Дата публікації допису: May 23, 2012 5:56:24 AM
Автор Ілля Лихач проживає в с. Жапалів Любачівського повіту
Вісник Любачівщини: Вип. 4. Львів, 2000. – 112 стор.
До друку підготував Богдан Гук
Село Жапалів розташовано неподалік від Олешич на Любачівщині. До 1941 року родина Лихачів проживала в присілку Лихачі, що адміністративно і парафіально належало до Старого Села. Після війни Ілля Лихач проживає в Жапалові, оскільки його рідний присілок повністю зруйновано.
Перші сумні події сталися тоді, як то міліція з Олешич, Старого Села і Залісся наскочила на Лихачі, це десь половина березня 1945 року. Не міг втекти молодий юнак Юрко Піскора, 22-23-літній, перший від лісу. Він сховався в курнику. Мабуть, поляки бачили, як він там влазив, бо прибігли й посіяли серіями з автомата по горищі тої шопки, і потекла кров з Юрка. Залишилася мама в смутку, молода її доня також журилася, і всі наші люди з ними, бо то був добрий і гарний юнак. А вбивці пограбували, що ся їм вдало, і сміялися, що «jednego benderowca zabili, bo reszta uciekla». Таких грабункових нападів було багато, проте убивств так відразу не було багато.
Уночі проти 29 березня українські повстанці прогнали зі станиці в Заліссі, з Липини, Старого Села міліцію до Олешич. Почалося пекло. Зараз 29 березня та міліція запросила війська і разом напали на Старе Село і кому тут не вдалося втекти, того вбили. Убили вони щось понад 20 осіб. Пам'ятаю тільки прізвище старенької Соснової, убили її на подвір'ї коло хати. Прилетів поляк до хати, а на печі сидів старенький Сосновий. Змірив його і вистрілив, а старенький Сосновий перехрестився. Той вистрілив, а старий не падає, сидить, і поляк тричі стріляв в старого Соснового, а вища сила не дала його вбити, і той поляк каже: «То zyj sobie, bo ty jakis swiety».
По нападі на Старе Село сталося безлюддя. Люди з села повиїжджали на Лихачі й Бучину, жили по 3 або 5 родин в одній хаті. Так квартирували до 11 квітня 1945 р. Поляки їздили туди грабувати, але раз повстанці вибрались щось робити в Старому Селі і злапали рабусів з Олешич. Поставили під стіною 15 найважливіших і вже читають їм вирок, але один повстанець виступає й каже: «Друзі, того не стріляйте, бо то є мій батько». Повстанці теє зважили, але взяли сина між себе, обшукали і знайшли в нього листа до тата, а в листі інформація, що ми знаходимося там, зброя в нас будь-яка, то приходьте з войськом... Повстанці рішили поставити й сина коло батька і разом їх перестріляли, а звалися вони Чилії.
А 10 або 11 квітня міліція, ормовці й охотники української крови й кривди з Радави, Жапалова, В'язовниці наскочили несподівано на Мачуги, почали палити села й убивати людей. Перший попав Бохно Михайло, що був інваліда без руки з австрійської війни, і жінка його Катерина, і вони були постріляні обоє й спалені вогнем так, що їм руки обгоріли. А син Олег Бохно втік від смерти й живе. Село Мачуги стало в полум'ях вогню. Тріск польських стрілів заглушив тріск вогню, і Крільова жінка Анна з дитиною на руках не змогла втікнути, тож її убили. Обоє вони обгоріли, так само й старенький, хорий спаралізований Піцунко Онуфрій, що не міг утікати, то і він згорів на ліжку.
То тривало мінути, бо одні викінчували Мачуги, а другі вже почали Бучину обстрілювати й палити, стріляли до всього, що живе й мертве, усе їм було вороже. На щастя люди всі повтікали, тільки старенький Іван Терешко був спаралізований і згорів також на ліжку живцем...
Потім поляки напали на присілок Лихачі. Мій батько ще встиг навантажити на фіру подушки та інші речі, посадив хвору маму, взяв із собою корову і втекли до лісу. За годину присілок Лихачі був повністю спалений.
З Лихачів поляки скоренько бігли на Качмарі, скеровувалися на Варцаби, спалили їх, а потім убивали ще й палили в Молодичу. Акцією керував аківець з Шівського Гліняк – «Радван». І так перестали існувати ті малі по 20-30 хат присілки.