Перерваний політ. (Автор: Горін Зіновій)

Дата публікації допису: Sep 16, 2017 10:55:39 AM

Наприкінці 1944 року внаслідок реорганізації мережі ОУН-УПА в Галичині, на базі Львівської області було створено Львівський край. Зважаючи на значні організаційно-територіальні зміни, що мали місце при цьому, представництво повітових проводів ОУН було покладено на утворені надрайони.

Ходорівський район, разом із Винниківським, Новострілещанським та Бібрецьким увійшов до складу Бібрецького надрайону, який з Перемишлянським та Рогатинським утворили Рогатинську округу ОУН.

Дана оповідь стосується яскравої особистості, організатора та провідника збройного підпілля Дмитра Цури, котрий протягом шести років на посту надрайонного провідника ОУН очолював визвольну боротьбу в нашому краї.

Народився Дмитро Цура 1920 року на присілку Холупки села Бовина Перемиського повіту (тепер територія Польщі) в селянській сім’ї Івана та Теклі Цурів. Сім’я мала середній достаток – у власності було 12 моргів поля, утримували коня та три корови. Та найдорожчим скарбом для батьків були їхні діти, і їх було семеро. В Дмитра було три сестри і три брати: Марія, 1914 р.н., Михайло, 1923 р.н., Петро, 1925 р.н., Ярослава, 1931 р.н., Дарія, 1933 р.н. та Омелян, 1936 р.н.

Дмитро в час навчання у сільській школі зарекомендував себе здібним учнем і батьки знайшли можливим підтримати його подальше навчання в Перемиській гімназії.

Як і більшість молодих українців, Дмитро тісно співпрацював з читальнею «Просвіти», а в другій половині 30-х років очолив рухунково-спортивне товариство «Луг», яке було кращим за показниками в окрузі під час повітових збіркових виступів. Про це засвідчує збережений в родині приз у вигляді позолоченого порцелянового черевичка, котрий отримав Дмитро.

Незабаром його активність в русі за національне відродження запримітили члени ОУН і залучили до організації.

З початком німецької окупації, восени 1941 року Дмитро вступає до Львівського медичного інституту, але не довго йому довелось вивчати медичні науки – репресії окупантів проти українського населення і, особливо, українських націоналістів породили негайний спротив. В Західній Україні розпочалась підготовка до збройної боротьби, яку започаткувала ОУН.

Для ліквідації революційного проводу ОУН в кінці листопада 1942 року до Львова прибуває команда німецької таємної поліції, яку очолює есесівець Вірзінг. В місті розпочались масові арешти. Дмитро в цей час проживає з трьома друзями-студентами в помешканні неподалік собору Святого Юра. Гестапівці, отримавши інформацію про Дмитра, як члена ОУН, та відомості про його місце проживання, прибули для арешту. Однак він до студентського помешкання не прийшов, скоріш за все будучи своєчасно попередженим про небезпеку. Під час проведення обшуку в помешканні німці застали двох його друзів та піддали арешту. З подальших спогадів одного з них стає відомо, що за цей період Дмитро Цура співпрацює з підпільниками ОУН в студентському секторі, підтримує зв’язок з відомими в майбутньому провідними членами ОУН, такими як Іван Шевчук, Володимир Лабай-«Вугляр», Іван Климів-«Легенда», Ярослав Старух-«Стяг» та ін.

Ось як один з його студентських друзів, «Мико», пройшовши німецькі тюрми та концтабори, у своїх спогадах, опублікованих Володимиром Макаром в збірці «Спомини та роздуми», том 2, Торонто – Київ, 2001р., описує даний період:

«Восени 1942 року я вступив до технічної школи у Львові. Вона знаходилась недалеко від катедри Святого Юра. Мешкав я, спочатку, в бурсі при церкві Святого Юра, але там житлове приміщення було переповнене, завідувач бурси Пула направив нас чотирьох до бурсової прибудівлі на площі Юра. Крім мене, був ще Дмитро Цура та Микола С. з Равщини. Ми без відома господарів створили з нашої квартири зв’язкову хату. Тут завжди було повно всілякої організаційної літератури, яку звичайно тримали у сховку під ліжком. Цура часто приходив ще з деякими товаришами і забирав ту літературу. Одного разу по літературу прийшов брат Володимира Лабая – Євген в мундирі шуцмана.

18 листопада 1942 року, пізнім вечором, коли ми вже були в ліжку, хтось сильно постукав у двері і гукнув ззовні: «Чи тут живе Дмитро Цура?». Цури в той час не було в хаті. Я відгукнув: «Не знаю». Тоді в нашу кімнату ввалився безцеремонно «Капусь»-Капустянський, а з ним троє гестапівців. Вони брутально зірвали нас з ліжка, з криком «Генде Гох!» поставили лицем до стінки і відразу «пальнули» кожного «в вухо». Повезли нас гестапівці до своєї управи на вул. Пелчинського, а біля 1-ї години вночі нас перевезли до тюрми на Лонцького.

Ми ще давніше були умовились, що «в разі чого» ми всього віднєкуємось. З Цурою ми мешкали разом, але зовсім не знали, що він там тримає під ліжком. Так нас за кожним разом били і наганяли до камери…».

Дмитро був змушений покинути навчання та переховуватись у Львові у своїх друзів по організації, на підпільній квартирі.

