Йшли вони до бою за народ (автор: Дудок Володимир)

Дата публікації допису: Apr 04, 2012 7:48:40 AM

«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,

число 7, 2010-2011. 80 стор.

Відколи почув їх уперше, у моїй свідомості нероздільні коляда про Сумний Святий Вечір 1945-го та героїчна «Задзвонять дзвони, заграють сурми», як і суголосні з ними тогочасні події в Комарнівській окрузі: злочин окупантів і негайна кара за нього з боку повстанців, тут після трагедії Батурина була героїка Крут.

На жаль, у дослідженнях з історії УПА автори знехтували причинно-наслідковим зв'язком між спаленням 6-8 січня 1945 р. навколишніх сіл і боєм 9 січня біля Великої Горожанни Миколаївського району Львівської області. До того ж, інформація про передумови та перебіг цього визначного бою у публікаціях не перевищує кількох, умовно достовірних, рядків. Це, безперечно, є ідеологічним прорахунком. Як же ж насправді розгорталися події?

Зважаючи на велику мілітарну потугу УПА, під контролем якої де більшою, а де меншою мірою уже з півроку залишались приєднані до «русского міра» західноукраїнські землі та через складність ведення бойових дій у гірській місцевості, окупанти вирішили виманити повстанців на відкриту місцину, зокрема – й у 30-40-кілометрову зону на південний захід від Львова, де є лише острівні ліси і куди, в разі потреби, можна оперативно постачати бойову техніку та підтягувати резервні військові частини.

Тому, водночас з прочісуванням військами НКВД під командою генерала Сабурова Мединицьких, Миколаївських та Рудківських лісів з метою витіснити повстанців у потрібному напрямку, російські карателі вдаються до випробуваної тактики – терору проти мирного населення. Напередодні Різдва 1945 р. села оточують енкаведистські загороджувальні загони, у складі яких були бородані – можливо, ті ж чекісти, котрі у 1932-1933 роках виморювали голодом села з т.зв. чорними дошками.

6 січня увечері окупанти виклично спалюють безборонне село Малий Любінь. Акцією «червоної мітли» керував особисто Микита Хрущов, за свідченням очевидців, оточений двома рядами солдатів. Московські терористи запалювали мирні оселі і стріляли усіх, кого заманеться, передусім тих, хто намагався погасити полум'я. Оглянувши згарище та обгорілі тіла невинних селян, кривавий батько «відлиги» залишився вдоволений катівською роботою: у братській могилі в Малому Любені поховано кількадесят убитих і спалених живцем у той Сумний Святий Вечір людей.

Зокрема, згоріли живцем Іван Косик, Ганна Козловська, Варвара Куриляк, Василь Бешлей, Григорій Ковч, Дмитро Мартиняк, Марія Дацишин. Важко поранений у живіт Іван Рубльовський також не зміг вибратися з полум’я, сина Івана Кулая Дмитрика, який вистрибнув з палаючої хати, безжально скосили кулі карателів. Разом з трьома синами: Григорієм, Степаном та Іваном загинув Михайло Косик. Кулеметною чергою зрешетили окупанти тіла Івана Кулая, Михайла та Івана Гудзів, котрі намагалися врятувати корів. Від шквального кулеметного й автоматного вогню, вибухів гранат полягли Василь Голубець, Йосиф Косик, Михайло Дацишин, Ясь Заторський, Йосиф Боднар, Степан Боднар, Михайло Процак та ін. Кривава оргія тривала всю ніч... (В. Лига, «Ґрегіт», ч. 5,2009 р.).

Селяни з розпуки немов оніміли. І тільки старий Журавель спробував схаменути Хрущова словами: «Микито-Микито, за що ж ти нищиш наш народ?»

