пустіть нас.
Тож горілку забрали і нас пропустили. Ми вийшли з села і пішли в друге село. Завела до хати і господареві наказала негайно відпровадити мене в ліс. У лісі я знову зустрілась з чоловіком і все йому розказала. Тепер він відправив мене зі стрільцем Антосем Романівом («Колосом»), народженим у Грабівці, бійцем першої сотні «Різуна» й охоронцем командира (він хворів на легені, тому майже завжди був зі мною) до криївки, розташованої на зрубі в лісі недалеко Грабівки.
Антін Романів. Член ОУН-УПА, псевдо «Колос. Охоронець командира «Ґрегота»-«Різуна» і Євгенії. Народився 1924 року в с. Грабівка, загинув 1947 р.
Коли ми прийшли в цю криївку, там були сільські люди, це вони для себе зробили криївку-бункер. Там знаходилось 12 чоловік. Майже всі хворіли на тиф. Деякі вже перехворіли, деякі в температурі маячать, а інші глухі. Антось хотів, щоб я вийшла з цієї криївки, але я сказала, що залишаюсь тут. Мені зробили лавку з кругляків, я постелила і спала окремо від усіх, тому не захворіла. Антось також не захворів. Дуже було трудно з харчами. З криївки можна було виходити тільки тоді, коли падав сніг, щоб не залишати слідів. Зима була сильна, сніги і морози. Це вже 1946 рік.
20 лютого прийшов до мене мій чоловік. Неподалік зупинилась сотня «Запорожця», щоб запастися харчами в селі Грабівці. Василько не знав, де і в якому бункері я була. Про цей бункер знав лише «Запорожець», бо під час його будови грабівчанами він лікував тут поранену руку. Коли ж я пішла з «Колосом» (Антосем), «Запорожець» здогадався, що я в цьому бункері. А оскільки стояли близько, то він і підказав чоловікові і привів його в нашу криївку.
Ми цілу ніч проговорили. Розказував, як стрільці зводять бої, щоб дістати які-небудь харчі. Дуже важко їм. Я сказала йому, щоб трохи залишився тут зі мною, щоб трохи рука відпочила. Але Василько відповів, що ніколи би цього не зробив тепер, коли стрільці не можуть навіть обсушитись, коли більшовики увесь час за ними слідом ідуть. Якщо гинути, то разом зі стрільцями.
Я сказала йому, що не хочу жити, але Василько заперечив мені: «Ти повинна жити, ти скоро мамою будеш, ти сильна – витримаєш, – і додав – я вже можу вмирати, що хотів зробити – зробив. Хотів створити повстанську армію – створив, навіть захотів женитися – і женився.
Чекав наказу від проводу про перехід за кордон. Як Бог допоможе дочекатися весни, зійдуть води, ти станеш на ноги, підемо за границю, проб'ємось». Сказав, що в п'ятницю мають прийти кур'єри від курінного «Прута», має відходити в Карпати.
У нього рука опухла від перевтоми. Я зробила перев'язку, запропонувала залишитись. Але Василько відповів, що тепер повстанцям дуже важко.
Він знав, що у мене була зброя. Василько подарував мені бельгійську сімку. Він обняв мене, поцікавився, коли мені родити. Я назвала дату – 9-10 березня. Попрощався з усіма, поцілував мене, затримав погляд у моїх очах і, як завжди, усміхнений, відійшов. Я не заплакала. Та серцем відчула, що його більше не побачу. Я не мала навіть кусника хліба, щоб дати своєму дорогому чоловікові. Поговорив з Антосем і над ранком відійшов. Це було в четвер.
У неділю 24 лютого 1946 р. раненько ми почули постріли. Тоді дуже рано почався сильний бій. Наша криївка здригалась від розривів гранат і бомб. Бій був близько, не далі як 200-250 м. Бій тривав 10- 15 хв., почав віддалятись. Літаки кружляли над лісом. Ми всі були напоготові, можуть і на нашу криївку напасти. Бій віддалявся, ми знали, що напали на табір «Запорожця». Я себе потішала, що чоловік зі своїм штабом відійшов у Карпати.
У нас уже не було харчів, але з криївки ніхто не виходив, щоб не робити слідів. У вівторок ввечері до нашої криївки прийшов «Запорожець» і з ним ще один стрілець. Антось накинувся на нього, чого він прийшов сюди: «Ти знаєш, що не мав права робити сліди сюди, завтра сюди можуть прийти більшовики по ваших слідах». Я запитала, чи командир відійшов у Карпати. Сказав, що кур'єрів не було, командир був з ними в бою. Що йому відомо про нього? Сказав, що бачив його на п'ятому оточенні, відбиваючись, він відступав.
По всьому було видно, що то була провокація. Більшовики знали, що «Різун» знаходився при сотні «Запорожця». Для того, щоб його не випустити в Карпати, сотню оточили п'ятьма кільцями облоги. На п'ятому кільці оточення між Грабівкою і Глибоким командир загинув разом із своїм охоронцем «Горобцем» (Михайлом Матіїшиним із Посіча) та політвиховником «Бояном» (Борисом Ковачем із Павлівки). «Різуна» і «Бояна» роздягли і сфотографували – коли мене арештували, то показували знимку вбитого чоловіка. Я впевнена, що він був поранений і дострілив сам себе – над лівою бровою була рана від кулі, а кров спливала обличчям (адже після попереднього поранення Василь і писав, і стріляв лівою). Тіла Василя («Різуна») і Бориса («Бояна») возили потім селами, зганяючи людей на впізнання. Вони загинули 24 лютого. А 9 березня у Богородчанах тіла упізнала учителька із села Глибоке.
Стоять: ліворуч «Осмомисл», «Балко», с. Посіч; «Осмомисл», с. Посіч; «Скорий», с. Лисець; «Геник», с. Тисменичани. Усі загинули 1947 р. Четвертий праворуч лікар «Берест» – Ярослав Марганець з Богородчан (народився 1920 р. – загинув 1948 р., с. Завій), учасник рейду на Словаччину. Перші три – «Мур», «Калина», «Муха» – охоронці лікаря з села Завою, загинули 1948 р. Сидять: ліворуч Рев'юк, «Влодзьо» (народився 1928 р. – загинув 1949 р., с. Посіч), учасник першої сотні «Різуна» в 15 років з батьком Іваном, псевдо «Ясь».
Це стало відомо пізніше. А того дня Антось підійшов до мене і попросив, щоб я одягалась, – мусимо звідси відходити. Ми вийшли, старались замаскувати сліди. Прийшли на край лісу. До хатів треба пройти приблизно 300 метрів чистими городами. Ніч ясна, місяць світить, сніг під ногами скрипить. Ми постояли, послухали: в селі більшовики! Антось каже: «Я пробіжу до тієї хати, а ви стійте, як я махну, ви перебігайте до мене, як будуть стріляти – втікайте в ліс». Антось пригнувся і побіг до крайньої повітки. Коли він мені махнув, я перехрестилась і побігла до нього. Стоїмо. Антось виглядає з-за хати, на вулиці застава, а внизу по вулиці – друга застава. Один біля кулемета, а другий ходить, закутався. Як тільки він відійшов у протилежний напрям, Антось перебіг вулицю і сховався за хатою. А коли вартовий вдруге відійшов від кулемета, я перебігла дорогу. Ми підійшли до хати, до віконця постукали, вийшла жінка. Антось поцілував її. «Ой, Антосю, от більшовики». – «Мамо, цю жінку на піч, а невістку з печі до сусідів, це – ваша невістка. Тато нехай рано візьмуть сани, сокиру, мішок та кусок хліба і прийдуть в ліс, я буду чекати».
