Дата публікації допису: Mar 19, 2012 7:24:55 AM
Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф.
– Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. – 292 стор.
Автор: Іван (м. Київ) 1929 р. н. та Антін СОКОЛОВСЬКІ (м. Київ) 1931 р.н.,
уродженці с. Бігалі Любачівського повіту
Наше рідне село Бігалі розкинулося біля річки Любачівка. У ньому, як і в сусідніх селах Кобилиця, Лукавець, Суха Воля, Нова Гребля, переважно жили українці. Вони говорили своєю, українською мовою, мали свою українську школу та греко-католицьку церкву. Пройшовши через різні окупації, корінне населення села зуміло зберегти свої національні почуття, мову, гідність, звичаї, традиції тощо.
З осені 1939 до червня 1941 рр. наше село, як і інші села на правому березі ріки Сян, належали до СРСР.
На долю українського населення Любачівщини, інших районів у 1941-1944 роках випав страшний терор від польського шовіністичного підпілля.
У 1944 р. з приходом Червоної армії встановлюється Польська республіка, а кордон між нею та УРСР лягає в основному по лінії Керзона. Кремлівських правителів, очевидно, не турбувало, що понад 700 тис. українців Любачівщини, Надсяння, Холмщини, Лемківщини – мешканці цих етнічних українських земель – опиняться у межах Польщі. Ця доля спіткала і наше с. Бігалі.
Відтоді почався організований жорстокий терор, скерований проти українців. Відкрито на повну силу лунало гасло: «українці – за Збруч!»
Польська поліція, Армія крайова та польські банди почали грабувати, вбивати українців, особливо вночі. Щоб якось захиститися, селяни організовували у нічний час групи вартових, які ходили селом і при небезпеці піднімали ґвалт, скликали на оборону. Виникла необхідність організовувати українські озброєні партизанські загони, щоб захистити своїх людей.
Нам поталанило, що в той час залізничний міст через річку Любачівку охороняли солдати Червоної армії. Для підсилення безпеки зимою 1944-1945 рр. наш батько і ще три господарі звернулися до командувача підрозділом охорони мостів, щоб дозволив по одному солдату ночувати в нашому та інших домах. Тато щовечора привозив кіньми солдата. Це був Леонід Медвєдєв, родом десь із Вінниччині чи Житомирщини, який розмовляв українською мовою. Польські бандити володіли інформацією, що в сім'ї Соколовських та деяких інших сім'ях ночують озброєні солдати Червоної армії, тому не наважувалися на нас нападати
Загальний страх панував в українських оселях, бо грабунки, жорстокі вбивства і підпали осель українців на Любачівщині частішали. Люди ховали зерно, одяг, споруджували нехитрі криївки з замаскованими входами.
Потім польські банди приступили до тотального знищення українських сіл. Так, одного разу сусіднє с. Кобильниця було оточене польськими поліцаями і їх помічниками та підпалене. Хто намагався рятуватися і втікати з села – розстрілювали. Після цієї трагедії поховали близько 30 невинних людей, в тому числі жінок і дітей
Другий випадок із нашої родини. У селі Лукавець жив родич Микола Шван, який пішов у партизани, штаб яких розміщувався в Чорному лісі. Він періодично приходив додому за продуктами, одежею тощо. Одного разу польська поліція, вистеживши, коли він прийшов додому, змусила батьків видати його. На очах матері та батька Миколу розстріляли на порозі рідного дому.
Третій випадок з сім'єю Микитів із с. Бігалі Це була талановита сім’я музикантів: батько і три сини (Петро, Микола, ім’я третього не пригадуємо). Всі вони грали на різних інструментах. Одного дня до них прийшли польські поліцаї, спочатку сильно побили Петра, потім прив'язали його за ноги до воза і тягали по селі, поки він не помер.
Таких фактів масових убивств невинних людей – безліч Все це організовувала польська влада, щоб залякати українців та змусити їх виселитися із рідних земель.
Отож, геноцид щодо українців розв'язаний поляками та підтриманий радянським урядом, поступово втілювався в життя. 9 вересня 1944 р. між Польським комітетом національного визволення та урядом СРСР у Любліні підписано договір про переселення українського населення з Польщі. Переселення повинно було проходити без жодного тиску та примусу. Але публічних оголошень на виїзд в Україну було дуже мало. Тоді польська влада вирішила прискорити евакуацію своїм випробуваним способом: нещадним терором проти українського населення. Влада організувала відділи Армії крайової, які в листопаді-грудні 1944 р. та січні-лютому 1945 р. нападали на українські села, знищували людей, їх майно.
У такій ситуації УПА і підпілля організовують збройну боротьбу проти нападів польських поліцаїв на села. Загонам УПА на Закерзонні було діяти нелегко, тому що проти них окрім польської банди та Армії крайової, діяло НКВД СССР.
Пригадуємо, що планувався замах на знищення нашої сім'ї: тато, мама та семеро дітей. Найменшій сестрі було 1,5 рочку. Наша сім'я належала до національно та ідейно свідомих українців. Про цей замах нас попередив знайомий поляк. Акції терору і погрози під час виселення лунали щодня. Щоб врятувати життя нашої сім'ї, батько згодилися на переселення у березні 1945 р. Пам'ятаємо, як у день від'їзду на наше подвір'я прийшли польські поліцаї і заявили, щоб через дві години нас там не було. Мама збирала зимові й інші речі й чекали на підводу. Один із поліцаїв підійшов до мішка з квасолею, що мали забрати з собою, копнув його і квасоля розсипалася по подвір'ї в траву. Мама заплакала, а поліцай підійшов і вдарив маму прикладом автомата. Ми дуже налякалися і плакали.
Під тиском польської поліції батьки разом з дітьми залишили свою господарку і приїхали возами на залізничну станцію Нова Гребля. Станція охоронялася військовими Червоної армії, але на ній не було вагонів для відправки, і ми залишилися просто неба. Був холодний березень. Батько побудував тимчасовий намет, а ми, дітвора, зігрівалися під маминими перинами.
На залізничній станції ми пробули понад два тижні. На саме Благовіщення, 7 квітня 1945 р., подали товарняки, ми завантажилися та й від'їхали в Україну. Більша частина українців с. Бігалі, інших сіл залишилася, але ненадовго. Їх брутально виселили на західні пронімецькі землі під час злочинної акції «Вісла» (1947 р.).
Після того як ми виїхали, всю нашу господарку (хату, стодолу, хлів) спалили, щоб не було куди повернутися. Так споконвічні українські землі (від часів Київської Русі) залишилися без українців. Нам боляче згадувати ці страшні роки жорстокого польського геноциду над корінним українським населенням Закерзоння.
Минає шостий десяток років з того часу, як нелюди з Армії крайової, інших польських банд вбивали, мордували і спалювали безвинних і беззахисних селян-українців, змушували покидати їх свою землю, Любачівщину. Молоде покоління переселенців знає і ніколи не забуде свій край. Неодмінно прийде час і поляки мусять визнати заподіяні кривди невинним українцям. Наша конференція у зв'язку з цією сумною датою повинна поставити питання перед Верховною Радою України про проведення парламентських слухань з метою:
а) відшкодування моральних і матеріальних збитків, завданих внаслідок депортації етнічних українців з території Польщі;
б) прийняття закону про статус депортованих українців з Польщі.