В українському селі під російською окупацією (автор: Бугай Стах)

Дата публікації допису: Jun 06, 2012 1:33:55 PM

Спомин з 1943-1947 років

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

…Господарили в селі вдень большевики, а вночі – повстанці. Вночі прийшли повстанці, відкопали трупи, помили і в трунах поховали в одній могилі на цвинтарі, а яму на подвір'ю засунули. Вранці прийшли енкаведисти і били господаря, питаючи, хто забрав трупи. Тихоня відповідав, що то були якісь військові і казали, щоб на подвір'я вночі не виходив, бо будуть стріляти і він боявся виходити та нічого не знає. З тим большевики від'їхали. Прийшов липень 1945 року. Одного ранку прийшов до села відділ НКВД з начальником Тешковим і ходив по селу. Декількох людей – і чоловіків, і жінок енкаведисти заарештували і повели в сільраду.

До мене прийшла одна жінка і просить: «Дядьку підіть до того начальника і попросіть, щоб випустив мого чоловіка Івана. Він цього року буде молотаркою молотити». Я відмовився, кажу: «Боюся їх, і не хочу з ними здибатися». «Та чого ви боїтеся, – відповіла вона, – той начальник був у вас два рази на обіді, ще й до того ви маєте документа, що ви машиніст з МТС». Я знову відмовився. Та вона третій раз приходить і плаче.

– «Я вас прошу, ідіть». Моя жінка також обізвалася: «Та йди, Стаху, може, що поможеш, начальник, як в нас був, був такий добрий, Іди!»

Я пішов, як собі по смерть. Знаю, що нічого не допоможу, але сповню волю своєї жінки і її родички, бо вона була дочкою її сестри. Вийшов на дорогу, до сільради, було якихось 800 м. Нікого не видно, всі люди поховалися по хатах і не показуються. В селі тихо, як перед бурею, тільки малі діти бігають по дорозі. Прийшов до сільради, але там не застав нікого. Питаю дітей: «Де москалі?» (бо ми всі їх так називали), а діти кажуть: «Пішли у вулицю коло церкви». Я пішов туди, але нікого не побачив. Знову питаю дітей (а малі діти, яких 5-7 літ, все бігали, якби навмисне). Діти сказали: «На цвинтарі, коло церкви».

Я нічого злого не сподіваючись, пустився йти на цвинтар. Тільки переступив поріг цвинтарної брами, дивлюся – біля церкви повно москалів, а малі двері в церкві зі сходу (куди священик все входив на Службу Божу), відчинені. Москаль лежить якихось 3 метри перед тими дверми із скорострілом. Я хотів вернутися, але він мене побачив і крикнув: «Хаді сюда». Я прийшов.

– «Чего ты хотел», – питає москаль. «Я хочу до вашого командира», – кажу. «Хаді сюда», – сказав москаль, встав і поставив мене в дверях церкви, а проти мене наставив скоростріла і сказав: „Здесь стой, шаг сделаеш, стреляю в тебя». Я тоді собі подумав: «Кінець мого життя», бо вже догадався, що в церкві скрилися повстанці, а довкола церкви – повно москалів. І так я стояв пару хвилин. Нараз з-поза церкви надійшов москаль-сержант і, побачивши мене, запитав того узбека, що мене стеріг: «Что это за человек? Пачому он тут стоит?». «Он хочет нашего командіра» – відповів запитаний.

Сержант прийшов до мене, взяв за руку і каже; „Дядя, пашол домой. На чорта тєбє нашого командіра. В церквє ваші партізани. Ти з двох боків загороджений, тебя сейчас убили б». Я йому подякував, що мене від смерті визволив. Сержант ще випровадив мене за браму цвинтаря і на дорогу сказав: «Іді щасливо домой».

Коли я вийшов на вулицю і був яких 20 метрів від брами, нараз почалися стріли з крісів і скорострілу. Повстанці вбили тоді одного лейтенанта і двох рядових москалів з НКВД. А в церкві було 5 повстанців: Ромко Бугай, Богачик з Ободівки, Іван Паляниця (Танаса) і Василь Луб'янецький, обидва з Терпилівки та дівчина Іщук з Добромірки. І так Ромко Бугай і Богачик пострілялися самі. Паляниця Іван і дівчина Іщук згоріли живцем, а Василь Луб'янецький утік з церкви, як та вже горіла. Церкву запалив був москаль Тєшков. За Луб'янецьким москалі кричали: «Дєржі, дєржі», але йому таки вдалося втечи.