Але Микита не схаменувся. 7-8 січня «Червона мітла» з Малого Любеня передислоковується в, оточений кілька днів до цього, с. Косівець та майже дотла спалене влітку 1944-го с. Бірче. Після безрезультатних обшуків мирних селян зачиняють у хатах і знову лунає команда: «Сжечь живйом». Федора Дудка, невинного хлопця 1928 р. н., який вистрибнув з палаючої стайні, російські вояки скосили кулеметною чергою і, ще живого, взявши удвох за руки і ноги, кинули у вогонь, не забувши перед цим здерти прострелену одежину. Вбивають також мирних селян Манькового, Закорчминого і Дейнекового.

Усе робили методично: влітку спалили церкву разом з метричною книгою, – отже, на папері цих людей уже не існувало.

Бірчанка Марія Михайленич, 1935 р. н., згадує, як того дня їх, близько десяти дітей, чиї батьки на той час були не в «зеленій», на чому наполягали карателі, а таки в червоній армії, з хат силоміць повиводили босих на сніг і вишикували під одну стіну. Діти плакали і ніяк не хотіли повертатися обличчями до стінки перед дулом кулемета з круглим диском.

Не зустрівши, окрім сутичок з окремими бойовиками, організованого спротиву УПА, карателі спалили присілок Косівця Підліс і рушили далі (як свідчать очевидці, 9 січня 16 студебекерів з Бірча і Косівця терміново, за командою, вирушили у керунку Комарна). До честі повстанців, вони не сиділи склавши руки. Ще у Святий Вечір на допомогу палаючому Малому Любеневі вирушили самооборонні кущові відділи. «Йшли невеликими групами з різних кінців. Пішов і він – Василь Бохонко – «Легкий» (1925-1945). Ворог далеко на підступах до села встановив свої засідки. На одну з них і напоролася група. Зав'язався бій, в якому загинув... («десь» на Поріччю, в селі, що під Любенем Великим)» (Роман Горак, «Народна Думка», 30 травня 2001 р.).

Щоби покласти край геноцидній сваволі окупантів, повстанське командування вдається до рішучих дій. Назустріч російським підрозділам між Комарном та Щирцем було скеровано сотню «Дира» з куреня «Зубри», дислоковану в Новосілках Опарських, а 7-8 січня – на хуторах Підлісся і Паленики. З'єднавшись з роєм, який мав навики ведення регулярного бою, «Зубри» залишили ліс між Новосілками, Колодрубами і Татариновом та маршем рушили на північ.

Дослідник Володимир Гринчишин стверджує, що «Зубри» ішли в ар'єргарді головних сил УПА, які з Колодрубсько-Татаринівського лісу прорвалися через Кагуїв, Дмитря, Черкаси і розчинились у селах та Стільсько-Полянському лісі (вочевидь з метою підсилити місцеві самооборонні боївки – В. Д.). За даними Володимира Мороза («Народна Думка», 11 жовтня 1997 р.), до Новосілківського лісу з-під Колодруб тоді пробилися самооборонні кущові відділи кущового «Ворона». Група, яку очолював Ярема Пеленський – «Серце», вийшла з оточення в керунку с. Монастирця.

Краєзнавець Володимир Паучок так змоделював ситуацію перед боєм на Смикові: «Тактична складність цього маршу полягала в тому, що потрібно було перейти висоту – вододіл басейнами потоку Снопка, котрий починається з хутора Колонія і впадає у Дністер, і потоку без назви, котрий бере початок у Великій Горожанні і впадає у Щирку. Позаяк цим вододілом пролягає дорога Комарно-Миколаїв, упівці вирішили перейти його у найвужчому місці – в західній частині Великої Горожанни – у кутку села, названому Смиків і далі рухатися маршем долинами потоків за селом».

