Дата публікації допису: Jun 21, 2021 5:36:28 AM
І
Схожий на чепурну готичну капличку, старий німецький годинник зашипів по-гадючому і за мить, наче відпочивши, вибив сьому.
- Владек, авф! Вставай! Сторож уже приніс воду, зараз задзвонить.
Голос з кухні був тихий, ніжний, але наполегливий.
Молодий щуплий панок прудко зіскочив з низенького ліжка, встромив босі ноги у м’які, вже добре заходжені капці і, на ходу защіпаючи ґудзики порток, вибіг до кухні. Із заспаних прижмурених очей пробивалась якась свіжа думка, яку він готувався передати старшій від себе, але ще в цвіті молодості, сестрі.
- Знаєш що, Зоська?... Він є вар’ят...
- Хто, сторож? Побійся Бога, Владек, що ти мелеш спросоння?!
- Який там сторож!.. – пан Владек мляво усміхнувся, наливаючи у велику мідну мидницю воду для умивання. Ця його усмішка, яку він наче видушував із себе, завжди підступно дратувала пані Зосю.
- А хто, може, війт чи пан куратор? – у її голосі вже бринів метал нервової струни.
- Подумати лише... Ну, той... пан Адольф артиста...
- Знаю лише одного Адольфа. То порядний і веселий пан...
- Так, так. Але твій польський Адольф і веселить публіку в театрі, а той з Берліна зовсім не смішний.
Пані Зося звела вгору очі, опустила руки з розрізаною навпіл кайзеркою і, зітхнувши, заговорила, як з молитовника:
- Ох, Владек! На рани Єзуса, коли ти дась собі спокій з тою політикою? Що то за інтерес? Маєш прецінь школу, вітряк, шахи... Маєш радіо... Хіба не досить? Треба тобі ще політики? Є для того пани міністри, генерали, поліція… А ти хто такий? Директор школи. Сільської, початкової школи, між іншим… Що ти за особа?
- Глупа ти є Зоська. Не маєш в тім зеленого поняття. Гадаєш, якщо на грім не дивитись, то він не вдарить Послухала би ти, що він там, у Берліні, вчора викрикав. Гданська хоче, Помор'я хоче... а може, ще чогось йому бракує?... Вар'ят!
Пан Владек нервово хлюпнув собі в обличчя пригоршню холодної води.
- "Ми не потерпимо жодних чужих коридорів на землях Райху...” і так далі, і тому подібне, А ти знаєш, що це значить? То – війна, прошу вашмосьці. Війна!.. І, евентуально, його кінець
Нервуючи, пан Владек натягав шлейки, шукав чогось по кишенях і, врешті, пригадав, що має ще обтерти обличчя, яке вже і так висохло.
- Де є рушник, Зоська? Ніколи не висить на місці.
- Не висить, бо не може там висіти. Вчора вечором ти сам закинув його кудись, вирвавши з писка козеняти. А чи не краще було би переставити кошик з козятами в кут, а рушник почепити на своє місце?.. Це варто знати людям, у котрих рефлєкси випереджують думки.
- Можна і без кухонної філософії, люба. Ти на все маєш час, лише для порядку на кухні тобі завжди його бракує. Не здаєш собі справи, що значить порядок у воєнний час.
- Війни ще нема. Можеш пошукати рушник.
- Вважай, що вона вже вибухла. У подібній ситуації кожної хвилини можна почути фатальний гук гармат, рев бомбовозів, запах фосгену чи хлору… А тоді вже запізно шукати газмаску або прімус. Чи тобі відомо, що на Чехах він має свої летовища?
- Так, так. Але Чехи, на щастя, не близько – за горами... – терпеливо боронилась пані Зося.
- Xa-xa-xa! За горами … Воістину – дитяча аргументація. А чи відомо вашмосьці, що сучасний бомбовоз легше долає ці гори, ніж твоя коза перелаз? Досить… ІІополудні берусь лагодити, на всякий випадок, погріб. З боєвими газами нема жартів. Ти маєш поняття, що таке іпріт?..
Пан Владек був досить добре обізнаним з воєнною хімічною продукцією. В один час він так був захопився найновішими її зразками, що пробував сам експериментувати у своїй комірчині, яка одночасно служила йому примітивною лабораторією. Наукові досліди пана директора почали вилазити крізь дверні шпари у вигляді густого жовтого диму і накликали підозру пожежі. За пару секунд вискочив надвір і сам “лаборант”, надриваючись від кашлю та від нуди в стравоході, чим нагнав страху пані Зосі та близьким сусідам.
- Але ж все це є заборонене, Владек. Пригадую, ти сам розповідав, що підписано якусь конвенцію про заборону воювати отруйними газами. Прецінь від тої холєри загинуть мирні, цивільні люди, худоба – все... Де ти чув про таку війну, яка нищить все?
- Подивляю твою наївність, Зоська. Зовсім не орієнтуєшся в політиці і не розумієш політиків... – пан Владек хвилину задумався, лице його спохмурніло, витяглось, а на очах, трішки випуклих і полохливих, появилася волога, цілком прозора плівка.
- Конвенція, заборона... – мильна булька, смочок для голопузика, афіша для кози. Ось що таке конвенція, – пан Владек скривився, як від ковтка міцної монопольки. – Якби всі ті панове із міністерств всерйоз довіряли тій самій конвенції, то військо не мусило б носити газмасок, а їх – ти сама бачила – носять і, між іншим, всі європейські армії без винятку. А навіщо? Хіба не для того, щоби виглядати страшнішими.
У тій хвилині надворі задзвонив дзвінок. Старенький сторож стояв біля чотириметрового стовпа, прозваного дітьми “дяковими ногавицями”, і ритмічно смикав за мотузок. Кількоро дітей вже бігали по подвір'ї – невеликому, нерівному, збиваючи босими ногами свіжу перлисту росу.
- Славайсу! – лунало з усіх сторін.
- Слава навіки! – відповідав пан Владек, повертаючись на всі боки.
Біля фіртки несміливо стояло кількоро найменших. Пан Владек, побачивши їх, побіг з розпростертими руками їм назустріч.
- Ого-го, ого-го, які то школярі до нас прийшли! – він гладив їх по вичесаних голівках, розпитував, чиї вони, як називаються і чи вміють співати і молитися. Не лякайтесь і не соромтесь, – підбадьорював малят, впроваджуючи їх на шкільне подвір’я. – Віднині – ви школярі, і тому старайтесь бути пильними і чемними, – потім, звернувшись до всіх, додав: – Завтра, як ви уже знаєте, навчання починається не тільки в нашій школі. Всюди, по всіх селах і містах нашого краю, Речі Посполитої Польської, діти сядуть за шкільні лавки. А зараз, як тільки задзвонять, ми всі разом, парами, підемо до церкви, щоб помолитись Богу та просити Його ласки в добрий час почати нашу науку. Чи всі ви поснідали?