Бугай Роман, 1923 р. н., з Терпилівки. Загинув біля Терпилівської церкви

Як церква горіла, то сусіди чули, як Іщук кричала «Матір Божа, рятуй нас» – і згоріла, а пізніше вдень люди позбирали погорілі кости і поховали на цвинтарі. Кажуть, як церква горіла, то гуділа, як поїзд, дим йшов по усьому селі. Церква мала коло 300 літ. Збудована з соснових брусів, на замках, без одного цвяха, пережила не одне лихоліття, аж прийшли московські вандали і спалили цю нашу святиню. Якась щаслива душа посадила берізку, де церква стояла, і за якийсь час виросла на велику березу, і своїми довгими віттями, закрила майже всю площу, де колись стояла церква. Береза стоїть зажурена і шепоче з вітром про подвиги повстанців, як вони за волю Батьківщини віддавали своє молоде життя.

…Одного разу в жовтні 1945 р. в нашому селі Терпилівці і в дооколичних селах квартирували повстанці – закордонці. Було їх до 3000. Мали з собою гармати, скоростріли, обоз. Посувалися із заходу на схід. Провадив ними командир Різан. Район знав про них, але боявся з ними стрічатися... і вони явно кватирували в селах день, два і посувалися далі на схід. До нас прийшли вранці і заказали на 2 годину пополудні збори в Народнім домі. Люди зійшлися, майже все село. Ті, яким всередині не стало місця, стояли під вікнами. Виступив тоді отаман повстанців – Різан, високий, середніх літ, гарний на обличчі, все усміхався, як говорив. Був добрим промовцем і так розжалобив людей, що плакали і на хвилю забули, що ми під Москвою. Всім здалося, що маємо свою вільну Українську Державу.

Промови добре не пам'ятаю, але його слова, приблизно були такі: «Український Народе. Ми боремось за Самостійну Українську Державу. Щоб наш Український нарід не був рабом, а паном на своїй власній Українській землі, де кров пролили наші предки і нині проливаємо ми». «Дорогі батьки і матері! Ми посвятили своє життя, щоб визволити з-під московської кормиги весь Український народ. Ми, повстанці, які ось тут перед вами, пропадемо, бо ворог засильний, та ми це не зважаємо. Хоча впадемо у бою з клятим ворогом, наша кров марно не пропаде, ще ті діточки, яких бачу на руках своїх матерів, згадають колись нас. Та дітвора колись може скаже: «Були такі люди, що життя віддавали за волю України». І та молодь піде нашими слідами. Та може, якщо не вони, то їх нащадки, в яких також буде битися гаряче українське серце, визволять Україну з московської неволі, назавжди».

…Одного разу стояли в нашому селі на квартирі москалі: штаб, летуни і старшина – за селом був аеродром. Фронт був за Тернополем. Було це 1944 року. Повстанці наші ходили по селі, а москалі, хоч їх може пізнавали, але лишали в спокою. У мого сусіда було 4 офіцери на квартирі: руських два і два українці. І капітан українець зі мною говорив, бо до мене заходив, тому що у мене був лікар-капітан і мав з собою аптеку. Одного разу ми зговорилися при випивці, в аптеці все був спирт і капітан каже (назвиська не знаю):

– Я все бачу, що ви хочете відірвати Україну від Росії. Я живу в хаті, а ваші партизани на хатній горі сидять. Я нічого нікому не кажу, бо і сам тої думки. Лиш шкода мені людей ваших. Вони нічого не зроблять, бо мала сила, те ваше повстання взялося з хвоста, якби почалось з голови, з Києва, то можна б чогось сподіватися. Поживемо, побачимо, що з того вийде. На мою думку, шкода, людей, що марно загинуть.

Я його зовсім не боявся. Йому говорив, що ті хлопці, які приходять до нього за лікарством чи лікарською порадою, то моя родина... І він нічого не казав.

Лікар стояв у нас майже три місяці. Як большевики забрали Львів, то він зі своєю частиною пішов від нас. Обіцяв написати, як верне живий з війни... Мій квартирант спочатку не міг розуміти, як Україна могла б жити без Росії. Про лікаря, що жив у мене, хоч він обіцяв, я не отримав жодної вістки. Можливо він згинув у дальшому ході війни.

В Терпилівці на цвинтарі, похоронені в спільній могилі такі повстанці:

МОГИЛА 1-ша:

бл. пам. Сивий з Чагарів;

бл. пам. Мирослав Олійник з Клебанівки;

бл. пам. Павло Гедз з Терпилівки;

бл. пам. Володимир Савич з Терпилівки;

бл. пам. Філько Гуцалюк з Климковець.

МОГИЛА 2-га:

бл. пам. Петро Малішевський з Терпилівки;

бл пам. Володимир Паляниця з Терпилівки;

бл. пам. Ромко Борщ з Терпилівки;

бл. пам. Іван Паляниця син Танаса з Терпилівки;

бл. пам. Івах з Голошинець;

бл. пам. Слава Жук з Токів.

