Дата публікації допису: Oct 21, 2011 7:2:38 AM
Уважно перечитую копії рапортів, ухвал, що стосуються судових справ двох українців, рідних братів Діонізія і Осипа Щебльовських.
А почалось все з того, що 26 вересня 1944 року поблизу села Заліська Воля на східній Ярославщині польський міліціонер Станіслав Госьньовскі , як зазначено у його рапорті, затримав Діонізія Щебльовського, тому що той втікав від нього. Зброї, як і будь-яких інших предметів, які викликали би підозру, затриманий Діонізій при собі не мав. Він пояснював, що у Заліській Волі мав намір купити коня для власної господарки.
Етапом через польську міліцейську станицю у сусідніх Ляшках Діонізія передали у розпорядження Ярославського повітового управління громадської безпеки (PUBP). Під час допитів Діонізій зізнався, що у 1943 році став членом ОУН. На запитання слідчого: «Яка ціль організації ОУН?» у протоколі допиту читаємо відповідь Діонізія: «Цілями ОУН є створити і вибороти для себе Українську державу, незалежну ні від кого».
Знаючи люту ненависть тодішньої польської влади та їх сталінських зверхників до українських патріотів, зрозуміло, що подальшу долю Діонізія можна було однозначно передбачити.
Усвідомлюючи, що син Діонізій приречений на катування і смерть, його батьки Петро і Анна Щебльовські 23 грудня 1944 року пишуть по-українськи листа до радянського воєнного коменданта в Ярославі, в якому просять вирвати їх сина з в’язниці і забрати до Червоної Армії. Вони відверто висловлюються про місцеву польську владу: «…тут на нашому терені поляки за звичкою переслідують українців, даючи вияв своєму шовінізму. Діонізія забрали до лягра поляки тому, що він українець. Ми внесли до коменданта лягра 2 прохання з 12-ома свідками, які ствердили невинність Діонізія – однак це нічого не помагає». І це звернення також нічого не допомогло.
Укінці січня 1945 року батьки пишуть чергові листи. Цього разу до прокурора військового суду в Ряшеві (Жешові) та до прокурора спеціального карного суду в Ряшеві.
Появилась надія на звільнення Діонізія. І справді, 30 березня 1945 року військовий гарнізонний прокурор в Перемишлі, де перебував в ув’язненні юнак, розглянувши справу Діонізія Щебльовського, підозрюваного за статтею 8-ю сумнозвісного Декрету про захист держави, і беручи до уваги, що протягом шести місяців не було виявлено абсолютно жодного доказу його вини (за виключенням того, що він втікав від міліціонера), видає постанову про звільнення ув’язненого з-під тимчасового арешту.
Серед документів є видана цього ж дня, за підписом начальника перемиської тюрми, довідка про звільнення Діонізія Щебльовського.
Начальник тюрми у довідці стверджував, що Діонізій під час перебування у тюрмі поводився бездоганно, і водночас зобов’язував його негайно зголоситися на постерунок міліції в Ярославі.
Але ж хіба ярославське антиукраїнське шумовиння могло залишити в спокою українця?
Зловісно звучить написаний, за лічені дні після звільнення Діонізія, протокол про його повторне затримання: «Я, співпрацівник PUBP в Ярославі, Чиж Владислав затримав Щебльовського Діонізія підозрюваного у приналежності до ОУН (Організація українських націоналістів)».
У господарстві Щебльовських в Ярославі ще 12 березня 1945 року проводять обшук і знаходять німецький карабін «Маузер» як речовий доказ вини братів Щебльовських, чого й слід було очікувати. Щебльовські пояснюють, що ця знахідка їм не належить. В їх стодолі перед відступом декілька днів перебували німецькі солдати. Можливо, вони залишили цей карабін. Потім там перебували наступаючі червоноармійці. Може, це їх карабін. Але хіба це бралось до уваги? Найбільш вірогідно, що цей зловісний карабін принесли до стодоли ті ж, хто проводив обшук.
Цього разу маховик покарання запрацював без збоїв. Карабін «Маузер» став ще одним «вагомим доказом вини» Діонізія. Коло замкнулося. Слідство знову проводить військова гарнізонна прокуратура в Перемишлі.
20 серпня 1945 року перемиський військовий гарнізонний прокурор видає постанову про затвердження акту звинувачення і скерування справи до Перемиського військового гарнізонного суду. Не відкладаючи справи на довго, через чотири дні відбувається одноденний судовий розгляд і Діонізію Щебльовському оголошують смертний вирок.
І, як стверджується в останньому документі в справі Діонізія Щебльовського, надрукованому на якомусь невикористаному німецькому бланку, 4 жовтня 1945 року о 19 год. 15 хв. у Перемишлі смертний вирок виконано.
Використавши як речовий доказ вини згадуваний німецький карабін «Маузер», в день обшуку заарештували і молодшого брата Діонізія – Осипа Щебльовського.
14 квітня 1945 року, після місячних тортур, появляється акт звинувачення Осипа на підставі статей 4 і 8 Декрету про захист держави.
В звинувачувальному акті слідчі зафіксували, що він «від вересня 1943 року до 12 березня 1945 року в Ярославі, під час війни, належав до нелегальної української націоналістичної організації ОУН, яка мала на меті відірвати східні терени від Речіпосполитої, а також брав участь в грабежі та мордуванні польського населення». Ну і звісно, що «з невизначеного часу до 12 березня 1945 року нелегально переховував німецький карабін «Маузер» », хоча до цього пункту звинувачення Осип не признався.
Під час закритого судового засідання 24 серпня 1945 року, яке проходило у військовому гарнізонному суді в Перемишлі, як зафіксовано протоколом судового засідання, Осип підтвердив, що був членом ОУН з осені 1943 року: «Метою нашої організації є здобуття незалежної України. Теперішньої Української радянської республіки не хочемо…Наша Україна повинна бути націоналістичною. Наша Україна повинна охоплювати всі етнографічні українські землі. Нашу націоналістичну Україну хочемо здобути зі зброєю в руках у відкритій боротьбі з нашими ворогами».
І цього було досить, щоб суд ухвалив «звинуваченого Осипа Щебльовського, сина Петра, визнати винним у пред’явлених йому злочинах і на підставі статті 8 Декрету про захист держави засудити його до смертної кари; на підставі статті 12 того ж Декрету позбавити засудженого назавжди публічних і почесних громадянських прав».
Найвищий військовий суд Польщі в кінці вересня 1945 року замінив цей смертний вирок на 15 років тюремного ув’язнення. І Осип Щебльовський опинився в тюрмі у місті Плоцьк. Та довго він там не пробув, бо вже 9 січня 1946 року на підставі заключення тюремного лікаря начальник тюрми офіційно підтвердив, що в’язень Осип Щебльовський помер 8 січня 1946 року на сухоти легень.
Володимир Щебльовський – старший брат Діонізія і Осипа, громадянин США – ще у 90-х роках звернувся до начальника тюрми у Плоцьку з проханням повідомити йому про місце поховання Осипа.
І отримав відповідь: «З прикрістю повідомляю Вас, що на даний момент ми не в змозі встановити місце поховання Вашого брата Юзефа Осипа».
Напевно, у кожного неупередженого читача виникають, як мінімум, два запитання:
1. За які конкретні злочинні дії було позбавлено життя двох українських юнаків Діонізія і Осипа Щебльовських?
2. Чи не повинні органи правосуддя сучасної демократичної Польщі нарешті почати перегляд антиправних дій своїх попередників і дати їм належну оцінку?
Володимир Середа – голова Львівського суспільно-культурного товариства «Надсяння»