На печі було тепло, але я не заснула ні на хвилину, Думала про того хлопчину, що мене стереже на морозі. Думала про Василька, що з ним, чи живий. Над ранком я трохи заснула, та приснилось мені, що прийшов до мене Василько, а я питаю, чи болить його рука. А він каже: «Ні. Вже нічого не болить».
Рано тато пішов у ліс, а син сказав, нехай мама поїде до вуйка, щоб приїхав і взяв невістку на сани, поїхав з нею в сільраду, вибрав довідку, що вона жителька села Грабівки, а потім поїхав у район і там завірив. Приїде, невістку на піч, а мене з печі і проведе в інший район. Про чоловіка ніяких вістей не мала. Про моє місце перебування знав тільки Антось, але він не появлявся. Невдовзі він загинув у Чорному лісі
Дев'ятого березня мені стало дуже погано. Зі мною була тільки сусідка. Я запитала, чи є в селі акушерка, вона здивувалася, бо нічого по мені не було видно. Сказала, що скоро господар з міста приїде, то привезе. Господар Микола Романів із с. Хмелівка, в якого я поселилась, служив у трудармії. В 1945 р. від тифу померли його дружина, син та невістка, і остався трирічний внучок. Миколу звільнили з армії. Він забрав мене як невістку своєї сестри.
Ввечері приїхав господар, підійшов до мене, сів і питає, як почуваюсь, чи щось хвора, що лежу. Став розказувати, що в район привезли двох забитих партизанів з Чорного лісу, їх возили по селах, зганяли людей, щоб пізнавали, але люди їх не знали чи не хотіли знати. Одна вчителька в с. Глибокім сказала, що впізнала одного з них, командира УПА «Різуна». «Я бачив їх: такі високі, темне волосся вітер розвівав, були роздягнуті до половини, один з них мав стару пов'язку на правій руці». Я несподівано для себе сказала, що це він, і мені в очах потемніло. Господар не знав мене, сказав до сусідки, хто той чоловік, чи брат, чи її чоловік, що привезли з Чорного лісу. Сусідка сказала: «їдь і скоро привези акушерку». О першій годині 10 березня 1946 року народився в мене син. Коли мене запитали, як буде називатись синок, я згадала, що тата його, Василька, вже немає серед живих. Відповіла: «Василько».
Дуже добре до мене ставились і господар, і сусідка. Малий часто вночі плакав, тоді або сусідка, або господар поколише дитятко, щоб я трохи поспала.
Два рази приходили більшовики перевіряти документи. Я була в ліжку з маленьким синочком. Зайшло двоє: капітан і лейтенант. Запитали, хто я? Господар показав довідку, що я жителька села Грабівки, лист від чоловіка, що служив у призовниках 40-го року в Молотовській області. «Ми вже тиждень тому знали, – каже капітан, – що у вас є чужа людина, не хотіли турбувати». Микола пригостив їх медом.
У червні прийшов знову той капітан і питає, чия дитина? Я відповіла, що моя. «А хто батько дитини? Кожна дитина має тата». Я його залишила в хаті, вивела корову на город. Сказала господареві, щоб зайшов у хату, бо там дитина. Господар сказав, що капітан спить, а кріса оставив у кухні. «Розбудіть його і виведіть з хати, бо можуть хлопці з лісу його забрати і розконспірують квартиру».
Микола стягнув його з ліжка. Каже: «Забирай свою зброю, іди з хати, бо ще наробиш мені біди!» Повів його в сільську управу. Вже вечоріло. В одній кімнаті управи вже світилося, а кімната повна хлопців. Голова, коли побачив, зблід. Микола й каже: «Веди його в Глибоке». Голова тільки шепнув, що прийшли за ним. Повів його поза хати в поле і каже: «Іди з села, а то може бути і тобі, і нам біда». – «А чево я каму сдєлал?»
Через кілька днів боївка напала на стрибків у селі Глибокому, роззброїли їх, кількох убили, а цього капітана залишили зі зброєю. КҐБ арештувало капітана.
Я швидко вийшла з цього села. А взагалі прожили ми там чотири місяці, довше залишатись було небезпечно, тому я з малим сином відправилась в другий район. У переході через село Завій попала в облаву. Радянські війська зганяли людей – і молодих, і старих, які попадали їм під руки чи в чомусь були запідозрені. Забрали й мене з дитиною, загнали в якусь порожню стодолу. Багато назганяли помучених людей, а найгірше, що спека сильна. Був липень. Тримали людей без води, голодних. Я присіла в куток, аби погодувати дитину, а сльози так і заливають очі. Воно заснуло, а я вже прощалась з ним, бо звідси не вибратись, а з дитиною розлучать мене. Врешті чую якийсь крик, чоловік кричить: «Ви без душі, чого жінку з дитям закрили і тут тримаєте в таку жару! Випустіть мою жінку». Вартовий відчиняє стодолу і питає, де його жінка. А люди шепчуть: «Ідіть – це хтось прийшов вас виручати». Я підходжу до дверей, а він мене за руку: «Ідемо скоріше звідси, а то дитину угробиш, іди з цієї стайні». До вартового: «Як вам щось від неї треба буде, то приходіть до хати». Привів мене до хати і каже до жінки: «Нагодуй цю людину і допоможи їй чим можеш». А сам пішов, привів дівчину і говорить: «Куди вам потрібно, вона вас відведе». Яка благородна ця людина, я не знала його і більше ніколи не бачила, щоб хоч подякувати йому. Він наражався на небезпеку, щоб мене врятувати. Та й скільки людей було в тій стодолі, ніхто не видав мене, хоч усі знали, що я не з їхнього села.
У селі, в яке я прийшла, станичний поселив нас в хатину, де жив старенький чоловік, нам дали корову. До мене навідувалася «Степанівна». Незабаром мені принесли трохи цукру, матерію на пеленки, а головне – листа. Пише окружний провідник ОУН, «Всеволод». Пише від імені мого чоловіка, тому що він ранений в другу руку і не може писати, запитує, що мені треба. Я не вірила цьому, але часом закрадалась думка: «А може, живий?»
Ольга Гросберг-Наконечна. Член ОУН, псевдо «Степанівна». Повітова провідниця УЧХ Калущини. Народилася 1923 року в с. Брошнів. Довголітній в'язень Воркути.