- Всі, всі! – гукнули діти враз різними голосами, і весь шкільний майданчик загомонів, забринів тими дзвінкими звуками, без яких пан Владек не мислив свого життя.
- А я ще натще. Дозвольте і мені… Почекайте кілька хвилин, – і він, потираючи руки, побіг до кухні випити свою каву.
ІІ
Отець Теодор стояв уже біля вівтаря у сизій хмарці запашного кадильного диму, коли пан Владек привів свою «школу». Поставивши дівчаток по лівому, а хлопців по правому боці, він швидко підійшов до тетраподу і, приклякнувши на один коліно, по-латинськи перехрестився.
Панотець, що саме в цю хвилину повернувся з благословенням, ледве встиг запримітити директора, що став проти намісного образа Богоматері і, як здавалося, пильно стежив за поведінкою дітей. Обличчя пана Владека здавалося затіненим якоюсь журою чи неспокоєм.
«Знову щось з вітряком не гаразд, – думав панотець, читаючи «ектенію оглашенних». – Завдає ж йому мороки ця горе-машина... А скільки-то коштів йде за нею! Різні акумулятори, батарейки, жарівки, дошки, ремені... А користі що кіт наплакав. Вбрання гідного не має, сорочку полатану носить… А пані Зося?... Футерко має ще, певно, з бабуні. Марнотратство та й годі!”
Отець Теодор так замислився над дивацтвами директора, що ненароком посунув нараквицею покровець, який упав йому під ноги на килим гуцульської робити. Старий дяк, що клячав збоку, підхопив освячену річ і в одній миті подав священникові. Засклені очі старого розширились від подиву та збентеження, а губи двічі прошептали “Імами, ко Господу”. Діти теж заметушились, перешіптувались, не скриваючи того, що панотцева пригода не уникнула їх увага.
Завтра про це заговорить ціле село, подумав дяк і тут же завважив, що місце, де стояв «професор» спорожніло. Яскраве сонячне проміння скісним рукавом падало на кам’яну підлогу, над якою повільно гойдалися прозорі пасма сизого кадильного диму. Нагнувшись ніби за дзвінком, він ще раз зиркнув по церкві.
- Пішов-таки... І чого б то? – майже вголос промимрив дяк, для якого кожне, навіть незначне порушення порядку під час слухання церковних служб вважалося вчинком, негідним статечної людини.
Несподівана відсутність пана Владека здивувала й о. Теодора. Таку очевидну непедагогічну вольність пан директор за сім років своєї праці дозволив собі вперше. До повної правди варто додати ще й те, що він відвідував “грецьку” церкву лише службово – два-три рази на рік разом із школярами. До костела також ходив рідко, лише у великі свята, бо треба було йти до міста, а це не близько, та й доброї одежини пан директор не мав. Сестра не раз прикро дорікала йому, що скніє у цій сільській пустині без порядного товариства, через що вони обидвоє цілком здичавіли, опустилися, сторонячись інтелігентних людей.
Але пан Владек тільки потирав руки і відразу втікав до свого покою, де стояли батареї акумуляторів, розмаїті електрострої, клітки з канарками, лежали на столі і на підлозі цілі стоси “Пломика”, “Новін”, “Новеґо Вєку” та інших польських часописів. Узагалі, дивацтва директора давно стали примітними для цікавіших селян і нікого не дивували, але щоби він покинув дітей у церкві – мусила трапитись дуже поважна причина. Готуючись до “співаної” відправи, старенький дяк, так між іншим, натякнув про це священникові, але о. Теодор лише двигнув раменами, мовляв, не варте роздумів.
Повертаючись із церкви, о. Теодор любив кілька хвилин постояти у свойому городці, де мав невеличку пасіку. Теплий погідний день виганяв “муху” з вуликів, і вона хмарою летіла на лан люпіню, що саме зацвів неподалік за огородом.
Любуючись пахощами та музикою роїв, о. Теодор помітив на подвір’ї свою їмость, а біля неї – очам не повірив – паню Зосю Гольцерову. Уже сама поява сестри пана Владека на плебанії будила подив і не віщувала нічого доброго.
-“Захворів, видно, директор”, – думав панотець, виходячи з-поміж вишень та корчів жоржин. Попадя, побачивши його чорний ковпак, побігла йому назустріч.
- Дуню, ти чуєш, що сталося? – почала шепотом. – Чи то може бути?.. Пан Владек покинув у церкві дітей і... відразу – до радія, – вона витирала руки в запаску, поправляла волосся, а з очей рвався переляк.
- Я знаю... Але в чому річ? Чим ти так стривожена?
- Та ти слухай!.. Пані Зосю, ідіть сюди, бо він мені не повірить. Сталося щось страшного!.. Війна!..
Підійшла пані Зося і відразу включилась у розмову.
- Так, але я не цілком певна, – пояснювала півголосом двомовною лексикою. – Знаєте брати . Сьогодні встав з ліжка в кепськім гуморі. До півночі сидів, слухав радіо… Не виспаний, нервовий... Потім, як ошалял, пригнав з церкви і знову включив приймач… Я собі байбардзо, обід варю. А він слухав, слухав, а нарешті вискочив з покою бляди, пшеражони і до мене: «А цо ці мувілем? Юж мами!» «Цо мами?” – питам. – “Якто цо... Война! Война з нємцамі!» Каже, що почув голос президента. Правда, якісь тільки слова вдалось йому зловити... Але помилки, гадаю, не може бути. Потім знов замкнувся в покою, а я – до вас. Мислю, може, ви щось знаєте?
Отець Теодор уважно слухав, а їмость, що в той час пильно стежила за його обличчям, помітили, як воно поволі поважніло, а на губах вгасала поблажлива іронічна усмішка. Панотець був найкраще обізнаний із забавними витівками пана директора, проте ніколи не грішив найменшою підозрою щодо його шляхетної чесності.
- На превеликий жаль, усе це прикро правдоподібне, пані Зосю. Того нам ще тільки бракувало, – сказав, похнюпившись. – На все Божа воля... Зрештою, я сам зараз послухаю Львів, – і він поволі подався стежкою до ґанку. Їмость кивнула пані Зосі на прощання і теж подріботіла до кухонних дверей, щоб і вдома розпорядитись на всякий випадок.
