Дата публікації допису: Jul 28, 2014 2:54:10 PM
Від Солониці до Конотопу (козацько-польські стосунки у світлі конотопської битви).
Книга «Конотопська битва 1659 року». Київ – 1996
Битва під Конотопом породжує насамперед роздуми над проблемами українсько-російських стосунків. Мені б хотілося звернути увагу на іншу сторону розвитку політичного процесу тієї доби – стосунки українсько-польські. Вони мали довгу і суперечливу передісторію, без якої не можна зрозуміти ні діяльності Івана Виговського, ні долі козацької України.
У 1596 році відбувся перший козацько-польський воєнний конфлікт. У тримісячній воєнній кампанії війська польського гетьмана Станіслава Жолкевського спочатку витіснили козаків Григорія Лободи і Северина Наливайка на Лівобережжя. Згодом після двох тижнів облоги козацького табору на річці Солониця під Лубнами повстанці були вимушені здатися. Це була перша воєнна поразка козаків від поляків. До речі, у наступному, 1996 році, минає 400 років подій на Солониці, що може бути предметом окремої розмови з приводу українсько-польських стосунків. У 1597 році польський сейм накладає баніцію на козацтво (ставить його поза законом), але уже через чотири роки знімає її і знову визнає козацтво як військовий стан.
Такі близькі за часом суперечливі рішення диктувались для польської сторони виключно прагматичним інтересом. Польщі було потрібне дешеве боєздатне військо в особі козацтва. Одночасно уряд Речі Посполитої хотів бачити в козаках тільки слухняне знаряддя для виконання своїх військових, політичних планів і не більше. У свою чергу, козацтво переслідувало своєю діяльністю зовсім іншу мету. Будучи за походженням військово-рицарським станом – воно прагнуло шляхом допомоги польському урядові добитись визнання свого привілейованого становища у суспільстві.
Формою компромісу між урядовою і козацькою позиціями було існування офіційно визнаного козацького реєстру. Однак польський уряд сам порушував цей компроміс як тим, що під час війн брав на службу всіх охочих козаків, не визнаючи потім за ними козацьких прав, так і тим, що навіть реєстровці постійно перебували під загрозою утисків зі сторони урядовців і шляхти. Неадекватність поведінки польського уряду щодо козацтва яскраво простежується у перші десятиріччя XVII ст., коли фактично все населення Придніпров'я покозачилось. Під час Хотинської війни козацтво виставило понад сорокатисячне військо, тоді як у козацькому реєстрі числилось всього три тисячі чоловік. Однак польський уряд вперто продовжував політику ігнорування козацьких інтересів, що призводило до повстань, які регулярно вибухали на козацькій Україні.
Політика Польщі завдавала особливого удару козацькій старшині. Майже вся вона за походженням була шляхетсько-боярською, тобто носієм традицій військово-рицарського стану. Її репрезентантами виступали Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Виговський та багато інших. Вони були готові служити Речі Посполитій, бажаючи лише, щоб їхні права були визнані у цій державі. Старшині тривалий час вдавалося зберегти своє становище всередині козацтва, хоча з кінця XVI ст. воно значно поповнилось простонародним елементом і, відповідно, «оселянилось». Старшині доводилось маневрувати між двома сторонами – урядом і козацькими низами. І це було не «догідництво», як твердила радянська історіографія, а давня усталена і виважена політика. Між тим, під тиском обставин проводити її ставало дедалі важче.
Чим складнішими ставали козацько-польські відносини, тим наполегливіше проявляв себе інший політичний чинник – Московська держава. У стратегічній боротьбі за давньоруську спадщину царський уряд ще з XV ст. досить вдало розігрував православну карту, а з початку XVII ст. долучив до цієї гри і карту козацьку. Фактично, відштовхуючи православних і козацтво від себе, Річ Посполита кидала українське суспільство в обійми Москви. Стояти ж самостійно українське суспільство не мало сили (або не уявляло себе самостійним).
Трагічність цієї ситуації розуміли і українські діячі XVII ст. Провідні діячі православ'я намагались модернізувати православну церкву, використовуючи найкращі надбання католицизму і цим відмежовуючись від московської ортодоксальності. Козацькі лідери ходили походами на Московію, але змушені були зважати на неї і як на потенційного союзника. Усі ці коливання між двома світами особливо яскраво проявилися під час Хмельниччини. Богдан Хмельницький п'ять років воював проти Польщі, але не наважувався на розрив з нею і навіть підписував свої документи «гетьман його королівської милості війська запорозького». Безліч фактів однозначно свідчать, що розрив з Польщею був для української козацької еліти справою вимушеною, викликаною непоступливістю польської сторони. Лідери козацтва швидко зрозуміли всю необачність свого кроку.
Тому спроба Виговського відновити давню козацько-польську єдність не була справою випадковою. І з теоретичного боку запропоновані Гадяцькою угодою положення були вистраждані українським суспільством. Створення у складі Речі Посполитої Великого князівства Руського з місцевою українською військовою і політичною адміністрацією мало задовольнити вимоги всіх провідних верств українського суспільства.
Однак вирватись із рук північного сусіда Україна вже не змогла. Правильно зорієнтувавшись у ситуації, Москва зробила ставку на люмпенський елемент у середовищі козацтва і на його розкол. І її розрахунки виявилися врешті-решт правильними. Результатом цієї гри, до якої з часом долучились і Кримське ханство, і Туреччина, стала Руїна і загибель козацької України.
Підсумовуючи викладене, дійдемо наступних висновків:
1. Укладення Гадяцької унії і воєнний конфлікт з Москвою були закономірним результатом розвитку козацько-польських і козацько-московських відносин протягом першої половини XVII ст.
2. Україна не змогла скористатися блискучими політичними і військовими заходами Івана Виговського, оскільки козацька еліта не була внутрішньо згуртована, на чому вдало зіграли іноземні держави.