Повстанський лікар «Ярко» з Кам’яного. (Автор: Горін Зіновій)

Дата публікації допису: Dec 12, 2016 4:51:31 PM

Однією з малодосліджених сторінок визвольної боротьби українського народу двадцятого століття є напружена, самовіддана праця наших земляків – лікарів, медсестер та санітарок у відділах УПА і збройному підпіллі ОУН.

В попередніх дослідженнях автором було опубліковано ряд матеріалів про повітового керівника Українського Червоного Хреста Бібрецького та Яворівського повіту Марію Шудраву, пс. «Женя», медсестру відділу «Дністер» та куреня «Переяслави», лицаря Бронзового Хреста Заслуги УПА, яка народилась в м.Ходорові.

В публікації «Підпілля ОУН-УПА села Черемхова» автор розповів про повстанський польовий шпиталь поблизу села та санітарок Федорів (Стегній) Михайлину, пс. «Галя», та Стегній Ганну, які лікували поранених повстанців. Сьогодні пропонується до уваги читача розповідь про нашого земляка, відомого серед повстанців як лікар-хірург «Ярко», який працював на теренах базування куреня «Жубри» та відділу «Сурмачі».

Народився Григорій Сомик 17 жовтня 1913 року в сім’ї Миколи та Марії Сомиків у селі Чорториї (Кам’яне) Ходорівського району Дрогобицької області, тепер Жидачівський район Львівської області. Його мати Марія, дочка Івана, походила із знатного роду Костур, коріння якого сягало містечка Берездівці. Крім Григорія, який був наймолодшим, в сім’ї зростали брати Пилип, 1905р.н. та Федір, 1912р.н., сестра Анна, 1910р.н.

Після закінчення сільської чотирикласної школи Григорій продовжує навчання у Ходорівській державній школі. Він від природи наділений гарним голосом і музичним слухом, швидко опановує гру на скрипці та гітарі, тому приймає активну участь в роботі читальні «Просвіта», крім того, навчається на дяка в с. Заліски. Його здібності помітив парафіяльний священик о. Євген Тарнавський, котрий наполегливо радив батькам віддати Григорія на навчання до Львівської духовної семінарії. Проте він не довго осягав духовні науки – коли батько в черговий раз приїхав та поцікавився досягненнями сина, то дізнався, що Григорій залишив семінарію та подався вивчати медицину. Батьки змушені були змиритись з вибором сина.

Після успішного закінчення медичного курсу Григорій отримав диплом фельдшера і був призваний у польську армію, службу проходив на території Польщі у місті Гданську. Під час служби виконує обов’язки санітара, а в подальшому – медичного брата при військовому хірургові.

В цей період в Гданську він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою, котра працювала барменом в кав’ярні. Вони покохали одне одного і вже не розлучались. Олена походила з Космача з роду Середжук. В Гданську проживала з братом Василем, котрого один із заможних газдів Космача уподобав за добропорядність, добрі навики в торгівлі, запропонувавши йому роботу директором кав’ярні. З часом Василь узяв на роботу сестру Олену, яка допомагала йому.

Після окупації Польщі німцями в 1939 році Григорій залишається на окупованій території, отримавши від брата нареченої Олени місце проживання та допомогу у трудовлаштуванні. У Гданську Григорій працює у військовому госпіталі до початку німецько-російської війни.

Після проголошення Відновлення Української державності у Львові в червні 1941 року, Григорій із своєю нареченою Оленою приїздить до батьківського дому в Чорториї, де проживала мати Марія із сім’єю старшого сина Пилипа, оскільки батько на той час уже помер. Отримавши материнське благословення, Григорій і Олена здійснили обряд вінчання, який відбувся в кафедральному соборі Св. Юрія у Львові.

Новостворена сім’я проживає у Ходорові, де Григорій працевлаштувався лікарем, отримавши помешкання при лікарні та, з часом, поселилися в одному з будинків, що залишили євреї.