Зимою 1943 року він повертається до батьківського дому на Перемишльщину. Приїзд Дмитра добре пам’ятає сестра Дарія, жителька м. Києва, яка поділилась спогадами з автором:

«Було це зимою1943 року. Однієї погожої днини на подвір’я нашого дому зайшов чоловік. Він був одягнутий у звичайну селянську одежу, в капелюсі, з вусами, мав при собі кошика. Я вийшла з хати йому назустріч і була вкрай здивована, упізнавши в тому чоловікові свого брата – студента Дмитра. Я засміялось, запитавши Дмитра, що за сценарій він нам припідносить. Він також усміхнувся, поздоровався та зайшов у хату, зняв маскування. За обіднім столом розповів родині, що йому загрожує небезпека. В батьків Дмитро проживав до весни 1943 року. Коли трохи потепліло, він залишив батьківський дім і довгі роки не давав про себе вістей. За цей час батьки чого тільки не передумали, адже настав період дуже неспокійний. Крім того, перебігло багато подій, що торкались безпосередньо сім’ї.

В 1942 році найстаршу сестру Марію було забрано на примусові роботи в Німеччину. Після закінчення Другої світової війни вона виїхала за океан, в Америку.

В 1943 році брат Михайло вступив добровольцем в українську дивізію «Галичина», а в 1944 році батьки отримали трагічну звістку, що він загинув в Югославії».

Та 1945 рік став найдраматичнішим для рідних, коли сім’ю із споконвічно українських земель, де жили з діда-прадіда, під дулом автомата змусили переселитись під час так званої операції «Вісла». Новим місцем проживання стала Львівська область, Куликівський район (тепер Кам’янка-Буський район), село Велике-Колодно (тепер Колодно), де батьки із дочками Ярославою та Дарією і сином Омеляном розпочали облаштовувати своє нове помешкання.

У Львівську область були також переселені батькова та матері родини, які поселились в Дублянах, Сокільниках та Зимній Воді біля Львова.

В 1947 році неочікувано прийшла радісна звістка у Велико-Колодно – завітав чоловік, у формі залізничника, повідомив, що приїхав з с. Бориничі, Новострілищанського району (тепер Жидачівський), із звісткою від їх сина Дмитра. Як достовірний доказ – пред’явив його фотографію і зразу заспокоїв батьків, що Дмитро живий і здоровий, біля нього все добре і скоро рідні будуть мати можливість побачитись з ним.

Як з часом стало відомо рідним, в 1945 році в селі Бориничі в садибі Ковальчука Василя була збудована повстанська криївка. За архівними документами ОУН, його син Яків, псевдо «Байка», в 1944 році став стрільцем СНВ, відтак працює в охороні командира відтинку, а в 1945 році – зв’язковим надрайонного проводу ОУН.

Із розповіді сестри Якова Ковальчука – Ганни, яка з 1947 року проживала у Львові під чужим прізвищем в період переслідування та вивезення батьків. На зустрічі з братом Дмитра – Омеляном в 1950 році, розповіла йому, що Дмитро, маючи псевдо «Михайло», уже в 1945 році приходив із братом Яковом до її батьківського дому, користуючись криївкою, яка була розміщена в стайні. А в 1946 році, розширяючи мережу підпільних криївок, з рекомендації Якова-«Байки» в його тітки Анастасії, котра проживала з трьома дітьми в селі Бринці Церковні, було збудовано криївку для провідника «Михайла» та його кур’єрів. У цій криївці зимою 1947-48 року відбулась зустріч між «Михайлом» та його сестрою Ярославою, яка приїздила до сім’ї Яндви. Не довго довелось підпільникам користуватись цією криївкою – 15 квітня 1948 року по чийомусь доносу вона була атакована гарнізоном більшовиків. «Михайлу», на цей раз, вдалось зберегти життя, за два дні до події прийшов кур’єр і він відійшов у справах. В криївці залишались Яків-«Байка» та боєвик «Кузьмич». Повстанці прийняли бій, та сили були не рівними – при спробі прориву оточення Якова було вбито, а «Кузьмич», будучи пораненим, потрапив до рук більшовиків. Через два тижні, при спробі втечі з районної лікарні, «Кузьмич» був вбитий біля села Кнісова.

З архівних документів ОУН відомо, що «Кузьмич» – це Бойчук Іван Семенович, 1918 р.н., уродженець околиці Станіслава (тепер Івано-Франківськ). Був дивізійником, відтак перейшов в УПА, де в одному з відділів виконував функції ройового, чотового, опісля працює в охороні командира відтинку, в подальшому – на зв’язку в надрайоні.

Про підпільну діяльність «Михайла» дізнаємось з протоколу допиту затриманого більшовиками референта СБ Миколаївського надрайону Мирона Гельнера-«Остапа» під час слідства 22 жовтня 1950р. Він стверджував: «Михайло» – керівник Бібрецького надрайонного проводу ОУН. Фамілію і ім’я не знаю, очевидно 1921 р.н. До 1944 року учився в одному з інститутів Львова, потім перейшов в підпілля ОУН. До 1945 року являвся господарчим референтом, пізніше – організаційним референтом надрайонного проводу ОУН. А з 1947 року зайняв положення керівника цього проводу. Послідній раз я з «Михайлом» зустрічався в жовтні 1948 року в Стільському лісі, в час його зустрічі з референтом СБ Львівського крайового проводу ОУН «Степаном». Його прикмети: середнього зросту, фігура тонка, волосся чорне, обличчя продовгувате, овальне, губи товсті, сутулий, ходьба скора».

На підконтрольному «Михайлові» терені Бібрецького надрайону, до складу якого входило чотири райони, станом на кінець 1947 року була зосереджена значна кількість повстанців збройного підпілля ОУН, яке поповнилось за рахунок відділів УПА, що розформувались протягом 1947-48рр. Ряди підпільників поповнились, також, за рахунок повстанців, що перейшли із Закерзоння.