Одного ранку прийшов до мене станичний Тарас і повідомив, що до мене прийшли з Чорного лісу, хочуть мене бачити. «Візьміть дитину, вийдіть прогулятись, трохи походіть, а потім зайдіть у ту стодолу, там на вас чекають». Я зайшла, до мене підійшов курінний «Чорнота», з ним було 10 стрільців. Курінний взяв малого на руки, довго дивився на нього, а сльози так і покапали з очей: «Бережіть його, не розлучайтесь з ним. Я взнав, що ви недалеко, прийшов, щоб побачити вас і сина свого улюбленого командира. Вас будуть старатись забрати в який-небудь осередок, не згоджуйтесь, кажіть, що у вас на руках дитина. Кажіть, що у вас зв'язок з Чорним лісом. Бажано вам виїхати в іншу область». Він стояв, молодий, що нема вже мого Сокола, який все життя своє, молодість віддав для революції, для рідного краю в боротьбі за волю України і народу, який він так любив.
Я попрощалася з ними і пішла до нашої хатини. «Степанівна» (Оля Ґросберг), повітова провідниця УЧХ, навідувалась до мене, допомагала мені. Сказала, що на зиму приготовила криївку-бункер. Про це ніхто не знає, і там будемо разом зимувати. Прийшов до мене станичний «Тарас», сказав, щоб я вийшла: зі мною буде говорити повітовий провідник СБ Орленко. Я вийшла. Орленко сказав, щоб я перейшла в їх осередок, бо я залишилась без зв'язку. «В мене дитина на руках, не маю кому її віддати, родина вся на Сибірі. Але зв'язок маю з Чорним лісом, з командиром тактичного відтинку «Дунаєм». Орленко відповів, щоб я вийшла в неділю біля церкви, на мене буде чекати людина, якій я зможу віддати дитину на виховання.
Я прийшла, біля церкви побачила жінку в чорному і в білій хустині. Підійшовши, я запитала, чи це вона хоче взяти мою дитину? Хто її післав? Де працює? Виявляється, вона черниця, їх вигнали окупанти з монастиря служебниць м. Станіславова. Четверо їх живе в Калуші. Працюють у дитячому садочку. Питаю: «Коли вас запитають, чия дитина, що ви скажете?» Вона не знає! «Отож скажіть Орленкові, що я не згідна віддати дитину».
На другий день зі «Степанівною» я занесла свого сина до родини Марії і Василя Безушків, молодих людей, бездітних, чесних, розумних, порядних. Малому було вісім місяців. «Степанівна» зі мною перейшла в нову криївку.
Ми зимували в цій криївці. «Степанівна» мала зв'язок з крайовим проводом. Принесла мені лист від крайового провідника «Роберта», в якому він пише, щоб я йому написала, що мені відомо про мого чоловіка, чи маю я з ним зв'язок. Він уже рік не має з ним зв'язку, скільки не висилав з ним на зв'язок, ніхто не повертався. Я йому відписала, щоб звернувся до обласного провідника «Всеволода», який знає все, мені пише, що мій чоловік ранений, але я маю відомості, що загинув. Прошу мені написати правду. Незабаром я одержала другого листа від нього: «Ваш муж, а наш співпрацівник і товариш загинув у боротьбі з більшовиками 24 лютого 1946 р.». Глибоке співчуття засилають мені по такій великій втраті. Рівно ж здоровлять мене з сином і просять, щоб я передала дитину в надійні руки і направилась до них в крайовий осередок. Сказала, що від проводу пішли на зв'язок у Карпати, а коли повернуться, зайдуть за мною. Я не хотіла залишати дитину. Тим часом за мною не зайшли, ми мали відомості, що в горах випав сніг, а більшовики підтягають військову техніку. Повернувшись, «Степанівна» поселила зв'язкових у нашу криївку: це були інженер «Залізний», вишкільний референт з Донбасу, провідник від архіву «Вірмен» та охоронець. В жовтні 1946 року крайовий осередок Карпатського краю впав. Загинули всі 12 чоловік: провідник «Роберт» (Мельник Ярослав) з дружиною «Танею» (Король Антоніна), весь штаб. Почались облави, блокували села.
На свято Миколая 19 грудня Оля («Степанівна») вирішила піти в стару криївку, забрати свої речі. Взяла мою зброю. Мала передати медикаменти «Невідомій» (Зені Федак).
На старій квартирі помилась, заплела одну косу, а другу ще не встигла: крізь вікно побачила на подвір'ї більшовиків. Оля схопила хустку, зброю і миску, а в дверях більшовик! Сказала, що йде за капустою.
В хаті було ще троє дівчат. Той пропустив її, бо не знав, котра з них «Степанівна».
Це кур'єр, який йшов з нею на зв'язок, попався, його дуже били, він тримався чотири дні, а потім повів більшовиків до тієї хати, де була «Степанівна». Вона, коли побачила НКВД на подвір'ї, вибігла на другі двері, а вони кругом перескакують через паркан. Вона піднесла пістолет до скроні, але кагебіст зловив її за руку, хотів відібрати, однак вона все ж таки вистрелила собі в голову. Впала, її, непритомну, загорнули в кожух, поклали на воза і повезли до Калуша. Зробили операцію. Дві кулі пролетіли, а третя затрималась два міліметри від мозку. У Калуші лікар-ленінградець магнітом витяг кулю. Готували викрадення, але її дуже охороняли в лікарні. Одна медсестра дала їй велику дозу люміналу. Вона прийняла, але й від цього її врятували. Ще дуже хвору, забрали її в станіславівську тюремну лікарню, боялися, що студенти її викрадуть. Лишилася жива – лівосторонній параліч. Засудили на 25+5 років, звільнилась 1956 р. Жила в Донецьку, мала сина і двох внучат. Померла 1993 р.
Дуже тяжка була зима 1946-47 рр. Села заблокували війська НКВД. Ходили по хатах, перевіряли документи, шукали криївки. Найгірше – це провокатори, які знали систему, за якою робили криївки, допомагали викривати. Переважно під тортурами, побиваннями, не всі могли терпіти, іти на смерть. А зламались, ходили по селах і допомагали розшукувати підпільників.
Ми вдень сиділи в бункері, а коли спокійно в селі, ввечері виходили. Я бігла до дитини, що була досить близько. Безушки любили мого синочка. Він до них привик. Але коли я приходила, він біг до мене на руки.
Удень я мусила сидіти в криївці, а ввечері виходила і йшла до дитини, що була недалеко в надійних людей. Так промучилась зиму. Весною блокади зняли, тільки час від часу налітали, робили облави, вивозили людей та арештовували підозрілих. У кінці березня, коли я повернулась від сина, провідник «Залізний» сказав, що негайно виходимо зі села. Я не попередила Безушків, бо не було часу. Ще тієї ж ночі ми прийшли в ліси Перегінського району, в село Льдзяне. У лісі місцями ще лежав сніг. Уночі провідник «Вірмен» і охоронець ішли в село. В лісі ми перебували тиждень, відтак перейшли в село в криївку в стодолі.
Через тиждень провідники «Залізний» і «Вірмен» рішають пробиратися за кордон. Пропонували мені йти разом з ними. Я попросила, щоб залишили мені зв'язок, – я повернусь до сина. Кордону вони не перейшли, загинули в Карпатах 1949 р.