Дома пані Зося застала браті за роботою, що нагавдувала ніщо інше, як підготовку до евакуації.
Викинувши із старого, окованого міддю, куфра брудну білизну, він пакував до нього родинні дорібки, що безумовно мали неабияку пам’яткову вартість, і то не тільки для самих господарів. Великі олійні копії «Жолкевський під Цецорою» «Станьчик» і «Рейтан» Я. Матейки, портрети предків роду Гольцерів невідомого художника та голова старого ґураля, відчеканена на міді, лежали вже на дні скрині разом з найдорожчою реліквією – золотисто-бронзовим патроном, у нутрі якого зберігався звиток білого пергаменту, списаного каліграфічною золотистою латиною і переплетеного по краях біло-червоною оторочкою. Кінці оторочки, що звисали вниз, були з'єднані вагомою, теж золотистою печаткою, схожею на маленьку ікону. Була це шляхетська нобілітація, видана сеймом Костюшківських часів котромусь із предків пана Владека по матірній лінії.
На очах остовпілої пані Зoci до куфра помандрувала старосвітська нафтова лампа – один із перших зразків, змайстрованих (за словами пана Владека) самим Ігнатієм Лукасевичем, а за нею – кінська уздечка, оздоблена блискучими бляшками, та метрова плетена юхтова нагайка. Ці останні дві речі дісталися родині Гольцерів разом з кобилою арабської породи, яку їх дзядек виміняв у генерала Бєліни за молодого оґера свойого плекання.
- Маєш ще щось до куфра? – запитав сестру, кладучи туди чималу художню касетку з поштівками, списаними красивими розмашистими автографами давно вигасших знаменитостей.
- Що це має значити? – спитала сухо.
- Так... На всякий випадок. Спустимо це до пивниці... Там безпечніше від бомб і від вогню.
- Гадаєш, він бомбитиме тих кілька старих халуп?
- А хто йому перешкодить? Захоче – спалить і нікого питати не буде... Ах, Зоська, Зоська! Казав же я тобі, що то – вар'ят.
- Не знаю, що маю ховати... Хіба тих два сервіси, мамусині презенти і... столове срібло?..
- Давай.
Скоро куфер був заповнений, і пан Владек закрив півкругле віко. Обоє посідали на ньому, наче в очікуванні транспорту. Мовчали. Пан Владек пригадував свою першу евакуацію у 1914 році з-під Перемишля. Йому було тоді сім, а сестрі – вісім років, і вони разом з мамусею їхали легкою бричкою, запряженою парою гнідих лошаків. Татусь зі старшим сином усілись на великому, доверху навантаженому возі, який тягла пара булонських ваговозів.
То була цікава, хоч не дуже весела подорож. Уже за Перемишлем їх транспорт наздогнали російські козаки, і татусь був змушений "позичити” їм воза і коней. Потім другу пару забрали німці, і влітку 1915-го вони вже поверталися колією.
Привезли додому оцей самий куфер і майже все те, що тепер в нього зложили.
Але тоді були ще своя хата, невеличкий “майонтек” і родина. Тепер їх тільки двоє, а весь статок – куфер і... нобілітація.
Пані Зося немов відчула плин братових думок і запитала
- А що, якби так прийшлось?.. Куди подінемося, Владек?
- Спочатку – до міста... А далі... ще сам не знаю.
Раптом дикий рев мотора роздер тишу і перервав їх розмову. Обоє вискочили на ґанок. Темна тінь майнула по городі, а над головами мигнув літак з чорно-жовтими знаками. Пан Владек так був заскочений раптовою появою неприятеля, що не встиг навіть вимовити своє “юж маш” і тільки відкрив рота, закліпавши повіками.
Літак пролетів, здавалось, на висоті домашніх радіових антен зі швидкістю кулі. Загнувши легкий віраж, він вивернувся над містом і щез з очей. За секунду оглушуючий вибух потряс свіжим повітрям і шибами шкільних вікон.
Пані Зося перехрестились, а її випуклі очі наповнилися подивом і жахом.
- Єзус-Марія! Владек, що там сталося?
- Нічого. То вже по всьому, відповів пан “професор” з такою невинною байдужістю, якби мова йшла про філіжанку кави, яку нехотячи перевернув на обрус.
- Нічого? Що то значить – «по всьому» ? Прецінь щось кинув!..
- То "щось”– невелика бомба.
- Звідки знаєш, що невелика?
- Бо то штукас, “селюх" – по-нпродному. Важких бомб не возить. Може мати хіба невеликі фугаси або якісь хімічні заряди. Он, глянь, дим показався... То, здається, горить станція… Так, стація або...кахлярня.
- По чому судиш?
- Дим... Розумієш, дим – рідкий і бурий. Скоро погасять або погасне сама. Мури горіти не будуть.
- Я боюся, Владек
- Боїшся? Наразі нема чого. Фронт те далеко.
- Так, але... літаки, бомби, газ… Ти сам казав…
- У селі ще найбезпечніше. Заспокійся. Маємо, зрештою, добру муровану пивницю – півсела можна в ній помістити. Треба лише повідомити дітей, щоб у разі потреби – сюди, розумієш?.. - і він швидко метнувся до сіней, де у підлозі були широкі двері до льоху.
III
Війна вже тривали кілька днів, а відомості про ситуацію на фронтах надходили непевні та суперечливі. Ширилися чутки про успіхи німців, проте, що їх артилерія начебто вже обстрілює Варшаву, а танки в окремих місцях підійшли майже до Любліна і Ярослава. Однак ці чутки не мали вірогідним підтверджень. Польське радіо подавало бравурну інформацію на користь» своїх військ, заспокоюючи населення «розгромами» німецьких дивізій на західному фронті та розмахом контрударів польських кавалерійських бригад. Справжню картину бойових дій міг знати тільки пан Владек, який мав власний ламповий радіоприймач і досконало знав французьку та німецьку мови. Проте довідатися щось у пана директора на предмет воєнної ситуації було не так просто.
Надвечір 12 вересня у селі появився польський жовнір. Шукав війта або вчителя і зайшов до найближчої хати. Те, про що він розповів, розвіяло всякі сумніви: “Розбілі нас шваби! Нєма юж Польскі... Вшистко в пломеню і грузах!..”.
І заплакав, як скривджена дитина. Ночувати пішов до війта, а ранком полізла по селу чутка, що жовніра роззброїли сільські хлопці, а він сам подався з села не знати куди.