Незважаючи на вимогу командування не вести бою в селі, упівці вимушені були діяти залежно від обставин. Ось як описав перебіг бою його учасник – невідомий чотовий у повстанському часописі за 1948-й рік [с. 46-48]:

«Був третій день Різдвяних Свят 1945 р. Перша сотня куреня «Зубри» по цілоденному марші відпочивала на присілку Паленики. Всі спали, по присілку ходили тільки стежі, а по краях стояли стійки. О год. 6-ій рано стійкові зголосили, що гостинцем Горожанна Велика – Колодруби їде 19 авт. По оголошенні, сотенний зарядив поготівля і за 20 хв. сотня машерувала до лісу Коли ми зближалися до хутора Крушенець, на нас посипались густі ворожі стріли. Тут вже була більшовицька застава, яка пропустивши першу чоту, вдарила вогнем по другій чоті. Сотня заняла становища і сильним вогнем зліквідувала ворожу заставу. Одна чота була вже в лісі, а наших дві чоти почали посуватися долинами коло присілка Галицьке в напрямі с. Горожанна Велика. Коли ми прийшли до села, більшовиків в селі ще не було. Зразу сотня заняла оборонні становища на Смикові (західний край села). Перша чота заняла оборону з півночі, друга чота з півдня. Смиків лежить на схилі горба, який простягається з півдня на північ, тому для забезпечення своєї оборони чотовий вислав дві застави в південному напрямі, одну в силі 5 стрільців на віддалі 100 м, другу в силі двох роїв на віддалі 300 м. Коли чоти замикали оборону, зорці донесли, що дорогою Гуменець-Горожанна В. їде 9 авт большевиків. Назустріч їм пішов стрілець Циган, озброєний в ПТР. Недовго по його відході ми почули грубі стріли та довгі кулеметні серії. Це – стріляв Циган з ПТР і наша передня оборона атакувала большевиків. Коло год. 10 рано почався бій. Авта, якими їхали большевики з Гуменця, знищила передня застава, а большевики заняли становища. На допомогу їм постійно прибували свіжі підкріплення. Большевики наступали з північного сходу. В той час з західного краю оборони донесли, що дорогою Грімно – Горожанна іде два авта большевиків. Стр. Циган побіг скоро в той напрям. Двома цільними стрілами знищив він і ті два авта. Тоді по цілій нашій обороні большевики відкрили сильний кулеметний і мінометний вогонь. Горою над нами кружляли ворожі літаки, які приземлюючись обстрілювали сильним кулеметним вогнем наші становища. Ми відкрили вогонь по літаках та примусили їх піднестися високо вгору. Ми мусіли заняти становища за будинками в селі та завзято оборонялися. Почалася страшна боротьба, боротьба на життя і на смерть. Кожний цільно стріляв, ощаджуючи при тому набої.

Наше становище було погане. Окружені зі всіх сторін большевиками, які перевищали нас кількакратно, ми виразно бачили майже безвиглядне наше положення. Та бадьоросте ніхто не втратив, ніхто не попадав у зневіру. О год. 12-ій бій ще тривав і набирав ще більшої сили. Поле вкрилося десятками вбитих і ранених большевиків. З нашої сторони, крім трьох легко ранених, втрат не було. Ми хотіли перерватися на південь, але це нам не вдалося.

Коло год. 13-ої в'їхала серед наші ряди ворожа танкетка, але сильний наш вогонь змусив її відступити. Також з другої сторони нашої оборони наступали большевики при помочі танкетки. Ті знищив стр. Циган трьома цільними пострілами з ПТР. Після цього з тої самої сторони над'їхав великий танк, в якому їхав майор Мука зі своєю жінкою оглядати поле бою. Цей танк знищив курінний бунчужний Пушкар трьома пострілами з ПТР. Майор з жінкою та залогою вискочили з горіючого танка, але впали всі від наших куль.