Була Великодня п'ятниця. Господар порадив мені почекати: під час свят небезпечно переходити через села, бо люди всі по домах. Зате після свят будуть на полях, і мені тоді легше повернутись.
Коли я прийшла до Безушків, п. Марія плакала: вона переживала, що мама не появляється і невідомо, що з нею і що буде з дитиною? Безушко працював у школі сторожем. Своїми переживаннями поділився з учителем Мишком Миколою. Може, повідомити станичну? Учитель порадив нічого не казати про маму дитини. Може, вона повернеться, а якщо не повернеться, то забере дитину і відвезе до сестри в Дрогобич.
Микола Мишко з Лемківщини, закінчив учительську семінарію в Криниці, учасник УПА в сотні «Бродича», псевдо «Лемко». Перейшов у Галичину 1946 р. розшукати батьків, яких депортували. Учителював у селі Новиця. Він запропонував мені документ, який посвідчував, що я його сестра, переселена з Лемківщини.
Микола Мишко. Член ОУН-УПА, псевдо «Лемко». Учасник бойових дій в сотні Бродича на Закерзонні. Довголітній в'язень Воркути.
Я вже не пішла до того бункера, в якому зимувала. Вдень я перебувала переважно в полі, а ввечері у Безушків. Микола поцікавився, чи є в мене хто з родини на волі. Мій брат Василь Гуцуляк мешкав у Снятині. Він не був на фронті, його забрали з майстернею, пересувався за фронтом, виконуючи роботу кравця. Під Чехословаччиною захворів, і його відправили в лікарню. Виявилось, немає місць, тому відправили в Станіславів. З лікарні він переїхав додому.
Мишко порадив повезти малого до брата. Він ще з одною жінкою повезли мого сина до брата в Снятин. Брат не міг взяти дитину, бо більшовики в Снятині вже знали, що в його сестри народився син. Тому небезпечно його тут лишати, бо заберуть! Повернулися з Васильком, приїхала братова. Розповіла, що на висилці померла мама.
Від брата, який один лишився на волі, я дізналась, що молодшу сестру засудили на 10 років у 1944 р. Батьків вивезли в грудні 1944 р. в архангельську тайгу. Мама померла від тифу 20 квітня 1945 р. Брат передав мені адресу тата. Від нього я одержала два листи. Тато писав мені, що багато людей втікають з висилки, але він не може втікати, бо пухнуть ноги. Написав, що одного разу пішов шукати грибів і заблудив у тайзі. Три дні блудив, поки потрапив на поселення. Трохи приніс грибів, але якщо хоча б трошки муки до них. Я ще встигла дві посилки вислати татові. Та й брат трохи висилав, але і він не міг, бо нічого не мав. Прийшов з лікарні хворий і нічого не застав. Учитель цього села, який знав наше становище, хотів нам допомогти. Микола приїхав з Калуша, сказав мені негайно перенести дитину на інше помешкання, бо в Новиці є всип. Я перенесла малого на інше помешкання. Микола повідомив мене, що купив квитки на поїзд, який відправиться завтра пополудні. Мені обов'язково треба виїхати в іншу область. У мене були документи, що я переселенка з Лемківщини, і ми мали виїхати на Самбірщину. Але 7 серпня 1947 р. облавники вночі обступили село, а раненько пішли по хатах. Усіх забирали – спочатку чоловіків, а потім жінок. Збирали людей на майдан біля школи. Господиню забрали, в мене перевірили документи і залишили. Через якусь годину малий проснувся, і я стала його одягати. В хату зайшов лейтенант, питає, чи є бандерівці. Порозглядався. Питає: «Де мама дитини, чия дитина?» Я сказала, що моя. «Як називається?» Коли я сказала, що Василько, він вибіг, а в хату влетіло їх двадцять. Кинувся до мене полковник Нечаєв (як я пізніше взнала). «Чия дитина?» – питає. – «Моя дитина». Тоді один вирвав мені з рук дитину і кинув на ліжко, а інші обшукують мене, руки викручують, витягують з хати. Повели до школи, де вже було багато людей, яких стерегли військові. Мене завели в клас, дитину пустили в коридорі, дали якусь палицю. Дитина б'є по дверях, плаче, кличе: «Мамо». А мені не дозволяють вийти до дитини, біля мене вартові. Слідчий почав допит. Хто я? Я спочатку не признавалась, але тут йшлось про дитину. Вони знали, чия дитина. Сказав слідчий, що повезуть мене до Снятина, там мене знають. Тому я призналася. Сказав слідчий, що вони не прийшли за мною, вони мене не шукали тут, думали, що я давно за границю пішла, але довідались, що син мій тут. Тому прийшли забрати сина.
Пізніше я довідалася, що одну ув'язнену медсестру взяли на провокацію. Вона думала, що то повстанці, які питали про мене. Вона сказала, що не знає, де я, але моя дитина є в одній хаті. Хоч дитину я вже забрала з цієї хати, однак коли туди прийшли, то показала, в якій хаті дитина. Внаслідок провокації багато людей з цього села забрали. Вчителя теж ув'язнили.
Тримали мене до вечора. Вже було темно, коли мене вивели зі школи до калуської тюрми. Заводили в тюрму, люди сиділи під парканом, учитель тримав на руках малого. Мене впізнали, хоч було темно, хтось покликав мене: «Ґеня». Запитали, чи я знаю учителя цього села? Не знаю. Привели Миколу. Слідчий питає мене: «Ви знаєте цю людину?» – «Не знаю». Микола крикнув: «Що! Сестра!» Його швидко вивели.
Полковник Нечаєв наполегливо вимагав, щоб я підписала статтю з осудом ОУН-УПА, діяльності чоловіка, тобто покаянну. «Завтра будеш на волі, сина віддадуть, квартиру – де хочеш, навіть у Києві». – «Ні!» – «Ти за один підпис зрікаєшся сина?» – «Я сина не зрікаюсь, на зраду не піду, не діждеш!» – «Вас нема за що судити – відпустимо». Я відповіла: «Ненавиджу – ви мої вороги, ви родину мою знищили, чоловіка вбили!» Я побоялась, що можуть відпустити, а за мною «прив'яжуть» провокатора. «Ти сина ніколи не побачиш, я особисто постараюсь, хіба уб'єш його».
Почалося слідство. Три дні і ночі тягнули, не давали ні їсти, ні спати, всякі погрози, що дитину я більше не побачу, вони самі постараються, щоб дитини і слід пропав. Якщо я мама, то повинна подумати про свою дитину і бути розумною. А я більше мовчала, їх дуже злило, що я не плачу. У калуській камері я була одна. На другий день рано почула кроки по коридору. Через кілька хвилин – кроки двох людей. Я кинулась до вікна. Крізь щілинку побачила: повів людину, закутану в плащ-накидку. По чобітках я впізнала «Невідому» – Зенку Федак, підпільну медсестру Калущини. Через якусь годину прийшов лейтенант з плащ-накидкою на руці. Я подумала: перед ким мене скривають? Він накинув мені на плечі накидку, зав'язав шнурки, вивів у коридор і затягнув капішон на голову. Загорнув і тримав кінець плаща. Я спокійно вийшла. На сходах раптом вирвала з його руки плащ-накидку, капішон відкинула. Глянула, а перед тюрмою КПЗ (камера попереднього затримання) у вікнах люди з Новиці, яких вчора арештували. Учитель теж з ними. Жінки плакали. Я їм поклонилась. Лейтенант не сказав ні слова. Вже в коридорі управління зняв плащ-накидку з плечей.