Наступного дня, в середу, десь біля другої пополудні, за селом зчинилася безладна стрілянина. Хто в кого стріляв – ніхто не вмів сказати, але стріляли десь близько, бо чути було свисти куль, і люди стали ховатися хто де. Пан Владек чкурнув у погріб, який сам запобіжно обладнав на випадок газової атаки. Його сестра в цей час преспокійно доїла кози. А коли стрілянина вщухла – побігла до сторожа запитати, що сталося.
Старий сторож шепотом розповів їй те, що сам щойно десь почув, застерігаючи при тому, що докладніше не знає нічого. Виходило, якісь цивілі пробували роззброїти швадрон кінноти, який не знати звідки появився біля села.
Спроба не вдалася: жовніри відкрили густий вогонь і поскакали до міста. Вбитих нема, про ранених теж не чути нічого. В селі наразі тихо.
З тою новиною побігла до брата. Пан Владек насварив на сестру, назвав безрозсудною фраєркою, але в душі був приємно вражений її відвагою. Пані Зося не приховувала свого обурення і занепокоєння зухвалою “ґрандою” цивілів, які насмілились нападати на військо, тим більше – у воєнний час і... без всякого на те приводу. Пан Владек, по хвилевих роздумах, висловив припущення, що подібні акції не обійдуться без поважних консеквенцій, а якщо, не дай Боже, в них взяли участь котрісь жителі села, то можна сподіватися найгіршого. А щодо кіннотників, яких у скрутну хвилину не покинула вояцька мужність, то пан Владек назвав їх невідомими героями і постановив собі скласти про них патріотичну пісню, яку разом з школярами співатиме після перемоги над знахабнілим ворогом.
У місті акція роззброювання польських вояків мала поважніші наслідки. Один вояк загинув, одного повстанця поранено. Пораненим став син місцевого пароха, якому куля пробила ногу.
Німців чекали з дня надень. Екзекутива ОУН активізувала всюди акції по роззброєнню розбитків польської армії, що безладно відступали в напрямку угро-румунського кордону.
І тоді-то пронеслася чутка про якийсь “карний полк”, який нібито надходить зі Стрия для пацифікації “збунтованих” сіл”. То здавалося неймовірним. Адже німці стояли під Львовом, а у Комарні хтось навіть бачив німецькі броньовики. Однак наступного дня чутки підтвердилися самі собою. Вони були невтішними, сіяли тривогу і сум’яття.
У п’ятницю, 15 вересня, в годиниі пополудня, далася чути з боку Дністра бойова стрілянина. Короткими чергами бив кулемет, глухо бухали гранати, тріскотіла крісова пальба. Селом пробіг шепіт страху, причаїлась мовчалива паніка. Селяни один за одним почали виносити з хат свої скромні дорібки і ховати на городах, у садах, а що можна було – закопували в землю. І, як завжди, в таких випадках не обходилось без комедійних сцен. Баба Макаричка стала вмовляти наймолодшого сина, щоби виніс у сад важкий камінний гніт, яким притискали у діжці квашену капусту. Xлопець не мав охоти смішити людей, буркнув щось собі під ніс і пішов геть з подвір’я. Тоді баба сама схопила камінний куб І, підперши його животом, широко ступаючи, потягла до саду. Сусідка, побачивши це, перехрестилась і запитала:
- Побійтесь Бога, матусю, хіба ж камінь горить?
- Не горить, але закуріє… Як потім відшурую? – відповіла переконливо, важко дихаючи, баба. – Кожна господиня своїй речі знає справжню ціну.
Надвечір бій затих і з-за обрію почала виповзати хмара чорного диму. У густіючих сумерках вона підсвічувалась багряним заревом. То горів Веринь.
Два верхівці, що прискакали на конях до села, панічно повідомляли: “Ляхи запалили село. Є їх ціла компаній, а з ними поліція і “стшельци”. Арештують і розстрілюють кого зловлять. У Надітичах вбили священника і директора школи.
Якщо вночі не надійдуть німці – сподівайтесь їх завтра в себе!..”.
З цією тривожною новиною пані Зося прибігла додому. Застала брата в стані повної резигнації. Розповідь сестри вислухав не ворухнувшись, не піднімаючи очей, А коли вона закінчила на зовсім мінорній ноті – попросив нагріти собі води і пошукати чисту “кошулю”.
- Час великої тривоги не довгий. Зустрінемо його, як подобає потомкам знаного шляхетського роду, – сказав з подивляючою рішучістю. – Від своїх втікати не збираюсь… Не дочекають!..
- Але ж тобі, прецінь, нічого не загрожує… Ми – уроджені поляки...
- А прізвище?..
- Правда... А я про це й не подумала. Але… хіба мало є поляків з німецькими прізвищами?,.
- Ах Зоська, Зоська! – пан Владек болісно зітхнув і в задумі продовжив: – Агонія конаючої держави часом страшніша, ніж муки її народження.
Сказавши це, він пішов до свого покою і сів писати тестамент.
IV
Шістнадцятого вересня, пополудні, насторожені люди почули на гостинці гуркіт авт. “Палії їдуть! Палії їдуть!” – понеслося селом, наче раптовий буревій. Селяни почали виганяти зі стаєн худобу, звільняли з припонів собак, в'язали що легше та цінніше в клунки і втікали до лісу. Старий Яць Стецишин, почувши зловіще “їдуть!”, схопився за лівий бік і, простогнавши: “О, Матінко Божа”, легко присів на призьбі, наче рішив підождати непрошених гостей. А коли його син, що саме напрягав коней, підбіг до нього – старий ледве дихав. Не було часу на рятування. Положили ґазду на віз та й повезли в ліс, щоб не згорів у хаті.
Тим часом колона із семи вантажних авт, несподівано минувши першу вузьку глибоку доріжину, потяглась далі. Попереду неї котився плескатий броньовик, схожий на прудкого зеленого жука. За колоною клубилася хмара сірої куряви, що поволі осідала, відслоняючи безлюдний тракт.
Дотягнувшись до другої, рівнішої, дорога, авта повернули в село. Біля першої хатини, що стояла осторонь, мов прогнана від гурту сирота, колона зупинилась. З броньовика виліз невисокий худорлявий офіцер з шевронами майора піхоти. Побачивши на подвір'ї парубка, що виганяв зі стайні корову, післав по нього капраля з двома жовнірами.
- Кто єстесь? – запитав строго майор, розглядаючи з-під великого дашка конфедератки повсту вишиту сорочку ,та протерті на колінах сині шаровари парубка.
- Тутешній я.
- Назвіско?
- Називаюся Гринь Важний, – відповів боязко хлопець. – Служу у нашого війта, – додав.