В 1942 році в сім’ю прийшла велика радість, народився син – первісток, якого батьки нарекли Володимиром. Та цей період стає важким випробуванням для українців. Репресивні органи новоствореної німецької адміністрації на місцях повели активні переслідування українських патріотів, особливо членів ОУН – прибічників Бандери, тому із створенням весною 1943 року дивізії «Галичина», яка в планах ОУН в майбутньому мала стати основою Української армії, Григорій залишає дружину з однорічним сином і зголошується вступити в її ряди. На той час це був один з рідкісних випадків, коли сімейний чоловік пішов добровольцем у військо.

Що спонукало Григорія зробити такий вибір – тепер можна лише здогадуватись, можливо прислухався до закликів провідників ОУН, які наголошували на потребі своїх медиків в українській армії. Не менш вагомим фактором був патріотичний поклик, поклик серця. І сьогодні, коли твориться новітня історія України, третій рік іде війна з російським агресором на сході держави, ми зустрічаємо десятки подібних прикладів. Коли запитуєш, що спонукало українського співака з світовим ім’ям Василя Сліпака, знавця семи іноземних мов, залишити благодатну Францію і піти добровольцем в ряди захисників незалежності України, чуєш у відповідь: тільки не слава.

Після прибуття у військову частину Григорія, як військового лікаря було направлено на медичне навчання в Чехословаччину. Ще у вересні 1942 року його двоюрідну сестру Анну Сомик, 1926р.н., з Чорториї було забрано німцями на примусові роботи. Працювала Анна в Чехословаччині, в районі Райхенберг, місто Граттов. Через листування Григорій знав про її місце знаходження, тому прибувши у Судетенмент, він навів зв’язок із сестрою.

В кінці 1943 року Григорій викликав дружину Олену з дитям до сестри Анни та, на жаль, поки Олена приїхала Григорій закінчив курсове навчання і вони не зустрілись. Олена працевлаштувалась у військовий госпіталь, оскільки вільно володіла німецькою мовою і проживала з братовою Анною.

Син Володимир і сестра Анна (четверта зліва)

Тим часом військову частину, в якій перебував Григорій, перекинули на передову, в район Бродів.Там частина зазнала важких втрат. Григорій залишився живим, повернувся до рідної домівки і перейшов на нелегальне становище.Незабаром про його прихід стало відомо підпіллю ОУН, без вагання він, лікар з багатим практичним досвідом, почав надавати допомогу пораненим повстанцям.

Пізно восени, в кінці жовтня 1944 року, в лісах між Львовом і Миколаєвом почав формуватись повстанський курінь «Жубри», виникла гостра потреба в медиках, тому для керівництва проводу ОУН Григорій Сомик був особливо важливою знахідкою – лікарів було обмаль, особливо хірургів.

Специфікою того часу було те, що в підпіллі ОУН та у відділах УПА в основному працювали та викладали санітарні курси лікарі єврейської національності, яких переслідували нацисти в період окупації. Григорію було запропоновано стати польовим повстанським лікарем куреня «Жубри», на що він дав згоду і відійшов у відділ, отримавши повстанський псевдонім «Ярко», про що засвідчують повстанські документи.

З того часу розпочалась нова сторінка його життя, життя повстанського лікаря «Ярка», що в великій мірі була таємницею до сьогодні навіть для рідних та близьких.

Близько двох років він рятував життя, оздоровляв сотні поранених та хворих українських вояків, і все це в важких умовах нелегального становища, в лісових шатрах та криївках.

Роботи для лікаря у відділах було надзвичайно багато. Тільки сотня «Жубри-1» на січень 1945 року, очолювана командиром Миколою Королем, пс. «Дир», нараховувала 136 вояків. Сотня «Жубри-2», яку очолював Петро Лагода, пс. «Громовий», на листопад 1944 року нараховувала 120 вояків. Сотні постійно рейдували і мали часті бойові сутички та бої з військами НКВД, під час яких були вбиті і поранені повстанці.

