Юнацька ОУН "Дружба" (автор: Хоптяний Любомир)

Дата публікації допису: Jul 27, 2012 6:2:52 AM

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Коли б мене запитали, які радісні події запам'яталися мені з дитинства, я зараз, не задумуючись, відповів би – «Акт про відновлення Української держави» 30 червня 1941 року. Ми всі, і дорослі і діти, думали, що здійснилось вимріяне нами, що воскресла Україна. Адже за Польщі, гуртуючись навколо «Просвіти» в народному домі, мріяли про Україну. Я, 10-літній, декламував вірші Шкрумеляка. І тоді, в липні 1941 р., великими групами йшли люди до Нового Села, де на вигоні біля смерічок було проголошено відновлення Української самостійної держави. Я був гордий, що там на трибуні серед багатьох і мій тато, а він був ще такий молодий, всього 38 років. Національне підняття було таке велике, що і мій тато, і молоді хлопці записувались до українського війська.

Організовувались органи самоуправління, самооборони. Комендантом самооборони в Кошляках був Степан Лисий, а Степан Хоптяний – заступником, Ваврух Петро – головою самоуправління. Це були органи української державності. Але, як ми знаємо, що ніякий окупант волі не дарував. Вожді, Бандера, Стецько і чільний склад ОУН були арештовані, органи самоуправління і самооборони розігнані, а німці призначили своїх старостів і поліцію. Підпільна боротьба проти німців посилювалася; на Волині цілі райони стають самостійними. Але боротьба між двома окупантами також іде до завершення – червоний фашизм перемагає і вже в березні 1944 року червоні вступають в село Кошляки. Через кілька днів починаються репресії. Батька арештували в кінці березня. Вночі вриваються і «одівайся». Старенька бабця, мати мого тата, обняла його за коліна, не пускає, але чекіст пхнув ногою, батька прикладом. І забрали... Забрали назовсім... Новосільська тюрма нам запам'яталася. Бабуня, мама і я носили передачі до 8 червня 1944 р., до дня, коли батька замордували.

І вже в 1945 р., коли прийшов з армії Орест Шевчук, ми задумались над створенням молодіжної організації ОУН. До цього ми окремо працювали з УПА, а організаційно, розуміли ми, можемо зробити більше. І ми створюємо організацію юнацької ОУН, називаємо її «Дружба» – це було літо 1945 р., приймаємо присягу, платимо членські внески, які використовуємо на потреби організації. Для конспірації кожен вибирає собі псевдо. Ми вчились у Токах, Новому Селі, Підволочиську. Після 10-го класу Мирослав Думанський вчився у Львові, був задум і там створити осередок організації.

Членами «Дружби» стають: Орест Шевчук (провідник організації), Ярослав Крупський, Стефанія Сікора, Володимира Підгурська, Олена і Стефанія Думанські, Василь Крисоватий, Любомир Хоптяний, Борис Чорний, Євген Зарічний, Олена Трипалюк, Нестор Бакалюк, Богдан Трипалюк, Ольга Жук, Мирослав Думанський, Борис Безкоровайний. Всі перераховані були згодом, у 1948 році, арештовані і отримали по 25 років таборів та по 5 років позбавлення прав. Вже потім, за настійними просьбами батьків Олени Трипалюк, після смерті ката Сталіна, був заочний пересуд і замінили на 10 років. Це було в 1954 році, і в цьому ж році нас почали звільняти як малолітніх, які відбули дві третіх покарання, але повернемось до організації. УПА вже переходило в невеликі боївки і в глибоке підпілля. Йшла боротьба на ідеологічному фронті. Настала потреба писати листівки або друкувати.

В Підволочиську Назар Володимир, брати Ковальчуки (також в них була організація «Львинець») придбали старий шрифт і найпримітивнішим способом почали друкувати листівки. Ці листівки, де пояснювалася боротьба і ціль УПА, ми розповсюджували по селах Новосільщини, Підволочищини (іноді це були окремі райони). Були випадки, що сім'ї Зябліцева, Йонова, Катанцева (тодішні кати НКВД Нового Села) вечеряли при відкритих кватирках, то ми їм до вечері, через кватирку «подавали» пресу про ОУН-УПА з листівками. Звичайно, це діяв юнацький романтизм – ось, нате!

На засіданнях організації ми вивчали історію України, мали підпільну пресу, любили читати історію Крип'якевича. Трилогію Богдана Лепкого «Мотря», «Батурин», «Не вбивай» перечитували по кілька разів. «Холодний Яр» Горліс-Горського, «У споконвічному вирі» Лопушинського, книжки видавництва «Червона калина» – це були книги, якими ми зачитувались. Багато з нас писали вірші. Повстанці використовували нас, як зв'язкових, ми носили записки, так звані «грипси», часто проходили багато кілометрів. До речі, в школі вчилися ми на відмінно і добре. Ми також вивчали військову справу, офіційно в школі були так звані «воєн руки», були гвинтівки при школі і малокаліберки, з яких ми вчилися стріляти в ціль. У нас також був підпільний арсенал, але якщо він значно поповнювався, ми віддавали повстанцям. Обезпечення явок, постій повстанцям також входив в наш обов'язок.

Бували випадки, що в нас повстанці були на горищі, а раптово з'являлось в селі НКВД, приходили до хати. Завдання моєї мами полягало у тому, щоб вони навіть не подумали, що десь можуть бути підпільники. Звичайно, часто виручала самогонка і усмішка, хоч в думках було, а щоб вас «шляк трафив».

Ось в такому напруженому стані жило багато наших земляків, але все це робилось для України і ніхто не думав, що за це буде заплачено велику ціну. Ми старались збирати продукти для повстанців, а членкині нашої організації в'язали рукавички, шалики. Виправляли шкіри – шили чоботи, на верстатах ткали полотно – шили штани, куртки (фарбували горіхом і чим тільки можна було). Для того, щоб пояснити українцям східних областей, а також інших республік позицію ОУН-УПА, ми писали листи, де пояснювали, що ОУН-УПА бореться за самостійну державу, що основним закликом ОУН є: «Свобода народам – свобода людині». Ось на цьому ми і попались. Ми тепер вже начитались детективів і знаємо, що ведеться експертиза почерків, а тоді ми не знали. Були проведені по школах письмові роботи, «інспектори» від НКВД їх забрали, зробили експертизу і почались арешти.

Судили нас у Тернополі, Чорткові, Львові; повернулись додому в 1954-55 роках, дехто здобув середню-спеціальну освіту, дехто навіть вищу. Я вступив у вечірній торговий інститут і працював у Львові, але у зв'язку із подіями в Угорщині в 1956 р., мене в 1957 р. вигнали зі Львова. Ніде на Західній Україні не міг знайти роботи і опинився аж на Донбасі, де наших хлопців було багато. Роки йшли, там оженився, дружина українка, то й мова на Донбасі в нашій хаті була українська, в нас витав дух Шевченка, Франка. В 1983 р. поміняли мешкання на Волочиськ, бо за Збруч не пустили, а з 2000 р. живемо з дружиною в Підволочиську. З 1990 р. я активно включився в політичне життя, спочатку «Товариство української мови», РУХ, УРП, а з 1992 р. – Збір Українських Націоналістів і КУН, був учасником всіх семи зборів КУН.

Життя іде до заходу сонця, але всі ми працюємо і впевнені, що Україна стане такою, про яку мріяв мій тато і мама, про яку мріяли українські повстанці, про яку мріяли ми з юнацької ОУН, що називалася «Дружба».