- Но, єжелі ти такі козак і до теґо єще і важни, то напевно в'єш, ґдзє тутай стої то “українське войско”, цо стшеля до польскіх жолнєжи?
Слова майора падали гострими скалками кременю. Сині шаровари та яскрава вишиванка розпікали в ньому їдку лють за прикрі невдачі, яких вчора зазнав неждано від «ребеліянтув-русінув”. Парубок помітив це, поблід, зсутулився, передчуваючи біду.
- Незнаю. Правда, чув, пару днів тому тут десь недалеко стріляли, але хто до кого – не знаю, – відповів тихим надломаним голосом, не певний, чи така інформація задовільнить того нервового поляка.
Майор мовчав, пронизуючи збентеженого хлопця хижим поглядом.
- Не знаєш... Ну і козак, ну і важни… – просичав крізь зуби, викривляючи тонкі губи злобною гримасою. Хвилину застановившись, ляснув себе гнучким прутиком по високій лискучій халяві. Капраль умить напружився. Xляск прутика вколов його, як острога бойового коня.
За хвилину непритомний Гринько лежав на мураві під кущем рясного глоду. З кутиків рота тонкою змійкою сочила кров, вишиваючи химерним взором рукав розшарпаної сорочки. З хати вибігла простоволоса стара жінка.
Хитаючись на худих хворих ногах, припала до хлопця, підняла йому голову і заскімліла тихим страдальним жалем. Жовніри розходились: одні бігли до авт, інші крутились на дорозі, чекаючи команди. Майор стони на узбіччі дороги сам і дивився на другий кінець села, де між гіллями велетенських лип біліла срібнобанна церква, продовгасті вікна якої були наповнені яскравим блиском вечорового сонця. У цю хвилину він був справді схожий на полководця, що підійшов до свого Рубікону, але думки його плили зовсім не в тому напрямі.
Раптом із села вийшла групка людей. Попереду їх підбігав худенький панок, а за ним посмішали старші сільські ґазди. Побачивши офіцера, панок відразу підбіг до нього з руками, зложеними як до молитви.
- Панє ласкави! Панє ласкави… Єстем полякєм і директорем школи. Працує тутай сєдем лят… Знам тих людзі – сов спокойні, пожондні обивателє. Злітуй сєв, нє ніщ вйоскі, нє зоставяй дзєці без хлєба, без даху над гловов!... Пшецєж сов цалкем нєвінні!.. – в очах йому тремтіли сльози, худі, делікатні руки теліпались, як у пропасниці, виписували у повітрі дивні фігури. І сам він весь дрижав, як осика на голотечі, переводячи раз у раз погляд з лиця майора на поручника, обличчя котрого здавалось йому більш мирним і милосердним.
Недалеко збоку стояли війт, старенький писар та ще двоє ґаздів. На війтових грудях виблискувала чистою бронзою медаль “За сумлінну працю та вірну службу Речпосполитій”. Знав добре своє село і при тому усвідомлював, що ОУН має тут значно більше симпатиків, ніж Речпосполіта. Але війна тільки почалась, і ще ніхто не знав, яким силам можна довірити свою долю.
Майор, здавалося, зовсім не слухав зворушливих благань пана Владека Дивився байдуже кудись перед себе, то на село, то на недалекий лісок, над яким між смугами жевріючих хмар ще ясно світило сонце. Хвилева тиша розбудила його з задуми. Директор клячав перед ним на колінах і схлипував, як школярик, що в чомусь провинився.
- Встань, пан... Нє єстем сьвєнтим! – буркнув сухо до директора І, звернувшись до війта, додав таким же тоном: – Тилько єден стшал і... вшистко пуйдзє з димем, а вуйт і ксьондз – до пана Бога!..
Військо в’їхало в село.
V
Отець Теодор цілий день не виходив з плебанії. Мав гостей. Ще вчора, перед вечором, навідався до нього адвокат з Миколаєва, др. В. Здебський з дружиною та двома дітьми. До містечка прибуло військо, а місцеві поляки з товариства “Стшелєц” склали списки неблагонадійних українців. Адвокат мав опінію людини поміркованої і, без сумніву, лояльної, проте належав до активної української націонал-ліберальної інтелігенції міста, був довголітнім просвітянином і визнаним меценатом. У списку числився одним із перших.
Рух у селі спричинив у хаті священника справжній переполох. Др. Здебський весь час заспокоював наляканих жінок, які щохвилини придумували нові ситуації, що б могли виникнути цілком несподівано, і переконували чоловіків, що найкраще буде завчасно вступитися в сусіднє село, що належало до парохії о. Теодора.
Тим часом сам господар нашвидкуруч упорядковував свої папери, які витягав із шухляд бюрка та невеликої шафи-бібліотеки. Окремі документи та рукописи спакував у велику шкіряну торбу і виніс до кухні. Покликавши служницю, він віддав свої таємниці в її руки, додаючи при цьому кілька конфіденційних завважень. Молода спритна Ганка в цій миті поклала торбу в ночви, накрила капустяним листям і винесла до стайні.
Гуркіт авт, що виразно чувся з села, не давав часу на роздуми. Дружина адвоката наполягала на негайній евакуації. Попадя благала чоловіка вступитись і не бравувати глупою безпечністю.
- Дуню, – шепотіла крізь плач, вступімся з села. До лісу – два кроки, а там... цілком безпечно. Вступімся, бо… чує моє серце... – вона розридалася спазматичним плачем, тримаючи в руках капелюх та парасолю чоловіка. Отець Теодор мучився над вибором рішення.
- Може, й справді жінки мають рацію, – шепнув йому адвокат, – інтуіція в таких випадках буває яснішою від розуму. Наша безпека, на жаль, без найменших гарантій.
Жіноча наполегливість перемогла. Чоловіки збирались до виходу...
У цій хвилині шалено загавкав пес. До кухні влетіла, мало не збивши з ніг своєї господині, перелякана служниця.
Прошу отця, до нас ідуть якісь три офіцери!..
Обличчя їмості відразу пополотніло, пружне тіло зм’якло, і вона, як житній снопик, повисла на руках розгубленої покоївки.
У супроводі миколаївського «стшельца», капраля Квіцінського, та поручника, з професорською борідкою, майор ступив на ґанок плебанії. Священник зустрів їх у передпокою. Старався урівноважити душевний стан, не показати тривоги чи розгубленості. Був певний, що візит панів офіцерів не несе нічого приємного.
Холодно привітавшись, майор без вступної чемності запитав:
- Чи позволі ксьондз у сєбе пшеноцоваць? Єст нас тшех – дужо мєйсца не потшебуєми.