Прикладом одного з найбільших боїв, що прийняли повстанці, є бій, що відбувся 9 січня 1945 року біля села Горожанка Велика на Миколаївщині і в якому брали участь дві чоти сотні «Жубри-1», очолювані сотенним «Диром». Зі сторони повстанців загинуло смертю героїв 24 стрільці, 20 було поранено і їх було винесено з поля бою, надано необхідну медичну допомогу та розміщено в надійних місцях до повного одужування. Хочеться зазначити, що це був один з найуспішніших повстанських боїв з переважаючим в десять разів ворогом (близько 1600 солдат при підтримці бронетехніки та чотирьох літаків), в якому більшовики понесли значні втрати – 304 вбитими і 30 пораненими.

Про упівського лікаря Григорія Сомика згадують живі учасники збройного підпілля ОУН.

Ось що розповів автору житель с. Городище Королівське Микола Гулей, 1928р.н., член ОУН з 1944р., один з останніх живих учасників збройного підпілля: «Про Григорія Сомика я чув ще раніше, до нашого особистого знайомства з ним від його племінника Василя Сомика, сина Пилипа, який навчався зі мною в Ходорівській школі. В період 1944 – 46рр., перебуваючи у підпіллі, по збігу обставин я неодноразово зустрічався з Григорієм в селах Городище Королівське, Руда (Рудківці) та Жирово. Лікар Григорій Сомик був надзвичайною людиною, в ньому сполучались дві важливі риси – мужність і високий професіоналізм. Під час проведення операцій він часто творив справжнє чудо, надихаючи важко поранених своїм оптимізмом та вірою в одужання. Григорій був фізично витривалим і врівноваженим. Бували такі випадки, що йому доводилось долати десятки кілометрів до хворого і, не відкладаючи, приступати до хірургічної операції. А скільки було випадків, коли термінової допомоги потребували декілька поранених чи хворих, і це при умові хронічного дефіциту ліків. Сам Григорій був середнього зросту, мав військову виправку, був ввічливий та стриманий, мав приємний голос, носив німецьку шинель. Його помічником був Мендоха Григорій, пс. «Чумак», теж родом з Чорториї, по національності поляк. Мав він початкову медичну освіту, був людиною з гумором, любив жартувати, був вище середнього зросту і вирізнявся серед інших гарним голосом. Його дружину звали Ірина, походила вона з Борочиць».

Про лікарську діяльність Григорія в підпіллі свідчить один з арештованих більшовиками підпільників: «В лютому 1945 року Сомик Григорій, бувший дивізійник, який повернувся в село в 1944 році, виконав операції Щербатому Володимиру, пс. «Грабчук», та двом німцям, які воювали на стороні українських повстанців. (Щербатий Володимир, уродженець с. Жирово, стрілець – боєвик СБ з боївки «Гайового», загинув у квітневу неділю в урочищі «За Черною» в 1946р.).

Доповнює спогади учасниця українського підпілля, член ОУН з 1942 року, підпільниця «Іскра» - Гулей (Вернер) Анна, уродженка с. Отиневичі: «Восени 1946 року в домі моїх батьків деякий час таємно проживав лікар підпілля «Ярко». Його імені та звідкіля він родом мені було невідомо. І тільки завдяки тому, що в нас квартирувала вчителька сільської школи Пашко Євгенія із Чорториї, я дізналась від неї його правдиве ім’я і звідки родом.

Повертаючись до життя дружини Григорія Олени в Чехословаччині слід зауважити, що з наближенням фронту в 1945 році вона була в роздумах – що робити далі? Звісток від Григорія уже не було протягом року, а тут лікарня перебазовується далі від лінії фронту. Крім того, один з лікарів дуже симпатизував їй і пропонує брати сина і їхати з ним на Захід, а звідти в Америку. Але Олена серцем відчула, що її Григорій живий і вони знову будуть разом, тому відмовила в такій спокусливій пропозиції. Порадившись з братовою Анною, вирішили разом повернутись на батьківщину, в Україну.