Спіть хлопці, спіть, на своїй Рідній Землі. Ви з гордістю склали свої буйні голови за свій Народ, за Самостійну Україну, і ви будете вічно жити у наших серцях, а нове покоління далі буде боротися і піде вашими слідами, доки не виборе Української Самостійної Соборної держави!

* * *

Я хочу дещо написати, що ще є досі у моїй пам'яті про село Терпилівку Збаразького повіту, де я народився. Там був свідком багатьох подій, чи особисто їх пережив, а не раз смерть заглядала мені в очі. Та доля була така, що я ще маю жити і ще маю стрінутися з моїм сином, з його родиною на чужині. Я жив тією надією і так сталося. Ми з дружиною приїхали до Аргентини, де хоч живемо в чужій державі, але живемо вільно, без страху. Свої спомини про минуле, які ще свіжо тримаються в пам'яті, хочу описати, як документ гірких і трудних років.

В 1943 р. за німецької окупації вже творилися в нашому селі Терпилівці і в дооколичних селах Збаражчини, загони УПА. В Терпилівці провідниками повстанців були: Степан Мазур, бувший Десятник Українських Січових Стрільців і Василь Кисіль, бувший капрал польської армії. Вони в той час тайно організували повстанців, розносили різні проклямації і летючки, в яких закликалося до повстання проти німців, а пізніше і проти большевиків. Прийшов 1944 рік і 5-го березня прийшов другий ворог України – Москва.

8-го квітня 1944 р. большевики видали наказ, щоб всі мужчини від 18 до 52 року життя ішли в армію. Поіменно не взивали, але повідомлено, що хто був у тих роках, мусить іти. Я тоді мав 44 роки але не йшов в большевицьку армію, як більшість чоловіків в селі. Люди казали, за що підемо воювати, за неволю України? Краще підемо в повстанці, щоб визволити Україну з російського ярма, що довгий час гнобить Україну, а час настав, вони мусять собі карки потерутити, як Німеччина, так Росія. «В кого серце б'ється за Вільну Українську Державу, нехай іде в повстанці!».

У той час пішло до большевицької армії 40 чоловіків. Погибло з них, або пропало без вістки 22, а в повстанці пішло 25 і около 35 лишилось в селі. Котрі старші – позапускали бороди, а молодші ніде не показувалися, тільки допомагали повстанцям. Вони в кожній хвилині були в селі, як резерв повстанцям. У той час в селі магазинували збіжжя для повстанців, жінки сушили макарони, шили білизну, кравці з домашнього грубого полотна шили мундири, дівчата приготовляли бандажі, розносили різні стафетки з одної групи до іншої. На жаль, тих дівчат героїнь не можна тут поіменно згадати, бо вони ще нині при життю. Багато а них відбули кари в Іркутську, Магадані і на Колимі Нині вони живуть мирним життям, вже замужні. Честь і слава їм за їх ідейну працю!

Одна з дівчат, тих квіток України, яку слід згадати – це Славця Кацавал з с. Добромірки. Вона була в рядах українських повстанців разом зі своїм братом Богданом і була кілька разів у нас на квартирі, і тому я її знаю. Вона говорила: «У мене вільна Україна понад усе! Як не буде вільної України, я жити не хочу!» І так сталося, що Славця положила своє ще молоде життя в бою з большевицьким ворогом в с. Шилах. На ній вже мертвій ще знущалися кати. Лежала напівнага на дорозі весь день, аж вночі друзі забрали її і поховали. Нині їй нічого не грозить, і я подав її правдиве ім'я і прізвище. Вона вже перед престолом Всевишнього.

1945 р. у травні прийшла облава НКВД до села і зайшли до господаря Степана Хоми і знайшли в «бункері» повстанців. Там були чотири повстанці: Ромко Борщ, Петро Малішевський. Володимир Паляниця (Павла) та Івах з Голошинець. Були вбиті: Володимир Паляниця і Ромко Борщ, а П. Малішевський ранений, Іваха живого взяли. Обійстя спалили. Спалили і всю худобу. Повстанські коні вирвалися і ходили по селі обсмалені. Обгоріла шкіра потріскала і кров текла. Ті коні стогнали і ходили там і назад по селі доки не погинули.

Роман Борщ, 1923 р. н., з Терпилівки. Загинув 1945 року.

Навезли тих повстанців, як вбитих так і живих, на подвір'я до Гриця Тихоні. Побиті лежали, а Малішевського і Іваха забрали до стодоли і робили їм різні тортури, доки не замучили. Я був на другий день в того господаря у стодолі, то бачив багато крови по стінах. Не знаю, що їм робили. Енкаведисти на подвір'ю викопали велику яму, кинули двох повстанців і засипали землею та камінням (Тихоня мав на подвір'ю звезений камінь).