Таємниця однієї криївки

Дата публікації допису: Aug 05, 2012 7:17:44 PM

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Так склалось у моєму житті, що після приїзду в Підволочиський район більше тридцяти років тому перше відрядження я одержав у Кошляки, там познайомився з секретарем партійної організації колгоспу «Перше травня» Євгеном Павловичем Хамом.

Через кілька літ, коли почав працювати в районній редакції, не один раз звертався до нього, бо він, бухгалтер і просто ерудована і цікава людина, завжди багато міг розповісти про колгоспні справи і повідомити сільські новини. Один раз я навіть написав про нього нарис як про хорошого організатора і спеціаліста та про учасника Другої світової війни. Завжди вважав його чесною людиною, хоч він і мусив пристосовуватись до комуністичної системи, як, до речі, і я, та тисячі інших людей, які не були героями на кшталт Левка Лук'яненка чи В'ячеслава Чорновола, але критично оцінювали «переваги» соціалістичного способу життя і комуністичну ідею.

Зрештою, щодо геройства Євгена Павловича, я дуже помилявся, бо він і справді зробив подвиг у своєму житті, а вірніше, робив цей подвиг упродовж трьох неповних років. Але все по порядку.

Хата пана Євгена на краю села з боку Гниличок. Зайшли, привітались. Починаю здалеку, але співбесідник одразу все зрозумів:

Ви цікавитесь криївкою Щербатюків? Ходіть до хати. І почув я таку історію:

...У серпні 1947 року 32-річний Євген Хам повернувся додому з Далекого Сходу. За його плечима була служба в польській армії, німецький полон і три роки служби (в тому числі один рік – воєнний) у армії радянській – охороняв склади зенітної артилерії. Отже, світа побачив і чималий досвід життєвий уже мав. На початку 1948 року оженився.

Однієї ночі восени того ж року хтось тихо постукав у вікно. Господар запитав, хто турбує. Пізнім гостем виявився Ілля Щербатюк, про якого в селі знали тільки те, що він перебуває в УПА і що за ним давно полюють енкаведисти, бо має досить високий чин. Влаштовують засідки й роблять облави. Особливо пильно стежили за хатою Михайла Гевка, котрий мешкав у межу з Є. Хамом. Він доводився двоюрідним братом Ілька, а отже, совіцькі костоломи були впевнені: рано чи пізно кущовий провідник І. Щербатюк навідається до родичів.

Де-де, а зустріти Щербатюка там, де його найбільше очікують енкаведисти, Є. П. Хам не чекав, і тим більшою несподіванкою для нього було прохання Ілька дозволити зробити криївку на стежці, що йшла до криниці попри Євгенів город, буквально за кілька метрів від його хліва. Вирішувати тобі, сказав Щербатюк, як дозволиш – то добре, а ні – підемо далі і ніякої розмови між нами не було.

Зрозумів господар, що доведеться не тільки дати дозвіл, але й допомагати підпільникам невизначений час. Усвідомив і те, що наражає себе і молоду дружину Олю на смертельну небезпеку.

– Якщо згідний, – після тривалого мовчання продовжував гість, – то умова одна: про це мають знати лише ти і твоя жінка. Більше ніхто, навіть мама.

У цьому місці нарису напрошується патетика, на зразок того, що вірний патріот України Євген Хам тільки й мріяв про те, якби найбільше зробити для неї і нашкодити її ворогам. А тому з радістю згодився співробітничати. Люди є люди, їм притаманний страх й інстинкт самозбереження. Тому без особливого захоплення, але твердо сказав «так».

– Ну добре, завтра вночі почнемо, – промовив Ілля і попрощався, попросивши господаря оглянути перед цим подвір'я, чи не чути чогось підозрілого.

Повстанцям Євген Павлович був вигідний і як стійка, своя людина, а потім і як колгоспний бухгалтер (цю посаду обійняв через рік), котрий цілими днями серед місцевого начальства і в курсі всіх подій, отже може інформувати, хто їде в село, коли планується облава, що говорять про бандерівців активісти і таке інше.

Не спалось наступної ночі Євгенові. Майже весь час наглядав, чи все спокійно надворі, вирізняв у темноті мовчазні тіні на городі, ранком не побачив і сліду нічної роботи. Лише де-не-де на його городі, на чорноземі виднілись грудки глини (то розсипана земля з викопаної криївки), а тому вдосвіта запріг коней і зорав город. Потім ще замаскував ясні плями глини гноєм. І треба ж було так статись, що коли орав, то нагодився саме на-той час до нього дільничний міліціонер Похилюк, присланий відкілясь в Кошляки. Побачивши його здалеку, господар кинув орати і пішов назустріч нишпорці, який саме прийшов «торгуватися» з Є. Хамом. Як хочеш заробити десять тисяч рублів, говорив по-змовницьки, то підстережи, коли Ілько Щербатюк прийде до свого двоюрідного брата. Але сам не мельдуй, а спочатку дай знати мені.

Що замислив той негідник – невідомо. Мабуть, хотів використати цього чоловіка, а гроші і «славу» привласнити.

На пропозицію міліціянта Євген Павлович відповів, що сам давно мріє донести на бандерівця, але попросив, щоб Похилюк не компрометував його своїми візитами, бо бандерівцям сусіди можуть донести, що він щось замислив лихе. «Ти правий, – згодився Похилюк, –надоїдати більше не буду». І щез. Є. Хам полегшено зітхнув і пішов доорювати город.

Можна написати повість про майже три роки перебування повстанців у криївці. Дам можливість читачеві уявити щоденний побут підпільників і їх покровителя. Завдання останнього було ставати вдосвіта і замасковувати вхід до укриття коли повстанці повертались із завдання.