Була вже год. 15-та. Вогонь горіючих хат не дозволив провадити бою, він змушував нас залишити становища і відступити. Крім того, в нас був сильний брак набоїв. Ціла сотня відступала в напрямі битого шляху Горожанна В. – Грімно. Рівночасно стягалася наша застава, що втратила трьох стрільців Поле відступу було дуже погане. Треба було переповзти битий шлях, на який большевики сконцентрували увесь свій вогонь. Відстрілюючись вийшли ми в поле. Ще і на полі переслідувала нас група большевиків. Впродовж останньої години бою впало 20 стрільців – Героїв.

Ворожі втрата начисляли: 304 вбитих, 90 ранених большевиків, знищено повстанцями 11 автомашин, одну танкетку і один танк».

Про втрати УПА більше можемо дізнатися зі спогадів очевидців. Мешканець Великої Горожанни Тимофій Проць, свідок тих подій, згадує: «Було тоді вбито наших десь сорок дев'ять чоловік. Всіх було п'ятдесят три. Там на Смикові, де Янишин живе, було дуже багато таких хлопців обпалених, що обгоріло тіло. А решта наших прорвалися з оточення і йшли на Грімно. Тоді їх двадцять дев'ять чоловік вбили з літака, з кулемета. А там, на Смикові багато не впало. Правда, одного літака вони підбили і він втік» (В. Паучок «Спогади», рукопис).

В «Історії УПА» Петро Мірчук пише лише про двадцять загинулих повстанців. Цю цифру наводить також Володимир Мороз. Насправді ж втрат було значно більше...

Про підбитий літак-винищувач розповідає багато старожилів, зокрема, Мар'ян-Олег Стецишин, учасник того бою: «Москалі викликали два літаки. «Кукурузник» кидав ручні гранати, а винищувач, чи «істрєбітєль», як вони ті літаки називали, з кулемета строчив. Багато хлопців побив» (В. Паучок: «Спогади», рукопис).

Особливу вагу має свідчення учасника бою Степана Заремби – «Зеленого», 1924 р. н., члена ОУН з 1940 р. уродженця с. Серники Перемишлянського району: «На другий день свят перейшли з Кододруб сюди, на Малу Горожанну, – там під лісом недалеко. Я акурат був на стійці, над'їхали машини – москалі, одні з тої сторони, інші з тамтої. Я відразу вистрілив угору. Здійняли тривогу з іншими стійковими. Ми – до лісу, а звідтам – уже страшний вогонь на нас. Ми звернули на Велику Горожанну. Там нас переймили большевики – сильно озброєна частина, з танком. Ми мали протитанкову рушницю і фауст-патрони німецькі. Підбилизмо того танка. Потім займили оборону і так майже до вечора боронилися на тім місці в Горожанні. Село горіло, – запалили москалі.

Підвечір надійшов наказ прориватися. Мені доручили забезпечити відступ останнього відділу. Ми, трьох нас було, залягли за місток, що з дороги на подвір'я. Над'їхала танкетка, ми її збили. ...Їх обидвох вбили,.а мене тілько ранили в голову, маю ще знак. Кров текла по цілій голові. Я тоді почав відступати, а позаду вже москалі. Я тоді, – що? Куди подітися? Заліз під двох своїх забитих побратимів.

Прийшли двоє солдатів, здиймили з мене чоботи і з них поздиймали. Їден каже: «Надо посмотрєть по карманам, может у ніх єсть деньги?» А другий був мудріший: «Откуда у ніх деньгі? У ніх только вши, а нє деньгі, - а вуши в нас були, - оні, - каже, - воюют за самостійну Україну, оні ж нє бандіти».

Думаю собі: а ну ж, як інші прийдуть? А мав я ще пістоль і останній патрон. І я-м той патрон перезаряджав, а він упав у сніг. Хотів дострілитися і не мав чим. Я тоді в чиєсь обійстя сховався до стодоли, але вона зачала горіти. Я – на подвір'я, а там була студня – копаний дерев'яний колодязь. Нема де подітися, бо то всьо горить, і я вскочив у неї. Мав кожух і так на ньому стримався на плаву. ...Бачите – як людина має жити, то має. А там такі колики пливали. Ті колики забив у кут прогнилих дерев'яних цямрин, на них заліз і над тев водов стояв. Так всьо палало, що верх керниці згорів. Тоди підіймивсі.