Дружина Олена з Володимиром і сестра Анна (крайня зліва)

Їхній господар, бауер Майєргоф, не заперечував, навпаки, подарував коня з возом, дав продуктів на дорогу і Олена з сином Володимиром та братовою Анною вирушили в дорогу, а це був кінець травня 1945р. Напрямок вибрали через Польщу, з надією зустрічі з Григорієм, або отримання відомостей про нього від брата Олени – Василя. Добрались до оселі брата благополучно, хоча гнітили спогади про трагічний випадок, що стався перед від’їздом з м. Граттов – під час нальоту радянських літаків одна з бомб розірвалась на подвір’ї хати, де мешкала подруга Олени – Стефа, родом з Тернопільщини. Стефа була важко поранена осколком і померла на руках в Олени і Анни, промовивши останнє прохання: сповістити про її смерть рідних.

Відпочивши декілька днів у брата Василя, наші подорожні вирушили в бік кордону уже з радянською Україною. Успішно пройшли фільтраційну перевірку, як насильно забрані на примусові роботи і щасливо добрались до рідного села. Ситуація на той час була в окрузі тривожною, про те великою була радість Олени, коли дізналась від рідних, що Григорій живий та здоровий і перебуває в наших краях. Вона просила якнайскоріше повідомити про їхній приїзд Григорія і незабаром вони зустрілись, зважаючи на небезпеку, в чужій хаті. Напевно в їхньому житті не було більшої радості, як побачити одне одного після довготривалої розлуки на час воєнних тривог і небезпек. Особливо радувався Григорій синові, який за час розлуки так підріс і дивував батька тим, що спілкувався з ним не тільки на українській мові, але і на німецькій. Та реальність того часу викликала тривогу і переживання за дружину і сина, тому Григорій доручає братовій Анні взяти їх під свою опіку. Вона ще пам’ятала настанову брата в Чехословаччині, який попереджав і просив: «Анно, якщо повернетесь в Україну, допоможи Олені і її сину, бо їх будуть переслідувати».

Деякий час Олена таємно проживає в брата Григорія – Федора. Це місце проживання в значній мірі було безпечним, оскільки в 1944 році Федора було мобілізовано до війська і він танкістом воював до кінця війни, а сина Олени її родичка Анна нарекла своїм дитям і він проживав з нею.

З часом про перебування Олени в селі довідалось більше сторонніх людей і це стало небезпекою, тому виникла потреба змінити місце проживання. Олена з братовою Анною вирушили в село Рогізно до родини Корди, де Олена проживала деякий час.

Звідтіля Олена подалась на свою батьківщину, у рідне село Космач, але і там довго не затрималась, бо нею почали цікавитись і ледь не арештували більшовики, і це був кінець зими 1946 року.

Весь цей час син Володимир проживає у своєї тітки Анни, названої матері. Самій Олені було вкрай необхідно знайти безпечне місце проживання, адже приближався час її пологів, тому з допомогою місцевого підпілля її було перевезено на Ходорівщину.

28 березня 1946 року Олена перебувала в с. Підгірці у родині Коцовських, де народила другу дитину – сина, якого батьки нарекли Ярослав, проте всі рідні протягом життя звали його Ярком. В той же день сталася в родині ще одна подія, на жаль трагічна, помер брат Григорія – Федір. Він успішно пройшов фронти війни, дійшов до Берліна, живим та здоровим повернувся додому, але сталось нещастя – при видаленні хворого зуба була внесена інфекція, сталося зараження, від якого він скороспішно помер.

Григорій Сомик з сином Ярославом (Ярком)

Григорій Сомик – «Ярко», тим часом працює у повстанських відділах до їх розформування влітку – восени 1946 року, в подальшому Григорій переходить у збройне підпілля ОУН. Осінню 1946р. в більшості часу перебуває на рідних теренах, на Ходорівщині, про що оповідають члени його родини. Так, син брата Федора – Богдан, житель Львова, згадує: «Після смерті батька мій стрий Григорій деякий час таємно перебував в нашому домі, мати передала стрийкові батькові документи та військовий квиток. На нашій садибі він зберігав медикаменти, а медичні інструменти – у сховку недалеко нашого дому, на старому цвинтарі. Одного дня стрийко показав мені це місце, в ньому знаходилась медична сумка – саквояж округлої форми з металічною застібкою. Коли виникала потреба в інструментах, я, оберігаючись від чужого ока, приносив їх додому».