- Розуміється... прошу дуже, відповів о. Теодор і відчув, як по всьому тілі пішла, розлилася тепла відлига.
Опритомнівши, попадя нашвидкуруч накривала стіл. Розуміла, що від того багато залежить. Офіцери були втомлені, голодні і, поки священник показував їм місце нічлігу, стіл був завантажений багатим підвечірком. Ситу ароматну перекуску презентувала пузата пляшка угорського рому та политі медом сливи.
У хвилевій метушні ніхто не помітив, як капраль підійшов до Здебського.
- Цо пан ту робі?
- Я тут з родиною, – відповів спокійно адвокат.
- Но власьнє... цо пан ту робі з родзінов? – допитував Квіцінський, мов цвяхи забивав.
- Гадав, що тут безпечніше, – була простодушна відповідь.
- І завйодло, цо?.. За пєнць мінут ажеби пана юж тутай нє било. Умикай пан додому і подзенькуй мнє і пану Богу
Здебські вибрались у цій самій хвилі. Ганка відпровадила їх до ліску і зараз вернулась. Хоча захід ще пломенів сонячним заревом, сумерки вже густіли, а дівчина страх боялася потемків, тим більше – коло цвинтаря,
Швидко впоравшись, їмость попросила до столу. Майор, заглибившись у свої невеселі думи, їв поволі, але апетитно. Високе з полиском лисини чоло то морщилося, то вигладжувалося, зраджуючи душевний неспокій – німий діалог з самим собою. Парох – людина спостережлива, досвідчена – терпеливо вичікував, запиваючи їжу міцним чаєм. Знав, що показний стоїцизм майора недовго вдержить натиск душевних бур.
Наливши по другій чарці, господар завважив, що вікна стали цілком темними.
Покликав служницю. Дівчина, хитнувши делікатно талією, спритно розтягла темно-зелений плющ шторів і вийшла. Обличчя майора на мить ожило, випогодилось, в очах блиснув холодний зимовий вечір. Ковтнувши шматок вудженини, він випростувався у кріслі і хіхікнув.
- Ґлупє смаркаче... З дубельтуфкамі жуцайов сєв на войско! ... – і, стріливши з-під лоба зором в священника, запитав: – Цо ксьондз о тим пов'є?
Отець Теодор сподівався подібних запитань, проте вдав збентеженого і навіть здивованого.
- Я?.. Я – слуга Церкви і Святого Престола, пане майоре... і всі світські явища розумію не інакше, як волю Провидіння.
- Як то зрозумєць?..
- ...тільки у світлі святої віри і заповідей Господніх.. Як сказав Христос: “Не судіть строго інших і самі не будети осуджені... Бо якою міркою наміряєте іншим, такою відміряють і вам”. Те, що ви хотіли би мати загальним правом для всіх і для себе, тим керуйтесь у діяннях своїх, бо це і є основи законів, записаних у святих книгах всіх народів, – і, хвилину застановившись, додав: – Немає наслідків без причин, пане майоре. Бо якщо ці “шмаркачі”, громадяни Речі Посполитої, з дубельтівками атакують польське військо...
- ...то значи нє без рацї?..
- ...то значить, що вони начиталися “святих книжок” з просвітянських бібліотек, – докинув їдкої іронії капраль. – Захотілось їм на ґвалт самостійної української держави...
- Ха-ха-ха... – хіхікнув поручник. – Тутай, на зємях польскіх коронних?.. Але то забавне... І з гетманем ве Львов'є?.. і з цалим войскем козацкім вишиваним?..
Він скривив кумедну гримасу, а в його голосових нотках бряжчала ніби образа шляхетського патріотичного гонору разом з гіркотою від потерпілих невдач хваленої вітчизняної зброї.
Ютро ми їм покажеми Україне! Ми їм покажеми, пся креф, цивільбандзє, цо значи нападаць на войско… Нєх нє мисльов, же паньство юж нє може даць собі ради з бандовглупїх шалєньцув... За паре дні бендзєми мєць тутай взурцови пожондек.
Вилив погроз на адресу “глупїх шалєнцув“ подіяли на офіцера заспокійливо.
Випиваючи ще чарку рому, пильно обсервував настрій священника, який спокійно слухав, опустивши голову. Бліда лисина в колі рідкої сивини світилася німбом біблійною пророка. Задушливу тишу подразнювали лише шкрябання вилки, якою безустанно орудував капраль.
Може, втома, а може, це дразливе шкрябання підняло майора з крісла. Його колеги теж встали, поправляючи ремені. Посоловілий погляд поручника пробіг по стінах і зачепився за невеличку рамку з фотографією двох військових. Цікавість потягла його ближче.
- Кто ці кадеці? – запитав їмость, що саме увійшла, щоби прислужити панам офіцерам
- Ах, це, прошу пана, мій сестрінок … з колєгою, – вона зняла зі стіни рамку і піднесла до настільної лампи. Поручник глянув і... моргнув майорові.
- Пач, пан, – Ромек Ляскота з тим… но… з Франкем Поцєнтим.
- То панове їх знають? – запитала з такою радістю, наче довідалася про своє посвоячення з Габсбургами.
Оба офіцери усміхнулись,
- Натуральнє. То наше колєдзи з корпусу, – відповів майор. – Очивісьцє теж на войнє..,
- Ой так, так... – і радість їмості раптом поплила сльозами. – Вони служили у Скернєвіцах...
- Там юж нємци, – додам поручник, ніби роз’яснюючи ситуацію.
- Алє то тилько почонтек войни…
VI
Годинник вибив чверть на дванадцяту
Похмурий ранок надходив неохочі Ніч у селі минала в напруженій тиші – причаїла тривога проганяла спокій і сон. У хаті священника сумирно спали лише дванадцятилітня дочка священника та її бурий товстезний кіт, якого миші давно не тривожили.
У шостій до покою тихо постукала Ганка. Не переступаючи порога, повідомила, що військові вже повставали і пішли в село.
- Я просила їх почекати на сніданок, але вони відмовилися, – сказала. - Той, з борідкою, пообіцяв, що вони ще вступлять.
- Добре, Ганю, а де їмость?
- Пішли до сусідів дещо розвідати, – відповіла і зачинила двері.
Отець Теодор пробував зосередитись і передбачити хід наступних подій.
Не минуло і півгодини, як їмость вернулась з новими вістями: “Військо ночувало у шкільних класах і в автах, а хто хотів – просто неба, на мураві.