На світлині стоять зліва направо: перший – Гірний Володимир-«Ткачук» з села Глібовичі Великі , третій – Дмитро Цура-«Михайло», четвертий – Мазовський Павло-«Варнак» з Старих Стрілищ, п’ятий – Терлецький Микола-«Беркут» з села Волощина Перемишлянського району, восьмий – Горбатий Іван-«Сірко», сидить крайній справа – Степанюк Василь-«Зябрик». Решту повстанців невпізнані.

Підконтрольний «Михайлу» терен, а це географічно територія, що охоплює обласний центр та навколишні лісові масиви, створювали умови, де часто дислокувались члени Львівського крайового та Центрального проводу ОУН. В Бібрецьких та Бориницько-Ілівських лісах неодноразово проводив наради Головнокомандувач УПА Роман Шухевич-«Чупринка». Наприклад, одна з таких нарад відбулась літом 1949 року, в 10-15-ти кілометрах від Бібрки в районі сіл Лопушна, Вільховець та Суходоли за участю Р.Шухевича, П.Федуна-«Полтавця», Р.Кравчука-«Петра» та О.Дяківа-«Наума».

Як бачимо, на «Михайла» лягала велика відповідальність за створення відносно безпечних умов проведення таких зустрічей. І це при умові десятикратної переваги більшовиків в живій силі та техніці, адже тільки по Львівській області станом на 1949 рік війська МГБ та МВД складали більше 15 тисяч озброєних осіб. Та «Михайло», як керівник з багатим підпільним досвідом, зумів протягом тривалого періоду, з найменшими втратами, проводити антибільшовицьку діяльність по вирішенню завдань, які ставились перед підпільниками проводом ОУН. В своїй діяльності він активно співпрацює з керівниками як крайової референтури, так і референтури СБ проводу ОУН.

Ось як про це згадує під час зустрічі з автором в 2008 році дружина референта СБ проводу ОУН Ярослава Дякона-«Дмитра» п.Стефа:

«Що стосується «Михайла», та оцінюючи їх взаємні стосунки під час зустрічей, в мене склалась думка, що «Михайло» входив до тієї невеликої кількості людей підпілля ОУН, які користувались в Ярослава особливою довірою, їх можна перераховувати по пальцях. Це були члени проводу, його співпрацівники «Степан», «Земко» і «Гриць» – з охорони та «Сталевий», «Довбач». Одного разу мені довелось разом з Ярославом бути у криївці «Михайла», в Дев’ятниківському лісі. Мабуть, на запит Ярослава, «Михайло» передав шуфляду, яка мала значні розміри та була заповнена акуратно складеними паперами. Можливо це була якась картотека, бо Ярослав її уважно перечитав. Стосовно взаємних відносин з «Михайлом», то вони були завжди стримані, виважені, відверті та щирі. Запам’яталась мені одна розмова з Ярославом, під час якої він висловив думку: «Стефо, ти знаєш, з якою повагою я відношусь до Марії Кучер, я впевнений, що вона була б хорошою дружиною для «Михайла». Марія була його односельчанкою, походила з сім’ї господарів, працювала вчителькою в Дев’ятниках, допомагала підпіллю ОУН. І з часом так і сталось. Незабаром Ярослав їх познайомив, молоді люди сподобались одне одному та побрались. На превеликий жаль, Ярослав не дожив до їхнього вінчання.

Зі слів брата «Михайла» – Омеляна, вінчання відбулось 22 жовтня 1949 року в лісі біля Дев’ятник. Шлюбний обряд провів та благословив подружжя молодий священик з передмістя Львова, з Підголоско. При взятті шлюбу була присутня мати «Михайла», в якої молодята попросили батьківського благословення. На час урочистостей повстанцями було забезпечено посилену охорону території. Після цього Марія неодноразово приїздила до батьків у Велике-Колодно, та в 1950 році батьків Марії, її саму та брата Йосипа більшовики вивезли до Сибіру».

В підпільній роботі Дмитро Цура, з точки зору сьогодення, одним з головних пріоритетів вважав підбір та правильну розстановку кадрів, розцінюючи це як основу майбутньої результативної роботи підпілля ОУН.

До керівництва надрайонного проводу, крім «Михайла», входив референт пропаганди надрайону Феденяк Володимир-«Хмель», уродженець Перемищини, член ОУН з 1934 року, з багатим ідеологічним та військовим досвідом.

Після його загибелі 11 квітня 1948 року, його заступив Терлецький Микола-«Беркут» з Волощини, який попередньо займав керівні посади в районах Львівщини та Дрогобиччини. До керівництва надрайонного проводу входив теж референт СБ надрайону Мазовський Павло-«Варнак», уродженець Нових Стрілищ.

Справа Дмитро Цура-«Михайло» і Мазовський Павло-«Варнак»

Та основою підпілля ОУН надрайону були районні провідники зі своїм особовим складом.

«Михайло» дорожив кожним боєвиком та ставився з увагою та турботою до кожного підлеглого. Про це згадував повстанець з Ходорівщини Іван Лисак-«Стефко»:

«Довгі роки боротьби «Михайло» працює з відданими українській революції патріотами: провідником Бібреччини «Донцем», родом з Рогатинщини; «Дарієм» – в 1948 році був переведений на терени Судової Вишні; Федором Кононовичем-«Павлом»; референтом СБ району Миколою Раком-«Зенком»; провідником Новострілишанського районного проводу ОУН Петром Диким-«Одисеєм» та Остапом Вересом-«Доктором»; провідником Ходорівського районного проводу Дмитром Думашівським-«Чугайстром», Василем Краївським-«Легінем», Йосипом Миговичем-«Ігорем».

Всі вони до кінця боротьби були вірними побратимами, з їх участю в підпорядкованих районах було проведено сотні боєвих акцій та акцій саботажу супроти радянської влади – це були підпали будівель колгоспів, спиртзаводів, ліквідація працівників партійних органів, працівників МГБ і МВД, агентів та радянських активістів».