А сотня пішла... Виліз наверха. Босий, мокрий – третій день Різдвяних свят. Ніч. Навколо все догарувало. Попеліла якась стодола чи хата, і я підійшов сі гріти. Але чую – їхня стежа перейшла дорогу. Я тоди в поле, а там люди лежали побиті, – не з нашої сотні, а місцеві, коло них перина, така невелика, біла. Взяв ту перину і з нею пішов у поле. Знайшов стіжок, намикав троха сіна і заснув.

Врано приходить жінка якась, мене будить: «Сину, тікай, бо москалі». І я так одним долом, а москалі – другим, а перина була біла, нев накриюся, і від снігу не видно. Аж бачу – стіжок з гречки, пам'ятаю як нині, – колуп'яток, а там діра, певно, хтось ся ховав. Заліз туди, накрився, обзираюся довкола, – під лісом є хати. І там москалі стоять. Думаю собі: як не дістануся до тих людей, то замерзну.

Вночи пустився туди. Прийшов я-м, – їхній стійковий на подвіру, і я заліз до стодоли, – в себе не будете шукати. Врано приходить господар просе: «Тікайте, бо мене москалі спалєт». А я той пістолет, хоч без патронів витягнув, і кажу: «Слухайте, приведіть москалів, я ще постріляю на них». «Москалі вночи забралися», – каже. Ну, слава Богу, – думаю. Прийшла його дочка: «Ходіть до хати». Дали мені якесь взуття, молока пареного.

Тоді ввечері зв'язався зі своїм сотенним «Диром» через розвідницю «Катрусю» з Поляни. Так Бог дав, що я лишився живий і скільки працював по тому! – Підпілля було ще довго. Сотня, що була разом з нами у тому бою, – з тих теренів, де Горожанна, звідти були хлопці.

...Я не в одній сотні воював. За німців – у курені «Льви». Наш табір був тут, де Поляна. У нас було дві гарматі. Ми з табору пройшли кілька кілометрів, –зранку, тільки зачало світати, вже німецькі танки били по нас. А потім, коло Ходорова, німці не дали застави і наша розвідка донесла, – ми вночі прорвалися»

Інформацію про бій доповнює учасник визвольної боротьби Володимир Стець. Він стверджує, що разом з двома чотами сотенного «Дира» того дня у Великій Горожанні воювали «сотня «Громового» (то був такий цікавий хлоп, невисокий, теж загинув) і третя частина без назви» (В. Паучок: «Спогади», рукопис).

Частина без назви – це, ймовірно, сформована з чотирьох (? – В. Д.) самооборонних відділів, які діяли в Комарнівському районі, повстанча група імені Перуна (героя ОУН-підпілля), котрою на той час керував Василь Росяк – «Водяний». Адже Колодрубський ліс був місцем базування цієї групи ще від часу її створення. На рахунку перунівців – визволення в'язнів з комарнівської тюрми та ліквідація районного НКВД 19 серпня 1944 р., інші вдалі бойові операції.

Першу сотню куреня «Зубри», при якій під час бою на Смикові перебував почет курінного командира «Прута», очолював сотенний «Дир», котрий перед цим командував першою сотнею куреня «Льви», що базувався у лісах на межі Миколаївського, Бібрецького та Винниківського повітів. Курінь «Льви» провів цілу низку боїв з німецькими та польськими окупантами і навіть полонив угорського генерала (Володимир Мороз, «Народна думка», 25 жовтня 2000 р.)