Одну з історій даного періоду розповів автору і племінник Григорія, Лалак Михайло, 1930р.н., житель села Конюхи Стрийського району: «Моя мати Анна була рідною сестрою Григорія, тому вуйко при першій нагоді відвідував нашу сім’ю. В нашого сусіда Березюка Івана була криївка-лічниця, в якій Григорій лікував поранених повстанців, йому на той час допомагав санітар Петро. (Петро Корпан, уродженець с. Городище Королівське – авт.). Мені, на той час п’ятнадцятирічному юнаку, уже довіряли виконання деяких доручень. Я відносив їжу до Березюка, передавав естафети. Зважаючи на становище сім’ї Березюка, наша хата стала ніби пересильним пунктом. Одного осіннього дня 1946 року виникла дуже напружена ситуація. Прийшовши зі школи, вдома я побачив вуйка Григорія, що відпочивав після відвідин криївки. Як звичайно, після обіду я почав готувати уроки, а вуйко дещо мені допомагав. Та у дворі загавкав собака і ми, виглянувши у вікно, побачили на подвір’ї більшовицького солдата з автоматом. Вуйко швиденько сховався під ліжко, та його було помічено, солдат забіг у хату і вистрелив кілька разів, горлаючи: «Виході, бандіт!». Опинившись в безвихідному становищі вуйко, не поспішаючи виліз з під ліжка та почав ставати на ноги. І в одну мить, скориставшись необачністю більшовика, кинувся на нього та заволодів автоматом, поваливши того на долівку. Далі наказав солдату сісти в куті і сказав йому: «Я дарую тобі життя, але з умовою, що ти про все, що сталось будеш мовчати». Більшовик такого напевно не очікував, тому радо промовив: «Добре». Тоді Григорій звернувся до мене: «Михайле, піди до сусідів і принеси пляшку самогону». Я дуже швидко повернувся з пляшкою. Вуйко налив гранчасту склянку горілки більшовикові, той випив, потім налив другу, котра також була осушена за одним подихом. Я дав йому закусити і шматок хліба. Через кілька хвилин горілка подіяла. Вуйко розрядив автомат більшовика та повернув йому зі словами: «Іди і пам’ятай, що я тобі казав». Як тільки солдат залишив подвір’я, вуйко наказав мені і брату Миколі, що лежав хворий, залишити двір. Як виявилось, більшовик своєї обіцянки не виконав, не минуло і години, як солдати з гарнізону, що базувався у Пашка біля церкви, обступили наш двір, вчинивши обшук в хаті та перевернувши все у дворі. Енкаведисти нічого не знайшли, лише у хаті побачили військову фотографію вуйка Григорія, коли той перебував у польському війську. Батька в цей час в селі не було, він возив кіньми дерево на станції Бориничі, а мати була в іншій частині села. Під вечір я дочекався батька на окраїні села і все йому розповів. Він вислухав мене і вирішив їхати додому. В той же вечір його забрали більшовики, а ранком, під час допиту, побили до втрати свідомості. Розпитували і про фотографію, але батько сказав, що під час німецько-польської війни в 1939 році в селі квартирували польські вояки і, мабуть, один з тих жовнірів залишив фотографію. Нічого не дізнавшись від батька, більшовики його відпустили. В подальшому все звелось до того, що солдат був п’яний і йому щось привиділось, бо це був не поодинокий випадок розгулу п’яних енкаведистів в селах, що часом закінчувалось навіть смертю невинних людей, як це сталось напередодні в родині Чорних».

Мабуть, в читача виникне запитання, що спонукало Григорія подарувати життя ворогу та поставити під удар своїх рідних. Відповідь може бути лише одна – Григорій пройшов два фронти, півтора року перебував у відділах УПА, бачив багато смертей, поранених і скалічених і, перш за все, він був лікарем. Він виховувався у побожній родині, як уже згадувалось, батьки бажали щоби він став священиком і зцілював людські душі, та він став лікарем, бо був покликаний зцілювати їхні тіла, не забирати, а дарувати життя.