Особливо активізувалась ця робота в період колективізації. Ще сьогодні зберігаються оповіді очевидців про відчайдушні вчинки самого провідника «Михайла» в той період. Так, під час однієї акції по створенню колгоспів, більшовики зігнали на зібрання людей в селі Сокільники. Щоб здобути інформацію, «Михайло» серед дня, роздягнутий до сорочки, під пахвою мав дерев’яні колодки до чобіт, створюючи враження, що він місцевий селянин – побував на вказаних зборах, оцінив ситуацію і побачив реакцію населення. Аналогічний випадок був у Старому Селі під час проведення зборів «активу», які охороняв гарнізон. «Михайло» босий, оголений до пояса, з пістолетом в кишені пройшов більшовицьку «стійку» і деякий час пробув на зборах.

Значного розголосу серед населення набуло виконання замаху 8 травня 1950 року на другого секретаря Новострілищанського райкому КП(б)У Луку Мазура, який було здійснено під керівництвом «Михайла».

Такі акти піднімали бойовий дух підпільників, а в свідомого населення укріплювалось переконання, що з більшовиками можна і треба боротись. Однак, з роками боротьби співвідношення сил зменшувалось на користь окупантів, ряди повстанців все більше ріділи. На осінь 1950 року кількісний склад підпілля надрайону, разом з технічною ланкою, складав 8 чоловік.

Новострілищанське та Бібрецьке збройне підпілля нараховувало по 10 боєвиків, Ходорівське – 11 чоловік. Незважаючи на це, підпілля продовжує боротьбу.

Уже в той час «Михайло» зосереджує основну увагу на збереженні кадрів та надає перевагу ідеологічній роботі з інтелігенцією: вчителями, медичними працівниками, священиками. На цьому наголошував і крайовий провідник Львівського краю Осип Дяків-«Горновий». Також налагоджувались контакти з населенням східних та південних областей України, де на той час проживали десятки тисяч переселенців з Закерзоння та Галичини. Як відомо автору зі слів учасників підпілля, ця робота була налагоджена «Михайлом» на Ходорівщині, але, імовірно, вона охоплювала і інші райони області.

Ось як охарактеризував «Михайла», як провідника, боєвик ОУН Іван Лисак-«Стефко»: «Це була надлюдина, великим політиком міг би стати сьогодні, якби його не знищили більшовики. Перебуваючи часто на теренах Ходорівщини, він ніколи не засиджувався на місці – вимагав від місцевого провідника ОУН вести його в гущу народу, особливо до вчителів-східняків, господарів, які мали авторитет в односельців. З ними він проводив досить багато часу, обмінюючись думками. Він умів переконливо і доступно донести до людей програмні засади, завдання і перспективи української революції, пояснити політичні і міжнародні реалії того часу, передбачити перспективи майбутньої світової політики і роль у світі України, якщо вона стане вільною і незалежною. Таких політиків нам так не вистачає зараз» (сказано в жовтні 2008 року, с. Загіричко, Жидачівського району).

Із спогадів дружини референта СБ Рогатинської округи ОУН Марії Малої-«Смереки», уродженки с. Букавина, Жидачівського району:

«По своїх підпільних обов’язках під час зустрічей з провідником «Смерекою», я неодноразово в колі його бойових друзів зустрічала провідника «Михайла». Він добре до мене ставився, був радий таким зустрічам, котрі відбувались на теренах Букавини, що звались «Гіркою». Мені було відомо, що повстанці налагодили зв’язок з Євдокією Тітин, уродженкою Східної України, котра на сьогодні проживала в нашому селі. З нею декілька разів зустрічався «Михайло». Тітин була насильно вивезена зі східних теренів на примусові роботи до Німеччини. Там вона зустріла такого ж остарбайтера і повернулась жити на батьківщину чоловіка, в Букавину. Тепер Євдокія працювала з підпіллям ОУН, перевозячи необхідну літературу в східні області».

В с. Букавина працювала фельдшером Маруся-«фронтовичка», також родом зі Сходу України. До свого приїзду сюди вона наслухалась різних страшилок про бандерівців та боялась, що її «лишуть життя тії з лісу», але під час зустрічей та знайомства з ними щиро дивувалась, бо побачила доброзичливих, досить інтелігентних українських воїнів. Маруся співпрацювала з ними довгий час, забезпечуючи необхідними ліками. Таких прикладів можна привести немало і по інших районах.

Автору вдалось поспілкуватись, мабуть, з одним із останніх живих підпільників, що був знайомий з провідником «Михайлом» по спільній боротьбі. Це був уродженець міста Бібрки Перемишлянського району Євген Черкас, 1928р.н., на сьогодні уже покійний. За співпрацю зі збройним підпіллям ОУН в жовтні 1951 року п. Євген був арештований органами МГБ та засуджений. Ось короткий зміст його спогадів:

«В 1946 році на одній із організаційних зустрічей, яка була запродана більшовикам, було арештовано мого старшого брата Романа, 1922р.н., воїна УПА, члена збройного підпілля ОУН. Прихід партизан до нашого двору, зберігання підпільної літератури, листівок в домі стало небезпечним. На той час я уже співпрацював з підпіллям, тому моїм зверхником було призначено нове місце зустрічей, які відбувались в урочищі Бучено Підмонастирського лісу. Там я отримував інструкції, завдання та підпільні листівки для розповсюдження від кущового провідника Тищишина Йосипа-«Вихора» із с. Гринів, іноді і від Паливоди Адама-«Довбуша», уродженця с. Глібовичі.

Моя співпраця із провідником «Вихором» і його боївкою тривала до кінця 1949 року. В період Різдвяних свят 1950 року мені стало відомо, що в селі Глібовичі 5 січня смертю героїв загинули «Вихор» та його чотири побратими.

Після смерті «Вихора» я отримав нові координати зв’язкового пункту в районі сіл Глібовичі – Лани, в так званому Лановецькому дубовому лісі. Там я вперше зустрів та познайомився із провідником ОУН «Михайлом», котрий був у супроводі своєї охорони. Після розмови мені стало відомо, що провідник знає про мене та моїх рідних, відомо йому і про доручення, які я виконував у підпіллі. В подальшій роботі я отримував нові завдання від «Михайла». Одне з них – поїхати до Львова та придбати радіоприймач для підпілля. Протягом двох днів, без усяких пригод, я привіз додому радіолу «Дніпро» та акумуляторну батарею до неї. Тепер необхідно було все доправити до лісу. Ситуація ускладнювалась тим, що неподалік батьківського двору базувався більшовицький гарнізон, тому, визначивши безпечний маршрут, я вирішив іти в обідню пору. Дорога пролягала біля цвинтаря і далі житнім полем. Видолинком я дістався лісу і таким шляхом обминув висотки, по яких часто робили засідки більшовики. За виконання важливого доручення провідник мені подякував від імені проводу. Мною було виконано ще ряд завдань, наприклад: на свято Покрови в річницю створення УПА було вивішено національний синьо-жовтий прапор на каплиці в Бібрці. Проводив розповсюдження «бофонів» – підпільних облігацій, звертаючись при цьому до надійних жителів міста – столяра Стельмаха, Миколи Грабовського та інших. Бувало що сума, яку передавав підпільникам, досягала і 250 рублів. Одним з особливо небезпечних завдань, до якого мене залучив провідник «Михайло», була участь у визволенні з більшовицького полону одного з боєвиків ОУН Бібреччини, якого емгебісти пораненим привезли на лікування до однієї з лікарень на Сиховському масиві у Львові.

Моя співпраця із провідником «Михайлом» могла продовжуватись ще досить довго, але, на жаль, мій товариш по підпіллю Володимир Серкіз із Бібрки в Лановецькому лісі піддався на більшовицьку провокацію. Недооцінивши підступність ворога, знехтувавши інструкцію та вказівки зверхників ОУН, він повірив, що зустрів та спілкується із боєвиками українського підпілля. При цьому Володимир не взяв до уваги, що серед них не було ні однієї знайомої йому людини та розповів дані про себе, свого товариша Євгена Черкаса та багато інших речей. Це була його фатальна помилка, що мала дуже важкі наслідки. В ту ж ніч, а це був жовтень місяць 1951 року, п’ятниця, о 3-й годині ночі більшовики оточили батьківський дім, мене було арештовано заступником начальника райвідділу МГБ Череповим. Далі були довготривалі допити і слідство в Бібрці, у Львові на Лонцького та вирок – 25 років таборів, Воркута, 40-а шахта. Після більшовицької неволі десять років не проживав у рідних краях, постійно був під особливим наглядом репресивних органів КГБ, кілька разів викликали на співбесіди для визначення лояльності до радянської влади. В час розвалу Радянського Союзу я взявся викривати вчинені більшовиками криваві злочини на території Бібрецького краю супроти нашого народу, проводячи розкопки таємних поховань закатованих та убієнних українських патріотів на території міської тюрми, де базувався райвідділ НКВД, а потім МГБ. Навіть приїзд прокурора та начальника відділу КГБ з Перемишлян не зупинив мене. З проголошенням Незалежності нашої держави став ініціатором та організатором заходів по вшануванню пам’яті загиблих воїнів ОУН-УПА. На місцях масових поховань та загибелі українських патріотів проводили встановлення та освячення пам’ятних хрестів та дошок, символічних могил. В даний період доля звела мене з молодшим братом провідника «Михайла» – Омеляном Цурою, жителем м. Львова, котрий розшукував людей, що знали та працювали в підпіллі з братом. З моєю допомогою та інших живих очевидців та учасників антибільшовицького спротиву, Омелян дізнався про трагічну долю свого брата. З того часу ми з ним поріднились, стали добрими друзями, я завжди радо його зустрічаю у своїй домівці в рідній Бібрці».

На світлині зліва – Собенко Богдан-«Орлик», в центрі – Цура Дмитро-«Михайло», справа – Гірний Володимир «Ткачук»

Зліва і справа від Михайла, використовуючи фотомонтаж, співробітники НКВД. Очевидно світлина використовувалась з провокативною метою

Та повернемось до продовження оповіді. Попри те, що «Михайло» був поглинутий повсякденними турботами підпілля, а їх, зважаючи на вороже оточення, було дуже багато, його не полишали думки про своїх батьків та рідних. В 1947 році, поновивши зв’язок з переселеною із Перемищини родиною, що тепер проживала в Сокільниках та дізнавшись про місце проживання батьків, він організовує поїздку довіреної особи з Боринич, призначивши батькові побачення у Старому Селі, в родині Василя Кравця.

В 1948 році відбулась зустріч із сестрою Ярославою в Бринцях Церковних, а в 1949 році «Михайло», нарешті, зустрічається з матір’ю у Глібовичах, в родині Хомуляка Івана. Чергова зустріч з рідними відбулась влітку 1951 року. Як згадує його брат Омелян, до батьківського дому у Велике-Колодно прибула жінка, яка передала прохання від «Михайла» приїхати сестрі Дарії та брату Омеляну на зустріч у Старе Село. Не вагаючись, брат і сестра зібрались в дорогу і під вечір, в супроводі тієї жінки, прибули до її дому. На жаль, ім’я та прізвище добродійки не збереглось в пам’яті рідних. До їх появи «Михайло» вже був на місці. Коли Омелян та Дарія зайшли до стодоли та піднялись по драбині на тік стайні – побачили брата і його товариша. Обійми їхні були дуже міцними, адже не бачились протягом довгих семи років. Далі було багато запитань з боку «Михайла», відповіді на які він уважно слухав. При спілкуванні рідних був присутній товариш «Михайла» – охоронець «Орлик», що було відмічено Омеляном і Дарією, він весь світлий період дня читав газети. З настанням ночі «Михайло» прощався з братом і сестрою, просив передати вітання батькам і повідомити, що в нього все добре. Це була його остання зустріч з рідними.

Зліва – Степанюк Василь-«Зябрик», в центрі – Цура Дмитро-«Михайло», справа – невпізнаний

Уже в цей час підпілля ОУН Бібрецького надрайону понесло значні втрати, загинули на полях боїв десятки «Михайлових» соратників і побратимів. Так, 2 квітня 1949 року в бою з більшовиками загинув один з кращих керівників ОУН, провідник Новострілищанського районного проводу Петро Дикий-«Одісей», соратник і родич крайового провідника Львівського краю Миколи Кондрата. 10 травня 1950 року загинув ветеран ОУН кущовий провідник, співробітник вищого осередку СБ Василь Заставний-«Шершень», автор музики до відомої повстанської пісні «Лента за лентою».

Осінню 1950 року та весною 1951 року значних втрат зазнало підпілля Бібрецького районного проводу ОУН. Загинули одні з кращих синів України, ветерани визвольних змагань.

23 жовтня – боєвики: Фіцик Ярослав-«Чорний»; Степанюк Василь-«Зябрик», уродженець Сокальщини; «Лисий».

5 січня 1951 року – кущовий Тищишин Йосип-«Вихор» із п’ятьма побратимами. 3 березня 1951 року загинув референт СБ Рогатинського проводу ОУН Пацевко Євстах-«Смерека», уродженець с. Заліски та увесь Ходорівський провід ОУН з провідником, ветераном ОУН Василем Краївським-«Легінем», уродженцем с. Загіричко.

19 березня 1951 року – Володимир Гірний-«Ткачук», уродженець с. Глібовичі.

21 квітня 1951 року – Паливода Адам-«Довбуш», Шіпний Василь-«Горський», уродженець с. Чижичі.

Це були невідновні втрати. Більшість підпільників загинули не у відкритому бою, а були підступно вбиті із засідок більшовицькими вбивцями.

З кожним роком збільшувалась більшовицька агентурна сітка, яка охоплювала значну частину несвідомого і обманутого населення. Каральними органами створювались десятки спеціальних боївок, які діяли під виглядом боївок ОУН. Їх завданням було входження в контакти з підпільниками з метою знищення або захоплення останніх, а також провокаційні дії, скеровані проти цивільного населення для дискредитації визвольного руху. В таких умовах продовжувати боротьбу було надзвичайно складно.

Більшовики залучали до боротьби з ОУН кращих пошуковців, щоби першочергово обезголовити підпілля, підступно знищивши його керівний склад.

Це явно видно з протоколів допиту арештованого провідника ОУН Львівського крайового проводу Євгена Пришляка. Впродовж кількох допитів емгебісти прагнуть за всяку ціну отримати дані про місце перебування керівника Бібрецького надрайонного проводу ОУН Дмитра Цури-«Михайла». Під час допитів Пришляк всіляко заперечує, що йому відоме місце знаходження провідника, надаючи лише інформацію про останню зустріч з ним в кінці серпня 1951 року, в двох кілометрах на схід від села Підмонастир, Бібрецького району, в Підмонастирському лісі. Сюди «Михайло» приходив з провідником ОУН Бібреччини «Павлом» разом з боєвиками охорони, прямуючи на зустріч з провідником Рогатинського окружного проводу ОУН «Вишнею».

Звістка, отримана «Михайлом» в липні 1952 року про вбивство батька та висилку рідних до Сибіру, гірко вразила його, але не зменшила запалу продовжувати боротьбу з озвірілим окупантом. Із розповіді брата Омеляна, це трапилось при наступних обставинах. 1 липня 1952 року біля третьої години ночі до їхнього дому прийшов знайомий повстанець Євген Гладковський-«Мар’ян», односельчанин з с. Велике-Колодно, котрий входив до боївки районного провідника Степана Стоцького-«Романа». Підпільники боївки «Романа» були частими гостями батьків «Михайла». Тієї ночі Омелян з батьком ночували у стодолі, на сіні. «Мар’ян» постукав в вікно хати, розбудив господиню, забрав спечені для повстанців хлібини та спитав за Омеляном. Дізнавшись, що той ночує в стодолі, розбудив та запропонував іти з ним, бо за селом, в чагарнику, їх чекає поранений провідник «Роман», якому необхідно буде придбати ліки. Обидва полишили будівлю, за стайнею зупинились на хвилю часу, прислухаючись до нічної тиші, кругом все ніби було спокійно. Та в одну мить тишу пронизала автоматна черга. «Мар’ян», відскочивши в сторону, відкинув приклад автомата і зробив серію пострілів в сторону можливого супротивника. В цей час Омелян уже біг сусідським подвір’ям, а постріли лунали все густіше, в небі мерехтіли освітлювальні ракети. На виході з сусіднього двору він завмер на декілька секунд біля хвіртки, остерігаючись засади за нею. Прибіг і «Мар’ян», в одній руці тримаючи автомата, іншою звільняючи плече від заплічника з хлібом. Усе відбувалось дуже швидко, напевно кожна секунда вирішувала їхню долю. Почулась притишена розмова більшовиків на подвір’ї батьківського дому. Для них був єдиний шлях до порятунку. Не вагаючись, «Мар’ян» відкрив хвіртку і побіг вперед. На щастя, тут більшовиків не було, Омелян кинувся за ним. Пробігши садом поміж дерев, а далі полем, він дістався залізничної колії та попрямував в сторону станції Колодно, де дочекався потягу та вирушив до родини в Дубляни. А тим часом, як в селі вщухла стрілянина – приїхала вантажівка, мабуть кулі повстанця досягли цілі. З настанням світанку у батьківський двір «Михайла» прибув додатковий загін більшовиків, люті та озлоблені, вони розпочали тотальний обшук в будівлях садиби, розшукуючи партизан та криївку. Побачивши в стодолі батька, силою витягли його у двір і без пояснень, на очах дружини та дочок розстріляли, не зважаючи на благання жінок. Через два тижні непрошені гості знову прийшли та наказали протягом двох годин зібрати речі на висилку. Рідним «Михайла» було вже не звикати до більшовицького насильства. З клунками в руках матір Теклю, дочок Ярославу і Дарію та сина Омеляна привезли до Львова, на пересильний пункт, що був розміщений по вулиці Калініна (тепер Замарстинівська), де їх утримали протягом трьох тижнів. Далі всіх затриманих завантажили в товарні вагони і відправили в сторону м. Рівне. На станції Клевань Рівненської області, їх завели до старовинного замку, де була раніше розміщена військова частина, та протримали аж до середини жовтня. Після цього частину родин відправили на поселення в Казахстан, іншу – відправили додому. В числі повернутих були і рідні «Михайла» – емгебісти, напевно, вже знали, чий він син, бо в наступні місяці біля їхнього двору неодноразово робили нічні засідки.

«Михайло», станом на друге півріччя 1952 року, продовжує очолювати підпілля надрайону, підтримуючи тісний зв’язок з останнім членом крайового проводу ОУН Львівського краю Любомирою Гайовською-«Рутою», провідником сусіднього Рогатинського надрайону ОУН Олексієм Демським-«Шуваром», на території якого в той час перебуває член Проводу ОУН Василь Охримович-«Кузьма», що був призначений відповідальним за Львівський край ОУН керівником підпілля Василем Куком-«Лемішем».

Наближалась видатна дата в історії визвольних змагань – 10-та річниця створення УПА. «Михайло» веде активну організаційну підготовку, плануючи цей святковий день провести з друзями, адже він поєднувався з духовним святом – Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки та берегині українського війська.

На урочисте зібрання, крім повстанців Бібрецького надрайону, прибули також повстанці з Миколаївсько– Городоцького та Перемишлянського надрайонів ОУН.

В 90-х роках автору вдалось знайти учасника цієї події, одного з останніх живих воїнів ОУН-УПА, багаторічного в’язня більшовицьких тюрем та таборів Степана Янкевича-«Крука», уродженця м. Миколаєва Львівської області. Він поділився своїми спогадами:

«Мабуть наша боївка, яку очолював Михайло Гнатів-«Скорий», однією з перших була попереджена про запланований захід на теренах Бібреччини, оскільки в той час при нашій боївці перебувала секретар Львівського крайового проводу ОУН «Рута». На зібрання нас вирушило троє – командир Микола Гнатів-«Скорий», Степан Петрів і я. Місце зустрічі нам було знайоме, це Підмонастирський ліс біля села Підмонастир. Там в попередні роки неодноразово відбувались весняні зібрання повстанців після зимового постою, іноді це відбувалось біля села Суходіл. Ми прибули завчасно і мали можливість спостерігати за своїми побратимами, які прибували на святкування зі своїми провідниками з теренів Перемишлянщини, Новострілещанщини, Ходорівщини, Бібреччини. Це були невеликі боївки в декілька чоловік, тому згадались попередні роки, коли в час весняних зібрань тут, на цьому місці, ліс був насичений такою кількістю повстанців, а це декілька сотень, що відгомін від радісного спілкування лунав далеко навкруги. Душу огортає щімкий жаль за всіма, хто сьогодні не з нами, хто загинув у жорстокій борні. Коли збірка прибулих завершилась – поступила команда шикуватись у стрій в два ряди. Провідник даного терену «Павло» доповів провіднику «Михайлу» про готовність воїнів ОУН-УПА до відкриття урочистостей з нагоди 10-ї річниці створення УПА. Урочистості розпочались з молитви «Отче наш», після хвилиною мовчання вшанували пам’ять славних синів України, провідників ОУН-УПА, побратимів, що полягли на полі Слави, були закатовані в польських, німецьких та більшовицьких тюрмах та концентраційних таборах в боротьбі за Самостійну Соборну Українську Державу. Далі зі словом до вояцтва звернувся провідник «Михайло», який від імені головнокомандувача УПА, проводу ОУН, особисто від себе подякував присутнім воїнам за жертовну працю, яку вони віддавали протягом років і віддають сьогодні в боротьбі з ворогами в ім’я побудови Української Держави. В кінці промови провідник «Михайло» урочисто вручив кожному посвідчення про нагороду ювілейною медаллю «Х річчя УПА». Зустріч тривала до кінця дня і повстанці мали можливість поспілкуватись з побратимами, обмінятись спогадами про повстанські будні за скромним святковим столом. Вже вечоріло, коли повстанці, попрощавшись, повертались на свої терени. Це була остання зустріч повстанців даної округи».

З наближенням зими 1953 року «Михайло» завчасно із своїми побратимами підготували криївку для зимового постою, вибравши терен Бібреччини, село Глібовичі в господарстві Ковалик Ксенії та Ольги. Мабуть «Михайло» з вибором місця криївки прислухався до пропозицій провідника «Павла», з яким підтримував тісний зв’язок і хотів бути поряд.

На початку лютого 1953 року, повертаючись до двору Ковалик після чергового рейду, повстанці були помічені інформатором МГБ, але він не знав, до кого вони зайшли і вказав емгебістам на сусіда. Цілий день більшовики чинили обшук в того сусіда, та нічого не знайшли. Опинившись в критичній ситуації, «Михайло» приймає рішення залишити криївку і перейти на маршрутний режим.

Ввечері 27 лютого «Михайло» з товаришами перебував в селі Лопушна, дізнавшись про це, більшовики оточили село, виставивши кругові застави. Та повстанцям під покровом ночі, вранці, вдалось вийти з оточення. Надворі розвиднялось, був сильний мороз, який змусив їх податись в село Волощина. Підходили крадькома долиною, порослою чагарником, прямуючи до двору Валько Катерини – цій жінці вони довіряли, але, на жаль були помічені одним з більшовицьких прислужників. Він разом з двома спільниками подався на пошту в с. Глібовичі і передав в Бібрку інформацію про наявність в селі повстанців. Незабаром в село прибув начальник гарнізону Черепов з загоном і почав перевіряти двори в тій частині, де були помічені повстанці. Це побачила Катерина Валько, яка попросила «Михайла» залишити її двір і сховатись в сусідньому, наполовину зруйнованому будинку, в якому ніхто не проживав. Повстанці погодились і перейшли до нього, сховавшись в пивниці, а Валько замела за ними сліди на снігу. Прийшли більшовики і до Валько, зробили обшук та нічого не знайшли. Яким чином вони виявили повстанців – залишилось таємницею, яку Валько забрала з собою. Між супротивниками розпочався запеклий бій. Чотири повстанці протистояли цілому загону карателів. Бій тривав протягом кількох годин, поки в них не залишилось по одному патрону. Повстанці загинули всі, заспівавши на прощання національний гімн «Ще не вмерла Україна».

З оперативного зведення МГБ відомо, що 28 лютого 1953 року в селі Волощина внаслідок військово-чекістської операції ліквідовано чотирьох повстанців. Під час впізнання ними виявились:

1. Цура Дмитро-«Михайло», надрайонний провідник ОУН Бібреччини;

2. Собенко Богдан-«Орлик», боєвик ОУН, уродженець с. Волощина;

3. Михайлина Іван Семенович, боєвик ОУН, влився в підпілля в 1950р., переселенець;

4. Невідомий.

З інших джерел автором встановлено, що четвертий, невідомий повстанець, – Євген Бодак, 1931р.н., родом зі Східниці.

Рівно через 40 років, 28 лютого 1993 року на місці загибелі героїв ОУН-УПА відбулось урочисте відкриття меморіальної таблиці. Їхні імена відлиті в бронзі і відтепер назавжди нагадуватимуть прийдешнім поколінням про звитяжну боротьбу воїнів ОУН-УПА проти московських загарбників, за волю і незалежність України.

Сповнились слова «Михайла», сказані в 1951 році дружині референта СБ Рогатинської округи Марії Малій-«Смереки» з Букавини Жидачівського району, які вона повторила в 2008 році на урочистому відкритті меморіальної таблиці в гаю с. Чорний Острів Жидачівського району на місці загибелі районного провідника ОУН Ходорівщини Дмитра Думашівського-«Чугайстра», його дружини і трьох побратимів:

«Маріє, ми усі загинемо в полум’ї Української революції, та нехай Господь Бог збереже тебе, щоби розповіла про нашу боротьбу майбутнім поколінням».

Автором в даній публікації відображена невелика частинка фактів з життя і боротьби Дмитра Цури-«Михайла» та його побратимів, але окремі риси героя, безумовно, підкреслюють думку, що він був неординарною особистістю з багатьма талантами. З нього був би хороший лікар, бо мав в душі співчуття і співпереживання до оточуючих та рідних. Дмитро своєю вимушеною діяльністю в підпіллі проявив хороші якості організатора, за яким тягнулись люди. Його жертовна праця була достойно оцінена. Ще за життя нагороджений Бронзовим Хрестом заслуги УПА.

Але московські більшовики перервали його політ, як забрали життя в тисяч ні в чому не винних українців, єдиною провиною котрих було бажання жити у своїй вільній, незалежній державі.

Історія досить часто повторюється. Знову на порозі нашого дому той же ворог, і хоче він перервати наш рух до кращого, більш цивілізованого життя. Знову проливається кров наших братів і сестер, синів, батьків на Сході України. Ще більш витонченими методами московіти хочуть розвалити нашу монолітну єдність, котра почала кріпнути в часи Майдану. Надто сильний і підступний ворог ось уже три роки намагається загнати нас під своє ординське начало. Без допомоги та активної підтримки світової спільноти нам буде важко в боротьбі з Москвою.

Європа повинна зрозуміти, що ми перебуваємо на передньому краї між Добром і Злом. Якщо переможе Зло – воно не зупиниться саме, піде далі в Європу з маніакальними фантазіями про новітню імперію.

Слова, сказані в першій половині 20-го століття відомим поетом і письменником Олександром Олесем (Кандибою), тлінні останки котрого нещодавно перенесені в рідну землю, звучать актуально і сьогодні:

«Коли Україна в нерівній борбі

Вся сходила кров’ю і слізьми стікала

І дружної помочі ждала собі

Європа мовчала».

Дай Боже мудрості нашим і світовим політикам, щоби слова О.Олеся не стали пророчими в першій половині 21-го століття.

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін

Червень 2017р.