Викликали мене до генерала, який приїхав з Києва. Я нічого не знаю. Почав мені погрожувати, що мене повезуть на відкритій машині по селах, де мене знають, і після цього зроблять облаву і проведуть арешти, що у них матеріалів вистачить без мене. Що тоді про мене люди скажуть? Я цього найбільше боялась, а йому сказала, що це вже старе, люди знають, що ви застосовуєте такі провокації. А тим більше, ні вони мене, ні я їх нікого не знаю. Наглядач підійшов, відкрив «кормушку» – віконечко, крізь яке в'язням подають їжу, питає: «Це вас вчора привезли з дитиною? Чи вам принесуть передачу?» – «Ні». – «Тут дівчина плаче, питає, чи вас арештували з дитиною? Вона говорить, що була на волі». – «Я нічого не розумію! Я нікого не знаю».
Через кілька хвилин привів старшого наглядача. Зайшли в камеру. Показав йому віконну грату – випав тиньк, грата хитається. Щось поговорили й пішли.
Молодший наглядач вернувся, перевів мене в іншу камеру – о, тут грати міцні! Зачинив двері, походив, нарешті відчинив наглядове вічко в дверях моєї камери навпроти іншої і відійшов.
Я глянула, а у вічко навпроти дивиться Зенка, питає: «Ґеня, то ви?» – «Так», – кажу.
Вона, плачучи, розказує, що була на волі. Коли везли до Станіславова, її звільнили повстанці, допитували. Потім напали більшовики і арештували вдруге. Протокол допиту попав у руки. Я сказала: «Провокація!» – «Ні, – відповідає вона. – з ними був стрілець, якого я лікувала...» – «Провокація! – я своє тверджу. – Не плачте, я на вас не гніваюсь. Воля Божа!» На четвертий день була неділя, мене привели до полковника Костенка (який брав мене з хати). Він готував документи, вложив у конверт, заклеїв і сургучем запечатав, підписав. А тоді говорить до мене: «Поїдете на очну ставку зі «Степанівною». Ви говорите, що її не знаєте, а вона вас знає, вона скаже все, що ви скриваєте».
Звернувся до лейтенанта, що мене привів (він і в хату перший прийшов, питав, як звати сина): «Цей конверт вручите полковнику». – На конверті написав «очна ставка». – «Поїдете на Болехів, бо в Галичі міст зірвали бандерівці». Я не боялась ніякої очної ставки, я тільки боялась, щоб не повезли на села. Мене вивели, на тюремному подвір'ї стояла вантажна машина і повно на машині енкаведистів. Мені сказали сісти між ними. Коли машина виїхала на дорогу, що вела до села, в якому мене арештували, я помолилась в душі і рішила, як тільки звернуть до села, я кинусь за борт машини. Але дорогу цю проминули, я подякувала Богу і попросила допомоги.
Приїхали в Болехів, стали на подвір'ї НКВД. Сказали, що машина зіпсувалася, мене завели в якусь розвалену камеру, де було повно сміття, бруду, на стінах різні написи, хто тут побував. Коли мене вивели, надворі було вже темно. Посадили спиною до кабіни, по обидві сторони посідали енкаведисти, сів якийсь стрибок. З Болехова конвоїрів було менше наполовину. Почав падати дощ. Їдемо через ліс, енкаведисти між собою говорять: погано, що затримались до ночі через машину, що в цих лісах багато бандерівців. Так ми їхали, може, годину, машина їхала помалу, дощ збільшувався. Нарешті постріли з лісу, машина стала, солдати повискакували на другу сторону, почали стріляти. Стріляли з автоматів одні і другі, я вирішила втікати. Кинулась до заднього кузова, але на мене падає той стрибок, реве, що ранений, але як схотіла втікати, то мене тримає. З лісу вибігає двох з автоматами, один кричить: «Тут якась жидівка чи комсомолка, стріляй!» А з лісу кричать – бери живу. Мене стягли з машини, затягли в рів з водою, бо ще перестрілка продовжувалась. Наказав зірвати машину. Ми почали відступати в ліс. Я почула сильний вибух, це зірвалась граната. Я весь час просила: «Втікаймо, нас доганяють, ми далеко не від'їхали від Болехова, машина дуже помало їхала». Але мої визволителі запевняли мене, що більшовики вночі не підуть в ліс, що ми далеко від Болехова. Дощ не перестав, мене ведуть удвох: один за руку, а другий з автоматом ззаду. Вели по лісу, а потім зав'язали очі моєю хустиною і ведуть далі через якийсь рів, воду, по мокрих кущах і знову через воду. Нарешті стали, розв'язали очі, перед нами яма. Один каже: «Скачи в бункер». – «Там темно, я боюсь». Один скочив, засвітив свічку і сказав: «Скачи». Я скочила в ту яму. Там мокро, якийсь закинутий напівзавалений бункер, у кутку маленька купка сухої соломи, один сів на солому. Я приклякла на мокру землю, бо стояти в бункері не можна. Я глянула на ту свічку, яку засвітив у бункері цей «есбіст». А свічка з одної ж коробки: таку свічку засвітив лейтенант у Болехові, коли чекали на машину, яку нібито ремонтували, чекаючи ночі. Я знала, що то провокація, але вдавала, ніби їм довіряю, мовляв, вони «бандерівці», я навіть їм дякувала, що вони мене «звільнили». Я придивилась до нього, цей «повстанець» напівцивільний, у мазепинці з тризубом. «Хто така? Куди їхала з большевиками, кого видала?» Я йому кажу, що переселенка, не знаю, за що мене забрали, а везуть на очну ставку з якоюсь «Степанівною» до Львова, я її не знаю.
У бункер заходить третій, докладає, що наказ виконав, машину зірвали, убитий лейтенант, ось його мапник. Дістав конверт, де написано «очна ставка». Почав читати. «А, от пташка попалась, то ти більшовикам сказала, хто ти, а нам брешеш». – «Я не знаю, хто ви, що буду вам говорити, ви не повірите, а більшовикам сказала, бо вони вже знали, хто я. Коли сказала, що моя дитина, вони прийшли брати дитину. Тепер маєте там написане, читайте». Питає: «Чого здалась живою в руки більшовикам?» – «Я не мала чим стрілятись, чоловік не дав мені зброї, хотів, щоб я жила».