Старожили з родини ще і сьогодні згадують, що Григорій завжди носив з собою маленький молитовник і в час постою чи перепочинку часто в молитві звертався до Бога. Згадуючи наведений вище випадок, в родині привели ще один красномовний епізод, що стався з Григорієм в селі Городище Королівське. На той час він переховувався в одинокої жінки, в якої була обладнана криївка. Йому приснився сон, який виявився віщим – сниться йому, що собаки тягнуть його з цієї криївки. Після баченого Григорій в той же день залишив криївку, і не даремно. Буквально через день – два стало відомо, що більшовики виявили дану криївку, але в ній нікого не було.

Стосовно згаданої санітарної криївки у сусіда Березюка Івана, то більш детально про неї розповів автору син господаря, Василь Березюк, житель м. Болехів Івано-Франківської області: «Мабуть це був 1945 рік, коли до мого діда Григорія прийшов станичний ОУН села Сидор Іван, пс. «Корч», і домовився про будівництво у нашому дворі підпільної криївки. Їхня розмова, а в подальшому і будівництво, проводились в глибокій таємниці, про це було відомо дуже вузькому колу людей. Роботи велися декілька ночей, земля виносилась на город, вхідний люк був розміщений у підсобному приміщенні – дровітні. Через отвір по драбині спускались у тунель, який вів до криївки. Сам тунель мав довжину до 5-ти метрів, висота його була на розмір зігнутої людини. Тунель проходив біля груші, що росла на сусідській межі, а сама криївка фактично знаходилась у сусідньому дворі Николиних і це місце було пустирем. Про криївку сусіди не знали. Вона була розміром 3 на 2,5 метра, стіни і верх були укріплені дошками і брусом, по сторонах були опори. Під однією стінкою були нари – широкий тапчан на двох чоловік, також був столик і лавка. Дана криївка послуговувалась як лічниця і прослужила багато років, до кінця збройного опору, але так і не була розсекречена».

У другій половині 1946 року керівництво проводу ОУН направляє «Ярка» на конспіративну квартиру у м. Львові.З рідних лише брат Пилип та його дружина Катерина знали про зв’язкову квартиру, куди можна було принести продукти для Григорія.Ось що розповіла бабуся Катерина своїм онукам Марії та Тарасу, і які радо поділились її спогадами з автором: «У Львові я добре не орієнтувалась, бо не знала міста, але мені було відомо, що приїхавши на залізничний вокзал, я повинна сісти на шостий трамвай і їхати до Підзамче, вийти на зупинці «Рогатка» (поворот на Промислову) та іти прямо (вул. Хмельницького), пройти біля продуктового базарчика, минути школу, після якої стояв двоповерховий будинок, на першому поверсі якого були розміщені магазини, а на другому – житлові квартири. Біля цього будинку я повинна була побачити старшу жінку з двома котами, яка сиділа біля під’їзду. На вікні другого поверху повинен стояти вазонок, тоді я мала право зайти і віддати передачу. Якщо вазонка не було у вікні, я повинна була непомітно пройти далі, навіть тоді, коли уже добре знала цю жінку».

Під час написання цієї статті автор мав непередбачувану зустріч з жителькою Новояворівська Яворівського району Львівської області п. Наталією Слішевич, з роду Костур. Її батько, Ярослав Ганкевич, працював в підпіллі ОУН-УПА на зв’язку з закордонною місією, часто бував в Миколаївсько-Ілівських лісах. Сам він походив з інтелігентного роду з Журавна, батько був директором школи, а дід – управляючим в графа Шептицького у Львові. Пані Наталя народилась в 1947 році у Львові в умовах підпілля, в родині Ганкевичів, в сім’ї Рожанських, які мали свій особняк за сквером, поряд з двоповерховим будинком, куди братова Катерина привозила продукти для Григорія. Вона зростала в даному кварталі і добре пам’ятає старшу жінку з двома котами, яку поважали багато людей. Неподалік була кав’ярня, з якої щоденно жінці приносили каву. Пані Наталя не відкидає припущення, що її батько Ярослав, котрий незабаром легалізувався під прізвищем Смуток, був знайомий з Григорієм Сомиком і, мабуть, не випадковість, що мати її народила в кварталі, в якому таємно проживав її родич Григорій.

