Дата публікації допису: Dec 01, 2012 9:10:5 PM
Вісник Любачівщини №15, Львів – 2007. – 96 стор.
Минуле XX століття було в історії людства мабуть найбільш насиченим подіями, а водночас кривавим і жорстоким: дві світові війни, незліченні конфлікти, етнічні чистки, вигнання сотень тисяч родин з їхніх домівок, врешті зростаючий тероризм, які принесли мільйони безневинних жертв різних національностей. Страждання і біль не оминули й українців. У списку кривд, їм заподіяних, стоїть також насильне переселення до Радянського Союзу у 1944-1946рр., а потім, 1947р., у рамках акції «Вісла» на так звані Відзискані землі. Саме ця депортаційна операція остаточно окреслила умови, в яких довелося функціонувати українцям у Польщі після Другої світової війни.
Історики по різному описують акцію «Вісла». Показують її поліційно-військове значення, як фактор, що пришвидшив ліквідацію УПА на території Польщі. Інші наголошують, що не можна про акцію «Вісла» говорити без широкого контексту, передусім без контексту волинського. Тим часом у запущеній у дію в квітні 1947 року акції «В», яка мала стати початком «остаточного розв'язання українського питання у Польщі», зібралися разом усі елементи, які визначали політику комуністичних властей щодо української національної меншини. Ця акція, безсумнівно, була елементом тоталітарної сталінської соціальної інженерії, прикладом розв’язування національних проблем шляхом примусових масових переселень мирного населення. Жодних сумнівів щодо суті акції «Вісла» не залишає лист Міністерства відзисканих земель від 10 листопада 1947р., в якому читаємо:
«Zasadniczym celem przesiedlenif osadnikow «W» jest ich asymilacija w nowym srodowisku polskim». (Головною метою переселення людей «W» є їх асиміляція в новому середовищі польськім.)
Dolozyc nalezy wszelkich wysilkow, aby cel ten byl osiagnety. Nie uzywac w stosunku do tych osadnikow okreslenia «Ukrainiec». W wypadku przedostania sie osadnikami na Zemie Odzyskane elementu intwligenckego, nalezy taki bezwzglednie umieszczac osobno i z dala od gromad. Gdzie zamieszkuja osadnicy z akcij «W» (…) Swoboda ruchu osadnikow z akcij «W» zasadnicho ma byc ogranichona. W szczegolnosci niedopuszczane jest opuszczenie Ziem Odzyskanych i poworot na dawne tereny». (Необхідно докласти всяких зусиль аби ця мета була досягнута. Не використовувати в стосунках до тих людей назви «українець». У випадку переселення інтелігентів на землі «одзискане» необхідно їх розміщувати окремо та ізольовувати від громади, де поселені люди з акції «W»… Свобода руху переселенців повинна бути обмежена. Категорично забороняється переселенцям виїжджати із «земель одзисканих» та повертатися на прадідівську землю)
Поселення на Західних землях проходило з великими труднощами. Місцева адміністрація зі значними запізненнями отримувала інструкції з центру, а там, в свою чергу, здавалося, зовсім не переймалися повідомленнями низових структур про відсутність умов для розміщення величезної кількості нових переселенців. Українців розселяли переважно по селах, приділяли їм здебільшого зруйновані і пограбовані господарства. Згідно з початковими інструкціями, «поселенців зі спецакції «В» не можна було розміщати у прикордонній зоні, а також не ближче 30 км. від воєвідських центрів, кількість українців у громаді (гміні) не могла перевищити 10 відсотків. Внаслідок переселень навесні та на початку літа, а також умов, у яких розташовано переселенців, на зламі 1947 і 1948 рр. реально була подекуди загроза голоду, що занепокоїло владу, бо могло обернутися проти польському населення. Проте, якими поганими бували умови, створені українцям, засвідчує от хоча б така цитата з листа, надісланого Міністерством відзисканих земель до іншого відомства – Міністерства відбудови: «Stwierdzono szereg wypadkow opuszania zajmowanych ruin i przenoszenia sie do dawnych niemieckichbunkrow wojennych polozonych przewaznie w lesie». (Зафіксовано, що деякі переселенці покидають свої помешкання-руїни і переносяться до давніх німецьких військових бункерів, котрі розташовані у лісі).
У період 7-28 вересня 1947 р. Міністерство відзисканих земель скерувало на провінцію інспекторів з дорученням перевірити, як реалізуються постанови, що стосуються акції «Вісла». Передусім йшлося про те, чи українців розміщено згідно з вказівками щодо пропорцій складу населення, відстані від міст і кордонів. Виявилося, що становище виселенців жалюгідне. Комуністичний уряд виділив для них фінансову допомогу у розмірі 450 мільйонів тодішніх злотих у скарбових кредитах.
У ході акції «Вісла» було виселено близько 150 тис. осіб. На рідних землях після 1947 р. (не враховуючи північного Підляшшя, яке оминуло виселення) залишилося 10-15 тис. українців та 40-45 тис. осіб з мішаних сімей. Після проведення виселення до кінця 1951 р. влада старалася бути зовсім глухою до української проблематики. Синонімом слова «українець» в офіційній номенклатурі стало поняття «пересленець з акції «В», зворот цей використовували принаймні до січня 1950р. Від осені 1947 до весни 1952 р. дії державних властей щодо українців були продовженням напрямків дефінійованих для акції «Вісла».
У законодавчому порядку окремі особи і цілі інституції, в тому числі й церковні, були позбавлені майна, повернення на рідні землі було заборонене.
Головну роль у розбивання і без того розпорошених українських громад відіграло сумнозвісне Управління безпеки, тінь якого падала на українців до кінця існування Народної Польщі.
Від 1952 р. почали мінятися методи комуністичної влади. Головний натиск ішов на «стабілізацію» поселенців, владі залежало на тому, щоб вони насправді «запускали коріння» на Західних землях. Щоб так сталося, треба було при загальній лібералізації у країні по іншому ставитися до всіх національних меншин. Отже почали відкривати перші пункти навчання української мови. Як показують точніші дослідження, значною мірою це був «паперовий» факт: ані не було такої кількості пунктів, як зазначалося у звітах, ані теж рівень навчання мови у них не був задовільним. Три роки пізніше почали діяти культосвітні комісії, які згодом стали базою для Українського суспільно-культурного товариства. Держава знову виділила кошти для ремонтування приділених українцям господарств. Врешті, попри однозначно негативне ставлення до Греко-католицької церкви, від 1957 р. комуністи погодилися на напівлегальне існування мережі душпастирських станиць цього обряду, зазначаючи: «Biorac pod uwageaktualne stosunki miedzy Panstwem a Kosciolem rzymskokatolickim (…) oraz tendencje do zlikwidowania niepozadanego,a nawet szkodliwego zjawiska jakim jest insnienie w Panstwie “podziemia religijnego”, wydaje sie slusznym uwzglednie niektorych postuiarow grekokatolickiej ludnosci (…) Pozytywne ustosunkowanie sie do tego postulatu bedzie mialoduze znacznie dla postawy ludnosci ukrainskiej i dla sytuacyi naZiemiach Odzyskanych. Gdyz stanowic bedzie dodatkowy bardzo istotny czynnik jej stabilizacji na tych terenach i przyczynic sie moze do zlagodzenia tendencji do powrotu»
Є усі підстави для того, щоб поставити тезу: поступки комуністів для українського населення були засобом, щоб затримати хвилю домагань про повернення, а то і самих повернень. Комуністична влада цинічно зволікала, сподіваючись, що українське питання рано чи пізно стане неактуальним ("Н.С.", 29.04.2007).