Почав мені погрожувати, що мене повісять, застрілять як ворога. Я сказала йому, що він не має права, що все одно будуть знати, що мене звільнили від більшовиків і без суду знищили. Питаю його: «Хто ви?» А він сказав, що повітовий СБ. «Тому ви не маєте права мене судити. Мій чоловік був членом крайового проводу, мене може судити окружний або обласний суд СБ». Стали питати, як пов'язатись з обласним судом, у їхньому районі сильні облави. Обласний «Денис» ранений. – «Пересилайте мене в Станіславівську область, до провідника «Яра». – «Але як їм зв'язатись, у них немає зв'язку. Напишіть записку і передайте». «Кому передати?» – питаю. «В селі жінками», – відповідають. «А хіба у вас жінки мають якісь зв'язки, на Станіславівщині жінки давно вже не мають зв'язків, там тільки військові». – «То як ви можете зв'язатись?» – «Як ви мене відпустите, я вернусь до тієї хати, звідки мене заарештували більшовики, мене прийдуть обов'язково перевірити, як то мене відпустили, от я їм розкажу, що ви мене звільнили і мене треба судити». Це їм не підходить. Вирішили, що мене залишать в сухому бункері і будуть охороняти, доки не зв'яжуться з обласним СБ. Ще потурбувалися про мою дитину, треба її обов'язково забрати з дитбудинку. Може, я маю когось знайомого чи близьких, то вони можуть повідомити, щоб забрали дитину. Але я не мала ні знайомих, ні близьких.
Коли мене вивели з цієї ями, надворі робився день. Зав'язали мені очі, один взяв за руку, а другий з автоматом.
Пройшли може 100 метрів, як чую крик: «Стой!» Мене притиснув до землі. Зриваю пов'язку з очей, той, що йшов попереду, впав на стежці і реве «за Україну», а шмірак підбіг і застрелив його. Я бачу, мене притиснув чоловік у шапці із звіздою. Мене підхопили, кричать: «Бандеровку зловили! Скільки вас було, де були?» Двох тягнуть, третій копає чоботом «ворога народу». Вивели на поляну, недалеко від дороги, де вчора був бій. Стоїть та сама машина, яку вчора «зірвали», біля неї лейтенант, той, що його вчора «вбили». Він і питає: «Що, ще жива?» А я йому відповідаю: «Як ти живий, то я тим більше». Посадили мене на машину і повезли в Болехів. Закинули в ту саму камеру, а напроти їх кабінет.
Зібрались і читають протокол, який я підписала в лісі «бандерівцям». Я була страшенно змучена, мокра, в очах темно, в скронях як молотом стукає. Через годину повезли мене в Калуш, а з Калуша до Станіславова. І цей самий лейтенант здав мене у внутрішню тюрму. Мене закрили в карцері. Я упала на голу цементну долівку. Була як в тумані, слабість нарешті взяла гору. Чотири дні я нічого не їла. Страшна ніч, нерви напружені, вся тремтіла, ноги підкосились, одяг мокрий, піднялась температура. Наглядач щохвилини заглядав у вічко. Ввечері мені принесли окріп, я пила його, бо не хотіла померти, а вже хотіла жити. Після того, що я пережила за цих чотири доби, я вже нічого не боялась.
Почалось знову слідство, день і ніч допити, лайка, погрози, штовхани, вночі не дають спати, наказують цілу ніч сидіти або стояти. Вдень спати не можна, в камеру щохвилини заглядає наглядач: «Не спать, не лежать!» Уночі знову тягнуть на допит і знову те саме відповідати. В карцері я була два тижні одна. З карцеру мене перевели в третю камеру.
Коли мене вштовхнули в камеру, я глянула на жінок і дівчат – їх було двадцять двоє. Вони були тільки в сорочках, білі, лише очі світились. Моє місце було біля «параші». Я сіла на цементну долівку, бо не могла стояти, ноги підкосились, в очах потемніло, я сильно схудла.
Одна жіночка підсунула кінець свого коца, щоб я сіла біля неї та й шепоче мені, що та жінка біля вікна – сексотка. В камері не можна ні лежати, ні спати, тільки ходити або стояти, й вночі викликають на допити. Всім приносили передачі, але я знала, що мені передач не буде. Я одна брала тюремну «пайку», їла, що давали, бо хотіла вижити. Про дитину я не забувала ні на хвилину, навіть у найважчі періоди свого життя.
Тут, уже в станіславівській тюрмі, я сказала, що не буду відповідати, відмовляюсь від слідства, поки не віддадуть мені дитину, щоб я могла передати її рідним. Не буду відповідати ні на одне питання, нехай хоч вб'ють. Мене відразу повели до прокурора, і я так само заявила – поки не віддасте дитину, не буду говорити. Прокурор почав мене переконувати, що їм моя дитина не потрібна, що не можуть мені дитину в камеру дати. Потрібно, щоб закінчили слідство, а на суд покличуть брата і віддадуть йому сина. Дитина тимчасово в дитячому будинку, ось і довідка є, що дитина здана тимчасово. Я повірила, трохи заспокоїлась і чекала суду. Мене звинувачували по двох статтях – 54/1 а і 54/2. Мені грозило 25 літ. Однак тоді мені було вже все одно, щоб швидше засудили. Чотири місяці вели слідство. Змінювались слідчі. Найбільше хотілося їм мене зламати, поставити на карту дитину. Дуже хотіли, щоб я дала згоду на статтю осудити чоловіка і всю організацію ОУН і УПА. Тоді вони обіцяли віддати дитину і звільнити, дати квартиру в Києві чи там, де захочу. Я сказала їм, що цього ніколи не діждуться від мене. В камері я не цікавилась чужими справами і не говорила про свою. Марта Федорняк поцікавилась, за що мене арештували? Я їй відповіла: «Те, що хочете в мене довідатись, «нагорі» все знають».
І все ж на її вудочку я попалася. Через кілька днів рано в нашу камеру заштовхали монахиню, ту, з якою я говорила в Новиці. Вона вся трусилася, не могла стояти, перелякана. Федорняк взяла її й положила біля себе. Принесла їй окропу, пішла мити миску біля параші. Я підійшла до монахині, даю їй сухарика: «Візьміть до чаю, – пошепки, – я вас не знаю. Я все сказала, але вас не знаю», – і відійшла.
Через якусь годину Марту викликали на слідство. Незабаром викликали й мене. Почали питати про монастирі, які я знаю в Мукачеві, Львові, в Станіславові? Яких знаю монахинь, монахів? Відповідь одна: не знаю ні монастирів, ні монахів. Накинувся з таким криком, що годі: «Ти хотіла сина свого віддати в монастир! Хіба малих дітей беруть у монастирі?» – «Ви про те, що я зустрілась з жінкою з Новиці? Вона не була в одежі монахині. Я не віддала і не хотіла віддати дитину!»
Повернулась у камеру. Монахині вже не було. Я тоді сказала: «Дівчата, жінки, коли в нашу камеру приходять нові в'язні, не говоріть пошепки, що Марта Федорняк сексотка, а голосно, нехай усі знають. А тобі, нещасна стукачко, за цей донос ще одну передачу принесуть – тюремну дадуть, бо твоя мати не принесе тобі передачу: в твоєму селі всі знають, що ти сексотка!» Вона рано і ввечері проводила голосно молитви, і всі за нею повторювали. На другий день її забрали з нашої камери.