Як стверджують архівні документи, під кінець 1946 року для «Ярка» підпіллям ОУН було підготовлено необхідні документи і він легалізувався під прізвищем Сивак. Одночасно йому підшукали місце роботи та проживання разом з дружиною та дітьми, це було село Бартатів Городоцького району, що за шістнадцять кілометрів від Львова. Переїхавши на нове місце проживання, Григорій влаштувався на роботу фельдшером, а дружина Олена йому допомагала.

В селі Бартатові Григорій прожив більше трьох років і за цей короткий проміжок часу своєю увагою до людей та високою кваліфікацією здобув вагомий авторитет у місцевого населення та влади. Одночасно, він не поривав зв’язку і з збройним підпіллям ОУН і при потребі надавав медичну допомогу.

Про один з таких випадків, який ледь не коштував йому життя, або тюремного ув’язнення, розповіла автору дружина племінника Григорія – Василя Сомика (уже покійного) – Ольга з Кам’яного: «Це сталося в Бартатові, де проживала сім’я Григорія Сивака. Одного вечора до Григорія прийшли підпільники і попросили піти до пораненого повстанця. Звичайно, Григорій не відмовив і близько двох днів перебував в криївці з пораненим. В цей період більшовики виявили дану криївку, під час пошуків провели підрив, внаслідок чого стався обвал, під яким загинув поранений партизан, а Григорія затримали живим. Під час слідства він дав показання, що його насильно забрали для надання допомоги пораненому. Про дану подію стало відомо громаді села і наступного дня під сільською радою зібрались селяни і звернулись до сільського голови з проханням захистити їхнього лікаря. Прохання було підтримане головою колгоспу та секретарем парторганізації, які також з повагою відносились до Григорія. Це був один з рідкісних випадків, коли тогочасна каральна машина не проїхалась по долі сім’ї патріота.

Після цього випадку Григорій вирішив переїхати на нове місце проживання, в сусідній Миколаївський район в село Поляна – там звільнилось місце фельдшера. Не вагаючись та подякувавши односельцям за порозуміння та підтримку, Григорій заради безпеки сім’ї перевіз рідних на нове місце проживання. Сім’я поселилась в невеликому сільському будинку на дві кімнати, одна з яких була обладнана на прийом хворих. Це, в якійсь мірі, створювало побутові незручності, особливо коли в вересні 1951 року в сім’ї народилась третя дитина – донька Марія. Але Григорій та Олена були щасливі, бо вони проживають разом з дітьми, тому Григорій сповна віддавався улюбленій справі, а кохана дружина у всьому його підтримувала.

Так вони прожили в Поляні довгих дванадцять років. Протягом даного періоду сім’ю спіткало і декілька сумних подій. Так, в 1959 році прийшла звістка про смерть його старшого брата Пилипа. Постало питання, як бути? Адже в 1946 році, коли передчасно помер його брат Федір, Григорій прийшов лише уночі і помолився біля тіла покійного. А коли в 1950 році померла найдорожча для нього людина – мати Марія, він так і не зміг провести її в останню дорогу. І все ж таки Григорій вирішив бути на похороні брата; на щастя, серед присутніх не було підлих людей і все обійшлося.

Про знайомство з сім’єю Григорія Сивака в селі Поляна згадує сьогодні їхня невістка, уродженка Томашівщини – Анна Мороз, яка проживає в США: «В 1960р. я була скерована на учительську роботу в село Поляна на Миколаївщині, там і познайомилась з сім’єю лікаря Григорія, так усі називали його в громаді. Його дочку Марію я навчала в молодших класах. Лікар Григорій Сивак був у великій пошані в людей. До нього, крім жителів Поляни і Кагуєва, які він обслуговував, звертались жителі ближніх і дальніх околиць, бо славився він не тільки як вправний лікар, але був і хорошим діагностом. Іноді біля його двору зупинялось кілька возів з хворими. Я потоваришувала з його сином Володимиром, ця дружба переросла в більше почуття і ми побралися в 1963 році. Пам’ятаю, як в 1961 році у шкільному журналі я виправляла прізвище їхньої дочки Марії Сивак на Сомик».