Зі спогадів, які зібрав Володимир Паучок, дізнаємось про деяких інших учасників бою, зокрема про Василя Грабовенського (1924-1993), якого було поранено; Несторка Даниловськош, убитого на Смикові; Катерини Василишин (Коц) родича; Василя Бутеру – «Плескатого», котрий, за переказами, став курінним і згодом загинув. Також довідуємось, що Мар'ян-Олег Стецишин у бою на Смикові підбив танкетку, а згодом брав участь у Норильському повстанні 1953-го року.

Як стверджують у Малому Любені (зокрема – й учасник визвольного руху Степан Луків – «Ворон», 1920 р. н.), у тому бою загинув і їхній односелець Петро Голубець (1922-1945).

Особливо зворушливі спогади – про похорон згинулих героїв: «І що ж – викопали могилу, настелили соломи, коцами накрили. Але нікому землі на очі не сипали, йно на коци. Вуйків Атанас (Атанас Бутера, 1925-1945) сам ся забив, мав рану коло серця. Мав таку бідненьку шинельчину, руску шапку-клапачку, а сорочка була біла... Він все казав: я так України хочу» (Василишин Клементина). «Коли на цвинтар привезли побитих, Стефан Бутера пішов і впізнав свого сина. Питають москалі: «То твій син?». Він каже: «Мій» і прикрив лице чимось. І взяли його, потім вивезли на Сибір та й не вернувся» (Луцька Надія).

«А одному нашому літак пів голови відірвав. Орест Вільховий (1923-1945), директора школи син, був у вишитій сорочці. Так його привезли на цвинтар» (Василишин Клементина). «Орест Вільховий (він же ж – згаданий у публікації Чотового боєць на псевдо «Циган» -В. Д.) вискочив з рова на перехресті коло Босого і кинувся під танк з гранатами. Його тато так плакав, то був його єдиний син» (Луцька Текля).

Цікаві для історії і спогади про спалення російськими окупантами Смикова. «Москалі запалили перше стайню Ковальського Петра, де хата Михальської. І Парусової Йовки запалили хату. Коли зачало горіти, вони – давай наступати» (Проць Тимофій). «Облавники Смиків давай палити. Вогонь несли по той бік (південний – В. Д.) дороги. Чепільову, Струкову хати підпалили. І ще щось три хати. Я з дому виділа, як вони той вогонь несли. До кінця Смиків погорів» (Грабовенська Ангелина). До військових злочинів окупантів треба віднести розстріли безборонних людей, чоловіків, вихоплених навмання з Великої Горожанни і близьких хуторів.

Після поразки у Смиківському бою, наступного дня, 10 січня 1945 р., на закритому засіданні партактиву Львівської області військовий злочинець Перший секретар КП(б)У Микита Хрущов розлючено настановляв підлеглих: «Всех мало-мальски участников арестовать, кого надо судить, может быть повесить, остальных выслать, вот тогда мы будем знать, что все в порядке и население будет знать, что на одного возьмем сотню, а сейчас получается наоборот. Надо, чтобы нашей мести боялись» (ЛОДА. – Ф. 1. – Оп. І.– Спр. 191. – Арк. 1-17).

Збираючи по крихтах оту, й досі заборонену, історію, доводиться з сумом констатувати: чимало вагомих фактів кане у небуття... Не переведена, образно кажучи, у цифровий формат, історія поволі стирається з плівок пам'яті. Дослідник Володимир Лига, пишучи про трагедію Малого Любеня, з подивом довідується, що Бірче також було спалене. Учасник визвольної боротьби Степан Луків (1920 р. н.) – старожил с. Малий Любінь, розповідає, що Бірче карателі палили лише влітку. А в самому Бірчі вже рідко хто може згадати обставини, за яких загинули односельці. Є й такі, хто досі боїться свідчити...

Чи є у цивілізованому світі ще країна, в якій історики позбавлені доступу до архівів? Доки науковцям, котрі намагаються заповнити білі плями в новітній історії України, інкримінуватимуть державний злочин, як у випадку з директором Національного музею «Тюрма на Лонцького» Русланом Забілим? Чи поверне вилучені з комп'ютерів кількарічні наукові напрацювання його співробітникам Служба безпеки України? Питання більше ніж риторичні.