Давно всі на ногах... Заходять до хат, забирають молодших хлопів, котрим велять взяти зі собою сокири, пили та залізні дрючки. Для чого це їм – ніхто не знає. Люди виганяють на толоку худобу, гусей... – ніхто не боронить і... взагалі нікого не займають, хіба... дівок зачіпають. От, як жовніри”.
- Що вони задумали, бестії? – міркував уголос священик. – А де поділися наші “гості”?
- Майора бачили на розвилці біля хреста, розмовляв про щось з кривим Михайлом, – шептала втаємничено. – На їх розмову надійшов лісний, старий Корецький... Ти тільки послухай!.. Він, себто майор, відвів лісного набік і щось таке йому сказав, що той тільки руки заломив і дивився на того вояку, як... на воскресшого небіжчика... В тім щось є, Дуню. То дуже підозріле...
- І цікаве, між іншим, – відповів крізь задуму о. Теодор. – Піду до Корецького, може, він вже вдома.
- Ні в якому разі! З подвір’я – ні на крок... Я це зроблю сама... Зараз, тільки заскочу до хати.
Вона подріботіла до будинку, а священник залишився стояти коло брами під липами, ще не торкнутими пензлями осені. Глянув на свій кишеньковий годинник – було вже по дев’ятій. Напроти школи, на вигоні, стояли чотири вантажівки з брезентовими будами. Між машинами вешталось кількох жовнірів, які, можливо, не помічали його або не звертали уваги. Навіть тоді, коли зі школи вибігла розхристана пані Зося і махнула йому рукою, жоден з них не зупинив на ній уваги. Здивований священик насторожився.
Був певний – жінка хоче йому щось важливе сказати.
- Дзєньдобри, вашмосьці! – привіталася притишено. – Як добре, що побачила вас... Є несподівана новина.
- Кажіть, пані Зосю, кажіть...
- То неправдоподобне... але так єст. З Росії рушили на нас большевики, – шепотіла боязливо. – Сьогодні їх армії перекрочили на кресах границю паньства і зайняли Луцк… Жонд Польскі виєхал до Румунії, – виплюснула, як воду з шаплика.
- О, Господи!.. Ще нам того бракувало, – вимовив пригнічено. – Але... це цілком можливе, пані Зосю. Мають, прецінь, з німцями якусь угоду...
- То правда. Як тільки жовніри винеслись зi школи – Владек увімкнув приймач. Зловив Париж… Тепер Франція теж у стані війни з німцем... Але Париж наразі ще говорить…
- Може бути, але... большевики? З чим ідуть – чиї союзники?
- Власьнє. Кто то в’є?
- Дякую, пані Зосю. Ідіть додому і, наразі прошу вас, не розголошуйте цеї прикрої новини. У нас – військо. Чого доброго, можуть порахувати це провокаційною чуткою.
- О так, це небезпечно.
Вона побігла, залишивши священника з його гнітючою задумою, яка огортала його, наче осінні сумерки. Події розвивались у такому темпі, що ймовірні догадки о. Теодора ледве встигали нормально інформувати його свідомість. Невеселі думки, випереджуючи одна одну, путалися, ставили запитання, на які не було відповідей. Ясне було одне: на наш край насувалася темна звиродніла, півдика безбожницька сила, здатна задушити, затоптати, знівечити навіть ці мізерні рештки національно-культурних ознак нашого народу, які вдалося зберегти в умовах польського державовладдя. Отець Теодор був добре обізнаний з політичною практикою большевизму, і то не тільки з офіційних інформаційних джерел Не мав найменших сумнівів щодо розповідей очевидців, яким вдалося втекти з комуністичного “раю”.
Хотів уже вертати до хати, але нісподіваний галоп коней, що наближався збоку церкви, зупинив його. В одній миті два військових верхівці проскакали мимо священника. Біля авт вони закрутились на спотілих скакунах, запитали про щось у жовнірів і, не збавляючи швидкості, погнали в село.
- Якесь важливе донесення, – подумав о. Теодор, усе ще дивлячись на дорогу, на якій поволі осідав порох, збитий кінськими копитами. Новий моток його думок перервам голос русявого дівчати, що підскоком бігла до нього, зазиваючи до себе.
- Паламар прийшов, татку, і мамуся кличе тебе до хати.
- Давно прийшов?
- Щойно.
Сорокарічний дзвонар Петро тим часом розповідав попаді і Ганці про нові події в селі та про те, що його мало не збили з ніг два кавалеристи, що щойно почвалали в село, напевно, з якимсь наглим мельдунком.
- Так, я їх бачив, – підтвердив парох. – Не інакше як пригнались з якоюсь важливою депешею... А що в селі, Петре, що там твориться?
- Та я вже розповідав їмості. Той майор наказав розвалити всі будинки моїх обидвох сусідів... Хлопи разом з жовнірами порізали, порубали платви, крокви та й гаками потручали на землю. То всьо вже старе, порохняве – поперти добре плечем та й розсунеться... Хоча шкода і того, ая... Могло ще якийсь час служити, розважав паламар, не приховуючи вдоволення такою ненайгіршою карою, якою обійшлася помста розлючених карателів.
- А кого ще поруйнували?
- Кажуть, Реверів і Дерешів. Але я там не був. Не був і... не знаю, – додав, киваючи головою. – Зрештою, отче, то цілком може бути: хтось із наших хрунів їм доповів.
Вони ще розмовляли, коли на подвір'ї загавкав пес і перед ґанком появилися знайомі вже три військовики. Паламар збентежився, але священник заспокоїв його.
- Не бійся. Вони прийшли попоїсти, – і пішов їм назустріч.
Надворі яснів погідний день. Увійшовши до напівтемного передпокою, офіцери побачили лише відчинені навпроти двері до кухні, з якої напливав звабливий запах чогось смаженого. Священника у чорній реверенді, що притулився до книжної шафи, вони помітили не відразу. Зате о. Теодор умить спостеріг на обличчі майора вираз неспокою та пригніченості. Щось нашіптувало йому, що кепський настрій офіцера пов'язаний якимсь чином з алярмовим візитом кіннотників. Проте поручник і капраль не виявляли найменшої стурбованості. їхні фізіономії випромінювали бравурний кавалерський гумор.
- Пане майоже, – шепнув поручник, – для ґлоднеґо жолнєжа аромати кухні домовей – та само, цо запах коханкі на пєжинє...
І тут, запримітивши господаря, сконфузився: – Пшепрашам, вашесьць... По- жолнєрску пшепрашам!
- Розумію вас і... прошу до столу. Як то у нас кажуть: “Чим хата багата...
-... тим і рада”, – закінчив капраль. – Рада чи нерада, але мусимо скористати з гостинності вашмосьці, бо хтозна коли...