Довголітні політв'язні ҐУЛАҐу – курінний Чав'як Володимир, член ОУН-УПА, псевдо «Чорнота», з дружиною Ярославою. Вже на волі.
25 камера. До тої камери вкидають нових в'язнів – з волі, з КПЗ. Люди застрашені, побиті, не признались. Там обов'язково є сексотка. Марту вкинули в 25 камеру. До нас попала людина з 25-ї. Розказала, що в 25-й є дівчина Надя Пасічняк, яка молиться голосно, і всі її речі та одяг свідчать, що то Федорняк. Її і там виявили та побили. Тоді її перевели в 11 камеру. Там її теж викрили! Ця людина дала згоду під чужими прізвищами працювати у внутрішній тюрмі 5 років, замість того, аби їхати в табір на лісоповал на 10.
У четвертій камері були чоловіки, також і священик. Кожні неділю і свято відправляли Службу Божу. Ми стояли при стіні, прикладали горнятка до стіни, і нам було добре чути. Наглядачі кричали, щоб замовкли, але вони продовжували. За те їх усією камерою позбавляли передач.
Кожного ранку вистукували азбукою Морзе «Добрий день, дівчата!» В нашій камері була вчителька. Вона вже вісім місяців у цій камері, знала добре азбуку Морзе. Тож запитали про мене, передали вітання, поцікавились, чи знаю щось про сина. Запитую: «Звідки ви знаєте про мене?» Про вас розповідала ваша сексотка Марта Федорняк. Сказав, що мене знає, зустрічав у Карпатах у 1945 році. «Я Гриць, може, чули про мене? Якщо маєте чим записати, я продиктую невеличкі два вірші. Якщо не маєте чим писати, то кілька разів продиктую, щоб запам'ятали. Отже, перший:
Присвячую славній пам'яті
командира Різуна
Похоронний плакав вітер,
Ой, так плакав на краю діброви,
Де Різуна біле тіло
Лежало у крові.
Нахилявся до личенька,
Цілував кучерики, круто, барвінкове,
Щоби дощі не змивали Василя вроди,
Щоби очі не клювали чорні гайворони.
Плакав вітер, ой, так плакав
Жалібненько, тужно,
Співав пісню над Різуном
Вічно похоронне.
Станіславівська тюрма, 4 камера.
Гриць, 1947 р.
Присвячую дружині і синові
Славній пам'яті командира Різуна-Ґреґота
Втомились ми в нерівнім лютім бою,
І полягли, мов скошенії трави,
І за собою луну залишили,
Луну безсмертності і слави.
Втомились ми, з роздертої правиці
Нам випав меч, пощерблений об кості.
І бачили вмираючі зіниці,
Як вдарив грім об калинові мости.
Втомились ми, і каїни зрадливі
Віддали нас на смерть, на тюрми, муки.
Та край живий, ще виростуть Васильки
І вигострять пощерблені шаблюки.
Станіславівська тюрма, 4 камера.
Гриць, вересень 1947 р.
Записати не мала чим, запам'ятала назавжди. Мене вже не викликали, кілька ночей могла поспати. Приснився мені сон, і так ясно, що і понині пам'ятаю: заходить в нашу камеру охоронець чоловіка Горобець, такий веселий, сміється, бачу у нього на грудях срібні зірочки, питаю, що вони означають. «Це за поранення», – відповідає. За ним стоїть мій Василько, я питаю його: «А твої відзнаки? Адже ти теж був три рази ранений?» А він вийняв їх з кишені, показує і каже: «Я не ношу їх». Дає мені хрест: «На, візьми на пам'ятку, – це той, що мене нагородили, але мені не треба». Я взяла, а він такий важкий. Я кажу: «Він, напевно, з олова і тільки позолочений, тому такий важкий». Я дивлюсь на той хрест, він посередині сплюснутий і на ньому чорна буква А. 1. Потім дістає в білому папері золоту корону, таку ж колись королі носили – блищить, аж сяє. «Візьми, – каже, – нехай то буде нашому синові». Я говорю: «Він ще маленький, – сховай, – коли йому буде добра». Я збудилася.
Зі мною була одна монахиня, я їй розказала сон. Вона мені роз'яснила. Подарував важкий хрест тобі – це ясно, чорна буква А. 1. – за нею будуть судити, корона – 10 років дадуть, бо тільки через 10 років ви заберете сина. Через кілька днів мене викликали до слідчого, зачитав статтю звинувачення 54/1 а, підписала закінчення слідства.
У камері, де нас було 20-25 жінок, мали невеличку миску, в якій по черзі кожна може дещо попрати. Хто підписав закінчення слідства, без черги користувався мискою. Тому я ввечері свою одиноку білизну, що була на мені, коли дали окріп, намочила, милом попрала. А рано дають ще до підіймання цебер з холодною водою, всі вмиваються, потім я сполокала свою білизну, опісля злили цементну долівку і винесли цебер у коридор. Я тільки розвішала свою білизну на одинокому тапчані, що був під вікном, як відкрилось віконечко, наглядач крикнув: «Андрусяк, бистренько собирайтесь с вещами». Це на суд. Я розгубилась, бо після підписання закінчення слідства дехто чекає і тиждень, і два, а мене на другий день. Трохи заспокоїлась, мені немає чого збирати, я одягла мокру холодну білизну, шовкову спідницю, тоненький жакетик і шовкову хустинку, от я готова. Одна дівчина дала мені панчохи, а друга жіночка запропонувала теплу хустку. Я подякувала і прийняла, бо нічого не мала, ні однієї передачі не мала, а надворі мороз – 12 грудня.
Євгенія Андрусяк. Член ОУН, псевдо «Мрія». Медсестра медчастини. Табір. 45 квартал. Політв'язень. Урал, 1955 р.
Я й сьогодні не можу збагнути, чому ні одна жінка (а було нас 23) не запропонувала мені суху білизну, взамін на мокру. Всі бачили, що я тільки що сполокала в холодній воді і одягаю мокру. Напевно, розгубились, як і я, бо не попросила обміну, не думаю, що пошкодували. Попрощалися, побажала, щоб усі вийшли якнайшвидше на волю, і пішла.
Наглядач вивів мене в двір, де стояла машина, повна людей, змучених, блідих. На машину я не могла вилізти. Чоловіки подали мені руки. Один підсунув мішок і запропонував мені сісти. Питаю, звідки він. «Що, не впізнали? Я Микола Мишко». – «Боже, що з вас зробили?» Він виглядав, як жебрак, хлопчина худий, а лице тільки пушком вкрилось. Його побили, роздягли, все забрали. На суд його одягли в старі брудні штани, куфайку без вати і підшивки, на ноги дали капці парусинові, на голову страшну хлопчачу шапку зі зламаним дашком. Питаю: «Чого ви вплутались в мою справу?» А він відповів, що зовсім не в моїй справі проходить. Про Миколу Мишка я нічого не знала. Я думала, що його відпустили. Про нього нічого не питали. Тільки в перші дні мого арешту слідчий запитав, чому він уже, третій день тримається, що я його сестра? «Не знаю», – була моя відповідь. Його спочатку били, що він мені не брат, а потім за те, що брат – Гуцуляк Володимир. У Снятині довідались, які в мене брати. Отже, брат Василь є, а молодший брат Володимир у дивізії «Галичина». Отож звинуватили Миколу, що він був у дивізії, вбив якогось Миколу Мишка, забрав його документи.