... У фондах, доступних кожному науковцю, є інформація про спалення татарами у 1648 р. Бірча – батьківщини Нова Борецького – засновника славетної Києво-Могилянської академії, котрий, за іронією долі, перший з-поміж українських дипломатів простягнув руку дружби московському цареві. Польсько-латинським суржиком занотовано збитки, завдані коронним військом під орудою Яна Крашевського Малому Любеневі на Зелені свята 1667 р. – року фатального Андрусівського договору. Без особливих труднощів можна розшукати архівні дані про спалення у 1661 р. польськими конфедератами національно свідомого села Велика Горожанна, яке, поставши з руїн, згодом дало початок цілій епосі під назвою «Весна народів». Ретельно збережено й чимало протоколів боїв козацької доби.

Але чому ж немає в архівних фондах жодного документа, жодного слова про спалені у січні 1945-го Малий Любінь, Бірче і присілок Горожанни – Смиків? А ще – й про недалекі Угри, Татаринів, Сайків... Чому на 20-му році незалежності державну таємницю становлять військові злочини? Яку державу можна збудувати на таких підвалинах?

Чи ж не держава мала б розшукувати військового злочинця майора Бахарова, який під час облав шкодував, що мало людей спалив живцем на Святий Вечір у Малому Любені? Чи ж не вартий звання «Праведник» невідомий солдат з Полтавщини, котрий, ризикуючи життям, накидував свою шинель і виводив з вогняного пекла людей того вечора?...

Зрештою, йдеться не лише про моральну сатисфакцію. На прикладі погрому музею «Тюрма на Лонцького» нація отримала тривожний сигнал, як логічний вислід ігнорування люстрації. Ті, хто й досі зневажливо вважає тризуби на своїх кашкетах лише «віламі», зайвий раз засвідчили, чиїми спадкоємцями є насправді, безкарно «тирячи» наукову інформацію (яка різниця – гроші з банку, ювелірні прикраси чи ін.)...

І ще один, наразі останній, негативний штрих до контексту. У квітні ц. р. на запрошення депутата Пустомитівської райради від ВО «Свобода» Ярослава Мудрого, очільниця Городоцького осередку цієї партії Олеся Байко, архітектор Ігор Подоляк та автор цієї публікації відвідали урочисту сесію, на якій були присутні депутати всіх демократичних скликань. З огляду на те, що описаний бій відбувся на межі трьох сучасних адміністративні районів – Миколаївського, Пустомитівського та Городоцького, мало йтися про спорудження обеліску тим, хто у 1945-му зумів зупинити геноцид НКВД-НКГБ. Проте порозуміння не сталося: голова райради відмовився внести до порядку денного це питання. Надавши слово гостям після сесії, самі депутати не висловили жодних конструктивних думок.

Що ж, історія з часом таки розставить усе на свої місця. Наразі єдина в Україні Олеся Байко, депутат тоді ще міськради, домоглася демонтажу пам'ятника криваво-зоряним окупантам і власним коштом перенесла останки сімдесяти дев'ятьох карателів НКВД і катів НКГБ на цвинтар з центр Комарна, незважаючи на погрози фізичної розправи та особисте втручання консула Російської Федерації п. Гузєєва. Варто сподіватися, що і написи на надмогильних плитах чекістів у Щирці, підпорядкованому Пустомитівській райраді, про те, що вони загинули від рук «украінско-нємєцкіх націоналітов», як наруга над пам'яттю про УПА, також не вічні.

Воїни УПА, котрі загинули в бою 9 січня 1945 року у Великій Горожанні на Смикові

Імена інших бійців УПА невідомі. У бою їх загинуло п'ятдесят троє. Вічна пам'ять героям Смикова!