Укол очей майора перервав думку капраля як сигнал, що міг означати: не маємо часу на пусті теревені.
Господар налив усім по чарці “вишнівки” і, вставши з крісла, промовив:
- Щасливої дороги вам, панове! Хай Господня ласка не відступає від вас і щасливо проведе крізь завірюху війни до родинного вогнища.
Офіцери встали, бо цей тост звучав як молитва.
- Дзєнькуєми, – сказав поважно майор, – і ґжечнє просіми пшебаченя!
- Просіть прощення у Господа...
Військові взялись до їди. Тепер, здавилося, що, крім поданого на стіл, їх нічого більше не цікавило. Однак після другої чарчини побагровілий поручник таки порушив трапезне мовчання.
- Вшистко било би іначей, ґди би не то зварйоване хлопство, – наче пробував оправдатися. – То нєда сєв зрозумнєць.
- Недармо поговорюють: “Хлопа бий, бо хлоп злодій і лайдак, а нема хлопа – бий кожух”, – пальнув капраль. – Подякуйте панові майорові зате, що не пустив вас а димом…
- ...і не розстріляв війта і священника… бо директор школи на своє щастя – уроджений поляк?..
Офіцери перестали їсти.
- Я також прошу вибачення. Не потрактуйте, прошу вас, мої слова безтактним зухвальством, бо… якщо не я, то хто нагадає вам про цю фатальну необачність?..
- Проше ксєндза, єстесьми на войнє, а не в Кальварії на модлах, – цідив крізь зуби поручник Ми не політикі і нє правнікі, ми – карни батальйон... і нєстети, не мами часу на доходзеня процесуальне... Проше то зрозумєць!..
- Післано нас сюди не для кримінальних розслідувань, а для успокоєння збунтованих сіл, – вів далі капраль Квіцінський. – Наша задача – закріпити порядок і дисципліну на прифронтових теренах. Чи нє так, пане майоже?
- Очивісьцє, так... І нєма мови…
- І ми то учинімм без взглєнду на регули моральносьці, – підтвердив поручник.
- За два дні тутай настомпі ціша, як на цментажу.
По цій реляції поручника наступили дійсно цвинтарна тиша, яку порушували лише перельоти хатніх мух. Священник сидів непорушно, зосередившись над якоюсь думкою, що рвалась на волю. Офіцери тим часом живо справлялись із когутячим студенцем, до якого їмость подала свій улюблений салат з домашньої городини. По тім Ганка принесла на підносі філіжанки і кавою, а їмость цілу вазу розмаїтих тістечок. Обличчя жовнірів відразу випогодились. Якусь хвилину вони уподібнились до дітей, яким подарували ласощі. Священник натомість приготовив для своїх гостей ще одну гірку пілюлю та все ще вагався, чи розумно буде псувати їм апетит, настрій і подразнювати і так зрушені нерви.
“А може, це для їх блага?” – подумав і таки рішився:
- Перед хвилиною пан поручник зволив пообіцяти нам, що за пару днів тут настане спокій і порядок, але... не пояснив, що він мав на увазі.
- Як то цо? – буркнув поручник, переглянувшись з колегами.
- А так, що ваша прикра таємниця, панове, нам уже теж відома, – сказав, усміхнувшись і обсервуючи обличчя жовнірів. – Післязавтра, а може, вже завтра тут прибудуть російські червоні війська. Чи не це ви, пане поручнику, хотіли нам сказати?..
Офіцер дивився на священника, наче недочув сказаного.
- Здає мі сев, вашесьць, же позвалями собє пшикро пожартовась, цо?..
- На жаль, цілком серйозно, пане поручнику, – відповів парох, глипнувши на майора. – Цілком серйозно...
- В такім разе, сконт у ксєндза така конфіденційна інформація?
- З Парижа, пане поручнику, з Парижа...
- О, то цалкем со іннего. Телєграфем чи кур’єрем? – з насмішливою іронією перепитував поручник, упершись поглядом в обличчя священика.
- Цілком простіше, панове. Маємо у школі ламповий радіоприймач, а наш пан директор добре володіє французькою...
Збентежений поручник перевів погляд на майора.
- Цо то ма значиць, панє майоже?
- То само, цо і тресьць депеши, отшимацей пшед хвільов... То вшистко правда, – відповів сухо.
- То значи?..
- То значи, же виєзджами натихмяст.
Вони попрощались і зараз вийшли, навіть не вдягаючи шинель. Священник пішов за ними аж до брами, де під густими липами стояли їх авта. Хотів переконатись, чи, часом, не зачеплять директора за “зраду таємниці”.
Але в тій хвилині в небі почувся гуркіт літака. Жовніри скочили під дерева, а майор почав стежити за ним біноклем. Літак летів з півночі на південь досить високо, але нижче хмар.
- Ґвяздови, совєцкі, – сказав ніби сам до себе майор і, покинувши спостереження за небом, скомандував:
- Вирушами!
Не довше як за п’ять хвилин авта з військом уже котились по сільській дорозі і швидко, минаючи вузькі вуличні закрути, вишикувались на піщаному гостинці. Броневиктепер поспішав позаду, забезпечуючи від’їзд колони
Ніхто із селян вже не мав сумніву, що бачить кінець Речі Посполитої.
Зараз по від’їзді війська на подвір'ї у Данчевських та Горчиних зібралися сусіди. Прийшли подивитись на свою роботу, яку мусили виконати за наказом карателів. Зруйновані будинки лежати тепер купами трухлявих дерев'яних обрізків та чорного тухлого солом’яного непотрібу. Співчували, вибачались, кивали головами, потішали. Господар одного обійстя сидів з двома підлітками на колоді, під ще не зовсім обтрушеною яблунькою, і наче обдумував, з чого і яким чином починати відбудову, щоби у безверхій хаті не застала зима. Старша господиня, баба Паранька, появилась з поміж облуплених стін заплакана, пригнічена, але спокійна. Старечі губи беззвучно ворушились, почервонілі очі сльозили і баба обтирала запаскою. Старшенький внук підбіг до неї і схопив за руку:
- Не плачте, бабусю… Тато казав, ми нову хату поставимо... таку з ґанком і з великим вікном…
- Та я не плачу, любий. Я молюся і … дякую Богові, що згарища не чую, що хліб у стодолі не згорів… А хату тато із стрийками поставить нову, гарну, таку з комином, і підлогою і обов’язково – з ґанком.
- А тоті ляхи вже не приїдуть?
- Не приїдуть, синочку, Поїхали пани в комірне... Скінчилося їх панування.
Ого, скінчилося!