Не зайве згадати, що вхід, вірніше лаз, був просто на стежці, і як би не старались хлопці зісередини щільно зачинити за собою люк, а це пачка із землею, – все одно виднілись закраїни і тому їх належало притоптати, а в зимі замести сліди на снігу. Умовним стуком, йдучи по воду, давав знати, що у селі все тихо або є червонопогонники чи ще якась нечисть. Увечері ніс від криниці два відра води. Одне заносив до хати, а друге залишав у хліві, й коли добре смеркалось, подавав хлопцям. Звичайно, що допомагав їм харчами. Не цікавився знати більше, ніж йому належалось. Часто не відав, хто і скільки людей переховується. Коли був відсутній, бо доводилось відлучатись по службі у райцентр, то при потребі попереджувала «нічних» і виконувала їхні доручення Ольга Ігнатівна. Змінювались пори року, бувало, по кілька днів не було нікого в криївці, бо ходили на завдання, а потім – умовний стук у вікно і все починалось наново.

Я поцікавився, хто ще, крім Ілька Щербатюка, ховався у схроні. Це його двоюрідний брат Мирослав Щербатюк, один хлопець із Шипів, імені якого Євген Павлович не знав, і кілька місяців перебував там Нестор Бакалюк. Пан Нестор пам'ятає прізвище і псевдо шилівського повстанця – Яків Порохняк «Арсен», який загинув у Кошляках разом з Богданом Надяком і Василем Крисоватим. Ілько мав псевдо «Крим», Мирослав – «Кріт», самого Нестора іменували «Гнатом».

«Крим» був поранений і йому ампутували ногу. Тепер проживає в Полонному на Хмельниччині. «Кріт» був разом з паном Оберишиним і загинув у бою десь між Рожиськом та Іванівкою. «Гнат» – в Підволочиську, родом він, як і Щербатюки, з Кошляк.

...На бункері лежав бутовий камінь, і через шпари виходив дим з комінця замаскованого тим камінням. У схроні був примус, ліхтар «летюча миша». Найнебезпечніше було взимку, коли навкруг білів сніг, а каміння чорніло, бо виходив дим і тепле повітря з криївки. Коминець служив і вентиляційним люком. Ось і доводилось пану Євгенові або пані Олі час від часу кидати на ті каміння шуфлю другу свіжого снігу.

Усяко бувало. Не давав спокою кагебіст Кушнєров з Нового Села (за точність прізвища оповідач не ручається), який теж полював на Щербатюка і не вигадав нічого розумнішого, як зробити своїм помічником і агентом Євгена Хама, на той час уже комуніста. Дав йому навіть кличку «Леґінь», для того, що коли б той «Леґінь» щось довідався, то мав зателефонувати в комітет держбезпеки і сказати лише два слова: «Леґінь», «Довбуш». Це означало, що агент вислідив Щербатюка і просить негайно приїхати і взяти його по свіжих слідах. «Агент» віднадив його від свого подвір'я тим же аргументом, що й Похилюка: якщо ви будете часто навідуватись до мене додому, то насторожите кущового провідника і не взяти вам його ніколи, краще я сам буду вам дзвонити. І інколи дзвонив... за завданням своїх «гостей». І шукали солдати зовсім не там, де треба було. Та інколи траплялись і несподіванки. Садить одного разу Євген Павлович з жінкою бараболю і враз бачить, що з двадцять солдатів шеренгою йдуть і щупами пронизують землю. Відіслав Ольгу на селисько, а сам сховався за хащі і холодний піт очі заливає. Як надибають бункер – а прямують на нього, – то не залишиться нічого іншого, які покінчити з життям. Бо будуть тортури і все одно – смерть. Та за десять кроків від схрону лейтенант подав команду і солдати повернули назад.

Скільки їх було – різних і небезпечних ситуацій. І несподівані візитери вночі, і раптові виклики. Виручало те, що мав залізну витримку. І навіть у час великої небезпеки голос його звучав як завжди рівно і тихо. Миттєво знаходив необхідні аргументи, вміло відводив від себе підозру.

До речі, про його членство в партії. Це один з небагатьох випадків, коли першими рекомендували людину кандидатом в члени «ленінської комуністичної» не однопартійці, а бандерівці. А було так. Євгена Хама почали все настійливіше умовляти подати заяву в партію. Відмовлявся, кажучи, що ще не дозрів політично, та це не допомагало. Пригрозили звільнити з посади бухгалтера. Тоді звернувся за порадою до мешканців схрону. Ті подумали і наказали вступати. Бо і бухгалтер-інформатор потрібен, і на комуніста підозра менша, отож перебуватимуть вони у більшій безпеці. Послухався, написав заяву, чому щиро зраділи тверді комуністи-односельці. Знали б вони, кого приймали!

...Однієї червневої ночі 1951 року попрощались партизани, подякували за гостинність і допомогу та пішли, попросивши законсервувати криївку до зими. Та більше не повернулись. По різному склалась їхня доля, але не видав і не зрадив Євгена Хама ніхто, інакше б не дожити йому до цих днів. Слова дотримав і таємниці не видав. Померла, нічого не знаючи про подвійне його життя, мати, тільки в 1991 році, після проголошення Незалежності України, розказав про все дітям. І лише сьогодні, прочитавши цей нарис, довідаються про все односельці, для багатьох з яких Євген Павлович Хам був «затятим комунякою».

На фото: Є. П. Хам біля входу до схрону. На самому люці ще сорок три роки тому посадив кущ аґрусу, який розрісся ген попід тином; лише три роки тому почала осідати «стеля» криївки, протримавшись більше сорока літ. Чи то міцно була зроблена, чи не хотіла виказувати себе і Євгена Павловича при комуністичному режимі – хто його знає...