При яких обставинах і з чиєю допомогою Григорію вдалось повернути своє справжнє прізвище, автору невідомо. Навіть у родинному колі це залишилось таємницею. Дочка Марія лише згадує слова покійної матері: «І у тодішніх совітських владних органах зустрічались добрі і порядні люди». Напевно, у випадку з Григорієм, справдилось твердження: на добро відповіли добром.

В 1962 році Григорій Сомик з дружиною Оленою знову переїздить на нове місце проживання, ним стало село Добряни Миколаївського району. Там вони поселились в добротному будинку, мабуть збудованому ще німецькими колоністами, що був розташований біля церкви. В одній половині будинку знаходилась фельдшерська амбулаторія, в іншій поселилась сім’я Григорія. На той час старші діти виросли, Володимир одружився, а молодший Ярко навчався у торговельному інституті. По шляху батька пішла дочка Марія, яка після медичного училища вступила до медичного інституту і стала лікарем. Відомим у Ходорові лікарем – хірургом став і племінник Григорія – Василь, син брата Пилипа.

Уже в той часГригорій Сомик час від часу приїздить до свого батьківського дому, в село Кам’яне, де проживали племінник Василь, син брата Пилипа, з дружиною Ольгою. Про одну з непередбачених, але приємних зустрічей, розповіла автору п. Ольга: «Це було в 60-х роках. Приїхав Григорій в гості на храмове свято Чесного Хреста 27 вересня, з’їхались рідні з сусідніх сіл. Я запросила брата зі Станковець Василя Кохана, який повернувся з більшовицьких таборів. Він був арештований 2 лютого 1946 року в Станківцях під час взяття більшовиками партизанської криївки на садибі Медвецьких, по сільському називали «до Чорного». Тоді загинуло шість його побратимів. Коли брат Василь побачив Григорія, то відкликав мене на сторону і говорить: «Ольго, цей чоловік мені знайомий, це лікар. Коли я в 1945 році лежав поранений в однієї жінки в Чорному Острові, то він приходив і лікував мені поранену ногу». Ось така зустріч відбулась через багато років в нашому домі. І я собі подумала, мабуть не один партизан, котрий залишився живий, згадує добрим словом свого повстанського лікаря, як мій брат Василь, котрий не знав ні його імені, ні прізвища».

Проживаючи в Добрянах, Григорій і далі продовжує займатись лікуванням людей. За сумлінну працю його було обрано депутатом до Миколаївської районної ради. Довгі роки він був донором, і цей факт також красномовно свідчить, що Григорій всього себе віддавав людям. Лікарська практика залишала мало вільного часу, але він і далі зберігав любов до рідної пісні, любить музику і навчає грі на музичних інструментах дочку Марію, підтримує тісні зв’язки зі своїми друзями: Шулінським, з ансамблю «Трембіта», Пацевком з Нового Роздолу.

В другій половині шестидесятих років Григорій Сомик переходить на роботу в Миколаївський районний відділ профілактичної дезінфекції, де працює завідувачем відділом.

В 1973 році переїздить з дружиною на її батьківщину, де проживав її брат Василь. В місті Коломиї на Івано-Франківщині вони спільно придбали будинок. Вийшовши на заслужений відпочинок, Григорій не полишає активного громадського життя, та все пережите в молоді роки не проходить безслідно, лягає важким тягарем на схилі життя. Григорій захворів на цукровий діабет і хвороба почала швидко прогресувати.

Через гангрену восени1977 року йому ампутували ногу. 11 лютого 1978 року сім’ю спіткала ще одна родинна трагедія – загинув його старший син Володимир. Цей удар Григорій Сомик уже не переніс, 11 березня того ж року його не стало. До початку довго очікуваних перетворень в Українському суспільстві ще залишався добрий десяток років…

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін