Зустріч з Журавцями. (Автор: Кулик Зоряна)

Дата публікації допису: Mar 22, 2015 10:15:50 AM

Вісник Любачівщини, випуск 21, 2014 рік

З несподіваного телефонного дзвінка почалася історія, яка восени цього року привела мене, Зоряну Кулик, до невеличкого польського села Журавці, села з давньою українською історією, де в 1932 р. у вчительській сім'ї народилась моя мама.

Під час свята Воздвиження Чесного Хреста в суботу 28.09.2013р. в сільській церкві зібралася українська громада. Хтось в Журавцях народився, інші приїхали вшанувати пам'ять про загибель рідних. Були приїжджі із Західних земель Польщі та України, куди їх чи їхніх батьків примусово переселили.

Село оточене мальовничими краєвидами. Ліси зі всіх сторін. Надзвичайно багата тут природа створила благодатне місце на Землі для життя людини. Але людина в силу різних обставин не змогла бути щасливою на цих теренах.

Я була зачарована сільською церквою з понад сторічною історією. Вона – окраса села. Надзвичайно гарний старий вівтар, виконаний українським місцевим майстром. Образ Ісуса Христа в церкві намальований моїм родичем Булаєвичем Михайлом.

А біля церкви старий цвинтар. На могилах знищені написи, чи час взяв своє, чи людські руки доклалися до цього.

Трохи далі, в лісі, є ще один український цвинтар. Обгороджений, але майже порожній. Великий хрест посередині і декілька недавно поставлених пам'ятників загиблим в середині XX ст. А в голові пролітає фраза мами – «могила біля могили». Але що це... Де ті ж могили? Таки людські руки доклалися. Чому ж так? Село після операції «Вісла» стало польським селом. Яку небезпеку несуть могили загиблих і просто померлих українців?.. І ще. На тому старому цвинтарі, що біля церкви, рік чи два роки тому встановлено пам'ятник загиблим жителям Журавець в 40-і роки XX ст. Викарбувано на пам'ятнику – «Замордовані в тюрмах і на Сибірі» та «Згинули на різних фронтах». Але немає напису загиблим за Україну. Ці молоді хлопці і дівчата віддали своє життя за Батьківщину – Україну, за свою малу Батьківщину – Журавці. З тих страшних часів минуло більше, ніж півстоліття. Але навіть на могильній плиті не можна написати правду, щоб уникнути акту вандалізму.

Час дуже швидко пролетів. Вразило все. Приємно – люди присутні. Негативно – понищені цвинтарі. Сумно – українська церква, яка тепер стала польським храмом. Того дня я перенеслася у минуле. І почуте дає розуміння того, наскільки мало знаю про весь той жах, який випав на долю наших людей.

Я вперше почула про переселення жителів села в 1939 році радянською владою в Молдову і в 1943 році – німцями. Радянські окупанти, німецькі окупанти і боротьба з поляками за право жити на землях своїх батьків та прадідів.

...Багато різних думок навіюють спогади про поїздку в Журавці.

Мій дідуньо, Тимофій Хміль, теж стояв перед вибором – чи покинути Україну і шукати кращу долю за кордоном, чи залишитися в Україні, усвідомлюючи всю небезпеку, яку несла радянська комуністична система для нього і його сім'ї.

Бабуня часто повторювала дитячий віршик Марії Підгір'янки:

«Українка я маленька,

Українці батько й ненька,

А як виросту велика, не забуду того лиха,

Буду браттям помагати Україну визволяти».