Миколу теж возили в провокаційну «бочку», як і мене, із зав'язаними очима, водили довго по лісі, через воду. Він навмисне впав, зірвав пов'язку з очей і побачив, що краєм лісу назирці бредуть енкаведисти. Коли привели в бункер, почали питати, але він мовчав. Тоді один з «бандерівців» готується бити, засучує рукави. Микола знав, що не скаже нічого. Тоді й мовить: «Що ви з мене ліпите дурня? Ви самі дурні, хіба я не знаю, хто ви?» Один вискочив і заверещав: «Он всьо знаєт!» Витягли з бункера і били шомполами і чоботами. Після провокації повезли у львівську тюрму на Лонцького. Тримали в одноосібній камері впродовж усього слідства. Дуже хотіли довідатися, з ким вчився в Криниці і в Подєбрадах, прізвища, адреси. А він весь час твердив, що не пам'ятає, не знає, – його били, зламали ногу, ключицю. Просив, щоб добили. Коли волочили по коридору, думав, що на розстріл.
Кинули нарешті в камеру, де були люди. Вони допомогли йому. Розбили покришку з параші, обв'язали ногу бинтами з майки, обмили рани водою, що видали на чай, – усі відмовилися від чаю. Сорочка присохла до ран, змастили маслом.
У цій же камері був п. Когутяк, директор мандрівного театру у Львові. Закривавлену сорочку п. Когутяк передав додому, щоб випрали.
Після слідства Миколу привезли в Станіславів на суд. По дорозі наслали сук-бандитів, які роздягли його. На суд видали йому лахміття. Так йому мстили, що нікого не видав. Ми їхали у відкритій машині, а мороз понад 15 градусів.
Коло суду постягали нас з машини, поставили по двоє, перечислили, запровадили в приміщення, там було тепло. Ще не встигла нагрітись, а вже нас двох викликали на суд. Це був військовий трибунал. Трійка. Зачитали акт звинувачення. «Признаєте себе винуватою?»
- «Ні!»
Запитали Мишка: «Признаєте себе винуватим?»
- «Ні!»
Я звернулась, чому не викликали на суд брата, щоб віддати дитину, але про це ніхто не хотів слухати. Зачитали присуд: по 10 років нам обом. Змусили підписати. Почали насміхатись з Мишка: «Учитель немецкого й украинского язика. Стихи пишете ви не плоховато, а для кого ви писали?» Суд тривав не довше п'ятнадцяти хвилин.
Нас вивів конвой, запровадили до якогось розваленого коридору, в кінці кльозет завалений, вікно, тільки ґрати без скла. Нас там закрили, було холодно, ми обоє померзли. Мишко у своїй одежі, а я у мокрій білизні, що до вечора не висохла. Нас там тримали, поки всіх не пересудили, але до нас нікого не приводили. Вже ввечері нас вивели, люди були на машині. Привезли до тюрми і запровадили до великої камери, яка була у дворі управління НКВД.
У камері, куди я потрапила, були і політичні, і кримінальники – всі разом. Зустрілася зі знайомою дівчиною – Даркою Кошак з Косова. Вона мені розказала, що моя сестра Марійка була з нею в підпіллі, попалась, судили її на двадцять літ каторги, дуже били її. Судили в Коломиї, а коли привезли в станіславівську тюрму, замінили вирок на десять років. Недавно її відправили на львівську пересилку.
Незабаром нас забрали від кримінальників. У тюрмі святкували Різдво Христове і Новий рік – 1948. У другій половині січня нас транзитним поїздом відправили на львівську пересилку. Чорним вороном возили всю ніч. Не знаю, чи зможу розказати про те чистилище і пекло, яке ми пережили цієї ночі. Нас загнали у велику казарму, змусили всіх роздягнутись, весь одяг і всі речі, хто що мав, наказано кидати на транспортер, все пішло в дизкамеру. Можна залишити тільки рушник. Усіх заганяли по одній для «санобработки», а потім в лазню. Всюди мужчини обслуговують. Жінки підняли крик, не хочуть підходити до мужчин, крик, плач, молоді дівчата маму кличуть. Мужчини лаються безсоромно, насміхаються над нами. З нами була монахиня, яка звернулася до нас: «Дівчата, жінки, прийміть це за покуту, я перша піду, а всі за мною».
Коли помилися, виходили в протилежну кімнату шукати свій одяг, що валявся на долівці, з мішків усе повисипали. Але тут були всі політичні, то нічого не пропало.
Нас повели в корпус, це була порожня кімната без вікон, світла не було. Наглядач посвітив свічкою, щоб ми всі розмістились на підлозі, зачинив двері без замка і підпер їх з коридору. Відразу почули, що навпроти нашої камери привели чоловіків, так само вони розмістились, і їх зачинили. Дехто вже спав, а дехто ще не встиг заснути, як двері відчинились і три «урки» – страшні, спотворені типи, «блатні» з ліхтариками стали посеред камери і кричать «сало, масло, білий хліб», кинулись по всіх жінках, топтались по чому попало, все забирали, що попадало їм під руки. Всі страшно кричали, але ніхто не появлявся. Ці злодії були зв'язані з наглядачами, нас спеціяльно сюди завели: якась пивниця, кричіть скільки хочете, ніхто не почує.
Пішли від нас, тільки трохи заспокоїлись, як почався крик в чоловічій камері. Там почалась бійка, страшний крик, хтось крикнув: «Дай ніж!» На цей крик прибігли наглядачі. Наказ усім вийти в коридор і нічого з собою не брати, в камері всі мішки в'язнів, усі речі перетрушують, шукають ніж, якого не було. Вони спеціяльно крикнули «Дай ніж!», щоб наглядачі шукали ножа і все, що їм хочеться, заберуть. Бандити кричать «Ніж!», щоб була причина в'язнів обшукувати. Коли в камері всі речі перетрусили, по одному підходили, їх обшукували і впускали в камеру.
Скоро стало світати. Нас підняли, щоб розвести по інших камерах. Ми попали в дуже велику казарму, де були сотні в'язнів – і політичних, і злодіїв, злочинців. Така тіснота, що лягти неможливо, нема куди ноги дівати, хіба одні на других клали. Страшні лайки, безсоромні пісні, блатні вигуки.
На пересилці вже був Микола Мишко. Він уже одягнувся, принесли передачу, виглядав на людину. Зустріла «Степанівну», яка після поранення стала інвалідом. Зачитали етап на Печору, я теж була в тому списку. Я була рада, що разом з нашими людьми поїду. У мене нічого теплого не було. Дарка Кошак віддарувала мені гуцульський кожух, бо вона вже з дому одержала теплий плащ. Тепер я вже мала в чому їхати на Сибір. Але, на жаль, коли викликали, виходили по одному. Мене не викликали, так що я і не попрощалася з ними.
Page updated
Report abuse